Я безупинно творю себе; я даритель і дарунок водночас. Якби жив мій батько, я знав би свої права й обов’язки, проте він помер, і я про них ні сном ні духом не відаю: я не маю прав, оскільки щедро обдарований любов’ю; я не маю обов’язків, бо дарую з любові. Залишається одне — подобатись, і я щиро прагну цього досягнути. Наша родина — справжнє марнотратство великодушності: дід утримує мене, а я даю йому щастя; мати жертвує собою заради всіх.
Тепер, коли я про це згадую, то лиш її самопожертва й видається мені щирою, але в ті часи ми не надавали цьому ваги. Хоч би що хто казав, життя наше — низка церемоній, і ми марнуємо свій час, обтяжуючи одне одного знаками уваги. Я шаную дорослий за умови, що мене обожують; я щирий, відвертий, лагідний, як дівчинка. У мене добрі наміри, я довіряю людям, усі вони прихильні до мене, оскільки з усього задоволені. Суспільство видається мені суворою ієрархією заслуг і повноважень. Той, хто доп’явся вищих щаблів суспільної драбини, віддає все, що має, тим, хто залишається внизу. Однак я аж ніяк не прагну доскочити найвищого щабля: я прекрасно знаю, що його приберегли для суворих і доброчинних людей, котрі пильнують за царством порядку. Я влаштувався на непоказному сідалі обіч них і осяваю все до самого низу. Одне слово, я намагаюся триматися подалі від світської влади: не вгорі, не внизу, а збоку. Внук священика, я успадкував від діда і його покликання: в мені змалечку проступала єлейність князів церкви, їхня добра вдача. З підлеглими розмовляю, як із рівнею: я просто вдаюся до святої брехні, щоб їх ощасливити, а їм слід удавати ошуканих, але до певної міри. До няні, до поштаря, до свого пса я звертаюся терплячим і стриманим тоном. У цьому влаштованому світі є бідні. Трапляються також і п’ятиногі барани, сіамські близнюки, залізничні катастрофи, в цих аномаліях нема чиєїсь вини. Бідняки не відають, що їхнє покликання — бути об’єктом нашої щедрості; це сором’язливі сердеги, вони туляться до стін; я пориваюся до них, тицяю їм до рук якихось два су і, головне, обдаровую їх чарівною усмішкою рівноправності. Завважую: вони бридкі, і мені гидко торкатися цих бідолах, але я пересилюю себе — це випробування; а ще треба, щоб вони мене любили, ця любов прикрасить їхнє життя. Я знаю, що їм не вистачає найпотрібнішого, і мені приємно бути для них предметом розкоші. Врешті, хоч як вони бідують, вони ніколи так не страждатимуть, як мій дід: коли він був ще маленьким, то вставав спозаранку й одягався в темряві; взимку, щоб умитися, він мусив розбивати лід у цеберку з водою. На щастя, згодом усе влаштувалось, дід тепер вірить у Поступ, я також, а Поступ — довга крута дорога, яка веде до мене.
Це рай. Щоранку я прокидався у радісному зачудуванні, тішачись, що мені страшенно пощастило і я народився у найдружнішій родині, в найпрехраснішій країні світу. Неза- доволені обурювали мене: на що їм нарікати? Я їх мав за бунтівників. Зокрема, моя баба викликала в мене неабияку тривогу, я з сумнівом зазначав, що вона недостатньо захоплюється мною. І справді, Луїза бачила мене наскрізь. Вона відверто ганила мене, звинувачуючи у кривлянні, за яке не наважувалася докоряти чоловікові, для неї я був штукарем, блазнем, кривлякою, і вона вимагала припинити моє «лицедійство». Натомість я ще дужче обурювався, завважуючи в тому насмішку і над дідом: це був «Дух усезаперечення». Сперечаючись із нею, я язика не припинав, і вона вимагала від мене вибачень; упевнений, що мене підтримають, я відмовлявся вибачитись. Дід користався нагодою виявити свої почуття: він ставав на мій бік супроти власної дружини, яка розгнівано схоплювалася, йшла до покоїв і замикалась там. Стривожена, знаючи бабину злопам’ять, мати заходжувалась пошепки несміливо докоряти дідові, а той, стенувши плечима, йшов до свого робочого кабінету; тоді мати починала благати мене, щоб я в бабусі попросив вибачення. Я насолоджувався своєю владою: почувався архангелом Ми- хаїлом, який знищив нечисту силу. Щоб уладнати непорозуміння, я змушений був недбало вибачатися. Незважаючи на все це, я, певна річ, любив Луїзу, оскільки вона доводилась мені бабою. Мене напоумили називати її Мамі, а главу сім’ї — його ельзаським іменем Карл. Карл і Мамі — це звучало ліпше, ніж Ромео і Джульєтта чи Філемон і Бавкіда. Мати не без задньої думки по сто разів на день повторювала мені: «Карлімамі нас чекають; Карлімамі будуть раді, Карлімамі...», підкреслюючи інтимним єднанням цих чотирьох складів цілковиту злагоду дійових осіб. Мене вдавалося пошити в дурні лише наполовину, але я вдавав, перш за все перед собою, що цілком уведений в оману. Слово кидало свою тінь власне на сам предмет; завдяки Карлімамі я міг зберігати віру в непохитну єдність нашої родини і переносив на Луїзу дещицю Шарлевих чеснот. Мою бабцю, схильну до гріха ненадійну істоту, яка щохвилини може схибити, підтримувала правиця ангелів, сила слова.
Є справді лихі люди: скажімо, пруссаки — вони відібрали в нас Ельзас-Лотарінгію і всі наші годинники, окрім хіба дзигарів із чорного мармуру, які оздоблюють камін у дідових покоях і які були подаровані групою саме німецьких учнів; цікаво, де тільки вони його поцупили? Мені купують книжки Гансі і показують малюнки: я не відчуваю жодної відрази до цих рожевощоких марципанових товстунів, які так схожі на моїх ельзаських дядьків. Мій дід, обравши 1871 року французьке підданство, час од часу їздить до Гунсбаха та Пфаффенгофена провідати родичів, котрі там залишились. Беруть і мене. В поїзді, якщо німець-контролер просить його показати квитки, в кав’ярні, якщо офіціант зволікає з обслугою, Шарль Швейцер багровіє від патріотичного гніву; обидві жінки хапають його за руки: «Шарлю! Схаменися! Вони ж нас витурять ні за цапову душу!» Мій дід бере на тон вище: «Хотів би я побачити, як вони мене витурять: я в себе вдома!» Мене підштовхують до його колін, я з благанням дивлюся на нього, він угамовується. «Гаразд, лише заради малого», — зітхає дід, погладжуючи мене по голові сухими пальцями. Ці сцени, проте, настроюють мене проти нього і не викликають жодного обурення супроти окупантів. До того ж і в Гунсбаху Шарль не полишає своїх витівок і, нетямлячись, раз у раз накидається на свою невістку: протягом тижня він не раз жбурляє на стола серветку й, хряснувши дверима, вискакує з їдальні, хоча невістка зовсім не німкеня. По обіді ми, стогнучи й ридаючи, припадаємо до Шарлевих ніг, дід стоїть незрушний, мов скеля. Як тут не погодитися з бабою: «Ельзас йому на шкоДу; то чи варто туди їздити так часто?» А втім, я й сам не полюбляю тих ельзасців, що поводяться зі мною нешанобливо, отож не вельми й переймаюся тим, що їх у нас відібрали. Кажуть, що я надто часто бігаю до пфаффенго- фенського бакалійника пана Блюменфельда і відволікаю його всілякими дурницями. Моя тітка Кароліна висловила моїй матері «власну думку» щодо цього; мати ж переповіла її мені; цього разу ми з Луїзою в спілці, вона просто ненавидить чоловікову родину. В Страсбурзі з кімнати готелю, де ми влаштувалися, чую химерний барабанний дріб, мчу до вікна — армія! Я в цілковитому захопленні дивлюся, як під звуки цієї по-дитячому легковажної музики марширує Пруссія, і плещу в долоні. Дід незрушно сидить у кріслі і щось сердито бурчить; мати підійшла й шепоче мені на вухо, аби відступив од вікна. Я підкоряюся, трохи закопиливши губу. Я ненавиджу німців, — чорти б їх ухопили, — але ця ненависть не дуже щира. Зрештою, і сам Шарль може собі дозволити лиш маленьку дещицю шовінізму. 1911 року ми покинули Медон і замешкали в Парижі на вулиці Ле Гофф у будинку номер 1; вийшовши у відставку, дід, аби утримувати родину, змушений був заснувати Інститут живих мов, де навчають французької мови заїжджих іноземців. 1 це робиться прямим методом. Більшість учнів прибувало з Німеччини. Платили вони добре: дід, ніколи не рахуючи, кладе луїдори до кишені сурдута; баба, яка страждає від безсоння, прокрадається серед ночі до передпокою, щоб «тишком-нишком» вилучити «данину», як вона сама каже про це дочці Одне слово, ворог нас годує; франко- німецька війна повернула б нам Ельзас, але зруйнувала б Інститут, отже, Шарль за збереження Миру. А потім є серед німців і непогані, скажімо, ті, що приходять до нас на гостину: червонолиця з вусиками романістка, яку Луїза з ревнивим смішком узиває Шарлевою Дульсінеєю, лисий доктор, який притискає мою матір до дверей і намагається поцілувати; коли вона на це соромливо ремствує, мій дід спалахує: «Ви мене воліли б пересварити з усім світом!» Знизавши плечима, він висновує: «Тобі примарилося, дочко», і, врешті, Анн-Марі почувається ще й винною. Всі ці гості, яким випадає захоплюватися моїми чеснотами, слухняно мнуть мене: отже, всупереч своєму походженню, вони наділені невиразними уявленнями про Добро. Під час святкування, влаштованого на честь річниці заснування Інституту, було більше сотні запрошених, тут не обходиться без шампанського; мати і мадемуазель Муте в чотири руки грають Баха; я в блакитній мусліновій мантії, на волоссі виблискує діадема, з крильми, роздаю з кошика гостям мандарини, а вони вигукують: «Ну справжнісінький тобі янгол!» Отже, не такі вони вже й лихі. Певна річ, ми не відступаємося від помсти за стражденний Ельзас: в родинному колі, стишивши голос, як це, зрештою, чинять і родичі із Гунсбаха та Пфаффенгофена, ми забиваємо на смерть бошів своїми кпинами; всоте ми регочемося над ученицею, котра написала у творі з французької: «На могилі Вертера Шарлотту від горя розбив параліч», чи над молодим учителем, який упродовж майже всього обіду недовірливо розглядав скибочку дині і кінець кінцем ум’яв її цілком, з насінням і шкіркою. Ці промахи схиляють мене до поблажливості: німці — нижчі істоти, які мають щастя бути нашими сусідами; ми наставимо їх на добрий розум.
Поцілунок безвусого, казали в ту пору, що яйце без солі; а я додам: що Добро без Зла, що моє життя з 1905 по 1914 рік. Якщо особистість визначається в боротьбі з самим собою, то я був невизначеність з плоті і крові; якщо любов і ненависть — дві сторони однієї медалі, то я не любив нікого й нічого. Все так, як і має бути: коли прагнеш усім подобатись, годі виплекати ненависть. І так само любов.
Невже я Нарцис? Та ні ж бо: я надто заклопотаний тим, щоб чарувати інших, і забуваю про себе. Зрештою, не так уже й цікаво робити пасочки з піску чи вдовольняти природні потреби: такі звитяги лише тоді матимуть якусь ціну в моїх очах, коли хоч один дорослий буде в захопленні від них. На щастя, оплесків не бракує, слухають вони моє базікання чи фугу, на вустах у них та сама лукава посмішка знавців і співучасників, а це означає, що я, по суті, витвір культури. Я наскрізь просякнутий культурою і, променіючи, повертаю її своїй родині, як озера повертають вечорами сонячне тепло.
Я розпочав своє життя і завершу його, гадаю, — серед книг. У дідовому кабінеті все було заставлене книжками; витирати пилюку з них дозволялося лише раз на рік, у жовтні, напередодні повернення до міста. Ще не навчившись як слід читати, я вже благоговів перед цими священними каменями: одні стояли на полицях рівно, інші ледь нахилено, одні тислися, мов цеглини в мурі, інші стояли на поштивій відстані одна від одної, ніби менгіри. Я відчував, що добробут нашої сім’ї залежить цілковито від них. Всі вони були на один копил, я пустував у цьому тісному святилищі, оточений присадкуватими пам’ятниками давнини, котрі були свідками мого народження і стануть свідками моєї смерті, їхня несхитність гарантувала мені в майбутньому життя таке ж спокійне, як і в минулому. Я потайки доторкався до них, щоб причаститися їхньою пилюгою, але ніж не міг утямити, на що вони, власне, придатні, і щоденно був присутній на обряді, сенс якого від мене вислизав: дід — звичайно такий незграба, що моя мати застібала йому рукавички, — маніпулював тими атрибутами духу з вправністю служителя церкви. Я тисячу разів бачив, як він встає, нікуди не дивлячись, виходить із-за столу, швидко перетинає кабінет і, не шукаючи й не вагаючись, бере з полиці який-небудь том, гортає його узгодженими рухами великого та вказівного пальців, знову вмощується в крісло і відкриває книгу «на потрібній сторінці», спинка книги рипить, мов черевик. Кілька разів я підступався ближче, щоб розгледіти ті скриньки, які розкривалися, ніби мушлі, і показували мені своє нутро: побляклі, вкриті цвіллю сторінки, ледь поморщені й помережені чорними прожилками, вони ввібрали чорнило й тхнули грибами.
У бабиній кімнаті книги лежали; вона їх брала в бібліотеці, і я ніколи їх не бачив у неї більше двох. Ці дрібнички нагадували мені новорічні цукерки, оскільки їхні тонкі і лискучі сторінки були мов з глазурованого паперу. Яскраві, білі, майже нові, вони, мабуть, приховували в собі якісь легковажні таємниці. Щоп’ятниці бабця збиралась і виходила з дому, промовляючи: «Піду однесу їх»; повернувшись, вона скидала свого чорного капелюшика з вуалеткою і витягувала їх із своєї муфти, а я здивовано питав себе: «Невже ті самі?» Вона охайно обгортала книги, відтак, вибравши одну з них, сідала біля вікна в м’який глибокий фотель, чіпляла на носа окуляри і, зітхаючи, з щасливою втомою опускала очі, усміхаючись тією тонкою любосною усмішкою, яку я згодом бачив тільки на вустах у Джоконди; мати замовкала, втихомирюючи й мене, а я ж уявляв собі обідню, смерть, сон і проймався святобливою тишею. Час од чяасу Луїза, усміхаючись, кликала дочку, вказувала пальцем на якесь місце, й обидві жінки значуще перезиралися. Однак я не любив цих надто вишуканих книжечок; вони були самозванки, і мій дід не приховував, що це лише другорядні божества, вшановують їх самі жінки. По неділях він знічев’я заходив до кімнати дружини і зупинявся перед нею, не знаючи, що сказати; всі втуплювалися в нього, а дід, побарабанивши пальцями по вікну, так нічого й не придумавши, повертався до Луїзи, вихоплював у неї з рук роман. «Шарлю! — несамовито волала вона, — я ж не втраплю потім на цю сторінку!» А він, звівши брови, уже читав; потім раптом стукав вказівним пальцем по книжці і вигукував: «Не розумію!» — «Але як ти можеш зрозуміти, — гнівалася баба, — коли читаєш зсередини?!» Кінець кінцем він жбурляв книгу на стіл і виходив, здвигнувши плечима.
Дід, запевне, мав рацію, — він був майстром своєї справи. Я це знав: він мені показував на одній із полиць бібліотеки грубі томи в твердій оправі з коричневого коленкору. «Ось це, малий, написав твій дід». Я проймався гордістю! Адже я онук майстра, чий фах — виготовляти священні предмети, майстра не менше шанованого, ніж органний майстер чи церковний кравець. Я стежив за дідом під час цієї роботи: його «Deutsches Lesebuch» перевидавали щороку. На вакаціях вся родина з нетерпінням чекала коректури; Шарль не терпів бездіяльності і, щоб якось згаяти час, нікому не давав спокою. Нарешті листоноша приносив великі розпухлі пакунки, ножицями розрізали мотузки; дід розгортав гранки, розкладав їх на кухонному столі і починав щось креслити червоним олівцем; при кожній друкарській помилці він бурчав крізь зуби, а коли служниця приходила накрити на стіл, лаявся вже по-справжньому. Всі були задоволені. Стоячи на стільці, я з захватом споглядав ці чорні рядки, политі кривавицею, Шарль Швейцер роз'яснив мені, що має смертельного ворога — свого видавця. Дід ніколи не вмів до ладу рахувати, марнотратного через недбалість, щедрого через чванливість, його лише наприкінці життя здолала стареча хвороба: скупість — наслідок імпотенції і страху перед смертю. Але на той час вона виявлялася лишень у дивній підозріливості: отримуючи поштовий переказ на авторський гонорар, дід здіймав до неба руки і зчиняв гвалт, ніби його різали на шматки, або ж заходив до бабиного покою і понуро заявляв: «Мій видавець обдирає мене як липку». Отак, на свій превеликий подив, я відкрив для себе експлуатацію людини людиною. Якби не ця гидота, на щастя, все ж не така могутня, світ був би влаштований пречудово, хазяї, кожен по своїх можливостях, винагороджували б робітників, кожному по його заслугах. 1 треба ж було так статися, щоб оці вампіри-видавці, зневажаючи справедливість, висмоктували кров із мого нещасного діда. Проте мого пошанівку до цього святого, який не отримував заслуженої винагороди за свою самопожертву, прибуло: я був змалечку привчений бачити у вчительській діяльності святе дійство, а в літературній — подвижництво.
Я ще не вмів читати, але вже став таким снобом, що зажадав мати власні книги. Дід вирушив до свого шахрая видавця і роздобув там «Казки» поета Моріса Бушора, фольклорні оповідки, оброблені на дитячий смак людиною, яка зберегла вміння, як казав дід, дивитися на світ дитячими очима. Я зажадав негайно, дотримуючись усіх ритуалів, заявити свої права на книги. Взяв два маленькі томики, обнюхав їх, обмацав, недбало відкрив їх «на потрібній сторінці», як це водиться, з хрускотом. Та все намарно, я не відчув, що вони моя власність. Опісля спробував, але теж безуспішно, побавитися з ними, як з ляльками: колихав їх, голубив, ляскав по них. Ледве стримуючи сльози, я кінець кінцем поклав їх матері на коліна. Вона підвела свій погляд від шиття: «Тобі щось почитати, мій любий? Про фей?» Я недовірливо перепитав: «Про фей? А що, хіба вони там, усередині?» Я знав цю казку: мені мама часто її розповідала, коли вмивала вранці, раз по раз відволікаючись, щоб розтерти мене одеколоном чи підняти з-під умивальника шматочок мила, який вислизнув у неї з рук, а я неуважно слухав знайому оповідку; я не відривав очей від Анн-Марі, юної подруги всіх моїх ранків; я чув лише її голос, несміливий голос служниці; мені подобалися її незавершені фрази, коли вона, що не слово, запиналася, а потім враз ставала впевненою і тут же втрачала цю впевненість, розхлюпуючи її в мелодійному дзюркоті, і знову набиралася снаги по хвилинному німуванні. А власне казка була ніби тлом, на якому в’язався цей монолог. Упродовж усієї оповідки ми були з нею наодинці, сховані від людей, богів і священиків, дві лісові сарни разом з іншими сарнами — феями; мені важко було повірити, що хтось написав цілу книгу, щоб туди вплести цей епізод із нашого буденного життя, від якого віяло запахом мила й одеколону.
Анн-Марі всадовила мене перед собою на дитячий стілець; сама ж схилилася, склепила повіки й немов задрімала. І раптом це закам’яніле обличчя заговорило мертвим голосом. Я розгубився: ні тобі усмішки, ні змовницького погляду, — я для неї перестав існувати. Крім того, я не впізнавав її голосу. Звідкіля в неї ця впевненість? Нарешті я збагнув: це ж промовляє книга. З неї виходили фрази, котрі наганяли на мене жах: це були справжні стоніжки, вони кишіли складами і буквами, розтягували дифтонги, дрижали подвоєними приголосними; мелодійні, дзвінкі, вони уривалися паузами і зітханнями, були напхані незнайомими словами, милувалися самі з себе і власних звивин, зовсім не переймаючись мною; інколи вони щезали, перш ніж я встигав похопити їхній зміст, іншим разом я все розумів, а вони й далі поважно рухалися до свого завершення, не жертвуючи заради мене жодною комою. Все ясно: ці слова призначалися не мені. Щодо казки, то вона вбралася по-святковому: дроворуб, його дружина, їхні дочки, фея, всі ці, схожі на нас, маленькі люди стали раптом недосяжними; про їхнє дрантя говорилося аж надто велемудро, слова підносили й ошляхет- нювали речі, перетворюючи вчинки на обряди, а події — на церемонії. 1 тут посипалися запитання: дідів видавець, який спеціалізувався на шкільних підручниках, не втрачав жодної нагоди змусити напружитися молоді уми своїх читачів. Мені здавалося, ніби хтось запитує дитину: «Як би ти вчинив, бувши дроворубом?» Котра з двох сестер тобі більше до вподоби? Чому? Чи справедливо покарали Бабетту? Але хтозна, чи цією дитиною був я, тож попервах я боявся відповідати. Однак набрався сміливості, та мій слабкий голос геть пропав, і мені здалося, що я — це не я. Та й Анн-Марі також уже не Анн-Марі, а якась сліпа ясновидиця: я раптом відчув, ніби став сином усіх матерів, а вона — матір’ю всіх синів. Коли вона кінчила читати, я притьмом вихопив у неї з рук книжки і поніс їх під пахвою, не подякувавши.
Кінець кінцем я полюбив цей вимикач, котрий, клацаючи, відривав мене від самого себе: Моріс Бушор схилявся перед дитиною не менш запобігливо, ніж завідуючі відділами у великих крамницях перед своїми покупцями, це мені лестило. Я почав віддавати перевагу стандартним оповідкам перед імпровізованими; я відчув смак у суворій послідовності слів: при кожному новому читанні вони повторювалися, ті самі, у тому ж таки порядку, я чекав на них. У казках Анн-Марі герої жили абияк, так само як і вона сама, а тепер вони знайшли свою долю. Я був на месі, я став свідком, як імена й події поверталися до своїх джерел.
Тоді я почав заздрити матері і вирішив одібрати в неї її роль. Заволодівши книжкою під назвою «Лихі пригоди китайця в Китаї», я потягнув її в комірчину; там, сівши на дитяче ліжко, вдавав, ніби читаю: водив очима по чорних рядках, не пропускаючи жодного, і розповідав собі вголос якусь казку, старанно вимовляючи всі склади. Мене заскочили зненацька, — чи я сам так підлаштував, щоб заскочили, — зчинився гвалт, зрештою вирішили, що настав час навчити мене читати. Я був ревний, як неофіт, і дійшов до того, що сам собі давав приватні уроки: вибирався на ліжечко з романом Гектора Мало «Без сім’ї», який знав напам’ять; наполовину здогадуючись, наполовину розбираючи по складах, прочитав кожнісіньку сторінку від початку до кінця і, коли перегорнув останню, я вже вмів читати.
Я нетямився з радості: вони мої — ці засушені голоси в маленьких гербаріях, голоси, які дід оживляв своїм поглядом, які він чув, а я — ні! Тепер і я їх почую, вщерть наповнюся велеслівними промовами, знатиму геть усе. Мені дозволили порпатись у бібліотеці, і я почав штурмувати людську мудрість. Це й вирішило мою дальшу долю. Згодом я сотні разів чув, як антисеміти дорікали євреям, що ті далекі від уроків природа, від її тиші: «В такому разі я більший єврей, ніж усі євреї вкупі». Марно я шукав би в собі яскравих споминів про солодку безтурботність сільського дитинства. Я ніколи знічев’я не длубався у землі, не дер гнізд, не рвав рослин, не жбурляв камінням у птахів. Книги обернулися на моїх птахів і мої гнізда, на моїх свійських тварин, на моє стійло і мої поля; книги — це світ, відбитий у дзеркалі; вони мали його безмежну повноту, розмаїтість і непередбаченість. Я вдавався до неймовірних авантюр: забирався на стільці, на столи, ризикуючи спричинити лавину книг і бути під нею похованим. Книги з верхньої полиці довгий час були мені недосяжні: деякі інші, тільки-но я їх розгортав, у мене відбирали; а ті просто ховалися від мене: я брав книги, починав читати, мені здавалося, ніби я їх поставив на місце, а відтак цілий тиждень доводилося їх шукати. Траплялися мені страшні спіткання: розгортаю альбом, бачу кольорову вклейку, а там кишить бридкими комахами. Лежачи на килимі, я вирушав у безплідні мандри по Фонтенелю, Арістофанові, Рабле; фрази чинили мені опір, ніби речі, доводилося роздивлятися їх, кружеляти довкола них, удаючи, ніби йду геть, і раптово повертатися, щоб заскочити їх зненацька, — та часто-густо вони так і не виказували своєї таємниці. Я був Лаперузом, Магелланом, Васко де Гамою і відкрив чудернацькі племена: «геотонтімо- руменос» в комедії Теренція, перекладеній олександрійським віршем, «ідіосинкразію» у праці з порівняльного літературознавства. «Апокопа», «хіазм», «парангон» та сотні інших незбагненних і недосяжних готтентотів виникали раптом десь у кінці сторінки, і їхня з’ява вносила плутанину у весь абзац. Зміст оцих складних, темних слів я пізнав лише років через десять-п’ятнадцять, ба й сьогодні вони зберігають свою непрозорість: це перегній моєї пам’яті.
В бібліотеці зберігалися книги головно французьких та німецьких класиків. Були там також підручники граматики, кілька уславлених романів, «Вибрані оповідання» Мопассана, монографії про художників — Рубенса, Ван-Дейка, Дюрера, Рембрандта — новорічні дарунки дідові від його учнів. Світ убогий. Але великий Ляруссів словник заміняв мені все: я брав перший-ліпший том із передостанньої полиці, що за письмовим столом, А-Веїіо, Веііо-Сй або Сі-Б, Меіе-Ро чи Рг-7 (ці сполучення складів стали для мене власними іменами, котрі вказували на певні сфери людських знань: тут була, скажімо, область Сі-Б або область Рг-г, з їхньою флорою та фауною, їхніми містами, славетними людьми та битвами), насилу ставив його на дідів бювар, розгортаючи, вишукував там справдешніх птахів, ганявся за справдешніми метеликами, котрі сиділи на справдешніх квітах. Жили там люди і звірі, кожен сам по собі: гравюри були їхньою плоттю, тексти — їхньою душею, їхньою єдиною сутністю; за мурами нашого будинку блукали самі лишень невиразні копії, котрі більшою чи меншою мірою наближалися до прототипів, але ніколи не могли досягти їхньої довершеності: в зоологічному саду у мавп було набагато менше мавпячого, у людей з Люксембурзького саду — менше людського. Платонік мимоволі, я йшов від знань до предмету; ідея видавалася мені реальнішою за річ, бо першою
давалась мені до рук і давалась як власне річ. Саме через книги я пізнав світ — асимільований, класифікований, по- ярликований, усвідомлений, але ще грізний, — і я плутав безладдя мого книжкового досвіду з випадковим плином реальних подій. Ось звідкіля в мене цей ідеалізм, що на нього я змарнував тридцять літ, намагаючись здихатися його.
Повсякденне життя було просте: ми зналися із статечними людьми, що розмовляли голосно й зрозуміло, опираючись у своїх безапеляційних міркуваннях на здорові принципи, на Мудрість Нації і зважувались вирізнятися з загалу тільки певним душевним маньєризмом, до якого я вже чудово звик. З першого слова їхні висновки переконували мене прозорою і наївною очевидністю; якщо вони хотіли виправдати свої вчинки, то наводили докази такі нудні, що ніхто не піддавав сумніву їхню правдивість; докори їхнього сумління, люб’язно виставлені, не стільки мене бентежили, скільки наставляли на шлях істинний: це були вдавані конфлікти, заздалегідь вирішені, завше ті самі; їхні провини, коли вони їх визнавали, були неістотні: через поквапність і цілком дозволену, проте, може, трохи надмірну дратливість вони схибили, та, на щастя, вчасно похопилися. Провини відсутніх, набагато серйозніші, завжди готові були вибачити; в нас не лихословили, тільки з сумом відзначали чиїсь вади. Я слухав, я розумів, я співчував, ці розмови мене заспокоювали, і я не відчував провини, оскільки вони переслідували саме цю мету: нема нічого невиліковного і, по суті, нічого не міняється, марнота марнот на поверхні не повинна заступати нам загробну тишу нашої долі.
Наші гості відкланювалися, я залишався сам і втікав із цього банального цвинтаря, повертався до життя, до запаморочення від книг. Варто було розгорнути одну з них, щоб знову знайти там ту нелюдську збурену думку, велемовність і глибини якої перевершували моє розуміння, вона перестрибувала від однієї ідеї до іншої так хутко, що я сто разів на сторінку, приголомшений, збитий з пантелику, випускав її з рук. У мене перед очима проходили події, котрі дід запевне вважав би неправдоподібними, та які, одначе, мали разючу правдивість написаних речей. Герої падали як сніг на голову, кохалися, сварилися, перерізали одне одному горлянки; той, хто залишався живий, марнів із горя і йшов у могилу слідом за товаришем чи ніжною коханкою, котру власноруч і погубив. Що було діяти? Чи я мав ганити, як це чинили дорослі, докоряти, вітати, виправдовувати? Але ці диваки ні сном ні духом не відапи про наші моральні принципи, а мотиви їхньої поведінки, якщо навіть їх і приточували, вислизали від мене. Брут убивас свого сина, так само чинить і Матео Фа^ьконе. Отже, така практика досить поширена. Проте ніхто з мого оточення чомусь до цього не вдавався. У Медоні мій дід посварився з дядечком Емілем, і я чув їхню сварку в саду, проте він не збирався вбивати свого сина. Цікаво, якої він думки про дітовбивць? Сам я утримувався від міркувань: мені небезпека не загрожувала, оскільки я був сиротою, і ці величні вбивства мене трохи розважали, але в оповідях про них я відчував схвалення, яке мене збивало з пантелику. Скажімо, Горацій, — я ледве стримався від люті, щоб не плюнути на гравюру, де він у шоломі, з оголеною шпагою, гнався за нещасною Каміллою. Карл інколи наспівував:
Нема рідніших і найближчих,
Ніж мої рідні брат, сестра...
Це мене бентежило: якби мені поталанило мати сестру, вона, очевидно, була б мені ближча, ніж Анн-Марі? Ніж Карлімамі? Виходить, вона б була моєю коханкою. Слово «коханка», досі ще малозрозуміле, я часто бачив у трагедіях Корнеля. Коханці цілуються і клянуться одне одному спати в одному ліжку (дивний звичай: хіба не краще на двох ліжках, що стоять поряд, як це робимо ми з матір’ю?). Я більше нічого не знав, проте під яскравою оболонкою поняття уявляв непрохідні хащі. Якби я мав сестру, то в будь- якому разі не обійшлося б без кровозмішення. Я марив про це. Скажете, збочення? Приховування заборонених почуттів? Можливо. В мене була старша сестра — моя мати, а я хотів, щоб у мене була молодша. Ще й нині, 1963 року, з усіх родинних зв’язків цей єдиний мене зворушує1. Найбільшою моєю помилкою було те, що я не раз намагався знайти серед жінок сестру, якої я ніколи не мав; мені було
відмовлено в позові, і мене ж таки засуджено до оплати судових витрат. Проте, коли я пишу оці рядки, в мені знову починає нуртувати той гнів проти вбивці Камілли; гнів такий могутній і нестримний, що приходжу до думки, чи не злочин Горація став одним із джерел мого антимілітаризму: військові вбивають своїх сестер. Я б йому показав, де раки зимують, цьому рубаці! Для початку — до стовпа його! І десяток куль у потилицю! Я перегортав сторінку, друкарські знаки переконували мене, що я помиляюся: сестровбивцю треба виправдати. Кілька секунд я, задихаючись, тупав ногою, як той бик, що загледів червону шматину. І відразу ж квапився вгамувати свою лють. Нічого не вдієш — доводилося захищатися: я був занадто молодий і все бачив, неначе в кривому дзеркалі; необхідність цього виправдання напевне була висловлена в численних олександрійських віршах, які залишилися для мене незрозумілими або які я просто пропустив через нетерплячку. Мені подобалася ця незрозумілість, подобалося, що предмет оповіді ніяк не давався мені до рук: я почувався по-новому, незвично. Разів із двадцять я перечитував останні сторінки «Пані Боварі»; під кінець я вже знав напам’ять цілі абзаци, проте поведінка небораки-вдівця не стала мені зрозуміліша: він натрапив на листи, але з якої речі відпускати через це бороду? Він похмуро глипав на Родольфа, маючи на нього, певно, зуб, — але за що, насправді? І навіщо він казав Родольфові: «Я не серджусь на вас»? Чому Родольф вважав, що він «смішний, а може, трохи й огидний?» Потім Шарль Боварі помирав: з горя? від хвороби? І навіщо лікар розпанахав йому живіт, адже й так уже було по всьому? Мені подобався цей затятий опір, якого я так і не зміг подолати до кінця; ошуканий, знесилений, я смакував солодку двозначність — розуміти, не розуміючи, проникав у саму товщу буття; людське серце, про яке дід так охоче розводився в родинному колі, мені скрізь видавалося млявим і порожнім, окрім книг. Чудернацькі імена впливали на мій настрій, збурювали в мені сум’яття і тугу, причини котрих я не міг збагнути. Варто було мені сказати «Шарбоварі», як невідь-звідки вигулькував величезний бородань у лахмітті, що швендяв за огорожею: це було нестерпно. Джерелом цих тривожних втіх було поєднання двох протилежних страхів. З одного боку, я боявся кинутися стрімголов у той неправдоподібний світ і безкінечно блукати там у товаристві Горація і Шарбоварі, втративши надію знову відшукати вулицю Ле Гофф, де мешкали Карлімамі і мати. А з другого боку, я здогадував
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 15 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |