— Але вона тобі геть не так розкішно личить, — відповіла Діана. — Біла м’якіша, з такими гарними воланами, й фігуру підкреслює. Муслін цупкий, і вигляд у тебе в ньому, буцім ти навмисне чепурилася. А серпанок ти начеб усе життя носила, від самого народження.
Енн зітхнула й поступилася. Діана вже почала заживати собі слави знавця в усьому, що стосувалося одягу, і багато хто просив її поради. Сама вона того вечора була дуже гарна у вишуканій блідо-рожевій сукні — кольору, якого Енн мусила навіки зректися — та участі в концерті не брала, тож і вигляд її не мав великого значення. Всі зусилля вона спрямувала на Енн, присягаючись, що мусить, задля честі всього Ейвонлі, вбрати й зачесати її з воістину королівським смаком.
— Оцей волан іще трохи витягни… так, тепер дай зав’яжу пасок — і нарешті туфлі. Я заплету тобі дві коси, підніму їх і перев’яжу великими білими бантами. Ні, кучерів на лоба не випускай, зроби легенький проділ, він тобі пасує найкраще. І пані Аллан каже, що ти з ним — ніби Мадонна. Оцю маленьку трояндочку приколю тобі поза вухом. У мене виросла однісінька на кущі, я берегла її для тебе.
— А перли надіти? — запитала Енн. — Метью привіз мені разок минулого тижня з міста, і напевне хотів би, щоб я його наділа.
Діана відкопилила губи, критично схилила чорняву голівку набік, і зрештою перли, які лягли на тендітну молочно-білу шию Енн, було схвалено.
— Є в тобі щось дуже стильне, Енн, — із непідробним захопленням мовила Діана. — Ти так гордо тримаєш голову. Напевно, вся річ у твоїй фігурі. Я справжній опецьок в порівнянні з тобою. Завжди цього боялася, а тепер бачу, що такою вже й лишуся. Ну, та доведеться із цим змиритися.
— Але в тебе такі ямочки, — відказала Енн, любовно усміхаючись гарненькому жвавому личку, що схилилося до неї, — гарні, мов заглибинки в кремі. Я вже й покинула мріяти про ямочки. Ніколи їх не матиму; зате в мене стільки інших мрій здійснилося, що нарікати негоже. Ну, то я вже готова?
— Готова, — запевнила Діана. Тим часом у дверях постала Марілла, та сама сухорлява Марілла, от тільки сивини їй у косах побільшало, проте вираз обличчя був уже значно лагідніший. — Ходіть сюди, Марілло, гляньте на нашу декламаторку. Правда, красуня?
Марілла чи то пирхнула, чи то щось пробурчала.
— Вбрана скромно й охайно. І зачіска мені подобається. Та сукню вона ж, мабуть, у болото виробить і запилюжить, поки доїдете. І чи не затонка тканина для таких вогких ночей, як тепер? Немає нічого менш практичного за серпанок, казала ж я Метью, коли він купував. Та хіба Метью послухає? Колись він був зважав на мої поради, а нині для Енн усе купує так нерозважливо, і продавці в Кармоді вже знають, що йому все можна збути: варто лише сказати, що річ гарна й модна, як він миттю й викладе грошенята. Енн, не забрудни спідницю об колеса й надінь теплий жакет.
І Марілла рушила вниз, пишаючись тим, яка гарна стала Енн — «вінець місяцесяйний на чолі» — та й трохи шкодуючи, що їй не випаде самій на концерті послухати, як декламуватиме її маленька дівчинка.
— Може, й справді надто вогко для моєї сукні? — стривожилася Енн.
— Нітрохи, — відповіла Діана, відкриваючи віконницю. — Такий гарний вечір, і роси зовсім нема. Онде, поглянь на місяць.
— Я така рада, що з вікна можу бачити схід сонця, — сказала Енн, підходячи до Діани. — Це так прегарно — дивитися, як воно щоранку здіймається над пагорбами й визирає у верховітті ялиць. І щоранку те сонце зовсім нове, і моя душа немов купається в найперших світанкових променях. Ох, Діано, я так люблю свою кімнатку. І як я житиму без неї, коли за місяць поїду до Шарлоттауна?
— Прошу тебе, не згадуй сьогодні про свій від’їзд, — мовила Діана, — не хочу про це думати, мені тоді стає так тоскно, а сьогодні я маю намір гарненько розважитися. Що ти читатимеш, Енн? Мабуть, хвилюєшся?
— Анітрохи. Я так часто декламувала перед публікою, що нині вже геть не хвилююся. Читатиму «Дівочу обітницю». Це дуже зворушливий вірш. Лора Спенсер читатиме комічного, але мені краще виходить розчулювати людей, ніж смішити.
— А що ти читатимеш на біс?
— Ніхто мене на біс не викличе, — усміхнулася Енн, котра все ж плекала потаємну надію, що її таки викличуть, і вже уявляла, як розкаже про це Метью наступного дня за сніданком. — Приїхали Біллі та Джейн, я чую стукіт коліс. Ходімо.
Біллі Ендрюс наполіг, щоб Енн сіла з ним на передній лаві, тож вона знехотя поступилася. Значно приємніше їй було б сидіти ззаду з дівчатами, де вони могли сміятися й теревенити, скільки заманеться. З Біллі ж не випадало ні того, ні іншого. Був то кремезний двадцятилітній флегматичний гладун, із пласким безбарвним обличчям та прикрим невмінням вести будь-які розмови. Проте він мало не обожнював Енн, і тепер аж надимався від гордості, що йому трапилася нагода під’їхати до Вайт Сендз поряд із цією стрункою тендітною дівчиною.
Утім, Енн спромоглася балакати через плече з подругами, та ще й раз по раз із чемності звертатися до Біллі, котрий лише всміхався чи гиготів, але так і не придумав жодної доречної відповіді. І ця поїздка стала для неї надзвичайною втіхою, попри все. Цілий вечір мав бути їй утіхою. Дорогою до готелю прямувало безліч повозів, повсюди вчувався й срібно відлунював дзвінкий-чистий сміх. Увесь готель сяяв вогнями знизу догори. Зустріли їх дами з комітету, що влаштовував концерт, одна з яких негайно повела Енн до вбиральні виконавців, де вже зібралися учасники шарлоттаунського симфонічного клубу. Поміж них Енн раптом зніяковіла й відчула себе переляканим провінційним дівчиськом. Сукня, що в кімнатці на піддашші в Зелених Дахах видавалася їй розкішною та елегантною, тепер наче зблякла й обвисла — аж надто зблякла й обвисла, думалося Енн — між усіх тих шовків і мережив, які шурхотіли й виблискували довкола неї. Що важив разочок її перлів поряд із діамантами отієї вродливої дами? І якою вбогою здавалася її єдина трояндочка порівняно з усіма оранжерейними квітами, що ними були прикрашені сукні виконавиць та гостей! Енн відклала жакета й капелюшок набік, і боязко притулилася в куточку. Їй хотілося додому, до своєї біленької кімнатки в Зелених Дахах.
Невдовзі, на сцені великого концертного залу в готелі, їй стало геть зле. Електричні вогні сліпили очі, дзижчання розмов і запах парфумів дурманили. Якби ж то вона сиділа між публіки, з Діаною та Джейн — вони там собі, напевно, тішаться… Тим часом Енн затисли між собою гладка пані в рожевій шовковій сукні й довготелеса дівуля в білому мереживному платті зі зневажливим поглядом. Гладка пані деколи поверталася й прискіпливо озирала Енн у лорнет, аж Енн, незвикла до такого критичного розгляду, відчула, що от-от закричить. Дівчина в мереживній сукні голосно теревенила із сусідкою про «неотесаних мужланів» та «сільських красунечок» серед публіки, знуджено міркуючи, яка то буде «забава» — слухати заявлених у програмі талантів. Енн гадала собі, що цю мереживну дівулю ненавидітиме довіку.
На лихо для Енн, у готелі саме перебувала професійна декламаторка, що теж зголосилася до участі в концерті. Була то струнка темноока жінка в дивовижній лискучо-сірій сукні, мовби витканій з місячних променів, із самоцвітами на шиї та в чорних косах. Мала вона гнучкий прекрасний голос, неймовірно сильний та виразний, тож від її виступу слухачі були в справдешньому захваті. Енн благоговійно слухала, забувши на той час про всі свої прикрощі; очі їй сяяли, та щойно виступ закінчився, вона раптом сховала обличчя в долонях. Тепер нізащо вона туди не вийде й нічого не читатиме. Як узагалі їй спало на думку, що вона може декламувати? О, якби ж то опинитися знову в Зелених Дахах!
Аж тут у цю недоречну мить оголосили її вихід. Сама не знаючи як, Енн — котра й не помітила, як приголомшено-винувато глянула на неї мереживна дівуля; та якби й помітила, не збагнула б тонкого компліменту, прихованого в цьому погляді — схопилася на рівні ноги й тремтячи вийшла вперед. Вона так пополотніла, що Джейн і Діана в залі схопили одна одну за руки в співчутливому хвилюванні.
Енн стала жертвою всеохопного нападу сценічного страху. Їй часто доводилося виступати перед публікою, хоч таких слухачів, як тепер, вона ніколи не мала, тож і дивилася на них немов закам’яніла. Все було таке чуже, сліпуче, дивне, — і ряди дам у вечірніх сукнях, і критичні погляди, і вся атмосфера багатства й культури довкола неї. Зовсім інакші були прості лави в дискусійному клубі та знайомі щирі обличчя друзів і сусідів у його залі. А тут люди, здавалося, судитимуть її безжально. Може, як та мереживна пліткарка, чекають, що вона розважатиме їх своїм «сільським талантом». Вона почувалася безнадійно, безпорадно осоромленою й нещасною. Коліна тремтіли, серце калатало, у голові страшенно закрутилося й ані слова неможливо було видушити; ось уже Енн готова була втекти зі сцени, навіть попри всю ганьбу, що тоді напевне судилася б їй довіку.
Проте оглянувши зал настрашеними, широко розплющеними очима, вона раптом помітила в дальньому ряду Гілберта Блайта, який нахилився вперед із усмішкою на обличчі — усмішкою, що видалася Енн переможною та в’їдливою водночас. Насправді все було геть інакше. Гілберт усміхався, бо йому подобався концерт, а надто — тендітна біла фігурка й натхненне лице Енн на тлі декоративних пальм. В’їдливою та переможною була усмішка Джозі Пай, з якою він приїхав і яка сиділа поруч із ним. Проте Енн її не бачила, та якби й побачила — не зважала б на неї. Вона глибоко вдихнула й високо піднесла голову; сміливість і рішучість охопили її всю, мов удар електричного струму. Вона не осоромиться перед Гілбертом Блайтом, не дасть йому посміятися з неї — ніколи, нізащо! Де й поділися ніяковість і переляк: Енн почала читати, і дзвінкий чистий голос її сягав найдальших кутків залу, жодного разу не здригнувшись і не урвавшись. Цілком повернулася впевненість, а під впливом сильної реакції на жаску мить слабкості Енн декламувала так, як ніколи досі. Коли вона вмовкла, публіка щиро й утішено заплескала. Шаріючись від соромливості й задоволення, Енн підійшла до свого місця й зненацька відчула, як гладка пані в шовковій сукні енергійно тисне їй руку.
— Дорогенька, ви так прегарно читали, — зашепотіла вона, — я плакала, мов дитя, о, справді! Чуєте, вас кличуть на біс, хочуть слухати ще!
— О, я не можу, — знітилася Енн, — але ні, мушу, бо Метью буде розчарований. Він казав, що мене викличуть на біс.
— Не розчаровуйте Метью, — засміялася гладка пані.
Усміхнена, зарум’яніла, з веселими вогниками в очах Енн підійшла до краю сцени й прочитала дотепного невеличкого вірша, який остаточно підкорив публіку. Подальший вечір був суцільним її тріумфом.
Після концерту гладка пані, котра виявилася дружиною якогось американського мільйонера, взяла Енн під своє крило й відрекомендувала всім — і всі були з нею дуже привітні. Професійна декламаторка, пані Еванс, сама підійшла поспілкуватися з нею, та ще й сказала, що в Енн чарівний голос, і вона дивовижно гарно «інтерпретувала» обрані твори. Навіть мереживна дівуля спромоглася на пісний комплімент. Вечеряли вони в гарно прибраній великій їдальні. Джейн і Діану теж запросили до столу, позаяк вони приїхали з Енн, та Біллі ніде не було видно: він утік, на смерть перелякавшись такого високого товариства, проте чекав на них коло брички, де троє дівчат і знайшли його після вечері, радісно вибігши на залите місячним сяйвом подвір’я. Енн глибоко зітхнула й задивилася в безхмарне небо над темним гіллям ялин.
Як то гарно було опинитися надворі, серед чистої тихої ночі! Усе довкола було таке величне, дивовижне й непорушне, а віддалік шепотіло море й бовваніли скелі, мов похмурі велетні-охоронці зачаклованого узбережжя.
— Хіба не прекрасний вечір? — запитала дорогою додому Джейн. — Мені б так хотілося бути заможною американкою, проводити літо в готелі, носити діаманти й сукні з викотом, і кожнісінького Божого дня їсти морозиво та салат із куркою. Я певна, що то було б цікавіше за вчителювання. Енн, ти розкішно читала, хоч я спершу боялася, що ти взагалі не почнеш. Але ти читала, здається, навіть ліпше за пані Еванс.
— О ні, не кажи так, Джейн, — швидко заперечила Енн, — які дурниці. Я не можу читати ліпше за пані Еванс, ти сама знаєш, бо вона професійна декламаторка, а я всього-на-всього школярка зі скромними здібностями. Мене цілком утішить, якщо слухачам просто сподобався мій виступ.
— Я мушу переказати тобі комплімент, Енн, — сказала Діана. — Принаймні я думаю, що це комплімент, судячи з тону, яким він то сказав. Бодай трохи комплімент. Там позаду нас із Джейн сидів американець… такий дуже романтичний з лиця, чорнявий і чорноокий. Джозі Пай каже, що він видатний художник, і що кузина її матері в Бостоні має чоловіка, який навчався з ним разом у школі. То ми почули, як він сказав — правда, Джейн? — «Хто ця дівчина, онде, на сцені, з розкішним тиціанівським волоссям? Я залюбки написав би її портрет». Отак воно, Енн. А що означає «тиціанівське волосся»?
— Мабуть, просто руде, — засміялася Енн. — Тиціан був славетним художником і любив писати рудих жінок.
— Ви бачили, скільки діамантів було на тих дамах? — зітхнула Джейн. — Аж очі сліпило. А ви, дівчата, хочете бути багатими?
— Ми вже багаті, — упевнено відказала Енн. — Нам по шістнадцять років, ми щасливі, як королеви, і в усіх нас більш-менш розвинена уява. Гляньте, яке море, дівчата — наче виткане зі срібла, тіней і невидимих образів. Хіба могло б воно дати нам більшу насолоду, навіть якби ми мали мільйони доларів і намиста з діамантів? І ви б не перетворилися на жодну з тих дам, якби й могли. Невже вам хочеться бути, як та мереживна пліткарка, і все життя ходити з таким лицем, наче ви народилися, щоб зневажати цілий світ? Чи як пані в рожевій сукні, мила й гарна, але страшенна гладуха й зовсім без фігури? Чи навіть пані Еванс із сумними-сумними очима? Вона, мабуть, дуже нещаслива, коли має такі сумні очі. Ти сама знаєш, Джейн Ендрюс, що не була б така, як вони!
— Хтозна, — непевно мовила Джейн, — мені здається, діаманти можуть добряче втішити людину.
— А я хочу бути лише собою, навіть якщо ніколи в житті не втішатимуся діамантами, — заявила Енн. — Мені подобається бути Енн із Зелених Дахів і мати на шиї разочок перлів. Я знаю, що Метью вклав у цей дарунок стільки любові, скільки ніколи не діставала пані в рожевій сукні з усіма своїми коштовностями.
Розділ 34
СЕМІНАРИСТКА
Наступні три тижні в Зелених Дахах були сповнені клопотів: Енн готувалася їхати до вчительської семінарії, і стільки лишалося ще пошити, обговорити й уладнати. Гардероб вона мала тепер елегантний та різноманітний — завдяки Метью, і цього разу Марілла не заперечувала, хай що він пропонував чи купував. Ба більше, якось увечері вона піднялася в кімнатку на піддашші з відрізом тонкої світло-зеленої тканини.
— Енн, це тобі на гарну сукенку. Я, звісно, не вважаю, що воно потрібно, гарного одягу маєш аж задосить, та я подумала: може, колись тебе в місті проситимуть на вечірку абощо, і ти захочеш особливо по-святковому вбратися. Я чула, що Джейн, Рубі та Джозі пошили собі «вечірні сукні», як вони то називають, і не хочу, щоб ти пасла задніх. Минулого тижня ми з пані Аллан вибрали тканину в місті, а шити віддамо Емілі Джилліс. Вона незрівнянна кравчиня, і має вишуканий смак.
— О, Марілло, яка краса, — мовила Енн. — Я вам дуже вдячна. Ви такі добрі до мене — і щодня мені стає дедалі важче прощатися.
Зеленаву сукню було пошито з такою кількістю рюшечок, складочок і воланів, яку лиш міг дозволити вишуканий смак Емілі Джилліс. Увечері Енн вийшла в обнові на кухню й прочитала Метью та Маріллі «Дівочу обітницю». Марілла споглядала її жваве гарненьке личко й граціозні рухи, думками полинувши в той вечір, коли вперше Енн з’явилася в Зелених Дахах, і пригадуючи химерне перелякане дівча в недоладному жовтаво-сірому платтячку, з болісним відчаєм у заплаканих очах. Від тих спогадів і Маріллі очі сповнилися слізьми.
— Невже то від моєї декламації ви плачете? — всміхнулася Енн, зупиняючись коло стільця й легенько цілуючи Маріллу в щоку. — Оце справжнісінький тріумф!
— Ні, зовсім не від неї, — заперечила Марілла, яка не могла зганьбити себе, зізнаючись у слабкості до якихось там «віршиків». — Просто згадала, якою дитиною ти прибула сюди, Енн. Подумала, як гарно було б, якби ти лишилася дитиною, хай і з усіма своїми дивацтвами. Тепер ти виросла й покидаєш нас, така висока, елегантна і… геть інакша в цій сукні, начеб і не з Ейвонлі, — і мені так самотньо й сумно про це міркувати.
— Марілло, — Енн присіла на краєчок її картатої спідниці, і, взявши Маріллине зморшкувате лице між долонь, серйозно й ніжно зазирнула в очі. — Я лишилася та сама, справді. Просто я, як дерево, виросла й розкинула віти. Але я — у душі — нітрохи не змінилася. Байдуже, куди я поїду чи яка стану зовні, у серці я завжди буду вашою маленькою Енн, котра щодень дужче й глибше любитиме вас, Метью і свої милі Зелені Дахи.
Юною свіжою щічкою Енн притулилася до зораної літами щоки Марілли, простягла руку й погладила Метью по плечі. Тієї миті Марілла все віддала б за вміння Енн зодягати свої почуття в слова, та вдача й звичка брали гору, тож вона спромоглася хіба обійняти свою дівчинку й ніжно притиснути до серця, воліючи ніколи її від себе не відпускати.
Метью з підозріло вологими очима підвівся й вийшов геть. Ясні зорі синюватого літнього вечора були свідками того, як він прочовгав, схвильований, до хвіртки попід тополями.
— Ну, зрештою, ми таки її не зіпсували, — гордо пробурмотів він. — І я втручався, та це й не дуже зашкодило. Вона кмітлива, гарненька, і серце має добре, а то ж головне. Таке вона для нас благословення, і не було щасливішої помилки за ту, що її тоді втнула пані Спенсер… якщо то, звісно, була помилка, бо я в це не вірю. То була воля Провидіння, бо Господь Усемогутній бачив, що нам вона потрібна, еге ж.
А тоді настав день від’їзду Енн до Шарлоттауна. Погожого вересневого ранку вона з Метью рушила в дорогу, розпрощавшись із заплаканою Діаною та Маріллою, котра не зронила ні сльозинки. Утім, щойно Енн поїхала, Діана втерла сльози й гайнула у Вайт Сендз на пікнік біля моря зі своїми кузенами з Кармоді, де пречудово розважилася; Марілла ж люто накинулася на щоденну хатню роботу, протовкшись коло неї ввесь день з тяжким болем у серці — болем пекучим і гризьким, якого не змити рясними слізьми. Та вночі, коли Марілла лягла спати, жаско й сумовито усвідомлюючи, що в кімнатці на підданиці по той бік вітальні вже не чути легкого подиху юного живого життя, вона, сховавши лице в подушках, заридала так гірко, що невдовзі й сама жахнулася, як то зле з її боку — так перейматися однією грішною людською істотою.
Енн та інші ейвонлійські учні прибули до семінарії саме вчасно, щоб устигнути на лекції. Перший день минув у приємній біганині, знайомстві з новими студентами й викладачами, розподілі по класах. За порадою панни Стейсі Енн мала намір почати одразу із програми другого курсу, так само, як Гілберт. Це означало, що диплом учителя першого ступеня вони одержать за рік, а не за два, якщо успішно складуть іспити, хоч для цього їм і довелося б набагато більше й сумлінніше працювати. Джейн, Рубі, Чарлі, Джозі та Муді-Спурджен, не обтяжені духом честолюбного змагання, вирішили вдовольнитися дипломом другого ступеня. Перший жалючий напад самотності Енн відчула, опинившись у класі між п’ятдесятьма іншими студентами, із жодним із яких вона була незнайома — окрім хіба високого хлопця з каштановою чуприною, що сидів віддалік; утім, журилася вона, з такого знайомства користі їй небагато. Хоч, поза всяким сумнівом, Енн раділа, що вони знов опинилися разом: можна було поновити давнє суперництво, без якого вона позбулася би будь-якого стимулу до навчання.
«Так навіть краще, — міркувала вона. — Гілберт, здається, страшенно рішуче налаштований. Мабуть, він постановив собі неодмінно здобути медаль. А яке гарне в нього підборіддя. Я ніколи й не помічала. Шкода, що Джейн і Рубі в іншому класі. Мабуть, коли я познайомлюся з усіма, то вже не буду почуватися, мов кицька на чужім горищі. Цікаво, котра із цих дівчат стане моєю подругою? Ану ж, угадаю! Хоч, звісно, я обіцяла Діані, що жодна дівчина в семінарії, хай яка буде мила й добра, не дорівняється до неї, та можна ж багатьом подарувати й не таку міцну приязнь. Онде хороша дівчина з карими очима і в малиновій блузці — вона така жвава й рум’яна. І ота білява, що дивиться у вікно. У неї прегарні коси, і, схоже, мріяти вона теж полюбляє. Хочу з ними познайомитися й потоваришувати… щоб можна було гуляти обійнявшись, і давати їм жартівливі імена. Та поки що я їх не знаю, а вони — мене, здається, і не хочуть знати. Ох, як мені самотньо».
Ще більш самотньо стало їй надвечір, коли в сутінках вона опинилася у своїй кімнаті в пансіоні, де інші дівчата не жили, бо ж усі мали в місті родичів, котрі могли їх прихистити.
Панна Джозефіна Баррі залюбки дозволила б Енн пожити в неї, та від Бічвуда до семінарії шлях був неблизький, і про це навіть не йшлося. Отож панна Баррі підшукала добрий пансіон, запевнивши Метью з Маріллою, що то для Енн буде цілком підходяще місце.
— Він належить збіднілій удові британського офіцера, — сказала панна Баррі, — яка дуже ретельно добирає собі пожильців. Під її дахом Енн матиме лише найпристойніше товариство. Харчування добре, та й будинок неподалік від семінарії, на тихій вулиці.
І хай то все могла бути, та зрештою, була чистісінька правда, проте коли вперше Енн охопила гризотна туга за домом, її це нітрохи не розрадило. Вона журливо оглянула свою тісну кімнатку з невиразного кольору шпалерами й без жодної картини на стінах, із вузеньким залізним ліжком та порожньою книжковою шафою — і до горла їй підступив клубок від самої згадки про власну біленьку кімнату в Зелених Дахах, де так радісно було знати, що надворі буяє зелень, у саду росте духмяний горошок, а ночами туди сягають місячні промені, що поза схилом жебонить струмок і верхівки ялиць шурхотять під нічним вітерцем, що на безмежному небі сяють міріади зірок, а з Діаниного вікна між деревами блимає вогник. Тут нічого цього не було: Енн знала, що за її вікном — бруківка й павутина телефонних дротів, яка затуляє небо, звуки чужих кроків і тисячі вогнів, що мерехтять на обличчях перехожих. Вона відчувала, як на очі їй набігають сльози, і щосили намагалася їх стримати.
«Я не плакатиму. Це так по-дурному… а я ж бо не легкодуха… от уже третя сльоза з носа скрапнула. А за нею ще котяться! Мушу згадати щось гарне й припинити. Та все гарне пов’язане з Ейвонлі, і від того стає тільки гірше… четверта… п’ята… у п’ятницю поїду додому, а здається, наче до неї ціла сотня років. Метью оце вже, напевно, під’їздить до Зелених Дахів, а Марілла коло хвіртки, виглядає його на стежці… шоста, сьома, восьма… ой, та марно їх уже лічити, зараз потечуть рікою! Не можу розвеселитися… не хочу веселитися! Краще буду сумувати й рюмсати».
І сльози, безперечно, потекли б рікою, якби тієї миті не з’явилася Джозі Пай. Від щастя бачити знайоме лице Енн забула, що вони із Джозі ніколи не любили одна одної. Та як частинка ейвонлійського життя навіть донька Паїв була жаданою гостею.
— Як добре, що ти завітала, — щиро мовила Енн.
— А ти нюняла, — завважила Джозі з дратівним співчуттям. — За домом, напевно, скучила. Дехто зовсім не вміє давати собі в цьому раду. Зате я скучати не збираюся, будь певна. У місті так весело — не те, що в старому вбогому Ейвонлі. Дивно, як я там узагалі стільки протрималася. Не плач, Енн, тобі це не личить: очі й ніс червоніють, і ти вся стаєш червоною. Я дуже гарно провела сьогодні день. Наш викладач французької страшенно милий, і в нього такі вуса, аж серце тьохкає. Маєш щось поїсти, Енн? Я вмираю з голоду. Знала, що Марілла всього тобі напече, тому й прийшла. Хоч мала йти до парку із Френком Стоклі, слухати оркестр. Ми з ним живемо в одному пансіоні, і він славний хлопець. Сьогодні помітив тебе в класі й спитав мене, що то за руда? Я йому сказала, що ти сирота, яку взяли на виховання Катберти, а доти — хто його зна, ким ти була.
Енн уже замислилася, чи не кращі самотність і сльози за товариство Джозі Пай, коли це прийшли Джейн і Рубі, кожна гордо причепивши на жакет дюймову стрічечку в кольорах семінарії — бузковому та багряному. Оскільки Джозі того дня «не розмовляла» із Джейн, вона мусила замовкнути й стала таким чином відносно нешкідливою.
— Ох, — зітхнула Джейн, — сьогодні від ранку вже наче стільки місяців минуло. Я зараз повинна вдома вчити Вергілія, бо цей бридкий старий професор завдав нам на завтра аж двадцять рядків. Але сісти нині зубрити просто не можу. Енн, здається, ти плакала? Якщо так, скажи нам правду! Тоді я поверну самоповагу, бо й сама нині рюмсала, доки прийшла Рубі. Не так шкода бути простачкою, коли знаєш, що ти не єдина така. Тістечко? Дай і мені шматочок. Дякую! Воно пахне Ейвонлі.
Рубі помітила навчальний розклад на столі й поцікавилася, чи буде Енн прагнути золотої медалі. Енн знічено зізналася, що вона про це думала.
— До речі, — втрутилася Джозі, — наша семінарія таки дістає одну стипендію Ейвері. Сьогодні стало відомо. Мені розповів Френк Стоклі, у нього дядько — член правління. Завтра оголосять усім студентам.
Стипендія Ейвері! Дівчина відчула, як закалатало серце й обрії честолюбних мрій Енн розпросторилися, мов від доторку чарівної палички. Доки Джозі поділилася новиною, вона прагнула наприкінці року хіба здобути диплом провінційної вчительки — хай навіть першого ступеня — та ще, ймовірно, медаль. Тепер за одну мить Енн уже бачила себе стипендіаткою Ейвері, а згодом і бакалавром мистецтв у Редмондському коледжі. Ось вона в парадній мантії й академічній шапочці, в урочистій обстановці отримує диплом. Усе це уявилося їй, поки лунали Джозині слова. Стипендію Ейвері присуджували за академічні успіхи з англійської мови й літератури, і Енн не сумнівалася, що знання в неї міцні.
Заможний промисловець із Нью-Брансвіка, Ейвері, помираючи, заповів частину свого статку на чималу кількість стипендій для шкіл та вчительських семінарій приморських провінцій. Багато сумнівів було, чи дістане стипендію й шарлоттаунська семінарія, та врешті-решт рішення було ухвалено, і наприкінці року випускник із найвищими балами з англійської мови й літератури мав здобути двісті п’ятдесят доларів на кожен із чотирьох років навчання в Редмондському коледжі. Не дивно, що того вечора Енн лягала спати з розпашілими щоками.
«Виборю цю стипендію, якщо це залежить від сумлінної праці, — міркувала вона. — А як пишатиметься Метью, коли я стану бакалавром мистецтв! Добре мати честолюбство, і добре, що мені його не бракує. А мріям, здається, кінця-краю нема, і це найліпше! Щойно здійсниться одна, як за нею вже маячить інша — вища і яскравіша. Тоді й жити стає так невимовно цікаво!»
Розділ 35
НАВЧАЛЬНИЙ РІК У КОРОЛІВСЬКІЙ
ВЧИТЕЛЬСЬКІЙ СЕМІНАРІЇ
А невдовзі де й поділася в Енн зажура й туга — значною мірою завдяки щотижневим поїздкам додому. Доки тривали погожі теплі дні, щоп’ятниці вечорами ейвонлійські студенти прибували на станцію в Кармоді, куди тим часом уже пролягла нова залізнична гілка. Їх зустрічала Діана та ще кілька хлопців і дівчат, і всі гуртом вони весело чимчикували аж до самісінького Ейвонлі. Для Енн ці вечірні прогулянки між роззолочених осінніх пагорбів на чистому, свіжому повітрі до веселих вогників, що блимали з рідного селища, були найприємнішими й найдорожчими подіями за ввесь тиждень.
Гілберт Блайт майже завжди супроводжував Рубі Джилліс і ніс її сумку. Рубі тепер була надзвичайно вродливою дівчиною, що вважала себе вже зовсім дорослою; утім, це відповідало дійсності. Спідниці вона носила такі довгі, які лише дозволяла їй мати, і в місті вже робила пишну зачіску, хоч, повертаючись додому, все ж мусила її розпускати. Мала великі сині очі, рум’яне лице та показну фігуру з округлими формами. Сміялася багато, була привітна й весела, і щиро тішилася всім радощам життя.
— Не думала, що вона з тих дівчат, які подобаються Гілберту, — пошепки звернулася Джейн до Енн, котра була такої самої думки, та не зізналася б у цьому вголос навіть ціною стипендії Ейвері. Вона й сама тепер постійно думала, як то гарно було б мати такого друга як Гілберт, жартувати з ним, теревенити, обмінюватися думками про книжки, уроки й життєві прагнення. Адже в Гілберта були прагнення в житті, вона це знала, а Рубі не здавалася людиною, з котрою такі речі можна було обговорювати серйозно.
У її міркуваннях щодо Гілберта не було дурної сентиментальності. Хлопців, коли вона взагалі про них думала, Енн уважала хіба за ймовірних добрих товаришів. І якби вона дружила з Гілбертом, то геть не переймалася б тим, скільки ще в нього друзів, і кого він проводжає додому. Енн уміла приваблювати людей і мала безліч подруг, а втім, уже розуміла, що й чоловіча дружба може бути корисною, допомогти спізнати глибину товариських почуттів і розширити світогляд завдяки обміну думками та зіставленню суджень. Навряд чи Енн могла чітко окреслити свої відчуття словами. Проте їй спадало на думку, що якби вони з Гілбертом разом верталися додому зі станції охопленими першим морозом полями та порослими папороттю стежинами, то мали би про що багато й цікаво погомоніти: про новий світ, що відкривався перед ними, про мрії та сподівання. Гілберт був розумним юнаком із власними переконаннями й рішучим бажанням узяти від життя все найкраще й віддати йому найкращу частину себе. Тим часом Рубі Джилліс у розмові із Джейн Ендрюс зізналася, що не розуміє добрячої половини висловлювань Гілберта Блайта — він, мовляв, говорить зовсім як Енн Ширлі, коли та просторікує із глибокодумним виглядом. Сама ж вона, Рубі, певна, що про книжки розмовляти геть нецікаво, та й не варто, коли немає в тому потреби. От із Френком Стоклі їй значно веселіше, хоч він і не такий вродливий, як Гілберт; тим-то вона й сама не збагне, котрий з них їй подобається більше!
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |