Я щойно розповів історію свого покликання, яке не реалізувалося: я мав потребу в Богові, мені його дали, я його прийняв, не розуміючи, що власне його я й шукав. Не вкоренившись у моєму серці, він деякий час животів у мені, а тоді помер. Нині, коли мені говорять про нього, я розважливо, не криючись, повідаю, як старий волоцюга, котрий зустрів колишню красуню: «П’ятдесят років тому, якби не сталося того непорозуміння, тієї зневаги, того безглуздого випадку, що нас розлучив, щось між нами могло б і вийти».
Але нічого не вийшло. Тим часом справи мої йшли що далі, то гірше. Дідові набила оскому моя пишна шевелюра: «Це хлопчик, — дорікав він матері, — а ти з нього робиш дівчинку; не хочу, щоб мій онук виріс мокрою куркою!» Анн-Марі наполягала на своєму; мені здавалося, ніби їй справді хотілося, щоб я був дівчинкою; з якою радістю вона обсипала б доброчинствами своє сумне, раптом воскресле дитинство. Але небо не зглянулося на її благання, і вона знайшла інший вихід: моя стать, як і в ангелів, не була чітко визначена, хоча більше скидалася на жіночу. Лагідна сама, вона мене привчила до ласки, а моя самотність довершила справу, відвернувши мене від буйних витівок. Одного разу — мені було тоді сім років — дідові урвався терпець: він узяв мене за руку, оголосивши, що йдемо на прогулянку. Але не встигли ми завернути за ріг, як він заштовхав мене до перукарні зі словами: «Ми зараз влаштуємо сюрприз твоїй матері». А я обожнював сюрпризи. їх у нас було завжди більше ніж досить. Зворушливі і жартівливі змови, несподівані подарунки, театральні викриття таємниць з подальшими обіймами — таким був уклад нашого життя. Коли мені мали вирізати апендикс, то мати не прохопилася про це Карлові жодним словом, щоб уберегти його від хвилювання, якого він, запевне, й не відчув би. Мій дядько Опост дав нам грошей; ми потайки вибралися з Арка- шона і заховалися в шпиталі Курбевуа. На другий день після операції Опост з’явився до діда: «Я прийшов, — сказав він, — повідомити тобі добру новину». Розчулена врочистість його голосу ввела Карла в оману: «Ти женишся!» — «Ні, — усміхаючись, відповів дядько, — але все обійшлося добре». — «Що все?» — і таке інше. Одне слово, несподівані театральні розв’язки пожвавлювали моє повсякденне життя, і я добродушно спостерігав, як мої кучері скочуються по білій серветці, якою обв’язали мені шию, і падають на підлогу, раптом дивно побляклі; я повернувся додому гордий і підстрижений наголо.
Залунали вигуки, проте обійшлося без поцілунків, і мати зачинилася у своєму покої, щоб виплакатися: її дівчинку підмінили на хлопчика. Але біда була в іншому: доки навколо моїх вух кучерявилося чудове англійське волоссячко, мати могла приховати від самої себе очевидність моєї бридкості. А тим часом на моє праве око вже опускалася пелена мороку. Анн-Марі мусила змиритися з цією очевидністю. Та й сам дід, здавалося, був спантеличений: йому довірили його маленьке чудо, а він привів додому жабу — це підривало основи його майбутніх захоплень. Мамі глянула на нього з усмішкою і лише коротко проронила: «Карл і сам не радий — ходить, мов у воду опущений».
Анн-Марі через свою душевну доброту приховала від мене причину своєї журби. Я дізнався про неї лише в дванадцять років — наймилосерднішим чином. Та все ж я почувався ні в сих ні в тих. Я часто ловив на собі стурбовані й розгублені погляди друзів нашої родини. З кожним днем публіка ставала дедалі вимогливіша; треба було докладати чимало зусиль, щоб догодити їй: я налягав на ефекти і через це почав фальшивити. Я спізнав муки підстаркуватої актриси: зрозумів, що інші також можуть подобатися. У мене збереглися два спогади, трохи пізніші, зате яскраві.
Я мав дев’ять років, ішов дощ; у готелі Науретабль нас десятеро дітей, десятеро кошенят в одному мішку; щоб нас якось розважити, мій дід погодився написати і поставити на сцені патріотичну п’єску на десять дійових осіб. Старшому з нашого товариства, Бернарові, дісталася роль батечка Штрутгофа, буркотливого добродія. Я грав молодого ельзасця; мій батько прийняв французьке підданство, і я потайки перетинаю кордон, щоб пробратися до нього. Для мене приберегли репліки, які мати зірвати оплески: я простягав правицю, нахиляв голову і, ховаючи своє гідне обличчя у власну пахву, бурмотів: «Прощавай, прощавай, наш любий Ельзасе!» На репетиціях мені казати, що я був на висоті; це мене не дивувало. Прем єра відбулася в саду; стіна готелю і живоплоти бруслини обабіч обмежували сцену; батьки сиділи в плетених кріслах. Дітвора забавлялася, як навіжена — всі, крім мене. Переконаний, що доля п’єси в моїх руках, я із шкури пнувся, намагаючись сподобатися, звичайно, в інтересах загальної справи: я гадав, що всі тільки на мене й дивляться. Але перестарався, успіх дістався Бернарові, який менше кривлявся. Чи я щось утямив? Після вистави Бернар збирав у глядачів пожертви, я підкрався до нього ззаду й смикнув за бороду, вона залишилась у мене в руках. Це мала бути дотепна витівка, розрахована на схвальний сміх; я почувався на сьомому небі і стрибав то на одній нозі, то на другій, потрясаючи своїм трофеєм. Ніхто не засміявся. Мати схопила мене за руку і швиденько відвела вбік: «Що на тебе найшло? — запитала вона з докором. — Борода була така гарна! Всі аж охнули, прикро вражені». А тут ще підсунулася бабця з останніми новинами: Бернарова мати щось розводилася про заздрість. «Бачиш, як усе виходить, коли лізти поперед батька в пекло!» Я чкурнув від них до своєї кімнати і довго там блазнював перед дзеркалом.
Пані Пікар трималася думки, що дитині можна читати все: «Книга ніколи не принесе зла, якщо вона написана добре». Колись у її присутності я попросив дозволу прочитати «Пані Боварі», і мати аж занадто мелодійним голосом сказала: «Любий мій, якщо ти в цьому віці прочитаєш такі книги, то що ти робитимеш, коли станеш великим?» — «Я ними житиму!» Цей вислів мав найгучніший і найтриваліший успіх. Щоразу, коли пані Пікар приходила до нас на гостину, то завжди натякала на нього, і полещена мати невдоволено вигукувала: «Бланш! Та помовчіть хоч трохи, ви мені його розбестите!» Я любив і зневажав цю бліду й огрядну стареньку, найприхильнішу з моїх глядачів; коли сповіщали про її візит, мене охоплювало натхнення. Я мріяв про ту мить, коли з неї спаде сукня і я нарешті побачу її зад, — здавалося, що лише в такий спосіб я міг вдовольнити свої духовні потреби. В листопаді 1915 року вона подарувала мені записник, оправлений червоною шкірою, з позолоченим обрізом. Оскільки діда не було вдома, ми розташувалися в його кабінеті; жінки
жваво розмовляли між собою, щоправда трохи стриманіше, ніж 1914 року, адже йшла війна; брудно-жовтий туман горнувся до вікон, відгонило застояним тютюновим духом. Розгорнувши записник і гадаючи, що то роман чи казки, я спочатку розчарувався: на барвистих аркушиках я прочитав двадцять разів повторені ті самі запитання. «Дай відповідь на них, — сказала мені пані Пікар, — і попроси це зробити своїх друзів; колись ти про це з приємністю згадаєш». Я збагнув, що мені подарували шанс відзначитися, і вирішив негайно ж узятися до діла: сів за дідів стіл, поклав записника на його бювар, взяв галалітову ручку, вмочив у каламар з червоним чорнилом і почав писати, тим часом як жінки лукаво перезиралися. Одним стрибком я злетів вище власної душі в погоні за «мудрими не по літах відповідями». На жаль, питання не допомагали; мене запитували, що мені подобається, а що ні, яку барву я найбільше люблю і якому запахові віддаю перевагу. Я неквапом вигадував собі смаки, коли раптом випала можливість блиснути: «Яке ваше заповітне бажання?» Я не вагаючись відповів: «Стати вояком і помститися за вбитих». Потім, надто збуджений, щоб писати далі, я зіскочив на землю і поніс своє творіння дорослим. Погляди стали зацікавленими, пані Пікар почепила окуляри, мати схилилася на її плече, губи обох заздалегідь склалися в лукаву усмішку. Вони водночас підвели голови: мати зашарілася, пані Пікар протягнула мені записника: «Бачиш-но, голубе, це цікаво тільки тоді, коли відповідаєш щиро». Я ледве не провалився крізь землю. Моя помилка очевидна: мене вважали вундеркіндом, а я повівсь, як юний герой. На мою біду, ці дами нікого не мали на фронті: військовий героїзм не справив враження на їхні врівноважені душі. Я втік і почав блазнювати перед дзеркалом. Тепер, коли я пригадую те кривляння, то розумію, що воно убезпечило мені підтримку, я, напружуючи м'язи, захищався від гострого нестерпного сорому. До того ж гримаси доводили мою ганьбу до краю і саме цим визволяли мене від неї: щоб уникнути приниження, я кидався з головою в самоприниження, я позбавляв себе будь-яких можливостей подобатися, щоб забути, що я їх мав і надужив; дзеркало надавало мені великої допомоги: я поклав на нього обов’язок переконати мене, що я потвора; якщо це йому вдавалося, мої гіркі докори сумління змінювалися на жалість. А насамперед невдача відкрила мені мою рабську залежність, і я робив себе бридким, щоб унеможливити її, щоб зректися людей і щоб вони мене зреклися. Комедія Зла розігрувалася супроти комедії Добра; Йоас грав роль Квазімодо. То кривля
чи, то зморщуючи обличчя, я його спотворив, витравлюючи рештки своїх давніх усмішок.
Ліки виявилися шкідливішими, ніж сама хвороба: рятуючись од слави і ганьби, я пробував знайти притулок в істинній самотності свого «я», але «я» в мені якраз і не було: в глибині душі я виявив лише збентежену безликість. Перед моїм поглядом постала якась медуза, що тикалася у скло акваріума, мляво зморщуючи свій комірець, і розчинялася в мороці. Опустилася ніч, чорнильні хмари розплилися в дзеркалі, огортаючи саваном моє останнє втілення. Позбавлений алібі, я опинився замкнений у самому собі. В пітьмі я вгадував невизначене вагання, шелест, пульсацію — там була справжня жива істота, найжахливіша й водночас єдина, котрої я не боявся. Я тікав, знову намагався поповнити свою вже потьмянілу роль сяйливого херувима. Але надаремне. Дзеркало відбило те, що я давно вже знав: я був бридкий насправді. Від цього я так ніколи й не оговтався.
Палко коханий усіма і нікому не потрібний, я залишався небажаним і вже в сім років не мав на кого опертися, крім самого себе, хоча я, по суті, ще й не існував, був лише безлюдний дзеркальний палац, де щойно народжене століття розглядало свою нудьгу. Я народився, щоб задовольнити свою величезну потребу в самому собі; до певного часу я відав лише чванливість кімнатного песика; загнаний у глухий кут пихи, я зробився Гордієм. Оскільки ніхто серйозно не відчував у мені потреби, то я поставив собі за мету бути необхідним усьому Світові. Що може бути прекрасніше? Що може бути безглуздіше? Насправді ж я просто не мав вибору. Мандруючи зайцем, я задрімав на лаві, і мене торсанув контролер. «Ваш квиток!» Довелося зізнатися, що квитка нема. Не було й грошей, щоб його придбати. Спочатку я визнавав свою провину — свої документи я забув удома і вже не можу пригадати, яким чином одурив кондуктора і проник у вагон шахрайським способом. Я був далекий від того, щоб заперечувати повноваження контролера, я привселюдно запевняв у своїй повазі до його посади і заздалегідь підкорявся його присудові. На цій найвищій точці впокорення я бачив єдиний шлях до порятунку, — перевернути ситуацію догори дригом, — і я наплів контролеру сім мішків гречаної вовни, мовляв, таємні причини великої ваги, які торкаються інтересів Франції, а можливо, й усього людства, покликали мене в Діжон. Якщо поглянути на речі з цього нового погляду, то на весь потяг не знайдеться жодного пасажира, котрий мав би більше прав на місце у вагоні, ніж я. Звичайно, мова йде про вище право, яке суперечить звичному законові, але у випадку, якщо контролер висадить мене з поїзда, то це призведе до серйозних ускладнень, наслідки яких зваляться на його ж голову; я заклинав його зважити: чи розумно приректи весь світ на безлад задля дотримання ладу в вагоні? Так міркує пиха, адвокат знедолених. Єдині, хто має право на скромність, — це пасажири з квитками. Але я так і не втямив, чи виграв я позов: контролер відмовчувавсь, я знову починав пояснювати, впевнений, що, доки говоритиму, він не наважиться висадити мене з потяга. Ось так ми й сиділи віч-на-віч — один не розтуляючи рота, другий не стуляючи його, в поїзді, що віз нас до Діжона. Потяг, контролер і правопорушник — усе це був я. Я мав ще й четверту роль — режисера, котрий знемагав від однош-єдиного бажання: шукати себе й забути хоч на хвильку, що все це, власне, його рук справа. Сімейна комедія мені прислужилася: мене називали даром небесним, жартома, звичайно, і я про це знав; загодований чулістю, швидкий на сльози і черствий серцем, я захотів стати корисним дарунком, шукаючи адресатів; я пропонував свої послуги Франції, всьому світові. На людей мені було начхати, але оскільки без них не обійтися, то я вирішив: нехай їхні сльози радості дадуть мені знати, що всесвіт приймає мене з удячністю. Та не слід думати, ніби в мені багато зухвальства: просто я ріс сиротою, без батька. Нічийний син, я був сам по собі пан, вершина пихи і вершина знедоленості; я утвердився в житті завдяки потягу до добра. Причинний зв’язок простежити легко: розпещений материнською ласкою, позбавлений власного «я» через відсутність суворого Мойсея, який мене зачав, розбещений дідовою любов’ю, я був об’єктом у чистому вигляді, приреченим переважно на мазохізм, якби зміг хоч на хвильку увірувати в сімейну комедію. Але ні, вона лише ковзала по поверхні моєї душі, що в глибині залишалася холодною, невиправданою; я зненавидів лад, гидував щасливою млістю, недбалістю, своїм надміру пещеним тілом, я знаходив себе в протиставленні власне собі, впадаючи в гординю і садизм, — одне слово, в великодушність. Вона, як скупість чи расизм, була на кшталт бальзаму, який гоїть наші внутрішні рани, але кінець кінцем отруює нас. Щоб надолужити недбалість при творінні, я готувався до найбезповорот- нішої буржуазної самотності: долі Творця. Проте не плутайте цей вибрик зі справжнім бунтом: повстають супроти катів, а мене оточували самі благодійники. Я довгий час залишався їхнім спільником. Зрештою, вони самі мене охрестили даром Провидіння: я тільки використав у своїх цілях інструмент, котрим мене наділили.
Усе діялося в моїй уяві; вигадане дитя, я боронився вигадкою. Коли пригадую своє життя від шести до дев’яти років, то дивуюся сталості моїх розумових вправ. їхній зміст часто мінявся, але програма залишалася тією самою; зробивши невдалий вихід на сцену, я ховався за лаштунками і знову з’являвся на світ у призначений час, саме тієї миті, коли світ безмовно волав до мене.
Мої перші літературні спроби були лише повтореннями «Синього птаха», «Кота в Чоботях», казок Моріса Бушора. Вони розповідалися самі собою в моїй голові, за моїми надбрівними дугами. Згодом я наважився їх підправляти, відводити роль і собі. Казки змінили свою сутність: я не любив фей — їх надто багато було довкола мене; подвиги заступили чари. Я став героєм, відкинув геть свої зваби; тепер я брався не чарувати, а самоутверджуватись. Я занедбав свою родину: Карлімамі і Анн-Марі було усунуто з моїх вигадок. Перенаситившись жестами і позами, я здійснював справжні вчинки у мріях. Я творив світ жахів і смерті — світ «Цвіркуна», «Дивовижі», Поля д’Івуа; на місце нужди і праці, про які я ні сном ні духом не відав, я поставив небезпеку. Проте мені ніколи й на думку не спадало заперечувати усталений лад: упевнений, що живу в найкращому із світів, я поклав собі за обов’язок звільнити його від потвор; нишпорка і кат, я щовечора приносив йому в жертву цілу зграю розбійників. Мене ніколи не приваблювали ні превентивні війни, ні каральні експедиції; я вбивав без утіхи і гніву, щоб вирвати з обіймів смерті безборонних дівчат. Ці тендітні створіння були мені конче потрібні, вони волали до мене. Зрозуміло, що вони не могли розраховувати на мою допомогу, бо не знали мене. Але я їх кидав у такі жаскі крутежі, що ніхто їх не міг порятувати, окрім мене. Коли яничари вимахували своїми кривими ятаганами, пустелею котився стогін і скелі шепотіли піскам: «Тут когось бракує — Сартра». Тої ж миті я розсовував завіси і рубав голови на всі боки, я народжувався в ріках крові. Щастя криці! Я почувався на своєму місці.
Я народжувався, щоб померти: порятована дівчина кидалася в обійми свого батька, маркграфа, я ж лишав їх, щоб або знову стати зайрим, або шукати нових убивць. Я їх знаходив. Поборник усталеного ладу, я вбачав сенс свого буття в безконечному безладді; я душив Зло власними руками, я помирав його смертю і воскресав разом із ними; я був анархістом-правником. Жодне з цих людяних насильств не виявлялося зовні, я й далі залишався улесливим і запопадливим: не так-то легко позбутися звички дотримуватися чесноти; але щовечора, ледь дочекавшись кінця щоденного блазнювання, я біг до свого ліжка і, відбарабанивши молитву, ковзав під ковдру; мені не терпілося знову наповнитися шаленою відвагою. В темряві я мужнів, ставав дорослим, пустельником — без батька, без матері, без роду і племені, сливе без імені. Я ступав по даху, охопленому полум’ям, несучи на руках знепритомнілу жінку, внизу шаленіє натовп, будівля ось-ось завалиться. В цю мить я виголошував пророчі слова: «Далі буде». — «Що ти там бурмочеш?» — запитувала мати. Я ухильно відповідав: «Я вже мовчу». 1 справді, я засинав, коли довкола чигали небезпеки, коли звідусіль насувалася така втішна загроза. На другий вечір, в обумовлений час, я знов опинявся на своєму даху, серед полум’я, в обіймах неминучої смерті. Раптом мені впадала в очі ринва, якої я раніше не помічав. Урятований, Господи! Але як ухопитися за неї, не випустивши неоціненної ноші? На щастя, молода жінка очунювала, я завдавав її собі на плечі, вона обвивала руками мою шию. Ні! Як слід розміркувавши, я зновув кидав її в непритомність: навіть щонайменша її участь у власному рятунку зменшувала мої заслуги. На щастя, біля моїх ніг звідкілясь з’являлася мотузка: я міцно прив’язував жертву до її рятівника, а далі все вже було завиграшки. Вельмишановне панство — мер, начальник поліції, капітан пожежної охорони — обнімали мене, цілували, нагороджували медаллю, і тут я втрачав певність у собі, бо не знав, що з собою чинити далі: обійми цих високопоставлених осіб надто вже нагадували дідові обійми. Я стирав усе і починав спочатку: знову ніч, дівчина кличе на допомогу, я кидаюся в бійку... Далі буде. Я ризикував життям заради великої хвилини, яка мала обернути звірка, породженого випадком, на посланця Провидіння, але відчував, що мені не пережити своєї перемоги, і був би дуже радий відкласти її на завтра.
Чи не дивно бачити ці мрії шибайголови в школяра, приреченого на духовний сан? Дитячі тривоги метафізичні; щоб їх погамувати, нема потреби проливати кров. Невже мене ніколи не збурювало бажання стати лікарем-героєм і рятувати своїх співгромадян від бубонної чуми чи холери? Каюся — ніколи. Тим часом я не був ні кровожерливим, ні войовничим, і не моя вина, що вік, який народжувався, налаштував мене на епічний лад. Розбита Франція кишіла уявними героями, подвиги котрих лікували її самолюбство. За вісім років до мого народження Сірано де Бержерак «вибухнув, як фанфари червоних панталонів». Трохи згодом горде і скривджене Орля' своєю з’явою стерло з пам’яті місто Фашод. 1912 року я ні сном ні духом не відав про всі ті героїчні постаті, але всякчас підтримував стосунки з їхніми епігонами: я обожував Сірано злодюг — Арсена Люпена, не здогадуючись, що своєю богатирською силою, своєю насмішкуватою відвагою, справді французькою кебетою він був зобов’язаний тому, що 1870 року ми сіли маком. Національна агресивність і дух реваншу обертали всіх дітей на месників. Я став месником, як і всі: зачарований глузами і хизуванням, цими нестерпними вадами переможених, я глузував із ворогів, перш ніж порозпорювати їм черева. Але війни навіювали на мене нудьгу, мені подобалися незлобиві німці, котрі приходили до діда на гостину, і мене цікавили лише кривди приватні; в моєму серці, позбавленому ненависті, колективістські сили трансформувались: я підживлював ними свій індивідуальний героїзм. Але так чи інакше, я був затаврований: якщо так по-дурному попав у халепу в наш двадцятий вік, сприйнявши життя за епопею, то це тому, що я внук поразки. Переконаний матеріаліст, своїм епічним ідеалізмом я спокутуватиму до самої смерті ганьбу, якої не знав, сором, яким не перестраждав, утрату двох провінцій, які нам уже давно повернуті.
Буржуа минулого сторіччя назавжди зберігали в пам’яті свої перші відвідини театру, тогочасні письменники вважали за свій обов’язок повідати про ту мить. Коли підіймається завіса, то дітям здається, ніби вони потрапили до палацу. Золото, пурпур, вогні, рум’яна, пишномовність і штучність освячують усе — навіть злочин; на сцені воскресає дворянство, яке їхні діди знищили. В антрактах яруси зали наочно демонструють дітям суспільну ієрархію; їм показують у ложах оголені плечі і живих дворян. Вони приходять додому приголомшені, розм’яклі, потай уже підготовлені до участі в церемоніях, щоб стати Жюлем Фавром, Жілем Феррі, Жілем Греві. Я б’юся об заклад, що ніхто з моїх сучасників не назве дня свого першого знайомства з кіно. Ми наосліп увійшли в нове сторіччя, що не має традицій, що мусить перевершити своїми кепськими манерами всі минулі епохи, і нове мистецтво, мистецтво простолюду, пророкувало нам варварський вік. Народжене в середовищі покидьків, піднесене начальством до рангу ярмаркових ігрищ, воно мало грубі манери, шокуючи серйозних людей; це була розвага для жінок і дітей, ми з матір’ю обожували його, але ніколи про це не думали і тим паче не говорили: хіба говорять про хліб, коли його вдосталь? Ми усвідомили існування кіно лише тоді, коли воно вже давно стало нашою нагальною потребою.
В негоду Анн-Марі запитувала мене, куди б я хотів піти; ми довго вагалися між цирком, театром «Шатле», Павільйоном електрики і Паноптикумом; в останню хвилину з продуманою недбалістю ми вирішували йти в кіно. Але тільки- но ми відчиняли двері, як із свого кабінету вигулькував дід і запитував: «Куди ви зібралися, дітворо?» — «В кіно», — відповідала мати. Дід насуплював брови, а мати похапцем додавала: «Це в Пантеоні, зовсім поряд, варто лише перетнути вулицю Суффо». Він відпускав нас, знизуючи плечима, а наступного четверга казав панові Сімонно: «Подумайте лишень, Сімонно, адже ви людина серйозна, чи бачили ви таке? Моя дочка водить мого внука в кіно!» І пан Сімонно відповідав примирливим тоном: «Я там ніколи не був, але моя дружина інколи туди ходить».
Фільм уже почався. Спотикаючись, ми йшли слідком за білетеркою, я почувався змовником; над нашими головами пучок білих променів пронизував залу, а в ньому витанцьовувала пилюга, тютюновий дим; піаніно іржало, фіолетові груші блимали на стіні, запах лаку і якогось дезинфек- ційного засобу забивав мені дух. Пахощі і плоди мороку, заселеного людьми, змішувалися в мені: я їв поїдом сигнальні лампочки над дверима, відчуваючи в роті їхній кислуватий присмак. Човгаувшись спиною об чиїсь коліна, я всідався в скрипуче крісло, мати підсовувала під мене складену в кілька разів ковдру, щоб було видніше; нарешті я втуплювався в екран, переді мною розкривалася іскриста крейдяна пляма, мерехтливі краєвиди, посічені зливами; дощило безперестанку, навіть при яскравому сонці, навіть у кімнатах; інколи вогненний астероїд перетинав вітальню якоїсь баронеси, що нітрохи йому не дивувалась. Я любив цей дощ, цю непогамовну метушню, що шматує стіну. Піаніст починав грати «Фінгалову печеру», і всім ставало зрозуміло, що з хвилини на хвилину з’явиться злочинець; баронеса від страху блідла. Але замість її гарного, мов підведеного вуглиною обличчя проступав бузковий напис: «Кінець першої частини». Всі зненацька отямлювалися, спалахувало світло. Де я? В школі? В якійсь установі? Жодних прикрас: шереги відкидних стільців, знизу їх виднілися пружини, виквацяні вохрою стіни, підлога в недокурках і плювках. Приглушений шум заповнював залу, людям повертався дар мови, білетерка голосно пропонувала купити льодяників, мати купувала мені цукерки, я запихав їх у рот, посмоктуючи разом із синіми лампочками. Люди протирали очі, вперше помічаючи своїх сусідів. Солдати, няньки з цього-таки кварталу; якийсь худоребрий стариган жує тютюн, простоволосі робітниці надто голосно сміються: всі ці люди не нашого кола; на щастя, де-не-де над партером голів заспокійливо погойдуються крислаті капелюхи.
Моєму покійному батькові, моєму дідові — завсідниками перших ярусів — соціальна ієрархія театру прищепила смак до певного церемоніалу; там, де скупчується багато людей, необхідно розмежовувати їх ритуальними бар’єрами, інакше вони перегризуть одне одному горлянки. Кіно доводило зовсім протилежне: здавалося, що такий строкатий натовп об’єднувала не врочистість, а радше катастрофа; етикет відмер, розкрився нарешті істинний зв’язок між людьми — згуртованість. Я зненавидів церемонії, я обожував натовп; я його спізнав у всіх виявах, але цю голість, ці безвідмовні стосунки кожного з усіма, цей сон наяву, це невиразне усвідомлення, що бути людиною небезпечно, я осягнув лише 1940 року в таборі для військовополонених XII Д.
Небавом мати осміліла аж так, що почала водити мене в кінотеатри на бульварах: у «Кінераму», в «Фолі Драматік», у «Водевіль», «Гомон Палас», його називали ще «Іподром». Я бачив «Зігомара» і «Фантомаса», «Мацистові подвиги», «Нью-Йоркські таємниці»; позолота псувала мені втіху. «Водевіль», розжалуваний театр, не бажав зрікатися своєї давньої величі: до останньої хвилини червона завіса з золотими китицями ховала екран; про початок сеансу звіщали трьома ударами, оркестр грав увертюру, завіса підіймалася: лампи гасли. Мене дратував цей недоречний церемоніал, вся оця набундючена пишнота, що досягала тільки одного — віддаляла героїв від глядачів; сидячи на балконах, на гальорках, вражені сяєвом люстр, розписами стелі, наші батьки не могли й не хотіли вірити, що театр належить їм: вони в ньому почувалися гостями. Я волів бути якнайближче до фільму. У незатишній зрівнялівці кінотеатрів нашого кварталу я втямив, що це нове мистецтво належить мені так само, як і всім. За розумовим розвитком ми були однолітки: я мав сім років і вмів читати, йому було дванадцять, і воно не вміло говорити. Казали, що це тільки його перші кроки, що на нього чекає гучна слава; я гадав, що ми зростемо разом. Я не забув нашого спільного дитинства: коли мене пригощають льодяниками, коли жінка, сидячи біля мене, лакує нігті, коли в нужнику якогось провінційного готелю тхне дезинфекційними засобами, коли вночі в поїзді я дивлюся на синю нічну лампочку, що на стелі, то знову відчуваю — зором, нюхом, на смак — світло і дух щезлих кінозалів; чотири роки тому, попавши у шторм на широті Фінгалових печер, у завиванні вітру я вчув звуки піаніно.
Байдужий до святощів, я обожував магію; кіно здавалося мені таємничим, я відчував до нього збочений потяг, люблячи в ньому те, чого ще не існувало. У цьому сяєві було все і ніщо — все, обернуте на ніщо; я спостерігав за нестямними корчами стіни; тверді тіла позбувалися масивності, яка гнітила мене у моєму власному тілі, і мій юний ідеалізм тішився з цього безконечного стискання; незабаром рухи і обертання трикутників нагадали мені ковзання на екрані — я любив кіно навіть у планіметрії. Чорну і білу барви я підніс у головні, вони вбирали в себе решту кольорів, але відкривали їх лише втаємниченим; мене полонила змога бачити невидиме. Але понад усе я любив невиліковну німоту своїх героїв. А втім, ні, вони не були німі, бо вміли виразити почуття. Ми спілкувалися за допомогою музики — це був відгомін їхнього внутрішнього життя. Зневажена цнота, яка бриніла в мелодії, впливала сильніше, аніж тоді, коли б вона людським голосом промовляла про своє страждання; я читав титри, але вчував надію і відчай, ловив на слух погордливе страждання, яке не висловлюється словами. Я був співучасником: на екрані плаче молода вдова, це не я, та все ж вона і я мали одну душу — жалобний марш Шопена; цього вистачало, щоб мої очі зросилися її слізьми. Я, зовсім не здатний до пророцтв, почувався пророком: зрадник іще не встиг зрадити, а я вже мучився його злочином; здається, ніби в замку все спокійно, але зловісні акорди викривають присутність убивці. Які вони щасливі, ті ковбої, мушкетери, поліцейські: їхнє майбутнє було тут, у цій музиці передчуття, і правило сьогоденням. Нескінченна мелодія, зливаючись з їхнім життям, вела їх до перемоги або до смерті, ллючись водночас до власного кінця. їх чекали: саме на них чекала молода дівчина, якій загрожувала небезпека, генерал, зрадник, що зачаївся в лісі у засідці, зв’язаний друг, лежачи біля бочки з порохом і сумно дивлячись, як до неї підбирається по гнотові вогонь. Невтримне полум’я, відчайдушна боротьба незайманки з крадієм, погоня героя степом, перехресне мерехтіння безконечних образів, всі ті гонитви і звідкілясь із глибин жвава навальна мелодія «Погоні в Безодню» — оркестрового уривку з опери «Прокляття Фауста» в обробці для фортепіано, — все це сплелося в одне ціле: Долю. Герой зіскакував з коня, гасив гніт, зрадник накидався на нього, починався двобій на ножах; але навіть випадковості цього змагання були суворо підпорядковані розвиткові музичної теми: такі собі оманливі випадковості, за котрими проглядав усесвітній лад. Я був на вершині раювання, я віднайшов світ, у якому хотів би жити, я сягав абсолюту. І як ставало прикро, коли знову спалахувало світло: я мучився любов’ю до цих героїв, а вони щезали, забираючи з собою свій світ; я радів їхній перемозі всім своїм серцем, одначе вона належала їм, а не мені: на вулиці я знову відчував свою зайвість у світі.
Я вирішив відмовитися від слів і жити в музиці. Ця можливість випадала мені щовечора близько п’ятої години. Мій дід у цей час читав лекції в Інституті живих мов; бабуся, забившись у свою кімнату, читала щось із Жіп; мати, нашвидку нагодувавши мене, вказувала, що готувати на обід, давала останні настанови служниці і сідала за піаніно, граючи балади Шопена, сонати Шумана, симфонічні варіації Франка, а інколи, на моє прохання, увертюру до «Фінгалової печери». Я проникав до дідового кабінету; вже смеркалося, на піаніно горіли дві свічки. Сутінь була моєю спільницею; я брав дідову лінійку, яка слугувала мені за рапіру, його розрізний ніж ставав моїм кинджалом, і я ту ж мить обертався на банальну копію мушкетера. Інколи натхнення змушувало на себе чекати: щоб виграти час, я, славнозвісний дуелянт, вирішував, що якась важлива справа змушує мене зберігати інкогніто. Мені доводилося діставати удари, не відповідаючи на них і, закликавши на поміч усю свою відвагу, вдавати боягуза. Я вештався по кімнаті, похнюпивши голову, волочачи ноги, кидаючи погрозливі погляди; я поводився задерикувато, час од часу здригаючись, ніби діставав ляпаса чи копняка: але не давав здачі, тільки запам’ятовував ім’я свого кривдника. Зрештою велика доза музики починала діяти. Ніби чаклунський бубон, піаніно нав’язувало мені свій ритм. Імпровізована Фантазія заміняла мені душу, вона жила в мені, обдаровувала мене таємничим минулим, запаморочливим і смертельним майбутнім; я був одержимий — диявол, що вселився в мене, потрясав мною, як сливою. По конях! Я був конем і вершником, я щодуху мчав ландами і преріями, перетинаючи дідів кабінет від дверей до вікна. «Ти надто шумиш, сусіди поскаржаться», — застерігала мати, й далі граючи на піаніно. Я не відповідав, оскільки був німий. Раптом, загледівши герцога, зістрибую з коня і даю йому зрозуміти, мовчки ворушачи губами, що маю його за паскуду. Він спускає на мене, ніби з ланцюга, зграю своїх рейтарів, але моя шпага захищає мене, як фортечний мур; вряди-годи я пронизую комусь із них груди. І враз, обернувшись, стаю розрубаним навпіл нападником, валюся додолу і помираю на килимі. Відтак неквапом вибираюся з трупа, встаю і повертаюся до своєї ролі мандрівного лицаря. Я перевтілювався у всі образи водночас: вершник, що дає ляпаса герцогові; розвертаюся кругом — і я вже герцог, який отримує ляпаса. Проте я не міг довго бути злочинцем, мені нетерпілося повернутися до головної ролі, до самого себе. Непереможний, я долав усіх. Але, як і в нічних моїх пригодах, без кінця відкладав свою перемогу, боячись порожнечі, що навалиться опісля.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |