Упродовж наступних двох тижнів Марілла бачила, що брат її має щось на думці, але що — так і не здогадалася аж до Святвечора, коли пані Лінд принесла готову сукню.
Марілла сприйняла новину загалом добре, хоч і не видавалося, буцім вона повірила в дипломатичні пояснення пані Лінд, — мовляв, сукню вона пошила тільки тому, що Метью боявся: раптом Енн дізнається завчасу, якщо віддати шити Маріллі.
— То он чого Метью два тижні ходив такий таємничий і всміхався сам до себе? — сказала вона дещо холодно, проте не без поблажливості. — Я знала, що він замислив якусь дурницю. Мушу сказати — я не вважаю, що Енн потрібні нові плаття. Восени я пошила їй три практичні сукні, добрі й теплі, а все інше — то вже справжнє марнотратство. Та на одні ці рукави пішло стільки матеріалу, що на цілу блузку стачить! І без того Енн пишається, як пава, а ти, Метью, цьому лише потураєш. Ну, але хай би тепер вона мала радість, бо гинула ж за цими рукавами, ще відколи приїхала — байдуже, що сказала тільки раз. Ці буфи стають щораз більші й сміховинніші: уже тепер такі величезні, як повітряні кулі. За рік, напевне, з ними доведеться проходити у двері боком.
Різдвяний ранок застав світ у прекрасних білих шатах. Грудень був дуже теплий — усі наготувалися до зеленого Різдва, проте вночі зненацька випав сніг і геть перемінив Ейвонлі. Щаслива Енн визирнула у вікно, вкрите крижаними візерунками. У Лісі Привидів височіли пухнасті красуні-ялиці, берези та дикі вишні були мовби обсипані перлами, рілля скидалася на рядки припорошених снігом ямочок, а в прозорому морозяному повітрі лунало веселе потріскування. З радісними вітаннями Енн побігла вниз; голос її луною розкотився по всьому будинку:
— З Різдвом, Марілло! З Різдвом, Метью! Правда ж, яке чудове свято? Я така рада, що воно біле, бо коли інакше, то це вже ніби й несправжнє Різдво. Я не люблю зеленого Різдва. Та й ніяке воно не зелене, а блякле коричнево-сіре й зовсім не гарне. І чого люди кажуть «зелене Різдво»? О, Метью, невже… невже… це мені? О, Метью!
Метью боязко розгорнув паперовий пакунок і витяг сукню, благально глянувши на Маріллу; вона з показною байдужістю набирала воду в чайник, лише краєчком ока уважно стежачи за перебігом сцени.
Енн узяла сукню й оглянула з німим благоговінням. О, яка вона була розкішна — гарна коричнева «глорія», що мінилася, мов шовк, спідниця з кокетливими рюшами й рюшечками, ліф, оздоблений щонаймоднішими защипами й тонкий, мов павутинка, мереживний гофрований комірець. Але рукави — то був вінець ідеалу! Довгі, аж до ліктя, манжети, над якими — прекрасні буфи, розділені посередині складочками й бантиками із шовкової коричневої стрічки.
— Це подарунок тобі на Різдво, — соромливо пояснив Метью. — Енн… чого ти… чого… тобі подобається?
Бо на очі Енн раптом набігли сльози.
— Чи мені подобається? О, Метью! — Енн розклала сукню на стільці й сплеснула руками. — Вона така невимовно прекрасна! О, я ніколи не зможу вам віддячити як годиться. Погляньте на ці рукави! О, я, напевне, бачу щасливий сон!
— Ну годі, годі, снідаймо вже, — урвала її Марілла. — Енн, мушу сказати, я не вважаю, що тобі потрібна ця сукня, проте коли вже Метью подарував, носи її охайно. Ось тобі ще стрічка для кіс від пані Лінд. Коричнева, і до нового плаття пасуватиме. А тепер сідай за стіл.
— Навряд чи я зможу сьогодні їсти, — захоплено мовила Енн. — У цю щасливу мить сніданок видається такою прозаїчною й нецікавою справою. Краще я милуватимусь цією сукнею. Як добре, що пишні рукави досі не вийшли з моди. Я, мабуть, не пережила б, якби це сталося раніше, ніж у мене з’явилася б сукня з такими рукавами. Тоді мені не довелося би спізнати істинного щастя! І як гарно, що пані Лінд подарувала мені стрічку для кіс! Тепер я відчуваю, що мушу стати справді хорошою. У такі прекрасні дні, як сьогодні, мені дуже шкода, що я не взірцева дитина, хоча постійно обіцяю собі колись-таки нею стати. Але чомусь, коли тебе посідають нездоланні спокуси, цих обіцянок так важко дотримуватися. Ну, але тепер я докладатиму ще більших зусиль.
Після прозаїчного нецікавого сніданку Енн завважила веселу фігурку Діани в червоному пальті на містку через струмок й побігла схилом їй назустріч:
— З Різдвом, Діано! О, яке чудове Різдво! Я покажу тобі щось надзвичайно гарне. Метью подарував мені прекрасну сукню, з отакими рукавами. Я навіть уявити не могла цієї розкоші.
— І я щось маю для тебе, — задихано відказала Діана. — Осьде, у цій коробці. Тітка Джозефіна прислала нам величезну посилку, там було дуже багато всього, а це — для тебе. Я мала би ще вчора ввечері тобі принести, але вже сутеніло, коли надійшла посилка, а я тепер боюся ходити Лісом Привидів потемки.
Енн зазирнула в коробку. Згори там лежала картка з написом «Маленькій Енн. Веселого Різдва», а під нею — пара маленьких елегантних туфельок, розшитих намистинами, атласними бантиками та із блискучими пряжками.
— О, — мовила Енн. — Діано, це вже занадто. Мабуть, усе це мені сниться.
— Я називаю це волею Провидіння, — відповіла Діана. — Тепер ти вже не мусиш позичати туфельки в Рубі, і це щастя, бо вони тобі аж на два номери завеликі, а фея, яка човгає по сцені — це жахливо. Джозі Пай би втішилася. До речі, ти знаєш — Роб Райт вертався вчора додому після репетиції з Герті Пай! Де це таке чувано!
Того дня всі ейвонлійські школярі були гарячково збуджені, бо мусили ще прикрасити залу й провести генеральну репетицію. Концерт відбувся ввечері й мав гучний успіх. Усі виступали прегарно, та абсолютною зіркою була Енн, чого не могла заперечити навіть сама заздрість в особі Джозі Пай.
— О, правда, це був дивовижний вечір? — зітхала Енн, коли після концерту вони з Діаною поверталися додому попід темним зоряним небом.
— Усе було дуже добре, — відказала розважлива Діана. — І здається, ми зібрали аж десять доларів. Уяви собі, пан Аллан напише про це в шарлоттаунську газету.
— І наші імена там надрукують? О, Діано, я з таким трепетом думаю про це! Твоє соло було надзвичайно прекрасне. Коли тебе викликали на біс, я пишалася навіть більше, ніж ти сама. Я казала собі: «Це вітають мою любу сердечну подругу».
— А тобі як плескали за вірші! Отого тужливого ти просто неймовірно чудово декламувала.
— О, я так хвилювалася, Діано. Коли пан Аллан оголосив мій вихід, я незчулася, як вийшла на сцену. То було так, наче на одну страхітливу мить мене пронизав погляд мільйона очей, і я подумала, що взагалі не зможу розпочати. Але потім згадала свої пишні нові рукави й набралася відваги. Я знала, що мушу бути гідною цих рукавів, Діано! Отож почала, і голос мій лунав ніби здалеку. Я почувалася, як папуга. Лиш волею Провидіння я так сумлінно вчила ці вірші в себе на піддашші, інакше нічого б не вийшло. А добре я стогнала?
— О так, стогнала ти чудесно, — запевнила Діана.
— А коли я вже сіла, то помітила, як стара пані Слоун утирає сльози. Це дуже-дуже приємно — бачити, що зворушила чиєсь серце. І виступати на концерті так романтично, правда? О, це буде мій незгасимий спомин!
— А який чудовий діалог був у хлопців! — підхопила Діана. — Гілберт Блайт був просто незрівнянний. Енн, я думаю, ти його несправедливо ображаєш. Зажди, я тобі розповім. Коли ти йшла зі сцени після діалогу фей, то з кіс у тебе впала трояндочка, а Гіл підняв її й поклав собі в нагрудну кишеню, я сама бачила. От воно як! Ти так любиш усе романтичне — хіба це тобі не подобається?
— Мені байдуже до цієї людини, — гордовито сказала Енн. — Я не марнуватиму часу на думки про нього.
Того вечора Метью й Марілла, котрі вперше за двадцять років були на концерті, ще довго сиділи біля каміна в кухні. Енн тим часом пішла спати.
— Ну, певно що наша Енн була не гірша від інших, — гордо заявив Метью.
— Еге ж, — визнала Марілла, — вона дуже здібна дитина, Метью. І така гарненька. Я було не схвалювала цієї думки влаштувати концерт, але тепер бачу, що нічого поганого в тому немає. Принаймні я пишалася Енн сьогодні ввечері, хоч і не думаю цього їй казати.
— Ну, я теж пишався нею, і сказав їй це, коли вона йшла до себе нагору, — відповів Метью. — Треба подумати, що ми можемо зробити для неї, Марілло. Бо невдовзі ейвонлійської школи буде їй замало.
— Є ще час на роздуми, — сказала Марілла. — Їй лише тринадцять виповниться в березні. Хоч нині я сама була вражена, що вона так виросла. Рейчел пошила їй сукню трохи задовгу, то й здається, ніби Енн така висока. Вона тямуща дівчинка; мабуть, найкраще буде відправити її потім до Королівської вчительської семінарії. Та про це ще можна рік чи два не говорити.
— Ну-у-у, але ж замислитись над цим час від часу не завадить, — мовив Метью. — Бо про таке що більше думаєш, то краще.
Розділ 26
СТВОРЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОГО КЛУБУ
Нелегко було ейвонлійським школярам знову призвичаїтися до повсякденного одноманітного життя. Надто Енн після п’янкого кубка радісних хвилювань, з якого вона невтомно пила минулі кілька тижнів, усе здавалося «нудним, огидним та безглуздим».[8] Чи могла ж вона повернутися до тихих радощів, якими жила ще задовго до концерту? Спершу їй це здавалося неможливим, як вона сама й казала Діані.
— Я переконана, Діано, що життя більше ніколи не буде таким, як у давню минувшину, — журилася Енн, мовби все те відбувалося щонайменше п’ятдесят років тому. — Може, колись я ще звикну, та зараз боюся, що концерти роблять людей непридатними до буденних клопотів. Тому, напевне, Марілла їх і не схвалює. Марілла — дуже розсудлива жінка. Це, мабуть, набагато краще — бути розсудливим, та я сама такою бути не хочу, бо це зовсім не романтично. Пані Лінд каже, що мені це й не загрожує, але хто ж знає напевне? Зараз я відчуваю, що можу бути розсудливою, коли виросту. Але думаю, це тільки через утому. Я вчора довго не могла заснути — лежала й багато разів уявляла собі наш концерт. Це чудово, що такі події можна згадувати знов і знов, коли захочеш.
Та зрештою ейвонлійська школа сяк-так поверталася до щоденних справ і колишніх зацікавлень. Утім, концерт не минув безслідно. Рубі Джилліс та Емма Вайт, що посварилися за місця на сцені, більше не сиділи в класі разом: розбилася їхня міцна трилітня дружба. Джозі Пай та Джулія Белл зо три місяці «не розмовляли», бо Джозі сказала Бессі Райт, що Джулія, уклонившись перед виступом, нагадала їй курку, яка дзьобає свій харч, — а Бессі переказала Джулії. Ніхто зі Слоунів не бажав знатися з Беллами, бо Слоуни, на думку Беллів, мали забагато номерів у програмі, та ще й відповіли їм на те, мовляв, Белли як слід не впоралися навіть із тим дріб’язком, що їм доручили. І насамкінець, Чарлі Слоун побився з Муді-Спурдженом Макферсоном, бо Муді-Спурджен сказав, що Енн Ширлі кирпу гне після своїх віршів, і таки дістав прочухана, тож сестра його, Елла-Мей, надумала аж до весни «не розмовляти» з Енн Ширлі. А попри ці дрібні непорозуміння, життя в маленькому королівстві панни Стейсі пливло спокійним і звичним чином.
Проходили тижні, минала зима. Того року вона видалася напрочуд теплою: снігу було так мало, що Енн і Діана чи не щодня могли ходити до школи Березовим Шляхом. Ним вони весело простували й у день народження Енн, не забуваючи, проте, за балачками пильно роздивлятися й дослухатися навсібіч — адже панна Стейсі звеліла їм готуватися до твору на тему «Зимова прогулянка в лісі», тож належало спостерігати.
— Подумай, Діано, сьогодні мені вже тринадцять років, — урочисто мовила Енн. — Я сама ледь-ледь усвідомлюю, що стала підлітком. Я прокинулася вранці й подумала: тепер усе буде геть інакше. Тобі уже цілий місяць тринадцять, і для тебе, мабуть, це не таке нове й незнане відчуття, як для мене. Тепер життя здається набагато цікавішим. За якісь два роки я вже буду зовсім велика. І так утішно думати, що тоді я вживатиму піднесені слова, і ніхто із цього не буде сміятися.
— Рубі Джилліс хоче вже мати жениха, щойно їй виповниться п’ятнадцять, — повідомила Діана.
— Рубі Джилліс тільки про женихів і думає, — зневажливо сказала Енн. — Вона така щаслива, коли хтось нашкрябає її ім’я поруч із хлопчачим під написом «Зверніть увагу», хоч і вдає, що страшенно дратується. Але, боюся, так казати жорстоко. Пані Аллан учить, що ми повинні бути милосердними до ближніх, але як часто жорстокі слова самі вихоплюються, і подумати не встигаєш, правда? Я от не можу говорити про Джозі Пай і не сказати нічого жорстокого, тому я про неї зовсім не говорю; ти, мабуть, помітила. Я стараюся бути схожою на пані Аллан, бо вважаю, що вона — просто ідеал. Пан Аллан теж так уважає. Пані Лінд каже, що він обожнює навіть землю в неї під ногами, а це негідна поведінка для пастора — виявляти таку любов до простої смертної. Але ж, Діано, пастори — це ті самі люди зі своїми нездоланними вадами. Минулої неділі ми з пані Аллан мали дуже цікаву розмову про нездоланні вади. У світі так мало тем, які доречно обговорювати в неділю, та це одна з них. Мої нездоланні вади — це надто буйна уява і те, що я забуваю про свої обов’язки. Я докладаю величезних зусиль, щоб колись-таки їх подолати, і тепер сподіваюся, що справа йтиме легше, бо мені вже виповнилося тринадцять.
— За чотири роки ми почнемо робити високі зачіски, — мовила Діана. — Алісі Белл іще тільки шістнадцять, а вона вже заколює собі волосся. Та як на мене, це смішно. Я зачекаю до сімнадцяти.
— Якби я мала такий гачкуватий ніс, як Аліса Белл, — рішучо відповіла Енн, — то… ні! Я не скажу, бо це буде надзвичайно жорстоко. Крім того, я порівняла її носа зі своїм, а це — марнославство. Боюся, я занадто часто думаю про свій ніс, відколи ще давно почула, буцім він гарний, але той комплімент став мені втіхою й розрадою. Ой, дивися, Діано, кролик! Треба написати про це у творі. Я думаю, що взимку ліс неймовірно гарний, так само, як і влітку. Але взимку він такий ошатно-білий і непорушний, мовби спить і бачить дивовижні сни.
— Цього твору я не боюся, — зітхнула Діана. — Про ліс я ще можу написати, але отой, що мусимо здати в понеділок — о, це жахіття. І нащо воно панні Стейсі, щоб ми самі писали оповідання?
— Та це ж так легко, — відказала Енн.
— Тобі легко, бо маєш гарну уяву, — заперечила Діана. — А якби ти народилася зовсім-зовсім без неї? У тебе оповідання, мабуть, уже готове?
Енн кивнула, щосили намагаючись не здаватися надто самовдоволеною, хоча приховати це було непросто.
— Я написала його в понеділок увечері. Називається — «Ревнива суперниця, або Нерозлучні після смерті». Я прочитала його Маріллі, і вона сказала, що це нісенітниця. Тоді я прочитала його Метью, і він сказав, що воно чудове. Отака критика мені до душі. Це гарне й дуже сумне оповідання. Я плакала, як дитя, коли писала. У ньому йдеться про двох юних красунь, Корделію Монморансі та Джеральдіну Сеймур: вони жили в одному селищі й були щирими та відданими подругами. Корделія була неймовірно прекрасна, з вінцем кіс, чорних, мов непроглядна ніч, і блискучими темними очима. Джеральдіна була вродлива, мов королева, з пишними золотавими кучерями й оксамитово-пурпуровими очима.
— Я ніколи ні в кого не бачила пурпурових очей, — засумнівалася Діана.
— Я теж. Але я їх собі уявила. Мені дуже хотілося чогось такого незвичного. А ще Джеральдіна мала алебастрове чоло. Тепер я знаю, що таке алебастрове чоло. Тим-то краще бути тринадцятилітньою, що знаєш набагато більше, ніж тоді, коли тобі тільки дванадцять.
— І що було з Корделією та Джеральдіною? — спитала Діана, котра вже щиро зацікавилася їхньою долею.
— Вони росли й розквітали вкупі, доки їм виповнилося шістнадцять. Тоді до їхнього селища приїхав Бертрам де Вер і закохався в чарівну Джеральдіну. Він урятував їй життя, коли вона сиділа в кареті, а коні раптом понесли, і вона зомліла в нього на руках, а він три милі ніс її додому, бо карета, звісно, була вся потрощена. Мені важко було уявити, як він просив її руки, бо я не маю геть ніякого досвіду в таких речах. Я спитала Рубі Джилліс, чи знає вона, як чоловіки це роблять. Мені здалося, що в цьому вона тямить найкраще, бо в неї стільки заміжніх сестер. І Рубі сказала, що якось вона була ховалася в коморі й слухала звідти, як Малкольм Ендрюс просив руки її сестри Сюзен. Спершу Малкольм довго розводився про те, що батько переписав на нього ферму, а тоді спитав: «Як ти гадаєш, рибко, може, нам теє… ну, восени?» А Сюзен відповіла: «Так… ні… не знаю… я подумаю», — і все — вони вже були заручені. Але мені це видалося геть неромантичним, тож я таки мусила докласти зусиль і сама все уявити. Зрештою це було дуже квітчасто й поетично, і Бертрам став на одне коліно, хоч Рубі каже, що зараз ніхто так не робить. А Джеральдіна погодилася, і погоджувалась аж цілу сторінку. Ох, як я тяжко вигадувала цю її промову. П’ять разів переписувала, але тепер вважаю, що то справжній шедевр. Бертрам подарував їй обручку з діамантом і рубінове намисто, і пообіцяв весільну подорож до Європи, бо він був страшенно заможний. Але потім, на біду, чорні хмари заклубочилися над ними, бо Корделія, виявляється, теж була таємно закохана в Бертрама, і коли Джеральдіна розповіла їй про заручини, а тоді ще показала обручку й намисто, її подруга аж знавісніла, її ніжна любов до Джеральдіни обернулася на пекучу ненависть, і вона присяглася собі нізащо не дозволити їй вийти за Бертрама. Та як і раніше, вдавала із себе найкращу подругу Джеральдіни. Якось увечері дівчата стояли на містку над стрімкою бурхливою річкою, і Корделія, гадаючи, що вони самі, штовхнула Джеральдіну через поруччя з диким глузливим «Ха-ха-ха!» Але Бертрам усе бачив і прожогом кинувся за нею у воду із криком: «Я врятую тебе, моя незрівнянна Джеральдіно!» Та на жаль, він забув, що не вміє плавати, і вони втонули у міцних обіймах одне одного. Невдовзі хвилі винесли на берег їхні тіла. Їх поховали в спільній могилі, а похорон, Діано, був невимовно розкішний. Закінчувати оповідання похороном набагато романтичніше, ніж весіллям. А щодо Корделії, то її замучили докори сумління, і вона потрапила до божевільні. Мені здалося, що це дуже поетична кара за її гріхи.
— Дивовижно прекрасно! — зітхнула Діана, що належала до однієї школи критиків з Метью. — І як тобі вдається самій вигадувати ці надзвичайні історії, Енн? Якби ж і в мене була така уява.
— Ти цілком можеш розвинути собі уяву, — підбадьорливо мовила Енн. — Ось що я придумала, Діано. Створімо вдвох, ти і я, наш літературний клуб — і будемо писати. Я тобі помагатиму, доки ти сама навчишся. Уяву треба розвивати — так каже панна Стейсі. Тільки мусимо це робити правильно. Я розповіла їй про ту історію з Лісом Привидів, і вона сказала, що тоді ми все робили неправильно.
Отак народився літературний клуб. Попервах склад його обмежувався Енн і Діаною, проте невдовзі до них долучилися Джейн Ендрюс, Рубі Джилліс та ще двійко дівчат, котрі вважали, що їм теж слід розвинути уяву. Хлопці до участі в клубі не допускалися, хоч Рубі Джилліс і стверджувала, що без них буде геть нудно, — а кожна з дівчат мусила щотижня написати оповідання.
— Це дуже-дуже цікаво, — розповідала Енн Маріллі. — Ми всі читаємо свої оповідання вголос. Усе життя ми будемо берегти їх, як найкоштовніший скарб, і потім читати нащадкам. Кожна з нас має псевдонім. Мій — Розамунда Монморансі. Всі дівчата дуже добре пишуть. Хоча Рубі Джилліс аж надто сентиментальна. У неї в оповіданнях забагато любовних сцен, а ви знаєте, забагато — це гірше, ніж замало. Джейн узагалі не пише про кохання, бо їй соромно потім читати це вголос. Її оповідання дуже мудрі й розважливі. А в Діаниних забагато вбивств. Вона каже, буцім не знає, що робити зі своїми героями, і тому вбиває їх, щоб тільки спекатись. Я постійно мушу вигадувати, про що їм писати, але мені не тяжко, бо в мене мільйон ідей.
— Уся ваша писанина — це надзвичайні дурниці, — пирхнула Марілла. — Забиваєте собі ними голови й марнуєте час, ні, щоб уроки вчити. Та цих оповідань і читати не варто, а вже писати — то й поготів.
— Але, Марілло, ми пильно стежимо, щоб у них в усіх була мораль, — пояснила Енн. — Я на цьому наполягаю. Позитивних героїв ми обов’язково нагороджуємо, а негативних — відповідно караємо. Це має добре на нас впливати. Надзвичайна річ мораль. Це пан Аллан так каже. Я читала одне своє оповідання йому й пані Аллан, і вони обоє згодилися, що мораль пречудова. Тільки сміялися зовсім не там, де треба. Значно краще, коли слухачі ридають. Джейн і Рубі майже весь час ридають, коли я зачитую зворушливі й жалісні місця. Діана написала про клуб своїй тітоньці Джозефіні, і та попрохала кілька оповідань почитати. То ми переписали чотири найкращих і надіслали їй. А панна Джозефіна Баррі відповіла, що вони страшенно кумедні. Ми здивувалися, бо насправді оповідання були невимовно тужливі, і майже всі там помирали. Але я рада, що панні Баррі вони сподобалися, а отже, ми робимо добру справу. Пані Аллан каже, що це завжди мусить бути нашою метою. Я докладаю величезних зусиль, щоб це завжди було моєю метою, але часто забуваю, коли випаде щось захопливе. Я так надіюся, що коли виросту, буду хоч трішечки схожою на пані Аллан. Як ви гадаєте, Марілло, це можливо?
— Я б не сподівалася, — на свій лад підбадьорила її Марілла. — Впевнена, що пані Аллан ніколи не була така нерозумна й забудькувата, як ти.
— Ні, та вона не завжди була й така хороша, як тепер, — замислилася Енн. — Вона сама розповіла мені — о так, вона розповіла, що в дитинстві була страшенною шибайголовою і весь час потрапляла в халепи. Мене це так надихнуло. А це дуже зле, що мене надихає, коли я чую, як погано поводилися інші, Марілло? Пані Лінд стверджує, що це страшенно недобре. Вона каже, що завжди обурюється, коли дізнається про чиюсь погану поведінку, нехай навіть це було в дитинстві. А якось пані Лінд почула, як пастор розповідав, що в дитинстві вкрав полуничне тістечко з комірчини у своєї тітки, і сказала, що такого священика вона більше не поважатиме. А я так не думаю. Як на мене, він дуже шляхетно вчинив, коли зізнався. І тепер малі хлопці, які роблять збитки, але шкодують про це, теж побачать, що вирісши, вони однаково зможуть стати пасторами, і це їх надихне. Отак я вважаю, Марілло.
— А я вважаю, Енн, — відповіла Марілла, — що ти мала б уже домити посуд. Ти півгодини змарнувала на ці балачки. Навчися спершу робити справу, а тоді теревенити.
Розділ 27
МАРНОТА Й ГОНИТВА ЗА ВІТРОМ
Пізнього квітневого вечора Марілла верталася додому зі зборів Спільноти милосердя. Зима нарешті скінчилася, і це викликало в її душі радісний трепет, яким весна щороку огортає старих і сумних так само, як юних і веселих. Марілла не звикла глибоко аналізувати свої думки й почуття. Імовірно, їй здавалося, буцім вона думає про Спільноту милосердя, скриньку з пожертвами або про те, що до ризниці варто купити нового килима — а насправді то було ніщо інше, як мирне усвідомлення, що на червоні поля у світлі призахідного сонця лягає м’який бузковий туман, що довгі тонковерхі тіні ялиць і сосон простягаються вздовж луки понад струмком, що непорушні клени з темно-малиновими бруньками купчаться довкруж дзеркального ставу в лісі, що все навколо прокидається після зимового сну, а під сірою поверхнею землі тихенько пульсує набубнявіле життя. Весна була скрізь, і впевнені, чіткі Маріллині кроки прискорювалися й легшали від цієї глибокої весняної радості. Очі її з ніжністю зупинилися на Зелених Дахах, що прозирали крізь плетиво гілок, ловили сонце у вікна й відбивали назад безліччю грайливих спалахів. Прямуючи вогкою стежиною, Марілла думала, яке це щастя — знати, що вона повертається туди, де в каміні тріскотить полум’я, де на столі все приготовано для чаювання, і де її більше не чекатиме холодна порожнеча, як то було щоразу після зборів Спільноти милосердя, перш ніж у Зелених Дахах з’явилася Енн.
Тим-то вона була розчарована й розгнівана, коли, увійшовши до кухні, побачила, що вогонь давно згас, а Енн ніде немає. Марілла загадувала їй не ловити ґав і приготувати чай до п’ятої години, але тепер мусила поспіхом перевдягати вихідну сукню й робити все сама, доки Метью не повернувся з поля.
— Ох, і побалакаю ж я з панною Ширлі, хай-но тільки прийде, — похмуро казала вона, цюкаючи тесаком скалки на розпал зі значно більшою силою, ніж це було треба. Тим часом Метью вже сидів у своєму кутку, сумирно чекаючи вечері. — Вештається десь із Діаною, пише оповідання, діалоги вчить чи ще якусь маячню собі вигадує, а про обов’язки геть забуває. Треба їй нарешті перцю всипати. І хай там пані Аллан каже, буцім у житті не стрічала милішої й розумнішої дитини. Може, вона й мила, і розумна, та голова в неї забита дурницями, і ніколи не вгадаєш, що з того вийде наступного разу. Ну от! Я вже кажу те саме, за що нині на зборах сердилася на Рейчел Лінд. І я ж раділа, що пані Аллан вступилася за Енн, бо інакше, їй-бо, сказала б Рейчел щось дуже ущипливе перед усіма. Воно й справді, Енн має багато вад, я цього не заперечую. Але ж то я її виховую, а не Рейчел Лінд, яка й в архангелі Гавриїлі відшукала б вади, якби він тут жив. Проте Енн не мала би йти з дому, якщо я дала їй доручення. Мушу сказати, що попри всі її вади, вона завжди була надійна й слухняна, і мені прикро бачити, що віднині це не так.
— Ну-у-у… не знаю, Марілло, — відповів мудрий і терплячий, та передусім голодний Метью, котрий добре знав, що сестра незрівнянно швидше робить будь-яку справу, коли не заважати їй невчасними запереченнями, тому волів її не перебивати. — Мені здається, ти судиш надто поспішно. Ще не знаєш напевне, а вже кажеш, ніби вона неслухняна. Може, Енн усе ще пояснить. Вона так добре вміє пояснювати.
— Її немає, хоч я веліла бути вдома, — відказала Марілла. — Навряд чи вона зможе пояснити мені таке. Я знала, Метью, що ти її захищатимеш. Але її виховуєш не ти, а я.
Тим часом надворі стемніло, і вечеря була готова, а й досі ні на містку через струмок, ні на Стежині Закоханих не видно було задиханої Енн, котра мчала б додому з винуватим лицем і щирим каяттям від усвідомлення власної провини. Розгнівана Марілла перемила й прибрала посуд. Невдовзі, щоб спуститися в льох, вона рушила по свічку, яка зазвичай стояла в кімнатці на піддашші, на столику в Енн. Запаливши її, Марілла озирнулася й тут-таки побачила саму дівчину, котра лежала на ліжку, сховавши лице в подушках.
— Боже правий! — здивувалася Марілла. — Енн, ти спала?
— Ні, — долинула глуха відповідь.
— То що, невже хвора? — схвильовано запитала Марілла, підходячи до ліжка.
Енн іще глибше зарилася в подушки, ніби хотіла навіки стати невидимою для смертних.
— Ні. Але прошу вас, Марілло, йдіть, не дивіться на мене. Я в безодні розпуки, і тепер мені байдуже, хто буде найкращим у класі, у кого будуть найліпші твори й хто співатиме в хорі недільної школи. Такі дрібниці більше не мають жодного значення, бо я вже ніколи не зможу вийти між люди. Кінець моїй кар’єрі. Прошу вас, Марілло, йдіть і не дивіться на мене.
— Та де це таке чувано? — вигукнула спантеличена Марілла. — Енн Ширлі, що з тобою? Що ти зробила? Негайно встань і скажи мені. Чуєш? Ну, що таке?
Енн сповзла на підлогу — слухняно, а проте з розпачливим обличчям.
— Гляньте на мої коси, Марілло, — прошепотіла вона.
Марілла піднесла свічку й пильно глянула в указаному напрямі. Коси важкою хвилею вкривали спину Енн і справді мали якийсь чудернацький вигляд.
— Енн Ширлі, та що це з ними? Господи, вони ж зелені!
Їх можна було б назвати зеленими, якби то був звичний колір, та цей чудернацький тьмяно-бронзовий відтінок, під яким тут і там було знати природний рудий, справляв гнітюче враження. Ніколи ще Маріллі не доводилося бачити такого безглуздя, як коси Енн тієї миті.
— Так, зелені, — простогнала Енн, — а я гадала, нічого немає гіршого за руді коси. Але тепер знаю, що зелені коси — це вдесятеро гірше! О, Марілло, ви гадки не маєте, яка я безмежно нещасна!
— Я гадки не маю, як ти це втнула, хоч надіюся з’ясувати, — відповіла Марілла. — Ходімо на кухню, бо тут холодно, і все мені розкажеш. Я знала, що таке мало статися. Ти вже два місяці не потрапляла в жодну халепу, і я була певна, що довго це не триватиме. Ну, то що це ти зробила з косами?
— Я їх пофарбувала.
— Пофарбувала! Пофарбувала коси! Енн, хіба ти не знала, який це негідний учинок?
— Авжеж, трохи негідний, — згодилася Енн, — та я подумала, може, і варто стати трохи негідною, щоб позбутися рудих кіс. Я добре подумала, Марілло. Та ще я збиралася бути надзвичайно хорошою в усьому іншому й спокутувати цей злочин.
— Ну, — іронічно відказала Марілла, — якби я надумала фарбувати собі коси, то фарбувала б у пристойний колір, а не в зелений.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |