364] Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок!
365] Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино,
366] Рід представляти людський, тільки ми - його втілення нині».
367] Тут і заплакали разом; тоді-то їм спало на думку
368] В неба поради прохать, по святе віщування звернутись.
369] От і в дорозі вони. Незабаром - вже хвилі Кефіса,
370] Хоч непрозорі, та все-таки грають у річищі звичнім.
371] Тут очисною водою обличчя й одежу зросивши,
372] Рушило знову подружжя туди, де богині Феміди
373] Храм віковічний самотньо стоїть; по чолі кам'яному,
374] Бачать, поповз уже мох, над жертовником дим не струмиться.
375] Лиш до порога дійшли - і, попадавши ницьма додолу,
376] Боязко плит храмових прохолодних торкнулись устами
377] Й так почали: «Якщо гнівних богів молитви наші щирі
378] Все ж прихилити могли б і ласкавість колишню вернути,
379] Дай нам, Фемідо, одвіт - чи могли б ми наш рід обновити.
380] Як, милостива, тут буть, коли з вітром пішло все, з водою?»
381] Мовить, власкавлена, слово таке: «Із святині виходьте,
382] Голови вкрийте накидками й, розперезавши одежу,
383] Кості великої матері кидайте ген поза себе».
384] Мов заніміли вони якийсь час. Обірвавши мовчанку,
385] Першою Пірра відмовилась волі Феміди скоритись:
386] «Вибач мені за непослух,- благає в сльозах,- та не зважусь
387] Над материнською тінню глумитись, метаючи кості».
388] Довго тим часом то подумки, то між собою старенькі
389] Те загадкове пророцтво на різні лади обертають.
390] Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво
391] Епіметея дочці: «Або вже мене власний підводить
392] Розум, або,- якщо до гріха не схиляє пророцтво,-
393] Мати велика - це наша земля, а каміння, гадаю,-
394] Це її кості, тож маєм каміння метать поза себе».
395] Здогадом цим він лише зацікавив Тітанову доньку,
396] Переконати ж не міг: ось така до святого пророцтва
397] В них недовіра, була. Та чи може пошкодити спроба?
398] Вийшовши, голови вкрили мерщій, розпустили туніки
399] й кидають, як було велено їм, позад себе каміння.
400] Камінь,- та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність? -
401] Твердість, природу свою, поступово втрачав і дедалі
402] М'якшим, ніжнішим ставав, набуваючи й форми нової.
403] Росту сягнувши свого, злагіднівши, з тих каменів кожен
404] Тілом зробивсь, де, хоча й невиразно, та вже проглядали
405] Риси людини; такою є постать, яку в мармуровій
406] Брилі намітив митець - ще різцем не відточена, груба. [23]
407] Що в тому камені вогким було, мов од соку якогось,
408] Що в нім було од землі - те ставало податливим тілом.
409] Що ж непроникним, суцільним було - оберталось на кості.
410] Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось.
411] Так добротою богів незабаром усе те каміння,
412] Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками,
413] Те ж, котре кинула жінка назад,- обернулось жіноцтвом.
414] Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці,
415] Й роду твердого свого не один залишаємо доказ.
416] Інших іще різнорідних істот породила чимало
417] З власної волі земля, як лише споконвічна волога
418] З сонцем вогненним зійшлась, і, розпарені, мовби набрякли
419] Грязь та липкі болота. У землі живодайній налившись,
420] Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім,
421] Щоб у якомусь обличчі на світ появитися з часом.
422] Так і тоді, коли з нив заволожених семигирловий
423] Ніл поступово одплив, увійшовши у річище давнє,
424] Твань під сузір'ям палким припеклась, закипіла, тоді-то
425] Орючи землю парку, рільники натрапляли на безліч '
426] Різних істот дивовижних. Одні з них із лона земного
427] Саме зринали на світ; а в інших незрілі частини
428] В цілість іще не зрослись; і нерідко в одній половині
429] Вже якесь тіло жило, хоч у другій - було ще землею.
430] Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі,-
431] Втішились плідністю: все від них родиться, все виникає.
432] Хоч ворогує з водою вогонь, але випар вологий
433] Зроджує все, й визрівають плоди у незгідливій згоді.
434] Отже, земля, заболочена вкрай нещодавнім потопом,
435] Сонце побачивши знов і, прогрівшись у дні спекотливі,
436] Видала безліч істот. Повторила при тому частково
437] Давні їх форми, частково ж незнаних потвор народила.
438] Так мимоволі й тебе, велетенський Піфоне, в ту пору
439] Вивела з лона земля - на диво новим поколінням;
440] Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори.
441] Луком уславлений бог, який досі дзвенів тятивою
442] Сарнам услід та лякливим козулям, тепер сагайдак свій
443] Опорожнив уже мало не весь на потворного змія,
444] Стрілами вкрив його, чорну отруту по ранах розливши.
445] Щоб не приблякнув цей подвиг, однак, із перебігом часу,
446] Ігри священні заклав ще-тоді він цим славним двобоєм,
447] Назву «Піфійські» їм давши на знак перемоги над змієм.
448] Хто тут у бігу, чи силою рук, або на колісниці
449] Всіх подолав, той вінцем із дубового листя вінчався.
450] Лавра-бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба
451] Зелень із різних дерев, обвиваючи скроні, втішала. [24]
452] Фебова перша любов - це Дафни, Пенеєва доня.
453] Та розпалив те кохання не випадок - гнів Купідона.
454] От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім.
455] Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий.
456] «Нащо, пустуне, та зброя тобі? - мимохідь йому кинув
457] Феб.- Чи не наше плече має право пишатися нею?
458] Здатні-бо ми нанести й найлютішому ворогу рани.
459] Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути,
460] Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих.
461] Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим
462] Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!»
463] Син Кітереї на те: «Нехай лук твій усе прошиває,
464] Мій же - прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння
465] Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене».
466] Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину
467] Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню,
468] Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні:
469] Будить одна з них любов, а друга - її проганяє.
470] Та, котра будить,- із золота, вістрям вилискує гострим,
471] Та, котра гонить,- тупа й під тростиною олово в неї.
472] Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила.
473] Свиснула гостра - й до самих кісток пройняла Аполлона.
474] Тут же він німфи запрагнув, а та -утікає від нього.
475] Вся її втіха - глибокі ліси та на ловах багата
476] Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби:
477] Вільно з-під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся.
478] Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься
479] В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче.
480] Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя.
481] Батько не раз їй казав: «Мені зятя ти, донечко, винна!»
482] Батько не раз їй казав: «Мені винна ти, донечко, внуків!»
483] Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні. і
484] Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа.
485] Батька благає не раз, йому шию обвивши руками:
486] «Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись
487] Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!»
488] Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї
489] Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись.
490] Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне.
491] Марить уже наяву, підвело ж його - власне пророцтво.
492] Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла,
493] Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно
494] Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,
495] Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього
496] Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням.
497] Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся,
498] Й думає: «От причесати б його!» Перед ним- її очі, [25]
499] Схожі до ясних зірок, її губки... та вже йому мало
500] їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,
501] Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади
502] Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна
503] Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик:
504] «Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог!
505] Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень - від лева,
506] Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка,
507] Ворог-бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий - ворог?
508] Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй об терня
509] Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити.
510] Глянь же - по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю,
511] Німфо, од мене тікай - повільніше й я буду бігти.
512] Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я,
513] За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях,
514] Я не пильную. Не знаєш-таки, легковажна, не знаєш,
515] Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою -
516] Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари.
517] Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде,
518] Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню.
519] Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає -
520] Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце.
521] Хоч лікування - це винахід мій, хоч і звуть мене в світі
522] Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких,
523] Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля.
524] Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!»
525] Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,
526] Феба лишає, а з ним - і його недоказані речі.
527] Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,
528] Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,
529] Довге волосся пливло-хвилювалося їй за плечима.
530] Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно
531] Німфу благати схвильований бог - з усе більшим завзяттям,
532] Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї.
533] Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить
534] Зайця, й біжить, той - жадаючи здобичі, цей - порятунку,
535] Той - насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати
536] Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;
537] Цей - завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом
538] Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба.
539] Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога - надія.
540] Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,
541] Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці
542] Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся.
543] Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого
544] Зблідла,- ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,
545] Зойкнула: «Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді [26]
546] Силу божественну ти приховав у своєму потоці,-
547] Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!»
548] Щойно те мовила - вже ціпеніють рухливі суглоби,
549] Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,
550] Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,
551] Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,
552] Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається.
553] В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,
554] Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою.
555] Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує
556] Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків.
557] Бог же на те: «Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,
558] Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі
559] Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.
560] Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій
561] Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний.
562] На Палаті ні, де Август живе, охоронниця вірна,
563] Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий.
564] Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,
565] Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!»
566] Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене,
567] Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.
568] Гай у Гемонії є. На обривистих схилах круг нього -
569] Ліс. Цю околицю названо Темпе. Пливе через неї
570] Пінний Пеней, що пробивсь течією з-під самого Пінду.
571] Стрімголов ринучи вниз, над собою здіймаючи хмари,
572] Води свої розпорошує він на ліси верховинні
573] Й гомоном повнить не тільки близькі, а й далекі міжгір'я.
574] Тут і палати свої, і приховані витоки, й ложе
575] Має велика ріка; тут Пеней у скелястій печері
576] Хвилям і німфам, що в хвилях живуть, оддає повеління.
577] Спершу сюди своїм краєм споріднені сходяться ріки,
578] Хоч і не знають,- вітати їм батька свого, чи втішати:
579] Сперхій, що родить тополі стрункі, Еніпей неспокійний,
580] З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Бантом.
581] Тут же за ними вже й ті прибули, що, набравши розгону,
582] Ген аж до моря женуть у блуканнях натомлену хвилю.
583] Інаха тільки нема: в глибоченну печеру подавшись.
584] Збільшує води слізьми-нещасливий, за донькою Іо
585] Тужить, неначебто втратив її; чи живе ще, чи, може,
586] Вже серед мані в - не знає, ніде ж бо її не знаходить.
587] От і найгіршого жде, за пропащу нарешті вважає.
588] Глянув Юпітер на неї в ту мить, як вона залишала
589] Батьківську річку, й - «О діво, Юпітера гідна,- промовив,-
590] Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго
591] В тінявий гай,- і вказав їй той гай, заволочений тінню,-
592] Поки ще сонце пече, до середини неба підбившись. [27]
593] Може, боїшся сама туди йти, де ховаються звірі,-
594] Бог попровадить тебе, і в гущавину ввійдеш безпечно.
595] І не простий собі бог, але той, що тримає небесне
596] Берло велике в руці, й блискавиці летючі вергає.
597] О, не тікай!» Та тікала вона. Ось уже й пасовища
598] Лерни минула, й ліркейські поля з їх гайками, та раптом
599] Темряву бог розіслав, оповив нею землю широку,
600] Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї.
601] З неба Юнона тим часом поля озирнула похмурі,
602] Й дивно їй: як це запала раптово од хмар перелітних
603] Ніч серед білого дня? Не від вогких низин піднялися
604] Хмари ті, не від річок - розважає вона й мимоволі
605] За чоловіком своїм оглядається: де б міг подітись?
606] Знає, чим ласує він: попадався не раз на гарячім.
607] Не віднайшовши на небі його,- «Або я помиляюсь,-
608] Каже,- або ж одурили мене»,- й, у- повітрі майнувши,
609] Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла.
610] Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає
611] Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку.
612] Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить,
613] Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої
614] Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає.
615] Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе,
616] Рота він цим не заткнув. «Подаруй мені,- каже,-цю кралю».
617] Що тут.робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок,
618] Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє,
619] Сором - погодитись радить: Ось-ось вже любов мала взяти
620] Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї
621] Не відступлю- здогадатися може, що це й не теличка...
622] Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася
623] Страху: «Ануж мене знову піддурить...» - і ось до телички
624] Аргуса Аресторіда приставила сторожем пильним..
625] Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус:
626] Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку,
627] Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу.
628] Як, отже, б він не стояв,- не спускатиме погляду з Іо:
629] Спиною навіть до неї повернений - все ж її бачить.
630] Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій,
631] Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну.
632] Живиться листям вона й на гірких випасається травах.
633] Спить не в постелі м'якій - на землі, нещаслива, дрімає,
634] Де, бува, й травки немає, а п'є - з каламутних потоків.
635] Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки,
636] Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути.
637] Іноді тугу свою намагається вилити в словГ"^1-
638] Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться.
639] Вийшла до берега якось вона - це був Інаха берег,- [28]
640] Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ,
641] Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба.
642] Не впізнають її сестри-наяди, та й Інах не знає,
643] Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком,
644] Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив.
645] Раз було жмуток травиці1 їй Інах подав посивілий,
646] Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні,
647] Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати,
648] Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку.
649] Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою,
650] Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши.
651] «Горе мені!» - простогнав тоді батько й повиснув на білій
652] Шиї телички-дочки, що й собі наче стиха стогнала.
653] «Горе! - повторює знов.- Чи це ти, моя доню, за ким я
654] Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі,
655] Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти,
656] Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе
657] Стогін, або заревеш - ось і вся поміж нами розмова.
658] Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав,
659] Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось),
660] Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком.
661] Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею:
662] Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами -
663] В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною».
664] Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває
665] З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя
666] Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі
667] Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає.
668] Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди
669] Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда
670] В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити.
671] От він, не гаючись, крила до ніг підв'язав і в могутню
672] Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом.
673] Так спорядившись, Юпітера- син із високого неба
674] Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув,
675] Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці:
676] Гонить ним кіз, що дорогою викрав. Іде манівцями
677] Ще й на сопілці з тростин очеретяних пісеньку грає.
678] Голос почувши новий, захопився ним сторож Юнони.
679] «Сядь,- каже,- хто б ти не був, на камені тім побіч мене.
680] Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має
681] Вдосталь трави, та й пастух як-не-як прилягти може в тіні».
682] Сівши, Атлантів онук за розмовою, як тільки може,
683] Млявий розтягує день, і на стеблах, що скріплені воском,
684] Лагідно граючи, пробує Аргусу вічі склепити.
685] Той із солодким змагається сном, і хоча вже немало
686] В нього зімкнулось очей, не одна ще їх пара, одначе, [29]
687] Дивиться пильно довкіл. Про сопілку він хоче дізнатись -
688] Як появилась вона: донедавна ж її не було ще.
689] Бог повідає на те: «Серед гір прохолодних аркадських
690] Славою всіх перейшла з-поміж гамадріад нонакрінських
691] Діва-наяда одна, її німфи Сірінгою звали.
692] Часто вона жартома від зухвалих сатирі в тікала
693] Та від усяких богів, що по темних лісах та врожайних
694] Нивах живуть. Ортігійській богині Сірінга складала
695] Шану дівоцтвом і ловами. Пояс і їй, як Діані,
696] Стан обвивав, і могла б вона здатись дочкою Латони,
697] Тільки в цієї був лук золотий, а в Сірінги - із рога.
698] Все ж їх нелегко було розрізнити. Якось поверталась
699] Німфа з Лікея; тут Пан, що в колючім вінку був із сосни,
700] Вгледів її і гукнув...» - залишилося ще доказати,
701] Що він гукнув їй, і те, як глуха до благань його німфа
702] Мчала наосліп, аж поки Ладон, очеретом порослий,
703] Втечі її не спинив, неквапливу гойдаючи хвилю.
704] Те, як молила сестриць річкових, щоб їй образ змінили,
705] Й те, як в обійми схопив її Пан, і в цю саму хвилину
706] Він очерет нід рукою відчув, а не тіло дівоче.
707] Як застогнав він, і те, як цей подих, по стеблах пробігши,
708] Тонко заграв-забринів, мовби хтось потихеньку заплакав.
709] Як зачарований голосом тим і незнаним мистецтвом,-
710] «Ось що,- втішився бог,- поріднить нас навіки з тобою».
711] Так відтоді повелось, що поєднані воском нерівні
712] Стебла ім'я зберігають тієї наяди - Сірінга.
713] Все це хотів розказати Кілленій, та в Аргуса, бачить,
714] Очі склепляються вже й западають у темну дрімоту.
715] Бог на півслові затих і, свій прут чародійний піднявши,
716] Гладить повіки йому, щоб у сон він ще глибше поринув.
717] Той уже носом клює, і Меркурій в ту мить його ранить
718] Прямо в потилицю лезом кривим і скидає в провалля -
719] Й котиться ранений вниз, прямовисну кривавлячи скелю.
720] Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло
721] Згасло вже, й стільки очей твоїх ніч охопила єдина.
722] Тут же ті очі Сатурна дочка розміщає на крилах
723] Птаха свого, павича, та ще й хвіст вицятковує ними.
724] Вже вона гнівом горить і зсилає на діву Аргоську
725] Грізну Ерінію; та - нещасливій у душу впадає,
726] Перед очима, жахлива, стоїть і, вганяючи в груди
727] Жала невидимі, вколо землі перелякану гонить.
728] Ти на далеких шляхах її врешті межею став, Ніле.
729] Лиш досягла його - тут же, при самій воді, на коліна
730] Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию -
731] Рук простягти ж не могла - й, до зірок повернувши обличчя,
732] Голос сумний подає - на Юпітера скаржиться, видно,
733] Жаль виливає в сльозах, припинить її муки благає. [30]
734] Він же, дружині своїй обнімаючи шию руками,-
735] «Годі карати її,- переконує,- можеш віднині
736] Бути спокійною: вже через неї повік не вподію
737] Кривди тобі!» - І за свідків бере трясовини стігійські.
738] Щойно власкавив жону - повертаючи вигляд свій, Іо
739] Знову собою стає: уже шерсть їй збігає із тіла,
740] Роги зникають, людським, усе меншим робиться око,
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 27 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |