X. Бехруз. Порівняльне правознавство 1 страница

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

Розділ 5. СІМ'Я ПРЕЦЕДЕНТНОГО ПРАВА

Загальні положення

Загальне право відносять до прецедентного права, оскільки воно формувалося шляхом нагромадження судових рішень, що набули характер прецедентних. Саме судовий прецедент виступає не тільки як головне джерело права, але і як основоположний метод, що дозволяє даній правовій системі вирішувати практично будь-який судовий спір.

Загальне право спочатку сформувалося в результаті діяльності англійської судової системи і стало централізованою правовою системою для всієї Англії. Оскільки Англія була найбільшою колоніальною державою, загальне право отримало поширення в багатьох державах світу як право метрополії. У кожній конкретній державі, куди прийшло загальне право як колоніальне, воно пос­тупово утверджувалося і ставало частиною національної правової системи. Після завоювання цими державами національної неза­лежності загальне право виступало як модель для формування національних правових систем. У результаті сьогодні майже тре тина населення світу перебуває в тій чи іншій мірі під впливом загального права.

Система загального права включає в даний час правові системи всіх, за деяким винятком, англомовних держав. Загальне право значно вплинуло на становлення і розвиток правових систем де­ржав, політично пов'язаних з Англією. У системі загального права виділяються дві гілки.

Англійська гілка системи загального права охоплює правові системи Англії, Ірландії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Індії, Нігерії й інших держав Британської співдружності.

Американська гілка системи загального права включає пра­вову систему США і правові системи штатів США. Англійське загальне право справило вирішальний вплив на розвиток правової системи США, хоча вона в даний час багато в чому відрізняється від правової системи сучасної Англії, але входить разом із нею в сім'ю загального права.

У період колоніальних завоювань Канада, Австралія і Нова Зеландія були заселені переважно англійськими колоністами, які часто ігнорували традиції корінного населення. На даних тери­торіях тривалий час діяло англійське загальне право, а також спе­ціальні акти англійського парламенту, що регулювали адміністра­тивні і цивільно-правові відносини.

Національні правові системи цих держав почали формуватися після надання їм Великобританією статусу домініону (Канаді — у 1867 p., Австралії — у 1900 p., Новій Зеландії — у 1907 p.), і, відповідно, сфера екстериторіальної дії англійського загального нрава и цих державах обмежилася. Зокрема, з того часу англій­ський парламент уже не міг без згоди даних держав приймати закони для домініонів, тобто можна стверджувати, що національні правові системи цих держав стали незалежними при збереженні загальних рис, властивих сім'ї загального права'.

Національні правові системи Канади, Австралії і Нової Зеландії почали формуватися і розвиватися автономно, проте це не завадило їм залишитися в рамках сім'ї загального права. Правові системи цих держав об'єднує так званий «переконливий прецедент», що означає визнання судового прецеденту іншої держави як «переконливий». Він стає джерелом права у разі його підтвердження вищою судовою інстанцією даної держави.

¹ Богдановская И.Ю. Правовые системы Канады, Австралии и Новой Зелан­дии: особенности развития // Право и политика. — 2002. — № 8. — С. 21-22.

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

Глава 1. Англійське загальне право

1. Становлення і розвиток англійського загального права

Загальне право розвивалося автономним шляхом, і зв'язки з континентальною Європою справили на нього незначний вплив. З приводу впливу римського права на загальне право серед до­слідників відсутня єдина точка зору. Якщо на думку одних, у порівнянні з романо-германським правом цей вплив непомітний¹, то на думку інших, у своєму розвитку англійське загальне право не змогло уникнути сильного впливу класичного римського права.

К. Осакве, розглядаючи вплив римського права на формування загального права, відзначає, що «в англо-американській літературі часто зустрічається думка про те, що англійське право не сприй­няло римське право і що римське право не вплинуло на розвиток англійського права, незважаючи на те, що Англія тривалий час входила до складу Римської імперії. З подібним твердженням не можна погодитися. Континентально-європейські вчені вважають, і я з цим згоден, що римське право неминуче вплинуло на розвиток англійського права, але в меншій мірі, ніж на розвиток романо-германського права. Англійське право дуже багато запозичувало від римського права: термінологію, правові методи, загальні по­няття, загальні принципи, загальні цінності»².

Більше того, на думку Бакланда Мак-Наєра, «між римським юристом і юристом загального права більше спільного, ніж між римським юристом і його наступником, сучасним цивілістом. Як юрист загального права, так і римський юрист уникають узагаль­нень і по можливості визначень. їхній метод — активна казуїс­тика. Вони переходять від одного конкретного випадку до іншого і прагнуть створити не щось подібне до логічної системи, а механізм регулювання, що справно діє, для кожного з них, не побоюючись

логічних невідповідностей, які рано чи пізно можуть призвести до труднощів»¹.

Як відзначає Г.Дж. Берман, на формування і розвиток за­гального права значний вплив справило канонічне право. Іншими словами, роль канонічного права у формуванні правових систем західних країн, зокрема загального права, важко переоцінити².

Загальне право спочатку зародилося на території Англії, а потім поширилося на інші території. Тому формування даної пра­вової системи найтісніше пов'язане з розвитком права Англії.

Існуванню загального права передував період англосакського права як права місцевого, локального, такого, що діє на обме­женій території.

В історії формування і розвитку англійського загального права виділяються декілька основних етапів.

Перший етап у становленні англійського загального права пов'язано з формуванням права як централізованого і загально­національного, норми якого складалися в практиці королівських суддів. У 1066 р. Англія була завойована нормандцями. Відомо, що це дата битви при Гастінгсі, в якій нормандці на чолі з Віль-гельмом Завойовником здобули перемогу над військами англо­саксів. Так було створено передумови для подальшого затверд­ження нормандського панування на Британських островах.

Із цього періоду починається становлення і розвиток загаль­ного права, що діяло в усій Англії. Загальне право було ство­рене королівськими судами. Судді королівських судів селилися в одному з районів Лондона, звідки виїжджали для судових роз­глядів. Роз'їзні суди, здійснюючи правосуддя, знайомилися з міс­цевими звичаями, корегували їх нормами римського і канонічного права, що дійшли з континенту, а також, можливо, і нормандсь­кими законами. Повертаючись до Лондона, спільно обговорювали розглянуті справи, підсумовували ці звичаї, щоб вивести за­гальне правило для одноманітного розгляду справ у майбутньому. У ході дискусії виробляли спільну позицію по аналогічних справах. Через них, головним чином, і йшов процес утворення загального

¹ Марченко М. Н. Источники права: Учеб. пособие. — М.: Проспект, 2006.
— С 606.

² Дивм.: Осакве К. Сравнительное правоведение в схемах. Общая и Особен­
ная части: Учеб.-практ. пособие. — М.: Дело, 2002.

' Buckland McNair Roman Law and Common Law. — London, 1952. — P. XIV. ² Див.: Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. — М.: Инфра-М-Норма, 1998.

X. Бєхруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бєхруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

права. Із часом загальне право перестає збігатися зі звичаєвим правом і норми, установлені королівськими судами, беззастережно домінують. При цьому судді керувалися, перш за все, інтересами центральної королівської влади.

Починаючи з XII ст., королівські суди засідали у Вестмінстері. Із часом відбувався процес розширення компетенції судів, удосконалювалася судова процедура. Під кінець Середньовіччя королівські суди, по суті, стали єдиними органами правосуддя. Муніципальні і торгові суди розглядали малозначні справи, цер­ковні суди розглядали лише дисциплінарну провину священно­служителів і справи, пов'язані зі святістю шлюбу.

До кінця ХНІ ст. зростає роль і значення статутного права¹. У зв'язку з цим правотворча діяльність суддів почала деяким чином стримуватися принципом, згідно з яким зміни в праві не повинні відбуватися без згоди короля і парламенту. Одночасно встановлюється право суддів інтерпретувати статути — право, яке судді привласнили собі, посилаючись на те, що беруть участь у парламенті при обговоренні статутів².

Наступний етап, що охопив XIV — середину XIX ст., пов'язують із реформуванням архаїчного загального права і фор­муванням права справедливості.

У XIII—XV ст., у зв'язку з великими змінами у феодаль­ному суспільстві Англії, зокрема розвитком товарно-грошових відносин, зростанням міст, занепадом натурального госпо­дарства, переходом від натурального феодального господарства до товарно-грошових відносин, виникла необхідність вийти за жорсткі рамки закритої системи прецедентів, що вже склалися. Цю роль узяв на себе королівський канцлер, який вирішував у порядку певної процедури спори, з якими їх учасники звер­талися до короля. Завершується цей період у XIV ст. першою кризою системи загального права, яка спричинила появу суто англійського феномена — права справедливості. Таким чином, разом із загальним правом склалося право справедливості.

¹ Статутне право — це сукупність правових норм у формі відповідних доку­
ментів, виданих законодавчою владою. Норми статутного права містять акти зако­
нодавчих органів (статути) та акти делегованого законодавства.

² Решетников Ф.М., Апарова Т.В. Предисловие к книге // Кросс Р. Прецедент
в английском праве. — М.: Юрид. лит., 1985. — С. 16.

В Англії до 1873 р. існував дуалізм судочинства: крім судів, що застосовують норми загального права, існував суд лорд-канц­лера, що застосовував норми права справедливості, які фор­мувалися в результаті розгляду різних справ судом лорд-канц­лера. Принципи, застосовані лорд-канцлером, були запозичені з канонічного і римського права, що допомагало подолати багато за­старілих норм загального права і виносити справедливі ухвали.

На початку XVII ст. було досягнуто компроміс між судами загального права і судом лорд-канцлера, який полягав у тому, що юрисдикція лорд-канцлера продовжувала існувати, але вона не повинна була розширюватися за рахунок судів загального права. Канцлерський суд здійснював юрисдикцію відповідно до преце­дентів права справедливості.

Таким чином, англійське право об'єднало норми загального права і норми права справедливості, що вносять доповнення або поправки в норми загального права. Незважаючи на спільні риси загального права і права справедливості, їх судові прецеденти фіксувалися роздільно, що призвело до розвитку дуалізму анг­лійської правової системи, який існував більше двох століть аж до судової реформи 1873—1875 pp.

Із середини XIX ст. починається новий етап у розвитку анг­лійського загального права, який триває по теперішній час. Він пов'язаний з правовими реформами XIX ст.

Невпорядкованість системи судів, непевність апеляційного по­рядку і, зрештою, підсудності призвели до необхідності судової реформи. Початок їй покладено організацією судів графств. У 1852 р. низкою законодавчих актів було зближено процесуальні порядки в судах лорд-канцлера і в судах загального права.

Основною метою законів реформістів про судовий устрій 1873 і 1875 pp. була повна реорганізація системи вищих судів ко­ролівства. На місці історичних установ — як судів загального права, так і лорд-канцлера — створювався єдиний Верховний Суд Правосуддя. Йому передавалися повноваження всіх трьох вищих судів загального права і більшості канцлерських.

У цей період відбулася радикальна модернізація права в таких напрямах.

По-перше, судову систему було модернізовано, унаслідок чого було ліквідовано формальну відмінність між судами загального

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

права і канцлерськими судами справедливості. Верховний суд отримав право самому виробляти процесуальні правила. З 1852 р. до судової практики увійшли правила і накази, що раніше засто­совувалися тільки в судах лорд-канцлера. Подвійність юрисдикції, коли в одній справі могли бути подані до різних судів дві різні вимоги, була виключена. Усі судові відділення мали практично рівну компетенцію, суддя одного відділення міг одночасно засі­дати в будь-якому іншому відділенні.

Іншими словами, результатом судової реформи стало фактичне злиття права справедливості із загальним правом. Разом із тим, склалася спеціалізація у зв'язку з традиційною відмінністю по­зовів загального права і права справедливості.

По-друге, у результаті проведених реформ починається фор­мування і розвиток матеріального права. До того часу англій­ське право розвивалося переважно як процесуальне. Юристи за­гального права починають приділяти увагу матеріальному праву, на основі якого здійснюється систематизація рішень загального права шляхом їх консолідації.

По-третє, посилюється роль статутного права шляхом зрос­тання нормотворчої і правоутворюючої ролі законодавства як джерела права і його реформування.

Сучасний етап розвитку загального права характеризується тим, що у XX ст. зросла, і сьогодні продовжує зростати роль законів і регламентів в англійському праві, унаслідок чого консер­ватизм постулатів загального права підпав під вплив часу. Роль статутного права в системі джерел права посилюється. Разом із тим, норми загального права і судовий прецедент багато в чому продовжують зберігати свої позиції.

Також посилюється вплив міжнародного і наднаціонального права на розвиток загального права. Як відзначають багато до­слідників, останнім часом намітилася певна тенденція до збли­ження прецедентного і статутного права за їх функціональним значенням. Проте англійські юристи вважають, що в цілому це тільки тенденція. Вона не веде до зміни типу права¹.

2. Особливості англійського загального права

Сім'ю загального права називають по-різному: англосакська правова сім'я, англо-американська правова сім'я. Використання терміна «загальне право» щодо даної правової сім'ї іноді викликає певні заперечення, засновані на тому, що в структурі даної пра­вової сім'ї міститься декілька складових, тобто не тільки загальне право, але й право справедливості і статутне право. Проте для позначення даної правової сім'ї загальноприйнятим у компара­тивістській літературі є термін «загальне право», що уживається в широкому розумінні, а не тільки для позначення складового елемента даної правової сім'ї.

Загальне право — це, перш за все, прецедентне право. У найширшому розумінні прецедентом уважається те, що від­булося в тій чи іншій ситуації раніше та сприймається як свого роду приклад, що підказує, як слід чинити в схожій ситуації, якщо вона виникне знову'. Якщо прецедент стосується судових справ, то він розглядається як судовий прецедент. Судовий прецедент

це таке рішення суду в конкретній справі, яка підказує іншим суддям, яке рішення слід ухвалити при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.

Суто примусовий характер англійської доктрини прецеденту, як відзначає Р. Кросе, обумовлений так званими, «правилами застосування прецеденту», що склалися в судовій практиці, мета яких — реалізація набагато важливішого положення про те, що англійське право широкою мірою засноване на преце­денті. Прецедентне право складається з норм і принципів, ство­рених і застосованих суддями в процесі винесення ними рішення. У системі, заснованій на прецедентному праві, суддя при роз­гляді останньої за часом справи зобов'язаний брати до уваги ці норми і принципи, тоді як у деяких інших правових системах вони служать лише матеріалом, який суддя може враховувати при винесенні власного рішення.

Таким чином, якщо в романо-германському праві прецедент виявився свого роду проміжним історичним етапом, і відносно

¹ Романов А.К. Правовая система Англии: Учеб. пособие. — М.: Дело, 2000. — С. 80.

¹ Советский энциклопедический словарь / Науч.-ред. совет; председ. A.M. Прохоров. — М.: Советская энциклопедия, 1981. — С. 1068.

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

швидко запанувала система регулювання правових відносин за допомогою закону, то в загальному праві він розвинувся в са­мобутню правову систему — систему загального прецедентного права'.

Як відзначає С.С. Алексеев, склад і співвідношення правових засобів у загальному прецедентному праві характеризується такими особливостями:

— по-перше, основу юридичного регулювання утворюють тут
не загальні норми закону, а індивідуальні акти — судові рішення,
які в кожному випадку вирішують дану конкретну правову ситу­
ацію і, одночасно, за певних умов, набувають якості прецедента
— джерела права;

— по-друге, закони, за певними винятками (такими, як кон­
ституції, закони, прийняті в порядку модельної правотворчості),
відіграють в основному додаткову роль, залежну від прецедент­
ного права;

— по-третє, у зв'язку з правоутворюючим значенням судових
рішень (прецедентів) безпосередньо регулююче значення мають
правові ідеї, принципи права.

Таким чином, своєрідність правових засобів у системі загаль­ного прецедентного права полягає в тому, що тут позитивне право безпосередньо розкриває свою суть як регулюючого чинника, у вигляді прецедентів, що мають нормативний характер. Вироблені судами в цих цілях ідеї і принципи регулювання у вигляді преце­дентів відразу ж безпосередньо входять до змісту чинної правової системи².

На відміну від романо-германської правової системи, де пра­восуддя завжди здійснюється суддями, що мають університет­ську освіту, в Англії до XIX ст. навіть суддям вищих судів було необов'язково мати університетську освіту. Вони оволодівали про­фесією, працюючи адвокатами І вивчаючи практику судочинства. І сьогодні для англійського юриста головне те, щоб справа роз­глядалася в суді сумлінними людьми, які дотримують основних принципів судочинства.

¹ Кросе Р. Прецедент в английском праве. — М.: Юрид. лит., 1985. — С. 25-26.

² Алексеев С.С. Право на пороге третьего тысячелетия: Некоторые тенденции
мирового правового развития — надежда и драма современной эпохи. — М.: Статут,
2000. — С. 64.

Загальне право формувалося й розвивалося не в університетах, не вченими-юристами, не доктринально, а юристами-практиками — суддями, тому його називають ще суддівським правом. Суддя (на відміну від законодавця) не створює рішень загального ха­рактеру щодо випадків, які можуть відбутися в майбутньому, а зосереджує свою увагу на правильному доведенні до кінця судо­вого спору.

Для англійських юристів право — це, перш за все, те, до чого призведе судовий розгляд справи. При цьому основна увага зосереджується на процедурі судового розгляду з тим, щоб ухва­лювати правильне і справедливе рішення у справі.

Загальне право є некодифікованим правом. Тут до сьогодні йдеться лише про систематизацію шляхом консолідації.

Відрізняється і понятійно-категоріальний апарат загального права, в якому такі поняття, як юридична особа, батьківська влада, непереборна сила, фальсифікація, не застосовуються. Проте в ньому є такі поняття, як довірча власність, зустрічне задоволення, введення в оману, зловживання впливом та ін., які не зустрічаються в романо-германському праві.

Процес тлумачення статутів англійськими судами регламентується спеціальними правилами або, точніше, сукупністю спе­ціальних прийомів. їх основне призначення полягає у визначенні тих меж, у яких англійські судді можуть уважати себе вільним і робити те, що вони вважають за необхідне. При цьому вони можуть не боятися, що вступлять у конфлікт із законодавчою владою — Парламентом. Слід зазначити, що всі правила рівні за своїм значенням, хоча в різні історичні періоди пріоритет відда­вався то одним, то іншим. Іноді ці правила називають канонами судового тлумачення законів. Вони значно впливають на ті вис­новки, які виходять із тексту законодавчого акта.

Вибір правила тлумачення залежить від розсуду суддів. Тому складно передбачити, який прийом тлумачення буде використано в даній справі, а, отже, як буде застосовано закон.

У статутному праві, як складовому елементі загального права, домінували парламентські акти і королівські укази, які характеризувалися анахронізмом і рутинним відтворенням старовинних звичаїв. Відсутність замкнутої системи нормативних актів законодавчих і урядових органів, численні прогалини

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

в регулюванні ними суспільних відносин заповнювалися судовими рішеннями.

Система загального права — це, перш за все, ефективно пра­цюючі нормативні регулятивні механізми, що відповідають ос­новним динамічним потребам життя суспільства, і тому сприйняті в тому чи іншому вигляді багатьма державами. Вони мають низку позитивних спеціальних техніко-юридичних рис. Наприклад, їм притаманні такі властивості юридичного регулювання, як індиві­дуалізована визначеність стосовно конкретної справи і «конкрети­зована» нормативність, що характеризуються достатньо високим рівнем. Ці системи виявилися дуже динамічними і зуміли одно­часно зберегти стабільність і непорушність традиційних, часом архаїчних начал юридичного регулювання і водночас змогли при­стосуватися до нових техніко-економічних і соціально-культурних умов. Іншими словами, юридичний інструментарій, який має у своєму розпорядженні загальне прецедентне право, можна роз­глядати як значну цінність, що виражає достоїнства нормативно-судової системи юридичного регулювання та має унікальний ха­рактер. Можливо, що феномен загального прецедентного права ще недостатньо оцінений. У теперішній час прецедентне право характерне для єдиного («загального») європейського права (або європейської правової системи) в цілому, у формуванні якого значну роль відіграє Люксембурзький суд Європейських Співто­вариств, що виробляє в контексті вирішуваних справ прецеденти, єдині для Співтовариства правові принципи¹.

Таким чином, основні принципи права випливали не з актів парламенту, а з текстів висновків, що виносяться суддями в про­цесі вирішення конкретних справ.

3. Джерела англійського загального права

Головним джерелом англійського загального права є судовий прецедент. Прецедент (від латин, praecedentis — передуючий)

визначається як поведінка в конкретній ситуації, яка розгля­дається як зразок за аналогічних обставин¹.

Судовий прецедент — це загальне офіційне правило, яке вста­новлюється суддею при вирішенні конкретної справи в тому ви­падку, коли він виявляє, що з усіх чинних правових норм жодна не підходить до даного випадку. Це загальне правило стає час­тиною чинного права, є обов'язковим і таким, що підлягає за­стосуванню судами, рівними за статусом даному суду, а також усіма нижчими судами. Визнання прецедента джерелом права дозволяє судовим органам виконувати правотворчі функції, ос­кільки вони фактично володіють правом створювати нові норми права. Тим самим, усуваються суперечності між практикою, що розвивається, і чинним законодавством, що дозволяє вирі­шувати справи за відсутності норм права. Установлені правила поведінки, які містяться в судових рішеннях, застосовуються і надалі, тим самим забезпечується стійкість системи загального права.

Розглядаючи судовий прецедент як джерело права, перш за всі¹, необхідно подолати спрощене, примітивне розуміння преце­дентною права, коли його суть і значення зводяться лише до тієї обставини, що будь-яке рішення суду стає прецедентом при розгляді аналогічних справ і тому набуває нормативного харак­теру. Тим часом обов'язковим для застосування надалі при роз­гляді аналогічних справ є не саме по собі судове рішення, що відбулося, а закладений у ньому принцип, ідея, правові мотиви рішення.

У зв'язку з цим, С.С. Алексеев абсолютно справедливо за­стерігає від примітивного розуміння системи прецедентів. «Судовий прецедент — це не просто якась сукупність судових рішень, а структурована за змістом цілісність правових засад нормативного характеру, яка має безпосереднє регулятивне зна­чення. Такого роду засади лише тоді починають виявляти регуля­тивні якості позитивного права, коли нагромаджується їх певний обсяг, свого роду «критична маса», коли вони об'єктивно склада­ються в деякі внутрішні підрозділи і шляхом «переходу кількості

¹ Алексеев С.С. Право на пороге третьего тысячелетия: Некоторые тенденции мирового правового развития — надежда и драма современной эпохи. — М.: Статут, 2000. - С. 68-69.

' Советский энциклопедический словарь / Науч.-ред. совет; председ. A.M. Прохоров. — М.: Советская энциклопедия, 1981. — С. 1068.

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

в якість» утворюється особливе «тіло», «речовина» позитивного права»¹.

Судовий прецедент формується тільки рішеннями Вищих судів. Рішення інших судів можуть служити прикладом, але не є обов'язковим прецедентом. Суди вищої ланки Англії (Високий суд, Суд корони і Апеляційний суд) не тільки застосовують, але і створюють правові норми. Перш за все, це стосується діяльності високих судів, у теперішній час — Верховного суду.

Крім того, не всі судові рішення і висновки у справі утворюють прецедент, а тільки їх правова аргументація. Зазвичай у судових звітах не публікуються справи, в яких спір іде тільки про факти. Проте питання права і питання факту не завжди легко розділити, а тому нерідко в судових звітах детально висловлюються всі до­води судді першої або апеляційної інстанції, які привели його до того чи іншого висновку.

До найважливіших джерел англійського загального права нале­жить право справедливості. На думку англійських правознавців, коли б не право справедливості, англійське загальне право просто не збереглося б в умовах нового часу. Річ у тому, що за нових соціально-економічних умов, викликаних переходом від феодалізму до суспільства, заснованого на приватній власності, норми тра­диційного загального права почали дедалі частіше виявляти про­галин і непослідовність. Дана ситуація не дозволяла добиватися в судах загального права справедливого рішення в очах суспільства з того чи іншого спірного питання. Право справедливості ґрун­тується на суб'єктивних уявленнях про належне в праві і про справедливість².

Право справедливості історично виникло, як уже наголошу­валося, з рішень спеціалізованого органу — суду лорд-канц­лера, який спочатку не був зв'язаний нормами загального права. У період з XV — до 70-х років XIX ст. право справедливості затверджується в англійській правовій системі як самостійне

¹ Алексеев С.С. Право на пороге третьего тысячелетия: Некоторые тенденции
мирового правового развития — надежда и драма современной эпохи. — М.: Статут,
2000. — С. 65.

² Див.: Романов А.К. Правовая система Англии: Учеб. пособие. — М.: Дело,
2000. — С. 99.

право, разом із загальним. На сьогодні воно виступає як складова сучасного англійського загального права.

Важливу роль як джерело в розвитку англійського загального права відіграли судові звіти як збірники судових прецедентів, які почали збирати з кінця XIII ст. у «щорічниках», а потім з XIV ст. були замінені серіями окремих звітів, які створювалися видатними англійськими юристами.

Статут (закон) — це важливе джерело сучасного англійсь­кого загального права. В Англії закони набули форму статутів, які приймаються в установленому порядку парламентом і повинні бути схвалені королем.

Ф. Енгельс в 1843 р. писав: «Англійський закон — це зви­чаєве право, тобто неписане право, як воно існувало в той час, коли почали збирати статути, і пізніше, коли воно було зведене воєдино юридичними авторитетами. Природно, що це право в найголовніших своїх рисах непевне і сумнівне, що складається з нескінченного ряду окремих парламентських актів, які збиралися протягом п'ятисот років, які взаємно один одному суперечать і ставлять на місце «правового стану» абсолютно безправний стан»¹.

Дата добавления: 2015-10-21