Розділ 31
ТАМ, ДЕ СТРУМОК У РІЧКУ ВПАДАЄ
Енн усією душею тішилася своїм гарним і радісним канікулам. Вони з Діаною вдома не засиджувалися, насолоджуючись усім, що тільки могли запропонувати Стежина Закоханих, Джерело Дріад, Купіль Верболозу та Острів Вікторії. Марілла не заперечувала проти такого майже бездомного способу життя. Лікар зі Спенсервейла, що приїздив тієї ночі, коли в Мінні-Мей був круп, зустрів якось Енн іще на початку літа в домі одного зі своїх пацієнтів, уважно глянув на неї, скривився, похитав головою — і переказав Маріллі Катберт: «Хай ваше руденьке дівча постійно буде надворі й не читає ніяких книжок, доки її рухи не стануть пружнішими». Марілла не на жарт злякалася, що дівчинка неминуче вмре від сухот, як ретельно не дотримається всіх настанов. Отак і вийшло, що Енн провела найщасливіше літо в житті — вільне, жваве й пустотливе. Вона гуляла, веслувала на ставку, збирала ягоди й мріяла, скільки хотіла, тож у вересні очі їй знову сяяли, серце було сповнене радості й завзяття, а пружна хода цілком заслуговувала на схвалення спенсервейлського лікаря.
— Тепер я знову вчитимуся наполегливо й завзято, — оголосила Енн, визволивши підручники зі скрині на горищі й розклавши їх унизу. — Мої давні любі друзі, я така рада знову бачити ваші чесні лиця… навіть і твоє, геометріє. Я провела дивовижно чудове літо, Марілло, і тепер буду з радістю, мов той герой, свою дорогу пробігати, як сказав пан Аллан в останній проповіді. Правда ж, у пана Аллана такі надзвичайно пишні проповіді? Пані Лінд каже, що він стає дедалі кращим промовцем, тож мусимо пильнувати, бо враз його переманить якась міська церква, а нам доведеться обирати й навчати собі нового — молодого й недосвідченого. Та я поки що не бачу підстав для хвилювання, а ви, Марілло? Мені здається, краще тішитися, доки пан Аллан іще тут. Мабуть, якби я народилася чоловіком, то змогла б стати пастором. Вони вміють так добре впливати на інших, якщо мають міцну теологічну позицію, і це, напевно, таке трепетне відчуття, коли вони виголошують пишні проповіді й підносять дух своєї пастви. Чому жінкам так не можна, Марілло? Я запитала про це в пані Лінд, і вона сказала, що це буде нечуване, несусвітне жахіття. Вона каже, що в Штатах, напевно, вже є жінки-пасторки, та, слава Богу, у нас у Канаді такого немає, і вона сподівається, що й не буде. Але я не розумію, чому. Мені здається, жінки теж можуть бути добрими пасторами. Коли треба скликати збори чи влаштувати чаювання, щоб зібрати пожертви, жінкам доводиться страшенно багато всього робити. А пані Лінд могла б проказувати молитви незгірше за пана директора Белла, і проповіді теж, якщо трохи попрактикується.
— О так, могла б, — сухо відказала Марілла. — Вона й без того весь час проповідує. Ніхто в нашому Ейвонлі не збочить зі шляху істинного, доки є пильний наглядач в особі Рейчел Лінд.
— Марілло, — довірливо мовила Енн, — я хочу вам дещо розповісти й спитати вашої думки. Мене це нестерпно мучить, особливо в неділю після церкви, ну, тобто, коли я багато розмірковую над такими питаннями. Бачте, я дуже хочу бути хорошою, а з вами чи пані Аллан, чи панною Стейсі я цього хочу ще більше й намагаюся робити те, що ви вважали б за добре і схвальне. Та з пані Лінд усе шкереберть: я почуваюся невиправно зіпсованою, і боюся, що от зараз піду й зроблю саме те, чого вона не радить. Мене просто охоплює нездоланна спокуса. Як ви гадаєте, звідки в мене ці почуття? Невже я таки невиправно зіпсована?
Якусь мить Марілла вагалася. Тоді пролунав її сміх.
— Коли ти невиправно зіпсована, Енн, то мушу визнати, що я теж, бо Рейчел незрідка й на мене так впливає. Я часом думаю, що вона могла б добре впливати на людей, як ти кажеш, якби не намагалася робити це так сумлінно. Має бути спеціальна заповідь, що заборонятиме присікуватись до ближнього. Але ні, я не повинна так казати. Рейчел — побожна християнка, і наміри в неї щонайліпші. Немає добрішої душі в Ейвонлі, і від своєї ноші вона ніколи не ухиляється.
— Як гарно, що й ви те саме відчуваєте, — рішуче сказала Енн, — мене це надихає. Тепер я вже не так страшенно цим перейматимуся. Та напевне, будуть інші складні питання. Вони постійно виникають, і знаєте, як важко дати з ними раду? Спершу одне, а за ним відразу інше. Стільки всього мусиш обміркувати, коли починаєш дорослішати. Я теж весь час міркую й вирішую, що добре, а що ні. Дорослішання — це не жарти, правда, Марілло? Та в мене є добрі друзі — ви, Метью, пані Аллан і панна Стейсі, тож я мала б успішно подорослішати, а якщо не вийде, то це лише з моєї власної вини. Це така відповідальність — я ж матиму один-єдиний шанс. Якщо виросту негідною, то повернутися назад і почати все спочатку вже не зможу. Марілло, я цього літа виросла аж на два дюйми! Пан Джилліс виміряв мій зріст на дні народження в Рубі. Так добре, що ви зробили мої сукні довшими. А темно-зелена просто розкішна, і я вам дуже-дуже вдячна, що ви пришили до неї волани. Я розумію, звісно, що це не конче було робити, але вони такі модні цієї осені, і в Джозі Пай усі плаття теж із воланами. Тепер у цій сукні я вчитимуся ще набагато ретельніше. І таке щастя мене огорнуло десь глибоко в серці від цих воланів.
— Отже, варто було їх пришити, — визнала Марілла.
Повернувшись до ейвонлійської школи, панна Стейсі застала своїх вихованців готовими з новими силами взятися до роботи. Особливо завзятим був підготовчий клас, перед яким наприкінці року маячіла, кидаючи похмуру тінь на решту тернистого шляху, перспектива вступних іспитів. Від однієї думки про це серце кожного учня холонуло від тривоги: а що, як не складуть? Тієї зими Енн судилося хвилюватися майже безперестанку, навіть у неділю після церкви. Тому жодних моральних чи теологічних питань вона вже обмірковувати не могла. Іноді в неспокійних снах їй ввижалося, як вона розпачливо вдивляється в список тих, хто успішно склав іспити, де прізвище Гілберта Блайта яскріло на вершечку, а її власне взагалі не згадувалося.
Та попри це, то була весела, сповнена праці зима, яка проминала щасливо й стрімко. Уроки були так само цікаві, а суперництво так само захопливе, як і раніше. Нові світи поривань, думок і почуттів, спокусливі обшири незвіданих знань — над кряжем кряж, над стрімчаком вершина — розгорталися перед палкими очима Енн. Багато чим вона завдячувала тактовному, дбайливому й неупередженому керівництву панни Стейсі, котра вчила своїх учнів самостійно думати, досліджувати й шукати нових рішень, заохочувала звертати зі звичних уторованих шляхів. Це обурювало пані Лінд і шкільних опікунів, які брали під сумнів усі нововведення й відхилення від прийнятих методів.
І на дозвіллі Енн не нудьгувала, бо ж Марілла, пам’ятаючи рекомендацію спенсервейлського лікаря, більше не чинила її розвагам жодних перешкод. Дискусійний клуб жив повнокровним життям — там уже було проведено кілька концертів; відбулася одна чи дві вечірки, майже такі самі, як у дорослих; були катання на санях і веселі години на ковзанці.
Тим часом Енн росла — так швидко, що Марілла, ставши якось поряд зі своєю вихованкою, була вражена, що дівчинка вже вища за неї саму.
— Боже милий, як ти виросла, — зітхнула Марілла, не ймучи віри власним очам. Ці нові кілька дюймів зросту Енн пробудили в її серці дивний смуток. Безслідно зникла та дитина, котру вона навчилася любити, натомість стояла висока п’ятнадцятилітня дівчина із серйозним поглядом, замисленим чолом та гордо піднесеною голівкою. Цю дівчину Марілла любила так само, як ту, колишню дитину, а проте їй не давало спокою дивне й тужливе відчуття втрати. Того ж вечора, коли Енн пішла на молитовне зібрання з Діаною, вона, сидячи самотою в зимових сутінках, не втрималась і заплакала. Метью, що саме зайшов на кухню з ліхтарем у руках, витріщився на неї так перелякано, що сестра всміхнулася крізь сльози.
— Я думала про Енн, — пояснила Марілла, — вона стала вже зовсім доросла… і, мабуть, поїде від нас через рік. Я так за нею сумуватиму.
— Вона буде часто приїжджати, — спробував її втішити Метью, для котрого Енн була й завжди лишалася маленьким жвавим дівчам, яке чотири роки тому він привіз додому зі станції Брайт Рівер. — А тим часом до Кармоді вже побудують залізничну гілку.
— Це буде геть не те саме, якби вона була постійно тут, — сумовито зітхнула Марілла, вочевидь постановивши й далі роз’ятрювати свою невигойну рану. — Та хіба чоловіки зрозуміють?
Були й інші зміни в Енн, не тільки фізичні. Вона стала набагато стриманіша. Може, думки її й текли невпинно, а мрії буяли, як і досі, та говорила вона безсумнівно менше. Марілла також це помітила й прокоментувала:
— Ти стала чи не вдвічі менше щебетати, Енн, і пишні слова позникали. Що це з тобою?
Енн зашарілася й усміхнулася, відклала книжку й мрійливо визирнула у вікно. Там, надворі, бубнявіли великі червоні бруньки дикого винограду, налиті щедрим світлом весняного сонця.
— Не знаю… та мені вже й не хочеться стільки говорити, — відповіла вона, спираючи підборіддя на вказівний палець. — Краще думати про гарні й милі серцю речі, а думки зберігати глибоко в душі, мов скарби. Не хочу, щоб із них дивувалися чи кпили. І пишних слів я чомусь не хочу більше вживати. Хай і шкода, що я виросла й тепер могла б це робити, якби захотіла. Цікаво бути майже дорослою, хоч це й не зовсім те, чого я сподівалася, Марілло. Треба ще стільки всього вивчити, зробити й обміркувати, що на пишні слова геть не лишається часу. І панна Стейсі каже, що короткі слова сильніші й виразніші. Вона радить нам писати твори якомога простішою мовою. Спершу було важко. Я вже так звикла нагромаджувати всі пишні звороти, які знала — а їх була ціла безліч. А потім навчилася, і тепер сама бачу, що так незрівнянно краще.
— А що з вашим літературним клубом? Я давно від тебе про нього не чула.
— Його більше не існує. І часу бракувало, і… я думаю, він нам просто набрид. Яка то була дурна писанина — про кохання, убивства, втечі й таємниці. Панна Стейсі іноді завдає нам писати оповідання, але тільки про те, що може статися з нами в Ейвонлі. Дуже суворо критикує й від нас вимагає того самого. Я й не думала, що в моїх творах стільки вад, аж доки сама почала їх шукати. Мені було так соромно, я хотіла все покинути, але панна Стейсі сказала, що я можу навчитися добре писати, коли стану власним найсуворішим критиком. Тож я намагаюся.
— До вступних іспитів лишилося два місяці, — мовила Марілла. — Як ти думаєш — складеш?
Енн здригнулася.
— Не знаю. Іноді мені здається, що все буде добре… але потім я страшенно панікую. Ми сумлінно вчилися, і панна Стейсі так багато з нами працювала, та все одно ми можемо не скласти. У нас в усіх свої вразливі місця. Моє, звісно, — геометрія, у Джейн — латина, у Рубі й Чарлі — алгебра, а в Джозі арифметика. Муді-Спурджен упевнений, що провалить історію Англії. Панна Стейсі збирається влаштувати нам у червні іспити, майже такі ж суворі, як вступні, і оцінюватиме так само прискіпливо, щоб ми знали, чого очікувати. Ох, Марілло, хай би воно швидше вже скінчилося.
Я постійно про це думаю. І серед ночі, бува, прокидаюся й міркую, що буде, коли я не вступлю.
— Походиш до школи ще рік, а тоді знову спробуєш, — незворушно відповіла Марілла.
— О ні, я не наважуся. Це буде така ганьба — провалити іспити, надто коли Гіл… коли всі решта вступлять. А я страшенно хвилюватимуся, і тому, напевно, усе переплутаю. Мати б нерви, як у Джейн Ендрюс… вона нічого не боїться.
Енн зітхнула і, відвівши погляд від чарівного буяння весни за вікном, безхмарного неба, грайливого вітерцю й садка, вбраного в соковиту зелень, поринула в читання. Будуть інші весни, та Енн не сумнівалася, що коли не вступить до семінарії, то вже не зможе натішитися ними сповна.
Розділ 32
РЕЗУЛЬТАТИ ІСПИТІВ ОПРИЛЮДНЕНО
Наприкінці червня добіг кінця навчальний рік — а з ним і вчителювання панни Стейсі в ейвонлійській школі. Того дня Енн і Діана верталися додому геть невеселі. Червоні очі й мокрі носовички красномовно свідчили, що прощальні слова панни Стейсі виявилися так само зворушливими, як і промова пана Філіпса за подібних обставин три роки тому. З підніжжя порослого ялинами пагорба Діана озирнулася на школу й тяжко зітхнула.
— Здається, мовби кінець усьому, правда? — сумовито проказала вона.
— Але тобі, напевно, легше, ніж мені, — відповіла Енн, марно шукаючи сухої місцинки на своїй хустинці. — Ти ще сюди повернешся наступного року, а мені доведеться, мабуть, покинути любу стареньку школу назавжди… якщо пощастить, певна річ.
— Це буде геть не те саме. Без панни Стейсі і, вочевидь, без тебе, Джейн і Рубі. Я сидітиму зовсім сама, бо не хочу ніякої іншої сусідки після того, як сиділа з тобою. О, як нам тут було добре, правда, Енн? Боляче думати, що тепер це в минулому.
По Діанинім носі скотилися дві великі сльози.
— Якби ти припинила плакати, я теж би змогла, — благально мовила Енн. — Щойно заберу хустинку, як бачу, що тобі знову сльози накочуються, і сама починаю хлипати. Як то каже пані Лінд, якщо не можете радіти, радійте, як можете. Та й наступного року я, мабуть, повернуся. Зараз я майже впевнена, що іспитів не складу. І це відчуття виникає щораз частіше, я боюся.
— Але ж іспити панни Стейсі ти склала пречудово.
— Бо на них я не хвилювалася. Та коли подумаю про вступні… ти собі не уявляєш, як моє серце стискається від жаху. А ще мій номер буде тринадцятий, а Джозі Пай каже, що це нещасливе число. Я не забобонна і знаю, що це байдуже. Але все-таки хотіла б не бути тринадцятою.
— А я хотіла би поїхати з тобою, — відповіла Діана. — Ми б так гарно провели час… але ти, напевне, вечорами зубритимеш.
— Ні, панна Стейсі взяла з нас обіцянку, що ми зовсім не розгортатимемо підручників. Вона каже, що це нас тільки втомить і заплутає, і що нам треба гуляти, взагалі не думати про іспити й рано вкладатися спати. Добра порада, але важко буде її дотриматися; мені здається, так завжди буває з добрими порадами. Пріссі Ендрюс казала, що цілісінький тиждень засиджувалася над книжками допізна, і я була сповнена рішучості сидіти не менше, ніж вона. Ваша тітонька Джозефіна ласкаво запросила мене пожити під час вступних іспитів у неї в Бічвуді.
— Ти ж напишеш мені звідти, гаразд?
— Напишу у вівторок і розкажу, як минув перший день, — пообіцяла Енн.
— У середу я весь день стримітиму на пошті, — присяглася Діана.
Наступного понеділка Енн поїхала до міста, а в середу Діана, як і було домовлено, чекала на пошті, і ось одержала листа.
«Люба Діано, — писала Енн, — зараз вечір вівторка, і я пишу тобі з бібліотеки в Бічвуді. Учора мені було так самотньо в моїй кімнаті, і дуже хотілося, щоб ти була тут. „Зубрити“ я не могла, бо дала слово панні Стейсі, але так тяжко було втриматися й не розгорнути підручника з історії, як раніше тяжко було відкласти роман, коли я мусила вчити уроки.
Сьогодні вранці панна Стейсі прийшла по мене, і ми пішли до вчительської семінарії, дорогою забравши ще Рубі, Джейн та Джозі. Рубі попросила взяти її за руку, а руки в неї були просто крижані. Джозі сказала, що в мене такий вигляд, наче я цілу ніч не спала, і що мені забракне сил упоратися з навчанням, навіть якщо я вступлю до семінарії. Бувають миті й навіть цілі періоди, коли мені здається, що в моїх намаганнях полюбити Джозі Пай немає жодного поступу!
Ми прийшли до семінарії, де були цілі юрби учнів з усього острова. Першим ми побачили Муді-Спурджена, який сидів на сходах і щось мурмотів собі під ніс. Джейн запитала, що це він робить, а той сказав, що повторює табличку множення, щоб угамувати нерви, і попросив заради всього святого йому не заважати, бо коли він зупиниться хоч на мить, то перелякається й забуде все на світі, а табличка множення підтримує йому лад у голові!
А тоді нас розвели по класах, і панна Стейсі вже не могла залишатися з нами. Ми із Джейн сиділи разом, і вона була така спокійна, що я аж заздрила. Джейн така розумна й врівноважена, що їй жодна табличка множення не потрібна! Я думала, чи вигляд у мене такий самий, як відчуття, і чи комусь чути, як моє серце гупає на ввесь клас. Тоді зайшов чоловік і почав роздавати екзаменаційні завдання з літератури. Я взяла своє, і руки в мене похололи, а в голові запаморочилося, і на одну жахливу мить я відчула, Діано, точнісінько те саме, що й чотири роки тому, коли спитала в Марілли, чи дозволить вона мені лишитися в Зелених Дахах… а тоді все вгамувалося, і серце знов закалатало — бо доти воно зовсім перестало битися, — я вже бачила, що із цим завданням упораюся так чи інак.
Опівдні ми пішли додому обідати, а тоді повернулися на іспит з історії. Він був дуже складний, і я страшенно заплуталася в датах. Утім, здається, сьогодні все вийшло непогано. Але ох, Діано, завтра іспит з геометрії, і щойно я про це згадаю, де й дівається моя рішучість не розгортати підручника. Якби табличка множення могла мене врятувати, я повторювала б її вже відтепер і аж до завтрашнього ранку.
Я ще ходила провідати дівчат, і дорогою зустріла Муді-Спурджена, який тинявся вулицями мов неприкаяний. Він був упевнений, що провалив історію і що народився на ганьбу своїм батькам, заявив, що повернеться додому першим поїздом, і хай там як, а теслею бути легше, ніж священиком. Я намагалася його розрадити і вмовила залишитися до кінця, бо це було б несправедливо щодо панни Стейсі. Іноді я шкодую, що не народилася хлопцем, а тоді дивлюся на Муді-Спурджена й тішуся, що я дівчина, та ще й не його сестра.
Коли я прийшла в пансіон до Рубі, вона була в істериці, бо щойно виявила страшну помилку, якої припустилася в завданні з літератури. Та потім вона заспокоїлася, і ми пішли їсти морозиво. Дуже шкодували, що тебе немає з нами!
О, Діано, мені так хочеться, щоб швидше минув цей іспит з геометрії! Та як каже пані Лінд, сонце сходитиме й сідатиме, байдуже, провалюся я на ньому чи ні. Це правда, але мене вона не надто тішить. Здається, що ліпше б воно не сходило, якщо я таки провалюся!
Твоя віддана подруга Енн».
У призначений час відбувся іспит з геометрії, а за ним усі інші, і в п’ятницю ввечері Енн повернулася додому, втомлена, проте задоволена й щаслива.
Діана чекала на неї в Зелених Дахах, і зустрілися вони так, ніби розлука тривала довгі роки.
— Люба, як надзвичайно прекрасно, що ти повернулася. Ти мовби цілу вічність була в тому місті. Ах, Енн, як ти склала іспити?
— Начебто добре — усе, крім геометрії. Не знаю, чи я вступлю; моторошне, жахливе передчуття підказує, що ні. О, як гарно знову бути вдома! Зелені Дахи — це найпрекрасніше, наймиліше місце в усьому світі.
— А як там інші впоралися?
— Дівчата, мені здається, непогано, хоча всі як одна стверджують, що не вступлять. Муді-Спурджен досі думає, що провалив історію, а Чарлі каже, що напевне не склав алгебри. Але ми ж нічого не знаємо, доки надрукують список — а це буде щонайменше за два тижні. Як я переживу ці два тижні очікування? Добре було б заснути й прокинутися аж наприкінці.
Діана розуміла, що марно питати, як склав Гілберт Блайт, тому просто сказала:
— Не хвилюйся, я впевнена, що ти вступиш.
— Краще зовсім не вступити, ніж опинитися не на верхівці списку, — зашарілася Енн, маючи на увазі — і Діана це знала — що успіх буде гіркий і неповний, коли вона поступиться Гілбертові Блайту.
А щоб такого не сталося, Енн докладала на іспитах усіх зусиль. Те саме робив Гілберт. У місті вони часто зустрічалися на вулицях, мовби не впізнаючи одне одного, і щоразу Енн трохи вище підносила голову й трохи сильніше шкодувала, що відмовила Гілберту в дружбі, коли він її просив, а тоді трохи рішучіше присягалася випередити його на всіх іспитах. Вона знала, що вся ейвонлійська молодь уважно стежить, хто з них буде першим. Джиммі Гловер та Нед Райт навіть побилися об заклад, а Джозі Пай заявила, що безсумнівно, першим буде Гілберт. Енн відчувала, що не стерпить приниження, якщо зазнає невдачі. Та була в неї ще одна, шляхетніша причина сподіватися добрих результатів. Їй хотілося одержати високий бал задля Метью та Марілли — надто Метью, котрий запевняв, що вона «перевершить всенький острів». І хоч Енн розуміла, що це годі було уявляти в найзухваліших мріях, та все ж палко надіялася опинитись бодай серед перших десяти, щоб лагідні карі очі Метью сяйнули гордістю за неї. Це було б їй найліпшою винагородою за тяжку працю й уперту боротьбу з нудними рівняннями та дієвідмінюваннями.
Два тижні спливли, і Енн почала й собі проводити цілі дні на пошті в товаристві збентежених Рубі, Джозі та Джейн; щодня тремтливими руками вони розгортали шарлоттаунські газети, і щоразу їх охоплювало неймовірне хвилювання — достоту, як під час іспитів. Навіть Гілберт і Чарлі принизилися до того, щоб зазирати на пошту, і лише Муді-Спурджен рішуче відмовився брати в цьому участь.
— Я не наважуся прийти й холоднокровно глянути в газету, — пояснив він Енн, — краще зачекаю, доки хтось мені скаже, вступив я чи ні.
Минуло три тижні; списку досі не було, і Енн подумала, що більше не витримає цієї напруги. У неї зникли апетит і цікавість до ейвонлійських справ. Пані Лінд заявила, що цього й слід було очікувати, коли на чолі міністерства освіти стоїть консерватор, і Метью, який не міг не помітити, що Енн повертається з пошти бліда, байдужа і змучена, замислився, чи не віддати йому на наступних виборах свій голос за радикальних реформаторів.
Аж ось надійшли новини. Енн сиділа у своїй кімнаті при відчиненім вікні, на мить забувши про екзаменаційні клопоти, і насолоджувалася красою літнього вечора, сповненого п’янкими ароматами квітів із саду й шурхотом вітру в тополиних кронах. Небо на сході над ялицями забарвлював рожевуватий відблиск призахідного сонця, а Енн мрійливо гадала, чи то не дух кольору так гарно бавиться, коли це завважила, як між ялиць, через кладку й угору схилом мчить, вимахуючи газетою, Діана.
Енн схопилася на рівні ноги, вже знаючи, що в ній. Нарешті список! У голові їй запаморочилося, серце боляче калатало. Вона не могла поворухнутися. Мовби ціла година минула; Діана пробігла через передпокій і ввірвалася в кімнату, навіть не постукавши від нетерплячки.
— Енн, ти склала, — вигукнула вона, — і ти най-найперша… ти і Гілберт… однакові, але твоє прізвище перше! О, я так пишаюся тобою!
Діана кинула газету на стіл і впала на ліжко, задихана й оніміла. Енн почала запалювати лампу, розсипавши при цьому всі сірники й зламавши їх зо півдюжини, перш ніж змогла з ними впоратися тремтячими руками. Тоді схопила газету. Так, вона склала — ось вона, на самісінькій верхівці довжелезного списку із двох сотень прізвищ. Задля цієї миті варто було жити.
— Ти неймовірно чудово склала, Енн, — проказала Діана, щойно відсапалася й змогла сісти й заговорити; вражена Енн із сяючими очима досі не вимовила ні слова. — Тато щойно десять хвилин тому привіз газету із Брайт Рівер, вона прийшла з вечірнім поїздом, і на пошті буде тільки завтра. І коли я побачила список, то одразу й прибігла… ви всі вступили, геть усі, навіть Муді-Спурджен, хоч він і зрізався з історії. Джейн і Рубі непогано склали, вони в першій половині списку, і Чарлі теж. Джозі Пай ледь нашкребла на три бали більше за найнижчий результат, але побачиш — вона так задере кирпу, мовби пройшла найперша. Панна Стейсі буде рада, еге ж? Енн, а як воно — бачити своє прізвище першим у списку? Я б, напевне, збожеволіла від щастя. Я й так ледь не збожеволіла, а ти онде — спокійна, холодна, як весняний вечір.
— Я приголомшена, — зізналася Енн, — хочу сказати цілу сотню різних слів, та розгубила їх усі. Я й не мріяла про таке… тобто мріяла, один-єдиний раз! Лише раз дозволила собі подумати: а що, коли я буду перша? І мене такий трепет охопив, бо це страшенне марнославство й зарозумілість — вважати, що я буду першою на острові. Зачекай хвилинку, Діано. Мушу скочити розповісти Метью. А тоді ми з тобою понесемо всім іншим добру звістку.
І вони квапливо рушили на луку поза клунею, де Метью згортав сіно, і де застали й пані Лінд, котра біля хвіртки розмовляла з Маріллою.
— О, Метью, — вигукнула Енн, — я склала, і я найперша… чи то одна з найперших. Я не зарозуміла, але дуже-дуже вдячна.
— А я завжди казав, — відповів Метью, щасливо розглядаючи список. — Я знав, що ти легко їх усіх здолаєш.
— Мушу сказати, Енн, ти молодчина, — завважила Марілла, намагаючись приховати надзвичайну свою гордість за Енн від критичного ока пані Лінд. Та ця добра душа щиро мовила:
— Авжеж, вона молодчина, тут жодних сумнівів нема. Ти робиш честь своїм друзям, Енн, ми всі пишаємося тобою, будь певна.
Того вечора Енн, завершивши день короткою, проте серйозною розмовою в пасторському домі з пані Аллан, радісно вклякнула при відчиненім вікні в ясному сяйві місяця і пошепки проказала вдячну й натхненну молитву, що лилася із самісінького її серця. Були там і подяка за минуле, і смиренне прохання про майбутнє — а заснувши на білій подушці, Енн бачила сни, яскраві, чисті й прекрасні, яких тільки можна бажати собі в дівоцтві.
Розділ 33
КОНЦЕРТ У ГОТЕЛІ
— І неодмінно вдягни оту білу серпанкову сукню, — наполягала Діана.
Вони сиділи вдвох у кімнатці Енн; надворі щойно почав загусати вечір — прегарні жовто-зелені сутінки збиралися під безхмарним ясно-блакитним небом. Над Лісом Привидів висів великий круглий місяць, поволі змінюючись із блякло-мерехтливого на сліпучо-срібний; повітря наливалося солодкими літніми звуками: щебетом сонних пташок, шурхотом вередливих вітерців, далеким відлунням голосів і сміху перехожих. Та в кімнатці на горищі, при зачинених віконницях і запаленій лампі дівчата добирали особливе вбрання з неабиякої нагоди.
Кімната мала тепер геть інакший вигляд, ніж чотири роки тому, коли Енн відчула, що голизна цих чужих безрадісних стін пронизає їй самісіньку душу похмурим непривітним холодом. Зміни надійшли непомітно, і Марілла покірно їх прийняла, отож тепер це було миле й затишне гніздечко, якого тільки могла бажати собі юна дівчина.
Певна річ, дитячі мрії Енн не втілилися в життя: ні оксамитового килима в рожеві троянди, ні шовкових рожевих фіранок тут так і не з’явилося. Та із плином часу дитячі мрії поступалися дорослим, і вочевидь, за нездійсненими бажаннями вона й не шкодувала. Тепер підлогу вкривав гарненький солом’яний килимок, а на високім вікні м’якими хвильками погойдувалися під грайливим вітерцем фіранки із зеленавого мусліну. На стінах були не золоті й срібні парчеві гобелени, а затишні яблуневоцвітні шпалери, та й прикрашали кімнату декілька гарних картин, що їх Енн дістала в подарунок від пані Аллан. На чільному місці стояла фотографія панни Стейсі, а ще Енн виробила собі романтичну звичку щодня тримати свіжий букет у вазочці побіля неї, — отож сьогодні букетик білих лілій розливав довкола тонкий, невловний, мов дівочі мрії, аромат. Замість палісандрових меблів були біла етажерка із книжками, туалетний столик, укритий білою мусліновою серветкою, крісло-гойдалка, що на ньому затишно влаштувалися подушки, дзеркало у вишуканій позолоченій рамі з намальованими на склепінчастій верхівці пухкенькими рожевими купідонами й темно-бузковими гронами винограду, що доти висіло в гостьовій спальні, і низьке біле ліжко.
Енн збиралася на концерт у вайтсендзькому готелі. Концерт влаштовували пожильці щоб зібрати гроші для лікарні в Шарлоттауні, і участь у ньому брали молоді таланти з усіх поближніх околиць. Берта Семпсон та Перл Клей із вайт-сендзького баптистського хору мали співати дуетом, Мільтон Кларк із Ньюбриджа — грати соло на скрипці, Вінні Аделла Блер із Кармоді — виконувати шотландську баладу, а Лора Спенсер зі Спенсервейла й Енн Ширлі з Ейвонлі — декламувати.
Для Енн, як вона колись була сказала, то стало «епохою в житті». Від радісного збудження її охоплював неймовірний трепет. Метью був на сьомому небі від радості й гордості за честь, яку здобула його маленька Енн, та й Марілла не пасла задніх, хоч радше б умерла, ніж визнала це, і твердила, що негарно, мовляв, коли стільки молодих людей вештається по готелях без нагляду дорослих.
Енн і Діана мали їхати із Джейн Ендрюс та її братом Біллі в їхній чотиримісній бричці; з ними рушали ще кілька ейвонлійських хлопців і дівчат. З міста мала прибути численна громада слухачів, а виконавців після концерту було запрошено на вечерю.
— Ти справді думаєш, біла пасуватиме найліпше? — занепокоїлася Енн. — Мені здається, що муслінова в блакитні квіти — гарніша, та й модніша, звісно.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |