Дочинец Мирослав - Горец. Воды Господних русел 14 страница

молитовник вуйка Тимка. Книжка пахла старим домашнім тютюном, який дідо колись садив рідкими рядочками біля мальв. Широкі чіпкі листочки «бакуну» бралися до одягу, і діти ходили з ними, як із зеленими латками на грудях. А пахли, якщо їх розтерти, так, що аж у горлі дерло. Тепер старий теж прокашлявся, не знаючи куди прилаштувати книжку - на коліна чи на стіл. Оглянувся на Пса і відкрив книжку навмання.

«До Тебе підношу мої очі. До Тебе, що живеш на небі. Як очі слуг на руки свого пана. І як очі слугині - на руки своєї господині. Так очі наші дивляться на Господа, Бога нашого, поки не змилосердиться над нами... Велика бо, як небо, Твоя ласка, і аж до хмар сягає Твоя вірність».

Старий, дослухаючись до чогось у самому собі, закрив молитовник. Йому було досить цього короткого читання, як хворому, що після довгої немочі знову починає їсти. Починає з маленької легкостравної грудки. Ота пожива-читання, яку він щойно прийняв, свіжо провіювала груди, як ковток крутого навару з м’яти. 3- під шкіряної палітурки визирав поруділий ріжок світлини. Старий підніс її до лампи. Зі світлини дивився збуджений Аркадій, поклавши ногу на горб розпластаної ведмедиці. А поряд щулився він - старий, з вимерхлим поглядом і одвислими, як батоги, руками. Перед скривавленою звірячою мордою лежали навхрест дві рушниці. їх тоді сфотографував у лісі водій Аркадія, чи хто вже він там був при ньому.

...Добрих півдня вони піднімалися до крижів полонипного верха Жид Магура. Йшли світлим буковим лісом, пристрілюючи попасом дрібну дичину. Між синіми стовбурами висли димні візерунчаті павісьма проціджених променів. Буки стояли, як колони храмин, підпираючи пречисті шатра небес. Від дерев сіялося світло.

Дорогою Аркадій бив вальдшнепів і вивірок. Водій його на дрібноту зброю не знімав. Зате в одну мить зі старим той запримітив у крушині голівку косулі і скорою кулею прошив її. Він весь час ішов позаду, ішов нечутно, скрадливо, зі знанням ловецької дисципліни. На привалах водій, пригашуючи блиск вузьких зеленкуватих татарських очей, присікався до старого: «Брате, розкажи про вовків». - «Вовк тобі брат», - хрестив його подумки старий і, перемагаючи нехіть, переказував щось із знаття, яке щедро, але намарно залишив йому дідо Микула. Бо він, онук його, звіра знав і любив безкорисливо. Тоді як дідо - знав і ловив, злютувавши в одне прилюбну пристрасть і хлібне ремесло. Хоча, мабуть, він займався б живоловецтвом навіть тоді, якби за те не платили й копійки. Бо «цим цвіла його душа», як казав його син Тимко. І тому пробачав йому багато чого, як той святий, що повчав: любіть і робіть, що хочете.

Вовк - животина сильна, розумна й безпощадна. 1 чесна, бо ніколи не бере більше, ніж йому наразі потрібно. Вовк - це людина навиворіт. Все, що знаєш про людей і як з ними порядкуєш, забудь, коли маєш зносини з вовком. Інакше вовк завжди буде позаду тебе і буде першим. Вовк знає, що ти від нього хочеш, бо сам зазвичай нічого не хоче від тебе. Хіба переступиш йому гін полювання чи необачно сам залізеш йому в зуби. Вовк-споконвічний ворог. М’якші, слабші з них колись обернулися в собак і стали першими друзями й помічниками людини. А підступне й розумне вовче плем’я залишилося ворожим назавжди.

Вовк або один, або з одною вовчицею. А бігати за вівцями - то уділ баранів. І багатьох самців людського роду.

Дід Микула не бив насмерть жодну звірину. Лише вовків. Живцем брав хіба вовчат із лігов. Вовки це знали, відчували, що він їх не боїться, тому не могли вгадати, що й коли від нього чекати. Тому й боялися його. А хто боїться, той поступається, той у програші.

Дід з маленства вчив його «вабити». Мав для цього берестяні дудки. Одна з них видавала протяжне й жахке виття. Су^іим нудом котилося воно над долиною і піднімалося довгим відлунком у гори. Не одразу на нього відкликалася чутка зграя. Тоді Микула діставав другу дудку - і безгоміння ночі протинала висока заклично- стурбована пута вовчиці. Піднімалася й завмирала над ялинником, не встигнувши обірватися, бо в неї несподівано вплітався зловісний хор півдесятка звірячих горлянок. І ліс нишкнув у паралічі страху. Дідо налаштовував на розсошині цівку австрійського карабіна і кам’янів тілом і лицем.

Вовки виринали, як мана, без найменшого шуму, і темними тінями сунули на залиту місячним сяйвом галяву. Хтось міг подумати, що цс хитається понад землею ялинове гілля. Лише не дідо. Він спускав гачок

- раз, удруге - і сірі бунти вовчих тіл підкидало вгору і пластало на землю. Бувало, дідо навпомацки встигав перезарядити, блискав новими двома спалахами в гущавник - і звідти долинало скигління підранка.

О, як страшно звучить голодна вовча пісня в тиху морозну ніч! Якось одного вовка з простреленими задніми ногами вони нагнали на лижвах, обтягнутих оленячою шкірою. Бігли кривавим слідом добру версту.

Вовк обернувся на кроки й оскалився. Ікла в нього теж були криваві, а очі темніли колючою злобою. Лише тепер малий збагнув, який це страшний звір.

«Переярок, - пояснив дідо і м’яко скомандував: - Візьми палицю і підійди до нього». Онук на задерев’янілих ногах ступив кілька кроків. «Удар його!» Здригаючись тілом, ціпеніючи кожною кровинкою, той підняв ціпок і опустив на звіра. Вовк перехопив його і смикнув до себе. Малий устояв. Але палиця обламалася в зубах-терпугах. «Спробуй ще раз, - наказав дідо. - Звикай бити першим».

- Десь за четвертим разом малому таки вдалося гепнути вовка по черепу. Той загарчав з подвоєною люттю, розкидаючи кігтями сніг. «А тепер пішли геть», сказав дідо. «Як? А з ним що буде?» - «Свої докінчать і зжеруть. Аз його м’ясом переберуть і твій запах. Запах переможця й хазяїна цього лісу».

Вовки різали овець по літнівках, тягали з череди телят, мотлошили птицю, а взимі брали з дворів і собак. Люди з тихим відчаєм ішли до Микули. Та вгадати, коли й де во^ки проявляться, не міг і він. Тому знаджував їх сам. По вовчих проходах прив’язував до дерева курку чи гуску, а бувало, й козу. І дочікувався вовків у сховку проти вітру. Траплялося, що вони прихитрялися вхопити здобич без його пострілу. Тоді дідо кумедно морщив ніс і казав: «Ну от, лишили нас, як раків на мілині...»

Вовки довго вивідували надійність приманки, хоча коза собі звично паслася. Довгі, як циганська дорога, осінні ночі на зароді не розхолоджували ловецької терплячості. Дідо свого дочікувався. Як злодії з хащі, висувалися сіроманці й недовірливо підступали до доступної живини. І дідо їх зустрічав жаканами. Клав нараз двох у ряд. Бо знав вовчий норов: голова звіра лише повертала в якийсь бік, а вже на п’ядь-другу спереду зустрічала її дідова куля. Інші особини з ляку не знали, куди втікати. Це й потрібно було дідові. Однаково точно цілив він як межи очі, так і в хвіст.

Порятовані хижаки не скоро сюди заявлялися. Та другої ночі дідо чекав їх уже в іншому скрадку. Так за тижні два він добряче проріджував зажерливе кодло, а вціліле охвістя заганяв далеко в пущі. І рік на межигірських схилах був спокій. Діда вовки чули й боялися. А оскільки той радо водив за собою й онука, то, може, і його остерігалися. Хоча даремно, бо старий надалі не чинив їм ніякої шкоди. Не підняв жодного разу цівку рушниці, як би його не вмовляли.

Він, онук свого діда, пізнав силу іншої зброї, незмірно надійнішої, ніж дурна куля. «Звір вчує твою нутряну силу навіть беззбройного. А ще коли в сув 'язі з нею мир у твоїй душі, звір відступить. Поважай силу і лісове право звіра - і він поважатиме твою силу і твоє право. Тоді ти для нього теж повноцінний звір, насельник дикого простору, а не крихка людина, що несе в собі страх, підступ і недовіру». Так учив дідо Микула, чоловік-світован, що перейшов пекло людської бійні і молився на схилі літ місяцю, грому, дереву, каменю і Ріці.

Він читав ліс, як його син Тимко читав свої книги.

Про хід звіра йому давали знаки сороки й кедрівки, на це вказували віддалені вершки трепет і чутливе листя папороті. Недарма дідо називав себе «сином папороті», показуючи долоню зі схожим відбитком ліній. Він називав звірячі сліди «набродами» і хмурився чи сміявся над ними, як над захоплюючим письмом. За слідами снував неймовірні здогади, що тут сталося за день. За химерними петлями на снігу вгадував, скільки тут бігало зайців і як вони перехитрували лисицю. Дід стріляв у птиць «на підслух» і з десяти поціляв дев’ять. Помічав на деревах зарубки десятилітньої давності, вгадуючи, куди і до чого вони ведуть. Босою ступнею чув підземну воду, передчував дощ і засуху, заклинав гаддя і знав зілля, яким віднадити мишву і мошву. Він до пса говорив «чоловіче», а свого коня Воронька називав братчиком. Той незмінно пасся на волі і з покликом господаря сумирно ставав під уздечку...

Здається, дідо Микула нічого не боявся ні на цьому світі, ні на тому. Хіба одного - вмерти не в лісі, а в постелі, за що інші ревно моляться. І так воно й сталося. Бо думати треба про те, що хочеш мати, а не про те, що не хочеш. Це було виписано на «мудрому дереві» його сина Тимка, але Микула не визнавав паперових дерев.

...Під Магурськими кряжами вони полювали вже третій день. У гущарах над поточиною було повно рябчиків. Старий м’яко натякнув, що коли хочуть вернутися засвітла, треба рушати назад. Не подобалися йому ці місця - глухі, ведмежі. Та Аркадій, спраглий непорушної краси пралісів, захопився: «Запечемо ввечері лабу косулі, побенкетуємо, а тушу привалимо камінням у потічку. Нічого їй не буде в крижаній воді. І нам тягнути завтра менше. Добре, старий?» - «Не дуже. М’ясо може принадити вуйка Мигаля». - «О, то ще ліпше. Я б пожертвував косулею задля цієї картинки. Обіцяю у ведмедів не стріляти, знаю, як ти їх любиш».

Перемовити Аркадія не вдалося. Єдине, що зробив старий, то вибрав безпечне місце - вгорі за скельним відрогом. Потік звідси проглядався, як на долоні, а за ним темніла густа ялинова гривка. Звідти й долинуло вранці хурчання, коли вони збиралися зігріти чай. Сухопарий ведмідь на тому боці мотав лобастою головою, вітрячи носом ранішній туманець. Лізти в крижану воду йому не хотілося, завихляв задом до перекинутих через річища кістяків ялини. Став дибки й обережно спробував лапою кладку. Шерсть після зими висіла на ньому, як штани. Поліз уперед. Мостки прогнулися під звіром, але той із дивовижною спритністю перевалював свою вагу то на одну, то на другу жердину.

Все ж сухарина не витримала й тріснула - ведмідь шубовснув у воду. Там була вирва, і він потав з головою, та нараз і випірнув, легко викинув тіло на мілину. Виборсуючись, ніби мимоходом ляснув лапою по плесу і виліз на берег уже з грубою рибиною. Став на повний зріст, дебелий і грізний. Вивернув лапищі зі страшними кігтями. Кущава шерсть мокро стовбурчилася. Чорні гудзики очей, здавалося, втупилися в їх бік. Вони принишкли, хоча й були в безпеці - вітер тягнув низом. Але ж то ведмідь, звір (старий це добре знав), що живність чує не тільки носом.

Ведмідь відкусив форелі голову, а тушку кинув на каміння. «Сам не їсть, відклав для когось», - відмітив подумки старий, і черв’ячок нового неспокою заворушився під серцем. А звір уже напрямки дибав до того місця, звідки вода несла дух м’яса. Дійшов до приховку і хрипло ревкнув, заплескав лапами по обрубках вух. Двома змахами розгріб кам’яну купу, схилився над принадою, принюхуючись... 1 тоді гримнув постріл. Було видно, як куля видерла з шиї звіра жмут шерсті. Водій, прискаливши око до скляної рурки, мірився до другого стрілу, коли старий кинувся на нього всім тілом. Набій припався деревам. А тим часом ведмідь із косулею за плечима прожогом перебіг потік і гулькнув під ялини.

«Забираємося! - жорстко скомандував старий. - І зарядіть своїпукавки жаканами». На цю заувагу Аркадій округлив у подиві очі, а водій розтягнув запалі монгольські вилиці в злорадній посмішці. Поки вони пакувалися, старий підрубав молодого грабика і витесав тризубову рогатину, загострив її з усіх чотирьох кінців. Середній зубець укоротив десь на довжину долоні.

«З цим тризубцем ти як лісовий Нептун», - примирливо пожартував водій, коли вони ступили в бучник. Аркадій ніби розраджував свого напарника, якому завадив старий: «Нащо нам той ведмідь? Шкура линяла, а м’ясо й так не дотягнемо. Ми ще підстрелимо щось дорогою...»

Старий повів їх навскоси крутим схилом, аби обійти потривожений ведмежий кут. Йшли ледве наміченою стежкою. Він придивлявся до неї з неприхованою тривогою-здогадувався, хто протоптав цей пішник. Нароком ішов останім, аби бачити простір понад їх головами і чути, що діється ззаду. Але водій, зав’язуючи шнурок, загаявся, і старий вимушено обійшов його, не хотів нового зіткнення. Ступали мовчки, кожен у собі гнітив, перебирав подумки пригоду. Та й розуміли, що кожен звук тут зайвий. Було тихо, лист завмер, мовчало птаство. І старого це непокоїло ще більше. Якесь недобре передчуття стягувало студеною вогкістю шкіру на спині.

1 сталося. Тишу протяв моторошний рик. Звір відкрив себе, що означало - він їх вистежив і тепер готовий до наступу. Ведмедиця - це була вона - значно грубша за самця, облізла й виссана приплодом, вийшла з бурелому з піднятими лапами. Вона відмахувалася ними. Та це означало протилежне - що жертву вона не відпустить.

Аркадій заціпенів. Від наглого переляку людина терпне і твердне, і коли старий з усієї сили штовхнув Аркадія вбік, той колодою повалився під кущ. А сам старий завмер із відкритою лівою долонею. Показував свою беззбройність. Дурив її і дурив себе сподіванкою, що все-таки ведмедиця вгамується і відійде. Може, вона й поступилася б, якби зійшлися вони тільки двоє, але сморід людського страху і вбивчого пороху в патронах дразнив ніздрі і будив лють. Ведмедиця невпинно ревіла й мотала головою.

«Це ще не кінець, звір ще важиться», - лихоманно клекотало в скронях старого. Із затверділих на залізо ніг, із захололого живота, з настороженого серця піднімалася до голови гаряча кров. І дихання поволі вирівнювалося, прояснювався, як після сльози, погляд.

«Виклич сові з тіла на поміч дику кров, - пригадував напучування діда Микули, - і дика звірота це вчує, змінить намір». Ведмедиця теж це вчула, але в запалених очах її застигла каламуть безуму.

«Гарячка недавніх злогів, - здогадався старий. - Десь тут недалеко приплід. Ні, ця не зійде з дороги, і їх не відпустить живцем. О, як би тут придалося «ведмеже євангеліє!» Так звіролови називають широку дубову борону з гострими залізними кілками. Її приховують на ведмежій тропі, а самі чекають у засідці, коли вуйко

Мигаль настромиться на цвяхи й почне від болю танцювати... Ведмедиця примовкла й стала знавісніло хляпати лапами об боки - з шерсті сіявся порох. Важко сопучи, перевальцем рушила вперед. її ще більше бісило те, що чоловік не сходить із дороги, не втікає. Тоді вона кількома скоками наздогнала б його і одним помахом лапи відірвала голову.

Повільно, як у сні, старий утвердив рогачку перед собою і взявся за стовпець обіруч. Ведмедиця наближалася, важкий собачий віддих уже війнув йому волосся на чолі. Чорна паща дико розверзлася, але він не дивився ні в безумні очиці, ні на ікла, ні на страхітливі лапи, що могли вирвати дерево з коренем. Він бачив лише обвислу масну складку її горла. Вп'явся в це місце очима, міряючи відстань, що лишалася між ними - крок, лікті, п’яді... І рогатина під натугою всього його тіла подалася назустріч, тісно обхопила спереду ведмежу шию. Середнє вістря пробило шкіру і м’яко ввійшло в горлянку. Древко тут же вернулося назад. Із рани булькнула кров, відтак бризнула з писка. Від несподіваного болю ведмедиця затанцювала на задніх ногах. Та хіба лише якусь хвилю. А тоді всім огромом могутнього тіла кинула себе з несамовитим ревінням на зловмисника, щоб придушити його й розтерзати на клоччя. Старий зовсім поряд почув сморід калу і злежаного вогкого хутра. Припав на одне коліно і, обернувши рогачку донизу, ввігнав гостряки якомога глибше в землю. А товстий кілок основи, тримаючи одною рукою, вистромив уперед.

Кудлата гора нависла над ним і стала повільно опускатися. Заважав грабовий рожен, що пробив грудину і під вагою щодалі входив углиб. Ведмедиця харчала.

навісно загрібала лапами повітря, але древко було довше за лапи і вона не досягала старого. Коли гарячий липкий ручай залив йому руки, він відпустив ломаку і рачки відповз назад. Так і стояв навпочіпки, доки звір доходив. Ніби молився за його кончину, як це чинив дідо Микула.

Беззвучно підійшов Аркадій, відкрутив баклажку з коньяком і довго з неї глитав, цокаючи зубами об метал. Водій стояв за деревом, готовно вистромивши цівку гвинторіза. Коли ведмедиця затихла, старий з натугою витяг з неї кіл. Обтер папороттю. «Нащо він тобі здався?

- запитав водій, налаштовуючи фотоапарат. - А може, так і ліпше буде, бо хто повірить», - і схрестив перед ведмежою мордою дві рушниці. Старий незчувся, як клацнула камера. І саме тоді з близького зворика почулися звуки, схожі на рипіння дверей. Старий, що вхопився було за рогатину, тут же послабив руку. Голос був тонкий і жалібний - ведмежати. Може, і не одного.

Водій схопив вінчестера і скрадливою ходою рушив у той бік. «Поклади на місце!» - і голосом, і постаттю перепинив його старий. «Відійди!» - холодно дихнув той на сталь своєї зброї, яку тримав перед грудьми. Його очі щетинилися нерухомою вовчою злобою. «Поклади на місце», - спокійно повторив старий, але вже з металом у голосі.

- «Ти добрий слідопит, але прошу - не лізь мені в зуби, просичав водій, майже не розціплюючи зубів. - Я в натурі не таких згрібав зі своєї дороги».

Старий не знав, хто такі Нептун і слідопит, і що означає «в натурі», зате відчував, що рогатина йому нині гаки ще придасться. Водій зняв рушницю з ременя і направив цівку на нього. Як піднімалася вона, так піднімалася й рогатина в руці старого. Клацнув зведений

курок. Тоїж миті гостряки тризуба розвернулися плазом і подалися вперед. Водій у подиві відступив і вперся в дерево. Старий посувався до нього ковзками чобіт. Жерло дула, як чорне око, походило туди-сюди і завмерло навпроти.його серця. Натомість рогачка лягла тому на плечі. Палець водія (старий бачив, як тремтять на ньому чорні волосини) тісно обняв воронений гачок. А грабові розсошини, ще вологі від ведмежої крові, повзли далі, поки середня шпичка не торкнулася впадини під борлаком водія. І обоє завмерли...

Захмелілий Аркадій, що ще не відійшов від недавнього перестраху, а тут нова притичина, - бігав довкола них голосячи: «Здуріли, здуріли обоє! Де ваш розум?! Схаменіться, бо я сам покладу зараз обох», - вдавано хапався за свою рушницю і тут же кидав її. Підскакував до старого: «Облиш його. Ти мудрий чоловік, а він законник. Йому вистрілити в людину, як два пальці обслинити». Старий не знав, що таке законник, зате знав, що живим його з цього місця не посуне ніяка сила. Він подумки прив'язав себе до невидимого залізного стовпа, як і годину тому - перед ведмедицею. І серце його знову стало залізним, а ноги і руки - легкими, як пера. І душа теж була радісно-легкою, готовою до останнього злету.

А сторопілий Аркадій уже начитував водієві: «Ти не бачиш, що це дикун?! Він не поступиться ні перед чим. Що йому твоя куля?! Та навіть, якщо ти вистрелиш, він устигне прохромити тобі горло. Обоє ляжете коло ведмедя, дурні...»

Вони ще стояли досить довго, прикипівши один до одного некліпними поглядами. А тоді стальна цівка здригнулася і поволі піднялася вгору. І тріснув постріл, струсивши їм на голови посічене листя. «Дикуни і є дикуни», - мовив водій, криво всміхаючись. Старий опустив рогатину і різко сказав: «Пішли. І моліть Бога, щоб нині більше не довелося стріляти». На ведмедицю ніхто й не глянув.

Старий нісся крутими грядами, як молодий олень. І не озирався. Вони з висолопленими язиками ледве встигали за ним, покидавши набиту дичину, пляшки й наїдки з наплічників. Вже в долині, коли затріщала за вільшаником знакомита Ріка, водій обігнав його і простягнув тверду волохату руку: «Старий, я був неправий. Повівся, як фраєр. Забули?» Старий прочитав у його очах щось таке, що змусило його неохоче потиснути холодну тверду руку: «Я тебе розумію, мій дід теж був мисливець. Кров у вас така... Кров, що жадає крові».

А Аркадій, засапаний і розгублений, простягнув йому срібну баклажку: «На випий. Хоч тут переведи дух». Та старий питво відхилив. Він чекав, щоб дика кров, покликана двічі до ряду на поміч серцю, повернулася нарешті на місце - в темні річища жил. Довго чекав. Може, й дотепер чекає.

...Тоді, прибравши свою світлицю, старий і сам помився річковою водою. Як бувало. Неначе змив себе вчорашнього, щоб вихлюпнути воду за межу, як це робила баба. «Приходить час, - казав вуйко Тимко, - і ми не хочемо, не можемо бути такими, як раніше. Це може з 'явитися враз. Все змінюється в цьому світі. І ми, його кришинка, теж міняємося. І не треба цього боятися. Одягаймо іншу сорочку на тіло. Одягаймо душу в інші шати. Вирівнюймо себе з Природою.

Ставаймо новою людиною. Скидаймо з себе недобрі звички і думки старої людини (без огляду на те, скільки нам років) - і обновимось. І влегшено підемо вперед. 1 не озираймося, не жалкуймо за тим, що лишилося за плечима, що впало з нашого горба».

Хоча ці слова і стояли звуком голосу в його пам’яті, він підійшов до «Тимкового дерева», щоб іще раз їх перечитати, бо, здається, лише тепер пізнав їх прихований, віщий зміст. Прописані вони булй на шелеснатому різьбленому кленовому листку, до якого ліпився мізерний листочок трепети: «Найскладніше в житті - зрозуміти, який міст треба перейти, а який спалити».

Це було направду дивне дерево, що проростало листям цілого лісу. Мудрим листям буття.

Зі споду скрині старий витяг нову білизну й сорочку, які стара берегла для невідь-якого випадку. Тепер припалося якраз. Під одягом лежала Тимкова згарда. На ній залізний натільний хрест із сонцем всередині. Старий надів його під сорочку. І вийшов надвір, легкий і збентежений, як перед новою дорогою. Пішов у гору, залишаючи за собою перший протопт. Невистужене довкілля слабо корилося наглій зимі. Сніг зі смерек зісковзував важкими клаптями. Мокро ряхтіла на камінні закипіла бронза лишайників. Оляпки, водяні горобці, набивали гнізда в шпарах скелі мохом, готувалися до зимівлі. Білий плат схилу вже встигли пописати зайці. За петельками їх набродів старий здогадався, що було іх троє: двоє вже вбралися в білі кожушини, а третій ше губив русі шерстини.

- «Злегшаться тепер тобі лови, якщо сніг затвердне», обізвався він до Пса, що запозирливо принюхувався до слідів.

Потім старий піднявся на грунь і ще раз, свіжим незлим оком оглянув своє побоїще з Рікою. Сніг падав наполи з листям. Де-не-де воно ряхтіло в білій заполочі, як цукати в тісті. Туман рано сів - на відлигу. Перший сніг не тривкий, як і перше кохання. Це ще місяць не зимник, а передзимник. Місяць, що «служиться і колесом, і полозом». Так примовляла баба. Скільки б не лягло снігу, відлиги його злижуть. Білість підзеленила води Ріки, і старий тепер ішов поглядом по чіткому обрису річища, спотикаючись оком на зазубринах, вигинах і западинах. Ішов попасом від своєї сплюндрованої бережини вгору, силкуючись вгадати потайний, глибинний хід Ріки. І чинив це вже без озлоби й підозри, навіть із грайливим інтересом. Так люблячий і терпеливий чоловік намагається врозуміти несподівані примхи своєї давно знаної жони.

Ріка робила з-над гори добрий розгін, і, щоб загасити бистрінь, за віки вимила залом, що вглиблювся майже до самого скельного горба з Буркуном на плішці. Тут, де він тепер стояв. У повноводну свою бутність Ріці було досить цих гамівних кишень, щоб триматися корит давно намитого русла. Але як стали вирубувати по верхах смерекові й букові ліси - цілими грядами вирубувати, відсікаючи вологостримні кореневища й руйнуючи плетиво підземних нуртів, - води гірські стали порскати в долину, як струмінь старого діда... То з нестримним напливом, то з кволим цямкотінням. Ріка збилася з ритму, а отже - і зі звичної дороги. Тому й заносила, замулювала заводини, а в стрімкій розповені підмивала стійкі береги. Так, як кров недужої людини шумить тиском у судинах, навіть може відірвати якусь дрібку закипілого наносу і заглушити серце чи й мозок...

Старому було шкода свого обтятого грунту, але шкода було й Ріки, несамовитої в немочі. Як зарадити тут собі, аби не завадити ще більше їй? Одне він зрозумів достоту: Ріка не впустить у себе, у своє тіло ніяку перепону ззовні. Чи сам він терпів би тернину під шкірою чи смітинку в оці?! З терниною жури в серці ще якось ходиш, але це зовсім інше. Невидиме. Те саме, що під водою в Ріки. Там, мабуть, її серце.

«Ріка забирає берег не тому; що їй потрібна моя ріниста глиняниця, - сукав думку старий, - а тому, що берег їй заважає. І в цій притузі треба їй помогти. І собі. Що тут ще кмітувати?» Підійшов до куша, зірвав рештки листя і видовжив голу гілочку вздовж Ріки. Так дідо Микула вчив його міряти висоту дерева чи гори. Помагаючи собі пальцем, нігтем, а то й сірничиною для точності. Тепер цей окомір показував йому, яку підкову берега треба відтяти, аби розширити й поглибити коліно русла. Це потрібно для того, щоб течія тут пригасала, тратила си^іи перед його бережком.

Далекість овиду скрадала розміри, та старий знав, що насправді стоїть за цими малими вершками на терновій галузці. А що на живій землі. «Нічого, - бадьорив себе, - зима підпоможе мені. Берег обмерзне, глина затвердне. Та й сани легше тягнути, як волок... Добре, що зайшла зима». Так тут кажуть, «зайшла зима». Бо зима не заглядає, не навідується, а заходить у ворота межигір’я владною, строгою білою панією. Заходить надовго, часом здається, що назавжди. Такі довгі зими в горах.

Старий, як завжди, радів рішенню. До тої радості додавалася ще одна, якої він аж соромився - терен! Підморожені ягоди рясно обнизували колькаві гілочки.

Йому аж язик звело від передчуття кисло-солодкої терпкості. Літо сумовито дивилося на нього вичахлими сивими вічками терену. Останній його смак. Літо малих верховинців, як коло часу, поділялося на скибки запаху й смаку. На те, чим можна було ласувати: спочатку суцвіття акації, відтак вишні, суниці, малини, сливи, чорниці, ожини, груші, дикий горіх, кизил, яблука, волоський горіх, журавлина, айва, їстівний каштан, калина і нарешті - останні ягоди-лакомини на обдертих вітром тсрнівниках... Останній поклін літа, останній його посвіт.

Старий не придивлявся до знаків довкільного єства. Чуття природної години жило в ньому, як зерня в горісі. Липа рано скинула листя... На ясенях потріскує кора... Птиці часто общипують себе... Вранці чути тетерука... Вербова памолодь затвердла і перестала пахнути... Все вказувало на скору й люту зиму. Такі він любив. Як зима - то зима! Таку він тепер і чекав у поміч для нового трудження.

День до вечора потратив на ладнання саней. Звузив борти, бо впрягатися мав сам, і оббив їх старою бляхою. Дишло підігнав під себе. Легкі яворові ґринджоли аж просилися в сніжну колію. Старий упрягся - і полоси весело зашурхотіли. Пес пішов з ним нога в ногу, зазираючи в очі. «Хочеш у пару? - запитав старий. - Добре. Побачимо, на що ти гораздий». І доточив решту Торкової вуздечки, прив’язав до неї м’яку шлею з повстяної попони. Пес, зіщуливши вуха, розуміюче запхав у неї голову. Так у п’ять ніг вони потягли сани до Ріки. Старий набив уздовж берега кілки, настромлюючи на них чорні шапки трутовика. На білому тлі їх далеко було видно.

Ріденький гайок берізок, невідомо коли і звідки - ачей з неба! - засіяний, тулився до скельного відрогу. Старий припер сани до дерева, щоб набивка пусто не іржавіла. Здер смужку лика і нігтем черкнув на ніжній бересті хрестик: «Дерися лико велико, а діло спорися. Може, доста було своїм трудом берези білити...» Він був у доброму гуморі і не думав зараз про те, що берег, на якому стояв, має його руками стати ще одною горою.

Другого дня раннім-раном старий був уже в долині під сільмагом. Купив три лопати і дві кирки. Продавчиня підкусила: «Ладитеся озимину сіяти на полонині?» - «Айно, бо ведмеді не хочуть орати». Лопати дома він мав, але для такої роботи городній інструмент не годився. Відніс штамповане залізо до коваля, щоб той підсилив його стальними штабами. Знаряддя виходило важчим, зате надійним. Як у давнину, при чехах.

Коваль цірив зуби, на яких грало полум’я. Він уже звик до фанаберій старого. Не здержався, аби й собі не піддіти замовця: «Здріть, вуйку, не вломіть, бо сніг тепер паде твердий. Не те, що переже...» - «Не знаю, як я з лопатою, а ти язик не вломиш точно. Розм’як коло горна». - «Аби не інше м’якло, вуйку». - «Не май, хлопе, жури. Ковач клепле, доки тепле». -- «Го-го-го...» Так самі сґебе й підвеселили, бо робота без фіглів, як немащені крупи.

Ранком старий чекав вечора, а вночі був готовий до нового дня. Збирався, як у дорогу Зорі ясно вмаяли небо

- на сонце, на нове літепло. Так і сталося: до полудня сніг зійшов. У природи норов дивний: мокре де сухого не береться. Скільки він пам’ятав, стійким був лише мокрий сніг, що лягав на мокру землю. Тепер на сани не сподівайся. Пес відчужено понюхав шлею і відійшов до Ріки. Гзилася, хапаючи останню комашню, риба. Пструги, що їх Пес вихоплював із мілководної кипіні, здавалося, аж лисніли жиром. Він відкушував їм голови

- це була його законна частка здобичі. Тушки залишав на підмороженій траві. На зиму.

А старий копав. Спочатку вдарив глибокі шурфи проби на твердість. На шастя, кам’яна підошва не заходила під Ріку. Скельний Буркун наче справді впав із неба, бо ніякого споєння з сусідніми пагорбами не мав. Старий копав межовий яр, що мав із часом стати краєм суходолу. Грунт був середньо важкий - рінняк із пісною глиною і камінням. Скільки віків мали скидати ліси хвою і лист, аби постелити згори плідний шар завтовшки з долоню для врожайної мізерії верховинця, котрий той дар земний ревно досмачує перегноєм, попелом і намулом, а то й вапном, аби перебити гіркоту гірської солі і квашу баговиння.

Дата добавления: 2015-10-21