1. Концепції економічної політики 10 страница

У широкому розумінні, економічна політика охоплює політичні відносини, політичну організацію і політичну ідеологію. Виходячи з цього можна визначити, що економічна політика є комплексом дій держави з регулювання економічної ситуації і корекції економічних інтересів. Безумовно, що економічна політика базується на чіткому визначенні органами влади її основних цілей, напрямків, методів і важелів розвитку економіки. Розробка економічної політики передбачає чітку постанову завдань. Для України такими завданнями є: 1. Визначення мети (цілі), на досягнення якої буде зорієнтований розвиток господарства. 2. Визначення засобів, які потрібно мобілізувати на досягнення поставленої мети. Для національної економічної системи України основними напрямками вважаються: 1. Постійне зростання темпів і ефективності виробництва.2. Забезпечення оптимального платіжного балансу.3. Регулювання інфляційних процесів.4. Досягнення і підтримка збалансованого бюджету.5. Підвищення рівня життя населення країни. У кожний період часу важливо визначити конкретні напрями економічної політики, їхній зміст, політичну значимість. Напрями економічної політики різноманітні за змістом та політичною значимістю.

135. Роль законодавчого органу в реалізації економічної політики.

Узагалі кажучи, ефективність колегіального законодавчого органу влади залежить від політичної та виборчої системи, від взаємодії механізму "виборці — партії — парламентарі", від повноти представництва, від чесного виконання наказів виборців у парламенті. Й Механізм узгодження економічних інтересів включає стадію ініціювання певного закону суб'єктом, який має право законодавчої ініціативи, і стадію розроблення, формулювання закону, у чому беруть участь представники уряду, партій, незалежні депутати. Закон ухвалюється лише тоді, коли за нього проголосувала більшість парламенту, але він набуде чинності, коли буде підписаний президентом. Однак президент може накласти вето і повернути закон у парламент зі своїми зауваженнями. Крім того, вагомою причиною не ухвалення законів є те, що члени парламенту, котрі не підтримують певний закон, репрезентують велику частину населення (іноді навіть переважну), яка протидіє відповідному закону і робитиме все, щоб його не виконувати, бо він не відповідає або суперечить їхнім інтересам. Голосування в парламенті під час ухвалення законів демонструє міру узгодженості насамперед економічних інтересів, і воно впливатиме на реалізацію та ефективність дії законів і відповідної економічної політики.

3. Дати визначення технопарку і бізнес-інкубатору

197. Поняття «технопарку».

Технопарк – це середовище, в якій зосереджена критична маса утворення культури, науки і техніки, бізнесу і капіталу, породжує ланцюгову реакцію наукової і ділової активності міжнародного масштабу. Вперше використано в 1951 р. для позначення технологічного об’єкту в США (Каліфорнія). Регіон науки – це великий науково-технологічний комплекс з розвиненою інфраструктурою в сфері обслуговування, що охоплює значну територію, межі якої приблизно збігаються з адміністративними межами, такими як район, або округ. Технополіс – це науково-виробничий комплекс з розвиненою сферою обслуговування але охоплює територію окремого міста. В ньому можуть існувати технопарки. Технополіси – це найпрогресивніша форма регіональної організації інноваційно-підприємницької діяльності для

ефективного розвитку прогресивних технологій та інновацій. В загальному вигляді технополіс являє собою територіальне утворення.міського, або селищного виду, орієнтованих на реалізацію активної взаємодії науки і промисловості, комерційного освоєння наукових досліджень і підтримки малих науково-дослідних центрів

198. Поняття «бізнес-інкубатору».

?Бізнес-інкубатор — організація, яка надає на певних умовах і на певний час спеціально обладнані приміщення та інше майно суб'єктам малого та середнього підприємництва, що розпочинають свою діяльність, з метою сприяння у набутті ними фінансової самостійності[1]. Окремим видом бізнес-інкубаторів є інноваційні бізнес-інкубатори. Найважливішими функціями бізнесів-інкубаторів є: надання приміщення для офісів/майстерень на умовах оренди, часто (у деяких містах/центрах) за цінами нижчими від ринкових і з гнучкими умовами одержання додаткового місця за вимогою, адміністративні і технічні послуги (телефон, копіювання, приміщення для конференцій/зустрічей, секретаріат і т. д.) консалтинг/бізнес-планування для починаючих і потенційних підприємців. Інкубатори опікують молоді фірми, допомагаючи їм виживати і рости під час стартового/початкового періоду, коли вони найбільш уразливі. Інкубатори забезпечують практичну адміністративну допомогу, доступ до фінансування й основні професійні і технічні послуги. Головна мета програми інкубації — готувати і випускати успішні підприємства, що є фінансово життєздатними й автономними, коли вони залишають інкубатори, звичайно через 2 чи 3 роки».

4. Загальна характеристика ТРІПС

200. Загальна характеристика Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності

Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності — міжнародна угода, що адмініструється Світовою організацією торгівлі та встановлює мінімальні стандарти для визнання та захисту основних об'єктів інтелектуальної власності. Цю угоду було прийнято під час Уругвайського раунду Генеральної угоди по тарифам та торгівлі (ГАТТ) у 1994 році Базові стандарти ТРІПС: Термін захисту майнових авторських прав має бути не менше 50 років після смерті автора, для фільмів та фотографій цей строк складає відповідно 50 та 25 років з моменту створення. Авторське право має надаватись автоматично і не може залежати від виконання жодних формальностей, таких як реєстрація. Комп'ютерні програми розглядаються як літературні твори з точки зору авторського права і мають ті ж самі умови захисту. Національні обмеження авторського права, такі як добропорядне користування у Сполучених Штатах, мають бути чітко обмежені. Перелік об'єктів, що не можуть бути запатентовані, має бути обмежений так само, як і обмеження авторського права. Кожна держава має надавати громадянам інших країн, що приєднались до ТРІПС, такий рівень прав у галузі інтелектуальної власності, який вона надає своїм власним громадянам.

5. Державне регулювання і функції управління економікою

Державне управління - це цілеспрямований організаційний та регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у Конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою і законодавчо закріпленої, через діяльність органів державної влади, наділених необхідною компетенцією.

Організація як функція державного управління економікою полягає у формуванні організаційних положень, які визначають порядок управління та процесуального регулювання: регламентів, нормативів, інструкцій, вимог, відповідальності і т. ін., використання яких дає змогу створювати організаційні умови для функціонування суб'єктів економічної діяльності, встановлювати порядок залучення та використання ресурсів у процесі економічної діяльності, формувати організаційну структуру управління економікою на різних рівнях, налагоджувати взаємозв'язок і взаємодію між об'єктами та суб'єктами державного управління економікою.

Функція планування в державному

управлінні економікою полягає в постановці цілей розвитку економіки в цілому та окремих її складових, закріпленні якісних і кількісних критеріїв реалізації цілей, визначенні необхідних для їх досягнення ресурсів, способів і строків, а також форм і методів поетапного контролю за діяльністю економічних агентів, залучених до досягнення поставлених цілей. Для ефективності планування воно має тісно пов'язуватися з прогнозуванням. Функція прогнозування в державному управлінні економікою полягає у виробленні обґрунтованих можливих варіантів розвитку економіки в майбутньому, визначенні шляхів і строків досягнення стратегічних економічних цілей.

Мотивація як функція державного управління економікою полягає в діагностуванні мотивів поведінки учасників економічних відносин з тим, щоб застосувати до них найбільш дієві способи і методи управлінського впливу. На загальнодержавному рівні функція мотивації набуває змісту національної ідеї, яка є мобілізуючим, інтегруючим чинником поведінки економічних агентів.

Важливою функцією державного управління економікою є регулювання. Регулювання можна розглядати у широкому й вузькому розумінні. В широкому розумінні регулювання полягає у встановлені державою певних загальних правил поведінки економічних агентів шляхом прийняття законів та інших нормативно-правових актів. У вузькому розумінні державне регулювання виступає як функція державного управління в конкретних сферах економіки, охоплюючи окремі аспекти економічних відносин. Дієвими важелями державного регулювання економіки є: податкова система, державний бюджет, державні замовлення, митні тарифи, державні цільові програми і т. ін.

Функцію контролю в державному управлінні економікою розглядають з погляду як упорядкування діяльності державних структур, так і гармонізації економічних відносин. Контроль дає можливість виявляти і попереджати відхилення в розвитку економічної системи від визначених параметрів і запроваджувати заходи для приведення її в стан відповідності до них. Функція контролю зорієнтована на забезпечення законності дисципліни, дотримання режиму діяльності і результативності суб'єктів та об'єктів державного управління економікою.

25.=10

1.умови для існування розвиненого підприємства

2.цілі в завдання IASP

3.основні глобальні тенденції по несбіту

4.нова фірма:умови створення і основні напрями

5.характеристика 7 рамкова програма ЄС

26 білет

1.основні моделі технопарків та їх характеристика

Серед особливостей японської моделі виокремлюють такі:

– технополіс (площею близько 500 квадратних миль) являє собою збалансований набір сучасних науково-промислових комплексів, університетів, дослідницьких інститутів, лабораторій у поєднанні з зручними для життя районами, оснащеними культурною та рекреаційною інфраструктурою;

– діяльність технополісу спрямована на вирішення регіональних проблем;

– надання пільгового кредитування: на створення технополісів (7-8 %), на дослід ницькі цілі (надання прямих субсидій на покриття до 50 % витрат).

До недоліків такої моделі відносять: орієнтацію на виконання простих, складальних функцій у ролі імітаторів імпортних технологій; відсутність зв’язку між академічним і промисловим утворенням.

Для європейської моделі функціонування технопарків характерна значна державна економіко-організаційна підтримка, Сучасна європейська модель технопарку має наступні особливості: наявність декількох засновників (цей механізм керування складніше ніж з одним засновником, однак є ефективніше з погляду доступу до фінансування);•наявність приміщення, призначеного для розміщення в ньому десятків малих фірм (це сприяє формуванню великого числа нових малих і середніх підприємств, що користуються всіма перевагами системи колективних послуг);•спеціалізація технопарків на окремих видах діяльності;•відносно великі розміри території;•базування на державних інвестиціях та дотаціях [4]. Європейські технопарки, як правило, спираються на великі дослідницькі центри і являють собою свого роду місток для трансферу

технологій між науковою сферою і промисловістю. Клієнтами технопарків у Європі є велика кількість підприємств як державної, так і приватної форми власност

186. Міжнародні організації технопарків

Технопарк являє собою науково-виробничий територіальний комплекс, до якого входять дослідні інститути, лабораторії, експериментальні заводи з передовою технологією, створювані на заздалегідь підготовлених територіях навколо великих університетів з розвиненою інфраструктурою, до якої належать: лабораторні корпуси, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлово-побутові приміщення, сервісні та виставкові комплекси. Основна мета технопарків — досягнення тісного територіального зближення між необхідною для наукових досліджень матеріальною базою, що належить промисловому виробництву, та людським компонентом наукового потенціалу країни, що формує максимально сприятливі умови для розвитку інноваційного процесу. принципи:• координація діяльності та співробітництво чотирьох головних ланок: науки, вищої школи, державного сектору виробництва, приватних компаній і регіональних міських органівуправління; розвиток інноваційного підприємництва; залучення промислових та банківських фінансових ресурсів в інноваційну сферу; концентрація та використання ризикового капіталу.

Модель технопарків США в меншій мірі ґрунтується на державному фінансуванні і в більшій мірі використовує інвестиції різних зацікавлених фірм. В США технопарки орієнтовані не стільки на створенні робочих місць, а на розробці та виведенні на ринок нових продуктів та технологій. В США функціонує 140 наукових і науково-технологічних парків. 25 найбільших університетів США мають наукові парки. Концепцію створення парків вперше було реалізовано в Каліфорнії в 1950-х рр.. В країні налічується 84 науково-технологічних установ, найбільша – сили кована долина, де налічується 20% світового виробництва комп’ютерів та обчислювальної техніки і планується в найближчому майбутньому створити 1000 вільних економічних зон, обсяг інвестицій цих зон досягнення 30 мільярдів доларів. В Росії діють 70 науково-технологічних парків і сформована асоціація технопарків. В Японії створені 18 технополісів на базі провідних (Цукуба – 150 000 чоловік). В Китаї створюються зони прискореного технічного розвитку. Ставлять завдання заснувати підприємства з якісно новим рівнем технологій для випуску експортно-орієнтованої

2.актуальні проблеми світової глобальної трансформації

До негативних рис глобалізації можна віднести такі: світова економіка стає більш нестабільною й уразливою. Негативні тенденції в тій чи іншій країні або регіоні миттєво позначаються на економічному здоров’ї інших; значно зростають масштаби міграції населення, у першу чергу, з бідних у розвинені країни; зростає одурманюючих вплив маскультурі, що загрожує культурному різноманіттю; посилюється соціально - економічна диференціації держав через їх нерівноправний статус на світовій арені; втрачається національна та мовна ідентичність; спостерігається бурхливий сплеск транснаціональної злочинності; спалахуються національно - етнічні конфлікти, війн за володіння тими чи іншими ресурсами; криза універсальних міжнародних організацій; виникла система «подвійних міжнародних стандартів», «гуманітарної інтервенції».

3.законодавство в земельній сфері

Основними нормативно-правовим актом, що регулює земельні відносини в Україні є Земельний кодекс. Він є спеціалізованим законом у системі законодавства України, а в системі земельного законодавства – основним.

Крім того до земельного законодавства відносять наступні нормативно-правові акти, зокрема:

- "Земельний кодекс України";

- Закон України "Про розмежування земель державної та комунальної власності";

- Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об'єднання

земельних ділянок";

- Закон України "Про оцінку землі";

- Закон України "Про оренду землі";

- Постанова КМУ "Про затвердження Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб";

- Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо надання земельних ділянок працівникам культури, освіти та охорони здоров'я, що проживають у сільській місцевості";

4.мережа як організаційна форма

Мережа – визначальна інформаційна форма в інформаційну епоху.

Мережа, як організаційна структура – це система взаємозалежних вузлів. Ця система може бути організована ієрархічно, але при цьому вона не має центра. Відносини між вузлами асиметричні, всі вузли необхідні для функціонування мережі для циркуляції грошей, інформації, технологій, товарів, чи послуг у всій мережі. Той вузол, який знаходиться в мережі – обов’язково збільшує свої прибутки.

Мережа – це тип організації, що забезпечує невпинну адаптацію і максимальну гнучкість, що необхідно для глобальної взаємозв’язаної економіки. Вона забезпечує це за допомогою економічних заходів, що змінюються і технологій, які постійно обновлюються, а також значною кількістю стратегій.

Міцність мереж в їх гнучкості, децентрованості, варіативній геометрії, що дозволяє пристосовуватися до нових задач і не руйнувати при цьому основних організаційних правил, і не змінювати орієнтири. Мережа, яка ґрунтується на нових інформаційних і комунікаційних технологіях є водночас і центрованою і децентрованою, вона може забезпечувати координацію, при цьому не маючі центра.

Концентрація капіталу супроводжується децентралізацією організацій. Великі багатонаціональні корпорації функціонують як децентралізовані мережі. Крім того, мережі можуть убути такими, які пов’язують корпорацію з дочірніми малими і середніми компаніями. Або мережі, які ситуативно, у зв’язку із спеціальними цілями і задачами поєднують у великі корпорації в особливих просторово-часових межах.

Всі мережі розвиваються завдяки постійній перебудові. Ця перебудова іноді призводить до радикальної зміни структури, складу і цілей. Корпорації часто забувають про людський фактор, який не здатний швидко орієнтуватися, переходити з одного стану в інший.

5.системи заощаджень будівництва та типі фінансування

Система будівельних заощаджень може бути закритою та відкритою. Закрита – передбачає фіксацію процентів за кредитами і заощадженнями протягом усього терміну дії контракту, тоді як відкрита система передбачає становлення гнучких процентних ставок. Прикладами каст закритого типу може бути Німеччина (близько 32% населення приймає участь, а в обороті – 650 мільярдів євро, що є 40% ВВП Німеччини). Характерною рисою німецької системи житлового фінансування є те, що вона об’єднує різні установи та способи рефінансування (може входити банк, іпотечна компанія і т.д., тобто комбінування). В Австрії система схожа. Ставка проценту за кредитом в Австрії не є фіксованою, а залежить від стану грошового ринку. У Франції існує відкрита система і характеризується порівняно невеликими процентними ставками, що зараховуються як на заощадження, так і на кредити. Ця система більше підтримується державою.

Контрактне фінансування – це спосіб фінансування житла. Існує у Чехії (32%), Словаччині (40%), Угорщині та Хорватії. Ця система подібна до німецької моделі, але у Польщі та Словенії вона утворюється на базі універсальних банків. У Росії законодавчо створені умови. Створені житлові та житлово-накопичувальні кооперативи (другий працює з різними будинками).

білет 27

1. поняття розмежована відповідальність

2. методи+функції держ. Рег.

4. Методи державного управління за В.Ф. Опришко

під методами державного управління слід розуміти спосіб реалізації завдань і функцій. Метод переконання є провідним в управлінській діяльності(роз’яснення, виховання, поширення передового досвіду, моральне та матеріальне стимулювання). Тому виконання законів, приписів, планових завдань здійснюється на добровільній основі

внаслідок високої організованості і дисципліни учасників управлінських відносин. Метод примусу — спосіб впливу на суб’єкти управління (громадян), нездатних керувати власною поведінкою відповідно до волі держави. Крім переконання та примусу, розрізняють адміністративний та економічний методи. Адміністративний метод полягає в тому, що органи управління безпосередньо встановлюють підпорядкованим суб’єктам (органам, колективам, громадянам) певну поведінку. Вплив на суб’єкти, що управляються, здійснюється через запровадження для них правил поведінки, обов’язків і завдань, у разі порушення яких може бути вжито заходів адміністративного примусу. Економічний метод здійснює вплив на суб’єкти управління через застосування до них різноманітних форм економічного стимулювання, зокрема цінового й тарифного регулювання, прибутку, вартості, матеріальних санкцій, кредитів, субсидій, монетарної й цінової політики, преміювання тощо. Поєднання цих методів дає змогу впливати на поведінку суб’єктів управління і домагатися від них більшої ефективності в реалізації завдань і функцій виконавчої влади.

6.Метод державного управління економікою

Правове регулювання — це діяльність держави щодо встановлення обов’язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб’єктів права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади. Прямий (адміністративний) метод є безальтернативним, він не залишає суб'єктам права вибору, не вимагає від них проведення економічного аналізу, порівняння варіантів і т.н. Прямий метод регулювання часто має високу ефективність, оскільки він починає діяти негайно і охоплює всіх суб'єктів, які діють у відповідному економічному просторі.Інструменти: податки, ліцензії, квоти, тарифи, штрафи, державні капіталовкладення, юридично визначені норми амортизаційних відрахувань, регульовані ціни, субсидії, субвенції, пільгові кредити. Непрямий метод ототожнюється з економічним саме тому, що він вимагає від чинних суб'єктів проведення економічного аналізу та порівняння, дає можливість самостійного вибору. Непрямий метод не руйнує ринкову ситуацію, не обмежує її на відміну від прямого методу. Недолік - значному часовому лагу, що виникає між моментом прийняття деражвних заходів і результатами, які він приносить. Непрямий (економічний) метод охоплює такі інструменти як: бюджетні, податкові, грошово-кредитні, інвестиційні, амортизаційні, інноваційні, індикативне планування, а також морально-психологічний вплив. Інструменти економічної політики. Методи регулювання економіки реалізуються з допомогою конкретного інструментарія, тобто, засобів важелів впливу на господарські процеси.

Цільова — полягає у визначенні цілей, пріоритетів (лат. prior — перший, перевага) і основних напрямків розвитку національної економіки.

Стимулююча передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність господарюючих суб'єктів (їхні інтереси) і стимулювати економічні процеси у бажаному для суспільства напрямку.

Нормативна (регламентуюча) — держава за допомогою законів, законодавчих актів і нормативів встановлює певні правила діяльності для суб'єктів економіки, визначає правовий простір.

Коригуюча — зводиться до коригування (лат. — виправляти) розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогресивних процесів, усунення легативних екстерналій і забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя суспільства.

Соціальна — передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин (наприклад, між підприємцями і робітниками), перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища тощо.

Безпосереднє управління неринковим сектором економіки — це регулювання державного сектору економіки, створення суспільних товарів і благ.

Контролююча — означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням законів, нормативних актів, економічних, екологічних та соціальних стандартів тощо.

3.

складові концепції держ. економ. Політики

держави в регулюванні усіх цих процесів: а) класична теорія; б) кейнсіанська теорія. Класична теорія – це коли ринковий механізм автоматично забезпечує рівність попиту і пропозиції, унеможливлює тривалі порушення в економіці. Кейнсіанська теорія – об’єктивна необхідність і практичне значення державного регулювання ринкової економіки, а також визначає методи державного втручання, які допомагають досягти узгодження між цими категоріями з метою постійного економічного розвитку. Неокласична теорія – саморегулювання економіки та обмеження державного втручання, допускаючи при цьому безробіття і певну інфляцію (обмежену).

Концепція державної економічної політики складається з:

аналіз стану економіки;

аналіз цілей;

аналіз відповідностей інтересам системи;

аналіз застосування інструментів державного регулювання.

Багатоаспектнійсть економічних реалій В. Ойкен класифікував таким чином: сукупність економічних процесів; різні види економічних порядків; економічна політика. Він вважав останню функцією економічних порядків — сукупності умов, які включають як фактори об’єктивні (потреби, ресурси, техніко-технологічні умови), так і законодавчі, соціальні, в тому числі й норови, звичаї, духовно-психологічний настрій та інші інститути (профспілки, підприємницькі союзи тощо).

Узагальнюючи історичну практику, В. Ойкен пропонував таку типологію економічних політик: політика свободи дій господарюючих суб’єктів (laissez-faive); політика планово-централізованого (повністю чи частково) управління економікою; політика «середнього шляху»; політика конкурентного порядку; точечна політика. Відносно перших двох типів політик (свободи дій та планово-централізованого управління), то вони досить широко розглянуті в літературі і ми їх не коментуємо.

Політика «середнього шляху», за Ойкеном, має передбачати той чи інший ступінь державного втручання в ринкову економіку, знаходження компромісу між ринком і плановим господарством: зокрема політику «повної зайнятості», дії щодо втручання держави в розподільчі відносини; та кон’юнктурного регулювання.

В умовах політики конкурентного порядку мають створюватись державою умови, які максимально сприяють розвитку конкуренції. Головне завдання такої політики — обмеження або недопущення тенденцій до концентрації економічної влади (монополізму).

До змісту точечної або пунктирної економічної політики він включає систему політико-правових дій держави, які орієнтовані на розв’язання окремих макроекономічних проблем та захист конкретних сфер.

Взагалі В. Ойкен оптимальним вважав конкурентний порядок і політику конкурентного ринку, функції якого (порядку) не повинні виходити «за ази меж пристосування».

Цим поглядам протистоїть «активістська доктрина» економічної політики, про що було відмічено в тексті раніше в попередньому параграфі.

Ряд фахівців вважають базовою теорією економічної політики концепцію, яку запропонував ще в 50-ті рр. ХХ-го століття голландський економіст (перший лауреат Нобелівської премії з економіки (1969 р.) Ян Тінберген (1903—1994). Положення його праць «Теорія економічної політики» (1952) та «Економічна політика: принципи і побудови» (1956) стали концептуально-відправними для економістів 60—70 рр. минулого століття. Згідно його концепції складовими економічної політики є: по-перше, ключові цілі суспільного добробуту (система макроекономічних показників); по-друге, інструменти, якими володіє уряд. До інструментів він відносить чотири групи заходів — бюджетно-податкові (фіскальні), грошово-кредитні (монетарні), регулюючі доходи та зовнішні (маніпуляції з валютним курсом); по-третє, модель, яка органічно зв’язує цілі та інструментарій, а також дозволяє визначати оптимальний масштаб політичних дій. Останнє положення, з нашої точки зору, є досить сумнівним твердженням. Але суттєво тут й те, що число використовуваних інструментів повинно співпадати з кількістю поставлених цілей.

В цілому концепцію економічної політики Тінбергена слід віднести

до розряду нормативних. Він також розробив методику планування і прогнозування для своєї країни, запропонував моделі, які придатні були для економічного планування в країнах, що розвиваються.

Послідовники Я. Тінбергена внесли ряд доповнень в його концепцію. Зокрема, американський економіст Генрі Тейлор розробив оптимальну функцію добробуту та функцію мінімізації втрат, а також включив в модель витрати, які пов’язані з переходами від одних інструментів до використання інших.

В цілому економетрична модель Я. Тінбергена була схемою економічної політики більше двох десятиліть. Але в середині 70-х рр. фахівці все більше стали звертати увагу на недоліки цієї концепції, надаючи особливого значення проблемам — невизначеності. Останні є досить різноманітними. Так, в умовах невизначеності уряди не можуть знати точно, який вплив справлять їх заходи на цільові показники. До проблем невизначеності можна віднести часові лаги між виникненням тієї чи іншої небезпеки з прийняттям рішень та їх економічним ефектом. В моделі економічної політики Тінбергена виведені також коефіцієнти, які зв’язують економічні змінні і політичні дії, але часті зміни як в економіці, а особливо в політиці роблять ці коефіцієнти ненадійними.

В даному зв’язку заслуговує на увагу критика концепції Тінбергена Робертом Лукасом.

Останній звернув особливу увагу на проблему оцінки очікувань, котра, як правило, здійснюється приблизно з врахуванням минулого досвіду. Але така механічна екстраполяція, на що вірно вказав Лукас, є помилковою. Адже реакції в суспільному житті, в т.ч. й економіці на політичні зміни неможливо передбачити, виходячи лише з минулого. Політика, яка базується на середньостатистичних показниках минулого та недооцінює фактор мінливості очікувать приречена на помилки та невдачі.

Дата добавления: 2015-10-21