X. Бехруз. Порівняльне правознавство 2 страница

У ЗО ті роки XIX ст. починається процес послідовних перетво­рень англійського законодавства. У цей період парламент приймає численні законодавчі акти, якими об'єднуються нормативні поло­ження по найбільш значних інститутах цивільного і кримінального права, раніше прийняті парламентом, і отримують узагальнене найменування «консолідоване законодавство». Упродовж декіль­кох десятиліть були видані законодавчі акти, що консолідують правові норми по найбільш значних інститутах загального права. До кінця XIX — початку XX ст. законодавчим регулюванням за допомогою консолідованих актів було охоплено більшість га­лузей англійського права. Серед такого роду актів, виданих у XIX ст., необхідно виділити такі: закони про сімейні відносини 1857 р.; про партнерство 1890 р.; про продаж товарів 1893 р. У результаті цих перетворень законодавство стало важливим джерелом права.

' Энгельс Ф. Положение Англии. Английская Конституция // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — 2 изд. — Т. 1. - М., 1955. - С. 639..

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

У 1965 р. в Англії було створено Правову комісію, якій було до­ручено підготувати проекти великих консолідованих законодавчих актів у різних галузях права, з тим щоб у перспективі провести реформу всього права Англії, аж до його кодифікації. Так у 1985 р. було підготовлено проект кримінального кодексу, проте до цих пір він не прийнятий. Паралельно з правовою комісією діють комітети з перегляду цивільного і кримінального законодавства, а також різні королівські комісії, яким доручається підготовка звітів про стан законодавства з певного питання і внесення про­позицій з його вдосконалення.

У теперішній час судова практика і статут (закон) є основними джерелами англійського права. Зростання ролі законодавства зовсім не означає, що судовий прецедент утратив своє значення. Зберігається певна кількість інститутів, безпосередньо регульо­ваних нормами загального права або навіть права справедливості (наприклад деякі види договорів, питання відповідальності за по­рушення зобов'язань та інші цивільні правопорушення). Необхідно підкреслити, що в силу особливостей англійського загального права, що історично склалися, прийняті закони поступово набувають величезної кількості судових прецедентів, що забезпечують його функціонування і реалізацію шляхом їх тлумачення і конкретизації. Як відзначає Р. Кросс, у наші дні англійський суддя як творець права перебуває в невигідному, у порівнянні із законодавцем, становищі, оскільки він не може скасувати норму, яка введена статутом, або, якщо статут відсутній, ухилитися від обов'язкового для нього прецеденту. Ще більше він обмежений тим, що може створювати право тільки в межах питання, поставленого перед ним справою¹.

Судовий прецедент як джерело права підпорядковане закону в тому розумінні, що закон формально може скасувати дію судового рішення, при цьому суди зобов'язані підкорятися закону. Проте завдяки суддівському праву на тлумачення законів фактично саме судовий прецедент має пріоритет перед законом.

Наступним джерелом англійського загального права є делего­ване законодавство, роль якого у XX ст. зросла. Делеговане за­конодавство, по суті, є нормативним регулюванням, здійснюваним

органами виконавчої влади, перш за все, урядом, на підставі повноважень, делегованих парламентом. Парламент наділяє від­повідні органи виконавчої влади, зокрема уряд, міністерства, де­партаменти уряду повноваженнями видавати з певною метою від­повідні нормативні акти. За загальним правилом ці нормативні акти мають ту ж юридичну силу, що й закони парламенту, відповідно до яких і на виконання яких вони приймаються. Серед актів, що приймаються в порядку делегованого законодавства, виділяються накази, ухвали, інструкції й інші підзаконні нормативні акти. Вищою формою делегованого законодавства вважається «наказ у раді», що видається урядом від імені королеви і таємної ради.

Наступним джерелом права є звичай, що має велике історичне значення для формування загального права. До виникнення за­гального права в Англії саме численні місцеві звичаї встановлю­вали суб'єктивність права і юридичні обов'язки, що обмежили свавілля місцевих князів. Звичаєве право сильно розрізнялося залежно від місцевості, в якій діяли його норми. Це пояснюється тим, що воно не було письмовим, тому могло застосовуватися місцевими судами, тобто тими, хто безпосередньо був знайомий з існуванням того чи іншого звичаю. Із запровадженням королівсь­кого суду і монаршого правосуддя на території всієї Англії поши­рюється єдине загальне право, і, відповідно, значення звичаєвого права як джерела правових норм зменшується.

Необхідно відзначити, що звичай є не основним, а швидше другорядним джерелом загального права. Це пояснюється тим, що згідно з установленим правилом звичай можна вважати обов'язковим лише в тому випадку, якщо він має характер ста­ровинного звичаю.

Звичай не вважатиметься юридично обов'язковим, якщо буде доведено, що він не міг існувати до 1189 р. Саме ця дата була виз­начена Першим вестмінстерським статутом 1275 р. (перший рік правління Річарда 1) як кінець незапам'ятних часів». В окремих випадках досить просто обмежитися презумпцією старовини звичаю. Звичайно, таке твердження буде знехтувано судом, якщо знайдуться свідоцтва того, що даний звичай виник після 1189 р¹.

Кросе Р. Прецедент в английском праве. — М.: Юрид. лит., 1985. — С. 16.

¹ Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. — М.: Междунар. отн., 1998. — С. 262-263.

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

Необхідно вказати на важливу роль звичаїв у регулюванні деяких сфер державно-правового життя Англії. Зокрема, англій­ське конституційне право здається абсурдним, якщо не розгля­дати його в контексті конституційних звичаїв, які були присутні в політичному житті. Наприклад, в Англії міністри вважаються слу­гами королеви і можуть бути відкликані, коли вона того забажає, або, наприклад, таке положення, що пенсія і платня чиновників дається з милості її Величності. У галузі кримінального права, наприклад, теоретичне питання про залучення присяжних до роз­гляду справи вирішується суддею на його розсуд. Проте звичай вказує на обов'язковість участі присяжних у певних справах.

Розум теж зараховують до джерел англійського загального права. Сам процес створення загального права був направлений на розроблення судової практики на основі розуму. До появи за­конодавчих норм розум був єдиним джерелом заповнення прогалин системи загального права і його розвитку. Проте в його визначенні як джерела права виникають певні складнощі. Як справедливо від­значає М.М. Марченко, розум, як джерело права, розглядається за загальним правилом, не у «вимірюванні», подібно до інших джерел англосакського права, а у фактичному, суто емпіричному плані... як якийсь розумний засіб заповнення наявних прогалин у статутному праві, а також — як повсякденне життя, суть загального права¹.

Правова доктрина в системі джерел загального права займає підлегле становище щодо судового прецеденту. Це пояснюється тим, що воно, як уже наголошувалося, формувалося як пре-цедентне право, а не аналогічно романо-германському праву як доктринальне право. Ця обставина пояснює те, що форму­вання права як прецедентного залишає мало простору для ви­користання доктрини як джерела права. Проте дана обставина не означає, що вона як джерело права не відіграла ніякої ролі у функціонуванні англійського загального права. Доктринальні роботи відомих англійських юристів справили значний вплив не тільки на процес становлення англійського загального права, але й на його функціонування. Наприклад, робота відомого англій­ського юриста XVIII ст. В. Блекстоуна «Коментарі до законів

Англії» (1765—1768) почала розглядатися як зразок для наслі­дування. Вона видавалася багато разів і навіть сьогодні служить основою юридичної освіти в Англії.

Необхідно відзначити, що в системі загального права в процесі його розвитку формувалися різні судові доктрини, що пояснюють особливості і специфіку дії судового прецеденту та його роль у функціонуванні загального права.

4. Структура англійського загального права

Структура англійського загального права відрізняється стихійністю правового масиву, відсутністю раціональних начал і чіткої логіки по­будови. Викладенню норм права характерний казуїстичний стиль.

Концепція побудови системи загального права абсолютно інша, ніж у романо-германській правовій сім'ї. Правові масиви англійсь­кого загального права виражені не так чітко, як у континентальних правових системах, а проблемі їх класифікації не приділяється стільки уваги. У загальному праві відсутнє поділ на публічне і приватне право. Тут його замінює поділ на загальне право і право справедливості, що зумовлено історичними особливостями формування англійського загального права. Система загального права не знає також поділу права на галузі. Усі суди мають за­гальну юрисдикцію, тобто можуть розглядати різні категорії справ.

До цих пір правова доктрина загального права не виро­била єдиного розуміння терміна, що позначає правову норму. Використовуються такі терміни, як «наказ», «команда», «пра­вило». Сучасні академічні юристи прагнуть наблизитися до по­нятійного апарату романо-германського права і оперують тер­міном «норма», який поступово витісняє термін «правило», що має, на їхню думку, дуже широкий обсяг і вводить в оману, як і спірно звучить у теперішній час термін «наказ». За різ­номаніттям застосованих термінів триває пошук визначення обсяг даного поняття¹. Норма загального права менш загальна і абстрактна, ніж норма романо-германської системи права.

¹ Марченко М.Н. Источники права: Учеб. пособие. - С. 606.

М.: Проспект, 2006.

¹ Богдановская И.Ю. Категория «правовая норма» в правовой доктрине стран «общего права» // Журнал российского права. — 2006. — № 11. — С. 65-66.

Систему загального права називають відкритою системою. Оскільки загальне право виступає як метод, що дозволяє вирі­шити будь-яке питання, то воно не містить норм, які підлягають застосуванню за будь-яких обставин. Система загального права не містить техніку тлумачень, усі питання вирішуються виходячи з раніше ухвалених рішень або на їх підставі.

У структурі загального права (у широкому розумінні як са­мостійної правової сім'ї) виділяються три відносно самостійні елементи: загальне право (вузьке розуміння як складова його структури), право справедливості і статутне право.

Загальне право — це сукупність судових прецедентів, ви­роблених у ході розгляду різних справ судовими інстанціями Англії з моменту формування загальних судів (з 1066 p.). Ці прецеденти базуються на основній частині рішень, винесених су­довими інстанціями Англії, і є обов'язковими для застосування при розгляді аналогічних справ. Норма загального права тісно пов'язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тій, по якій дане рішення було ухвалене.

Норми загального права безпосередньо регулюють низку найбільш важливих інститутів сучасного права Англії, що належать до таких галузей, як кримінальне право, договірне право, питання цивільної відповідальності (правопорушень) та ін. Прецеденти супроводжують практику застосування законодавства, оскільки на суди покладено завдання тлумачення, уточнення і роз­витку положень статутного права. Фактично без прецедентного права в умовах Англії статутне право на практиці не може засто­совуватися. Проте за сучасних умов прецедент починає поступово втрачати свою винятковість.

Право справедливості — це сукупність норм, які створюва­лися судом лорд-канцлера з тим, щоб доповнювати систему за­гального права, що іноді переглядається. Право справедливості включає вирішення спорів про нерухомість, довірчу власність, про торгові товариства, справи, пов'язані з неспроможністю, з тлумаченням заповітів і ліквідацією спадку.

Право справедливості охоплює дві групи справ, і відповідно, юрисдикція судів, які розглядають ці справи, також підрозді­ляється на два види.

Перший вид — це справи, які повинні бути прийняті до про­вадження через визначеність їхньої правової природи. Так суди часто вирішують справи, пов'язані з тлумаченням положень права, регламентують передачу нерухомості, або справи по спорах про контракти на продаж земельної власності, або справи, засновані на застосуванні положень законодавства про власність на землю. Другий вид — це справи, пов'язані з вирішенням питань, по яких суду надаються достатньо широкі повноваження. По цих справах суди вільні у своєму рішенні. Наприклад, вони можуть на свій розсуд вирішувати питання про видачу обов'язкових для виконання судових наказів, розривати операції, зважаючи на не­законний вплив на сторони при їх укладанні, затверджувати або не затверджувати акти добродійності, наділяти довірчого влас­ника додатковими повноваженнями з управління майном і та ін.¹ До судових реформ 1873—1875 pp. дозволялося звертатися до права справедливості по спорах, віднесених до ведення за­гального права, наприклад по спорах, що виникають у зв'язку з невиконанням контрактів, спорах про право власності на землю. До виключної ж компетенції права справедливості були віднесені справи по позовах до довірчого власника (це позови, які вза­галі не були відомі загальному праву, оскільки траст виникає в праві справедливості). У праві справедливості визнавалися і деякі виняткові обставини, які не визнавалися такими в загальному праві, наприклад введення позивача в оману щодо невиконання зобов'язань за контрактом.

І зараз у правовій системі Англії зберігається ділення права на загальне право і право справедливості, незважаючи на те, що в 1873—1875 pp. англійський парламент, як уже наголошува­лося, прийняв ряд спеціальних законодавчих актів, що наказували «об'єднати» право справедливості із загальним правом. Проте, як відзначає Р. Давид, відмінність між загальним правом і правом справедливості і сьогодні продовжує залишатися найважливішим в англійському праві, і тому воно порівнюване з поділом права на публічне і приватне в тому розумінні, що англійські юристи так само відповідно підрозділяються на юристів, які «працюють

¹ Романов А.К. Правовая система Англии: Учеб. пособие. — М.: Дело, 2000. - С. 106-107.

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

у загальному праві», і юристів, які «працюють у праві справед­ливості»¹.

Статутне право, як уже наголошувалося, є сукупністю пра­вових норм, закріплених у законах (статутах), прийнятих англій­ським парламентом, починаючи з 1215 р. (дата ухвалення Великої хартії вольностей) із різних правових питань, а також акти деле­гованого законодавства.

Тепер розглянемо конкретні сфери суспільних відносин, регу­льованих вищезгаданими складовими структури загального права.

Термін «цивільне право» стосовно англійської правової сис­теми є умовним. Він не сприйнятий суддями і законодавцями, які, як уже наголошувалося, не визнають класичний римський поділ права на публічне і приватне, як і взагалі його галузеву класифікацію. Тому цивільно-правові відносини регулюються в рамках традиційних правових інститутів, таких як право влас­ності, довірчої власності, договору, деліктів та ін.

Одним із ключових понять у загальному праві є поняття влас­ності. Речове право як система норм, розрахованих на врегулю­вання відносин особи до речі, відсутнє. Місце категорії «речове право» займає «власність». У системі загального права від­сутня і загальна частина зобов'язального права, розрахована на застосування до будь-яких зобов'язань. Відсутнє й абстрактне по­няття зобов'язання. Основна увага приділена договору і делікту. Відсутня також класифікація зобов'язань.

З погляду доктрини загального права, договір — це зроблена взамін, надана обіцянка, забезпечена санкцією — можливістю звернутися до суду. Отже, договір передбачає наявність зуст­річного задоволення: для того, щоб отримати право вимоги, кре­дитор раніше сам повинен що-небудь обіцяти боржникові. Звідси випливає, що оферта не зв'язує особу, яка її зробила, до тих пір, поки вона не акцептована. До акцепту оферта може бути вільно відкликана.

Відповідальність за порушення договору будується на принципі заподіяння шкоди: боржник відповідає за допущене ним пору­шення незалежно від провини. Це випливає з важливого правила

' Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. — М.: Междунар. отн., 1998. — С. 235.

англо-американського права, відповідно до якого боржник у будь-який момент має право відмовитися від договору, відшкодувавши кредиторові збитки в повному обсязі.

Ще одним центральним інститутом англійського загального права є інститут довірчої власності, що виник у рамках права справедливості. Він будується за принципом: особа, яка заснувала довірчу власність, обумовлює, що певне майно управлятиметься однією або декількома особами на користь однієї або декількох осіб. За допомогою інституту довірчої власності забезпечується охорона майна недієздатних осіб або управління майном установ. Згідно з інститутом довірчої власності, майно управляється на розсуд особи, якій довіряється це управління. Дана особа вже виступає швидше як власник, а не як представник або керівник у рамках цих відносин.

У середині XX ст. в Англії було прийнято цілу серію кон­солідованих і частково кодифікованих законів, що внесли істотні зміни до сфери регулювання шлюбно-сімейних відносин. Зокрема це закон про житло сім'ї 1967 p., закон про реформу порядку розірвання шлюбу 1969 p., консолідуючий закон про шлюбно-сі­мейні справи 1979 p., консолідуючий закон про судочинство по шлюбно-сімейних справах 1984 р. та ін. Ці нові закони, проте, не виключали чинності ряду попередніх актів і прецедентів, які збері­гали у сфері шлюбно-сімейного права деякі традиційні і своєрідні риси. Так в Англії разом із цивільним шлюбом, що укладається в державних органах, зберігається і церковний шлюб, який, згідно із законом 1949 p., може бути вибраний за бажанням осіб, які вирішили з'єднатися шлюбними узами.

Законодавство в галузі охорони навколишнього середовища займає самостійне місце в системі англійського загального права. Особливий режим скидання відходів починав регулюватися ще в 50-ті pp. XX ст. Розвиток законодавства в даній сфері продов­жився в 1970 p., коли в Англії розгорнувся широкий рух «зе­лених» і було утворено міністерство навколишнього середовища. Саме в цей час було прийнято такі значні акти, як закон про контроль над забрудненням навколишнього середовища 1974 p., що передбачає створення очисних споруд і високі штрафи за його недотримання. У 1974 р. було прийнято закон про непри­пустимість викидів забруднюючих речовин, у 1978 р. — закон

X. Бєхруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бєхруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

про чисте повітря і про контроль над забрудненням атмосфери. У 80-ті pp. XX ст. була прийнята серія законів про захист диких тварин і рослин.

У теперішній час Англія займає провідне місце серед держав, що виконують свої зобов'язання, пов'язані з підписанням Кіотсь-кого протоколу¹. Викиди скорочено на 20% в порівнянні з рівнем 1990 р. Колишній Прем'єр-міністр Англії Т. Блейєр, виступаючи на закритті Всесвітньої конференції зі зміни клімату, що прохо­дила під егідою ООН в Монреалі, заявив, що Кіотський протокол — це «результат декількох років наполегливої роботи. Це най­важливіший крок у вирішенні проблеми зміни клімату, яка є най­серйознішим викликом з усіх тих, що стоять зараз перед світом».

Важливою рисою сучасного англійського трудового права є істотна роль колективних договорів у регулюванні найважливіших аспектів трудових відносин: умов праці, заробітної плати і т. ін. В Англії основні стандарти праці, зокрема розмір заробітної плати і тривалість відпочинку, визначає не законодавство, а саме ко­лективні договори.

Для розгляду суперечок, що виникають із колективних дого­ворів, створено спеціальні трибунали, тому судовий прецедент є одним із важливих джерел трудового права. Особливим джерелом трудового права в Англії є кодекси практики, які складаються де­ржавними органами (наприклад державним секретарем із питань зайнятості) та містять ряд важливих розпоряджень і рекомен­дацій. Хоча формально ці кодекси не є правовими документами, їх зміст ураховується судами й іншими державними органами при застосуванні норм права. Але їх недотримання не спричиняє яких-небудь санкцій.

Необхідність реформи кримінального права викликана зростанням злочинності у XX ст. Найбільш серйозна реформа

¹ Кіотський протокол було підписано 159 із 213 країн світу у 1997 р. в японсь­кому місті Кіото. Для набрання чинності його повинні були ратифікувати не менше 55 країн, на долю яких за станом на 1990 р. припадало не менше 55% парникових газів. Росія його ратифікувала у жовтні 2003 р. (набрав чинності у жовтні 2004 p.). У 2006 р. під Кіотским протоколом поставили підписи 29 із 36 індустрійно розвинених країн світу (крім США, Південної Кореї, Гонконга, Сингапура, Тайваня, Мексики, Китаю та Індії), на які поширюються зобов'язання по скороченню викидів в атмо­сферу шкідливих промислових газів.

англійського кримінального права відбулася в другій половині XX ст., особливо після створення в 1965 р. правової комісії, що поставила своїм завданням підготовку кодифікації права Англії. Правова комісія і Парламент провели велику попередню роботу із систематизації кримінального права Англії. До 1985 р. навіть було підготовлено проект кримінального кодексу, опублікований для ознайомлення. Проте ухвалення цього кодексу загальму­валося.

Більшість інститутів загальної частини кримінального права виявилася суттєво реформованою в результаті ухвалення ряду актів, наприклад закону про злочинний замах 1981 p., закону про виправ­лення правопорушників 1974 p., серії законів про кримінальне пра­восуддя — 1982, 1988, 1991 pp. та ін. Старовинні правила загаль­ного права були дещо витіснені і зберегли за собою регулювання таких інститутів, як напад, незакінчений злочин, визначення харак­теру провини, але й ту більшість складів злочинів було закріп­лено в статутному праві: законами про крадіжку 1968 і 1978 pp., законом про фальсифікації і фальшивомонетництво 1981 р. У результаті активної діяльності Парламенту у сфері кримінальної політики до 90-х pp. XX ст. лише невелика кількість окремих видів злочинів залишилися у сфері регулювання загального права. Серед них: недонесення про зраду, окремі види вбивств. Основна ж маса складів злочинів визначається тепер статутами.

Одним із важливих напрямів реформи кримінального права є гуманізація і оптимізація покарання. Це знайшло своє відоб­раження у фактичному скасуванні страти. Так у 1969 р. було скасовано страту навіть за тяжке вбивство, хоча в Англії фор­мально зберігають свою силу деякі старі статути, що передба­чають страту за такі злочини, як державна зрада, піратство і підпал королівських доків. Але практично протягом тривалого часу ніхто не був засуджений до страти за ці злочини.

Англійська кримінально-правова доктрина не виробила єдиного визначення злочинного діяння. Злочином нерідко визнається дія або невиконання обов'язку, що заподіює шкоду суспіль­ству і заборонене законом під страхом покарання, що накла­дається державою. До ухвалення закону про кримінальне право 1967 р. всі злочини в Англії підрозділялися на зраду, небезпечні злочини і менш небезпечні злочини. Сьогодні всі злочини за

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

ступенем небезпеки підрозділяються на зраду (державну зраду) та інші злочинні діяння. Особливістю англійського кримінального права є кримінальна відповідальність юридичних осіб (корпо­рацій, інкорпорованих компаній, органів самоврядування). Злочин визнається вчиненим юридичною особою (корпорацією), якщо його вчинено (безпосередньо або за допомогою інших осіб) особою або особами, які контролюють здійснення корпорацією її прав і діють на здійснення цих прав. Ці особи не є простими службов­цями корпорації, і вона несе відповідальність за їхні дії безпо­середньо.

Основними видами покарань є страта (хоча вона не реалі­зується), довічне тюремне ув'язнення, ув'язнення на строк від 1 дня до 25 років і штраф. Також існують й інші види пока­рань, наприклад позбавлення пасивного і активного виборчого права. Значного поширення як вид покарання набуло умовне за­судження, яке є ефективним засобом соціальної адаптації засу­дженого, що проходить при особливому контролі з боку праців­ників спеціальної соціальної служби.

5. Британський конституціоналізм

Британський конституціоналізм — унікальне правове явище. Старовинне і міцне коріння, традиції парламентаризму, монар­хічна форма правління — усе це формує фактичну і юридично унікальну Конституцію Великобританії.

До цього дня немає як основного закону єдиного писаного нормативно-правового акта. До писаних належать тільки акти, що видаються Парламентом, тобто статути. Судові ж прецеденти, як і конституційні звичаї, англійські вчені відносять до неписаної частини права.

Конституція Великобританії включає джерела, які умовно кла­сифікуються на 4 групи: статути, судові прецеденти, конститу­ційні звичаї і доктринальні джерела.

Статутне право, як уже наголошувалося, складається з актів Парламенту, прийнятих з 1215 р. (дата ухвалення Великої хартії вольностей) із питань конституційного права. Проте не всі ста­тути визнаються частиною конституції. До найбільш важливих

актів, що розглядаються як конституційні, прийнято відносити статути, що регулюють:

— структуру, повноваження і взаємини палат Парламенту (закони про Парламент 1911 і 1949 pp., акт про перів 1963 р., акт про палату общин 1978 p.);

— правове положення особи (наприклад Велика хартія вольностей 1215 p., Габеас корпус акт 1679 p., Білль про права 1689 p.);

— виборче право (акти про народне представництво 1949, 1969, 1974, 1983 pp. та ін.);

— статус монарха (акт про престолонаслідування 1701 p.);

— організацію території і місцеве самоврядування (акти про місцеве правління 1972, 1985 pp.);

— акт про з'єднання із Шотландією 1706 р. та ін.
Таких актів сьогодні налічується більше 40 '.
Прецедентне право як джерело британської Конституції —

це сукупність судових рішень із конституційних питань, що є обов'язковими при розгляді в майбутньому аналогічних справ. Необхідно підкреслити, що сфера дії прецедентів у консти­туційному праві Великої Британії є достатньо обмеженою. У теперішній час вона, в основному, зводиться до регулювання питань щодо привілеїв корони. Хоча історично прецедентному праву відводиться дуже значна роль у формуванні англійської конституції, судові рішення із часом отримують статутне оформ­лення.

Конституційні звичаї, що йменуються також угодами, ре­гулюють важливі питання державного життя. Наприклад, згідно зі звичаєм, монарх не може не підписати акт, прийнятий обома палатами парламенту.

Конституційна угода — це правила політичної поведінки, обов'язкові для тих, хто їх застосовує. Вони не є в чистому вигляді правовими нормами, оскільки в більшості своїй не корис­туються судовим захистом, але розглядаються як своєрідне дже­рело британського конституційного права, оскільки на їх основі формується правосвідомість².

¹ Иностранное конституционное право: Учебник / Под ред. В.В. Маклакова.
- М.: Юристъ, 1996. — С. 45-46.

² Дайси А.В. Основы государства и права Англии. 2-е изд. — М., 1907. — С. 426.

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

Конституційні звичаї є своєрідним джерелом британської Конс­титуції. Вони є важливою ланкою правової системи. Разом із тим, звичаї не визнаються судами, тобто порушення угод не спричиняє юридичної відповідальності. Конституційні звичаї є правилами, які регулюють здійснення всіх дискреційних повноважень, що зали­шилися ще в корони, — як тих, якими користується сам король, так і тих, які здійснюються міністерством.

Під доктринальними джерелами британської Конституції розуміються думки правознавців у галузі конституційного права. До них звертаються тоді, коли виявлено прогалину через відсутність статуту, прецеденту або звичаю, що регулюють певні відносини. Необхідно підкреслити, що за останній час ви­користання доктринальних джерел судами помітно активізу­валося.

Дата добавления: 2015-10-21