Розділ 23
ЕНН СТРАЖДАЄ, ЗАХИЩАЮЧИ ВЛАСНУ ЧЕСТЬ
Утім, зустрічі з новою вчителькою Енн мусила чекати довше, ніж два тижні. Майже місяць минув від історії із «заспокійливим» пирогом; саме час їй було вскочити в якусь нову халепу. Дрібних помилок, як-от, що замріявшись, вона вилила цілий глечик збираного молока до кошика з вовною в коморі замість свинячого корита чи того, що поринувши у свої фантазії, ступила із кладки прямісінько в струмок, і рахувати було не варто.
За тиждень після чаювання в пастора Діана Баррі влаштовувала вечірку.
— Найдобірніше товаристю, — запевняла Енн Маріллу. — Лише кілька дівчат із нашого класу.
Вони собі гарно бавились, і ніякого лиха не сталося аж доти, коли після чаю, ледь утомлені розвагами, проте готові скористатися першою-ліпшою нагодою побешкетувати, умостилися на траві в саду Баррі. Їхнє бажання тут-таки втілилося в гру у «виклики». Тоді серед ейвонлійських дітлахів це була справжня пошесть — кидати одне одному виклики. Почалося все із хлопців, та невдовзі й дівчата підхопили забаву. Усі дурниці, спричинені викликами й скоєні того літа школярами в Ейвонлі, могли би скласти цілу книжку, якби взятися про них розповісти.
Спершу Рубі Джилліс дістала виклик від Керрі Слоун: долізти до певної гілки на старій велетенській вербі, що росла коло ґанку. І хоч як смертельно боялася Рубі тлустих зелених гусеней, котрі обсіли крислате дерево, та гніву матері, якби порвала нову муслінову сукню, а таки спритно долізла, втерши носа Керрі. Потім Джозі Пай кинула виклик Джейн Ендрюс: проскакати довкруж саду на одній нозі, не спиняючись і не ставлячи другої ноги на землю. Джейн відважно намагалася прийняти виклик, та вже на третьому розі знесиліла й мусила визнати свою поразку. Оскільки ж Джозі Пай тріумфувала далеко відвертіше, ніж це дозволяли правила доброго тону, Енн Ширлі кинула виклик їй — пройти парканом, який огороджував сад зі східного боку; а завважмо, що ходіння парканами вимагає значно більшої вправності й обережності, ніж може здатися тому, хто ніколи цього не робив. Проте Джозі, хоч і позбавлена тих чеснот, які могли би здобути їй приязнь інших, до прогулянок парканами мала вроджену й дбайливо виплекану схильність. Парканом Баррі вона пройшлася легко й безтурботно, мовби кажучи, що така дурничка не варта жодних «викликів». Дівчата привітали її перемогу стриманим захопленням: майже всі вони могли оцінити її по заслузі, бо самі неодноразово постраждали, намагаючись пройти парканом. Джозі, переможно сяючи, зістрибнула на землю й кинула на Енн зухвалий погляд. Енн трусонула рудими косами.
— Ніякої дивовижі не бачу в тім, щоби пройти низеньким широким парканом, — заявила вона. — Я знала одну дівчинку в Мерісвіллі, то вона могла пройти по гребеню даху.
— Не вірю, — категорично відрубала Джозі. — Я не вірю, що хтось може пройти по гребеню. Принаймні ти не зможеш.
— Я не зможу? — необачно вигукнула Енн.
— Тоді я кидаю тобі виклик, — демонстративно проголосила Джозі, — на те, щоб залізти он туди й пройти по гребеню над кухнею пані Баррі.
Енн пополотніла, проте виходу не було. Вона рушила до будинку, з того боку, де стояла драбина, зіперта на кухонний дах. Усі п’ятикласниці в один голос вимовили «Ох!» захоплено, та водночас перелякано.
— Не роби цього, Енн, — благала Діана. — Ти впадеш і вб’єшся. Не слухай Джозі Пай. Це підступно — кидати виклик на таку небезпеку.
— Я мушу. Мушу захистити свою честь, — урочисто відказала Енн. — Я пройду цим гребенем, Діано, або загину під час спроби. Якщо вб’юся — візьмеш собі мого перстеника з намистинок.
Енн полізла драбиною на дах. Дівчата затамували подих, боячись навіть слово зронити. Аж ось вона видерлася на тонкий непевний гребінь, помалу випросталася й пішла, тільки тепер невиразно усвідомивши, на якій загрозливій висоті перебуває, і зрозумівши, що в ходінні по гребеню даху буйна уява їй геть не допоможе. Втім, на кілька кроків вона таки спромоглася, перш ніж сталася біда. Тоді Енн згубила рівновагу, похитнулася і впала, зісковзнувши гарячим від сонця дахом і ламаючи міцно переплетені лози віргінського винограду, що ріс попід ним — усе це швидше, ніж перелякані однокласниці внизу встигли дружно зойкнути від жаху.
Якби Енн упала з того ж боку, з якого вилізла на дах, найімовірніше, Діана тієї ж миті успадкувала би перстеника. Та на щастя, звалилася вона з іншого боку, де понад ґанком дах схилявся до землі так низько, що падіння звідти було набагато м’якшим. А проте, коли до неї, оминаючи будинок, стрімголов побігли дівчата, усі, крім Рубі Джилліс, яка мовби вросла в землю й заходилась істерично плакати, Енн лежала на землі, непорушна й бліда, серед потрощених виноградних лоз.
— Енн, ти жива? — зойкнула Діана, припадаючи на коліна біля подруги, — Енн, люба моя Енн, дай мені хоч словом знати, чи ти жива?
На превелике полегшення всіх дівчат, а надто Джозі Пай, котрій, попри відсутність уяви, вже ввижалося страхітливе майбутнє, у якому вона довіку буде затаврована як винуватиця ранньої трагічної загибелі Енн Ширлі, Енн сіла, хитаючись, і кволим голосом відповіла:
— Так, Діано, я жива, але, здається, знепритомніла.
— Як це сталося? — плакала Керрі Слоун. — Як це сталося?
Та перш ніж Енн устигла відповісти, надвір вибігла пані Баррі. При появі її Енн спробувала підвестися, але знову впала, різко скрикнувши від болю.
— Що таке? Що тобі болить? — запитала пані Баррі.
— Гомілка, — прошепотіла Енн. — О, Діано, благаю, знайди свого тата й попроси віднести мене додому. Я сама не подужаю цього шляху. І на одній нозі не дострибаю, коли Джейн не змогла проскакати навіть довкола саду.
Марілла збирала яблука в саду, коли побачила пана Баррі, який перейшов місток і рушив схилом угору. Поруч із ним ішла пані Баррі, а ззаду вервечкою дріботіли дівчата. На руках він ніс Енн, голова якої безсило впала йому на плече.
Тієї миті Марілла збагнула все. Пекучий страх ужалив її в самісіньке серце, і лиш тепер вона зрозуміла, чим стала для неї Енн. Вона й досі визнавала, що ця дівчинка їй подобається, ба навіть, що встигла до неї прихилитися, але тепер, квапливо збігаючи схилом униз, вона вже знала, що Енн їй найдорожча у світі.
— Пане Баррі, що з нею сталося? — видихнула вона, бліднучи й тремтячи сильніше, ніж будь-коли доводилося стриманій, розважливій Маріллі.
Енн, підвівши голову, відповіла сама:
— Не лякайтеся так, Марілло. Я ходила по гребеню даху і впала. Оце, мабуть, вивихнула гомілку. Але, Марілло, я ж могла й шию зламати. Тож навіть у цій пригоді є щось хороше.
— Я мусила знати, що таке станеться, коли я тебе туди відпущу, — заспокоївшись, мовила Марілла у звичній буркотливій і в’їдливій манері. — Несіть її сюди, пане Баррі, і кладіть на диван. Боже мій, та вона зомліла!
Це була правда. Здійснилося ще одне заповітне бажання Енн — вона зомліла, виснажена болем.
Метью поспіхом викликали з поля й негайно відправили по лікаря, який констатував, що травма серйозніша, ніж гадалося. Гомілка в Енн була зламана.
Увечері, коли Марілла піднялася в кімнатку на піддашші, де лежала бліда знесилена дівчина, з її ліжка пролунав жалісливий голос:
— Вам дуже мене шкода, Марілло?
— Ти сама винна, — відповіла Марілла, опускаючи віконницю й запалюючи лампу.
— Тому ви й маєте мене пожаліти, — сказала Енн, — бо від думки про те, що я сама винна, мені стає так тяжко. Якби можна було нарікати на когось іншого, я почувалася б краще. А що зробили б ви, Марілло, якби вам кинули виклик пройти по гребеню даху?
— Я лишилася б твердо стояти на рівній землі, а вони хай би собі кидали виклики. Оце дурниці! — відповіла Марілла.
Енн зітхнула.
— Але у вас така сильна воля, Марілло. А в мене — ні. Я відчула, що не можу стерпіти глузувань Джозі Пай. А вона би зневажала мене довіку, я знаю. І ще я думаю, що й так уже достатньо покарана, тож вам немає потреби гніватись на мене. Виявляється, зомліти — це нітрохи не приємно. І лікар зробив мені страшенно боляче, коли вправляв гомілку. Я цілих шість чи сім тижнів не зможу виходити й не побачу нової вчительки, бо коли нарешті прийду до школи, вона вже не буде новою. А Гіл… а всі інші в класі будуть мене випереджати. О, я найбезталанніша зі смертних! Та я намагатимусь відважно стерпіти всі муки, тільки не гнівайтеся на мене, Марілло!
— Ну, ну, я не гніваюся, — відказала Марілла. — Не пощастило тобі, тут сумнівів немає, та ти й сама розумієш, що покарана за це. А тепер на ось, повечеряй.
— Зате пощастило, що я маю уяву, правда? — мовила Енн. — Я сподіваюся, вона мене врятує. А що роблять ті, у кого уяви зовсім нема, коли вони ламають собі кістки, як ви гадаєте, Марілло?
Упродовж наступних семи нудних тижнів Енн мала не один привід благословити свою уяву. Втім, це була не єдина її втіха. Її багато хто провідував, і не минало й дня, щоб не зайшла одна чи кілька однокласниць — принести їй книжки чи квіти та розповісти про всі ейвонлійські шкільні події.
— Вони всі такі до мене добрі, Марілло, — щасливо зітхнула Енн того дня, коли вперше підвелася, щоб, кульгаючи, пройтися кімнатою. — Погано, коли мусиш весь час лежати, але й у цьому є щось хороше. Можна довідатися, скільки в тебе друзів. Навіть пан директор Белл приходив до мене — і він дуже-дуже хороший. Хоч і не рідна душа, звісно, та все одно він мені подобається, і я вже шкодую, що критикувала його молитви. Я тепер вірю, що він молиться щиро, просто звик так проказувати молитву, наче це його анітрохи не цікавить. Він міг би це подолати, якби захотів. Я дуже виразно йому натякнула. Розказала, як я сама старалася зробити свої маленькі молитви цікавими. А він розповів, що теж зламав гомілку в дитинстві. Дивно уявляти пана директора Белла маленьким хлопчиком. Навіть моя уява має межі, бо цього уявити я не можу. Хай як намагаюся, а постійно бачу його із сивими бакенбардами і в окулярах, достоту такого, як у недільній школі, тільки меншого. А пані Аллан дуже легко уявити маленькою дівчинкою. Пані Аллан приходила мене провідати цілих чотирнадцять разів. Хіба не варто цим пишатися, Марілло? Адже в неї стільки клопотів! Мені завжди так радісно, коли вона приходить. Не каже, що це я сама винна, чи що після цього, як вона сподівається, я буду кращою. Пані Лінд мені щоразу це повторює. І вона так це казала, ніби й сподівається, що я буду кращою, але насправді не дуже в це вірить. Навіть Джозі Пай мене провідувала. Я прийняла її щонайчемніше, бо їй, здається, дуже шкода, що вона кинула мені той виклик пройти по гребеню даху. Я могла вбитися, і тоді вона мусила б до кінця своїх днів знемагати під важким тягарем каяття. Діана — дуже віддана подруга. Вона щодня приходила й сиділа біля мого самітного ложа. Але, ох, я буду така щаслива, коли зможу піти до школи, бо вже стільки цікавого чула про нову вчительку. Всі дівчата кажуть, що вона напрочуд мила. Діана розповідає, що в неї страшенно гарні кучері й дивовижно прекрасні очі. А ще вона дуже модно вдягається, і буфи в неї на рукавах більші, ніж у будь-кого в Ейвонлі. Щодва тижні, по п’ятницях, вона влаштовує в класі читання, і кожен мусить продекламувати якийсь уривок чи розучити з кимось діалог. О, як втішно мені про це думати! Джозі Пай наші читання геть не подобаються, але це тому, що в неї зовсім немає уяви. Діана, Рубі Джилліс та Джейн Ендрюс розучують до наступної п’ятниці діалог, що називається «Вранішній візит». А по тих п’ятницях, коли читань немає, панна Стейсі веде всіх до лісу на так звані «вихідні» уроки, і вони там вивчають усе про папороть, квіти й птахів. А зранку й увечері роблять фізичні вправи. Пані Лінд каже, що вона про таке й не чула, і що все це — наслідки того, що опікунська рада найняла вчительку, а не вчителя. Але мені здається, що все це чудово, і я вірю, що панна Стейсі теж виявиться рідною душею.
— Енн, мені ясно одне, — відповіла на те Марілла, — що впавши з даху Баррі, язика ти собі нітрохи не ушкодила.
Розділ 24
ПАННА СТЕЙСІ ТА ЇЇ УЧНІ ГОТУЮТЬ КОНЦЕРТ
Коли Енн повернулася до школи, був жовтень, розкішний багряно-золотий жовтень із м’якими оксамитними ранками, коли долини були повні пухнастих туманів, неначе дух осені наповнив їх, аби щедро напоїти сонце; тумани мінилися всіма барвами: аметистовою, перлинною, сріблястою, рожевою й серпанковою блакиттю. Поля, укриті рясними росами, сяяли, мов срібна парча, а у видолинках густого лісу купчилося шурхітливе листя, що шелестіло під ногами. Березовий Шлях оповився жовтим балдахіном, папороті обабіч нього зав’яли й побуріли.
У повітрі витав особливий дух, що спонукав юних учениць не повзти, мов равлики, до школи знехотя, а линути туди радо, як на крилах. Та й справді, велике щастя було знову сісти за маленьку коричневу парту поряд з Діаною, завважити, як через прохід киває Рубі Джилліс, отримати записку від Керрі Слоун та смоляну «жуйку» із задньої лави від Джулії Белл. Нагостривши олівця й розклавши в парті свої малюнки, Енн радісно зітхнула. О, так, життя надзвичайно цікаве!
Нова вчителька теж стала їй справжнім добрим другом. Панна Стейсі була милою й дуже гарною молодою жінкою зі щасливим даром завойовувати й зберігати любов своїх учнів і розвивати найкращі їхні розумові та духовні риси. Енн розквітала під таким добродійним впливом і приносила додому, захопленому Метью та критичній Маріллі, палкі звіти про всі шкільні справи й плани.
— Марілло, я всім серцем люблю панну Стейсі! Вона справжня леді, і в неї дуже приємний голос. Коли панна Стейсі вимовляє моє ім’я, я інстинктивно відчуваю, що я для неї не Енні, а справжнісінька Енн. Сьогодні в нас були читання. Мені так шкода, що вас там не було, і ви не чули, як я декламувала «Марію, королеву шотландську». Я всю душу вклала в ці вірші. Рубі Джилліс каже, що коли я дійшла до рядка «За волю батькову жіноче серце гине», у неї кров похолола в жилах.
— Може, якось прочитаєш мені це в клуні? — спитав Метью.
— Авжеж прочитаю, — задумано відповіла Енн, — та, напевно, у мене вже не вийде так само добре. Я зовсім не хвилюватимуся, як тоді перед усім класом, який, затамувавши подих, ловив кожнісіньке моє слово, і не зроблю так, щоб у вас кров похолола в жилах.
— Пані Лінд каже, що це в неї кров похолола в жилах минулої п’ятниці, коли вона побачила, що хлопці лізуть на верхівки отих дерев на Белловому пагорбі по воронячі гнізда, — відказала Марілла. — Дивно, що панна Стейсі таке заохочує.
— Але вороняче гніздо було потрібне для природознавства, — пояснила Енн. — То був наш «вихідний» урок. Ці уроки такі чудові, Марілло. І панна Стейсі дуже гарно все пояснює. Ми про ті «вихідні» уроки ще пишемо твори, і мої — найкращі.
— Яке марнославство. Так казати про твої твори може лише вчителька.
— Та це ж вона й сказала, Марілло. А я нітрохи не марнославна — бо як це можливо, коли я нічого не тямлю в геометрії? Хоч її теж почала розуміти краще. Це панна Стейсі вміє так пояснити! Проте я все одно ніколи її не здолаю, і будьте певні, Марілло — це дуже принизливо відчувати. Зате я люблю писати твори. Зазвичай панна Стейсі дозволяє нам самим обирати тему, але наступного тижня ми всі будемо писати твір про видатну людину. А видатних людей так багато, що мені дуже тяжко вибрати. Правда ж, це чудово — бути видатним, і щоби після вашої смерті про вас писали твори? О, я б дуже хотіла бути видатною. Я, мабуть, вивчуся на медсестру, коли виросту, і поїду із Червоним Хрестом на поле битви, посланницею милосердя, якщо не стану місіонеркою в чужих краях. Це було б надзвичайно романтично. Але місіонерка ж повинна бути дуже хорошою, а це мій камінь спотикання. І також ми щодня робимо фізичні вправи. Вони поліпшують статуру й травлення.
— Дурниці! — сказала Марілла, якій і справді здавалося, що це маячня.
Проте всі «вихідні» уроки, читання по п’ятницях і фізичні вправи тьмяніли перед новиною, що її панна Стейсі повідомила в листопаді. Вона запропонувала школярам підготувати концерт, щоб показати його на Святвечір зі шляхетною метою придбати для школи прапор. На це учні пристали із захватом, і підготовка розпочалася. З усіх радісно збуджених майбутніх артистів ніхто так не хвилювався, як Енн Ширлі, котра всією душею й серцем віддалася новій справі, стримувана лише відвертим осудом Марілли, яка вважала все це великою нісенітницею.
— Забиваєте собі голови дурницями, замість уроки вчити, — буркотіла вона. — Хіба то добре, коли діти готують концерти й бігають на репетиції? Вони тоді стають марнославні, зухвалі й ледачі.
— Подумайте лиш, яка гідна мета! — боронилася Енн. — Прапор буде живити в нас дух патріотизму, Марілло.
— Казна-що! Жодне з вас патріотизму й на думці не має. Вам аби розважатися.
— Але ж добре, коли можна поєднати патріотизм і розвагу, правда? Це така велика втіха, коли готуєш концерт. Хор має вивчити шість пісень, а Діана співатиме соло. Я братиму участь у двох діалогах — «Товариство протидії пліткам» та «Королева фей». Хлопці теж розучують діалог. А ще я читатиму два вірші. Мене трепет проймає від думки про це — але то дуже приємний трепет. А наприкінці буде жива картина «Віра, Надія, Любов». Ми з Діаною й Рубі стоятимемо в білих сукнях і з розпущеним волоссям. Я буду Надією — руки складу отак, а очі здійму до неба. Вірші я вчитиму у своїй кімнаті. Не лякайтеся, коли почуєте стогони. Мені в одному вірші треба несамовито застогнати, але ох, Марілло, як це тяжко — видобути справжній артистичний стогін. Джозі Пай образилася, що їй не дали бажаної ролі. Вона мріяла бути королевою фей. Це смішно, бо хто ж бачив, щоб королева фей була така гладка, як Джозі? Вона має бути дуже тендітною. Королевою буде Джейн Ендрюс, а я — придворною феєю. Джозі каже, що руда фея — це ще смішніше, ніж гладка, та я не зважаю. У мене буде вінок із білих троянд, а Рубі Джилліс позичить мені туфельки, бо в мене своїх немає, а фея неодмінно мусить бути в туфельках. Не можна ж уявити собі фею в черевиках, правда? Надто в черевиках з окутими міддю носаками. Ми прикрасимо залу сосновими та смерековими гілочками й причепимо до них рожеві паперові троянди. А коли публіка всядеться, Емма Вайт зіграє марш на органі, а ми врочисто зайдемо парами — одна за одною. О, Марілло, я знаю, ви не сповнені такого завзяття, як я, та хіба ж не надієтеся, що ваша маленька Енн стане окрасою сцени?
— Я лише сподіваюся, що ти будеш поводитись, як слід. І дуже втішуся, коли ця метушня скінчиться, а ти заспокоїшся. Бо тобі не робота в голові, а самі діалоги, стогони й живі картини. А язик твій хіба дивом іще геть не стерся.
Енн зітхнула й рушила на заднє подвір’я, куди місяць-молодик зазирав із зеленкуватого західного неба крізь безлисте віття тополь, і де Метью рубав дрова. Вона сіла на колоду й заговорила з Метью про концерт, упевнена, що бодай тут її доброзичливо й уважно вислухають.
— Ну-у-у… я думаю, пречудовий у вас буде концерт. І ти свою роль дуже гарно зіграєш, — мовив він, усміхаючись і поглядаючи згори вниз на її веселе жваве личко. Енн усміхнулася йому у відповідь. Це були двоє найкращих друзів, і Метью ввесь час невтомно дякував небесам, що не мусив перейматися її вихованням, бо це був виключний обов’язок Марілли. Якби ж йому теж довелося виховувати Енн, його неодмінно роздирали би протиріччя між прихильністю до неї і тим-таки суворим обов’язком. А тут він міг, за висловом сестри, «псувати дитину» скільки заманеться. Та це, зрештою, було не так і погано — адже час від часу похвала буває не менш корисна, ніж постійне сумлінне «виховання».
Розділ 25
МЕТЬЮ НАПОЛЯГАЄ НА ПИШНИХ РУКАВАХ
Метью пережив десять тяжких хвилин. Це сталося холодного сірого грудневого надвечір’я, коли він, зайшовши до кухні, присів у кутку на ящик із дровами, скинути важкі чоботи — не маючи й гадки, що Енн з однокласницями в їдальні саме розучувала «Королеву фей». Аж ось дівчата, сміючись і весело перемовляючись, проминули передпокій і зграйкою вскочили на кухню. Вони не помітили Метью, котрий боязко сховався в тіні за ящиком, тримаючи в одній руці чобіт, а в іншій — взуттєвий ріжок; а він тим часом, упродовж означених десяти хвилин, спостерігав, як вони надівають пальта й шапки за балачками про діалог і концерт. Енн стояла поміж них, так само жвава і з променистими очима, а втім, зненацька Метью усвідомив: щось таки відрізняло її від подруг. І найтривожніше було те, що ця відмінність, як йому гадалося, не повинна була існувати. Лице в Енн було виразніше, очі більші і ясніші, риси тонші, ніж у решти дівчат — це бачив навіть соромливий неуважний Метью — проте різниця, що так його непокоїла, полягала не в цьому. А в чому ж тоді?
Цим питанням Метью переймався ще довгенько потому, як дівчата, узявшись попід руки, пішли довгою обмерзлою стежкою, а Енн сіла за уроки.
Говорити про це з Маріллою він не міг: сестра, найімовірніше, пирхнула б зневажливо й заявила, що єдина різниця між Енн та іншими дівчатами в тім, що вони часом прикушують язики, а її вихованка — ніколи. Та це, як гадав Метью, навряд чи йому б допомогло.
Того вечора в пошуках рятунку він запалив люльку, на превелике обурення Марілли, і по двох годинах тяжких курецьких роздумів нарешті збагнув. Енн була вбрана не так, як інші дівчата! І що довше Метью розмірковував, то зростала його впевненість, що Енн ніколи не була вбрана, як інші дівчата — ніколи від дня приїзду в Зелені Дахи. Марілла шила їй однакові прості темні сукні. Метью міг хіба здогадуватися, що на світі існує така річ як мода, проте був переконаний, що рукави в Енн були геть не схожі на рукави її однокласниць. Він пригадав ту зграйку дівчат, яку допіру бачив на кухні — веселих, убраних у червоні, рожеві, блакитні й білі плаття — й подивувався, чого Марілла вбирає Енн так похмуро й негарно?
Це, вочевидь, було правильно. Марілла краще знала — адже то вона її виховувала. Либонь, сестра мала на те якісь малозрозумілі причини. Але ж не зашкодить дівчинці одна-однісінька гарна суконька, схожа на ті, що їх завжди носить Діана Баррі. Тож Метью вирішив подарувати їй таку сукню: за це ж-бо його не винитимуть у втручанні не у свою справу. До Різдва лишалося два тижні. Гарненька нова сукня була би чудовим подарунком. Метью зітхнув з полегшенням, відклав люльку й почапав спати, доки Марілла, відчинивши всі двері, провітрювала дім.
Наступного ж вечора Метью вирушив до Кармоді по сукню, рішуче настроєний якнайшвидше із цим упоратися. Утім, він відчував, що легко владнати справу не вийде. Деякі речі Метью вмів купувати, ще й незле при тому торгуючись, та коли доведеться вибирати дівчачу сукню, він муситиме здатися на ласку продавця.
Після довгих вагань Метью вирішив їхати до крамниці не до Вільяма Блера, а до Семюеля Ловсона. Хоч насправді Катберти завжди й усе купували у Вільяма Блера: для них то була справа честі, так само, як відвідувати пресвітеріанську церкву чи голосувати за консерваторів. Але у Вільяма Блера покупців частенько обслуговували дві його дочки — і Метью вони добряче лякали. З ними ще можна було порозумітися, коли він точно знав, чого хотів і міг просто вказати пальцем, та коли покупка вимагала розпитувань і пояснень, Метью волів бачити за лядою чоловіка. Отож він постановив собі їхати до Ловсона, де в крамниці на нього чекатиме Семюель або його син.
Проте, на жаль, Метью гадки не мав, що Семюель останнім часом розширив торгівлю і також найняв собі помічницю. То була племінниця його дружини, рішуча на вигляд дівчина з високою зачіскою в стилі «помпадур», меткими величезними карими очима й широкою чарівною усмішкою. Вбрана була надзвичайно елегантно, та ще й мала на собі кілька браслетів, які дзенькали, бриньчали й гримотіли щоразу, як вона рухала руками. Уздрівши її, Метью аж заціпенів від хвилювання, а тенькіт браслетів ураз заплутав йому в голові всі думки.
— Чим можу вам допомогти, пане Катберт? — запитала панна Гарріс, приязно всміхаючись і легенько стукаючи по ляді пучками обох рук.
— Ви… ви маєте… ну… чи маєте ви… ну, скажімо, садові граблі? — промимрив Метью.
Панна Люсілла Гарріс здивувалася, та воно й зрозуміло, коли чуєш, як хтось у середині грудня хоче придбати садові граблі.
— Здається, лишилася одна чи дві пари, — відповіла вона, — там, у коморі на горищі. Я піду гляну.
Тим часом Метью збирав усі свої розхристані чуття для нової спроби. Аж ось панна Гарріс повернулася із граблями й життєрадісно запитала:
— Ще чогось бажаєте, пане Катберт?
Метью набрався відваги й сказав:
— Ну, коли ви питаєте, то я міг би взяти… купити… ну, тобто глянути… яке у вас є насіння?
До панни Гарріс долинали чутки, що Метью Катберт дивакуватий, але тепер вона нітрохи не сумнівалася, що він геть божевільний.
— Насіння ми продаємо лише навесні, — зверхньо мовила вона. — Зараз нічого немає.
— Так, авжеж, авжеж… ваша правда, — бурмотів горопашний Метью, хапаючи граблі й сунучи до дверей. Уже стоячи на порозі, він згадав, що не заплатив за них, тож із нещасним виглядом побрів назад. Доки панна Гарріс відраховувала йому решту, він сяк-так зважився на останню відчайдушну спробу:
— А… ще потурбувати… можна… який у вас є цукор?
— Рафінад чи сирець? — терпляче запитала панна Гарріс.
— Ну-у-у… давайте сирець.
— Отам стоїть діжка, — вказала панна Гарріс, труснувши браслетами. — Це єдиний сорт, який у нас є.
— Я… я візьму двадцять фунтів, — відповів Метью; на чолі йому виступив піт.
Отямився Метью аж на півдорозі додому. То була страхітлива, але зрештою, подумав він, цілком слушна кара за таку єресь як купівля в чужій крамниці. Удома він сховав граблі в комірчині з інструментами, проте цукор відніс Маріллі.
— Цукор-сирець! — вигукнула Марілла. — Хто це тебе напоумив купити аж стільки! Ти ж знаєш, я його ніколи не використовую, хіба в кашу для наймита чи в ягідний кекс. Та Джеррі в нас більше не працює, а кексів я давно не пекла. І цукор недобрий — закрупний і затемний — у Вільяма Блера не буває такого.
— Я… я подумав, може, згодиться на щось, — промимрив Метью, вважаючи за краще втекти.
Добряче обміркувавши своє становище, він усе ж вирішив, що допомогти тут може тільки жінка. Маріллу просити не випадало. Метью не мав жодних сумнівів, що затію із сукнею вона, м’яко кажучи, явно не схвалить. Лишалася пані Лінд: до жодної іншої особи жіночої статі в Ейвонлі Метью не посмів би звернутися з таким питанням. Отож до неї він і пішов; добра жінка миттю зняла тягар із пліч бідолашного страдника.
— Вибрати сукню на подарунок Енн? Авжеж виберу. Я завтра їду в Кармоді, то куплю заразом і це. Ви маєте якісь особливі побажання? Ні? Тоді вибиратиму на власний розсуд. Гарний насичений коричневий колір має бути Енн до лиця, а у Вільяма Блера так до речі з’явилася нова чудова глорія. Може, ви хотіли би, щоб я й пошила сукню? Бо коли шитиме Марілла, Енн може заздалегідь про все дізнатися й зіпсувати несподіванку. Добре, я пошию. Ні-ні, мені зовсім не тяжко. Я люблю шити. Зроблю за викрійкою на свою небогу, Дженні Джилліс, бо фігури в них з Енн однаковісінькі.
— Ну-у-у… я в боргу перед вами, — відповів Метью, — і… і… не знаю… хотів би, звісно… я завважив, що рукави тепер шиють не такі, як раніше, тому… якщо не прошу забагато… хай вони будуть по-новому…
— З буфами? Та певна річ. Метью, щодо цього не хвилюйтеся. Я пошию за найновішою модою, — сказала пані Лінд, а коли Метью пішов, промовила сама до себе:
— Яка то буде втіха побачити сердешну дитину бодай раз у гарному платті. Марілла її вбирає просто сміховинно, будьте певні, — я вже з десяток разів поривалася так їй і сказати. Але й рота не розтуляю, бо видно ж, що ніяких порад Марілла не хоче, та й узагалі вважає, що ліпше за мене тямить у вихованні дітей, хоч вона й стара панна. Та це завжди так. Люди, котрі виховували дітей, знають, що не існує у світі єдиного й незмінного метода, який годився би для всіх. А от ті, хто ніколи їх не виховував, думають собі, що це легко, як із пропорціями в алгебрі — отак і так підставиш три числа, і буде правильно. Та плоть і кров керуються не алгеброю — і ось у чім помилка Марілли Катберт. Мабуть, убираючи Енн так, як вона це робить, Марілла сподівається виховати в ній дух покори, а виховує радше заздрість і невдоволення.
Я певна, що дитина бачить різницю між своїми сукнями й сукнями інших дівчат. Та що там казати, якщо навіть Метью завважив. Цей чоловік прокидається після шістдесятилітнього сну!
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |