Я з захватом скористався цим міражем, щоб остаточно застрахувати свою долю. Я взяв час, перевернув його з ніг на голову — і все стало зрозумілим. Початок цьому поклала темно-синя книжечка із потьмянілими золотими галунами, цупкі сторінки якої відгонили трупом, вона мала назву: «Дитинство славетних людей»; напис посвідчував, що мій дядько Жорж отримав її 1885 року як другу нагороду за успіхи в арифметиці. Я натрапив на неї в часи моїх екзотичних мандрівок, погортав, потім пожбурив роздратовано: ці юні обранці анітрохи не скидалися на вундеркіндів; у них не було нічого спільного зі мною, окрім пісних чеснот, — тож навіщо про них розводитися? Кінець кінцем книжка зникла: я вирішив покарати її, заховавши подалі. Через рік я перерив усі полиці, щоб відшукати її; я змінився, вундеркінд став великою людиною — жертвою дитинства. Яка дивовижа — книга також змінилася. Слова були ті самі, але мова йшла про мене. Я передчував, що ця книга мене занапастить, я її зненавидів і боявся. Щодня, перед тим як її розгорнути, я сідав напроти вікна: в разі небезпеки я широко розплющу очі назустріч справжньому денному світові. Якими кумедними видаються мені сьогодні ті, котрі жалкують про вплив Фанто- маса або Андре Жіда: невже вони гадають, що діти самі не знайдуть для себе отрути? Я ковтав її з тупою затятістю наркомана. Проте вона видавалася цілком безпечною. Вона заохочувала юних читачів: будеш слухняний, шануватимеш батьків — і досягнеш усього, можеш стати навіть Рембранд- том або Моцартом; у коротеньких новелах розповідалося про цілком звичайні справи цілком звичайних, але чулих і вразливих хлопчиків — Йоганна-Себастьяна, Жана-Жака чи Жана-Батіста, і всі вони, як і я, були щастям своїх родин. Але ось де крилася отрута: не називаючи імен Руссо, Баха чи Мольсра, автор пускав у хід всю свою майстерність, повсюдно сіючи натяки про їхню майбутню велич, недбало нагадуючи якусь цікавинку з їхніх найславетніших творів чи діянь, монтуючи свої оповідки таким чином, що найнікчемніший випадок сприймався у ракурсі прийдешніх подій; щоденну штовханину раптом оповивала казкова тиша — все завмирало в чеканні майбутнього. Якийсь Санті помирав від бажання побачити папу; він домігся, щоб його повели на майдан у день, коли Святий Отець проходитиме ним; хлопчик пополотнів, витріщивши очі, нарешті хтось його запитав: «Гадаю, ти задоволений, Рафаелю? Ти хоч розгледів нашого Святого Отця?» Але той розгублено відповів: «Якого ще Святого Отця? Я бачив лише барви!» Одного разу маленький Мігель, який мріяв про військову кар’єру, сидів під деревом, насолоджуючись лицарським романом, як раптом аж підскочив від громового брязкоту криці: то був старий причинний, що мешкав у сусідстві, дрібний зубожілий дворянин, що гарцював на своїй шкапі, штрикаючи у вітряк іржавим списом. За обідом Мігель так кумедно й мило розповідав про пригоду, що з ним трапилася, аж усі за боки бралися від сміху; але згодом, зайшовши до своєї кімнати, він пожбурив роман на підлогу, топтав його ногами і довго ридав.
Ці діти помилялися: вони гадали, що чинять і говорять, як їм заманеться, а насправді найменший їхній вислів мав реальну мету, провіщаючи роковану їм Долю. Поза їхніми спинами ми з автором обмінювалися розчуленими усмішками; я читав життєписи цих удаваних посередностей так, як їх задумав Бог, — починаючи з кінця. Спочатку я радів: то мої брати, їхня слава була відблиском моєї. А потім усе переплуталось: я опинився потойбіч сторінки, всередині книги: дитинство Жа- на-Поля скидалося на дитинство Жана-Жака чи Йоганна-Се- бастьяна; хоч би що він робив, усе було значущою призвіст- кою. Лише цього разу автор підморгував моїм онукам у других. Ці майбутні діти, котрих я навіть уявити собі не міг, споглядали мене від смерті до народження, я безупинно надсилав їм пророцтва, незрозумілі мені самому. Я здригався, пройнятий холодом смерті, що скеровувала кожен мій порух, позбавлений права власності на самого себе, я намагався вибратися з книги, стати знову читачем, я підводив голову, я просив допомоги в денного світла, але це також було знаменням; раптове хвилювання, сумнів, порух очей і шиї, — як усе це розтлумачать 2013 року ті, у котрих будуть два ключі від мене: творчість і смерть? Я не міг спекатися книги, давно вже прочитаної: я й далі залишався одним із її персонажів. Я вистежував себе: годину тому я базікав із матір’ю: що я провістив? Я пригадував окремі слова з розмови, повторював їх
уголос, але все дарма. Фрази ковзали, абсолютно незрозумілі для мене; власний голос звучав у моїх вухах, мов чужий, якийсь янгол-шибайголова бешкетував у моїй голові, зчиню- ючи безлад у думках; і цим янголом був русявий хлопчина XXX сторіччя, що, сидячи напроти вікна, стежив за мною крізь книжку. Сповнений любові, я з жахом відчував, як його погляд пришпилює мене до мого тисячоліття. Я підлашто- вувався під нього, розсипав довкола фрази з підтекстом. Анн- Марі, увійшовши, заставала мене за партою, я щось пописував, вона казала: «Як темно! Мій любий, ти зіпсуєш собі очі». Це була нагода, щоб невинно відповісти: «Я міг би писати і в пітьмі». Вона сміялася, називала мене дурненьким, вмикала світло. А тим часом доля винесла свій присуд — ні я, ні вона не знали, що тритисячний рік вже оповіщений про мою майбутню недугу. І справді, наприкінці мого життя, страждаючи від сліпоти ще дужче, ніж Бетховен від глухоти, я навпомацки працюватиму над своїм останнім твором: рукопис знайдуть серед моїх паперів, люди скажуть розчаровано: «Та тут і не вчитає ніхто!» Хтось навіть запропонує пожбурити його на смітник. Кінець кінцем муніципальна бібліотека Орільяка забере його до сховку з самої пошани до автора; всіма забутий, він там пролежить сто років. А перегодом однієї днини молоді ерудити з любові до мене спробують його розшифрувати: їм замало буде всього життя, щоб відтворити те, що, певно ж, виявиться моїм шедевром. Мати вийшла з кімнати, і, залишившись сам, я повторював, неквапом і, головне, не задумуючись: «У пітьмі!» Лунав сухий хрускіт: мій далекий праправнук розгортав книжку; він марив дитинством свого прапрадіда, і по його щоках текли сльози: «Це все-таки правда, — зітхав він, — Жан-Поль писав у пітьмі!»
Я пишався перед іще не народженими дітьми, схожими на мене як дві краплі води, я лив сльози, уявляючи, як вони плакатимуть наді мною. Я бачив свою смерть їхніми очима; вона була вже позаду — це було моє «я», я обернувся на власний некролог.
Прочитавши все це, один із друзів стурбовано гляне на мене: «Ви, — сказав він, — хворі ще серйозніше, ніж я думав». Хворий? їй-бо, не знаю. Мій безум чудово попрацював. Як на мене, головне питання радше в тому, чи є щирість. У дев’ять років я ще не доріс до неї, згодом залишивши її далеко позаду.
Спочатку я мав чудове здоров’я — маленький пустун, що вмів вчасно зупинитися. Але я був наполегливим і навіть в ошуканстві залишався найкмітливішим; нині я розцінюю своє штукарство як духовну гімнастику, а свою нещирість як карикатуру на цілковиту щирість, що весь час торкалася мене, проте до рук не давалась. Я не вибрав собі покликання: мені його накинули. Насправді нічого й не трапилося: слова, кинуті мимохідь якоюсь старою жінкою, і макіавеллізм Шарля. Але цього було дость, щоб мене переконати. Дорослі, які оселилися в моїй душі, вказували пальцем на мою зірку; я її не бачив, натомість бачив палець і вірив їм, бо вони буцімто вірили в мене. Вони повідали мені про існування великих небіжчиків — один із них ще має померти — Наполеона, Фемістокла, Філіппа-Августа, Жана-Поля Сартра. Засумніватися в цьому означало засумніватися в дорослих. Із останнім не завадило б познайомитися ближче. Задля цього я звивався в судомах самовияву, розкриття свого дару — цим я скидався на холодну жінку, котра, звиваючись, намагається викликати оргазм, а потім ладна підмінити його конвульсіями. Це симуляція чи, точніше, зайве завзяття? Хай там як, я нічого не досяг; здавалося, ще якась мить — і наступить прозріння, котре відкриє мені мене самого, але воно втікало, і, зрештою, наслідком моїх зусиль стало відчуття непевності і серйозні нервові розлади. Ніщо не могло ані утвердити, ані спростувати моїх повноважень, оскільки вони грунтувалися на авторитеті дорослих, на їхній незаперечній доброті. Недосяжний, запечатаний мандат залишався в мені, але належав мені так мало, що я ні на мить не сумнівався в ньому, що я не міг ні відкинути його, ні прийняти.
Віра, хоч яка щира, ніколи не буде повна. Її потрібно всякчас підживлювати або принаймні вберігати від руйнації. Я був рокований на знаменитість, я мав могилу на цвинтарі Пер-Лашез, а можливо, навіть у Пантеоні, свій проспект у Парижі, свої сквери й майдани в провінції і за кордоном; та все ж осердя мого оптимізму невидимо, нечутно підточував сумнів, я підозрював себе в цілковитому безсиллі. У лікарні святої Анни один хворий кричав зі свого ліжка: «Я принц! Наказую арештувати великого герцога». До нього підходили, шепотіли на вухо: «Висякайся!», він сякався; його запитували: «Ти хто з фаху?», він тихо відповідав: «Швець», — і знову починав волати. Мені здається, що всі ми схожі на цього причинного; у всякому разі я на дев’ятому році життя чимось нагадував його; я був і принцем, і шевцем.
Через два роки я начебто видужав: принц зник, швець ні в що не вірив, я навіть більше не писав; викинуті на смітник, загублені, спалені зшитки для романів поступилися місцем зшиткам для граматичного розбору, диктантів та арифметики. Якби хто проник у мою голову, відкриту всім вітрам, то
він натрапив би там на кілька бюстів знаменитостей, нетвердо вивчену табличку множення і потрійне правило, тридцять два департаменти з адміністративними центрами, але без супрефектур, якусь ружу, названу ружаружіружіружу- ружеюружі, історичні та літературні пам’ятки, декілька правил поведінки, вирізьблених на стелах, і подекуди — садистську гру уяви, що запинає пеленою туману цей недоглянутий сумний сад. Жодних сиріт. Жодного сліду богатирів. Слів «герой», «страдник», «святий» нечутно і невидно. Екс-Пар- дальян отримував щосеместра довідку про задовільний стан здоров’я: дитя середнього розумового розвитку і високої моральності, здібностей до точних наук — мало, уява розвинута, чулий; цілком нормальний, незважаючи на манірність, яка небавом стала сливе непомітною. Насправді ж я зсунувся з глузду. Через дві події, одна з яких мала громадський характер, друга приватний, з мене видуло рештки розуму.
Перша була справжньою несподіванкою: у липні 1914 року ще налічувалося кілька лихих людей, але 2 серпня зненацька доброчесність захопила владу й почала правити: всі французи стали добрими. Дідові вороги кидалися йому в обійми, видавці пішли добровольцями на військову службу, дрібний люд провіщав; наші друзі прислухалися до великих і простих слів свого швейцара, листоноші, сантехніка, всі голосно висловлювали захоплення, окрім баби, яка явно викликала підозру. Я був у захваті: Франція грала для мене комедію, я ламав комедію для Франції. Проте війна мені швидко набридла, вона так мало порушувала розпорядок мого життя, що я напевне забув би її, якби не пройнявся до неї огидою, помітивши, що війна позбавила мене книг. Мої улюблені видання зникли з газетних кіосків; Арну Галопен, Жо Валь, Жан де ла 1р розлучилися зі своїми улюбленими героями, підлітками, моїми братами, котрі вирушали в навколосвітні мандри на біплані чи гідролітакові, вдвох або втрьох ставали на герць із хулою сотнею; колоніалістські романи довоєнних часів поступилися місцем воєнізованим романам, заселеним юнгами, молодими ельзасцями, сиротами, синами полку. Я зненавидів іщх приходьків. Маленькі шукачі пригод нагадували мені вундеркіндів, бо вони винищували тубільців у джунглях, а тубільці, зрештою, дорослі; сам вундеркінд, я впізнавав у них себе. А чого варті ці сини полку? Адже все відбувалося незалежно від них. Індивідуальний героїзм похитнувся: у змаганні з дикунами він спирався на перевагу в озброєнні, а що виставити супроти німецьких гармат? Потрібні інші гармати, гармаші, армія. Серед хоробрих вояків, що, погладжуючи його по голові, опіклися ним, вундеркінд сходив на дитячий розум, і я разом з ним. Час од часу автор, співчуваючи мені, доручав віднести повідомлення, німці полонили мене, я гордо й мужньо тримався, потім утікав, добирався до своїх позицій, доповідав про виконане завдання. Мене, звичайно, вітали, але без великого піднесення, у батьківському погляді генерала я не бачив сліпого захвату вдів і сиріт. Я втратив ініціативу: битви виграні, війну виграють без мене; дорослі знову захопили монополію на героїзм. Мені траплялося підібрати гвинтівку вбитого і зробити кілька пострілів, але жодного разу Арну Галопен і Жан де ла 1р не дозволяли мені ходити в атаку на багнети. Герой- підручний, я з нетерпінням чекав призовного віку. А втім, ні, то був не я, а син полку, ельзаський сирота. Я відмежовувався від нього, я загортав книжку. Писати — довга невдячна праця, я знав це і озброївся терпінням. Але читання було мені святом: я жадав найгучнішої слави, і негайно. А яке майбутнє мені пропонували? Стати солдатом? Отакої! Від окремого вояка залежало не більше, ніж від дитини. Він піднімався в атаку разом з іншими, і бій вигравав полк. Мене не вдовольняло бути учасником колективних перемог. Коли Арну Галопен хотів відзначити бійця, то не знаходив нічого ліпшого, як послати його на допомогу пораненому капітанові. Ця сліпа відданість мене дратувала: раб рятував хазяїна. А втім, це була хоробрість принагідна: під час війни пай геройства ділився між усіма; якби ця честь припала якомусь іншому солдатові, той упорався б незгірш. Я шаленів. У довоєнному героїзмові я найбільше цінував індивідуалізм і безкорисливість; я нехтував усі бліді буденні чесноти і щедро переробляв людину, цілком покладаючись на власний розсуд. «Навколосвітня мандрівка на гідролітаку», «Пригоди паризького хлопчака», «Три бойскаути» — всі ці священні тексти вели мене дорогою смерті і воскресіння. І ось раптом їхні автори мене зрадили: героїзм зробився загальнодоступним; звитяга й самовідданість стали буденними чеснотами, ба гірше, їх прирівняли до елементарного обов’язку. Відповідно до цієї метаморфози змінилися й декорації: колективістські тумани Аргони заступили велике неповторне сонце та індивідуалістське сяйво Екватора.
Після кількох місяців перерви я вирішив знову взятися за перо, щоб написати роман за своїм смаком і дати добрий урок тим Добродіям. Ішов жовтень 1914 року, ми ще не покинули Аркашона. Мати купила мені зшитки, всі однакові: на бузковій обкладинці Жанна д’Арк у шоломі — знамення часу.
Під заступництвом Діви я розпочав писати історію солдата Перрена: він викрадав кайзера, притягував його зв’язаним до наших окопів, тоді перед усім полком викликав його на поєдинок, валив на землю і примушував його, приставивши до горлянки ножа, підписати ганебний мир, повернути нам Ельзас-Лотарінгію. Під кінець тижня оповідка вже наганяла на мене смертельну нудьгу. Ідею двобою я запозичив із роману плаща і шпаги: Сторт-Беккер, нащадок давнього шляхетного роду, вигнанець, заходив до розбійницької таверни; ображений здорованем, ватажком банди, він убивав його ударом кулака, сам ставав проводирем ватаги і встигав зі своїм військом накивати п’ятами на піратському кораблі. Дія розвивалася за незмінними й неухильними приписами: треба, щоб поборник Зла славився своєю непереможністю, щоб заступник Добра бився під гикання й свист і щоб його несподівана перемога, мов морозом, скувала страхом насмішників. Але я через свою недосвідченість, порушивши всі правила, домігся протилежних наслідків: кремезний дужий кайзер усе таки не дотягував до професійного борця, всі знали наперед, що Перренові, чудовому атлетові, перемогти його — як оком змигнути. До того ж і публіка була настроєна вороже, наші вояки відкрито виказували ненависть до кайзера, і я був приголомшений тим, як усе перевернулося з ніг на голову: Вільгельм II, злочинний, всіма покинутий, зневажений і обпльований, узурпував у мене на очах королівську самотність моїх героїв.
Але були речі набагато прикріші. Досі ніщо не потверджувало, але й не спростовувало моїх, як висловлювалась Луїза, «байок»: Африка була велика, далека, малозаселена, зв’язку з нею ніякого, ніхто не міг довести, що моїх мандрівців там нема і що вони не смалять у пігмеїв саме тієї хвилини, коли я розповідаю про цей бій. Я ніколи не заходив аж так далеко, щоб уважати себе їхнім історіографом, але мені стільки наторочили про правдивість художньої прози, що я почав вірити у правдивість власних байок; як це виходило, я ще не міг збагнути, зате моїм майбутнім читачам усе одразу стане зрозумілим. Так цей безщасний жовтень зробив мене безпорадним свідком зіткнення вигадки і реальності. Кайзер, породжений моїм пером, був переможений і віддавав наказ припинити вогонь; якщо суворо дотримуватися логіки, то треба, щоб ця осінь принесла нам мир; але газети й дорослі з ранку до вечора повторювали в один голос, що війна затягується, і то надовго. Я відчув себе ошуканим: я був брехуном, розповідав нісенітниці, яким ніхто не йнятиме віри; одне слово, я збагнув, що таке уява. Вперше в житті я перечитав себе. Зашарівся по самі вуха. Невже мене — мене — тішили ті дитячі вигадки? Я мало не відмовився від літератури. Кінець кінцем я відніс зшиток на пляж і запорпав його в пісок. Збентеження вщухло, і я знову повірив у себе: нема жодного сумніву, я обранець долі; звичайно, Красне Письменство має свої секрети, і одного чудового дня воно мені їх одкриє. А поки що мій вік зобов’язував мене до виняткової обачності. Я більше не писав.
Ми повернулися до Парижа. Я назавжди розлучився з Арну Галопеном та Жаном де ла І ром: я не міг пробачити цим опортуністам, що не я, а вони мали рацію. Я дувся на війну, епопею пересічності; розлючений, я зрікся сучасності й обрав собі за притулок минуле. Кілька місяців тому, наприкінці 1913 року, я відкрив для себе Ніка Картера, Буффало Білла, техасця Джека, Сіттінга Буля. З початком військових дій ці видання зникли: дід запевняв, що видавцем був німець. На щастя, на набережній у букіністів можна було знайти більшість цих книг, котрі встигли вийти друком. Я тягнув матінку на набережну Сени, ми переглядали одну за одною всі розкладки з книжками від вокзалу д’Орсе до Аустерліцькош вокзалу: бувало, ми приносили додому одразу по п’ятнадцять книжок; незабаром я мав уже близько п’ятисот таких видань. Я розкладав їх на однакові купки, щоразу перераховуючи і вголос вимовляючи таємничі назви: «Злочин на повітряній кулі», «Спілка з дияволом», «Раби барона Матушимі», «Воскресіння Дазаара». Мені подобалися пожовклі, заплямовані, зашкарублі аркушики з дивним запахом опалош листя: це й було опале листя, рештки минулого, оскільки війна поклала всьому край; я знав, що остання пригода людини з довгим волоссям назавжди залишиться для мене невідомою, і нізашо мені не здогадатися, чим закінчаться останні пошуки короля нишпорок; ці одинокі герої, як і я, були жертвами світового конфлікту, і через це я їх любив іще дужче. Варто було мені побачити кольорові гравюри на обкладинці, як я нестямлю- вався з радощів. Буффало Білл мчав на коні через прерії, то переслідуючи індіанців, то втікаючи від них. Найбільше мені припали до серця ілюстрації до Ніка Картера. Вони могли видатися трохи одноманітними: або великий нишпорка немилосердно лупить своїх ворогів, або вони дубасять його. Але ті бійки відбувалися на вулицях Манхеттена, на пустирищах поміж бурих парканів чи хистких кубічних споруд барви висохлої крові; це мене зачаровувало: я малював у своїй уяві пуританське й закривавлене місто, за яким простяглися безмежні простори савани, що намагалися його поглинути; злочин і доброчесність в однаковій мірі були тут поза законом; убивця і захисник правосуддя, однаково вільні і незалежні, з’ясовували між собою стосунки вдарами ножа. У цьому місті, як і в Африці, сонце пряжило нещадно, героїзм ставав безконечною імпровізацією: звідси моя любов до Нью-Йорка.
Я забув і про війну, і про свої повноваження. Якщо в мене запитували: «Що ти робитимеш, коли виростеш?» — я люб’язно і скромно відповідав, що писатиму, але мрії про славу і духовну гімнастику я облишив. Можливо, саме завдяки цьому перші роки війни стали для мене найщасливішими роками мого дитинства. Ми з мамою були однолітками і не розлучалися. Вона називала мене своїм кавалером, своїм маленьким захисником; я розповідав їй про все. Більше, ніж про все: література, загнана всередину, обернулася базіканням, потік його не вщухав, я описував усе, що бачив і що Анн-Марі бачила незгірш за мене, — будинки, дерева, людей; я наділяв себе різними почуттями задля втіхи поділитися ними з нею, я зробився трансформатором енергії: світ користувався мною, щоб стати словом. Починалося з якогось белькотіння у мене в голові, хтось казав: «Я іду, я сідаю, я п’ю склянку води, я їм зацукрений мигдаль». Я повторював уголос цей безконечний коментар: «Я йду, мамо, я п’ю склянку води, я сідаю». Здавалося, що в мене два голоси: один із них майже не належав мені і не корився моїй волі — він диктував другому свої балачки; я вирішив, що роздвоююсь. Такий душевний стан тривав до літа, він виснажував мене, дратував, і зрештою я почав відчувати страх. «Щось говорить у мене в голові», — сказав я матері, яка, на щастя, не схвилювалася.
Це не затьмарювало ні моєї радості, ні нашої злагоди. У нас були власні міфи, слівця, улюблені жарти. Впродовж майже цілого року принаймні одну фразу з десяти я завершував з іронічною покірливістю: «Та дарма». Я казав: «Ось великий білий пес. Він не білий, а сірий, та дарма». Ми взяли за звичай розповідати одне одному про звичайнісінькі буденні події в епічному стилі; ми говорили про себе в третій особі множини. Ми чекали на автобус, він проїздив повз нас не зупиняючись; тоді одне з нас кричало: «Вони тупнули ногою об землю, проклинаючи небо!», — і ми починали реготати. На людях нам досить було підморгнути одне одному, щоб відчути себе спільниками. У крамниці чи в кав’ярні продавщиця видавалася нам кумедною, вийшовши, мати казала: «Я не дивилася на тебе, боялася пирснути зі сміху їй в обличчя». Я пишався своєю владою: обмаль таких дітей, котрі можуть одним поглядом примусити матір пирснути зі сміху. Обоє боязкі, ми й лякалися разом: якось на набережній я натрапив на дванадцять випусків Буффало Білла, котрих у мене ще не було; мати зібралася заплатити за них, коли підійшов якийсь чоловік, огрядний і блідий, з чорними, як вугілля, очима, з навощеними вусами, в капелюсі-канотьє, з улесливою посмішкою, якою зваблювали дженджики тієї доби. Він утупився в матір, але звернувся до мене: «Бестять тебе, малий, бес- тять!» — забубонів він квапливо. Спочатку мене це тільки образило: я не звик, щоб чужі так швидко починали на мене тикати; але мене вразив його маніякальний погляд, і ту ж мить Анн-Марі і я зробилися однією зляканою дівчинкою, яка відскочила назад. Він зніяковів і пішов од нас: я забув тисячі облич, але ту пику, білу, як свинячий смалець, я запам’ятав на все життя; я зовсім нічого не знав про плоть і навіть не уявляв, чого домагається від нас цей добродій, але очевидність хоті така, що, здавалося, я все дотямив, ніби переді мною були зірвані всі покрови. Я відчув цю хіть через Анн-Марі; через неї я навчився чути нюхом самця, боятися його, ненавидіти. Цей випадок зміцнив наші стосунки: я дрібцював із суворим поглядом, тримаючи матір за руку, цілком упевнений, що оберігаю її. Хіба це не спогад про ті роки? Я ще й нині з задоволенням спостерігаю, коли якийсь надто серйозний хлопчик поважно й лагідно розмовляє зі своєю мамою-дитям; я обожую цю зворушливу лякливу дружбу, що народжується без участі чоловіків і спрямована супроти них. Я довго дивлюся на ці дитинні пари, а потім згадую, що я теж чоловік, і відводжу погляд.
Друга подія сталася в жовтні 1915 року: мені виповнилося дев’ять років і три місяці, тож під домашнім арештом мене годі було тримати далі. Шарль Швейцер притлумив свої образи і записав мене в підготовчий клас ліцею Генріха IV як екстерна.
Після першого ж твору я посів останнє місце в класі. Юний феодал, я сприймав навчання як власні пута: мадемуазель Марі-Луїза віддавала мені свої знання з любові до мене, я, в доброті своїй, приймав їх з любові до неї. Я був збентежений цими лекціями ex cathedra[11], котрі адресувалися всім, збентежений демократичною холодністю закону. Безконечні порівняння були не на мою користь, моя вигадана вищість розвіялась, як дим: завше знаходився хтось, хто відповідав ліпше і швидше за мене. Я був надто розбещений любов’ю, щоб засумніватися в собі: я від щирого серця захоплювався товаришами, але їм не заздрив — мій час іще настане. В п’ятдесят літ. Одне слово, я опускався, анітрохи не страждаючи від того; в несамовитій затятості я старанно здавав свої огидні роботи. Дід уже нахмурив брови; мати поквапилася зустрітись із паном Олів’є, моїм класним наставником. Він прийняв нас у своєму тісному помешканні старого парубка; мати заговорила співучим голосом, я стояв біля її фотеля і наслухав, дивлячись на сонце крізь запилені шиби. Вона намагалася довести, що я вартий більшого, ніж мої шкільні роботи: я сам вивчився читати, я писав романи; вичерпавши всі аргументи, вона призналася, що я народився десятимісячним: ліпше проварився, ніж інші, ліпше підрум’янився, пропікся, оскільки довше залишався в печі. Зворушений радше її принадами, ніж моїми чеснотами, пан Олів’є уважно слухав. Це був високий худий чоловік, лисий, із чималим черепом, запалими очима, обличчям ніби з воску і кількома рудими волосинками під довгим яструбиним носом. Він відмовився давати мені приватні уроки, але пообіцяв «простежити». На більше я й не сподівався: я ловив його погляд під час уроків; він говорив лише для мене — я був у цьому впевнений; я повірив, що він мене любить, я любив його; кілька добрих слів довершили справу: без великих зусиль я став досить непоганим учнем. Дід бурчав, переглядаючи табель з оцінками за триместр, але вже не думав забирати мене з ліцею. У п’ятому класі прийшли інші вчителі, я втратив особливу прихильність, але вже звикся з демократією.
Через навчання на романи в мене не залишалося часу, а з появою нових друзів бажання писати пропало зовсім. Нарешті я завів собі товаришів. Мене, вигнанця міських садів, прийняли тут з першого дня і найприроднішим чином: я не встиг і оком змигнути. Сказати по щирості, мої друзі більше скидалися на мене, ніж юні Пардальяни, котрі розбили моє серце, — то були екстерни, розцещені діти, старанні учні. Байдуже, я тріумфував. Я вів подвійне життя. В родинному колі я й далі вдавав чоловіка. Але поміж себе діти не терплять інфантильності: вони справжні чоловіки. Чоловік між чоловіками, я щоденно виходив із ліцею в товаристві трьох Малакенів — Жана, Рене і Андре, — Поля і Норбера Мейрів, Брена, Макса Берка, Грегуара; галасуючи, ми бігли на майдан Пантеону, то була мить найвищого щастя: я стріпував із себе сімейне блазенство; далекий від бажання чимось блиснути, я відлунював сміхом своїх друзів, підхоплював команди й дотепи, мовчав, прислухався, копіював манери товаришів, я прагнув одного: злитися з усіма. Зібраний, твердий, веселий, я відчував, що відлитий зі сталі, що гріх існування нарешті відпущений. Ми грали в м’яча між останнім притулком видатних людей і пам’ятником Жанові- Жакові Руссо, я був незамінний: the right man in the right place[12]. Я вже більше не заздрив панові Сімонно: кому б відпасував Мейр, обводячи Грегуара, якби зараз тут не було мене? Якими нікчемними і похмурими здавалися мрії про славу у порівнянні з цими блискавицями осяяння, котрі висвітлили мені мою необхідність.
На жаль, вони згасали набагато швидше, ніж спалахували. Наші матері гадали, що ігри нас «надмірно збуджували» і збивали окремі особні в єдине юрмище, котре поглинало мене всього; але ми ніколи не могли надовго забути про своїх батьків, їхня невидима присутність хутко повертала нас до гуртової самотності кланів тваринного світу. Без мети, без прагнень, без ієрархії наше суспільство вагається між цілковитим злиттям індивідів та їхнім незалежним один від одного, немов паралельним існуванням. Гуртом ми жили справжнім життям, але не могли позбутися відчуття, що дані один Одному в борг, а насправді кожен належить до вузького могутнього й примітивного колективу, що кує власні чародійні міфи, живиться власними помилками і нав’язує нам своє свавілля. Пещені і добромисні, чулі, розважливі, настрахані безладом, із відчуттям огиди до насильства й несправедливості, згуртовані і роз’єднані мовчазним переконанням, що світ створений для нас, що батько кожного з нас для свого сина найкращий у світі, ми дбали, щоб нікого не скривдити й бути чемними навіть у наших іграх. Глузування і брутальні жарти суворо заборонялися; того, хто порушував ці неписані правила, обступали гуртом, картали, примушували вибачитись; вустами Жана Малакена чи Норбера Мейра його картала власна мати. А втім, ці дами були знайомі між собою і, бувало, лаялися такими словами! Вони переповідали наші розмови, критичні зауваження, думку кожного про всіх; ми, сини, зовсім інші, ми не повторювали їхніх слів. Моя мати повернулася розгнівана від пані Малакен, яка заявила їй прямо: «Андре вважає, що Пулу кривляється». Це мене не образило: так кажуть матері; на Андре я не розгнівався і ніколи навіть словом не прохопився про цю історію. Одне слово, ми шанували всіх — багатих і бідних, військових і цивільних, молодих і старих, людей і звірів; зневажали ми лише тих, хто був на половинному пансіоні чи в інтернаті: певне, вони завинили, якщо батьки повідмовлялися від них; може, вони мали поганих батьків, але це нічого не міняло — діти мають таких батьків, на яких заслуговують. Тож вечорами, після четвертої години, коли вільні екстерни покидали ліцей, він ставав розбишацьким кишлом.
Обачність завжди остуджує дружбу. На вакаціях ми розлучалися без великого жалю. І все ж я любив Берко. Син вдови, він був мені за брата — гарний, тендітний і лагідний, я милувався його довгим чорним волоссям, зачесаним на манір Жанни д’Арк. Але особливо ми обидва пишалися тим, що перечитали все нам доступне і, усамітнившись в глибині шкільного подвір’я, ми розводилися про літературу, тобто вже вкотре перераховували, з незмінною втіхою, твори, що пройшли через наші руки. Одного разу він глипнув на мене якимось маніякальним поглядом і признався, що хоче писати. Згодом ми знову вчилися з ним разом у класі риторики, він так само був гарний, але хворів на сухоти: у вісімнадцять років його не стало.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 47 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |