— Ще у березні?
— Я знаю, що ви хочете сказати, — хитро посміхнувся Володя.
— І що ж? — теж посміхнулася.
— Що мужчини схожі на березневих котів.
— А що — ні?
— Не всі.
— Чому?
— Бо, на відміну від котів, не кожен мужчина має вуса…
— І не все то мужчина, що має вуса…
— А ви свій язичок, мабуть, щодня гострите? — шпигнув Володя.
— Життя таке, — глянула лукаво.
Автобус повернув у ліс. І неширока дорога привела до красивого старовинного будинку, що вигрівав похилий дах під променями квітневого сонця. Зупинилися біля парадного. На порозі стояли якісь люди, зрозуміло було, що очікували їхнього приїзду.
Володя вийшов і подав їй руку. Саквояж ніс ззаду чоловік, який його ставив у нішу і з яким вони ще не встигли познайомитися.
— Мене звати Маруся, — простягла руку чоловікові.
— Юрій, — відрекомендувався чітко і виструнчився.
— Пробачте, ви носитеся з моїм саквояжем… Давайте…
— Ну що ви… Як це я собі дозволю, щоб така жінка в моїй присутності несла багаж?
— Мені не вперше…
— Але не при мені. Домовилися?
— Домовилися… — сказала непевно.
— Та ви не хвилюйтеся. Тільки-но поселитеся — доставлю ваш саквояж цілим прямо в номер.
— У номер? — перепитала жінка.
— Ви сполохалися?
— Зовсім ні. Просто подумала, звідки ви дізнаєтеся, де мене шукати?
— Якби ви дозволили, я вас і в Києві знайшов би, — всміхнувся Юрій і кивнув у бік Володі. — Вас чекає ворожий перехоплювач.
— А чому ворожий? — розсміялася Маруся. — Що він вам зробив?
— О-о-о, — протягнув неоднозначно. — Він не тільки мені зробив… У нього тепер ворогів увесь автобус, — кивнув на чоловіків, які начебто й не витріщалися на жінку, але стежили зірко, як підпільники.
— Ну, ось… — всміхнулася кокетливо Маруся. — Тепер я можу впевнено сказати, що через мене почалася третя… Яка?
— Квітнева, — підказав Юрій.
— Точно! Третя квітнева війна.
— Хочу запевнити вас — вибух був шалений. Контингент контужений і отямиться не скоро. Тож — набирайтеся терпіння, витримки, запоручіться підтримкою когось одного для утримання плацдарму, — нагнувся ближче. — Не зупиняйте вибір відразу на Володі, не викреслюйте і мене зі списків захисників. Я до ваших послуг, Марусю!..
— Дякую вам, Юро, — подарувала таку ніжну усмішку, що відразу ж спохопилася і серйозно додала: — Я подумаю.
Поселяли швидко, чітко, в розподілені номери. Взявши ключ, Маруся попрямувала шукати свою кімнату. Йшла вузьким довгим коридором, відчуваючи на собі незримі чоловічі погляди. Наче кожен і колупався ключем у своєму замку, але боковим зором спостерігав — біля яких дверей вона зупиниться. Звикла до чоловічої небайдужості, вона не почувалася звірком на полюванні. Швидше навпаки, це її підігрівало настільки, що захотілося провести експеримент.
Довго не роздумуючи, вона спіткнулась і випустила з рук сумочку. Відразу ж кілька чоловіків, які були ближче до неї, залишили ключі в дверях і кинулися на допомогу.
— Дякую, панове, — озвалася до них чемно. — Знаєте, жінка під поглядами чоловіків падає, як стигла груша під промінням сонця.
— Що, Марусю, задивили вам слід? — озвавсь Юрій, усміхаючись.
— Не знаю, — сказала так безвинно, аж сама повірила. — Наче хто камінець кинув під ноги… Мало не впала…
— Не хвилюйтеся, тут вам не дадуть упасти… — віддавав сумочку чоловік із залисинами. — Ось ваш номер, — показав рукою на двері. — Ви моя сусідка, Марусю…
— Дуже приємно. Але не знаю, як вас звати. Раптом сіль доведеться попросити… — протягувала чоловікові руку.
— Василь, — сказав коротко і додав: — Коли що потрібно — до ваших послуг.
Маруся мала півгодини для поселення. Опісля — збір у залі, знайомство і обід. Тому, розбираючи багаж, заразом роздивилася кімнату. Та була затишною і прилаштованою для комфортного життя. Відчинивши двері на балкон, оніміла. На відстані подиху застигла майже-майже розквітла магнолія.
— Боженько! — прокричала жінка. — Ти послав мені таку розкіш як дар чи як знак?!
Притулилася обличчям до ніжних прохолодних бутонів магнолії і завмерла. Їй хотілося так стояти вічно, відчуваючи, як потужним струменем у неї від дерева переливається незвідана сила.
На сусідньому балконі почулися кроки. Озирнувшись, Маруся зустрілася поглядом із сусідом Василем. Той усміхнувся. Мабуть, вийшов на її вигук. Бо вона дуже вже голосно озвалася до Бога.
— Сусідко, ми маємо одне дерево на двох. Як будемо ділити?
— Біля мого балкона більшість. У вас лише гілка. Що ж тут ділити? За всіма законами, хто має більшість, той керує процесом.
— Я ж не проти. Керуйте. Тільки дайте хоч за гілочку потриматися, — сказав неоднозначно.
— Ой, — посміхнулася Маруся. — Як вам, чоловікам, небагато треба. А потім тільки опалий цвіт збирай.
— Марусю, я не зазіхаю на ваш цвіт, повірте, — почав виправдовуватися Василь.
— Ну що ви, сусіде, я ж не образно кажу… Тільки про магнолію… — глянула лукаво. — А в мене який уже цвіт? Коли плоди вдома лишила.
— І скільки їх у вас?
— Двоє….
— І чоловік має справитися?
— Це розвідка? — розсміялась Маруся.
— А ви пильна, — розсміявся і собі.
— Намагаюся, Василю. Бо чоловіка у мене таки нема. Нікому пильнувати. Доводиться цю місію виконувати самій.
— У вас це добре виходить.
— Звідки знаєте?
— Чи багато треба про людину знати, щоб склалося перше враження?
— Перше враження може бути оманливим.
— Може. У тому випадку, коли в тобі закрадається хоч маленький сумнів.
— У вас сумніву нема? Так треба розуміти?
— Саме так, сусідко, — глянув на годинник. — О, нам треба йти на збір.
— На збір? — уточнила Маруся. — Що, вже сурми заграли?
— Ще п’ять хвилин — і заграють.
Маруся на хвилину затрималася біля дзеркала — поправила зачіску, підвела блиском губи і вийшла в коридор. Там, говорячи по телефону, походжав Володя. Чи треба багато розуму, аби зрозуміти, що телефонна розмова була лише приводом дочекатись її. Жінка всміхнулася здогадці.
— Марусю, ви вже готові до гри? — запитав Володя, вимикаючи телефон.
— До гри? — спантеличилася таким запитанням жінка, і в голові майнула думка про гру, бачену в Романовому клубі.
— Чому ви так здивувалися? Хіба не знаєте, як відбуваються такі семінари?
— Ні. Я ж уперше. І до чого тут гра?
— Ну, тоді про все дізнаєтеся на зборі. Не буду навантажувати інформацією в коридорі. Чи дозволите провести вас до пункту «А»?
— Навіть проситиму про це. Бо де пункт «А», мені поки не відомо.
Зала, в якій збирались учасники семінару, була просторою, з кількома високими вікнами, заштореними ніжно-персиковими жалюзями. Сонце підсвічувало їх знадвору, і тепле світло обволікало все, що було в ній: столи, виставлені овалом, стільці навколо них, великий монітор і кілька високих вазонів із живими квітами. На столі стояли таблички з назвами організацій. Так що — місце кожного вже визначено.
Усі розсілись, і до зали зайшли кілька чоловіків. Один із них назвавсь Оттом і сказав, що є керівником даного проекту. Говорив англійською. Молоденька дівчина відразу ж перекладала українською. Маруся зрозуміла суть гри-симуляції, яку вже вчетверте шведи проводять у Кончі-Заспі для представників різних організацій із усіх регіонів, причетних до висвітлення НАТОвських питань. Вона лише два матеріали написала на цю тему, і то не може сказати, що так глибоко проаналізувала питання, аби вони когось зацікавили. Але, видно, саме їм завдячує запрошенням на цей захід.
Керівник запропонував усім по черзі відрекомендуватися, щоб поновити знайомство, хто уже знайомий, і спізнатися з новачками. Кожен вставав і називався. Маруся була приголомшена почутим. Тут усі, крім шведів, її і молодого литовця були полковниками. А до полковника Сквирської вона наче приклеїлася поглядом. Це була та сама знаменита Світлана, яку Володимир назвав справжнім полковником. Маруся як могла стримувала посмішку. Справді, не звернути увагу на її розмір, навіть їй, жінці, було неможливо. Світлана, зодягнута у в’язаний светр трав’яного кольору з неглибоким декольте, виглядала так жіночно, що уявити її в тісній полковницькій формі Маруся не могла. Невже за таку розкіш, яка зухвало погойдується під светром, полковник Сквирська й отримала високе звання? Маруся не знає, чому така думка прийшла їй до голови. Сама ж проти цих стереотипів, а тут несподівано стандартне мислення більшості заполонило і нею.
Раптом згадала, що вона в автобусі полковників (не конкретних, а взагалі) назвала солдафонами, глянула на Володю. Той непомітно спостерігав за нею, і, мабуть, вона виглядала таки кумедно, хоча й намагалася приховати здивування, бо хитрющий полковник посміхався самими очима. Маруся порухом обличчя дала зрозуміти, що просить вибачення. Той умить усе втямив і також порухом показав, що байдуже і ніхто ні на що не сердиться.
Покликали на обід, і Маруся тільки подумала, що вона не знає, де їдальня, як хтось легенько торкнувся за лікоть.
— Марусю, я пропоную свої послуги, — озвався Юрій.
— Це ж які?
— Провести вас на обід і напроситися в сусіди по столу.
— Немає заперечень, — усміхнулася жінка.
Зачувши апетитні запахи, Маруся зрозуміла, що голодна. Вона роздивилася по залі й зупинилася біля вільного столу, сервірованого на чотирьох. Поглядом запитала Юрія, чи можна його зайняти. Чоловік відставив стілець, і тільки Маруся сіла, до столу по черзі підійшли Володя з Василем і запитали дозволу про сусідство. Застільний екіпаж сформувався за хвилину.
— Якщо вже так несподівано трапилося, що всі знайомі — будемо обідати, — посміхнулася чоловікам Маруся. — Смачного.
Обідали мовчки, лише ненав’язливо поглядали одне на одного. Маруся почала пильніше придивлятися до Юрія — він їй когось нагадував. Наполегливо в пам’яті перебирала знайомих зі свого минулого. І таки зринув один образ. Жінка аж перестала їсти та пильно глянула на Юрія. Погляд, напевне, був красномовним, бо той припинив жувати й теж подивився на Марусю, очікуючи її запитання.
— Пробачте, Юро, — зрозуміла, що поглядом зупинила його трапезування. — Мені здалося, що я звідкілясь вас знаю, або ж ви на когось із моїх знайомих схожі.
— Не знаю, Марусю… Вас точно бачу вперше. Я б не забув…
— Вірю…. — і все ж продовжувала придивлятися до чоловіка.
— Точно! — гукнула голосніше, ніж зазвичай. — Ой, вибачте ради Бога. Емоції, знаєте… Юро, у вас є брат?
— Є, — здивувався той.
— А звати його Болеслав?
— Так, — ще більше здивувавсь Юра.
— Зрозуміло! Це — він! Збіг із таким рідкісним іменем бути не може, — зраділа Маруся. — А ще цей самий погляд і губи. Один в один! Вибачте, Юро, я їх добре пам’ятаю, бо цілуватися його вчила. Він, така зараза, цим користувався — просив дівчат навчити його цілуватися. Ми цей прийомчик розкусили не зразу. Але жодна не розсердилась і, головне, не пошкодувала за тим, що сталося, — розсміялася Маруся. — Ми в групі всі його називали Боликом.
— Його так і досі всі називають…
— А де він тепер?
— У лікарні… Три дні тому перевели з реанімації в палату…
— Боженько! — спохмурніла Маруся. — А що трапилося?
— Другий інфаркт…
— Звідки?..
— З життя… Мабуть…
Вони ходили парком увесь вечір. Маруся мовчки слухала Юркову розповідь про брата. Була здивована частими Боликовими відрядженнями у гарячі точки — Афґан, Ірак, Балкани… Не могла уявити його з автоматом, такого ніжного, веселого, аж ніяк не войовничого хлопця. Він писав вірші й грав на гітарі на всіх університетських вечорах або вилазках на природу. Як усе в житті міняється! Самі люди міняються. Вона й сама себе іноді не впізнає. То як вона може судити на відстані про однокурсника, якого не бачила стільки років?! Чомусь же він зробив такий дивний вибір, промінявши спокійне життя на круті переходи горами, стрілянину, часті смерті навколо з утратою близьких людей, на розлуку із сім’єю. Це ж до чого треба було довести свій організм, щоб за три роки мати інсульт і два інфаркти? І як же жити йому далі — він ще такий молодий?
— Що кажуть лікарі, Юрку? — запитала, порушивши довге мовчання.
— Нічого не ґарантують… Хочемо привезти його в Київ на консультацію. Буду шукати вихід на Національний інститут серцево-судинної хірургії. Треба якнайшвидше зробити шунтування. У нашому місті таких операцій не роблять. Я матиму ще два дні після семінару, хочу лишитися в Києві й зайнятися цим.
— У цьому нема жодної проблеми. Моя близька подруга — професор серцево-судинної хірургії. Саме й займається такими операціями. Повернемося в Київ — і зразу ж до неї в клініку. Там про все й домовимося.
— Марусю… — Юрій замовк, не міг підібрати слів.
— Ну що ви, Юрку? Я думаю — все буде гаразд… Ми ще поборемося за Болика. І більше того — виборемо його в смерті. Я просто впевнена.
— Це дивний збіг, але Світлана, дружина його, сказала це ж саме. Просто запевнила мене у тому, що виборемо його у смерті…
— Тоді — жодного сумніву… — нарешті знову всміхнулася Маруся.
На диво, їй спалося добре на новому місці. Це трапляється вкрай рідко. Зазвичай, вона вовтузиться, передумає купу усілякого непотрібного, що примушує неприємно шарпатися серце, і лише під ранок, змучена, засинає. Сьогодні ж вона прокинулася від телефонного будильника бадьора, виспана і в гарному настрої. Відразу ж захотілося вибігти на балкон до магнолії.
— Привіт, красуне! — гукнула, щойно відчинивши балконні двері.
— Привіт! — почула із сусідського балкона. — Красунею мене ще ніхто не називав, — пожартував Василь.
— І вони були неправі! — розсміялася Маруся.
— Я перегляну своє ставлення до статі…
— Ні в якому разі, Василю! Вам дуже пасує бути чоловіком!
— Звучить, як комплімент.
— Це правда…
— Обнадіяли… — посміхався, заглядаючи на балкон до жінки.
— А то ви самі не знали, пане полковнику, — піймала себе на кокетстві Маруся і розсміялася. — Пробачте, Василю, я безнадійна кокетка…
— А кокетка — це хто? — перебив чоловік.
— Кокетка — це… — зробила паузу. — Це жінка, яка носить у собі безліч бісиків і час від часу випускає їх погасати довкруж чоловіків. А вони (чоловіки) на це купуються, надіються і потім розчаровуються, тільки-но бісики стомлюються гоцати і ховаються під маску байдужості.
— Цікаво… Я ніколи навіть не задумувався про це. Як ви здорово потрактували. Десь вичитали, чи?..
— Чи… — підняла брови Маруся. — Щойно зроблений висновок.
— То, я так розумію, що зараз ви швиденько заженете своїх бісиків під маску.
— Я їх зараз усіх до одного зажену в душ, бо там сьогодні ми ще не були. Лишень прокинулись — і вибігли на балкон.
— Гаразд! Але ще одне питання. Можна?
— Ну… Давайте!
— А чи є жінки не кокетки?
— Є. Але то вже не жінки!
— А хто?
— Маруди…
— Маруди?.. — гучно розсміявся Василь. — Яка ж ви розумниця, Марусю!
— Я це десь уже чула… — посміхнулася жінка. Помахала рукою і сховалася в кімнату.
Гра-симуляція, несподівано для Марусі, набула цікавості, їм пропонували різні ситуації, які потребували негайного вирішення. А їхні чотири штаби, на які були поділені учасники, мали якнайшвидше відреагувати і правильно скерувати свої дії так, щоб проінформувати своєчасно населення і справитись із ситуацією. Спершу Маруся тихо обурювалася, що такі дорослі поважні дядьки граються в якісь віртуальні вигадки. Але з часом, коли запропонували ситуацію з аварією на хімічному заводі, а Маруся, «увімкнувши» бурхливу фантазію, уявила, що це загрожує не якимсь незнайомим людям, а її дітям, так панічно шукала вихід із загрозливого становища, що аж відчула біль у скронях.
Уже покликали на каву-брейк, а вона ще сиділа за столом і намагалася впливати на ситуацію. Зрештою, Володя легенько взяв її за лікоть.
— Марусю, ви вже всіх врятували…
— Точно? — нарешті підняла голову.
— Факт. Ходімо пити каву.
У вестибюлі на великому столі стояв диво-апарат, що видавав кожному бажаний напій: каву, какао і гарячий шоколад. Тістечка також були на будь-який смак. Маруся аж розгубилася. Дивилася на таці й не могла зважитися на щось одне.
— Візьміть оцей шоколадний круглячок, — запропонувала Світлана, показуючи рукою на гірку шоколадних тістечок. — Неймовірно смачні! Я вже не одне знищила.
— І це правильно — ворогів треба знищувати. Але бажано, щоби це робили інші жінки, — пожартувала Маруся.
— А ви оці смачнючки маєте за ворогів? — здивувалася Світлана.
— Ну, не за друзів точно.
— І завдяки цьому у вас такий бездоганний вигляд? — глянула оцінююче на Марусину талію. — Ось що значить — знати ворога в лице.
— І ви, пані Світлано, судячи з вашого вигляду, дуже розбірливі у виборі. Жоден солодкий ворог не здатен зруйнувати стовідсоткову гармонію вашого образу.
— Ось ми й обмінялися компліментами, — всміхалася Світлана. — То чи допоможете знищувати ворога?
— Як не допомогти… — взяла тістечко Маруся.
— Не пошкодуєте…
— О, яка смакота! — надкусила. — Отак би до вечора знешкоджувала…
Жінкам було легко у спілкуванні. Вони переходили з теми на тему, і чоловіки, спостерігаючи за ними, навіть не сміли втручатися. Маруся, судячи з їхньої розмови, зрозуміла, що Світлана ще буде й генералом. І це звання вона отримає не за якісь принади чи зв’язки, а за свій неймовірний розум і сильний характер. Як Маруся шкодувала, що навіть сотої частки не має в характері того, що носить у собі цей справжній полковник.
— Приємно з вами спілкуватися, Марусю. Дуже, знаєте, люблю розумних жінок. Признаюся, з першого погляду не визначила. Подумалося спершу — як ця лялечка сюди потрапила і навіщо їй ця гра. Думала, що ви, крім кокетства, нічого й не маєте. Все-таки перше враження може бути оманливим… І ось за багато років уперше подумала, що не проти завести з жінкою дружбу.
— А у вас, що — нема подруг? — здивувалася Маруся.
— Уже років із десять…
— А що з ними трапилося?
— Знешкодила, як тістечка, — розсміялася Світлана.
— Тобто — з’їли? І я вам вірю, — підтримала жарт Маруся. — Значить, вони заробили.
— Заробила одна… — похитала головою жінка.
— А з’їли всіх?
— Ні, з’їла одну, а решту — понадкушувала…
— Я так розумію, у вас була сумна історія…
— Так… Історія — це те, що вже було…
— Ви про це намагаєтеся не згадувати?
— Тепер уже не намагаюся. Просто не згадую. Відійшло… Іншого разу спаде на пам’ять, як призабутий сюжет старого кіно. Жодного хвилювання…
— Я не смію просити переказати сюжет… Хоча, зізнаюсь, інтерес зростає…
— Присядьмо, — Світлана показала рукою на диван. — Я розповім вам… Можливо, для майбутнього застереження.
Щойно сіли, як їх покликали на заняття. Марусі зовсім не хотілося повертатися в залу, пропав інтерес до гри. Просто страшенно зацікавило, що ж могло трапитися, що жінку з таким характером настільки пройняло.
— Панове полковники, обійдіться без нас, — махнула рукою Світлана.
— Без вас, знаєте, якось не так… — наполіг великоокий полковник.
— Сказано — без нас! — скомандувала Світлана, аж Маруся ледь не підхопилася.
— Так точно — без вас! — зник, наче його й не було.
— Ми з нею дружили зі школи. І я вважала її сестрою. У нас було спільне все, навіть гардероб (до певного часу). Бо коли ми закінчували школу, груди, ігноруючи мої моління, почали збільшуватися чи не щоденно. Я навіть рушником перев’язувала їх на ніч, думала, що зупиню невпинне прагнення до шостого розміру. Але, — жінка поглянула на свої груди й розсміялася, — дива не трапилося.
— Я б сказала — навпаки, — не погодилася Маруся. — Те, що трапилося — справжнє диво. Про це скажуть усі чоловіки — із захопленням, а жінки — із заздрістю…
— Нині, Марусю, я цим не переймаюсь. Уже звикла до своїх Альп. А в молодості мала комплекси. Але вони щезли, коли одного разу втрапила на дослідження американського соціолога Івони Россдейл. Та порівнювала розміри грудей і дані тестів на інтелект у тисячі двохсот американок. І дійшла висновку, що розмір усе-таки має значення. У повногрудих жінок коефіцієнт інтелекту виявився вищий на пунктів десять. Просто інтелект жінок із великими грудьми часто залишається прихованим. І винні в цьому (та як і у всьому), — всміхнулася, — чоловіки. Вони лише витріщаються на пишні форми, замість того, щоб слухати розумні жіночі міркування.
Але не про те мова. Ми з Тусею були нерозлучні. Я — одиначка в сім’ї, у подруги — значно молодший брат, і, відповідно, спільного у них було мало. У нас же спільне: дискотеки, конспекти, захоплення східною культурою і в той час залюбленість у карате. Рухатися Тусі було простіше, бо того, що я мала з надлишком, у неї, можна сказати, не було зовсім. І це як для мене, так і для неї залишалося проблемою, але — навпаки. Словом, у цьому ми одна одній заздрили. Коли почали зустрічатися з хлопцями, виникли деякі тертя. Але ми були дівчатка розумні й, що головне, між нами була довіра, тож проблеми розв’язували спільними зусиллями. Найголовніша з них — знову таки мої груди. Бо, тільки-но в Тусі з’являвся кавалер, їй здавалося, що він витріщається на них, — згадувала Світлана. — На п’ятому курсі я вийшла заміж за Олега з паралельного потоку. Кохання в нас було! Про таке кажуть — одне на мільйон. Ми з ним винайняли квартиру недалеко від університету, і так закінчували навчання. Зрозуміло, що це було схоже радше на гуртожиток. Бо звідти не виводилися мої та його одногрупники і, звичайно ж, Туся зі своїми кавалерами, яких останнім часом частенько міняла. Нас уже й не влаштовували такі гучні і часті тусовки, хотілося більше бувати на самоті. Але відмовити друзям у відвідинах — здавалося неможливим.
Усе затихло після закінчення університету. Однокурсники роз’їхалися по світу, розійшлися по роботах. Ми з Олегом також кинулися в інший світ — по-справжньому дорослого життя. Приходили з роботи стомлені, приїжджали з відряджень виснажені — було не до гамірних зборищ. Але Туся до нас приїздила регулярно. Ми не могли одна без одної довго. Заміж вона не виходила — очікувала принца. І чим частіше приходила Туся, тим більше нервував Олег. Йому не подобалося, що хтось сторонній — у курсі всіх сімейних справ. Я, як могла, доводила йому, що нас неможливо роз’єднати, для цього треба робити операцію розчленування.
Тусю добре прилаштував на роботу її хрещений, і за два роки вона вже мала квартиру. Невелику, але одній їй, звичайно, вистачало. Це подружку неймовірно тішило. І, своєю чергою, дратувало Олега. Він не міг погодитися з несправедливістю, що ми, працюючи тяжче, продовжуємо наймати помешкання. Але, незважаючи на своє житло, Туся була постійною нашою гостею. Та, власне, майже членом сім’ї.
Мені того дня виповнилося двадцять п’ять. Зранку Олег привітав із днем народження і сказав, що настав час задуматися про гарненьку доньку. Я, пам’ятаю, відповіла: «Буду старатися, хіба що не встигну». Яка дурна фраза! — похитала головою Світлана. — Ми святкували втрьох. Було весело й спокійно — коханий чоловік, найближча подруга, хороше вино, гарна музика… Увесь вечір, час від часу, думала про майбутню доньку. Я її хотіла вже… Але добре знала закони природи. Тому терпляче чекала, коли залишимося наодинці. Туся запоспішала на метро, бо година була вже не рання. Я послала Олега провести подругу. Сама кинулася швиденько наводити лад — прибрала зі столу, помила посуд, занесла букет на тумбочку до ліжка, легеньку музику увімкнула. Сама собі здивувалася, що так швидко з усім справилася. А Олега все не було. Вже мав би давно повернутися, там було п’ять хвилин ходу до метро. Десь узялося хвилювання. Ану ж щось трапилося? Телефонів мобільних тоді не було. Як догукатися? В Тусі телефону домашнього також ще не було. Мало не збожеволіла, всю ніч біля дверей простояла. Вранці, коли вже збиралася йти в міліцію із заявою про зникнення чоловіка, озвався телефон. Олег повідомив, що він додому не прийде. Я запитала, чи його з примусу де тримають. Він пояснив, що житиме тепер з Тусею, що вони просять у мене вибачення за таке непорозуміння і бажають мені щастя, — Світлана замовкла.
— А ви що — не здогадувалися про їхній роман? — після тривалої паузи озвалася Маруся.
— Досі не знаю, чи був у них до того вечора роман. Я за ними навіть симпатій не помічала. Для мене це досі найбільша загадка із загадок.
— І він ніколи не приходив до вас?
— Приходив… Через місяць… Проситися назад.
— Ви, зрозуміло, не простили?
— А ви, Марусю, простили б?
— Ніколи! — категорично сказала Маруся. — Більше того, я й не простила.
— Марусю, — розсміялася Світлана. — Тільки не кажіть, що й у вас така ж історія була…
— Ні. У мене значно банальніша. Ми посварилися з чоловіком. Здорово посварилися. Я забрала дітей і поїхала до батьків. А там, поміркувавши три дні, вирішила повернутися миритися. Дітей залишила батькам, а сама, схиливши голову, — до чоловіка, їду, мрію, який сюрприз йому зроблю своїм несподіваним приїздом. І сюрприз був! Для мене… Я з нічного потягу, раненько відчиняю двері, заходжу в кімнату, а там він — сюрприз! Гарненька дівчинка, як киця скрутившись калачиком, спить біля мого чоловіка. Він прокинувся першим. Щось доводив про чоловічі інстинкти, про травму, яку я йому заподіяла, клявся, що лише мене любить… А мені то було вже нецікаво. Я просто мусила це побачити. Мені стало значно легше. У нас ще до того почастішали конфлікти, і жили ми разом радше за інерцією. Взаємна любов якось так швидко розтанула, що ми й не стямилися, — за дурними сварками, невлаштованістю… Правда, чоловік ще тривалий час намагався доводити своє кохання. Але я була вже інша…
— То ви теж не маєте чоловіка? — здивувалася Світлана.
— Це значить, що у вас його також нема?
— Пам’ятаєте, Марусю, пісню «Єслі у вас нєт сабакі…» — розреготалася Світлана.
— Про собак згодна… — розсміялась і собі Маруся. — А щодо подруг, треба подумати…
Залишалася година до від’їзду. Маруся, вже зібравши саквояж, вирішила піти на міст. Звідти відкривається такий розкішний краєвид, що аж подих забиває. Їй подобається простір. У місті його нема. І не відомо, коли ще випаде така нагода, — надихатись і насолодитися вільгістю.
Їй думалося про все зразу — дітей, роботу, нових знайомих… Але чиїсь чіткі кроки одірвали від гадок. Вона різко повернулась — і пальто, накинуте наопашки, сповзло з плеча. Володя хвацько підхопив і поправив. Затримав руки на плечах.
— Хочете, Марусю, скажу правду…
— Правду, тільки правду, і нічого, крім правди, — не відсторонила його рук жінка.
— Коли ви зайшли в автобус… — замовк.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |