Бранко повів мене до заслони із сухого гілля. Коли ми порівнялися зі священиком, той приклав чорне триперстя до свого чола: «Научи нас, Господи, оправданієм твоїм...» Молодий серб відхилив хмиз. Там, над урвищем, було настелено пролаз. Ми перейшли його і стали на вузьку стежку під скелею. По ній міг іти лише один, і то боком. Так ми дійшли до вирубаного в бескиді карниза. Там лежав мрець, що вже почав смердіти. На шиї його запеклася рвана рана.
«Він тобі не завадить, - сказав Бранко. - Як сонце зайде за гору, Божидара прикладуть камінням. Копати ями тут ніде, та й ніколи. - Відімкнув на нозі вбитого залізну колодку, від якої тягнувся короткий ланцюг до корчуватого ялівця. - Сідай, русине, чи лягай. Як тобі зручно. Ти ж наш гість, - блиснув зубами в чорноті колючої порослі. - Гість, що сам себе з’їсть..: Така загадка є. Знаєш, що це? Свічка. Тут, приятелю, свічки горять недовго. Та стільки би біди...»
Бранко замкнув мені на нозі кайдани і підсунув неповний бурдюк, який витягнув з-під трупа. «Скажи, русине, правду: коли німаки підуть у наступ?»
«Не знаю. Присягаюся, що не знаю».
«Стільки би біди, ти однаково дізнаєшся про це першим. Якщо це буде вдень, штовхни ногою в прірву камінь. Він, падаючи, зрушить інше каміння. Ми почуємо. І кожен штовхне камінь. Зірветься ціла лавина. Спочатку вони засмакують кам’яного граду, а вже потім залізного... Якщо посунуть уночі, тут маєш солом’яні снопи. Пали їх і скидай в ущелину Ми побачимо і запалимо свої. Підсмажимо свиней. І буце видко, як по них стріляти. Так ми воюємо у своїх горах тисячу років. І тому вони й досі наші, ці гори».
«А як воювати буду я?» \
«Тобі дадуть патронів на три дні. їх буце небагато. Зате каміння тут вистачає. І пам’ятай: коли ті ненавидники рушать, ти будеш першою перепоною на їх шляху. Вони тебе не зможуть обійти».
«Вони і вб’ють мене першого».
«Стільки би біди... Але що тобі боятися - ти ж умієш заговорювати кулі».
«Я знаю говорити лише з тими кулями, що поруч».
«То й добре, значить вам не буде тут нудно. А я пішов».
Під вечір Божидара відтягли до ялівця, помолилися над ним і загромадили крем’яхами. Мовчки пішли, забравши з собою густий запах вівчарської стаї. Біля мене залишився лише священик, простягнув до вуст залізного хреста. Нагрітий на сонці хрест так же пахнув, як і мій ланець.
«Я помолюся за тебе, сину, а ти молися за них».
«За кого, отче?»
«За тих, кого вбиватимеш. Гірка ваша правда солдатська, бо не належите ви своїй волі. Цісареві слуги сси, та коли ви падаєте зі смертним криком, Гісподь у скорботі простягає до вас перших руки... Глянь, як гарно тепер Божидарові, - кивнув на кам’яну купу. - Вічний спокій на привіллі під небесною банею, де живуть лише громовиці й орли. Він уже це заслужив. Ми з тобою ще ні».
Мені залишили тридцять патронів, неповний бурдюк води, недопитий Божидаром, кварту винної горівки, черству хлібину і жменю солених сливок, що ростуть у цьому краї на древах, схожих на наші верби. Найбільше я радів воді, але її було безмилосердно мало. Я дурив змочуванням свій язик, навертаючи пам’ять до нашої Ріки.
...А вночі вони рушили. Це шепкула мені на вухо гора, застогнала, як на негоду. Я запалив для них добру ватру, не заганьбився б і перед ватагом Данилом. Я не стріляв у них - патронів було мало, як і води. Я стріляв поверхи, у протилежне скелище, і куля, відіцербуючи пласт, зривала не град, а цілі кам’яні потоки. Я чув, як бряжчать їх шоломи, піхви й цівки. Межигір’я озивалося луною зойків і стогонів. Добре, що я того не видів, інакше б їх жалів. Солдатам легше йти проти залізної зброї, а з каменем вони воювати не навчені. З небесним кам’яним дощем. Та ще й підсвіченим іскрами вогненних снопів. Серби з усіх боків підтримували мене. Так, що ущелина обернулася в пекельний казан.
Я туди не зазирав. Аби не набиратися страху через очі. І щоб їх не жаліти - «найліпших псів війни». Так вони себе називали. І мене таким хотіли зробити, школували день і ніч - і шпіцрутенами, і п’ястуками, і послідущими лайками. Примушували дертися голим через терня, стрибати з брили в кипінь потоків, перелізати на шворці пропасті, спати на камені і жерти товчені жолуді. Наче мене, хащового пролазу, цим настрашиш. Та псом я так і не встиг стати. А від них направду тхнуло псами. Так, як від цих сербів - дикими козлами. Та ліпше вже цей гірипах, звичніший мені.
Австріяки відступили в ніч, звідки й вистромилися. Провидніло, і настала моя черга вкусити печеного лиха. Камінь напікався, як під у печі. Я зрізував багнетом
іржаві гілки ялівцю і стелив під себе. Та на тій колькій постелі довго не полежиш, все тіло в шпичаках. Та ще й каміння сипалося згори, треба було пантрувати, аби не причмелило. Біда тобі, воле, як тебе й корова коле.
За день я випив усю воду, а спрага під смажною скелею діймала ще більше. Ковтнув паленки, та вона ще гірше розпекла нутрощі. Якось перебув ніч, над ранок злизував росу з колючок, із цівки гвера. Цікаво, відки смоктав тут воду хирлявий ялівець? Я видовбав ножем ямку в крем’янистому карнизі, та лише затупив ніж. І все ж, здавалося, що в тій довбанці руці й нозі легше.
Я хотів здурити на хліб птицю, щоб освіжитися вологою її крові, та не мав достатньо довгої шворки на сильце. А дерти сорочку не смів, бо то був єдиний захист від палючого сонця. Вночі ніби легшало. Вітерець приносив вільгу хмарку від далекого гримучого потоку, який ми переходили три дні тому.
А на світанні вони знову піднялись в наступ. І я знову зустрів їх частунком каменолому. Тепер я дивився вниз. Вони йшли за смертю, за своєю і за моєю. Я впізнавав цю ходу. І тому почав гострити об камінь багнет. Знав, що куль мені не вистачить. Зате каміння було справді доволі. Я ледве встигав його скидати, тоді як згори весь час сипалося нове. Одразу й не збагнув, що його зрушило, - а то били їх легкі гірські гарматки. Таку і я замість коня тягав кручами.
Гармати били по вирубаних у скелях засідках. Сірчаний дим і курява заволокли всю просторінь. Я не розрізняв, де гора, а де обрив. Задихаючись, підвівся і натягнув ланцюг - може, снаряд переб’є його? А якщо не переріже прив’язь, то хоч поцілить мене. Однаково
тут здохнути від задухи і спраги чи швабської кулі... Та влучило в мене не залізне стрільно, а брила, відколота зі скелі. Збила з ніг і кинула в прірву. Я летів сторчма головою, обдираючи тіло й кістки. І повис на ланцові, про який геть забув. Як скоро чоловік звикає до припони! Той ретязь, який я кляв і хотів перебити, порятував мені життя. Наче хтось застерігав: не рвися поперед долі, ще не виповнилося твоє пекло земне!
Я витягся головою догори і принишк у скельній проймі. Обдертої до кістки гомілки в колодці я не чув. Димова завіса приховала мене від стрільців. Били по гнізду, ялівець аж трясся від того гупання. Якби я тепер там сидів, моє м’ясо розлетілося б дрантям, що й круки не зібрали б. А тут мене хоронила гора, і я їй молився.
Коли гуркіт улягся, я зібрався на силах і видерся нагору. Ялівець був вирваний із корінням, гвер мій розтрощений, цілою - о диво! - залишалася лише баклажка з горівкою. Нею я обмив свої рани. Знизу долинало шарудіння й сухе брязкання металу. А за хвилину я вчув його поряд. За кам’яний карниз зачепилася чіпка кішка з линвою, що натягнулася струною під чиєюсь вагою. Я відкинув непотрібну гвинтівку і став збирати патрони. Поклав два між залізні пазурі рачка і скропив їх сивухою. Тоді підніс запаленого сірника. Тріснув спарений стріл - і якорець верхолаза вирвало з коренем. В ущелині глухо гупнуло тіло. Та майже одночасно звякнуло ще кілька залізних гаків, два з них зачепилися. Доки я підпалював під ними патрони, мотуззя нападників чіплялося в інших місцях.
Я бігав туди-сюди, ділив набої і скупо наливав поминальні чарочки вогневиці, що терпко пахла виноградними кісточками. Патрони ямкували дірки в 161_
камені, а канати зривалися в безодню. Якщо вибухи не зараджували, я помагав собі камінням. Ошаліло я робив свою роботу і шепотів: «Не я вас убиваю, убиває вас гора, яку ви спотворили залізом, а тепер міритеся звоювати її смердючими руками! Я син гори, народжений нею і на ній приречений умерти. Не я вас нищу, а каміння, що є сльозами гори. Я теж камінь, і я в цьому боїщі буду останньою сльозою, в якій ви втопитесь».
Я чув, як зі стогонами гасли й далі німували інші горові гнізда. А моє клекотіло й сичало, як розворушене зміїне кубло. Все мені давало поміч на цьому смертному п’ятачку Овчого поля - і каміння, і залізо, і вогонь, і сонце, що сікло в очі супротивникам... Спочатку скінчилися патрони, відтак каміння. Я розібрав навіть гробик, під яким лежав Божидар, нехай він простить мені той гріх. Останній ковток винного спирту я вихилив собі в рот. Щоб веселіше було вмирати.
А вони все лізли і лізли. Пазурі кішок я збивав прикладом гвера, а линви різав багнетом. Гострити його не було часу. І коли перший вояк почав на ліктях підніматися на мій виступ, я відкинув тупого ножа і кинувся на нього з ланцюгом. «Які ви мудрі, серби! - крикнув я з дикою веселістю, щоб могли почути ще живі.
- Без вашого ланца я вже двічі мав згинути». Але на всіх мого ланцюга не вистачить, розумів я. Обома руками вчепився в нього і потягнув повалене дерево до урвища, туди, звідки вже чулося сопіння тірольців-скелелазів (мене теж мали перевести до їх чоти). От і зустрінемось! Я здер із себе одяг і все шмаття із задубілого тіла Божидара - нехай він пробачить мені і той гріх! Підклав його під сухий стовбув і запалив.
Коли підводився, майже впритул узрів трійку випулених очей. Я підняв на них ланцюг. «Але чому очі аж три?» - здивувався я. А коли збагнув, що третє - то вічко цівки карабіна, вчув, як щось гаряче гупнуло мені в груди і кинуло на нещасне тіло сусіди. Але мрець мені, вже не смердів.
...Порятував мене той же ланцюг. Утретє. Його колінце разом з кулею впилося в груди, пригасило удар. Прочумався я від лоскоту. Це Бранко прислухався, чи б’ється моє серце.
«Вставай, войовнику!»
««Я пастух, - шептав я в гарячці. - Я лісоруб... Я звіролов...»
«Ти вояк, з біса вдатний боєць. Стільки швабні і турків навалив під горою...»
«Я горянин...»
«Вставай, гори і їх люди будуть виказувати тобі честь».
«Я мрець. Пригорніть мене камінням».
«Не бійся, ще пригорнемо. Стільки би біди», - весело цоркав зубами Бранко.
Другого дня ховали побитих. Привалювали камінням тіла і те, що від них залишилося. Там камінь плакав. Там небо дзвонило, приймаючи душі.
Ми з Бранком по тому ще славно повоювали. Він називав мене Міко. Цей ножик - його дарунок», - дід Микула протер лезко об шкарубку долоню і любовно склав у колодку з написом «Загаеуо».
Картоплина захолола в руці малого. Його сердечко, як і залізко, теж холодило груди, коли слухав старого. Враз, наче збудився, гарячо видихнув:
«Діду, чуєте: там, на скелі, ви перемогли їх?»
«Я себе переміг...»
Дідо переступив ватру. Він завжди переступав вогонь, доки той ще не догорів. Коли верталися з худобою і проминали злощасну осику, внук запитав:
«Діду, а якщо немає близь стовпа, до якого можна прив ’язати себе, а треба вистояти, -як тоді чинити?»
«Поклади собі стовп уявний і зіприся на нього духом. Це важливіше, ніж упертися тілом. І твій недруг неодмінно відчує це осердя, збагне твою силу і здригнеться серцем. І ти вистоїш. Бо стійкий дух є твердішим за всі дерев ’яні й кам ’яні стовпи...»
Так казав дідо Микула, лісовий відун і знатник зворотного боку життя. Він знав що каже.
Старий «цубрив» каміння. Іншого слова тут не добереш. Так у горах називають роботу, коли і ноша важка, і дорога незручна. Та яка дорога -- вибоїсте дно Ріки, яка весь час тужиться збити тебе з ніг. Ріка бунтувала, вона не любила, щоб у ній бабралися. А хто це любить?! Кому до вподоби, коли лізуть йому в душу?! А глибина русла - це прихована душа Ріки.
Колись Велика Ріка, праматір цієї, пробила гору і вимила в ній широкий яр, їх межигір’я. А його пращур, лісовий бродник, приглянув собі це місце і заклав родову осаду. Випалив ліс і розчистив на березі царинку для городу і саду. Ніяких на те не мав паперів, і інші не мали. Скільки вирубала сокира, скільки впорали руки - стільки було твого. Коли прийшли угри і настав час писаних документів, за нащадками його закріпили цей «телек», бо всі вони працювали на графа в лісах - тайниками, єгерами, звіроловами. Це вже коли італійці, а відтак чехи завезли сюди пили й тартаки і дикий праліс, Божий ліс (так називав його дідо Микула) став промисловим бутином, вони теж почали рубати дерево, як і інші.
Старий знав усі лісові роботи. І всі вони були надсадними. І випалювання хащів, і корчування пнів, і розчищення просік, і стелення риз - дощатих корит для спуску стовбурів униз, і складання на берегах високих минглів із колод, щоб потім ув’язати їх у дараби-плоти і сплавляти в долішні посілості, аж до Дунаю. А ще - і чищення лісу від сухарин і буреломів. Усе це була велика труднація. Та що вдієш, ліс їх тримав, живив, навчав, уздоровляв, благословляв. Ліс і вбивав.
Через те всяку роботу старий приймав як даність. А цю, котру вершив зараз, - ще й як покуту. Чужу і свою, бо встиг і сам немало потяти дерева. Доки його не було зупинено з неба, не пропалено блискавицею на серці застережний знак. І відтоді він став лише насельником лісу, а не губителем його.
Воно так: кожне сокрушене дерево, тобою не посаджене, щербить прогалину в Божому устрої і порушує рівновагу твого окопу, а отже - і твою. І тому старий розумів стурбованість Ріки його посяганнями. Але тепер він клопотався не Рікою. Він рятував своє гніздо.
Каміння вислизало з рук, бо на обмілині взялося жабуринням. Доводилося обмивати його і так опускати в торбу Так добрий газда заготовляє матеріал на підмурівок хати. А хіба він не мура клав? Ще й надійнішого - мура від Ріки. Стежив, щоб камінь упритул лягав до каменя, підпорною скісною стіною. Так Ріка буде тертися об кам’яну гряду, а не об глиняний берег. «Справді, - міркував тепер старий, - чому він покладався на дерево, знаючи, що в горах немає міцнішого матеріалу за камінь?»
Руки робили своє, плечі, зсутулені за вікування, до тягарів були звичні, ноги за день віднайшли собі вигідний брід, самі несли його тим порядком. А от бесаги не витримували. Тричі скріпляв їх дротом, аби дослужили до вечора. А наступного дня зладнував собі ноші з брезенту. Камінь є камінь, то не будз сиру перенести. Був би Торко, старий би впряг його. Ні, не руслом ходити, бо маржина побила б ноги об валуни. Кінь би волоком тягав каміння водою. Та яка то була б калація: наповнити міх, вертатися на берег, аби правити конем, висипати камінь і брести з міхом назад. Може, йому було б і легше, зате шкодував би коня. Торко під кінець геть устарівся, ночі перепочивав з довгою лежею... Ліпше вже так, як є. Не дурний казав: життя мудріше за нас.
Легше було йти навскоси, проти води. Так тобою менше хитає бистрінь, так крок певніший. Хоча старі люди й застерігали не ходити проти ріки. А він ішов, раз за разом. Ішов, бо мав у спадку інше правило - від вуйка Тимка: «Не приймай до серця забобон. Бо й він прийме тебе і полюбить».
e-puzzle.ru
Коли сонце пражило найдужче, старий знаходив собі роботу під протилежним берегом, у затінку вільх. Дерева на мокві були вкохані, аж темні. Либонь жодне дерево так не тягнеться за водою, як вільха. У рака біля води блищать очі, а у вільхи - листя. Навіть уночі. Не знати чому, але старий любив це дерево. Його не треба саджати, само вхопиться в бережок, зціпить його корінням. Деревина вільхи під корою черлена, як засмагле людське тіло. А дошки не бояться ні плісені, ні гриба. Хоч на мочилі клади з неї місток. Дошкам нічого не буце. Посивіють, почорніють, а не згниють, будуть служити й служити, доки нога людська чи звірини ступатиме по них. А якщо стоятиме без приторку, невдовзі завалиться. Вільха - дерево служіння.
Дід Микула вірив, що кожній людині відповідає якесь дерево. І вдачею, і обрисом. Може тому, що тінню ляже на немовля; може, посіє пилок на материну цицьку, що годує дитинча; а може, його насінина якось спарена з чоловічою? Бо дерево давніше за нас. І Божий ліс постав перше, ніж Божі діти. Якщо людині вдасться (коли вона відкрита світові, то неодмінно вдається) пізнати своє дерево, вона зможе брати від нього снагу і доброжиток. Добре таке дерево посадити на обійсті чи хоча б мати з нього вдома якісь поробки, цвіт, корінь, сухе листя. Коли розпиляєш своє дерево, то кола на зрізі, якщо придивитися, схожі на відбитки твоїх пальців. Ну а душа... Душу дерева треба вміти розгадати. Лишень не всякому це до снаги - аби свою розпізнав.
Кожній людині відповідає і якась животина, ширить на неї свою породу. Свого звіра старий знав, а щодо дерева... Відай, це має бути таки вільха. Чомусь дуже вона була йому привабною і близькою. Як і вона, прибився він до води, пустивши корінь у пісну землицю, і так же безшелесно ніс свою земну службу, посивілий, почорнілий, з нетрухлявою душею і невисушеним серцем. І вільху, і його живила Ріка. Лишень дерево з Рікою розумілося, а він це розуміння загубив.
Старий витягав каміння з наплинку і складав у купки, щоб потім нести на свою гать. За шумом води не почув, як із путівця звернув подорожній і присів на пень.
Він уважно стежив за його роботою і обізвався лише тоді, коли той випростався для короткого перепочинку:
«Велику роботу ви затіяли».
Це був той самий довговолосий чоловічок-хлопчак у тій же вицвілій чорній сорочині. Його сором’язливо- спокійний тон знову чомусь дошкульно черкнув старого. «Лізуть у зуби й готово! - подумав про себе. - І не відхрестишся». А вголос відбуркнув:
«Це не робота».
«А що?» - здивовано запитав той.
«Война», - одтяв старий.
«Овва. З ким же ви воюєте?»
«Зі мною воюють. А я обороняюся».
«Та хто ж воює?» - голос у того аж сіпнувся з подиву. Вимова в нього була направду дивна. Старий ще першого разу зауважив, що той слова виштовхує з рота з притугою і тут же наче заковтує назад. Треба аж прислухатися. Якась ущербна бесіда, як і сам він. Та коли вже пристав до розмови, провадь її далі.
«Ріка», - нехотя пояснив старий.
«Ріка? - той дивився на нього круглими й серйозними, як у ягняти, очима. - Хіба можна воювати з неживою природою?»
«З неживою не можна, а з живою, виходить, що так».
«Ви гадаєте, що ця Ріка... жива?»
«Не гадаю, я знаю», - сухо мовив старий. Він розумів, що це звучить дурнувато, та все ж сказав. Наперекір самому собі. І щоб цього недоноска відшити. Що йому до того, що він робить?
«І чому ви з нею воюєте?» - запитав той зовсім по- дитячому. Чи, може, придурювався.
«Казано було: не я воюю. Я захищаю від неї свій дім».
«Дім? - перепитав той. - Цю розтрощену хижку?»
«Це мій дім», - сказав старий з притиском.
«Дім, - ще раз повторив у задумі прийшляк. - Наш дім - це наше серце».
Старий хотів щось сердито одрубати і спровадити того звідси, та раптом цей розважливий тон нагадав йому щось задавнено втішне - вуйка Тимка. Цей підтоптаний дітвак неначе говорив його словами. Лише вимучував їх, виштовхував із напругою. І несподівано зародилася до нього співчутлива приязнь, як до всіх, що тратили на нього свій час, свою увагу, свої слова. Старий обм’як і сумовито зронив:
«Тут моє серце. І ще закопано дев’ять сердець, із яких я вийшов, - махнув рукою в бік тину-цвинтарця. - То що, тепер я маю це віддати їй?»
«Кому?»
«Ріці».
«А їй вони нащо - кості ваших родичів?» - ніяковіючи запитав прийшлий.
Це запитання заскочило старого як серед води. Він і справді стояв по коліна у воді, і не знав що відповісти.
«Я не знаю, нащо це їй... Я просто це бороню - і край. Така наша война».
«Війна, - обернув той у роті слово, як тверду грудку. Він мав звичку повторяти слова, пробуючи їх на звук і на смак. - Ці війни... Ви знаєте, у війнах немає переможців. Лише переможені».
Старий одночасно опустив руки і плечі, як під кам’яним міхом:
«Я здогадуюся... Та я ще не переможений. Ще воюю».
«Воюйте, - хлоп’яга рвучко підвівся на тонкі свої ніжки. - Воюйте. Може, це ваша дорога до миру...» - і задріботів долі бережком. Пішов своєю дорогою. На худому плечі хилиталася торбочка, з якої визирав віхоть примореного зілля. На місці, де сидів, залишилася зрізана наполовину пластикова пляшка, виповнена чорницями. Старий хотів гукнути за ним, але кощава фігурка вже зникла у вільшанику.
«Ягода прийшла», - протяжно мовив він, дістаючи пучкою дві тугенькі бурульки. Поклав їх на набряклу від води долоню. Сиві ягідки глянули на нього вічками... його Калини... Вже який раз він ловив себе на тому, що не називає її старою. Неначе та від дня своєї смерті верталася його пам’яттю в молодість. Линва часу поволі змотувалася, як і його протягнута через Ріку ужва.
Ягоди були ще тверденькі, брані з північного боку. Дітвак і є дітвак, що він розуміє?! Та нічого, їсти їх не конче. Можна потовкти і залити водою з ложкою дикого меду. Квас буде. Цс якщо той забудько до вечора не вернеться за ягодами...
І тут старий почув мекання кози. Його кози. Та вперлася ратицями перед кладкою, а Одотя штовхала її вперед. Коза розпачливо мекала, дико косуючи очима на хитку переправу. Пес невдоволено гавкнув з того боку.
«А ви, вуйку, що випулилися? - пискотіла Одотя. - Ану помагайте своїй бидлині потрафити на домівство».
Старий вийшов на сухе.
«Хотів би я знати, що то за своє, що його треба на домівство пхати й тягнути?»
«Вона води боїться».
«То, може, скажена?»
«Таке скажете, вуйку. Це радше я скажена: забрати козу від живого газди. Брала, щоб хуцобину притулити. А пак звикла до неї. Гадала, підгодую її і відведу назад.
А та понесла десь на толоці, і я пошкодувала вести кітну такими дебрями. Вкотилася - козлик і козичка. Як два горнятка цятковані. Тепер і я маю ваше насіння...»
«Чортове то насіння. Де я маю час за нею ходити?»
«Нащо за нею ходити? Вона сама вас знайде, аби молоко не спеклося. Розумна, як челядина. Та й де тут запропасти худобі? З одного боку гора, з другого - Ріка. І пастуха кудлатого, бачу, маєте».
«Що є, то є. Заживнився мій берег».
Будете з сиром, вуйку. Бо що старшій людині треба
- хліб, сир і воду».
«Чого-чого, а води я доста маю, Одотю», - старий зміряв очима Ріку.
«Я знаю, вуйку. А що це отець Дам’ян до вас завернув?»
«Який отець?»
«Священик наш. Онук Штеня присліпського».
«Котрого Штеня?»
«Клапавого. Того перебойці, що замолоду, розказують, ідо вашої Калини сікався. Гуляв-гуляв, та десь і збився з копит... А онук, небожатко, народився хирявим, слабеньким на ноженята, довго не говорив. Та знаєте, як то кажуть: скрипливе скрипить, а здорове лежить. Помалу зіп’явся дітвак на тверде, вивчився в семінарії, прийняв постриг у Бороняві. Монашик. Церквицю на Власовому Горбі кладе. Сам - як курятко, а каміння тягає. Так, як ви тутки...»
«Монашик», - повторив старий у здивуванні. Відігнав Пса, і коза хвацько задріботіла кладкою. Вона Пса боялася, а не води. Одотя теж перейшла і тут же здоїла козу показуючи, що вернула справну худібку, - трилітрова банка молока під саму креш. Старий хапливо шамотав, чим би її пригостити. Так нічого й не знайшов, зате насипав їй сухих грибів і ліскових горіхів.
Одотя встромила в торбочку лисячий носик: «Пахне Святвечором, вуйку... Ех, де мій няньочко, щоб сипав нам під стіл на соломицю горішки?.. Де моя мамка солодка, щоб варила нам грибову поливку з житніми вушками?.. Вам хоч добре - ваші коло вас, на очах», - кивнула на цвинтарець і тричі дрібно перехрестилася.
«Мої тут», - сказав старий і теж підніс пучку до чола. Відколи сам душею, робив це вперше. А Калини не було, щоб нагадати.
«Кажуть, грішно заздрити, - ціковбанила Одотя, - а я, вуйку, заздрю. Чи знаєте кому?»
«Кому?»
«Тим заздрю, в кого ще батьки живуть. Бо материна молитва із дна криниці виймає...»
Старий почекав, поки жінка вийде на дорогу, і налив молока в миску, що залишилася після курей. Пес глянув на нього запитально.
«Хлебчи сміло, тут ще доста, - усміхнувся старий.
- Тепер нам їдою не треба журитися».
Пес перевів погляд на козу, що вередливим писочком принюхувалася до оборога.
«Мусимо її, брате, честувати - кормига наша», - пояснив старий і приклався до банки. Молока він не пив давно. Воно пахло руками Калини.
Стояли дні, вибілені сонцем, як молоко. І Ріка побіліла шумовинням на перекаті, бо знову впала. Тепер ходження по воді вимагало менше сил. І місяць перед північчю викочувався такий ясний - аж білий. Пахло тліючим листом, що напікався за день. Досвітками
обшир заливало мокрим сріблом густих рос. І сонні трави солодко ворушилися. За звичкою старий прокидався до дня, і здавалося, що лежить між двома безоднями - такими були голубими гори обабіч. Як осяйні марева. Приявність і сновидіння теж зливалися водно. Зорі за коротку ніч не встигали догоріти, і коли він уставав, вони ще блідо цяткували небо.
Старий варив крутий токан-мамалигу з молоком, яким вони снідали із Псом. Грудку давав і козі. Коза спала найдовше, облюбувала собі лежбище Торка. Поки старий збирався до роботи, Пес живосилом виганяв козу на пашу. А по якомусь часі теж приходив на берег. Всідався й зачаровано дивився в воду. Відколи Ріка обміліла, Пес бачив там щось більше, ніж каміння. Якось старий почув позаду шубовстання. Обернувся - в собачих зубах тріпотів твердий струї' у добрий лікоть.
«Та ти ще й риболов, цімборе!» - вигукнув старий.
Потім, запікаючи рибу, він тлумачив Псові: «Я від Ріки не беру нічого, але це ти мене пригощаєш, правда?»
Пес ніяково мружив очі. Рибу діставати він почав ледве не щодня. Німотно сидів між валунами (сам як камінь), і раптом кидався в бистрінь із оскаленим писком. Бувало, і в повітрі хапав рибину, що вистрибнула за комаром. Двічі ще добував зайця, а якось притягнув масного, як індик, глухаря. То був меткий і не метушливий ловець. Відсутність ноги йому замінював гострий, як і його зуби, розсуд. «Тепер мені ясно, чим ти живився на волі», - міркував старий. Пес тепер і господаря підживляв, доточуючи йому час до роботи.
А гора кам’яна під берегом росла. Вершок її вже здіймався над плесом на добрий метр. Не просто мостити кругляки, та старий їх ретельно припасовував, ущільнюючи великі плити дрібними плескачами. Камінь каменем держиться. На таких підмурівках стоять старі хати по всій Верховині - без цементу, без глини. Навіть склепінчасті пивниці під ними викладені і розклинені самим диким каменем. Так старий вершив і свою заслону від Ріки. Дві одночасні вигоди приносила ця робота: під його берегом поставав захисний мур, а з протилежного розчищався глухий затон. Коли з нього вибереться камінь, міркував він, прогін Ріки зміститься сюди і помалу вимиє багаторічні наноси, послабить тиск води на його берег.
Так він думав. Бо той, хто робить, зігріває себе думкою про плід праці. Інакше це каторга, а не робота. Щоб перемінити руку, старий брався за косу. Вигони, що вдосталь прогрілися й нассалися вологи, кучерявилися темною отавою. Литовка змахувала її зі свистом - козі на сінце. Його й трусити не треба було - в’яло на очах, а під вечір уже стогувалося. Старий без потреби підходив до оборога і ситно дихав тим запахом, що аж у грудях ломило.
У суботу він прав уберю. Періщив по ній грабовим праником на камені, вибивав сіль поту і кіптяву ватри, придух намулу. До понеділка плаття сохло, тріпотіло на вітрі. Далі й сам мився з дьогтьовим милом, що залишилося від Торка. На коня в комбінаті виписували на два роки ящичок мила. Дьоготь мав уберегти тіло старого, вимочене й настуджене водою, від чиряків і виразок. Бувало, що натирав ноги горілкою і грів їх коло вогнища, доки не ламав його сон. Денна утома кликала ранній сон.
«Старий чоловік, як глина», - пришіптував собі, засинаючи, бабину приповідку. Хоча сам залишався
напродив твердий тілом і наміром. Може тому, що працював із каменем. А може, через віки мішанини плоті і крові пробивалося сім’я тих пращурів, Адамових дітей, що облюбували ці горові едеми й підкорили їх.
Про них читав йому з давньої книги під воловою шкірою вуйко Тимко. Були ті люди довгоногі, з орлиними профілями, світловолосі і в таких же ясних вовняних гунях. Через це їх раніше називали вовами, вовками, а відтак - дорянами (горяни ж!) чи дорійцями. Сокира правила їм за третю руку, а її лезо - часто за перше слово. То були дужі і відважні люди, напоєні козячим молоком і вгодовані дичиною, рибою, горіхами, ягодами й диким медом. Але гори, скельні пустелі їм були тісні. Вони обснували їх плаями, що й дотепер служать ногам верховинців, і ці артерії зносин простягалися все далі - до Балкан і Альп, до теперішніх Волощини, Польщі і Чехії. Доряни жили на узвишшях, розкошували над світом. Та прийшов час, коли їм загадалося наблизити долинний світ і підкорити його. Як колись ці предковічні гори.
І рушили вони нескінченною кудлатою отарою, прорубуючи тисові зарослі й загачуючи ріки, втягуючи до своїх лав племена інших гір. Вони йшли назустріч химерній вісті про безбережні теплі й солоні води, в які можна вмочувати м’ясо замість солі. І про соковиті солодкі плоди, схожі на сонце. І про виткі лози з рясними ягодами, питво з яких наповнює голову веселим шумом.
І про смаглявих тернооких жінок, круглих у стегнах, як глечики. Це їх вело. А ще - тривожна радість відкритих безлісних просторів, неосяжних долинних полонин.
Так вони дійшли до приморських земель еллінів, що жили розрізненими племенами під дрібними
царками. І дикою навалою легко завоювали їх. Вів цю пастушу орду заповзятливий і промітний верховинець. Вони йшли за ним, вимахуючи бартками, з гиком «Еге- е-ей!» Так переляканий місцевий люд і назвав їх ватажка.. А відтак і одне з морів, що омиває їх землі, дістало його ім’я і стало Егейським. Одні з прийшлих войовників залишилися гам, зіллявшись із мудрими еллінами, і витворили по часі першу світову державу. Другі пішли далі, гнані свербежем мандрів. Третім не засмакували помаранчі, вино і принади чужого жіноцтва - повернулися в свої рідні скальні купища і дикі вітроломи. 1 далі пасли маржину, вирубували й випалювали хащі, відвойовуючи собі скупі царинки.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 24 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |