Ріка прибувала щодень, стягуючи з гір тисячі потічків із талих снігів. Густа каламутна бистрінь жадібно хапала і несла все, що поламала й знищила зима. Старий «згодовував» їй крихку глину-черленицю своєї копанки. З цього мав два добра: по-перше, облегшув свою працю; по-друге, рінь, не віднесена водою, стелилася обіч руслом, укріплюючи його підмитий берег. Залишалося згладити вузький перешийок, аби пустити напір у новий підкопаний рукавець. Ріка аж захлиналася повносиллям. Вирувала, рокотала, сичала на перекаті, скипала брудними пухирями, захлиналася на закруті. Рідке глинище навпіл з кришивом леду сунуло гримучою лавою.
Щоб не зірватися в зловісну купіль, старий прив’язав себе до дерева. Ріка огризалася, досягала його мокрим галуззям, сікла батогами колючих бризок, що зливалися на обличчі з потом. ГТес дивився на це широко розкритими, потемнілими від подиву очима. До загадкових видозмін двох речей - води й вогню - так і не зміг призвичаїтися цей бувалий собака. Він завмер на купині, зіщулившись у винуватій немічності, що не може нічим зарадити. А старий без передиху лупав рінний берег. І Ріка, збиваючи шумовиння, пожадливо ковтала землю.
Щойно минув полудень, коли берегова коса була підрізана. Старий ледве встиг вихопитися мотузкою на узвишшя, як лавина каламуті шибнула за ним, закрутилася в заводі, била хвилями у свіжі краї, як чорт ногавицями. Стриножена пасткою бокова течія захлиналася, гасла і вже впокорена сунула далі до його надбережжя. Все вийшло за його задумом. Ціла зима каторжної праці дала очікуваний плід. Він «зловив» Ріку на самому її розгоні. Зловив і загнуздав, як молоду кобилицю, пустив навіть не галопом, а тихим кроком.
Так, як він ходив з усіма своїми кіньми - нога в ногу, в одне биття сердець людини й животини. З кіньми він розумівся. Тепер нарешті повернулося й порозуміння з Рікою.
Старий, забувши відкинути кирку, побіг цвинтарем до своєї береговини. Течія тут ішла рівним і плавний ходом, не сягаючи країв. Його берег її вже не лакомив. Він аж замилувався тим грізним живописним спокоєм Ріки. Посідані губи розтягнулися в посмішці. Промінець обережно намацав під нависом кострубатих вусів металевий зуб. Світ усміхнувся йому теж. Старий кинув на землю шапку і засміявся вже вголос, озираючись на Пса: «Диви, хлопче! Диви! Не вода тече, а залізо». Пес жадібно дивився на нього, а не на Ріку.
Але що це?! Старий либнув оком убік і побачив, як твердий і сухий закрайок берега почав осідати, відламуватися куснями і зсуватися у воду
«Гей! - вигукнув він. - Чекай!» Упав на груди і загріб руками рухливу землю. Наче міг зупинити оту руїну. Але брили з плюскотом зривалися в воду там і тут. Старий пружиною зірвався на ноги і побіг за сокирою. В десять замахів підрубав молоду вільху і потяг до Ріки. Засилив. її у вирвану яму, щоб воді було важче підмивати далі. Так же поволік і другу, третю, четверту. Тріски з соковитим чвирканням стріляли йому в обличчя. Супив брови, аби захистити очі. Тверда кірка мозолів кривавилася, порізана сучками. При самій воді звисало досить товсте дерево. Його було шкода, та час він шкодував ще більше. Йому здавалося, що ці малі загати з густих крон здержать на якийсь час берег, а там він щось придумає.
Напоєна весняними соками вільха не давалася, затуплена сокира відскакувала, як від заліза. Старий
якось висік капу, а тоді став тягнути стовбур за гілку на себе. Дерево кріпилося, кректало, та все ж поволі хилилося. Доки старий не підклав плечі. І тоді воно підломилося і всім тягарем лягло на нього. Старий здригнувся і на в’янучих ногах осів на коліна, впав на лікті. Спробував піднятися - де там! Його придавило так, що годі було й ворухнутися. Ледве розгріб рукою ямку перед ротом, аби міг дихати. Дихалося важко, з хрипом. Ріка шуміла зовсім поряд, за крок від його волосся. Лунко зриваються в воду кленки землі. Здавалося, він чує грудьми, як стогне в глибинах підмитий грунт, що ось-ось відірветься від своєї предковічної, материзної основи.
«Чуєш, сестро, - прохрипів старий. - Ти поклала мене на коліна... домоглася свого. Тут я твій увесь. Твій гонитель і осквернитель. Тепер можеш мене забрати з моїм берегом і кістками мого роду. Може, в сих трудах і була моя правда, але сила твоя».
Тяжкий тягар, та ще ця промова втомили його, і старий знепритомнів.
З нетями повернув його холод. Вода захолодила йому лице. Голова висла над урвиськом - стільки берега забрала за цей час Ріка! Вона щось скрадливо жебоніла йому на вухо. Старий прислухався: «Жи-и-ий... жи-и- ий,.. жи-и-и-ий!» Ріка розбудила його до життя. Пес збоку лизав запечені рани на руках і скавулів. Був уже вечір, але ще видкий. Старому наче щось прилинуло зі сну. Давня розмова з вуйком Тимком: «Якщо доля кладе нас на коліна, це означає, що треба помолитися... І встати, і йти далі. І знайдуться сили, щоб дійти до кінця».
Старий лежав долічерева, прибитий до землі тяжезним деревом. Він проказав молитву, коротку, як видих: «Господи, помилуй нас грішних!» Не мав сил на довшу, та й не пам’ятав довші. Під ребром щось муляло
- сокира. Він розгріб ще одну ямку, щоб повернути голову боком. Прикинув, що стовбур лежав на висоті коротшій за топорище. «Хоч це добре», - відмітив про себе. Тоді взяв сокиру і підсунув її під вільху сторчма, вперши обухом у землю. Ліва рука намацала камінець і передала його над шумливою течією правиці. Обережно набравши повітря в стиснуту грудину, старий став цюкати каменем по руків’ю топорища. Удари були короткі й слабенькі, але дерево подавалося. Коли нарешті топір став під ним стовпцем, старий відчув полегшу. Однак того підйому було замало, щоб звільнитися від гніту.
Якийсь час старий пролежав без руху, спрагло дихаючи на повні груди. Тоді намацав у кишені ніж- чепелик, що залишився йому від діда Микули. Ним він різав хліб і солонину, підстругував окоренки лопат. А навесні щепив деревцята. Лише не цієї весни. Гостре лезко з рипом протяло шкіру кожуха. Старий вів його обачно, щоб не діткнутися до живого. Бо заклякле й вихолоджене тіло могло не відчути болю. Кожух він розрізав уздовж правого боку. Провів пальцями по розтину - чи нічого не заважає? Тоді взявся спорювати рукави, один і другий. Марудна це була робота. Але нарешті стягнув їх із рук. Після того затис обома руками комір, скулився, наскільки міг, і з натугою вивільнився з кожуха, а отже і з-під гніту дерева. Як вуж, що залишає стару шкіру.
Збоку лежала кирка, обчухрана до срібного блиску перекопаною землею. Старий розмахнувся і кинув її у воду. Підібрав шапку, згріб понівечену кожушину і пішов берегом. Пес спроквола рушив за ним. Ріка обганяла їх, зазираючи в очі блимавками призахідного сонця.
Він думав, що зляже по тому. Але ні, ранок заглянув у його вікно і застав старого свіжим, спочилим. Ба більше, тугий вузлик з голубине яйце, який він до того намацував під рубцем на шиї, несподівано розсмоктався. Неначе прирічна земля витягла його.
Десь тиждень старого не бралося ніяке путнє діло. Випасав козу, пригинав їй гілля молоденьких акацій. Коза, кокетливо косуючи на нього очима, стягувала губами ніжні облатки листя. Збирав берегами ломаччя, нанесене водою, і складав у купи. Злощасну вільху не чіпав. Берег неначе вкляк перед нею. За тиждень майже не посунувся. Вода впала, і це зупинило підводну течію. Вільшини, які він тоді застромляв у вибоїни, відкрили йому приховану силу води.
Тепер гриз себе: як він, битий старий вовк, міг злегковажити давнім, як світ, законом: тиха вода берег рве?! А він гамував бистру воду, грізну для ока і вуха. Її він зловив у сильце рукава, та глибинна течія жере й далі його берег.
Ніхто не знає, що приховано в людській душі. І хто може знати, що ховається в глибинах норовистої гірської Ріки?! Цього він не знав. І не знав, як із цим далі боротися. Та й не хотів уже.
В понеділок засвіта старий умився, поголився, напакував бесаги лісових припасів і пустився в село. Зійшов з гори прямохідь на церковне дворище. Отець Дам’ян, простоволосий, у довгій вовняній реверенді, щось толкував незнайомій жінці. Старий, не скидаючи ноші, почекав поки вони скінчать розмову. Церква стояла під новеньким гонтом, з округлими вікнами, ще не тинькована. На двір заїхала теліга з річковим каменем і хлопчак став його скидати. Старий поклав торби й заходився йому помагати. Монашик угледів його і жваво підійшов. Узяв його руку у свої долоньки, радісно всміхаючись: «Вітаю дорогого ктитора нашого. Та ви, бачу, знову з дарами! З-під самих хмар тягнете на плечах таку ношу...»
«Волові роги не тяжкі», - зам’явся старий.
«Уклінна вам подяка за вино. Це не вино, а насонцений розтоплений рубін».
Старий не знав, що таке рубін, але не запитав. Не міг побороти ніяковості.
«Але присядьмо собі», - сказав монах, провадячи його до лавиці під липою.
«Я до вас по ділу, - поспішно встромив старий, виправдовуючи якось підвищену увагу до себе. - Чи вільно переносити кістки з гробів на інше місце?.. На надійніше. Недалечко, під горою».
«Вільно, але не бажано. Навіщо? Добра земля потрібна живим, а прах і сам по суті є земля. Яка вже є... Залишмо мертвим спокій, а живим надію».
Старий не пропускав ні одної рисочки його лиця, ні одного слова, ані жодного перепаду ламкого горлового голосу. Хлопчина збоку спорожнив віз і вйокнув на коня.
«Возимо камінь на новий фундамент, - пояснив отець Дам’ян. - Помишляємо закласти невелику обитель. Отам під груником. Двоє братів уже зголосилися подвизатися тут. Я третій коло них. Як наші люди кажуть: доки діло волочиться, лишати не хочеться...»
«Якраз і я про це хочу повісти... Прийшов проситися вам у поміч».
Чернець здивовано дивився на нього.
«Я трохи знаюся в роботах, - знічено докинув старий. -1 інструмент свій маю... добрий інструмент».
- Він подумки згадав про кирку. Але ж її можна дістати з Ріки, він місце пам’ятає.
«Нам кожна пара рук дорога. Але ж ваша справа, наскільки я знаю, не довершена».
«Е-е-е, пусте, - відмахнувся старий. - Яка то справа?».
«Ну, не говоріть так. Малі справи - дійсно малі справи, казав один святий, але якщо робити їх ретельно
- це велика справа».
«Все, з Рікою покінчено! - ляснув себе по коліну старий. - Чи то зі мною... Одним словом, ми з нею порозумілися. Точніше, я зрозумів її. І дав їй спокій... Могил, правда, мені шкода - колись вона добереться до них. А так...»
«І що, нічого, кажете, не можна вдіяти?»
«Нє. Дурного робота... То коли мені прийти, отче?»
«Коли? Стягнемо матеріал, то дамо вам погук. Але хотів вашої поради. Чим би ви раяли обсадити церковний двір?»
«Обсадіть ялівцем, - блиснув очима старий. - І пахнути буде, й очам любо. А ягоди які солодкі - наш верховинський виноград. Я дуже ялівець люблю. Біля нього якось аж думка ясніє... Я б такого ялівця накопав біля Зрячого Каменя! Сам би й засадив вашу ограду».
«Нашу, - засміявся монашик. - Нашу з вами.‘Садіть, якщо зазвалися. Коли посилати підводу за саджанцями?»
«Позавтра най буде зрана. Доки ще земля мокра».
Дам’ян перейшов з ним двір і покликався провести його до верхнього пасла. Якусь хвилю йшли мовчки.
«Мені не йде з голови ваша Ріка», - обізвався монах.
«І мені вона там сидить колом. Що брехати».
«А спробуйте-но закинути ще раз сіті».
«Сіті? Отче, та ж я думаю не про рибу...»
«І я не про рибу. Це я так... Пригадалася одна історія. Брати-рибалки цілу ніч ловили в морі і не впіймали нічого. І верталися втомлені додому. Але прийшов Чоловік, про якого вони вже чули, і порадив їм ще раз закинути невід. Вони були знесилені й зневірені, але послухали його. І за короткий час наловили багато риби. Бо Він чекав їх на березі...»
«Хто був той Чоловік?»
«Ісус. Спробуйте й ви закинути сіті з Ним».
«Але Ріку сітями не зловиш, отче», - поблажливо мовив старий.
«Сіті бувають різні. На вашу Ріку теж має бути якийсь невід».
«Який?»
«Я не знаю, брате. Але знає Він...»
Слово «брат» притулилося старому до грудей, як материна долоня. І гріло його впродовж дороги. З вигляду - дітвак дітваком, думав він про монашика, а так добре бути з ним у розмові. Якби ще й він, старий, умів підтримувати розумну бесіду. Тепло приязні, яке ніс тепер із собою, зливалося з тихою втіхою передчуття нової роботи з ялівцем. Він давно нічого не саджав. А тим більше лісові дерева.
Молодий дрізд весь час літав угорі, радісно посвистуючи. Невже той самий, що ув’язався за ним із самого ранку? Може, свій, із зацвинтарного чагарника? Тепер повертається до свого домівства, як старий до свого. Усе до свого осідку спішить, своєму раде. Навіть камінь вилежує ямку. Дрозди селилися в ялівцевому гаю за Рікою проти Зрячого Каменя. Вони дуже люблять солодкі ялівцеві шишкоягоди, чорні, з масним восковим нальотом. Але й діти горян їх люблять, і змагаються в добичі з птицями, обколюючи руки глицею.
Старий таки дістав з Ріки свій чекай. Цупке кореневище ялівцю не добудеш із ріняччя самою лопатою. Тонкі бурі корінці чіпко, як дроти, обплітали каміння. Треба було їх розплутувати, звільняти, щоб дістати цілу бороду волокон. Інак ялівець не приживеться - дуже вередливе на пересадку дерево. Зате яке воно пожиточне і гойне для верховинця! Ялівцем парили бочки й корита. Вуйко Тимко настоював корінь для сухотників. А тим, що хрипіли й кашляли, давали дихати посіченими гілками. Баба в піст варила з ягід солодкий кисіль. Не раз кортить просто пожувати для підкріплення ніжну зелену молодину. Зайдеш, бувало, в ялівцеві зарості й не хочеш звідти виходити - так легко, так просвітло дихається.
Тут, у зарічному яру, старий ніколи не копав. І вже перший саджанець його немало здивував. Не так деревце, як земля під ним - цільний пісок під верствою листяного перегною. Не заплавний намулець, який у розповені Ріка залишає на берегах, а глибокі заляги чистого піску. Крупного, гострого, з білими крихтами намитого кремнію. Отже, це був не ярок, як гадалося дотепер. Це було старе, залишене русло. Тепер сухе, як вухо. Старий прискіпливо обнишпорив його.
видовбуючи пробні ямки. Так і є. Ялівцева памолодь привільно обсіла вибалок, розкошуючи в рихлому піщанику.
Дерево починай розуміти з кореня, з грунту, в якому воно зав’язалося. Тепер, коли копнув углиб, старому відкрилося все. Яруга починалася від Зрячого Каменя. Видати, колись тут русло роздвоювалося. А брила, що відірвалася від Буркуна, заглушила його. І ту окату брилу, врослу в берег, занесену піском, назвали Зрячим Каменем. В одній і викопаних ямок старий знайшов плескатий голиш. Ретельно промив його: на камені чорніли візерунки засохлих рачків. Давній слід Ріки... Навчить біда ворожити. Серце старого збуджено загупало. Хоч він ще й не знав, чому.
Цілий день він викопував ялівці. Вибирав мудренькі, рясні, з темною глицею. І прикопував їх до завтрього дня в мокрий пісок. Забув і про їду. Крім саджанців, нарізав ще й живців і обв'язав їх кучмами моху. Вирішив, що накидає у віз цього ж супіску і закладе за церквою шкілку. Тоді за кількоро літ можна буде там обсадити ялівцем цілу бережину.
По роботі старий відчухав смолу з рук дубовою корою, змив їх у Ріці. Тут же, під каменем, розклав вогонь. Спік на рожні хліб і солонину, розділив порівну собі і Псові. Жував і розглядав Буркуна, що скелею нависав над розпадиною ярку. Як здоровезний орел з підбитим у польоті крилом. При потребі, якби вперіщив дощ, то можна б під ним підводу сховати. Друге крило, Зряче, тепер лукаво мружилося з-під берега затканими жовтим лишайником очима. Схожий на цятковану ящірку. Дивна річ, коли не прийдеш до Зрячого Каменя, той щоразу позирає на тебе іншими очима. Мінливий, як і Ріка, в яку вріс колись і чиє русло підправив по- своєму.
Вуйко Тимко розповідав про давнього мудрія, котрий стверджував, що в одну Ріку не можна зайти двічі. Старий йому вірив. Ніколи його Ріка не була однорідною, коли переходив її вбрід. За хвилю була вже іншою. Як вітер, як запах з лугу, як шум лісу, як кров у його серці, як думка в голові... А може, він сам був щоразу вже іншим?!
Кусав свій хлібець, а очима поїдав скелю. Він виріс під нею,-настільки звикся з нею, що зазвичай і не помічав оту кам’яну громаду на тлі далеких бузкових вершин. А тепер чомусь ухопився за неї спраглим, невідривним поглядом. Аж у очах зарябіло. Так і задрімав на осонні, приголублений лагідними вечоровими променями.
Приснився дідо, білоголовий, з напливами кучматих брів, із посіченим рубцями і віспою лицем. І врочисто мовчазний, як завжди, коли «годує» Ріку. На перевернутих ночвах - скиба кукурудзяного хліба і гладун молока. Дідо відщипує кришки і сіє у воду. Хвостом по плесу вдаряє чорна рибина - Ріка прийняла гостину. Тоді дідо вмокає довгі пальці в глиняник і збрискує з них молоко у воду. Ріка ласо плямкає хвилями, ластиться до босих дідових п’ят. На Димитрія Ріку треба підгодувати, щоб вона не захлинулася наглою повінню, не залляла пашницю і дала на нарік добру траву на молоко... Каркнув ворон із Буркуна-дідо здригнувся і зачепив ліктем глек. Молочний струмок потік коритом, але дідо тут же зупинив його скибкою.
«Діду, а Ріку... Ріку можна так перепинити?»
«Все можна. Кілько світа, тілько дива».
«А я зможу, діду?»
«Зможешся, дитинко».
«Коли?»
«Я вже тобі казав: коли камінь потече долі водою...»
Дідо пускає хліб за водою, а рештки згрібає з корита в долоню, щоб віднести додому й засипати під поріг. Той окраєць він виміняв у жебрака на цілу паляницю і круг сиру Велику силу має злидарський хліб!
Денний сон короткий, зате шовком шитий. Що людині на яву бредеться, то й сниться. Старий прохопився і ступив до Ріки. Освіжив лице, набрав води в капелюх, щоб пригасити ватрицю. Міг би й чоботами її прибити, але за це дідо Микула ачей із того світа б йому грозив. Жбухнув воду на примлілий жар - розігріта брила тріснула, з неї відщербився плаский камінчик. Старий, дмухаючи, поклав його на долоню. Довго розглядав, наче якусь диковикку, доки губи не розтягнулися в дитинній усмішці. Тоді примірився і, як збитошний дітвак, пожбурив камінь плазом - і той застрибав по воді, ледве черкаючись поверхні. Ніби плив-летів долі Рікою.
І знову старий дивився на скелю. Довго дивився. Чекав, коли очі призвичаяться. Тоді включилася й голова.
«Невже сліпий ухопився тропи?» - прошепотів він дуже тихо. Самими губами прошепотів. Щоб дочасно не вчула Ріка.
Тіні сутінків лягали на Буркуна. А камінь мовчав. Зате озвалися птиці. Вони наприкінці дня проявляють більшу жвавість. Вибираються на верхівки дерев, щоб попрощатися на сьогодні з сонцем.
Два дні старий висаджував ялівці в церковній загороді. Там і ночував у повіті. Та що за сон у чужині - як у зайця? Коли посадив деревця, зі старих віконниць збив парник, заклав живці. Навчив служку, як їх поливати й затіняти від сонця. Шибав собою туци-сюди, а думкою сторожив Ріку, примірявся до Буркуна. Внутрішнім зором бачив його одномірне кам’яне крило
- як йому самотньо в небі. І сам собі дивувався. Умудрив Господь сліпоту. Скільки руками переносив землі, скільки перетовк каменя, скільки нарубав дерева - і все на вітер! А тут заснув з руками на колінах - і відкрилося, як дитині на долоньці. Таки доля наша в Бога на колінах...
Отця Дам’яна не було, від’їхав до Мукачева. Розпорядився, аби старий саджав на свій розсуд. Він і саджав. Патлатий, що знімав його на Різдво, і тепер тут за ним ув’язався, тріщав камерою.
«Як там ваша Ріка, дядьку?»
«Мокра».
«Я розумію, - цірив той рідкі зуби. - Як вона себе поводить?»
«Тече», - відрізав старий з нехоті теревенити пустопаш.
Ялівці він висадив так, щоб років за п’ять зійшлися тісним живоплотом. 1 побіг додому.
Вдома довго гострив тесак. Обв’язався пасмугами лика і забрів у папороті, що закучерявили гору, наче цільна овеча отара. Молоденькі бліді стрілки щойно випнулися з землі, а торішні віяла тріщали на вітрі, як пересохлий папір. Наткнувся на пеньок, на якому бурундук розклав сушити свої пожитки: грибки, горішки, корінці. Це віщувало добру годину. Те, що й треба було старому. Стинав папороть, громадив у снописька й перев’язував ликом. Простромляв їх дерев’яним колом і завдавав на плече. І ніс до Буркуна. Здаля могло видітися, що хвилями папороті пливе вгору сірий стіг. Пса в заростях не було видно. Старий тісно скирдував пласти біля підніжжя і вертався за новою ношею. Добре, що косити тут було що. Скеля поволі оперізувалася товстим перевеслом сухої папороті.
Працював, як у дурноті. Сонце світило стиха, без жари. До вечора нагромаджена січка обхопила Буркун тісним обручем. Старий обійшов його і, втішений, зійшов долі, аби нарешті кинути щось до рота. На Ріку він не обзирався. Бо й часу не мав, та й не було зараз діла до неї. Вся його теперішня сутність, всі розмисли були прикуті до цього грубезного каменя, випнутого в поривному корчі, що наче аж просився в політ. А на Ріку що вже дивитися? Вона сама тепер зачаєно поглядала за ними.
Другого дня з рана-раннього старий носив сюди вже в’язки хворостиння. Спочатку укладав дрібний труск, на нього нахрещував сухе ломаччя, яке ще раніше постягував із цілого берега. Ніби знав наперед, що для чогось придасться. Тепер мав готове в руки. Ріка з повіддю нанесла його будь здоров. Приготувала старому полегшу. Було б ще ліпше, якби возив із Торком. Бувало, старий, коли вертався з лісу, нав’ючував паліччя обабоки сідла, а сам ішов поряд, обхопивши на розпутинах коня за шию. Аби підсліпуватий Торко не забив ноги. Кінська грива і його сорочка пахли однаково...
Наступного дня старий теж тягав хмиз. Підібрав усе до стеблини. І порубані вільхи поніс. Доки їх не забрала з крихкого берега Ріка. Але того палива йому здавалося мало, і розібрав усі ворини з плоту. Загорода вже й так просилася до обнови. Відтак узявся за дровітню. Носив на плечах в’язки колотих бучків - це мало дати найбільшу потугу жару. Носив не шкодуючи. Дрова ще будуть. Літо довге, а хаща сама в город лізе. Не залишив у дворі ні тріски. Лише тоді дав собі передих. Сів під горішиною і сполошив сороку.
«Ба кого ти кличеш, небого?»
Не встиг перевести дух, як зачув оклик із того берега. Листоноша Анна. Перейшов через бер, поклонився їй. Та сходу лукаво під’южила: «Ану в танець, вуйку! Маєте листа. Аж із Росії. Без легінського танцю не дам».
«Чи можна, Аннице, я іншим відкуплюся?»
«Ба чим?»
«Скільки маєш діточок?»
«Тройко шибеників. Такі ж закляті, як їх отець. Як до біди, так до їди».
«Це добре, Аннице. Бери мою козу».
«Що, вуйку?»
«Боюся, що животина без жіночих рук прикипить. А я скоро зійду на діл у роботу. Не буцу ж за собою тягнути козу. Ти з нею клопоту не бійся. Сама собі знайде потраву на ширині. А два-три літри молока щодень - як знайшов... Береш козу - і край!»
Анниця щось хотіла встромити, але тут їй в очі упав Буркун, оторочений до половини сушняком. Наче велетенський кам’яний птах у гнізді. В лячному подиві перевела очі на старого.
«Ти, дівко, не на гору витріщайся, а ходи запізнаватися зі своєю козою. Бо в мене робота стоїть. Мені з вами ніколи довго розвозити. А гора як гора, що з нею станеться?»
«Я, вуйку, нічого не бачила й не чула», - змовницькою скоромовкою відторохтіла поштарка.
Коза, здурена хлібом, легко перебігла кладку. Відтак ні разу й не озирнулася на свій двір. Що озиратися
- газда виносив до Буркуна все її сіно й солому. А зелена паша скрізь, куди ноги ведуть.
Старий не кинувся одразу читати листа. Хотів підготувати до цього серце. Але як? Хіба що безтямним заняттям, роботою. Іншого способу впокорити схвильоване серце він не знав.
Підхопив кайло і пішов до джерела, що кліпало в терновищі за десять ступнів від Буркуна. Квасний кадуб. Обкопав скелю неглибоким довкружнім рівчаком. Нагорі потягнув від нього ширше русельце - до самої кринички. Тоді вичистив саме джерело й обклав його камінням на глиняному замку. Вода швидко прибувала, звільнений нурт шукав шпари для переливу. Старий забивав їх дерном і нарощував цямриння. Мордувався, доки не досяг достатньої надземної висоти. Тоді спустився до садиби за дідовою запальничкою. Там же в скрині, в старому кисеті, знайшов і Тимкові окуляри без однієї дужки. І вернувся до Буркуна.
Сів біля криниці, зачерпнув жменею напитися. Вода, наче настояна на кислицях, стягла язик. Недаремно її назвивали «квасною». Кілька крапель упало на конверт. На ньому був намальований бородатий чоловік із дерев’яними крилами, прив’язаними до спини. Виглядало так, що хоче злетіти з дзвінниці. «Чудних повно в світі, лише купи не держаться», - подумав старий. Пес заглядав на конверт через його плече. Старий зняв капелюха, щоб тому ліпше було видно. Навісив на ніс скла і обережно нігтем розпечатав
конверт. Він давно нічого не читав і боявся, що нічого з того не вийде. Але письмо було друковане, ще й чималими літерами.
«Здравствуй, дорогой дед!
Тебя, наверное, немало удивит зто письмо. Как и меня удивил факт, что тьі существуешь. Великое дело - интернет! Как зто замечательно - узнать, что где-то на другом краю земли живет родственная душа. Я, как полоумньїй, бегаю с распечаткой и всем рассказьіваю, что нашслся мой дед. Им все равно, а мне радости цельїй воз. Как только я увидел сюжет, как тьі воюешь с бурлящей рекой, сразу бросился перебирать вещи покойной матери. Нашел ее старьій паспорт, а в нем - фотография, на которой совсем юная мама и ви с бабушкой. Фамилия девичья совпадаст, и тот же район, где вьшисали документ. Все срослось!
Мама умерла, когда мне бьіло одинадцать, и отец вскоре женился во второй раз. Мьі переехали, письма пропали, связь с вами прервалась. Кратко о себе. Я - в реальном бизнесе. «На трубе», как здесь говорят. Отец доработался до завгара крупного нефтеперарабатьіваюіцего хозяйства и помог мне скупить пакет акций, когда я вернулся сюда после института. Теперь я имею неплохие дивидендьі. То єсть с нефти, которую качаєм на вашу Европу, миє тоже кое- что капает. Одним словом, все путем. Как в лучших людей. И дом - полная чаша, и гараж укомплектован, и заимка имеется в лесу над озером. И отдьіх на любьіх морях. Жить можно.
Я знаю, дед, что у вас там не фонтан, в смьісле финансов. Да еще в пєнсионеров. Позтому, если адрес подтвердится и тьі жив-здоров, я подброшуденьжат. На хороший телек, на холодильник, газовую плиту, микроволновку... Что еще там нужно в дом? И чтобьі тьі мог позволить себе хорошую водочку, нормальньїе сигаретьі. Тьі, наверное, пьешь и куришь там всякую дрянь? Зто никуда не годится. Я не допущу, чтобьі мой дед побирался в незалежной Украине.
Еще лучше, если тьі приедешь на месячишко- другой сюда. Расходьі, само собой, я покрою. Как мьі славно с тобой здесь порьібачим, поохотимся! Меня умилила твоя речушка. Она крохотная и смешная по сравнению с нашими реками. О тайге я вообще молчу. На джипах я обьездил почти весь Сихоте-Алинь. Может, тебе здесь приглянется и останешься? Места хватит.
Дед, рассматриваю твоє фото, а потом себя в зеркале. У меня твой нос и подбородок, и твой бесшабашньїй взгляд серьіх глаз. Друзья говорят;: настолько похож, будто с глаза твого вьілетел. Я крепкий парень и закоренельїй таежник, но пишу зто письмо, смахивая слезу. А почему- не знаю. Что-то зашевелилось в душе новое, теплое и попустило железньїе нервьі, которьіе я вьїковьівал всю жизнь... Просматриваю снова и снова крохотньїй фильмец, и мне хочется стать с лопатой рядом с тобой. Хотя... если б тьі знал, какая у меня здесь техника. За полдня повернет твою речку вспять.
Пишу и шепчу заклинание, чтобьі письмо дошло до тебя и вернулось с ответом. Заклинанням меня обучала мама, твоя дочь. А ее учил прадед Никула. Тьі знаешь, наверное, о ком речь? Бьіло бьі славно, если бьі тьі смог передать зтот адрес человеку, которьій тебя снимал. А он свяжется со мной по интернету. Да уже как там Бог положит.
Береги себя, дед. Не стоит надривать сильї по пустякам. Или, может бьіть, я чего-нибудь недопонял? Крепко тебя обнимаю.
Твой внук Павел».
Старий розгладив аркуш на коліні і підніс до ніздрів. Папір пахнув деревом. Але чужим. Тоді він склав його і вернув до конверта. Глянув запитально на Пса. Той перейняв його погляд, насторожено чекав, що буде далі.
А далі все було, як у сні. Старий звільна підійшов до Буркуна і черкнув кресало запальнички. Він міг запалити сірник, але цей вогонь конче хотів добути з дідової запальнички, привезеної з вогненних Балкан. Підніс зеленаве жевриво до папороті. Та з подиву нараз зітхнула, а далі затріщала, стріляючи іскрами. Полум’я вмах обхопило скелю палахким кільцем. Старий мусив відступити аж за Квасний кадуб, бо жар розпікав воздухи, як у челюстях печі. Листя на дальніх трепетах злякано залопотіло. Від папороті вхопився хворост, від нього - букові поліна. Скеля палала, як величезна смоляна бочка. Від неї пружними габами розходилася гарячінь.
Старому здавалося, що на мінливій стіні вогню миготять риси знайомих облич - діда Микули, баби Ружіки, матері, батька Йонка-Йвана, вуйка Тимка, стрия- дереводіла, тітки Гафії, Калини, Василини, Петра, Іляни, Штеня, Аркадія і його водія, отця Дам’яна, рідкозубого коваля, поштарки Анниці, веселого патлача, що все брав на камеру... Ворухкими губами й мруженням очей вони перечулено щось промовляли до нього, але старий не розумів тієї мови.
Полумінь упала, тепер небесну баню розпікав сухий пал. Далі й він примерк. Скеля стояла, як розпечене ковадло. Старий долонею чув, як від неї сіється тремкий серпанок жару. Став черпати капелюхом воду і обливати себе з голови до ніг. Черпав із самого дна, бо під верхом криниці вода нагрілася. Відгонила капустяним розсолом.
Нарешті, мокрий як хлющ, задкуючи, аби не спалити обличчя, старий рушив до Буркуна. Поспіхом прорубував киркою перешийок у рівчаку, що тягнувся до скелі. Ярочок від Квасного кадуба вже був заповнений переливом. Земля палом пашіла під ногами. Одяг курився парою, тлів, пропікав шкіру. Старий злякався за конверт, притис кишеню ліктем. Одною рукою копати було важко, та він навісно довбав крем’яну товщу.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |