— Нехай би посмів! То довідався б про все своє родове дерево, починаючи з коріння!
— А ти так добре його родовід вивчила? — сміялася Світлана.
— Навіщо людині, яка має гарну фантазію, щось глибоко вивчати? Га, дівчата? Можна ж і придумати…
— Після твого показового виступу в «Барабані» ніхто не сумнівається у твоїй неймовірній фантазії, — зауважила Маруся.
— До речі, а твій очкарик не зголошувався? — поцікавилася Лара.
— Не зголошувався… Та, власне, як він це може зробити? У нього нема моїх координат.
— Ти могла сама зателефонувати! Я ж тобі давала його номер! — вигукнула емоційно Лара.
— Е-е-е, Шумахер, на дорогу дивися! — зауважила Світлана.
— Не бійтеся, дівчата, я ж найдорожче везу…
— От брехуха! — розсміялася Маруся. — Відколи це ми для тебе такими дорогими стали?
— А хто вам про це казав? — лукаво озиралася на подруг Лара. — Я свою красу маю на увазі.
— А тобі хто казав, що ти красива?
— Я що — очей не маю.
— Так, Ларонько! І зі скромністю у тебе все гаразд… — кинула Маруся.
— Не збивай із думки, Марусю. Я цікавилася твоїм очкариком…
— Пам’ятаєш, ти казала, що його звати Віктором, а сама вперто називаєш очкариком. Так нечемно, — продовжувала зволікати з відповіддю Маруся.
— То ти, зрештою, розповіси про свого Віктора-очкарика, чи застосовувати тортури? — не відставала Лара.
— Я заборонила собі думати про нього. Не скажу, що успішно з цим справляюся, але певні позитивні зрушення є. Він уже рідше зринає в уяві. І… Скажу вам більше — я виходжу заміж.
Усі, крім двигуна машини, мовчали. Маруся не очікувала на таку тиху реакцію, знову озвалася:
— А-у-у, дівчата! Я виходжу заміж, а вам заціпило. Ви що — заздрите?
— Еге ж. Якщо врахувати, що ми всі, крім тебе, заміжні — чорно заздримо, — озвалася Світлана. — Ти до цього часу приховувала від нас таке важливе рішення. Ми тобі — взагалі по барабану?
— Дівчата, коли ми були в «Барабані», я про це ще навіть не думала… — намагалася звести до жарту Маруся.
— І коли ж ти зважилася? — не велася подруга.
— Щойно…
— Тобто? — Лара різко озирнулася назад і машину хитнуло.
— Вкотре кажу — пильнуй дорогу! — наказала Світлана. — А то ще обранець цієї дами не дізнається про її рішення.
— А ця дама визначилася з обранцем? — уже не озиралася на подруг Лара.
— Приїдемо до Валі, запоручусь її підтримкою і поб’ю тебе, зла жінко! — жартувала Маруся.
— Ти вміло уникаєш відповіді. Я сьогодні довідаюся, хто ж той щасливчик? — наполягала Лара.
— Можна подумати, що в мене їх найменше з десяток.
— То це таки Тунгус?
— Це таки Роман.
— Я рада за тебе, Марусю, — сказала серйозно Світлана. — То найрозумніше, що ти зробила за останні роки.
— Я не була б така впевнена, Свєт. Сама знаєш, хто такий Тунгус… Вибач, Марусю, скажу відверто — людина не може змінитися радикально. Якщо він був бандитом, то ним і залишиться.
Характер — не костюм, його так легко не зміниш. Нині такі обставини — чоловік поводиться, як звичайна нормальна багата людина, котра може щедро обдаровувати, любити та обіцяти гарне затишне життя. Але невідомо, що може трапитись. І тоді не знати, як поведеться цей чоловік. Він звик брати від життя не те, що належить, а те, чого хоче. І вміє це робити… Не буду тебе, Марусю, відмовляти від твого рішення, ще раз поміркуй, зваж усе добре, бо цей вибір — дуже серйозний, — розмірковувала Лара, пильнуючи за дорогою.
— Ларо, дякую за відвертість. Я про це постійно думаю, зважую, придивляюся до Романа, знаходжу в ньому купу позитиву і стільки ж неґативу. Власне, як і в кожному з нас. Але мені, мабуть, почало бракувати захистку. Я стомилася за все відповідати, бути здобувальницею і берегинею, при цьому ще й жінкою… Знаю, що заміжжя — не тимчасове місце відпочинку. Але, дівчата, я, по-чесному, стомилася від самотності, — сказала відверто Маруся.
— Ти права, у заміжжі не дуже відпочинеш. Там у кожного свої проблеми. Зазвичай, якісь дріб’язкові, незначні, але інколи вони призводять до великих конфліктів. А коли починаєш аналізувати з чого все почалося, самим смішно. Та в тебе, Марусю, інша ситуація. Ти будеш забезпеченою, а це — мінус багато проблем, ти будеш коханою, що доведено часом, і це також дуже важливо, — розмірковувала Світлана.
— Дівчата, ви забули про ще одну вельми важливу деталь… Коли тебе люблять — це приємно. Але, Марусю, ти любиш Романа? — запитала Лара.
І знову не мовчав лише двигун машини. Подруги очікували Марусиної відповіді, а жінка задумалася. Брехати не хотіла, а те, чи вона насправді любить Романа, не знала навіть душа. Щось було у ставленні Марусі до Романа, можливо, навіть пристрасть, але не любов. Чи то і є любов? Не знала. І знову несподівано зринуло обличчя Віктора, отого чужого, майже незнайомого, очкарика. Звідки він і навіщо?
— Якась мара, дівчата… — несподівано сказала Маруся.
— Хто мара? — здивувалася Світлана.
— Тільки-но я задумалася про любов, знову промайнуло обличчя Віктора, а не Романа. Що це значить? Якщо те, пpo що подумала, — не хочу. Я цього боюся, — розгублено сказала Маруся.
— І я про це ж… — підсумувала Лара. — Я бачила твої очі в «Барабані», коли ти вгледіла того «ведмедя». Там була любов. Така, що не запитує, коли їй приходити. А приходить — і все. Роби з нею що хочеш, а вона буде стояти тобі в очах, переслідувати тебе… І як хочеш, так себе й переконуй, що то просто мара… Охо-хо, дівчата! Що ж ми будемо з цим робити?
— Ти так сказала, Ларко, що наче це тобі виходити заміж, а не Марусі, — посміхнулася Світлана.
— Знаєш, Свєтік, якби мені, — було б простіше, я б із цим швидше впоралась. А Маруся — такий тонкий інструмент: дуже просто зламати. Ледь-ледь налаштувалася душа на почуття… Треба дуже обережно і пильно… Моя порада, Марусю, — не поспішай.
— Не збивай її, Ларо. Це ж не спонтанне рішення. Вона над ним думала не день і не два. Їй просто необхідно заміж. А Роман — це та надійна фортеця, за якою не пропаде. Звичайно; він не без вад. А хто з нас трьох, хоч і святих, — безгрішний? Може, ти, Ларо? Чи ти, Марусю? — запитала у подруг Світлана. — І звичайно ж, не я. Чи ви думаєте, що мій ґеній — золото? Та він як засяде за свій роман, то не пам’ятає, як мене й звати і, взагалі, що я роблю в його квартирі. Доводиться ще й нагадувати, що я його дружина.
— І що — вірить? — розсміялася Маруся.
— Не зразу… Але, коли я скажу англійське слово по-французьки…
— То зразу коні дома, — засміялася Лара.
— Ні, півгодини котиком нявкає…
— А мій Валерик, уявляєте, який гад… — продовжувала Лара.
— Ти ж казала — лев… — підколола Світлана.
— Після того, що він сказав, — грива відвалилася, — реготала жінка.
— Що ж смів мовить твій повсталий гад? — театрально запитала Маруся.
— Сказав: «Скільки років живемо з тобою, а я й не бачив, що в тебе на ногах такі криві пальці», — перекривила чоловіка Лара. — Уявляєте?
— Криві пальці? — Маруся не могла стримати сміху. — Сильно?
— Та ну тебе, — розсміялася Лара.
— Уявляю, що ти сказала про його коріння…
— Не про коріння, а про корінь…
Жінки сміялись, а машина повернула направо. Вона завжди на цьому місці повертала. Ще два кілометри — і зупиниться навпроти вишуканого будиночка під червоною черепицею. Маруся не мала своєї дачі, за чим дуже шкодувала. Але за першої можливості приїздила до Валі. Коли з дітьми, а коли, як сьогодні, з подругами. Правда, ще їхні чоловіки мають пізніше підтягнутися, бо у Валиного Костика — день народження. Тож сьогодні дівчатник відміняється. Це ніскільки не обтяжує Марусю. Чоловіків подруг вона сприймає, як своїх родичів — не зважає на деякі дивацтва і, що цікаво, ніколи не кокетує. Сама собі дивується — кокетка від природи, а поводиться з гарними, вишуканими чоловіками, наче зі своїми подругами. Можливо, тому ніколи й не виникало жодних інцидентів, про які наслухана від інших. І, можливо, саме завдяки цьому їхня дружба триває не один рік.
Валя вибігла з воріт у легкій сукні, наче травневий біло-рожевий метелик, кинулася до машини.
— А де твої зайчики? — запитувала Марусю, не побачивши дітей.
— Вони з дідусем лишилися.
— Батько на травневі приїхав?
— Так. Дітям — радість, мені — воля, — цілувала подругу Маруся.
— А чому ти про наших зайців не запитуєш?
— Ваші зайці й самі приплигають під вечір, як і мій.
— Не зрозуміла… Уродинника що — нема? — запитала Лара.
— В уродинника — відповідальний захід. Тож будемо, дівчата, пити за маки, а не за нього.
— Як несподівано гарно вийшло!.. Чоловіків нема, діти не заважають, ми — самі! Дівчата, пропоную влаштувати бешкет! — розвеселилася Світлана.
— А що таке бешкет, пані докторице? — поцікавилася Маруся. — Може, то щось непристойне, і таким розкішним жінкам, як ми, це не личитиме?
— А хто це у нас такий розкішний? — заглядала в очі Світлана. — Більше скромності, подруго!
— Ох, — зітхнула кокетливо Маруся. — Важко бути скромною, коли ти найкраща.
— Ей, найкраща, ти відмовляєшся від хорошого вина в хорошому товаристві? — уточнила Валя.
— Я? — підняла здивовано брови Маруся. — Я питиму вино у колі близьких, а не воду, носитиму короткі сукенки в поважному віці, а він, як і був — так залишиться десь на узбіччі в моєму житті нетривким, як міраж, епізодом…
— Класно! Це ти сама придумала? — поцікавилася Валя.
— Ні. Вичитала в одному журналі. Сама здивована, бо не знала, що пам’ятаю.
— А хто це?
— Хай пробачить мені авторка — не згадаю.
— Ну, не біда, — махнула рукою Валя. — Гайда на терасу. Нас очікує бенкет!
Біля порога цвіли тюльпани. Ох і шаленіли в різнобарв’ї! Яких кольорів тільки не було! Навіть — чорні. До них від великого каменя, що вивершував альпійську гірку, тягнувся козацький ялівець, припадаючи до землі. Пообіч доріжки, вистеленої бруком, виструнчилися туї, завмерлі в очікуванні вітру. Але вітру не було. То він, напевно, шумів у лісі соснами. Маруся поглянула на соснину, що ледь-ледь похитувалася вздовж красивого кам’яного муру. Неймовірно пахло хвоєю і, чомусь, м’ятою. Знову на пам'ять спала поезія.
— «Де вечір пахне м’ятою, аж холодно джмелю. А я тебе, а я тебе, а я тебе люблю…» — прошепотіла тихенько.
— Ти сьогодні така лірична, Марусю, — взяла її під руку Валя.
— Ми ще почуємо щось твоє? Давно нам нічого не читала…
— Думаю, почуєте. Якщо нічого не завадить… — роззирнулася. — Тут у вас розкішно.
— Я люблю це місце, — Валя також озиралася довкруж.
— Ніяк не хочу звідси в місто повертатися. Тут спокій і справжність.
— І чому завжди щось не сходиться? Правду кажуть: «Добре там, де нас немає».
— Ну чому ж, Марусю? Нам же добре саме тут і саме зараз. Чи тобі чогось бракує? — заглянула в очі.
— Хіба що келих доброго вина, — підморгнула Маруся.
— То в чому річ? Вперед — до пляшки! — простягла руку Валя.
— Який креативненький лозунг! — виглянула з-за колони на них Лара. — Валю, продай претендентам на папаху перед виборами. Заробиш…
— У них не один заробив! — підняла голову Валя.
— А за що ви там зачепилися? Світлана вже оливки зі столу тягає. Піднімайтеся!
— От сексотка! — почувся Світланин голос.
Жінки, сміючись, піднімалися дерев'яними сходами. По правий бік на стіні висіли фото Валиних рідних і близьких. Історія її родини в світлинах. Навіть їм, подругам, знайшлося тут місце. Це вони в Карпатах відпочивали гуртом. Смішні й веселі. Розпашілі від морозу та неймовірного гірського повітря. Маруся потягла носом навпроти картини.
— Щось не так пахне? — запитала Валя, озираючись зі східцю.
— Та ні, — засміялася Маруся. — Я глянула на нашу світлину і раптом захотілося ковтнути гірського повітря, хоча й тут пахне соснами та свободою.
— Хтось говорить про свободу і хоче заміж? — втрутилась у розмову Лара.
— Заміж? Я чогось не знаю? — допитливо подивилася Валя.
— Валятко, наша Маруся вирішила заміж вийти…
— Коли вирішила?
— А чому ти не питаєш, за кого?
— А що — є вибір? — глянула на Марусю.
— Вибір, я думаю, є у кожного, — з притиском сказала Лара. — Тільки не кожен про це здогадується.
— Я так розумію, ти, Ларо, проти її обранця?
— Чому ж проти? Просто у неї ще є час подумати. І я раджу їй не поспішати.
— То я знаю хто це…
— І?..
— Це Тунгус.
— Так отож!
— Лар, а чому ти так категорично налаштована проти нього?
— Тому, що я між вами найрозумніша, — всміхнулася Лара.
— Валюшо, я ще в машині мала намір задушити цю жінку, — наставила руки з розчепіреними пальцями Маруся.
— Дівчата, ви що — вирішили замордувати мене голодом? — вийшла до них Світлана.
— А після твоєї ревізії ще щось на столі залишилося? — відразу ж переключилася на ту Лара.
— Ну що за жінка?! — сміялася Світлана. — Як ми можемо дружити з таким монстром? Ідемо їсти. Бо я її вкушу.
— Вкуси мене, — прикривши очі, Лара підійшла ближче до Світлани.
Жінки вийшли на терасу і заповнили сміхом залитий сонцем простір. У Валі, як і завжди, все було приготовлено для гарного спілкування. Вона знала смаки подруг, тож кожна мала на столі свій улюблений салат. На кутку стола барвилися фрукти у мельхіоровій вазі, а поруч — пляшка улюбленого червоного вина.
Тут кожна мала своє місце, і всі відразу ж розсілися на кріслах по чотири боки столу. Валя увімкнула музику — тихо, щоби та створювала лише тло, не заважаючи чути одна одну. Це звична їхня атмосфера, створена роками. Вони її бережуть і цінують, їм усім, без винятку, такі зустрічі необхідні. Іноді вони називають це мозковим проривом. Коли виникає потреба щось важливе вирішити чи знайти вихід із нелегкої ситуації. Або й підтримати одна одну словом. Однак вони не чекають таких ситуацій, а намагаються за першої можливості зустрітися — просто погомоніти про життя, про жіночі справи чи й кого обговорити. Жартома відкривають «Клуб добрих людей» — і тоді бережіться чоловіки, політики, начальство.
Валя розлила вино. Воно під сонячними променями заіскрилося гранатовим відблиском. Без ніякого запрошення їхні руки одночасно підняли бокали.
— Ви хоч знаете, як мені добре з вами? — запитала Маруся.
— Думаю, що ти нам зараз скажеш про це, — додала Світлана.
— Я й справді хочу вам про це сказати. Жіноча дружба — це такий самий вид людських зносин, як й будь-яка інша дружба, кохання чи родинна вірність. Це я визначила, коли зустріла вас. Якщо жінки щирі одна перед одною, то й дружба міцна. А якщо колеґують, аби було з ким піти на кавалєрку, бо самій — непристойно, або побігати по магазинах чи попліткувати, то й поб'ють горшки за першого ж задрипаного мачо… Дівчата, у найскладніші мої хвилини ви першими приходите, плачете разом зі мною… А коли я почуваюся щасливою — радієте. Ви просто не покидаєте мене ніколи! Тому я постійно почуваюся захищеною. Наша дружба, родина та сім’я тримають мене на цій землі, бо вони є найбільшим даром, який послав мені Бог! — Маруся так розчулилася, що голос її здригнувся.
— Дякуємо, Марусю… — піднявшись, Валя пригорнулася до неї. — Мені часто випадає доводити як жінкам, так і чоловікам, що наша дружба справжня, без тіні лестощів та недомовок. І сама усвідомлюю, що це не таке вже й часте явище. Але вона справді є. І ми цьому не тільки свідки, ми є творцями цієї дружби.
— Може, ми святі? — хмикнула Лара. Їй не хотілося говорити на таку серйозну тему.
— Від того, скільки у тобі буде святості, дружба не залежить. Так легко щось ляпнути, не подумавши… Іноді ми вважаємо, що дружні стосунки є мимовільною річчю, необхідною лише для заповнення часу, поки не з'явиться любов, — розмірковувала Світлана.
— Так часто й трапляється. Дружать дівчатка із садочка, одна без одної на вулицю не вийдуть, і раптом… — продовжувала Валя.
— Принц на білому коні, й один на двох. Так? — запитала Лара.
— Не обов’язково на двох. Одна з подруг виходить заміж і робить величезну помилку — забуває про дружбу. Зациклюється на чоловікові. І поки вона зрозуміє, що сім'я не може перебувати в ізоляції, друзі, однак, потрібні — їх уже нема, — розвела руками Валя.
— А в мене є, — підхопила Маруся. — І я пропоную випити за вас — найкрасивіших, найрозумніших, найфантастичніших жінок! І нехай інші задумуються над фразами типу «суть жіночої дружби в тому, що її нема…» Вона є тому, що є ви!
Маруся підняла келих, і подруги ґраційними рухами звели й свої докупи. Всміхалися, мовчки пригублювали вино, кожна про щось міркувала. Такі хвилини мовчання наставали не рідко. Але це було те мовчання, яке не тиснуло, не викликало почуття незручності.
— Марусю, ти обіцяла щось новеньке почитати… — глянула на подругу Валя.
— Та й справді, пора заліричити, — додала Світлана.
— Заліричити? Та лірика чомусь не дуже йде… З нового нічого навіть не пригадаю.
— Ой, Марусю, ти що — на гумор перейшла? — зіронізувала Лара.
— Я не думаю, що то чистий гумор… Та щось у цьому є, — відставила бокал, усміхнулася. — Самі почуйте:
На останній приступці трамвая
Мчу я на роботу, мов до раю.
Моя шубка із чорненьких норок
Обшмугляла хутро все об морок.
Жалюгідно, мабуть, виглядаю
На останній приступці трамвая.
Оптимізму все ж я не втрачаю,
Заодно і прес собі качаю,
Бо за браком часу, а чи волі,
Стали мої м’язи дуже кволі.
На мені лежить якийсь дідисько,
Дише в писок неприємно близько
І на зауваги не зважає.
Це мене ніяк не розважає.
І уже терпіння я втрачаю
На останній приступці трамвая.
А життя, немов вагон по колії,
Без відхилень. Це вже не приколює.
Вліво хочеться розгойдатися,
Чи продатись, чи так віддатися…
Ну, звичайно, це я перебільшую.
Захотілося стати іншою —
Без обов’язків, без умовностей,
Не писати романів та повістей,
І не сипати всюди віршами…
Та хіба тоді стану я іншою?
На роботу щоранку летітиму
На трамвайчику на побитому.
На останній приступці трамвая
Їду я і рими підбираю.
— Марусю, це наче гумор, а вдуматися… — протягнула Лара.
— А вдуматися, Ларонько, — звичайна правда життя, — продовжила Світлана. — Це ж скільки жінок вранці їдуть на роботу на останній приступці. В костюмах, на високих підборах, із макіяжем… Їм би їхати в гарних авто, а вони чіпляються за поручні й висять на останніх приступках, як красиві мавпи у вольєрах, затиснуті тілами таких самих братів і сестер по розуму.
— Красиві мавпи? — підняла брови Маруся. — Це ще одна тема. Продаєш?
— Так віддаю. Тільки, я думаю, це буде ще сумніша розповідь.
— Ну ось… Хотіла розвеселити, а спровокувала до смутку. Дівчата, я на це дивлюся простіше. Мабуть, через те, що моє щоранкове добирання на роботу стало звичайною необхідною процедурою. А ви, кожна маючи машину, вже й не уявляєте собі такої ранкової екзекуції, — розсміялася Маруся.
— Ой, Марусенько, це не смішно, — втрутилася Валя. — І з цим щось треба робити.
— З чим, Валю? — уточнила Маруся.
— Та з тобою, мишко. Тобі вже якось і не личить пхатися в міському транспорті. Чекай-но, скоро почнуть упізнавати…
— Уже почали, — сумно посміхнулася Маруся. — Але… Себе уже змінити я не можу, — життя вийшло на фінішну пряму, або в житті я цьому переможу, або себе з дистанції зніму. Слухайте, щось мене сьогодні, як кажуть, пре. Поезія наступає! — взяла келих. — Давайте за неї вип’ємо! Вона інколи гарна порадниця.
— Марусю, а давай за вас двох! — глянула на неї Лара. — Для мене — ви з поезією нероздільні. Стільки ти продекламувала її за час нашої дружби, що я за все життя не прочитала. Ти відкрила мені цей світ, і він мені сподобався. Власне, все, що виходить від тебе, апріорі не може бути негативним…
— Ой, Ларонько, це прозвучало, як лестощі… — розгубилася Маруся.
— Припини, прошу тебе, — розсміялася Світлана. — Лара і лестощі — це все одно, що Валя і грубощі.
— Переконливо, — посміхнулася Маруся. — За нас із нею!
— Так і хочеться ще щось додати… — глянула лукаво Лара.
— То буде не поетично, — притулила палець до губ Валя.
— Гаразд, не збиватиму з ритму наш квартал, — підняла келих Лара.
Жінки вже кілька годин смакували вино і насолоджувалися товариством одна одної. Їм було про що поговорити і помовчати. Травневе сонце легенькими доторками променів ніжило їхні обличчя. І вони — чи то від сонця, а чи від розслаблення — виглядали однаково красивими й задоволеними.
Маруся спостерігала за подругами і думала — вона абсолютно щаслива. Принаймні, зараз, у цю хвилину відчувала спокій і щастя. Не почувалася на останній сходинці життя, як бувало не раз. Навпаки, їй здавалося, що саме зараз вийшла на той шлях, котрий поведе її по висхідній. У неї є все, аби почуватися щасливою. Ну, майже все. Коли задумуватися, чого для повного щастя бракує людині, — та не стомиться додавати і додавати якісь пунктики, бажання і вимоги. Бо ще ніхто не виписав єдиної формули щастя. Марусі дуже подобається притча про те, як Бог зліпив із глини людину. Ще залишився невеликий шматочок, і Господь не знав, що з нього виліпити. Запитав людину, що вона хоче. І та забажала щастя. Тоді Бог поклав залишок глини їй на долоню. Бо тільки людина може зліпити своє щастя.
Думку обірвав телефонний дзвінок. Маруся кинулася до сумочки. Дістаючи телефон, відчула тремтіння рук. Несподівано, ні від чого, просто так. Подруги також побачили її схвилювання, переглянулися.
— Чую! — закричала в телефон.
— Вітаю, Марусю, — озвалася Світлана Сквирська.
— О, пані полковнику, це ви? А я, незрозуміло чому, так переполохалася дзвінка, що аж руки затремтіли, — полегшено зітхнула жінка.
— Ви де? — запитала стримано Світлана.
— Я у подруги на дачі, — знову насторожилася Маруся.
— Можете приїхати у Київ?
— У тебе щось трапилося? — вперше перейшла на «ти».
— Трапилося… — замовкла на мить. — Я пришлю шофера з машиною, або Петра.
— Петра?.. — задумалась. — А, так… Ні… — розгубилася Маруся. — Потрібно дуже швидко приїхати?
— Бажано… Якщо ти можеш це зробити…
— Думаю, так, — глянула на Лару. — Чорт! Вона ж пила вино!
— Хто, Марусю?
— Лара… Тепер мені нічим їхати…
— Багато пила?
— Ні. Не дуже…
— Тоді… Тоді, Марусю, виїжджайте. Якщо якісь проблеми виникнуть на дорозі, маю на увазі ДАІ, телефонуєш мені…
— Гаразд! Але…Чекай… Я ж не запитала Лару, — глянула на подругу, а та вже кивала головою. — Виїжджаємо…
Кілька хвилин жінки мовчки дивились одна на одну. Чекали, доки Маруся отямиться і щось прояснить. Але та втупилась у свій телефон і ніяк не могла опанувати себе. Вона й сама нічого не знала.
— Марусю, що трапилося? — першою не витримала Лара.
— Не знаю… Але щось точно трапилося…
— З ким, чи в кого? — випитувала Валя.
— У Світлани…
— А чому вона телефонувала саме тобі?
— Саме мені? — спохватилася Маруся. — Справді… Діти!
Вона намагалася знайти у мобілці номер батька і ніяк не могла справитися з цією звичною операцією.
— Марусю, заспокойся, — взяла її за плечі Світлана. — Так жодну проблему не розв’язують. Кому ти хочеш телефонувати?
— Батькові!
— Спокійно шукай номер…
— Ось! — натисла на кнопку. — Татку! Як діти?!
— Малюють… — відповів розгублено батько. — Чому ти така стривожена, дитя?
— Малюють?.. Просто малюють?..
— Марусю, не лякай мене. Що в тебе трапилося? — розхвилювався батько.
— Нічого, татку… — полегшено зітхнула Маруся. — Правда… Просто хотіла почути, що у вас усе гаразд.
— Ти якимось дивним голосом говорила, дитино, — теж зітхнув полегшено.
— Усе, татусю, відпочивайте. Увечері я буду.
Маруся затисла телефон і заплющила очі. Жінки чекали, поки опанує себе. За якусь мить справилася із хвилюванням і глянула на Лару.
— Ларонько, пробач, але змушена тебе просити…
— Давай без зайвих церемоній, — перебила та подругу. — Бери свою сумку.
— Ви що — вирішили без нас їхати? — стрепенулася Світлана.
— Та ви лишайтеся, ми з’ясуємо, що там трапилось і приїдемо, — мовила Лара.
— А давайте ми разом це з’ясуємо, — рішуче сказала Валя.
— У тебе ж чоловік сьогодні — уродинник, — нагадала Маруся.
— Я пам’ятаю… По-перше, йому сьогодні не шістнадцять, — намагалася пожартувати Валя. — Крім того, я думаю, доки повернеться Костик, ми вже будемо на місці.
— Валю, зваж, ми не знаємо, що трапилось у Світлани. Можливо, доведеться затриматися, — попереджувала Маруся.
— Якщо доведеться затриматися… Значить, так буде треба.
Машина рухалася в напрямку столиці. Всі сиділи напружено, мовчали. Ніхто не наважився висловити здогадок — що могло трапитись у Світлани, аби вона так терміново викликала Марусю. І, власне, чим вона може допомогти такій впливовій жінці, як Сквирська?
Маруся намагалася не гарячкувати, щоби хоч якось систематизувати думки, котрі роїлися в голові. Але жодна з них не затримувалася, здоровий глузд одразу ж відкидав її, як божевільну. Так ні до чого не додумавшись, Маруся озвалася до подруг.
— Дівчата, хоч одна з вас може щось сказати?
— А що тут скажеш, Марусю? Треба просто доїхати і запитати.
— Ой! — спохопилася Маруся. — А куди їхати, де її шукати?
— Телефонуй, — порадила Валя.
Маруся раз за разом натискувала на кнопку мобілки. Чула офіційний голос, що абонент розмовляє по телефону. Вони вже в’їхали в місто, як раптом озвалася Світлана.
— Марусю, ми ж не домовилися, де зустрічаємось. Я вибігаю з кабінету, їду до Романового клубу. Там чекатиму тебе.
— Добре, — тільки й мовила Маруся. — Чому до Романового клубу?
Жінки перезирнулися. Маруся тільки знизала плечима, не знаючи жодної відповіді на свої німі запитання.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |