Санкція фінансово-правової норми передбачає наслідки за невиконання чи неналежне виконання приписів норми, визначає вид та міру юридичної (адміністративної, кримінальної, фінансово-правової та ін.) відповідальності порушникам. Але фінансово-правові санкції характеризуються певними особливостями, а саме: 1) мають, як правило, грошовий характер та застосовуються у виді штрафу, пені, примусового списання коштів, припинення фінансування тощо; 2) поширюються на всіх учасників фінансових правовідносин; 3) сполучають правовідновлювальні і каральні (штрафні) елементи, тобто не тільки здійснюється покарання винної особи, а й забезпечується належне виконання її фінансового обов’язку; 4) відображають безпосередній зв’язок з фінансово-правовою відповідальністю. Наприклад, згідно зі ст. 117 Бюджетного кодексу України у разі нецільового використання суб’єктом бюджетних коштів Міністерство фінансів України, Державне казначейство України та інші органи у межах своїх повноважень можуть припиняти бюджетні асигнування тощо.
■ммн § 2. Зміст і особливості фінансових
правовідносин
Держава, здійснюючи фінансову діяльність, регулює процеси, пов’язані з розподілом та перерозподілом сукупного суспільного продукту і національного доходу, впливає на процеси нагромадження капіталу. Такі відносини для держави мають першорядне значення, оскільки з матеріальної точки зору забезпечують можливість виконання її завдань та функцій. Тому за допомогою норм права вона прагне організувати і врегулювати такі суспільні зв’язки належним чином, надає їм відповідні форму і зміст, через що такі відносини стають фінансово-правовими. Фінансові правовідносини є юридичною формою вираження та закріплення фінансових (економічних) відносин, що можуть існувати лише в правовій формі. Поза правовідносинами фінансова діяльність є нездійсненною, оскільки тільки при закріплених і взаємопов’язаних юридичних правах і обов’язках суб’єктів, реалізація яких забезпечується можливістю державного примусу, можуть бути створені відповідні фонди фінансових ресурсів, а також здійснені розподіл і належне використання фінансових ресурсів відповідно до намічених цілей, планів та програм.
Фінансовим правовідносинам, як і будь-яким правовідносинам, притаманні загальні ознаки: вони виникають на основі норм фінансового права, які закріплюють ту модель поведінки для сторін правовідносин, що буде згодом реалізована у фінансових правовідносинах; характеризуються наявністю у сторін суб’єктивних юридичних прав і обов’язків. Фінансово-правова норма точно окреслює те коло суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, якими наділені суб’єкти правовідносин. При цьому їх вимоги визначають позитивну поведінку суб’єктів, якої вони можуть і повинні додержуватися, реалізуючи свої права і обов’язки; являють собою суспільний зв’язок конкретних осіб, тобто учасники фінансових правовідносин завжди визначені конкретно. Ця ознака дозволяє чітко окреслити межу між фінансово-правовою нормою, у якій зазначені всі особи, здатні бути учасниками фінансових правовідносин, і фінансовим правовідношенням, у якому беруть участь конкретні суб’єкти; здійснення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків забезпечено можливістю державного примусу. Це положення обумовлене насамперед державними інтересами та інтересами громадянського суспільства, що реалізуються у фінансових правовідносинах.
Крім того, фінансові правовідносини мають особливості, спричинені специфікою предмета і методу фінансового права. По-перше, фінансові правовідносини являють собою юридичну форму вираження та закріплення фінансових відносин, які у свою чергу є формою відповідних економічних відносин[12]. Виходячи з цього, визначення сутності таких суспільних зв’язків поєднано з обов’язковим розглядом фінансових (економічних) відносин.
По-друге, причиною, першоосновою виникнення, зміни та припинення фінансових правовідносин є фінансова діяльність держави, яка становить планомірний процес мобілізації, розподілу та витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів з метою виконання завдань і функцій державою.
По-третє, фінансові правовідносини мають майновий чи, точніше, грошовий характер. Усі фінансові правовідносини виникають і розвиваються саме при формуванні, розподілі та витрачанні коштів, необхідних для реалізації завдань як соціально-економічного розвитку, так і забезпечення безпеки і обороноздатності країни та ін. При цьому
зазначимо, що характеристика таких відносин, як організаційні, не виключає їх майнового характеру, оскільки держава за допомогою фінансово-правових норм організує і координує здійснення фінансової діяльності саме з метою її належного грошового існування. Тому майновий характер фінансових правовідносин означає реальний, відповідним чином організований рух грошових коштів, результатом якого стають створення та використання фондів коштів.
По-четверте, однією зі сторін фінансових правовідносин завжди виступає держава в особі уповноваженого державного органу (органу місцевого самоврядування). Саме держава, здійснюючи фінансову діяльність, зацікавлена в ефективності і раціональності процесів мобілізації, розподілу, використання фінансових ресурсів і тому для задоволення потреб публічного характеру вона наділяє свої органи владними повноваженнями, внаслідок чого фінансові правовідносини реалізуються за принципом «команда-виконання»: державні органи видають розпорядження, що є обов’язковими до виконання іншими учасниками цих правовідносин. Крім того, держава визначає коло, а також права і обов’язки (правовий статус) суб’єктів фінансових правовідносин. Виходячи з цього, фінансові правовідносини мають державно-владний характер і тому в них не може бути рівності сторін. Наявність уповноваженого державою органу як обов’язкового учасника таких відносин обумовлюється самою сутністю фінансової діяльності держави та імперативним методом правового регулювання, що притаманний фінансовому праву.
Визначення фінансових правовідносин як таких, що мають майновий і державно-владний характер, дає змогу охарактеризувати їх як владно-майнові та розмежувати ці суспільні зв’язки від цивільних правовідносин, які є грошовими, і адміністративних правовідносин, які теж можуть бути владно-майновими[13].
По-п’яте, фінансові правовідносини завжди виникають, змінюються та припиняються на підставі закону (фінансово-правового акта), а не за волевиявленням сторін. Держава з огляду на важливість цих відносин регулює їх шляхом видання саме закону - акта, що має вищу юридичну чинність. Відповідно і їх зміна або припинення має здійснюватися тільки таким актом. Так, у ч. 2 ст. 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України встановлюються: Дер-
жавний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; основи створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок створення і погашення державного внутрішнього та зовнішнього боргу; порядок випуску і обігу державних цінних паперів, їх види та типи тощо. Виходячи з цього, виникнення і розвиток фінансових правовідносин передбачаються прямо і безпосередньо фінансово-правовими нормами (а саме законами), вони не можуть виникати і розвиватися за власним розсудом сторін, на підставі договорів.
Ці відмінні риси, взяті разом, визначають специфіку фінансових правовідносин. Жодна з цих рис окремо не може їх характеризувати повною мірою.
Для виникнення, зміни та припинення фінансових правовідносин необхідна також наявність юридичних фактів - життєвих обставин, з якими правова норма пов’язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин та які мають місце в реальному житті і не створюються нормою фінансового права, а тільки визнаються нею. Наприклад, для виникнення обов’язку громадянина щодо сплати земельного податку необхідна наявність об’єкта оподаткування - земельної ділянки (земельної частки або паю), про який ідеться у ст. 271 Податкового кодексу України.
Отже, фінансові правовідносини можна визначити як урегульовані нормами фінансового права економічні відносини, що виникають, змінюються та припиняються в процесі мобілізації, розподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів фінансових ресурсів і мають державно-владний та майновий характер.
шннмшам § 3. Структура фінансових правовідносин
Фінансові правовідносини, як і будь-які інші правовідносини, мають свою структуру, елементами якої є: 1) суб’єкти, тобто учасники правовідносини; 2) об’єкт; 3) юридичний і фактичний зміст.
Суб’єктами фінансових правовідносин є особи, які на підставі фінансово-правових норм є їх реальними учасниками. При цьому слід розрізняти суб’єктів фінансових правовідносин і суб’єктів фінансового права. Суб’єкти фінансового права - це носії передбачених право-
вими нормами суб’єктивних прав і обов’язків у сфері фінансової діяльності держави, що мають потенційну можливість брати участь у правовідносинах. Права і обов’язки належать їм у силу дії фінансово- правових норм, незалежно від їх участі у конкретних правовідносинах. При реалізації своїх прав і обов’язків вони вступають у фінансові правовідносини як учасники (суб’єкти) правовідносин.
Суб’єкт права - поняття ширше за суб’єкта правовідносин[14].
Наприклад, відповідно до ст. 15 Податкового кодексу України всі юридичні і фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), на яких згідно з цим Кодексом і податковими законами України покладено обов’язок сплачувати податки і збори (обов’язкові платежі), є суб’єктами фінансового (податкового) права. Але як тільки такі особи реалізують цей обов’язок, вони стають реальними учасниками (суб’єктами) фінансових правовідносин, які своїми діями забезпечують той практичний ефект, на досягнення якого спрямовано норму фінансового права.
Традиційно виділяють таких суб’єктів фінансових правовідносин:
1) адміністративно-територіальні утворення;
2) колективних суб’єктів;
3) індивідуальних суб’єктів.
До адміністративно-територіальних утворень належать держава, що, як правило, виступає в особі уповноважених нею органів (Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Президента України, Мінфіну тощо), і адміністративно-територіальні одиниці (наприклад, Автономна Республіка Крим, міста, райони та ін.), а також в особі відповідних уповноважених органів. Останні беруть участь, наприклад, у бюджетних правовідносинах: відповідно до норм Конституції України і Бюджетного кодексу України вони мають право на формування відповідних бюджетів; у відносинах із приводу державного кредиту одержують державні і місцеві позики тощо.
До колективних суб’єктів належать органи державної влади і управління, територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування, підприємства та установи різних форм власності, громадські організації.
Органи державної влади і управління, як-то: Верховна Рада України, Мінфін та ін., не тільки можуть, а й зобов’язані брати участь у таких
відносинах, що виражає їх компетенцію стосовно здійснення прав і обов’язків у відповідних напрямах фінансової діяльності. При цьому слід звернути увагу на те, що згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти виключно на підставі і у межах їх повноважень та засобами, передбаченими Конституцією та законами України, що має бути основоположною засадою при здійсненні ними фінансової діяльності. Виходячи з цього, їм потрібно виміряти свою поведінку з наданими державою правами і обов’язками, які ретельно та докладно визначені нормами фінансового права.
Певне коло суб’єктів фінансових правовідносин являють собою підприємства, установи, організації різних форм власності, які сплачують податки та інші обов’язкові платежі в бюджети чи фінансуються з бюджету, стають учасниками банківських і державних позик тощо.
Індивідуальними суб’єктами фінансових правовідносин є фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, права і обов’язки яких більшою мірою пов’язані зі сплатою податків та неподаткових платежів. Так, у ст. 67 Конституції України встановлено, що кожний зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, установлених законом. Крім цього, вони можуть брати участь у правовідносинах з приводу страхування, кредитування та ін.
Таким чином, фінансово-правові відносини виникають між такими суб’єктами: 1) між органами державної влади; 2) між органами державної влади та органами державного управління загальної компетенції; 3) між вищестоящими органами та органами нижчого підпорядкування державного управління (у тому числі фінансовими); 4) між підприємствами та міністерствами, об’єднаннями; 5) між фінансовими органами (кредитними установами) та підприємствами і організаціями;
6) між фінансовими органами та громадянами; 7) між самими фінансовими органами (кредитними установами).
Суб’єкти фінансових правовідносин можуть реалізовувати передбачені законодавством права і обов’язки у разі належного державного захисту, що здійснюються в адміністративному та судовому порядку. Причому за допомогою примусових заходів забезпечується як відновлення порушених прав суб’єктів фінансових правовідносин, так і належне виконання покладених на них обов’язків. При адміністративному порядку забезпечення реалізації фінансових правовідносин перед
бачається звернення суб’єктів до вищого органу державної влади чи органу управління (стосовно органу, який прийняв те чи інше рішення, що заперечується). У такому разі відповідний орган приймає владні веління для вирішення проблемних питань без судового розгляду. На сьогодні застосування адміністративного порядку захисту прав суб’єктів не заперечує їх наступне звернення щодо цього самого питання до суду чи в інші державні органи в адміністративному порядку за підпорядкованістю. У різних видах фінансових правовідносин адміністративний порядок має свої особливості, але завжди виявляється у формі владних велінь щодо ухвалення рішення відповідним уповноваженим державним органом.
Щодо судового порядку захисту прав суб’єктів правовідносин слід визначити таке. По-перше, відповідно до ст. 8 Конституції України кожен громадянин може звернутися до суду для захисту його прав. Виходячи з цього, фізичні особи - суб’єкти фінансових правовідносин мають право на судовий захист своїх прав у сфері фінансової діяльності. По-друге, правом звернення до суду наділені також державні органи та інші суб’єкти. Наприклад, відповідно до підп. 20.1.17 п. 20.1 ст. 20 Податкового кодексу України у разі, якщо у платника податків, який має податковий борг, відсутнє майно та/або його балансова вартість менша суми податкового боргу, та/або таке майно не може бути джерелом погашення податкового боргу, органи державної податкової служби мають право звернутися до суду щодо накладення арешту на кошти та інші цінності такого платника податків.
Об’єктом фінансових правовідносин є централізовані та децентралізовані фонди коштів. Об’єкт фінансових правовідносин завжди пов’язаний з інтересом держави, яку представляє управомочений орган1. Саме за допомогою різних фондів держава забезпечує необхідними фінансовими ресурсами всі заходи, здійснення яких передбачено на сучасному етапі розвитку країни. Фінансова діяльність держави нерозривно пов’язана з фінансами, що є не грошима як такими (коштами), хоча і пов’язані з функціонуванням грошей. Фінанси не охоплюють усю сферу останніх, їх змістом є тільки ті з них, за допомогою яких утворюються саме грошові фонди держави (її територіальних підрозділів, а також підприємств тощо)[15] [16]. Таким чином, практичною реаліза
цією прав і обов’язків суб’єктів у фінансовій сфері (результатом такої діяльності) є утворення та функціонування фондів. Отже, фінансові ресурси зазвичай розподіляються за визначеними, відносно відокремленими групами, що мають цільове призначення, свій порядок використання, джерела надходження коштів і орган, що ними управляє та розпоряджається.
Так, можна виділити такі ознаки, на підставі яких фонди фінансових ресурсів поділяються на централізовані та децентралізовані.
1. Різний обсяг повноважень держави щодо участі у формуванні, розподиіі, перерозподілі та використанні коштів цих фондів. Централізованим фондам притаманно, що виключно держава в особі уповноважених органів має всі повноваження стосовно мобілізації, розподілу, перерозподілу та використання коштів таких утворень. Наприклад, тільки держава в особі Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади має повноваження щодо формування, розподілу та використання коштів Державного бюджету, що здійснюються відповідно до Закону про Державний бюджет, який приймається щорічно. Держава в цьому разі виступає як владний суб’єкт стосовно таких фондів, що виражається в ухваленні рішення про утворення, розподіл та використання коштів, зосереджених у таких фондах, тільки безпосередньо цими органами. Централізація фінансових ресурсів у руках держави дає змогу найдоцільніше та найефективніше розпоряджатися коштами, спрямовуючи їх на розвиток економіки і фінансування загальнодержавних програм щодо розвитку всіх сторін життя держави і суспільства.
Що ж стосується децентралізованих фондів, то держава надає повноваження з їх створення, розподілу, перерозподілу та використання іншим суб’єктам - державним і комунальним підприємствам, організаціям та установам, а також їх об’єднанням. Наприклад, підприємство реалізує права і обов’язки з формування різних фондів - амортизаційних, пенсійних планів, страхових резервів, причому в основному за рахунок своїх прибутків. Державний вплив на обрання напрямів та обсягів використання прибутку справляється через установлені нормативи, тарифи, контингенти, податкові пільги тощо. Отже, правовий статус таких суб’єктів характеризується наявністю дозволів, обмежених конкретним чином, і прямих заборон (наприклад, здійснення будь- яких видів господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом під
приємства; використання одержаного прибутку уповноваженим державою органом за його розсудом, однак тільки після сплати відповідних обов’язкових платежів у бюджети і т. д.).
2. Різна роль держави в регулюванні діяльності централізованих та децентралізованих фондів. Щодо перших держава докладно регламентує всі аспекти і сторони їх існування: порядок утворення, джерела надходження, мету використання коштів, установлює чітку періодичність надходження доходів і здійснення видатків з них, ретельно контролює їх використання тощо. Причому ці дії суворо окреслені нормативно-правовими актами (законами).
У регулюванні ж діяльності децентралізованих фондів роль держави є дещо іншою. Через імперативний метод регулювання фінансових відносин, незважаючи на надання повноважень зі створення і розпорядження коштами таких фондів підприємствам, держава ретельно регламентує саме розподіл коштів, зосереджених у децентралізованих фондах, оскільки це пов’язано з її фіскальними інтересами, що реалізуються через механізм визначення прибутку таких підприємств, а також його розподілу і контролю за цими процесами. Це, у свою чергу, передбачає не тільки порядок, суворо цільовий характер використання таких коштів, деталізацію нормативів, абсолютних сум, а й встановлення твердого фінансового контролю за діяльністю таких суб’єктів.
3. Різна форма утворення фондів. Централізовані фонди утворюються самою державою, коли вона в примусовому порядку забезпечує надходження коштів (в основному) через систему податків, зборів та інших обов’язкових платежів. Так, вичерпний перелік податків, зборів та інших обов’язкових платежів, що надходять у централізовані фонди, визначається статтями 9 та 10 Податкового кодексу України.
Децентралізовані фонди утворюються (зазвичай) самими підприємствами в основному за рахунок власного прибутку, причому держава не може в примусовому порядку забезпечувати надходження коштів у такі фонди. Наприклад, амортизаційний фонд, фонди економічного стимулювання формуються, як правило, за рахунок відрахувань від прибутку підприємства, тому їх існування і обсяг залежать від обраного виду фінансово-господарської діяльності та одержаного від її здійснення прибутку.
4. Різний рівень, територіальні межі, в яких утворюються і діють централізовані та децентралізовані фонди. Так, централізовані фонди утворюються на рівні держави чи місцевому рівні і діють на всій 52
території країни чи адміністративно-територіальної одиниці, причому вони знаходяться в розпорядженні відповідних органів державної влади чи органів місцевого самоврядування. Наприклад, кошти, зосереджені в Пенсійному фонді України, використовуються на всій території України з метою, передбаченою Положенням про Пенсійний фонд України, і у чіткій відповідності з кошторисом фонду1.
Децентралізовані фонди утворюються на рівні різних державних і комунальних підприємств, організацій та об’єднань, використовуються в їх межах і не виходять за рамки таких структур.
5. Централізовані та децентралізовані фонди спрямовані на задоволення різних цілей і завдань, тобто масштаби задоволення суспільних потреб з таких фондів є різними. Так, за допомогою бюджетів, створюваних як на державному, так і на місцевому рівні, забезпечуються виконання завдань і досягнення цілей публічного характеру, що стоять перед державою та органами місцевого самоврядування. Ці кошти у свою чергу виступають фінансовою основою функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Фінансові ресурси, що концентруються в тому чи іншому централізованому фонді, призначені для виконання загальнодержавних завдань: втілення в життя державної соціально-економічної політики, забезпечення обороноздатності країни, реалізація різних державних і місцевих програм щодо розвитку господарства, науки, техніки і т. д. Причому всі ці завдання мають загальне, глобальне значення для відповідної території. Незважаючи нате, що вміст таких фондів мінливий (змінюються види доходів і надходжень у них, обсяг концентрованих коштів, напрями використання), вони спрямовані на здійснення загальнодержавних заходів, вирішення завдань, поставлених перед державою і на виконання функцій відповідних органів державної і місцевої влади. Таким чином, особлива роль держави у царині економічного і соціального розвитку суспільства зумовлює необхідність концентрації фінансових ресурсів у централізованих фондах.
Децентралізовані фонди спрямовані на задоволення потреб і вирішення завдань відповідно до масштабів діяльності підприємств, установ та об’єднань, тобто їх кошти використовуються для досягнення виробничих і соціальних цілей відповідно до їх статутів, а також служать для забезпечення господарської діяльності, стимулювання [17] [18]
продуктивності праці, підвищення ефективності виробництва. Однак роль і значення децентралізованих фондів не можна недооцінювати, оскільки саме на підприємствах створюються і розподіляються сукупний суспільний продукт та національний дохід країни.
6. Різне організаційне становище цих фондів. Кошти, зосереджені в централізованих фондах, виділяються в організаційному відношенні, у результаті чого вони спрямовуються на конкретні заходи. Наприклад, згідно зі статтями 12 та 13 Бюджетного кодексу України Державний бюджет складається із загального і спеціального фондів, причому кошти останнього використовуються тільки на конкретно визначену мету, тобто мають цільовий характер.
Кошти децентралізованих фондів, як правило, в організаційному відношенні не вирізняються. Вони спрямовуються за відповідними каналами із загальних сум, що знаходяться на рахунках підприємств. На державних підприємствах одержання доходів і здійснення видатків, визначення обсягу та напряму коштів відбуваються відповідно до затверджуваного кошторису.
Таким чином, централізований фонд - це фонд, формування, розподіл (перерозподіл) та використання фінансових ресурсів якого здійснюються виключно державою в особі уповноважених державних органів чи територіальної громади в особі органів місцевого самоврядування, дохідна частина котрого, як правило, у примусовому порядку забезпечується державою через систему податків, зборів та інших обов’язкових платежів, який діє на всій території країни (адміністативно-територіаль- ної одиниці) і спрямований на задоволення загальнодержавних потреб чи потреб місцевого самоврядування, виділений в організаційному порядку, діяльність якого детально і всебічно регламентована державою.
Децентралізований фонд - це фонд, повноваженнями зі створення, розподілу (перерозподілу) та використання якого наділені державні і комунальні підприємства, установи, організації, їх об’єднання, який утворений в основному за рахунок їхнього прибутку, створений на рівні цих суб’єктів і спрямований на вирішення завдань та функцій, що стоять перед ними.
Невід’ємним структурним елементом фінансових правовідносин є також їх юридичний і фактичний зміст. Фактичним (матеріальним) змістом фінансових правовідносин є реальна поведінка їх суб’єктів, тоді як юридичним змістом - суб’єктивні юридичні права і обов’язки, встановлені фінансово-правовою нормою.
Суб’єктивне право у фінансових правовідносинах - це належна фінансовому чи кредитному органу, а також іншим суб’єктам цих зв’язків для задоволення їх інтересів міра дозволеної поведінки, забезпечена юридичними обов’язками відносин інших осіб, у фінансовій сфері. Суб’єктивне право виражається в суворо визначених юридичних можливостях даної особи, наявності у неї відомого «юридичного плюсу», причому ці можливості не безмежні, вони чітко позначені за змістом. У цих межах особа і може будувати свою поведінку[19]. Наприклад, фінансова інспекція, головним завданням якої є здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов’язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов’язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб’єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно, за дотриманням законодавства на всіх стадіях бюджетного процесу щодо державного і місцевих бюджетів, дотриманням законодавства про державні закупівлі, діяльністю суб’єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені законодавством до підконтрольних установ, за рішенням суду, винесеним на підставі подання прокурора або слідчого для забезпечення розслідування кримінальної справи, відповідно до ст. 10 Закону України в редакції від 16 жовтня 2012 р. «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» має, наприклад, такі права: перевіряти в ході державного фінансового контролю грошові та бухгалтерські документи, звіти, кошториси та інші документи, що підтверджують надходження і витрачання коштів та матеріальних цінностей, документи щодо проведення процедур державних закупівель, перевіряти фактичну наявність цінностей (коштів, цінних паперів, сировини, матеріалів, готової про
дукції, устаткування тощо); безперешкодного доступу в ході державного фінансового контролю на склади, у сховища, виробничі та інші приміщення, що належать підприємствам, установам та організаціям, що контролюються; зупиняти в межах своїх повноважень бюджетні асигнування, операції з бюджетними коштами в установленому законодавством порядку, а також застосовувати та ініціювати застосування відповідно до закону інших заходів впливу в разі виявлення порушень законодавства; вимагати від керівників підконтрольних установ проведення інвентаризацій основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, коштів і розрахунків, у разі відмови у проведенні таких інвентаризацій - звернутися до суду щодо спонукання до проведення таких інвентаризацій, а до ухвалення відповідного рішення судом - у присутності понятих та представників зазначених підприємств, установ і організацій, щодо яких проводиться ревізія, опечатувати каси, касові приміщення, склади та архіви на термін не більше 24 годин з моменту такого опечатування, зазначеного в протоколі, тощо. При цьому саме обов’язки другої сторони фінансових відносин, що містяться у нормі, виступають гарантією додержання прав управомочених суб’єктів.
Юридичний обов’язок у фінансових правовідносинах - це приписана зобов’язаному суб’єкту і забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якої має дотримуватися цей суб’єкт. Це виражається в активному спонуканні суб’єкта до неухильного виконання вимог і здійснення відповідної позитивної поведінки, запропонованої фінансово-правовою нормою, у результаті чого у таких суб’єктів формується потреба саме до позитивних дій. Виходячи з цього, необхідність чітко дотримуватися запропонованої державою моделі поведінки суб’єктами фінансових правовідносин визначається пануванням над їх волею держави, що визначається рамками законів, які регулюють фінансову діяльність. Так, Державне казначейство, здійснюючи управління коштами державного бюджету, в тому числі в іноземній валюті, і коштами державних позабюджетних фондів, у межах видатків, установлених на відповідний період, забезпечуючи відповідно до встановлених розмірів асигнувань і касового плану цільове фінансування витрат з державного бюджету, зобов’язано діяти відповідно до розпоряджень держави, що закріплені в нормативно-правових актах.
Дата добавления: 2015-09-30; просмотров: 13 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |