мало-помалу обернули письменника-лицаря на письменни- ка-страдника. Я розповідав, як безталанний пастор, покірний волі свого батька, зберіг Божественне, щоб улити його в Культуру. З цієї амальгами народився Дух Святий, атрибут безконечної Субстанції, покровитель літератури і мистецтва, мертвих і живих мов, а також прямого методу навчання, білий голуб, котрий щедро обдаровував родину Швейцерів своїми з’явами, пурхав по неділях над органами, оркестрами, а в будні вмощувався на дідовому тім’ї. Давні Карлові балачки, зібрані докупи, уклалися в моїй голові в певну промову: світ був жертвою Зла; єдине спасіння — зректися самого себе, всього Земного і, усвідомивши всю глибину падіння, віддатися спогляданню незбутних Ідей. Досягнути їх без тренування важко, тому ця справа покладена на певну групу фахівців. Служителі культу беруть людство під опіку й обертають свої чесноти на його спасіння: світські хижаки, великі й малі, мають повне право вбивати один одного або скніти в невігластві без істини в душі, оскільки письменники і художники думають замість них про Красу і Добро. Щоб вирвати людство з тваринного стану, потрібно задовольнити щонайменше дві умови: по-перше, зберегти в місцях, що перебувають під охороною, реліквії померлих служителів культу — полотна, статуї; по-друге, мати хоча б одного служителя культу, що б міг далі вести справу і творити майбутні реліквії.
Нікчемна нісенітниця: я поглинав її, не втямивши до пуття; у двадцять років я й далі у неї вірив. І тому я ще довгий час уважав, що витвір мистецтва — явище метафізичне, народженням котрого клопочеться всесвіт. Я відкопав цю жорстоку релігію й увірував у неї, щоб позолотити нею своє тьмяне покликання: я ввібрав у себе озлоблення і кривди, які зовсім мене не обходили, а тим паче мого діда; давня жовч Флобера, Гонкурів, Готьє отруїла мене; їхня абстрактна ненависть до людини була прищеплена мені під машкарою любові і заразила мене новими уявленнями. Я зробився несхитним катаром, я змішав літературу з молитвою, перетворив її на людську пожертву. Мої брати, вирішив я, благають, щоб я присвятив своє перо їхньому спасінню: їхнє жалюгідне буття було б приречене на забуття, якби не покровительство Святих; якщо я кожного ранку розплющую очі, якщо, підбігаючи до вікна, бачу, що вулицею простують Пані й Панове, живі й здорові, то дякувати за це треба якомусь трудареві-недомнику, що від зорі до зорі силкується написати безсмертну сторінку, яка стане платнею за добову відстрочку для всіх нас. Коли смеркнеться, він знову візь- меться за перо, і так буде щовечора — нині, взавтра, аж доки він помре від виснаження; тоді прийду на зміну я, і теж буду втримувати рід людський на краю безодні своїми метафізичними пожертвами, своєю творчістю. Небавом воїн поступився місцем священикові: трагічний Парсіфаль, я пропонував самого себе на покаянну жертву. Того дня, коли я відкрив Шантеклера, в моїй душі все сплелося у вузол, і я поклав тридцять років свого життя, щоб розплутати той гадючий клубок. Пошматований, закривавлений, побитий півень збирається на силі, щоб охороняти весь пташиний двір; він заспіває — і яструб утікає геть, а підступний натовп, який нещодавно глузував із співака, кадить йому фіміам; яструб щез, поет знову вступає до борні. Краса надихає його, подесятеряє сили, він насідає на свого ворога й перемагає. Я плакав: Грізельда, Корнель, Пардальян — я їх усіх похопив в одному: я буду Шантеклером. Тепер усе мені видалося простим: писати — означає доточити ще одну перлинку до низки намиста Муз, залишити нащадкам пам’ять про гідне життя, захистити народ від самого себе і від його ворогів, урочистою месою здобути для людей благословення небес. Мені було невтямки, що можна писати, аби читали.
Пишуть для сусідів або ж для Бога. Я вибрав писати для Бога, маючи намір порятувати сусідів. Я волів мати не читачів, а боржників. Зарозумілість роз’їдала мою великодушність. Уже в ту пору, коли я був оборонцем сиріт, я, прагнучи здихатися їх, велів їм ховатися. Коли я став письменником, то не відмовився від своїх звичок: перш ніж порятувати людство, я зав’язував йому очі і лише тоді розвертався супроти малих, чорних і шпарких рейтарів-слів; коли моя нова сирітка зважиться зірвати пов’язку, то я вже буду ген-ген; урятований хоробрістю одинця, вона спочатку не завважить на полиці Національної бібліотеки осяйний новенький томик з моїм іменем.
Прошу врахувати пом’якшувальні обставини. їх три. Передусім крізь ці вигадки ясно прозирає мій сумнів щодо власного права до життя. У цьому безпашпортному людстві, котре очікує на добрий гумор Митця, не важко розпізнати дитя, переситившись добробутом, нудиться на своєму сідалі; я прийняв мерзенний міф про Святого, котрий рятує чернь, оскільки черню, зрештою, був я сам; я проголосив себе патентованим спасителем натовпу, щоб небавом і, як кажуть єзуїти, на додачу, забезпечити власне спасіння.
Та й було мені тільки дев’ять років. Син-одинак, позбавлений друзів, я навіть уявити собі не міг, що моєму усамітненню колись наступить край. Слід признатися, що письменником я був зовсім невизнаним. Я знову взявся за перо. Мої нові романи, за браком ліпшого, волос у волос були схожі на попередні, але ніхто їх не брав до рук. Навіть я — мені було гидко себе перечитувати. Моє перо бігало так прудко, що я часто відчував біль у зап'ястку; я жбурляв на підлогу списані зшитки, потім забував про них, зрештою вони кудись зникали, і тому я нічого не завершував: чи варто розповідати кінець історії, коли початок утрачено? А втім, якби Карл зволив хоч одним оком глипнути на ті сторінки, він був би для мене не читачем, а верховним суддею, і я побоювався його вироку. Моя творчість, ні до кого не звертаючись, зрештою стала самоціллю: я писав, щоб писати. І не шкодую про те: якби мене читали, я прагнув би сподобатися і знову став би вундеркіндом. У підпіллі я почувався справжнім.
І, нарешті, ідеалізм служителя культу грунтувався на дитячому реалізмові. Я вже казав: одкривши світ через мову, я довго сприймав слово за світ. Існувати означало володіти затвердженою назвою десь на безконечних Скрижалях Слова; писати означало вирізьблювати на них нові істоти або — такою була найнав’язливіша з моїх ілюзій — ловити речі живцем у пастки фраз: якщо я вправно жонглюватиму словами, об'єкт заплутається в знаках, і я його схоплю. В Люксембурзькому саду мене причаровувала розкішна подоба платана: я не спостерігав за ним, а, навпаки, довірливо чекав натхнення; за мить я вловлював шепіт справжнього листя у простому прикметникові чи інколи в цілому реченні: я збагатив усесвіт тріпотливим листям. Ніколи я не записував своїх знахідок на папері: я вважав, що вони накопичуються в моїй пам’яті. Насправді ж я їх забував. Але вони сповнювали мене передчуттям моєї майбутньої ролі: мені судилося давати назви. Уже багато сторіч неясні білі плями в Орільяку настійно вимагали чітких обрисів, змісту; я зроблю з них справжні пам'ятники. Терорист, я зазіхав лише на їхню сутність: я сотворю її словом. Знавець риторики, я кохався лише в словах: я воздвигну словесні храми під блакитним оком слова «небо». Я споруджуватиму на віки. Коли я брав до рук книгу, то міг невідь-скільки розгортати й згортати її, вона від цього не змінювалася. Торкаючись цієї незнищенної субстанції — тексту, мій нікчемний погляд лише ковзав по поверхні, нічого не зачіплюючи і не зношуючи. Я ж, пасивний, ефемерний, був тільки засліпленою, пронизаною вогнем маяка мошкою; я виходив із кабінету, гасив світло: невидима в пітьмі, книга й далі сяяла для себе самої. Я наділю свої твори цим текучим шаленством всепроникних променів, а згодом серед румовищ бібліотек вони переживуть людину.
Мені сподобалось бути невідомим, я загорівся бажанням вести далі цю гру, зробити невідомість своєю заслугою. Я заздрив уславленим в'язням, котрі писали в тюрмах при свічці. Вони жертвували собою задля сучасників, але були позбавлені спілкування з ними. Щоправда, поступ моралі унеможливив мої сподівання на те, що мій талант набуде найбільшого розвою в ув'язненні, але я все-таки не зневірився: вражене невибагливістю моїх прагнень, Провидіння докладе всіх зусиль, щоб вони збулися. Та поки ще я залишався сам-один.
Мати, ошукана дідом, не втрачала нагоди змалювати мої майбутні радощі: щоб спокусити мене, вона облаштувала моє життя всім тим, чого не вистачало їй самій: спокоєм, дозвіллям, злагодою. Молодий викладач, ще не одружений, я винай- маю у вродливої літньої пані затишну кімнату, яка пахне лавандою і свіжою білизною, за два кроки від ліцею; вечорами я затримуюся у вітальні, щоб побалакати з господинею, яка в захопленні від мене; а втім, усі мене люблять, бо я люб'язний і ввічливий. З усього сказаного я чув лиш одне — «твоя кімната»; ліцей, вдову полковника, дух провінції я залишаю без уваги і бачив лише кружок світла на своєму столі; запнуті фіранки, посеред кімнати, залитої мороком, я схиляюся над зошитом у чорному коленкорі. Мати оповідала далі, перескакуючи через десять років: за покровителя в мене генеральний інспектор, я серед обраних світського товариства Орільяка, молода дружина почуває до мене найніжнішу прихильність і народжує мені гарних здорових дітей — двох синів і дочку, дружина отримує спадок, я купую шматок землі на околиці міста, ми будуємося і щонеділі всією родиною їздимо простежити, як ідуть роботи. Я до того не дослухався: упродовж цих десяти років я, коротун, вусань, як мій батько, видершись на купу словників, не залишав столу: вуса мої взялися сивиною, рука пише без угаву, зшитки один за одним падають на паркет. Людство спить, ніч, дружина і діти сплять, а може, навіть і повмирали, господиня спить; сон викреслив мене з їхньої пам'яті. Оце так самота: два мільярди людей повкладалися спати, а я бовванію над ними — єдиний на чатах.
На мене дивиться Дух Святий. Він саме ухвалив повернутися на Небо і покинути людей; настав час принести себе в жертву: я показую йому рани своєї душі, сльози, що зросили папір, він читає через моє плече, його гнів вщухає. Що його вгамувало — глибина страждань чи довершеність мого творіння? Я відповів собі, що твір, а потайки думав, що страждання. Звичайно, Святий Дух відзначив лише справді мистецькі твори, але я читав Мюссе, я знав, що «твори розпуки найпрек- расніші», і вирішив уполювати Красу на приманку відчаю. Слово «геніальність» завжди викликало у мене підозру, а тепер і поготів, я навіть гидував ним. До чого тут туга, випробування, долання спокуси, в чому, зрештою, заслуга, якщо я просто обдарований? Я ледве міг стерпіти, що мені дано одне тіло і ту саму голову на всі випадки життя; я не дам закувати себе в призначені для мене обладунки. Я готовий був звалити на свої плечі місію при умові, щоб вона ні на що не спиралася, щоб вона просто собі сяяла в порожнечі абсолюту. Я тайкома перешіптувався зі Святим Духом. «Ти писатимеш», — казав він мені. А я заламував з розпачу руки: «За що, Господи, ти вибрав мене?» — «Ні за що». «Тоді чому я?» — «А так — знічев’я». — «Чи є в мене хоч якась легкість пера?» — «Ніякої. Невже ти гадаєш, ніби великі твори народжуються з-під легких пер?» — «Господи, якщо я такий уже нікчема, то як я спроможуся сотворити книгу?» — «Старанням своїм». — «Отже, її може написати будь-хто?» — «Будь-хто, але я вибрав тебе». Таке ошуканство було мені дуже вигідним: дозволяло виставляти напоказ свою нікчемність і водночас шанувати в собі автора майбутніх шедеврів. Я був обранцем, помазаником, але бездарним: усе, чого я досягну, прийде завдяки моєму терпінню і стражданням; я відкидав у собі будь-яку індивідуальність: риси характеру зв’язують; я був вірний лише найвищому служінню, котре вело мене до слави через тортури. Залишалося тільки знайти ті тортури; це була єдина, але, здавалося, нерозв’язана проблема, оскільки сподіватися на злидні не випадало: буду я невідомий чи знаменитий, все одно отримуватиму платню у відомстві освіти й ніколи не голодуватиму. Я провіщаю собі жорстокі любовні страждання, але без захвату, я ненавидів заціпенілих коханців; мене шокував Сірано, цей фальшивий Пардальян, який тупів перед жінками. За справжнім Пардальяном тягнувся цілий хвіст залицяльників, котрих він навіть не помічав; щоправда, смерть його коханої Віолетти навіки розбила йому серце. Вдівство — невигойна рана: а все через жінку — «в тобі, в тобі одній причина», — але не з її вини; це позволить відкинути домагання всіх інших. Треба обмізкувати. Якщо навіть припустити, що моя юна орільякська дружина гине в катастрофі, такого горя замало, щоб стати обранцем долі: воно було водночас і випадкове, і надто буденне. Моя несамовитість все ж знайшла вихід; осміяні і гнані, деякі письменники до останнього подиху скніли в ганьбі й забутті, слава вінчала лише їхні трупи — ось це саме для мене. Я сумлінно писатиму про Орільяк і його статуї. Нездатний на ненависть, я прагнутиму лише до злагоди і служіння людям. А втім, щойно з’явившись на світ, моя перша книжка викличе скандал, з мене зроблять ворога народу, мене цькуватимуть овернські газети, крамарі відмовлятимуть мені в послугах, осатаніла юрба закидає камінням мої вікна; щоб урятуватися від лінчування, я змушений буду втікати. Приголомшений, я спочатку проживу довгі місяці в нестямі, без угаву повторюючи: «Згляньтеся! Це просто якесь непорозуміння, адже людина за своєю природою добра!» 1 зрештою, це справді виявиться непорозумінням, але Святий Дух не дозволить, щоб воно розвіялося. Я видужаю; одного дня знову сяду за стіл і напишу нову книгу про море або про гори. Вона не знайде видавця. Гнаний, змушений переховуватися, можливо, засуджений, я напишу інші книги, багато книг, перекладу Горація віршами, викладу свої скромні і вельми мудрі міркування щодо педагогіки. Нічого не вдієш: у дорожній скриньці накопичуватимуться невидані зшитки.
Ця історія мала два висновки; я вибирав перший або другий залежно від настрою. У тужливі дні я бачив себе вмирущим на залізному ліжку, всіма зневаженим, сповненим відчаю, саме в ту хвилю, коли Слава підносила до вуст свою сурму. Інколи я дарував собі трохи щастя. У п’ятдесят років, пробуючи нове перо, я пишу своє ім’я на рукописі, який згодом губиться. Хтось знаходить його — на горищі, в рівчаку, в комірчині будинку, який я щойно покинув, — читає, приголомшений, відносить його до Артема Файяра, знаменитого видавця Мішеля Зевако. Стався справжній тріумф: десять тисяч примірників розійшлося за два дні. Повсюдне каяття. Ціла юрба репортерів кидається на мої пошуки, але за мною вже й слід запав. Самітник, я ще тривалий час не відаю про цю раптову зміну громадської думки. Нарешті одного разу, ховаючись від дощу, я заходжу в кав’ярню, розгортаю газету, яка валялася під рукою, і що я бачу? «Жан-Поль Сартр, письменник-загадка, співець Орільяка, поет моря». На третій сторінці шість колонок, набраних жирним шрифтом. Я торжествую. Ні, я в солодкій меланхолії. Хай там як, я повертаюся додому, з допомогою господині запаковую і перев’язую мотузкою дорожню скриньку із зшитками і спроваджую її до Файяра без зворотньої адреси. Цієї миті я уривав свою оповідку, перебираючи в голові найчудовніші комбінації: якщо я відправлю посилку з того самого міста, де мешкаю, журналісти як оком змигнути викриють мій сховок. Найліпше я захоплю валізу з собою в Париж і там доправлю пакунок у видавництво через посильного; перед відходом потяга я ще встигну відвідати місця мого дитинства — вулицю Ле Гофф, вулицю Суффло, Люксембурзький сад. Мене потягне відвідати «Бальзар», я пригадаю, що дід — який на той час уже помер — декілька разів водив мене туди 1913 року: ми сідали поряд на лаві, всі дивилися на нас поблажливо, дід замовляв собі кухоль пива, а мені — невеличкий кухлик, і я відчував, що мене люблять. 1 ось тепер, п’ятдесятирічний і журливий, я прочиняю двері пивниці і прошу гарсона принести пива. За сусіднім столиком молоді й гарні жінки про щось жваво розмовляють, згадуючи моє ім’я. «Ох! — бідкається одна з них, — нехай він буде старий, бридкий — дарма: я віддала б тридцять років свого життя, аби лиш стати його дружиною!» Я посміхаюся їй гордо і сумно, вона відповідає мені здивованою усмішкою, я встаю і йду геть.
Довгий час я шліфував цей епізод і сотні інших, від котрих убережу читача. В них можна розпізнати моє дитинство, спроектоване в майбутнє, моє становище в сім’ї, вигадки, що володіли мною в шестирічному віці, забаганки моїх невизнаних паладинів. У дев’ять років я ще дувся на світ, отримуючи від цього велику насолоду: через примхи я, несхитний, невблаганний страдник, увічнював те непорозуміння, від якого, здавалося, навіть самому Духові Святому урвався терпець. Чому я не назвав свого імені цій чарівній своїй прихильниці? «Ох, — скрушно зітхав я, — вона з’явилася надто пізно». — «Але у всякому разі вона згодна?» — «Гадаю, але ж я надто бідний». — «Надто бідний! А авторські права?» Мене не зупиняло й це заперечення: я написав Файярові, щоб він роздав гроші, які належать мені, злидарям. Але потрібна була розв’язка. Гаразд! Я згасав у своєму закутку, всіма покинутий, але спокійний: моя місія завершена.
Одне вражає мене в цій співаній-переспіваній історії: з того знаменитого дня, коли я натрапляю на своє ім’я в газеті, рветься пружина, і я доходжу краю; я журно насолоджуюся своєю славою, але більше не пишу. Суть обох розв’язок одна: чи я помираю, щоб народитися задля слави, чи спочатку приходить слава, щоб мене убити, бажання писати таїть у собі відмову від життя. В ту пору мене схвилювала одна втішна оповідка, вже й не пригадаю звідки вичитана. Дія відбувається в минулому сторіччі. На одному з сибірських полустанків сюди-туди походжає якийсь письменник, чекаючи потяга. На виднокрузі — жодної халупки, жодної живої душі. Письменник понуро опустив свою велику втомлену голову. Він підсліпий, неодружений, брутальний, завжди сердитий; він нудьгує, думає про пухлину простати, про свої борги. І раптом на дорозі, що в’ється вздовж залізниці, з’являється карета, звідти вискакує молода графиня, підбігає до мандрівця, якого вона зроду-звіку не бачила, але запевняє, що впізнала його по колись показаному їй дагеротипу, кланяється, хапає його праву руку й цілує. На цьому оповідання уривається, і я досі не втямлю, що хотів сказати автор. У дев’ятирічному віці мене захоплювало, що в цього письмен- ника-буркотуна навіть серед степу знайшлися читачки і що така прекрасна панянка з’явилася нагадати йому про забуту ним славу: це й було справжнім народженням. А якщо заглянути ще глибше — смертю; я відчув це і хотів цього теж; живого простолюдця аристократка не вшанує таким захопленням. Графиня, здавалося, говорила йому: «Якщо я наважилась підійти до вас і торкнутися вас, то нема потреби дотримуватися приписів мого високого рангу; мені байдуже, що ви подумаєте про мій учинок, ви для мене не просто людина, а символ вашої творчості». Здоланий поцілунком, за тисячу верст від Петербурга, на відстані п’ятдесяти п’яти років від дня свого народження, мандрівець спалахував полум’ям, згоряв у полум’ї власної слави, не залишивши після себе нічого, крім вогненних букв каталога своїх творів. Я бачив, як графиня сідала в свою карету, щезала, і степ знову впадав у самоту; в сутінках потяг проїздив полустанок не зупиняючись, щоб надолужити запізнення, я відчував, як від страху по спині пробігали дрижаки, пригадував «Вітер у деревах» і думав: «Графиня — це смерть». Одного дня вона з’явиться на безлюдній дорозі і поцілує мої пальці.
Смерть викликала у мене млість, оскільки я не любив життя: цим пояснюється жах, який вона навіювала на мене. Ототожнивши її зі славою, я зробив із смерті своє призначення. Я захотів померти; інколи крижаний страх сковував моє нетерпіння, але ненадовго; моя свята радість воскресала, і я чекав блискавиці, яка спопелить мене до кісток. У наших потаємних задумах неподільно сплетені наміри і викрутні: я добре бачив, що в божевільній ідеї писати, щоб виправдати своє існування, всупереч її підступності й оманливості, крилося щось реальне; це доводиться тим, що минуло вже п’ятдесят років, а я ще пишу. Але якщо я підіймаюся до першоджерел, то передусім у цій ідеї бачу викрутні, самогубство навпаки; так, дужче, ніж епопеї, дужче, ніж страдницт- ва, я жадав смерті. Я довго побоювався, що закінчу дні, як і почав, — де трапиться, абияк, і що цей невиразний скін буде лиш відблиском мого невиразного народження. Моє покликання змінило все: удари шпаги минають, написане залишається, я відкрив для себе, що Даритель у Красному Письменстві може обернутися на власний Дар, тобто на об’єкт у чистому вигляді. Випадок зробив мене людиною, великодушність зробить мене книгою; я зможу відлити в бронзових письменах своє базікання, свою свідомість, замінити марноту життя незнищенністю написів, плоть — стилем, кволі спіральні витки часу — вічністю, постати перед Святим Духом, мов якийсь мовний осад, зробитися насланням для роду людського, зрештою, стати іншим, іншим, ніж я сам, іншим, ніж решта, іншим, ніж усе. Я почну з того, що зроблю своє тіло непідвладним часові, а потім запропоную його споживачам. Я писатиму не задля втіхи, а щоб висікти це безсмертне тіло у слові. З вершини моєї могили народження видалося мені неминучим злом, суто тимчасовим утіленням, котре готувало мене до перетворення: щоб воскреснути, слід писати; щоб писати, конче потрібні мозок, очі, руки; завершиться праця — і ці органи зникнуть самі по собі: десь року 1955 лялечка розпукне, із неї вилетять двадцять п’ять метеликів in folio[10], тріпочучи всіма сторінками, щоб умоститися на полиці Національної бібліотеки. Ці метелики будуть не чим іншим, як моїм власним «я»: двадцять п’ять томів, вісімнадцять тисяч сторінок тексту, триста гравюр, зокрема й портрет автора. Мої кістки — це коленкор і картон, моя пергаментна плоть відгонить клеєм і грибами, я влаштувався з усіма вигодами на шістдесяти кілограмах паперу. Я воскресаю, кінець кінцем стаю повноцінною людиною, що мислить, розмовляє, співає, може грізно гримнути, що утверджує себе з рішучою незрушністю матерії. Мене беруть, мене розгортають, мене кладуть на стіл, мене погладжують долонею, а інколи розпростовують так, що чується хрускіт. Я терплю все це, а потім раптом спалахую, засліплюю, наказую на відстані, мій владний голос долає простір і час, я караю злих, захищаю добрих. Ніхто мене не може ні забути, ні замовчати: я великий ідол, зручний і грізний. Моя свідомість розпалася на друзки: тим краще. Вона заполонила інші свідомості. Мене читають, я впадаю у вічі; про мене говорять, я у всіх на вустах, я — мова, універсальна й неповторна; у мільйонах поглядів я відбиваюся непогамовною цікавістю; для того, хто зуміє мене полюбити, я найпотаємніший трепет його душі, але якщо він захоче доторкнутися до мене рукою, я розтану і зникну: я більше ніде не існую, я — нарешті! — повсюди: паразитую на людстві, мої доброчинсгва підточують його і примушують безкінечно відтворювати мене з нічого.
Фокус удався: я поховав смерть у савані слави, віднині я думав лише про славу, не згадуючи смерті, не здогадуючись, що обидві вони — одне ціле. Нині, коли я пишу ці рядки, то знаю, що мій час минув, залишилося декілька років. Так ось, я чітко собі уявляю, без великої радості, грядущу старість і майбутню неміч, неміч і смерть тих, котрих я обожую, а власну смерть — ніколи. Отже, я немов даю своїм близьким зрозуміти, — дехто з них на п’ятнадцять, двадцять, а то й тридцять років молодший за мене, — як мені прикро пережити їх; вони потішаються наді мною, і я сміюся разом із ними, але вони нічого не можуть і не зможуть змінити: у дев’ять років я пережив операцію, внаслідок якої в мене було видалено здатність відчувати певне розчулення, властиве, як кажуть, нашій природі. Десять років по тому в Педагогічному інституті, підвладні цьому розчуленню, серед ночі зненацька просиналися від жаху або люті мої найкращі друзі: я ж спав, як мертвий. Після важкої хвороби один із них запевняв нас, що пізнав усі муки агонії аж до останнього подиху. Нізан був найодержиміший: інколи наяву він бачив себе трупом; він підіймався, в очах кишіла хробачня, брав навпомацки свого імпозантного капелюха з круглим верхом, щезав; через два дні його знаходили п’яного в товаристві якихось незнайомців. Вряди-годи в якійсь хижі ці роковані на смерть розповідали про свої безсонні ночі, ділилися досвідом небуття: вони розуміли один одного з півслова. Я їх слухав, любив і горів бажанням бути схожим на них, та хоч як пнувся я зі шкіри, до моєї свідомості проникали тільки банальності, котрі можна почути на похоронах: от жила людина — і померла, не відають, кому судилося жити, кому померти; за годину до смерті ще живеш. Я не сумніваюся, що в їхніх словах є якийсь невловний для мене зміст; я заздрісно мовчав, я почувався невтаємниченим. Кінчалося все тим, що зверталися до мене, наперед уже гніваючись: «А тебе це не хвилює?» Я розводив руками безпорадно і принижено. Вони роздтратовано реготали, їх сліпив спалах очевидності, що нею їм не вдавалося поділитися зі мною: «Невже, вкладаючися спати, тобі ніколи не спадало на думку, що є люди, котрі помирають уві сні? Невже ти ніколи не думав, коли чистив зуби: ось і прийшов край, це мій останній день? Невже ти ніколи не відчував, що треба поспішати, поспішати, що часу катма? Гадаєш, ти безсмертний?» Я відповів, наполовину зухвало, наполовину за звичкою: «Авжеж, я вважаю себе безсмертним». Більшої брехні годі шукати: я застрахувався від випадкової смерті, ото й усе; Святий Дух дав мені довготермінове замовлення, тепер він мусить дати й час на його виконання. Вибраний у почесні покійники, я був самою смертю застрахований від катастроф, крововиливів, перитоніту: ми умовилися з нею про дату зустрічі; якщо я прийду на побачення надто рано, я не здибаюся з нею; друзі могли скільки завгодно докоряти мені, що я ніколи не думаю про смерть, — їм було просто невтямки, що я ні на хвилину не припиняю нею жити.
Сьогодні я визнаю за ними правду: вони цілком прийняли умови людського існування і навіть тривогу: я вибрав спокій, і в глибині душі я справді вважав себе безсмертним; я заздалегідь убив себе, оскільки лише небіжчики втішаються безсмертям. Нізан і Майо знали, що стануть жертвами звірячого нападу, що, живі і повнокровні, вони будуть вирвані зі світу. Я лукавив із собою: щоб позбавити смерть її варварської суті, я поклав собі бачити в ній мету, а в житті — єдиний відомий спосіб померти. Я неквапом наближався до скону, усвідомлюючи, що надій і бажань мені вистачить лише для заповнення моїх книг, упевнений, що останнє поривання мого серця впишеться в останню сторінку останнього тому моїх творів і що смерті дістанеться лише мрець. Нізан у двадцять років дивився на жінок і на машини, на блага світу сього з жадобою відчаю: він квапився все побачити, все похопити — і то негайно. Я дивився також, проте радше із старанності, аніж із хтивості: земне життя дано мені не для втіхи, а для підведення підсумків. Це було дуже зручно: через малодушність вельми чемної дитини, через боязкість я ухилився від ризику існувати відкрито, вільно, без гарантії Провидіння; я переконав себе, що все визначено заздалегідь, ба більше, що все вже в минулому.
Таке ошуканство вочевидь уберегло мене від спокуси полюбити себе. Загроза знищення примушувала кожного з моїх друзів ховатися в сьогоденні, усвідомлювати неповторність свого смертного життя і вважати себе зворушливим, найдорожчим, єдиним; кожен був залюблений у себе: а я, мрець, собі не подобався: я вважав себе досить посереднім, ще зануднішим, ніж великий Корнель, і моя індивідуальність суб'єкта була мені цікава лише тому, що готувала мить, яка оберне мене на об’єкт. Чи означає це, що я був скромніший? Анітрохи, просто хитріший: любов до себе я передоручав своїм нащадкам; одного чудового дня я ощасливлю, не знаю чим, серця чоловіків і жінок, котрі ще не народилися. Я був ще підступніший, ще лицемірніший: я потайки відмовлявся від життя, яке вважав нудотним і яке слугувало мені лиш інструментом моєї смерті, щоб цим порятувати його; я споглядав його очима нащадків, і воно здавалося мені зворушливою і прекрасною історією, котру я прожив задля всіх, — завдяки мені вже нікому не доведеться переживати його наново, досить просто розповісти. Я був воістину одержимий цим: обравши своїм майбутнім минуле великого небіжчика, я намагався жити в зворотній послідовності. Між дев’ятьма і десятьма роками я став цілком посмертним.
Це був не лише мій гріх: дід виховував мене в ілюзії ретроспективності. Хоча він теж, до речі, невинний, і я зовсім не збираюся нарікати на нього: цей міраж — мимовільний плід культури. Коли очевидці смерті великої людини помруть, сама смерть назавжди втрачає свою раптовість, час перетворює її на рису характеру. Давній покійник мертвий за своєю природою, при хрещенні він такий же мертвий, як і після соборування, його життя належить нам, ми, залежно від свого бажання, заходимо в нього з одного кінця, з другого, зсередини, йдемо до смерті або народження, — отже, хронологічний порядок розірвано і відновити його неможливо; ця постать більше нічим не ризикує, для неї все, мов мертвому кадило. Його існування зберігає видимість розвитку, але якщо хтось захоче оживити мерця, то всі події його життя стиснуться в одну мить. Намарне спробуєте ви посісти місце мерця, вдаючи, що поділяєте його пристрасті, помилки, упередженість, відновлюючи зламаний опір, швидкоплинну досаду чи страх, — все одно ви будете оцінювати поведінку небіжчика у світлі результатів, котрі годі передбачити, і знань, яких він не мав, ви буд^що-будь надаватимете особливої ваги подіям, що незабаром виявляться знаменними, хоча він не звернув на них уваги. Ось вам і міраж: майбутнє реальніше за теперішнє. Не варто дивуватися: життя прожито, достаток не в полі, а в коморі. Покійник залишається на півдорозі між буттям і його вартістю, між грубим фактом і його відтворенням, його буття замикається в коло, кожен оберт кола — все його життя. В салонах Арраса молодий адвокат, холодний і манірний, носить під пахвою свою власну голову; адже це покійний Робесп’єр; голова кровоточить, але не плямує килима; жоден із гостей її не помічає, проте ми тільки її й бачимо; потрібно ще років із п’ять, щоб вона скотилася в кошик, а вона осьдечки — відрубана, декламує мадригали, незважаючи на зламану щелепу. Відомо, що коли оптичний обман вчасно помітити, то він перестає заважати: є способи внести поправку; але в ту добу служителі культури його маскували, підживлюючи ним свій ідеалізм. Коли велика думка хоче з’явитися на світ Божий, вона назирає собі в утробі жінки велику людину, котра й буде її провісником; вона вибирає їй умови життя, середовище, точно дозує розуміння й обмеженість близьких, регламентує її освіченість, піддає необхідним випробовуванням, легенькими доторками виліплює її неврівноважений характер і владно скеровує поривання, аж доки цей об’єкт невсипущих турбот розродиться нею. Це ніде не розголошувалося, але все наводило на думку, що у ланцюгу причин і наслідків криється інша послідовність, протилежна.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 24 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |