— А шо дасте…
— Дак нє, у нас можна вибірать…
— Дак вибірайте…
— А шо більше до душі?
— Любофф…
— Во как? — кокетливо повів бровою.
— А шо? В моєму віці токо колискові?
— Да про шо ви? У вашому віці та при ваших формах…
— Форми мої залишимо для інших… ОК?
— А то… Хіба я претендую? Тут без мене вже погляди поламали…
— Ви серйозно?
— Можна подумати, ви не бачите…
— Чесно? — нагнувшись, шепнула на вухо. — Я сліпа…
— Чесно? — нахилився близько до жінки. — Ви — класна…
— Ой, юначе… — розсміялася щиро, — а ви не промах.
— Промах чи не промах, а прольот повний, — сказав із жалем.
— Як вас звати?
— Вова.
— Володю, ви задивляєтеся на старших жінок?
— Ну шо ви!? Я задивляюся на красу… А вона віку не має.
— Так, Володю… Ви зараз знову зіб’єте мене на романтичний сум… А я маю намір похуліганити. То шо пойом, Вова? — напустила на себе грайливості.
— Похуліганити? — примружив смоляне око юнак. — А спойтє про моль…
— Про моль? Це що?
— Ну, помніте, — віно і мужчіни — вот моя атмосфера…
— Це харашо… — розсміялася Маруся і раптом задумалася. — Слухай, Вовчику, а чи маєш пісню про любов жінки до жінки?
— Ви це серйо-зно? — розчаровано протягнув.
— Розслабся, хлопче. Я ж сказала — хочу ху-лі-га-ни-ти…
— Поняв, не дурак, — зрадів Вова. — Щас найдьом… Така імєєцца — гортав пультом список пісень. — Вот!
— Клас! — зраділа Маруся, прочитавши назву пісні. — То, шо нада, Вова. Дякую! Запускай!
Легка музика стихла, натомість озвалися наполегливі чіткі акорди гітари. Маруся стояла біля сцени з мікрофоном. Постава виказувала, як цією пристрасною музикою наповнене її єство. Ще не співала, але вже було помітно, що пісня, котра мала зринути, жила, ворушилася всередині жінки. Обличчя було емоційним. Усі в очікуванні завмерли. І перші голосові згуки послали такий згусток енергії, що його відчули на дотик.
Колеги були вражені. Ніхто навіть не здогадувався, що вона так співає. Її голос був сильним і чистим, а погляд, спрямований на Маргариту, випромінював правдоподібну пристрасть. Кожен рух підкреслював бажання підійти й доторкнутися, притулитись. І вона, міцно стиснувши мікрофона, пішла до столика, дивлячись прямо в очі Маргариті.
— Тваі рваниє джінси і монгольскіє скули, ти била моєй тайной, зазнобой моєй! — закінчила разом із музикою пристрасне зізнання і тісно притулилася грудьми до спини Маргарита.
Маргарита завмерла, притихла, причаїлася. Від несподіванки, а чи від якого іншого відчуття, але було навіть чути, як часто ковтала слину, хвилюючись. Вона, яку ніхто жодного разу не бачив спантеличеною, стояла принишкло і здавалася маленькою.
Маруся зробила крок назад і, граційно крутнувшись, вклонилася, наче на великій сцені. Ще раз пристрасно глянула в очі Маргариті. Обвела поглядом залу й усміхнулася. Оплески були гучними. Лунали чоловічі крики захоплення і жіночі верескливі вимоги повторити. Оленка підстрибувала на місці, плескала в долоні й вигукувала:
— Хочу ще! Хочу ще!
— Чого ти хочеш? — запитала Маруся, наче не відала, про що йдеться.
— Такого драйву! Повтори!
— Нічого в житті, Оленко, не повторюється. Колись буде щось інше, але не тепер. Співачка втомилась і хоче шампанського! — артистично махнула рукою.
— Прошу, мадам, холодного шампанського! — простягнув келих Тарас.
— Дякую, Тарасику, ти встиг погасити пожежу, — мовила, зробивши кілька ковтків.
— Ти підкорила навіть бандюків, — кивнув у бік столика, за яким сиділо кілька чоловіків. — Один із них точно в ауті.
Маруся неуважно глянула на людей, котрі пильно стежили за кожним її рухом, і вже було перевела погляд на Маргариту, яка ще не зовсім отямилася (нервово поправляла зачіску), але щось знайоме в обрисі одного з чоловіків примусило її знову повернути погляд до їхнього столика. Здавалося, серце миттєво зупинилося, бо шарпнулось і затихло, як сполохане зайченя під кущем. А гаряча хвиля котилася всім тілом, спричиняючи задуху. Марусі стало зле. Ноги заніміли, і вона розуміла: коли не сяде, то впаде точно. Боковим зором примітила найближчий стілець. Ступила крок і сіла, наче провалилася в безодню. Шкірою відчувала на собі смоляний глибокий погляд, що всвердлювався в кожну її клітиночку, і від того тіло ставало м’яким та неслухняним. Зараз була, як желе, що застигло, набравши певної форми.
Едуард підійшов несподівано. Взяв її за плече й стривожено заглянув у очі. Не помітити різкої зміни настрою в жінки, за якою стежиш, навіть не дивлячись у її бік, було тяжко. Він нагнувсь і запитав:
— Що трапилося?
— Ще не знаю… — ледь вимовила.
— Ти сама не своя…
— Уже не своя… Це точно…
— Це шампанське?
— Це минуле…
— Марусю, тобі треба надвір. Я принесу шубу…
— Не треба… Уже ніхто нікуди без дозволу не піде.
— Та, зрештою, що з тобою?!
— Еде, йди собі! І намагайся триматися від мене якнайдалі…
— Ти перепила?..
— Я відвезу вас додому, — раптом почувся Маргаритин голос.
— Ну що ви?! Вечір тільки почався… — заперечила Маруся. — Та й немає потреби. Зі мною все гаразд. Кілька хвилин — і всі шпанські мушки з мене вилетять, — підняла кокетливо брови.
— Дивіться, Маріє Володимирівно… Буває — краще вчасно піти..:
— Буває — піти неможливо…
— А співаєте ви професійно. Не очікувала.
— Дякую…
— Стільки разом святкували, й жодного разу не ощасливили нас своїм голосом. Навіщо ж такий талант ховати?
— Я не ховала. Він просто спав.
— А це що — прокинувся?
— Зненацька… Від якогось дивного почуття… — намагалася знову кокетувати.
— А ви, Марусю, ще та штучка, — всміхнулася Маргарита. — Я вас таки недооцінила.
— А ви мене вже навіть оцінювали?
— Ну, власне, я, як і кожен із нас, оцінюю тих, з ким працюю, дружу, чи не дружу, кого бачу вперше і навіть вкотре… Вважаю це нормальним. Бо коли зустрічаєш людину, насамперед підсвідомо її оглядаєш. Ми щодня оцінюємо когось. І кожен з нас щоденно створює собі образ, щоб отримати добру оцінку.
— Так, це одне з наших примарних прагнень — турбота про своє добре ім’я і про славу. Заради цього порожнього звуку ми жертвуємо справжніми істотними благами.
— Ніхто не може скинути із себе своєї індивідуальності. Ви ж розумієте, Марусю: дурень завжди залишиться дурнем, а тупий — тупим. І люди розрізняють це чітко й дуже швидко дають належну оцінку.
— Те, що людина значить сама для себе, ким вона почувається на самоті і те, що ніхто не зможе подарувати або відібрати, я думаю, важливіше, ніж те, чим вона репрезентує себе перед іншими людьми.
— Марусю, щоб репрезентувати себе для інших, однак, потрібно щось мати. З нічого ніщо не виникає. Чи могли б ви так заспівати, коли б не мали таланту? Навіть не стали б того робити. І ще: коли б ви не мали такої розкоші, — кивнула на декольте, — то сумнівно, щоб сьогодні одягли це плаття. Чи не так? — всміхнулася Маргарита.
— Ну, кожен показує те, що зовсім не є його сутністю. Веселий вигляд, красива сукня, висока посада, великі доходи… Все це — при нас, а не у нас самих. А те, що існує й відбувається безпосередньо у нашій свідомості, однак, відіграє важливішу роль, аніж віддзеркалювані образи.
— А як можна оцінити те, що глибоко заховано, коли його не бачиш і навіть не здогадуєшся про цю наявність? Ми ж людину оцінюємо за її вчинки, манеру поведінки…
— Не зовсім… Ось ви, наприклад, високо оцінили, пробачте, назву ім’я, Тамару: за манеру підлещуватися, сипати суцільні компліменти, розповідати про всілякі наші робочі моменти, про які вам не варто було б знати. І прекрасно розуміючи, що це — не найкращі манери стосовно колеґ, ви ставите її в приклад усьому колективові, підвищуєте в посаді, знаючи про недалекість і непрофесійність Тамари. Вам просто подобається її образ?
— Що ж — відвертість за відвертість, — знову посміхнулася Маргарита. — Тамара, можливо, далеко не професіонал у своїй справі. Але одна справа — робити самому три дні те, що вона організує за день, звичайно, навантаживши всіх, кого можна. І погодьтеся — це їй вдається.
— Навантажити вона мастак. Та хіба це найважливіше у роботі? Якби кожен виконував свої обов’язки, щоб забезпечити той чи інший сеґмент, а не витрачав сили, щоб когось навантажити, то не було б зайвої суєти та непорозумінь… — запально сказала Маруся і додала: — А ваша оцінка не збігається з нашою.
— І висновок? — продовжувала посміхатися керівниця, при тому уважно слухаючи Марусю.
— Висновок тут один — кожен має свій критерій оцінювання. І кожен, підбираючи образ, створює його для когось. Тамара чітко врахувала вашу потребу в саме такому образі й створила його ґеніально.
— Це ще раз каже про її здібності…
— Це ще раз каже про те, що, оцінюючи людину, судять із її вбрання, а не зі сутності. Усі речі, крім нас самих, цінуються за власними якостями. А ми — за тим, що надбали і скільки. І чим більше того надбання, тим вищу оцінку маємо від братів по розуму.
— Ми завелися на такій темі, що вимагає іншого настрою. А я маю намір розважитися, — даючи зрозуміти, що розмова закінчена, піднялася.
— І правда… Я також не філософствувати прийшла, — всміхнулася Маруся. — Вибачте, Маргарито Львівно, що збила вас з настрою…
— Та я сказала б навпаки… — неоднозначно всміхнулася. — Йдемо, бо колеги незадоволено озираються…
Вони синхронно встали зі стільців і попрямували до гурту танцювальників. Але музика раптом затихла, і вже знайомий Вова оголосив білий танець. Ще кілька хвилин тому Маруся точно запросила б на танець Маргариту. А зараз вона тільки посміхнулася з такої думки, глянувши краєм ока на керівницю. Невідомо, що промайнуло тій у голові, але вона також усміхнулася. Вони раптом одночасно попрямували до Едуарда і, розгадавши наміри одна одної, одночасно зупинилися. Тепер усміхнулася вже, забачивши таку ситуацію, добра частина колективу.
Маруся ще не встигла прийняти те чи інше рішення, як перед нею виникла могутня постава чоловіка. Їй не потрібно було піднімати очей, щоби його пізнати. Так і стояла очима на рівні його грудей, бачила білий светр і чула запах приємних чоловічих парфумів. Знову запаморочилося в голові. Чи вона його боялася? Не могла визначити свого стану.
— То чи запросить королева на білий танець? Чи будемо стояти посеред зали, як дві колони? — запитав, узявши за лікоть.
— Прошу, — простягла йому руку.
— Не чую радісних криків…
— Не бачу радісного приводу…
— А зустріч із давнім другом — не привід?
— Я б воліла, аби все лишилося в минулому… — підняла таки голову і глянула йому в очі.
— Ну, нарешті! А то я думав, що королева не обдарує мене навіть поглядом, — пильно вдивлявся в очі. — До речі, хоч знаєш, яка ти красива?
— Тунгусе, не починай…
— Це не я… Життя починає все з початку. Я зумисне не шукав зустрічей… А коли побачив, зрозумів, що безсилий відмовитися.
— Відмовитися? Я тобі щось пропоную? — не витримала напруги Маруся.
— Мені не треба пропонувати. Я пропоную сам!
— Ти не пропонуєш, а береш!
— Ну, пробач, у мене характер такий… — розсміявся чоловік.
— Та йди ти зі своїм характером!
— Королево, ти сердишся… Ну що може зробити бідака, схиблений на одній жінці? Чи я винуватий, що у всьому світі нема такої, яка хоча б частково перекрила собою тебе?
— Тунгусе, благаю… Ми вже про все говорили… Розкажи краще про себе — де був, чим займався всі ці роки?
— Правду, чи брехати?
— Як тобі вигідніше. Я все проковтну. Не вперше.
— Я тебе ніколи не обманював.
— Просто ніколи не казав правди?
— Ти сама розумієш, що не все мала знати.
— Розумію. Ось і не хочу все спочатку…
— Ну що ти… Хіба я примушую, — голос його був м’яким, як ніколи. — Я побачив тебе і нічого з собою не міг зробити. Я мав просто піти… Але це сильніше…
Музика закінчилася. Всі озиралися на Марусю і Тунгуса. Вони не зауважили, що танцювали під власну розмову. І Вова, на правах гарного знайомого, вирішивши виручити танцюристів, увімкнув знову вальс і запропонував кавалерам запросити дам.
Едуард запросив Маргариту і почав вальсувати ближче до Марусі. Водив у танці керівницю, а сам розглядав Тунгуса, намагаючись почути хоч щось із їхньої розмови. Музика забивала слова, й зрозуміти їх було неможливо. Він спостерігав за їхніми обличчями і розумів, що цей чоловік має неабиякий вплив на неї. А страх у її очах перемагає незадоволення, що на Марусю було не схоже. Він не знав, як поводитися — виручити її з його палких обіймів, а чи почекати, поки сама натякне. Тепер розумів різку переміну її настрою — вона побачила якогось дивного знайомого і налякалась. А це означало, що не простий мужик водить Марусю в танці. Тож зі своєю ініціативою може тільки все зіпсувати.
Маргарита, своєю чергою, спостерігала за Едуардом. Той прикипів поглядом до Марусі, навіть забувши, що танцює, — механічно переставляв ноги і міцно стискав вузьку руку Маргарити. Та терпіла і чекала, чим закінчиться ця історія і цей танець. Раптом Едуард міцно притиснув жінку до себе. Тій аж подих забило.
— Едуарде, я буду кричати… — нагадала про себе Маргарита, всміхаючись.
— Ой, пробачте, Маргарито Львівно, — відпустив жінку. — Задумався…
— Не відпускайте так різко, бо впаду, — продовжувала всміхатися Маргарита. — То буде не вельми приємне видовище — жінка посеред зали.
— Така жінка посеред зали ніколи не буде, — напускав на себе галантності. — Ви тільки натякніть, і кожен захоче вас…
— На цьому зупинимося, — перебила на півслові. — Це звучить гарно: «Кожен захоче вас…»
— Я мав на увазі…
— Не це? Шкода…
— Повірте, це — насамперед. Але ви така жінка…
— І це звучить непогано…
— Маргарито Львівно, ну що я вам буду розповідати… Ви самі знаєте, яка ви…
— Я вже забула, яка я, — мовила серйозно. — І хотіла б згадати, — пристрасно глянула Едуардові в очі.
— Що ви маєте на увазі? — запитав розгублено.
— Що у чоловіка в… не скажу де, те у спраглої жінки на увазі… — сказала неоднозначно.
— Мені тяжко вас розгадати… — розгубивсь Едуард.
— А хто вам сказав, що розгадати жінку легко? До того ж, ви хочете зразу дві… — кивнула на Марусю. — Повірте на слово, Марусю сьогодні розгадуватимете не ви…
— А з чого ви взяли, що я її прагну розгадати?
— Еде, ви маєте справу з розумною жінкою. Чи сумніваєтеся? — повела кокетливо очима.
— У цьому вам не відмовиш…
— А в чому відмовиш?
— Та, мабуть, ні в чому…
— Тоді домовилися?
— Про що? — не втямив Едуард.
— Мені сьогодні вручили тяжкенький подарунок. Він у машині. Самій до квартири не донести. Тож прошу про допомогу, — всміхалась і очікувала, зрозуміло, на позитивну відповідь.
— Ну, коли ненадовго… — мовив невпевнено, бо бажання особливого не було, але й відмовити керівниці не наважився.
— Я пам’ятаю, що вас дома чекає дружина… — поблажливо мовила керівниця.
— Коли їдемо? — поцікавився.
— Через півгодини я вийду звідси. За кілька хвилин після мене непомітно вийдете ви. Машина зліва від порога. Я в ній чекатиму, — по-змовницьки підморгнула.
— Гаразд, — без особливого ентузіазму прийняв гру Едуард.
Уже в одному колі танцювали компанії з-за різних столів, було весело і невимушено. Танці час від часу переривалися вітаннями підпилих гостей. Можна було почути банальні віршики й зізнання в коханні. Словом, свято вдалося. Маруся сиділа під ялинкою. Але снігуронькою не почувалась. Їй думалося про своє невезіння. Ще зранку вона планувала отримати хороший настрій і дальше надиктовувати його колеґам. Але в її плани знову вплутався випадок.
Зі стількох сотень ресторанів, що діють у місті, вони з Тунгусом зійшлися на одному. Що за банальний збіг? Це не було потрібно ні їй, ні йому. Вона знала цього чоловіка, як ніхто. Раз він вирішив не шукати її, значить, добре обдумав і зважив. А для нього знайти будь-кого не становило жодної проблеми. Якщо вона правильно порахувала, то на волі він років два-три. І якби мав на меті, то за цей час знайшов би її в-Джамбулі, не тільки в Києві.
— Королево, ти готова йти? — вивів її зі задуми Тунгус.
— Йти? — перепитала Маруся, наче сама не знала, що це обов’язково й обговоренню не підлягає.
— Марусю, чи я колись зробив тобі що зле? Чому так вороже дивишся на мене?
— Коли б ти міг знати, як перекапустив мені життя…
— Ти про що?
— Я про все…
— Про все ти мені ще розкажеш…. Згода? — запитав і, не очікуючи відповіді, простягнув руку.
— Куди?
— Тут гамірно, і я не можу з тобою поговорити…
— Мені треба вдягнутися.
— Чекаю тебе біля машини.
Маруся зодяглася і, ні з ким не прощаючись, вийшла з ресторану. Мороз припав до щік і миттю схолодив її схвильоване обличчя. На ходу защіпала шубу, шукаючи очима Тунгуса. Він, вийшовши зі своєї машини, помахав Марусі рукою. Неподалік стояло вже заведене авто керівниці — прогріваючись чи когось дочікуючись. Маруся пірнула у просторий салон джипа, вмостилася й одразу помітила Едуарда, який швидким кроком прямо з порога біг слідом. Жінка налякано шарпнулася, подумала, що той вирішив її наздогнати. Але Едуард так швидко, як біг, сів у легківку Маргарити. Машина, лишаючи прикритий темнотою слід, зникла у зимовому просторі.
Напевне, дуже здивованою виглядала Маруся, бо Тунгус запитав:
— Ти побачила снігову людину?
— Навіть тоді я так би не здивувалася, — відповіла, приголомшена побаченим.
— Той Отелло буде за тобою стежити?
— Який? — перепитала, відразу збагнувши про кого мова. — Гадаю, що сьогодні у його плани це не входить. А ти все зауважив?
— Марусю, ти мене забула…
— Ой, орле… — помовчала і додала: — Сивий…
— Помітила… Сивину…
— Це найпомітніша в тобі зміна…
— А решта?
— Решта лишилася такою ж — наполегливою…
— Ти хотіла сказати — нахабною…
— Цього у тебе не віднімуть ні роки, ні люди.
— Ти іншого в мені просто не хотіла бачити.
— На зір не скаржуся.
— Я тобі зіпсував вечір?
— І ти про це шкодуєш…
— То зіпсував?
— Ще не знаю…
— Що це значить?
— Якщо я правильно розумію, то вечір ще не закінчився. Може, скажеш, куди мене везеш?
— А що ж ти — сіла в машину до страшного чоловіка і навіть не знаєш, куди він тебе везе?
— Можна подумати, що страшний чоловік колись радився зі мною чи запитував про мої бажання…
— Королево, я готовий виконати будь-яке твоє бажання… Тільки будь цей вечір зі мною… — з уст Тунгуса це прозвучало несподівано благально.
— Господи! Тунгусе, у тебе нові прийомчики…
— Ні, Марусю, це зовсім інше… Я знаю: коли ти поруч, то зі мною буде все добре.
— У тебе проблеми?
— У інших проблеми, а я можу в них тупо втрутитися.
— Значить, я сьогодні — як страховка?
— Ну, вважай так… Якщо це тебе влаштовує.
— Ти знаєш, мене влаштувало б інше — спокійне закінчення вечора, ще кілька пісень (якраз увійшла в раж), трохи танців, пара компліментів і… — ще хотіла щось додати, та згадала про Едуарда й замовкла.
— Ти права, якщо він так швидко сів не в свою машину, то невідомо, чи було б продовження… — лукаво хмикнув.
— Ти тепер телепат? — здивовано підняла брови Маруся.
— Тут не треба сильно теліпать, аби розгадати певні маневри деяких типів. А твій поклонник — ще той тип.
— Він абсолютно нормальний поклонник…
— Нормальний поклонник так швидко не розчиняється у просторі…
— Він зник, бо я звеліла…
— Ах, повелителько! Накажи й мені що-небудь…
— Щезни! — сказала настільки різко, що й сама не очікувала.
Авто загальмувало так несподівано, що Маруся ледь не вдарилася лобом у переднє скло. Поки вона отямлювалася, Тунгус вийшов із машини та швидко пішов у зворотному напрямку. Він, як було звелено, щезав у темряві. Жінка вискочила з джипа і побігла слідом за ним. Підбори вгрузали в сніг, і їй здалося, що вже ніколи його не наздожене. Марусі зовсім не хотілося його образити. Так вийшло само собою. Ну, чому ж так часто почало виходити все само собою?
— Тунгусе! — крикнула вона в темряву, але звук машин, що проїжджали, заглушив її голос. — Тунгусе! Тунгусе! — продовжувала кричати, біжачи вздовж дороги. — Пробач, я не хотіла!
Маруся побачила його силует у пучку світла від фар. Зупинившись, Тунгус так і стояв, не повертаючись до неї. За крок жінка теж зупинилась і якусь мить дивилася на його широку спину, не наважуючись підійти. Машини минали неворухкі силуети, застиглі на морозі, освітлювали їх час від часу і засипали дрібною порошею з-під коліс. Нарешті підійшла і стала поруч.
— Тунгусе!
— Гу…
— Пробач!
— За що?
— Ну… — і не знала, за що їй просити пробачення.
— Ну?
— Я не знаю… За те, що викрала тебе з ресторану, привезла сюди, поставила серед дороги на морозі в легеньких чобітках і без шапки, за те, що пальці твої задубіли без рукавичок, аж манікюр тріскається… Словом… Не треба так різко щезати…
— Ах ти ж…
Обернувся різко, аж сніг вискнув під черевиками. І Маруся навіть не стямилась, як опинилася в його міцнющих обіймах. Він тулився до неї, як маленький хлопчик, шукаючи якогось прихистку. Задихався від її парфумів і близькості, щось хотів сказати, але слова западали назад у горло, зринало лише булькання, наче якого дикого звіра. У цьому суєтному припаданні випадково губами намацав її змерзлі вуста — притих, зачаївся, ловив її дихання, а сам задихався від неймовірної насолоди відчувати на смак оцю — найбажанішу, найнеймовірнішу королеву, яка вимучила його душу до краю, яку проклинав не раз і не два, яка не дає спокою його уяві й не перекривається жодною із жінок. Ну, де знову взялася на його голову? Зумисне ж не шукав із нею зустрічей, не допускав навіть думки про неї. А вона сама намалювалася на його горизонті несподіваним солодким маревом, що перетворилося на реальність.
Маруся притихла, навіть не намагалася вивільнитися з його обіймів, — дозволила вихлюпнути нестримні емоції таким способом. Надії на те, що тими обіймами і закінчиться ця несподівана зустріч, не було. Протистояти Тунгусові було марно. Вона мусить скоритися сьогодні його волі, але надалі… А що далі? Благатиме, молитиме його залишити її в спокої. Це вже було. Спокій був недовгим. Сама доля зводить їх на одному шляху. Щоб ще і ще випробовувати на міцність почуття. Але ж, коли вони, ці почуття, однобокі, навіщо їх випробовувати? Якщо точно знає, що ніколи не любила Тунгуса. А їхні давні стосунки були не що інше, як його бажання і наполегливість.
Правда, не може сказати, що їй не лестила така потужна любов свого часу одного з найвпливовіших чоловіків. Його боялися, йому підкорялися практично всі столичні чиновники і бандити. І їй тоді було навіть дуже приємно почуватися королевою. Хто знає, чим би це закінчилося, коли б не закохалася в Дмитра.
— Може, ми таки сядемо в машину? — запитала благально. — Я так замерзла…
— Пробач, королево… Я просто не при собі…
Ще якусь мить сиділи в машині мовчки. Тунгус — заглиблений у думки, а Маруся — спостерігаючи за ним. Очікувала, коли той озветься. Знала, що її слова нічого не змінять, що б не говорила.
Від тьмяної червоної лампочки, що легенько підсвічувала обличчя, його риси загострились і стали ще жорсткішими. Чи, можливо, тут світло й ні до чого. Роки та ситуації, які переживає людина, змінюють обличчя. І невідомо чому одні залишаються до кінця життя майже незмінними, а інших за кілька років навіть пізнати неможливо.
Ось вона, після народження двох дітей, не бачить у собі таких разючих змін. Звичайно, її обличчя вже не таке дитинно-наївне, як було по молодості, а набуло жіночності, впевненості, певної поблажливості в погляді, що може дозволити собі лише досвідчена жінка.
— Поїхали у мій клуб… Я маю хоч якось заспокоїтися, — раптом озвався Тунгус.
— Твій клуб?.. Це той, де зависаєш?
— Зависаю?.. Я вже не в тому віці, Марусю…
— А в якому?
— У тому, щоб мати власний…
— Он як?.. Ну, покажи своє дітище, — сказала рішуче.
Під’їхали до яскраво освітленого гострокутного будинку у вигляді праски. Його кути були пом'якшені еркерами різної конфігурації та увінчані вишуканими башточками і шпилями. Сяяв, як казковий замок. Із боків входу скляні дерева світилися синьо-рожевими вогниками. У холі — круглий камін, вписаний у виступ стіни, розділив простір на дві зони — домашнього кінотеатру та відпочинку за горнятком кави біля барної стійки. Відвідувачі, видно, не новачки, бо почувалися і впевнено, і затишно, як удома — хто пив каву, хто віскі з крижинками, а хто захоплено дивився якийсь фільм.
Піднялися гвинтовими сходами. Ті були дивовижними — оздоблені натуральним дубом, а перила й огорожа ажурної ковки з ефектом старіння. Півкругла стіна оздоблена «венеціанкою», а при потраплянні на неї світла, створювалося враження люмінесцентної блискавичної підсвітки. Маруся, небайдужа до вишуканості в усіх її проявах, була просто приголомшена такою розкішшю і гарним смаком Тунгуса.
До нього кивали шанобливо, з ним віталися. Якби й не знала, що це його клуб, однак зрозуміла б. Тому що так поводитися може лише господар. Глянула на нього і раптом згадала, що досі не знає його справжнього імені. Скільки років з ним знайома, а ім’я його так і лишилося таємницею. Спершу він не називав його. А згодом якось уже й звиклося, ніби й не було в тому потреби.
— Як тебе звати? — запитала несподівано.
— Ти до мене?
— Я тебе знаю скільки років?
— Багато… Я тоді був молодим, а ти юною…
— Ну, ось… Знаю багато років, а як звати — не знаю.
— Напевне, не дуже й хотілося?
— Чому ж? Спершу дуже… Але ти заборонив мені. Потім звикла до цього дивного імені Тунгус…
— А тепер хочеш знову?..
— Хочу… — глянула пильно в очі й додала: — Знати… Може, сядемо?
— Ну, ні, — заявив категорично і сумно хмикнув. — Зі мною це вже було. Давай присядемо, — показав рукою на стіл, який було накрито на двох.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |