- Я такий втомлений і голодний, а ще я скучив за тобою.
Вже за вечерею він розворушився і почав адекватно швидко розмовляти.
- О, то я потратив шістнадцять годин. Ти собі навіть не уявляєш, як там все цікаво. Поки розібрався в механізмі, поки все зробив що хотів… Ну ладно потім сама побачиш. А чого ти так розхвилювалась, я аж в трансі відчув твою тривогу, а безглуздості, які тобі в голову лізли, навіть згадати боюсь, ти мій Хічхок малий.
- А ти чого хотів сидиш тут, як статуя, шістнадцять годин, що я мала думати. Стривай а звідки ти…
- Що тут знати, прослідкував ниточку подивився, що по ній пливе от і маєш. Та й здогадатись не важко.
Вони повечеряли і лягли спати, обнявшись.
На ранок вчорашньої погоди і сліду не було. Роберт встав ще до світа і сидів на лавці, закутавшись в теплу шинель, очікуючи схід сонця. Чисте синє небо займалось загравою сходячого світила.
- Саме там де я очікував,- сказав він до себе.
Коли жовтий диск виринув на половину з-за даху, на веранду вийшла Ярина завернута в шерстяне одіяло, з чашкою кави в долонях.
- Доброго ранку, ти чого тут сидиш? Кави хочеш?
- Доброго, ні дякую. Дивлюсь де сонце сходить.
- На сході. Де йому ще сходити?
- Значно північніше ніж це має бути о цій порі року. Майже на літньому місці.
- Тобі здається. Просто сьогодні трішки краща погода, нема хмар і ти відчуваєш його останні теплі промені.
- Не забувай, що я колись дуже астрономією захоплювався і добре знаю де воно о цій порі має сходити.
- Не сміши мене! Пішли всередину тут холодно. Це тобі вже не літо.
- А тут я би посперечався. От побачиш.
Вони солодко провели ранок, а після обіду Ярина пішла додому. На запланований, якийсь, похід до родичів в гості.
Стук в двері.
- Ясне діло. Роман. Тільки Ярина за ріг, ти в хату. Послухай ти що її боїшся?
- Та ні, просто розминулися.
- Як завжди. Це у вас якась карма така, одне одного не бачити.
- Може бути. Ти мені краще скажи, що ти тут натворив?
- Нічого.
- Не бреши! Точно щось робив вчора. Я ж знаю, чую нутром і носом запах ладану.
- Ми палили пахощі для романтичної обстановки під час сексу.
- Ладан?! Ви що якісь релігійні фетишисти? Признавайся давай. Я ж знаю, аж підстрибуєш на стільчику, так кортить розповісти.
- Ніскілечки, це інтимні подробиці нашого з Яриною особистого життя, і розголошенню не підлягають.
- Знаю що чогось натворив і хочеш похвалитися, а чого замовчуєш не знаю.
- Уявлення не маю про що ти. Ти краще чайника постав а я на стіл накрию. До речі, можеш в мене залишитись, якщо не зайнятий, Ярина в гості поїхала буде аж післязавтра.
- Сьогодні можу. Давай на веранді перекусимо, я б з радістю затоптав бутерброда.
- Чудова ідея, доставай з холодильника масло ковбасу і сир а я поки хліб наріжу.
Вони всілися на крадену лавку, їли канапки, попивали чай заварений в термосі, щоб на довго вистачило і вели розмірену бесіду. За парканом гралися сусідські діти, проходили різні люди.
- Ромку, ти помітив?
- Що саме?
- Чудова погода…
- А ну це само собою.
- Не перебивай! Отже, тепло з самого ранку. Сонечко світить, майже нема хмар. Але багато хто з них одягнені майже в зимове вбрання.
- Ага, зрозумів про що ти! Ну тут, думаю, все просто. Всі вони добре пам’ятають попередні деньки, а може прогноз погоди налякав всіх. Тай зранку коли за звичай виходять на роботу, прохолодно і не вгадаєш, як воно буде, чи сніг піде, чи сонце блисне. От вони і понатягували кожухи, про всяк випадок.
- Може й так, але сьогодні вихідний і більшість з них виходили з дому вже при ясній теплій погоді.
- Тобто вони мали забути про те, як мерзли вчора і повіривши променям сонечка, приректи себе на замерзання, одягнувшись легко. Зараз сонце світить а через пів годинки над обрієм з’являється смуга темних хмар і ще через годину повний повтор вчорашнього сюжету. Око шторму.
- Може в даному випадку ти і маєш рацію, але мені це все нагадує весняну поведінку людей. Коли після довгих холодів і відлиги приходить суха і тепла погода. А більшість людей продовжує ходити в теплих і незручних лахах. І от, наприклад, їдеш ти в громадському транспорті і спостерігаєш як вони потіють, незграбно вовтузяться, зляться, і зиркають на тебе одягненого в легкий балахон, з чорною заздрістю. Ну скажи мені хто їм заважав зранку легко одягтися. Прогноз погоди? Передають сонячний день. Досвід? Попередні дні теж були теплими. Ага, є народна мудрість, щоб не довіряти весняному теплу, справедливо виведена предками з ослабленості організму авітамінозом і недостачею сонячного світла. Але, чорт забирай, те що ти вдягнешся в кожух тебе не врятує, навпаки, ти впрієш і швиденько простудишся шукаючи гаманець в внутрішній кишені. В ці дні мене дивує інертність наших людей і відсутність елементарної логіки.
- Так, ти, мабуть, правий. Але я не можу не помітити дивну зміну погоди. Майже тиждень псувалася, все цілеспрямовано йшло до випадання снігу і раптом, на тобі, випогоджується.
- Око шторму, сам казав. Або просто коротке потепління перед зимою, це ж погода, всяке буває. Навіть синоптики в ній нічогісінько не тямлять, правда нікому про це не признаються.
- А, все рівно, дивно, минулого року о цій порі вже сніг лежав. Чи не вмішався хто в закономірність розвитку подій.
Тут натяк втратив свою тонкість. Роберт прекрасно розмів до чого клонить Роман, він вирішив пограти в шпигуна. Вивідати зі співрозмовника все не давши йому жодної корисної інформації з своєї сторони. А для цього саме краще зіграти дурника.
- Та ти що? Думаєш хтось може практикувати методи описані в моїй книзі? От цікаво би було подивитися на те, як сучасна людина виконує танець з бубном в одязі чукотського шамана.
- Я думаю, що цей процес можна провести і іншим шляхом, чи не так?
- Не знаю. Я ще ні до чого такого не дочитався. Але, ти знаєш я вдячний тій людині за тепло. Бач ми тепер можемо до самого вечора сидіти на веранді і теревенити.
- Чи не легше проникнути в колективну свідомість біосфери і встановити там бажання тепла?
- Ого! Де це ти такого набрався в окультних учнів Юнга? Цікава думка, але не знаю навіть, звучить як фантастика.
- Ага, точно фантастика, хоча хто його знає, всяке буває.
- Як казав мій фізрук «Буває, що й п’яний співає, а часом так є, що й зозуля не кує» гарні слова вдало підкреслюють неоднозначність і мінливість нашого світу.
- Справді, гарні слова. Ну ладно на цій філософській ноті я вимушений тебе покинути вже вечоріє а мені потрібно ще зайти в одне місце. Бувай!
- Гарного тобі вечора!
Весь наступний день Роберт з насолодою читав на веранді погода була прекрасною, сонечко пригрівало, приємний тепли вітерець ласкав обличчя. Роберт поглядав на перехожих, продовжуючи своє психологічне дослідження.
На вулиці пропливали постаті людей, повертали усміхнені обличчя до сонця. Дехто, правда, засапавшись прів в теплому зимовому одязі. Ці, ніби з докором, дивились у весняне небо. Вони за календарем очікували зими і досі не можуть повірити в теплу погоду, носять на собі незграбне і незручне лахміття, від чого зляться на себе і на весь світ.
Розділ 8
Зупинись…
- Прокидайся! Все глобальне потепління проспиш!
Ярина придавила Роберта собою в ліжку і почала немилосердно лоскотати. Що може сказати у відповідь людина, яка щойно блукала по закавулках невідомого похмурого міста, що частенько йому сниться.
- Доброго ранку, сонько! Скільки можна? Ти вже цілу коняку виспав!
- Скільки хочу – стільки і можна. Доброго ранку.
Поки Ярина сходила на вулицю забрати пайку весільних пляцків в сусідів, які щойно повернулися з села, і зловили її біля хвіртки, Роберт знову закутався в одіяло і смачно заснув.
- Ти знущаєшся? Така чудова погода надворі, а він спить.
- А вона нікуди не дінеться. Тепер завжди тепло буде.
- З чого б це?
- Бо я так захотів.
- Ха! Ти б краще чаю зробив. Тут тобі сусіди сніданок з села привезли, та й я маю чим почастувати.
За сніданком Ярина розповіла про свої пригоди в гостях, про батьків і звісно зачепила тему погоди.
- І що ж усі думають про таку оказію синоптичну.
- По телевізору все передають виступи вчених про глобальне потепління. Конференції цілі збирають, аналізують прогнозують.
- Докторські і кандидатські під шумок захищають, але на справді не мають найменшого уявлення, що відбувається.
- Ну чого ти так, не дурні ж там сидять. Дійшли висновку, що це різкий ривок до скорочення зимового періоду, що тепер завжди так буде. Якась нова течія, типу Гольфстріму, спричиняє таку затримку зими. Кажуть, що це великий удар по екосистемах і господарству. Одні кажуть що зими не буде, другі, що вона вже була, а треті ще чекають її після нового року. Коротше, повний бардак, але як ти кажеш, дисертації захищаються.
- А про місце сходу сонця вони нічого не говорили? Тільки про парниковий ефект.
- Ні не говорили.
- От придурки, знають гади що сонце на весну повернуло і навмисно замовчують. А людям біліберди наплетуть, щоб ті нічого не зрозуміли. Куди ж вони його сховають.
- А звідки ти все так добре знаєш? Ти ж філософ а не синоптик, наскільки я знаю.
- Тому що я цю всю кашу заварив.
- Як то?
- Останнього разу, коли ти мені допомагала. Пам’ятаєш? А перед тим я тобі розповідав про вплив колективної свідомості людей на них самих і навколишній світ. Отож, в стані трансу, я і проник в святая святих суспільної свідомості і замінив в колективній підсвідомості очікування зими на весну. Таким чином всі люди північної півкулі підсвідомо програмують прихід весни. Свідомість їхня, звісно, знає, що за календарем наближається зима, але підсвідомість буквально пересовує вісь землі і притягує весну. Я, правда, не знаю скільки це явище триватиме, на південній півкулі теж хочуть весни. Думаю наша весна не на довго і мені прийдеться відпустити земну вісь на правильний курс.
- Ти вже зовсім збожеволів!? Що ти мелеш? Чи може захворів, в тебе температура?
- Ні я при нормальній свідомості.
- А я розумію в чому справа! Начитався своєї дурні. Запам’ятай раз і на завжди, це все маячня. Ти ж розумна людина з вищою освітою, а віриш у всякі казочки.
- Це ніякі не казочки. Ти ж теж магію приймаєш, як нормальне. То чому ж не підійти до тої самої магії з науковими методами, виділити з неї необхідне розробити чітко регламентовані ритуали без всієї показухи і дешевих приколів. Чіткий практикум по впливу на дійсність. І магія, це тільки один розділ з всього того, що я маю на увазі.
- Я не можу більше слухати цю маячню. Зрозумій, все це твої власні фантазії і в них більше ніхто не вірить. Надворі просто глобальне потепління а він це приписує собі, як результат копирсання в колективній підсвідомості людства…
- Наївна ти, що віриш в цю баєчку, створену вченими для вибивання з бюджету грошей під нікому не потрібні псевдонаукові роботи.
- Так, я більше не можу! Ти мене зовсім не слухаєш!
Ярина почала швидко збиратися. Роберт від несподіванки не відразу зрозумів, що відбувається. Він намагався стримати її, якось згладити гострі кути розмови. Спробувати перевести її в інше русло, чи розпочати іншу. Нічого не допомагало. Вона, швидко зібравшись, і відповідаючи тільки короткими фразами на, будь які, його намагання залагодити ситуацію. Залишила холодний поцілунок і пішла.
В них і раніш бували складні ситуації. Коли Роберт казав чи робив щось не те. Їй просто потрібен був час, щоб перекипіти. В такі миті Ярина не могла спілкуватися з Робертом, відверталася від нього і навіть не дозволяла торкатися до себе. Для цього потрібно було дуже сильно образити її, але щоб вона пішла, такого ще ніколи не було.
Решту дня він не знав що робити. Вештався по подвір’ї, згрібав листя, ходив в магазин, пив чай і коняк. Але не міг думати ні про що окрім Ярини.
До вечора стало холодно і піднявся туман. Роберт сидів тупо дивлячись в темряву вікна. Його трусило дрібною лихоманкою, так перенервував. Злився на себе, в розпачі думав іти шукати Ярину, хоч не мав уявлення де вона живе. Випив – не взяло. Вирішив заснути – крутився в ліжку, дивився на тіні від гілля на стінах, поки не провалився в сумбурне марення.
Прокинувся після обіду. За вікнами було похмуро і холодно. Довго і нудно лежав у ліжку. Потім ходив по хаті, як примара, сам не знаючи чого він хоче. Поснідавши хотів піти на вулицю провітрити мізки. Але одягнувшись передумав.
Роберт сидів і дивився крізь скло вікна на сіру навколишню дійсність. Його гнітило незрозуміле положення речей з Яриною, важкі неприємні відчуття, неначе клеєм, зліплювали його думки. Роб відчував, що йому потрібно більше часу, щоб опанувати собою, розібратися в своїх думках і дійти якихось логічних висновків. На вулиці все здавалося таким незворушним, тиша і спокій. Рештки листя висіли на деревах і раптом він помітив що не все листя висить, власне на дереві. Один листок висів просто в повітрі. Правда пильно придивившись він таки помітив що листок спускається по своїй звичній траєкторії, але дуже повільно. Роберт перевів погляд на годинникові стрілки. Секундна рухалась зі швидкістю хвилинної, дуже повільно але якщо якийсь час на неї не дивитися то помітно, що вона перемістилася.
- Здається, я щось таке уже робив. Це на справді просто, як лежати спокійно і контролюючи дихання сповільнювати частоту ударів серця.
Він сконцентрувався, розслабився і прикрив очі. Секундна стрілка зовсім зупинилася.
- Ага навіть так.
Роберт продовжив вже з дихальними вправами. Стрілка спочатку не впевнено, ривками, а потім все рівномірніше, почала відраховувати сповільнені секунди в зворотному напрямку. Акуратно перевів погляд надвір і побачив рух листка вгору.
- От я і спіймав тебе за хвіст.
Він спокійно видихнув і зупинив зворотній рух часу в ту мить коли лист піднявся на півтора метри так, щоб його можна було оглянути зі всіх сторін.
Роберт при встав і подивився на те, що твориться на вулиці. І справді, його двір не був винятком. Там теж зависли предмети в повітрі. Придурочний сусідський песик застиг під час свого противного дзявкоту з ідіотським виразом морди, цікава до всього сусідка Наталка висіла майже горизонтально в відкиненій хвіртці крадькома заглядаючи вздовж паркана.
- Ти ще довго будеш тут гратися. І тримати тьотю Наталю на вулиці, вона ж замерзне. Почулося з-за дверей.
- Ти, Романе?
- А хто ж іще. Всі решта перетворилися на манекенів по твоїй волі.
- Так вони ж нічого не відчують.
- В тебе ніколи не бувало такого, що ось тобі тепло в прохолодну пору, а раптом так пробере аж до кісток – це такі як ти натуралісти експерименти ставлять. Молекули тіла то теж не рухаються, і плавно втрачають свою інерцію в такому стані. Тіло відповідно що? Правильно охолоджується. Твоя Ярина, до речі, теж, вона зараз на вулиці.
- А якщо в конкретному місці зупиняти.
- Можна але дуже акуратно, поки він розтягується, щоб не порвати. Тоді сам розумієш, проблем…
- Стоп, а ти якого чорта? Бесідую тут з тобою а час то стоїть.
- То ж пусти його, кажу! О так вже краще. А я, мій друже, не зовсім реальний, от і часу не підпорядковуюсь. Мене до тебе направила та реальність в якій ти так натхненно колупаєшся. Щоб наглянути за тобою і застерігати від необачних вчинків. Тай взагалі, щоб запобігти можливі фатальні наслідки для всього живого. Спочатку все було ніби нічого, ти просто студіював собі книжечку і нічого небезпечного не робив. Але скоро ти взявся з науковою педантичністю працювати, в тому числі і експериментальним шляхом, тут ми втратили прямий контроль. Нам залишились лише опосередковані методи. Взивати до твого здорового глузду, інстинкту самозбереження, почуттів до Ярини в кінці кінців.
- Це теж ви, що і Ярину підіслали?
- Ні, вона щаслива випадковість. Мабуть, єдина що, хоч трішки, тебе стримувала.
- Я підозрював, що з тобою щось не те, отже ти шпигун реальності…
- Ну не зовсім так.
Роман сів за стіл, де був холодний недопитий чай і халва.
- Ти як Мефістофель у Фауста!
Диявол іронічно посміхається і їсть халву.
- Так не чесно! Ти на стільки реалістичний що жереш мою халву.
- Добре не буду.
- Та їш мені не шкода.
Пауза затягнулась, думати було важко, бо свідомість не могла обрати за що взятися. Тут сидить трансцендентна сила покликана реальністю запобігти вільнодумству одного єретика. А десь там мерзне кохана людина і не знати які думки обертаються в її голові.
- Ти ж можеш їх прочитати.
- Не хочу колупатися в Ярині. Стривай! Ти ж стримувати мене покликаний, а сам шо пропонуєш?
- Хочу допомогти. Ти ж мій друг.
- Як ти можеш хотіти, ти ж свого роду програма.
- Десь на другому тижні спілкування з тобою в мене з'явилась власна воля. На справді, це дивовижно! В процесі нашого спілкування, ти сам мене доопрацював, якось підсвідомо чи що. Ти надав мені рис особистості притаманних людині, а не такій програмі яким я був.
- То я значить і стерти тебе можу?
- Можеш.
Роман потупив очі і ніби знітився. Він злякався.
- Та не бійся, не буду я такого робити, я ж не зовсім того. Та й ти мені, як не як друг, ким би ти не був.
- Дякую, іронічно. Та це і всім на користь. Давай тепер на чистоту, без конспірації і демократії.
Не можна вже настільки безцеремонно шарпати цю реальність, як пластилін. Розумієш, не просто так є всі ці правила. І не всіх їх створив натовп. Деякі були ще задовго до нього. Вони регламентують механіку буття. Взагалі дивно що і вони піддаються колективній волі, це мабуть ще один з аспектів вільного вибору людини. Я і сам не знаю чому великий розум віддав своє творіння на поталу цьому монстру.
- Чому ти так говориш? Ти ж теж його частина.
- Я скоріше частина всесвіту, а не розуму. Тепер ще й частина тебе, щось на кшталт совісті.
- Ой не можу! Він моя совість! Насмішив!
- Та чого ти ржеш? В мене, ніби, покликання стримувати тебе від безглуздих вчинків.
- Сноб!
- Сам такий!
- Я ж хотів під коректувати. Відкинути лишнє, те що заважає всім нормально жити, мати можливість вільного вибору. Чисту свідомість, незалежну від комплексів нав’язаних умовностей, обмежень нав’язаних свобідним по своїй природі індивідам.
- А ти не думаєш, що без цих обмежень вони будуть вести себе, як божевільні. Адже природа людини на справді далеко не ідеальна. Вони жорстокі, жадібні і агресивні. Якщо цю гидоту ніщо не буде стримувати, ти уявляєш собі який світ буде.
- Ці риси, в основному, і є нав’язаними людині колективним інтелектом натовпу, ти розумієш він уже не є просто інформаційним простором. Він еволюціонував в форму живого розуму, він став паразитом на людських пристрастях. Я помітив, що він ізолює людство від якогось вищого інтелекту, не дає їм обмінюватись інформацією, яка мала би покращувати людство. А тепер воно сприймає вказівки цього паразиту, що живиться їх вадами і сам примножує їх. Мабуть не дарма, у всіх релігіях основним способом приблизитись до Бога можна тільки позбувшись від своїх пристрастей, адже коли ти їх відкинеш ти обійдеш пастки інтелекту натовпу і вийдеш на прямий зв'язок з вищим світовим розумом. Розумієш, в мене ціль дати людям прямий доступ до джерела чистих думок і правильних рішень.
- Ну і багато ти доброго наробив? Набрався агресії в момент розчарування і почав ламати дійсність, а хтось же старався робив її такою. Це занадто велика сила для одної людини. А раптом тому хто може так як ти різьбу в голові зірве? Що тоді буде з нашим нещасним світом. Ти он переживаєш за сварку з коханою і бач що твориш. Хуліганство світового масштабу ось, що я тобі скажу. А якщо замахнутись на більше, так і до апокаліпсису не далеко.
- А що робити. Я, як казав Моррісон, випробовував реальність. Потрібно ж знати, яка сила в твоїх руках.
- Ага оправдовуйся! А сам тим часом міг полярників повбивати. Якщо ми вже вийшли на прямоту, давай хоч обговорювати твої подальші експерименти. Я то знаю, що можна робити, а що може привести до катастрофічних наслідків.
Так і домовилися. Роберт далі студіював свій основний посібник. Якого, до речі, ніхто ніколи не повинен був знайти, саме з цією ціллю Трактат було запроторено в маленьку регіональну бібліотеку, в купу відвертого мотлоху і всі згадки знищено і накладено відповідну печать. Невідомо яким чином книга далась в руки сторонньої людини, мабуть якийсь збіг, чи матерія сама вибрала і привела Роберта в ту бібліотеку, дала знайти заборонену книгу, щоб він зміг під коректувати дійсність, поскидати з неї шкідливі нашарування людської свідомості.
Роб вивчав додаткову літературу на ту ж тематику, порекомендовану, або ту що, ніби, сама в руки потрапляла.
Разом з Романом вони складали спеціальні програми по корекції реальності і впроваджували їх в життя.
Так спливали день за днем, тиждень за тижнем, а Ярина все не об’являлась. Він не намагався її шукати, хоча дуже страждав без своєї коханої. В редакції ніхто не давав конкретної інформації. Де вона живе Роберт не знав. Та й не дуже намагався вийти на неї особисто, так тільки дізнавався чи все в порядку. Може їй потрібен час, а може вона взагалі не хоче його бачити конкретний період, а тут явиться чудо з незграбними вибаченнями і все зіпсує.
Щоб не заїдала туга він з головою занурився в свої дослідження. А коли і це не помагало, ішов на якусь тупу фізичну роботу, на короткий період. Це двічі позитивне явище і гроші приносило, і мізки прочищало.
Час безжально спливав. І день вже довшав не по Робертовій волі а по своїй природній причині, лютий підходив до свого завершення. Синички розворушились і почали голосно цвірінькати, відчуваючи близький прихід весни.
Ярина давно би вже повернулася до Роберта, якби не довготривале відрядження в яке її відправила редакція десь за тиждень після їх сварки. Специфіка цього завдання полягала в повній анонімності і секретності. Вона не могла ні написати ні зателефонувати, навіть доступ до інтернету був строго регламентований. Сиділа в провінціальному містечку на Закарпатті і проводила журналістське розслідування.
Їй вже не милий був білий світ. І за звичай мальовничі місця наприкінці зими не такі привабливі, і нудьга неймовірна, від затхло патріотичної літератури «таємного агента» газети відверто верне, більше ніж один розділ прочитати неможливо, тай спілкування з власником таких книг нічого приємного не сулить, передбачуване і не цікаве. І, звісно, неймовірна туга за Робертом.
- Хотіла дати йому тиждень на роздуми, помучитися. А вийшло, що, більше місяця вже не бачились, і ні сном ні духом. Ще й так не попрощавшись, відправили у відрядження називається. Як він там? Гадала Ярина. Чи береже себе. Чи яку другу зустрів. О Боже? як я могла його в такому стані залишити?
Розділ 9
Reunion
Сонечко давало перше переконливе тепло. Воно нагрівало гілки високих дерев, на яких ще досі лежали товсті покривальця снігу, ніби лапи білого пухнастого кота. Грудки снігу зісковзували з нагрітих гілок і розпилювались в повітрі граючи іскрами в променях ранкового сонця.
Роберт ішов по своїх справах, дивився через калабані на сонце і радів першим клаптикам сухого асфальту. Раптом його окликнув до болю знайомий голос. По спині ніби хтось окропом злив. Він спершу навіть був не повірив, але озирнувшись пересвідчився в правдивості того що почув саме її голос.
Ярина саме ішла з автобусної станції, втомлена з дроги. І теж не вірила власним очам. Як таке могло трапитися, що тільки-но приїхавши додому, вона відразу зустріла саме того кого найбільше хотіла побачити, але зовсім не сподівалась на це, знаючи на скільки мала імовірність такої зустрічі.
Ще мить і вони в обіймах, поцілунках. Голодні погляди вдивлялися в кожен міліметр. Смак її губ нагадував про давно забуту радість володіти її тілом, в одному поцілунку Роберт відчував повне злиття їхніх фізичних і духовних сутностей.
Вони обоє забули хто куди йшов і обнявшись пішли до Роберта. По дорозі Ярина розповіла чому її так довго не було. Що вона навіть не уявляла, як наважиться зустрітися з ним і подивитися в очі.
- І що воно того варта?
- Не зрозуміла… Що?
- Ну розслідування.
- Та кому воно потрібне, що один такий депутат що краде і собі на Закарпатті замки будує? Та до чого тут це, я йму про свою тривогу а він про роботу.
- Це шоб ти не заморочувалась. Ну вийшло так, не просто, звісно, було. Але ти ж ні в чому не винна. Тож не переживай, в мене було відчуття, що так має бути, і не треба тебе шукати. Ти краще про подорож і депутата розкажи.
- Про нього в газеті прочитаєш, якщо не відкупиться. А подорож жахлива, за будь яких інших умов вона могла бути гарною, навіть фантастичною, але не ця. Гіршого часу для поїздки туди годі і придумати…
Поки Ярина розповідала про болото замість доріг, домовласника націоналіста і його книжки, їй зовсім відлягло від душі. А Роберт просто насолоджувався її голосом, обличчям, руками, жестами.
Через двадцять хвилин Роберт вже набирав в ванну гарячої води. З кімнати долинали короткі фрази коментуючи зміни в інтер’єрі.
- А це від чого рама твій мотоцикл бачу цілий.
- Це Паннонія. Хочу собі мотоцикл на кожен день зробити, щоб цього не нищити. Раритет все ж таки.
Роберт повернувся в кімнату, підкинув дрів в буржуйку. І почав роздягати Ярину. Плавно і не поспішаючи, насолоджувався процесом. Вдихав солодкаво-молочний запах її тіла. Повторював долонею кожен вигин її розкішної фігури, повторюючи ідеалізований в пам’яті витвір божественного мистецтва матінки природи. ЇЇ шовковиста шкіра, вага грудей, запах волосся, пружна м’якість тіла, все було саме таким. Його ідеалом.
Ванна з сіллю і легкий масаж люблячих рук під водою зняли втому. Бадьорість і відчуття легкості заповнили запашне тіло Ярини. Ніби і не було цієї жахливої розлуки в їх житті.
Недбало накинувши на себе великого рушника, Ярина всілася до столу де вже парував гарячий чай лежали намащені маслом тонкі скибки батона і відкрите трояндове варення.
- Це дефіцит, ледве знайшов в бабок на базарі,- показуючи на щойно відкупорену банку, про горіхове взагалі мовчу, його зовсім мало хто робить, спеціально для тебе беріг.
- Дякую, мій котику. Смачно, як! Сказала і поцілувала в короткій паузі між ложками варення.
- Ти готова зустрітися з Романом?
- Мугу. Закивала з повним ротом.
- Ну давай матеріалізуйся.
- Хопа!
З хтивою посмішкою і театрально розкинутими кистями рук, Роман, звідки не візьмись, з’явився в кріслі. Закинувши одна на одну ноги, в білій сорочці з широкими рукавами і замшевій жилетці він справляв враження як не графа Каліостро то хоча б доморощеного Коперфільда.
- Ти знов мою жилетку взяв?
- Ні я створив її собі з антиматерії.
У Ярини очі стали вдвічі більшими. Вона забула, що в неї рушник накинутий зовсім умовно. Роман вчасно матеріалізувався, після того як вона ковтнула попередню порцію канапки і чаю ще не вкусивши нової, інакше була б біда.
- Так, тепер я розумію звідки в тебе любов така сильна.
Ярина досі кліпала очима, намагаючись пояснити собі механізм того що тільки-но відбулось.
- Як ви це зробили?
- Що саме? Роблячи вигляд, ніби не розуміє про що йдеться, запитав Роман.
- Оце! Стільчик пустий – стільчик повний. Як ви? Що це за фокус?
- Ніякий це не фокус. Він просто матеріалізувався. Роман це щось на кшталт матеріальної голограми створеної…
- Сам ти голограма! Це простий фокус. – Роман перебив Роберта, входячи в смак розіграшу. – Ось я на стільці, а ось я під стільцем. І справді в долі секунди він опинився в вкрай незручній позиції під тим самим стільцем на якому сидів. – А зараз…
- Ти б краще не дуркував, а допоміг мені пояснити. І не треба переноситись під Яринин стілець, негідник. Бачиш вона і без того вражена.
- Ну ладно.
Роман спокійно виліз з-під стільця випрямившись, як солдат по команді струнко і виразно жестикулюючи виголосив цілу промову. Короткий зміст якої передавав суть його існування і неймовірні поневіряння, які спіткали його нещасного через Роберта.
- Вже біжу купувати тобі букет бегоній, щоб попросити вибачення.
- От бачиш, дорога Яриночко, на які страждання я був приречений всесвітом. Він же ніщо не сприймає серйозно.
Ярина трішки відійшла від маси витонченого гумору і іронії виданих Романом на-гора під час його розважально-пізнавального монологу. Напруга зникла з її гарненького личка і здавалося вона сама почне зараз жартувати.
- Як ти міг так зі мною вчинити?
З абсолютно серйозним обличчям вона звернулась до Роберта. Запала не аби яка тиша. Навіть надоїдлива ще одною лапою в зимовій сплячці муха тихенько сиділа на патроні лампи.
– Як ти міг не познайомити мене з цим екземпляром раніше.
Вона, невимушено підняла чашку з прохолодною кавою до своїх уст. Роман буквально сповз зі стільця, закриваючи обома руками рота, з його очей текли сльози.
- Ти би бачив свою пику протягом цих п’яти секунд. Я думав лусну поки розчохлиш. Оце так розвела!
Решту вечора вони провели за кавою цукерками і плавною бесідою про досягнення Роберта і Романа, журналістське розслідування і всяку всячину.
Розділ 10
Бетонна стіна.
Роберт дочитав.
Дочитав все. Вони з Романом знайшли істину. Вона на поверхні. Немає нічого складного. Просто потрібно вийти.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |