що ми міцно стоїмо на наших 1 страница

Діалогічний трактат

Все стоїть на тому,

що ми міцно стоїмо на наших

устоях.

Розділ 1

Істинний шлях лише один

Східна частина небесної сфери займалась пурпурно багряними тонами, а інша її сторона була вкрита густою сіткою хмар, абсолютно непроглядних на заході, де під ними ще панувала ніч. Холод осіннього ранку покрив підсохлі трави легкою сивиною. Двоє стояли на вершині непокритого кущами пагорба і насолоджувалися короткочасним дефіле Венери перед сходом могутнього світила, що досі милостиво продовжує дарувати своє тепло цій покритій скверною поверхні.

Як хочеться продовжити такі моменти до безконечності, забутися і не повертатися більше до огидної реальності, що засмоктує в свої липкі щупальці абсолютно все. Моральні, фізичні, технологічні, генетичні, інтелектуальні хвороби пожирають остатки того, що колись в сиву давнину було людством.

Може, насправді, шлях для нього був лише один і варто було зробити лишень одну помилку, скуштувавши плоду з дерева пізнання, як потрапляєш на неправильну дорогу, котра веде тебе все далі від справжньої цілі. Як все людство, так кожен його індивід здійснюють одну і ту ж помилку – ідуть на поводу штучно створених, ілюзорних ідеалів. І винять після цього видуманих змієподібних антигероїв, для досягнення фальшивого спокою в своїй душі. Абсурд!

- Невже ти і справді так думаєш?

- Так.

- Тобто немає ніякого вибору і кожен замість того щоб вільно мандрувати повинен, як поїзд товкти колію в конкретному напрямку. І це мені говорить людина, що ніколи не сидить на одному місці, їздить на мотоциклі і вибирає правильний шлях кидаючи монетку.

- Саме так. На правильний шлях нас направляє інтуїція і випадок, а ще проблеми і перешкоди, як ознаки хибного шляху – це пряма дія провидіння, чи Всевишнього, чи всесвітнього розуму, хто як називає.

- Ага а ти значить ніколи не долав перешкод і завжди йшов на поводу в обставин… Ото насмішив, а хто преться все життя проти течії.

- І зараз проти течії пру, ти хіба не помічаєш цього?

- Ти суперечиш сам собі.

- Є перешкоди, які треба долати, а є ті які вказують тобі на правильний напрямок руху до правильної цілі. Людина інтуїтивно вийде на потрібний напрямок руху, якщо позбавиться від хибних ілюзій і приземистих бажань, котрі осліплюють душу, притуплюють чутливість органів призначених для вловлювання імпульсів від справжнього світу. Ми створюємо собі сурогатну реальність в якій все неймовірно ускладнюємо і в більшості випадків заганяємо себе в глухий кут, а точніше просто до загибелі. Якщо позбудешся всього, що одурманює наш мозок марними ілюзіями, тобі відкриється рівень вищого сприйняття і лише тоді ти подивишся на справжній світ тверезими очима, і без перешкод відшукаєш правильний напрямок руху. А може взагалі усвідомиш безглуздість руху як такого. Та спершу, мабуть, ти будеш шокований запущеною ситуацією навколо тебе.

- Оце намолов, ти хоч сам віриш в те що сказав?

- Я не вірю, а знаю.

- (Іронічно) Невже я розмовляю з єдиною людиною, що знає всю правду.

- Не всю. Але я знаю, що потрібно досягти повного рівня сприйняття, остаточно скинути з очей пелену самообману (звертаючись прямо до співрозмовника дивлячись йому в очі) і тоді я знатиму все.

- З тобою безглуздо сперечатися.

- А ти не сперечайся краще поїхали, я вже відігрівся трошки. Прохолодно вже їздити.

- Ну й ладно, але не забувай, що мене по справжньому хвилюють такі твої думки.

Не дочекавшись відповіді Роман доплентав до Роберта, що вже заводив мотоцикл.

- От завжди ти так; через те і друзів в тебе немає, і Олена з тобою довго не витримала. Тільки я один терплю твої причуди і божевільні ідеї, що безнастанно виникають в твоїй ненормальній голові.

- Не згадуй мені про те тупе створіння, бо я останнього друга позбудуся…

Цю фразу обірвав низький гуркіт мотору, якому не потрібні співрозмовники, двоє друзів полинули холодним сухим асфальтом оточеним всохлою осінньою травою, що слухняно лягла ниць в очікуванні снігу.

Розділ 2

Ключ до розуміння

Порожня хата з нехитрим крамом, ліжком на підлозі і мотоциклом посеред єдиної кімнати. Стіни всі обклеєні плакатами улюблених хардових гуртів, картинами Сальвадора Далі, Ханса Руді Гіггера і господаря цієї скромної оселі. Ну не зовсім господаря, ця хатинка в глибині приватного сектора в місті, на справді належала Робертовим родичам, вони вже давно виїхали за кордон а нерухомість віддали близьким у користування, щоб заодно доглядали. Звичайно пару презентабельних квартир здавались в оренду, а ця убога обитель схожа на шевченківську хатку без перегородок, їх знесли, для перестановки, ще власники, як непридатна для проживання, і занадто дорога, в якості гаража, стала притулком юного філософа.

Для нього це був справжній аскетичний рай, а для обивателя це була жахлива діра. Мабуть саме тому ніхто з, і без того не численних, дівчат Роберта на довго тут не затримувався. Щоправда, не лише через це: для осіб протилежної статі слова Роберта були наче дрімучі хащі. Навіть остання – Олена, яка вважала себе розумною студенткою п’ятого курсу культурологічного факультету спасувала перед неймовірними, антисоціальними і взагалі напрочуд фантастичними ідеями. Найбільше її бісило, те що він справді у все це вірив і намагався керуватися своїми ідеями в житті, що звичайно породжувало крайнє цинічне ставлення до загальноприйнятих суспільних норм і явищ. Роберт заробляв лише на бензин, харчі і книжки, читав не форматну літературу, абсолютно ігнорував все що відбувалося в світі, і що найстрашніше вперто не дарував Оленці квіти. Врешті, дівчина не витримала і закатала неймовірний скандал. Вона згадувала все починаючи квітами і закінчуючи тим фактом, що Роберт культурно обізвавши більшість викладацького складу тупаками, а решту сліпцями, з задоволеною пикою забрав документи з університету прямо перед захистом, блискуче написаної, дипломної. Після монологу Олена залпом випила остаток улюбленого коняку Роба гупнула дверима і заснула п’яна на лавочці зі спинкою на ганку, не зовсім законно притасканій з парку. Серед тієї ж ночі вони палко кохалися Олена вже спокійно сказала, що не пробачає його і спокійно заснула, щоб зранку безповоротно піти.

Роберт сприймав такі події, як побічні ефекти прозріння, і радів тому що завдяки самотності мав більше часу для занурення в свої думки і книги.

Зовсім без грошей навіть він прожити не міг, тож підробляв то там, то тут. Слава Богу знайомих в нього було багато і вони частенько підкидали якусь халтуру. Одного разу прийшлось робити стелажі в міській бібліотеці. Приємнішої роботи годі було й придумати, попри грюкання і стукання, він вправно перерив весь той гармидер, що творився в сховищах застарілих книжок. Неймовірна кількість доволі цікавої літератури, яку вже двадцять років ніхто навіть до рук і не брав, була ретельно переглянута спраглими до знань очима Роберта. Проблема полягала в тому що він дуже повільно читає і поки в сховищах бібліотеки виросли великі стелажі, "пан майстер" встиг позичити в бібліотеці, без формуляру, і прочитати лише дві, недоступні всім іншим, книги. Звичайно за цей час він затоваришував з "хранителями храму знань" і мав вільний доступ до будь яких сховищ.

Але одного разу, складаючи книжки на новенький стелаж Роберт знайшов те що наштовхнуло його на страшний гріх користувача бібліотеки, який не змивається навіть кров’ю, він вкрав бібліотечну книжку. В Роберта вже була така практика, колись ще в школі він не повернув книгу про масонів і вичекавши рік, нахабно записався знову. Бібліотечні цербери щось підозрювали, але йому все зійшло з рук. Так і зараз в Роберта свербіли не лише руки, а здавалось що все тіло, коли він тримав стареньку книжечку видану в тридцять восьмому році, в шкіряній палітурці з витисненим невідомим складним символом, і з штампом на обороті – «Не для общего пользования». Він весь аж затрусився, уважно оглянув, як виявилось, репринтне видання виданого трактату єзуїтського монаха Крістофера Брааттена "Про бачення невидимого", написаного наприкінці вісімнадцятого століття. Вийшовши зі ступору, що наступив від першої порції інформації, Роберт оглянув книжку і не знайшов жодних позначок міської бібліотеки чи слідів від них.

- А! То ти не місцева, як же ти сюди потрапила? – прошепотів він до книжки, правда розпитувати бібліотекарш не став, а просто з кам’яним обличчям виніс її в сумці. Радість, вже за першим поворотом, вирвалась з нього фонтаном почуттів. Попереду була безсонна ніч, Роберт з головою пірнув в текст, до реальності його повернув сусідський півень, сповістивши про світанок.

Геніально! Вигукнув він, дивлячись в вікно на блакить ранкового неба крізь крони старих фруктових дерев, у дворі. Нереально, тут зібрано стільки інформації в одній палітурці. Філософія греків, римлян, мусульман, далекого сходу, вірування примітивних народів Африки і Океанії, нордичні руни, Калевала, Рігведа, записи друїдів та волхвів, і трансові одкровення північноамериканських індіанців.

Будучи під враженням, Роберт п’є чай з цукерками "Зоряне сяйво" на сніданок і лягає спати, забивши на роботу. Ввечері його розбудив Роман, він приніс пляшечку коньяку і якихось канапок.

- Оце ти спиш, ти хоч на роботу ходив? Судячи зі всього – ні, відповідає на своє запитання. Я тобі поїсти приніс і випити крутить плящинкою в повітрі.

- Ромко ти собі не уявляєш яку я книжку зпер в бібліотеці.

- От негідник, посміхається.

- Та то фігня на ній навіть штампу їхнього нема, а книжка варта того щоб її не то шо з нашої… Та я б її з бібліотеки Вернадського потягнув, якби там на неї натрапив.

- І що за скарб такий ти умикнув в бібліотекарш.

- В ній описана неймовірна кількість способів досягнути просвітлення і отримати здатність бачити істину. В вісімнадцятому столітті один молодий єзуїт Крістофер Брааттен багато подорожував по світу і збирав матеріали для великої праці про способи виходу в паралельну реальність, відкриття таємних знань і інші варіанти просвітлення, в різних народів. Він навіть мав доступ до бібліотеки Ватикану, поки вищим сановникам не стало відомо про що він пише, тоді кажуть йому добряче дісталося і всі чорновики спалили. Але Крістофер виявився ще тим конспіратором, він всі записи робив в кількох екземплярах і ховав їх в різних місцях. Зрештою, на старості літ він усамітнився в келії і накатав офігенний трактат "Про бачення невидимого". Це настільки класна книжка, просто практикум для мене, там стільки цінної інформації, в мене просто слів нема.

- Клас, ти вкрав практикум по визиванню глюків. І що далі ти станеш шаманом і за сумісництвом наркоманом.

- Та що ти верзеш! Розумієш, ця книжка звужує мій пошук до тонкої стежки.

- Ага манівцями хворої свідомості під впливом психотропних речовин.

- Шо ти заладив зі своєю наркотою. Нема там нічого такого, а всілякі пеотлики згадуються в дуже рідкісних і складних ритуалах.

Роберт витягує бокали під коньяк, вони вмощуються на лавці, на котрій свого часу спала Олена. Роберт розповідає про цю ситуацію Роману. Вони сміються.

Один з останніх теплих осінніх днів. Сонечко, сідаючи, кидало тепле проміння на хлопців. На душі було тепло і добре. Коньяк добавляв до атмосфери особливих ноток, якоїсь позитивної ностальгії невідомо за чим. Сухі безлисті дерева виглядали ніби вени в невидимому тілі неба. Вони збирали на собі світло і переносили його в землю. Ближче до зими їх шепіт стає все менш чутним, гучним залишається лише скрегіт гілок одна об одну. Цей магічний звук нагадує потріскування канатів на щоглах середньовічного фрегата, готового перенести мандрівників в незвідані заморські краї де живуть чудові птахи, дивуючі чужоземців своїми яскравими шатами і милозвучними голосами.

- Який затишний вечір. В такі миті забуваєш про все на світі, порушив тишу Роберт, доливаючи собі коньяку в бокал.

- Хочеться бути віртуозним художником і швидко зафіксувати цю прекрасну мить в найменших деталях.

- Ти ж вмієш малювати.

- Бачачи такі картини природи, я відчуваю себе нездарою, або дитиною, що просто псує олівцем шпалери, а не малює. Якщо чесно, я б навіть не брався малювати такий пейзаж. Мені, просто, приємна сама думка про те, як би гарно було це малювати і яке задоволення отримує автор, якщо йому вдається така робота. Це схоже на те, що в Японії найвищим мистецтвом вважають намалювати каліграфічного ієрогліфа у своїй уяві, тоді ця дія набуває особливої духовної цінності, а той хто це робить вважається найвищим майстром каліграфії.

- Я гадаю, про фотографію тут не може бути і мови?

- Звичайно. Тут важливі, як точні фізичні відображення дійсності, так і духовне насичення, передання самого моменту, його магічної таємничості. Живописом це все можливо передати, можливо поглибити перспективу і глибину об’ємів, виразність кольорів, навіть візуально передати звуки. Розумієш, художник – це як підсилювач емоційних хвиль, що їх передає нам природа, тих які зачіпають сокровенні струни в наших душах, і викликають бурю емоцій. Лише він може відобразити і підсилити ці імпульси на своєму полотні, настільки тонко відтворюючи момент, що в споглядача воно викликає саме ту бурхливу реакцію, яку пережив художник в момент творіння. А фотографія так не може. За все своє життя я бачив лише пару знімків, частково наділених, талановитим фотографом, такими властивостями.

- Ти себе дуже недооцінюєш. Ти теж так вмієш. Коли дивлюся, навіть, на твої ескізи оголених дівчат, повір фонтан емоцій мене переповнює.

- Ти брудна тварина! І взагалі я їх з уяви малюю.

- Хороша в тебе уява. А руки й справді золоті, малюєш ти класно. І говориш теж дай Боже, Роб ти писати не пробував?

- Пробував, але завжди виходить так, що я починаю щось писати і ніяк не можу закінчити, на щось друге перемикаюсь.

- А дарма може і опублікував би щось, бо язик в тебе не менш вправний від пальців.

- Про це можеш в Олени спитати, вона добре знає про мою вправність і язика, і пальців, і не тільки…

- І це я брудна тварина? До речі що вона там?

- Не знаю. Не бачились відколи вона психанула і згадала мені все на світі. Я вже думав, що вона мене в убивстві Кеннеді звинуватить, але якось оминула.

- Але ж вона правду каже, ну подивись як ти живеш, та й перегрузив ти її своїми теоріями про відкриття свідомості і правильного шляху. Вона ж баба, хоч і досить розумна, до неї і ставлення має бути відповідним. Не те шо твої замашки, щось середнє між печерною людиною і тибетським монахом.

- Не бачу в цьому нічого поганого. Чому всі мають поводити себе однаково. Теж мені, понавидумували правил. І взагалі це не та людина, заради якої можна відмовлятися від своїх поглядів, а та заради якої відмовився би не потребувала б цього.

- Понятно. А вона, до речі, про тебе розпитувала. Хвилюється, чи що?

- То, мабуть, з ввічливості, або щоб підтримати розмову. В принципі непогана дівка, тільки не для мене. Ну не знайшли ми спільної мови і все. Вона каже біле, а я чорне, або взагалі запах чи смак якийсь назву, в неї від такого мізки плавились. Думаєш мені приємно було дивитися, як вона мучиться зі мною? Нехай знайде собі того, що буде їй квіточки дарувати, солоденькі слова шептати і на машині катати. І взагалі поміщатиметься в квадратні рамки суспільних кліше.

- А яку ж тобі треба?

- Сам не знаю. І навіщо мені це знати. От коли знайдеться така я тебе з нею познайомлю.

- Договорились. Ну ладно пора мені вже йти. Не скисай тут і піди з понеділка на роботу. Бо якось перед Іллею не зручно, це ж він тебе мамі в бібліотеці порадив. П’ятницю прогуляв то таке, а з понеділка не провтикуй, там же фігня лишилася робити.

- Не колупай мені на прощання мізки. Ясно що я піду туди з понеділка. А Ілля – ще той розпіздяй. Щоб його дискредитувати я не знаю що треба зробити, мені б так напевно не вийшло.

- Ти знову себе недооцінюєш. Твоє життя збоку виглядає, повір, ну дуже не ординарно, м’яко кажучи. Ну ладно я і так засидівся в тебе. Тримайся пензля, драбина в мене.

- Честь!

Роберт ще трохи посидів на ганку, замріяно попиваючи свій улюблений коньяк, час для нього ніби зупинився. Він дивився на багряне сонце, воно вже не разило в очі і навіть не гріло щоки, воно просто зависло за кронами дерев проявляючи густу сітку тонких, безлистих гілочок. Дивно, подумав Роберт, чому воно не рухається до низу стрімко, як зажди, зараз воно дуже повільно повзе, роблячи якісь незрозумілі паузи коли на нього пристально вдивлятися. Чудовий вечір, з воістину магічним напоєм, який навіть сонце зупиняє. Досмакувавши рештки зі свого бокала Роберт підвівся і зник в напівтемряві, що панувала за дубовими дверима його аскетичного раю.

Розділ 3

Розкішна брюнетка

Того вечора Роберт знову випав з часу. Після того, як він зник з нашого поля зору він заварив собі міцної кави в керамічній турці, поставив Моррісона, взяв до рук крадену книгу і розчинився між її сторінками.

Отямився аж в неділю, на його подив сонце вже вдруге, після того як він взявся до читання, перехилилося до заходу. Давався в знаки голод, він настійливо пропонував сходити в магазин і придбати чогось смачненького. Роберт поглянув на вулицю за парканом, там бавились діти, на лавках сиділи бабки, котрі завжди про нього пліткували поза очі, молоді мами возили туди сюди коляски з немовлятами. Слушна думка зауважив Роберт, чом би не прогулятися в такий прекрасний вечір, а на зворотному шляху закупитися всім необхідним для смачної вечері.

Останні теплі дні. Яка насолода перед всепоглинаючим анабіозом зими. Роберт спокійно роздумував сидячи на лавочці, зараз його навіть не дратував гамір від всього народу, що повисипав на тінисті алеї парку Слави. Верески дітлахів, викрики їх мам, злісне бурчання завжди обурених бабок, скрипіння коліщат в колясках і безліч інших звуків, які видає натовп відпочиваючих в парку, завжди неймовірно дратували Роберта, через що він віддавав перевагу безлюдним місцям, або звичним, тільки в час коли там нікого немає, наприклад, до обіду в будній день, вночі, а іноді дуже зранку коли всі ще сплять.

Та цього разу йому було настільки добре, що він заплющив очі і спрямував їх на сонце, кажуть що це корисно для зору, а він просто любив так робити ще з дитинства. Різко перервати улюблене заняття його заставила неочікувана сусідка вона тихо підійшла і запитала, чи можна сісти поруч. Звичайно, промовив, зацікавлено розглядаючи незнайомку очима, котрі після споглядання сонця через повіки, бачили лише в блакитних тонах. Вона була високого росту, не худа але струнка, її округле обличчя вдало відображало позитивний настрій навіяний хорошою погодою, довге темне волосся спадало на плечі а звідти на дуже пишний бюст. ЇЇ симпатичне личко аж випромінювало радість і ще якісь іскорки, ледь вловимі і мабуть через це незрозумілі.

- Здогадайтесь як мене звати. Вона промовила запальним дзвінким голоском взявшись за кінчик волосся, що лежав саме на її правій принаді.

- Ярина. Спокійно відповів Роберт, намагаючись не дивитися на об’єми, які так і притягували до себе погляд і викликали нестримне бажання доторкнутися, а ще краще поцілувати їх.

- Так не чесно, ви мене звідкись знаєте? Здивовано запитала, вже не незнайомка.

- Чисто сердечно признаюсь, я просто здогадався, а забути знайомство з вами мене б, мабуть, не заставила навіть ретроградна амнезія.

- Не може такого бути, як ви могли здогадатися? Ніби до себе, трішки тихіше промовила Ярина, а далі в повний голос. А вас звати Назар.

- А от і ні мене звати Роберт. Він посміхнувся з наївної спроби здогадатися не притаманне даній місцевості ім'я. В цю мить її личко стало таким по дитячому ображеним, що захотілося взяти її за щічку, як це роблять бабусі своїм онукам.

- Чому ви з мене смієтесь, я що смішна?

Роб розповів їй про своє мимовільне побажання.

- Так багато хто робить і мені від цього стає ніяково, але вам, Роберте, можна.

- Я думаю поки потерплю, але про всяк випадок залишу за собою таке право.

- Згода. А куди ми далі підемо? Можна я іноді буду користуватися вашими здібностями ясновидіння?

- Звісно можна. А далі ми підемо в продуктовий магазин скупимось харчами і випивкою. Враховуючи, те що ви вперто не хочете звертатися до мене на "ти", від чого я відчуваю себе вчителем чи викладачем, нам доведеться випити на брудершафт і зробити цей перехід офіційно.

В магазині купили хороше вино +"Старий нектар"+, різних цукерків і деяких харчів. По приході до скромної Робертової обителі вони накрили низький стіл, розклали холодні закуски цукерки і бокали з вином, посідали на подушки поряд. Ярина довго розглядала специфічно декоровану кімнату, на її обличчі було чітко написано які емоції вона переживає, споглядаючи той чи інший елемент інтер’єру. Її симпатичне личко відображало здивування, зацікавленість, іноді по ньому пробігала ледь помітна посмішка, подекуди воно замислено серйознішало.

Та згодом вона відірвалась від споглядання Робового середовища і потупивши погляд трішки присоромлено промовила:

- Вибачте, я відволіклася, у вас тут так цікаво кожна деталька привертає увагу і не хочеться нічого пропустити. Тепер вона спеціально зверталась на "ви" трішки наголошуючи на цьому, мабуть, щоб не уникнути випивки на брудершафт.

- То нічого я вже звик до цих пауз в розмові з людиною, котра вперше заходить до мене. В багатьох просто наставав тривалий ступор з дегенеративним виразом обличчя. Мої гості, здебільшого забувають про мене на цей час, а потім виливають на мене хвилю своїх емоцій, частенько негативних, на кшталт: так жити не можна, або ти що псих? І таке буває. А як тобі в мене?

- Ви що, це ж прекрасно! Цей інтер’єр ясно показує мистецьку індивідуальність власника. Мені дуже сподобалося, я в захваті! А це ваші картини?

- Так, окрім парочки подарованих друзями художниками, вони всі мої.

- Ви ще й художник, в її голосі знову з’явилися нотки неприхованого бажання. Ось що це було, невловимі нотки – це ж бажання.

- Давай вип’ємо за зустріч, знайомство і гарний вечір.

- Давайте, а чому так компактно?

- Бо на все заплановане може не вистачити вина.

- А що буде далі?

Осушивши бокал, запитала красуня, відкинувши граційним рухом голови волосся, оголивши таким чином відверте декольте. Все Робертове єство миттю стрепенулось і він заводячись промовив, що зараз саме час випити на брудершафт. На середині випитого вони обмінялись і почали поїти зі своїх бокалів одне одного – так званий лібліншафт.

Прошепотівши подібне пояснення, вільною рукою Роберт плавно ковзнув по волоссі Ярини від скроні до виразної талії. Її не худе тіло було напрочуд пружним і напруженим, як зжата пружина. Вона поставила бокал і її долоні обхопили його голову і зблизили їх уста, для того щоб поєднати їх в палкому і водночас ніжному поцілунку. Їх руки обшукували тіла, наче намагалися відшукати, де температура була вища на якусь долю градуса і знаходячи те що шукали затримувались на мить і далі продовжували свій неквапний пошук, отримуючи від нього максимальне задоволення. Роздягаючись вони намагались розгледіти одне одного, як молоді люди, що давно не бачились, для того щоб насолодитися улюбленими рисами коханої людини. Насичено-синє світіння неба після заходу сонця, добавляло в цю мить солодкої таємничості, кидаючи на їх оголені тіла порубані гілками бліки, що придавали атмосферу абстрактної реальності, наче в свідомості геніального художника.

Наситившись устами досхочу Роберт почав обціловувати м’які перса, котрі тримав обома руками, розуміючи що не обхоплює навіть полови їх неймовірного об’єму. Їх вершинки миттю відповідали на ніжні доторки його спраглих уст, вони піднімалися і твердли. Ярина терлася внутрішньою стороною стегон і пагорком концентруючим у собі все бажання, нагрітим і рясно зволоженим, об його бедро. Її руки міцно вхопили його голову, пронизавши пальці між густе і довге волосся. Роберт плавно цілуючи пульсуючий животик спустився до "святая святих", залишивши в досяжності для її рук свого напруженого, прагнучого до праці герма. Чистенько виголена і запашна вона просто занурила його в священний екстаз. Спрагле лоно стрепенулося і сама Ярина видихнувши затамований подих видала стогін, коли його язик торкнувся маленького пустунчика, що вже давно очікував цього. Терплячи поцілунки стегон і губ, він набубнявів і припіднявся, очікуючи миті коли його почнуть пестити. Звиваючись у ритмі рухів язика Ярина міцно стискала його напруженого члена, масувала і пестила, від чого він здригався, демонструючи повну бойову готовність. Після того, як її тіло вигнулось дугою опираючись лише на плечі і ступні видаючи здавлений напруженням всіх м’язів викрик, він переступив через вже розслаблену, ідеальної форми ніжку і опинився прямісінько на стартовій позиції корабля екстазу. Зачекавши хвильку поки розпашіла Ярина втамує спрагу ковтком вина, він проводить руками вздовж припіднятих стегон, вони самі розводяться і він входить в зволожену, тугеньку і гарячу браму до раю. Млосне тремтіння пробігає їхніми тілами, починаючись саме там де вони поєдналися в єдине ціле. Плавні і вимірені рухи примушували весь світ коливатися в унісон двом запаленим процесом зародження кохання тілами. Він відчув, як після найглибшого проникнення вона почала різко скорочуватися і по його члену, немов, пройшов розряд приємно-млосного струму, вона знову прогнула спину злегка припіднявши його і ледь не виштовхала з себе солодкими агоніями. Роб ледь стримався, щоб не розрядитися в неї гарячими імпульсами свого задоволення, але залишився щоб продовжити короткі плавні рухи, які знову візьмуть в інтригуюче заціпеніння її важко дихаюче тіло і сп’янілий розум. Одягнувши презерватив, він знову проник в її, готову прийняти ще одну порцію ендорфінів, плоть. Сильні ноги міцно обхопили його притискаючи до себе тіло, а руки, то піднімали голову, щоб обцілувати все обличчя, то занурювали в пухку оксамитовість пишних грудей. Цього разу ритм помітно зріс разом з бажанням обох досягнути найвищої точки задоволення разом. І коли їх дихання вже нагадувало храп загнаних коней, збиваючись з ритму затамовуючи, або прискорюючи подих, вони обоє здригнулися в припадку божественного імпульсу, паралізувавшого всі їхні думки, відчуття і рефлекси, залишився тільки прорив часу і простору в їх свідомостях, затягуючого у вирву, всепоглинаючого екстазу. Він плавно розплющив очі, вона ще була там її руки затисли в кулачки складки простині, напружене тіло дрібно тремтіло від накочування хвиль справжнього оргазму. Через десяток секунд вона розслабилась і міцно обняла його руками і ногами, тихо промовила, що з нею ніколи такого не було, що це божественно і тихенько засопіла. В цей момент їх тіла доторкаються кожною клітинкою а душі сплелися в єдине ціле.

Розділ 4

Прочинення зіниць

Світло бігало по кімнаті сонячними зайчиками, гралося в порожніх бокалах, оживляло великі плакати з Моррісоном і зрештою розбудило двох найщасливіших людей на планеті.

Роберт сказав, що йому пора на роботу і хотів було вислизнути з під одіяла, щоб вмитися, але йому це не вдалося. Міцно притиснувши до своїх грудей Ярина ніжно прошепотіла, не йди. Її м’які округлі форми, все тіло, і здавалося навіть голос були настільки теплими, що протистояти цьому теплу, і намагатися вибратись в непривітну прохолодну, хоча й освітлену кімнату, не було, ні сил, ні бажання. Спочатку він просто ніжився в обіймах, цілуючи її губки, щічки, носика, шийку і груди, а потім перейнявши ініціативу, спершу обняв за талію потім спустив вільну руку між сильні стегна, і злегка почав масувати тісно стулені складочки. Ярина заплющила очі і віддавшись задоволенню видала тонкий звук її уста привідкрилися і випустили гаряче дихання назовні, а стегна почали тертися одне об одне переминаючи його руку, як жорна в млині, та одночасно ці рухи впустили пруткі пальці всередину. Хриплий стогін означав що пальці досягли цілі, але вони продовжували просуватися далі досліджуючи кожен мікрон на своєму шляху. Яринина нога трішки піднялася розковуючи рухи пустотливих пальців, один з них занурився і знайшов саме ту точку, що шукає інший орган навмання, інтуїтивно. У відповідь "тіло панни" почало вигинатися і вирівнюватись накопичуючи напруження і готуючись до солодкого ранкового сексу.

Цьому явищу варто присвятити цілу низку поетичних збірок, науково-популярних есе, багатотомних романів в товстих палітурках, строгих наукових праць з формулами і таблицями і декілька періодичних видань. Воно цього варте.

Ніщо не може так позитивно настроїти на хороший день, як ранковий секс. Пропустивши коротку думку про сьогоднішню роботу, що змушена терпляче зачекати, Роберт положив Ярину на спину і почав водити долонею по животику і стегнах, від нетерпіння вона аж затряслася взяла його рукою і спрямувала в ціль. О! Як, неймовірно, приємно ковзати між вологими стінками без жодних недоліків, отримувати найчистіше задоволення від самого процесу скользіння, нахилитись і цілувати рожеві вершечки її грудей, обнявши однією рукою за талію а іншою гладити шийку і личко, дозволяючи покусувати свої пальці. Через мить укуси стають сильнішими і нарешті її щелепа міцно стискає фалангу, допомагаючи йому стриматися, щоб не приєднатися до насолоди від природного, незахищеного контакту. В короткій паузі одягаєш "гумку" і перекинувши її ногу через голову на плече приступаєш до фінальної стадії цієї прекрасної вистави при природному сонячному освітленні.

Швидкою перебіжкою, по охололій підлозі до чайника, декілька чітко відпрацьованих рухів і замість порожніх бокалів на столику дві чашки з гарячим кавовим напоєм. З солодощами і хлібом з маслом. Чудовий сніданок з прекрасною дівчиною в ліжку. Вони лежали і чекали поки остигне кип’яток і знову, обнявшись, ніжились в теплому ліжечку.

Дата добавления: 2015-10-21