- Тисніть їх до річки.
Новгородці й ладожани вмить зробили безперервний ланцюг з воїнів і так підводили шведів ближче до річки. Олександр взяв ріг і подав сигнал воєводі. І тут з правої сторони лісу виїхала кіннота і одразу направилася в тил ворогу. Шведи почали втікати, багатьом пощастило. Через якихось пів години ні одного живого шведа на полі бою не було. І ще Олександр навіть не замітив, як його покинув шведський король. Напевно, залишив бій перед виступом кінноти. До князя підійшов спочатку воєвода, а потім і решта друзів й привітали з успішним боєм.
- Всі воїни заслуговують на похвалу, кожен її отримає, - відказав князь.
- Так, гарна перемога. Ми повертаємося додому?
- Завтра на світанку.
Воєвода обернувся і пішов, проте Олександр наздогнав його і запитав:
- Ви не бачили воїна в такому яскравому шоломі?
- Кілька разів, але мені здається я бачив його раніше.
- Це він врятував мені життя у лісі.
- Точно, а я все не міг згадати. Це ж той незнайомець. А хто він?
- Не знаю, але він не із моєї дружини.
- І серед ладожан його не було.
- Він приєднався до бою пізніше.
- Дивно. Я відшукаю його, якщо це потрібно.
- Спробуйте. Я маю для нього ще одну подяку.
- Добре.
- Багато наших полягло?
- Скільки точно не знаю, але всіх разом, то близько половини війська, можливо більше.
- Великі втрати.
- За величну перемогу. Вас зустрінуть героєм.
- Сумніваюся, чує серце не добре.
- Викиньте з голови Олександре Ярославовичу!
- Гаразд. Нехай воїни сідають вечеряти. Завтра на ніч залишимося в Ладозі, але хай воїни відпочинуть, вийдемо пізніше.
На наступний день дружина князя вирушила в дорогу додому. В Ладогу прибули вночі, але і тоді їх зустріли всім містом, як переможців.
Олександр пішов одразу до коханої. Він загадково подивився на неї. Вона усміхнулася. Коли князь побачив її світле волосся, в голові мелькнула думка: «Невже це вона? Ні, цього бути не може». Олександр відкинув всі думки і підійшов ближче до дружини. Він доторкнувся рукою до її плеча. Такої реакції князь не очікував: княгиня зойкнула. Олександр підняв рукав плаття і побачив глибоку рану на руці. Він пригадав події вчорашньої битви. Коли він разом з таємничим воїном відбивали атаки, останнього поранили в плече. Князь заплющив очі і пригадав, що рана була на лівій руці. Олександр опам’ятався і глянув на руку дружині – ліва! Він зумів вимовити лише кілька слів, які, невідомо, чи казав дружині, чи насамперед для себе:
- Все ж таки це була ти!
Княгиня поцілувала чоловіка, взяла за руку і промовила:
- Так, я…
1 розділ
Перемога! Здається, таке просте і коротке слово, а значення яке важливе. Воно завжди з сильнішими, сміливішими, розумнішими – із переможцями. Але перемога не приходить легко, не зникає несподівано й безслідно, і завжди приносить боротьбу. Тільки той одержить її, хто не лише пройде всі перепони, але й зуміє протистояти запеклому «Я». О, перемога солодка, але шлях до неї крізь терен. На словах кожен мріє про перемогу: зробить крок – і позадкує. Перемогу здобудуть лиш гідні. Тому й існує нагорода для вибраних – за мужність і терпіння. На жаль, іноді, нагородою знову є випробування! Ти переміг, ти сильний: борися далі. Дійсно, не справедливо, але так буває. Від правди не втечеш, якою б вона не була.
Все ж таки краще шукати перемогу постійно, ніж нічого не робити. Інколи саме прагнення зробить тебе переможцем. Щоб не говорили навкруги люди, як не ображали, треба йти і не оглядатися, не сходити зі шляху, а все очима знаходити ту провідну зірку попереду. Якщо бути чесним, дотримуватися слова, казати лише правду, то невдовзі тебе зрозуміють. Так завжди, адже людина – мисляча істота, мозок якої автоматично сприймає позитив і негатив. Добро, на жаль, можна побачити з декількох метрів, зло ж з тисячі. Тому багатьом потрібно підійти ближче, щоб зрозуміти людину, пізнати її.
Чомусь перемогою вважають виграну боротьбу, вдалий похід, але ж перемога – це й пробачити сильну образу, перемогти горде «Я», стримати гнів у потрібну хвилину. Хіба ці люди не герої? Звичайно, душевну боротьбу важче перемогти, ніж тілесну…
2 розділ
Після почутих слів Олександр широко розплющив очі, хоча це викликало великого зусилля: його морив сон.
- Це ти? – ще раз запитав він, думаючи, що слух зраджує його.
- Олександре, благаю, не роби такий вираз, я вже відповіла, ходімо спати, вранці поговоримо.
- Але як ти… - почав князь.
- Ходімо, всі відповіді завтра, ти втомлений.
- Чому ти ніколи не казала, що володієш зброєю? – спробував хоч краплинку світла пролити на таємницю Олександр, змусити дружину все пояснити.
- А ти ж ніколи не питав! Дивись в тебе під тягарем цікавості аж тіло прогинається, - Олександра засміялася і вщипнула коханого за щоку.
- Ай, боляче, йди-но сюди, - усміхнувся князь і побіг за дружиною, як за дитиною, яка щось зробила та втікає. – Ага, не втечеш… Добре, вмовила, ходімо спати.
Ранкове сонечко освітило кімнату. Князь прокинувся. Вікно відчинене і чути радісний спів птахів. Легенький вітерець повіває прохолодою. Ця ранкова свіжість бадьорить тіло. Дивлячись на красу, тебе огортає невимовна насолода.
День розпочався просто чудово. Олександр вийшов у двір.
- Доброго ранку, княже, - привітався Яша.
- Доброго, Яша!
- Олександре Ярославовичу, до поховання все готово, накажете посилати за священиком?
- Так, напевно. Я зараз буду готовий. Поклич до мене Ярослава.
- Добре.
В кінці маленького двору стоїть бочка з водою. Олександр осунувся головою у воду.
- Ах, як добре! Вода яка холодна, ух! – сказав він. – Зараз десь би поїхати в поле відпочити.
- То їдьмо, - гукнула княгиня з порогу дому.
Олександр усміхнувся і пішов їй на зустріч.
- З радістю, але не можу!
- Я знаю… Обіцяй, що в Новгороді поїдемо.
- Добре, добре. Зараз прийде Ярослав. Я хочу, щоб ти з ним їхала в Новгород.
- Зараз?
- Так, негайно.
- Це ж не можливо. Ярослав повинен бути з тобою, я теж залишаюся.
- Ти втомлена, поїдеш, відпочинеш. Я тільки вирішу ще деякі справи і повернуся.
- Я не можу залишити тебе самого, нехай Ярослав буде з тобою, поїду сама, - наполягала княгиня.
- Слово князя – закон, - сказав Ярослав, наближаючись. Він здогадався про що йде річ.
- Ярославе, візьми частину воїнів і повертайся в Новгород.
- Я зрозумів… Буду чекати вас, княгине, - він склонив голову в сторону Олександри, кивнув князю і вийшов.
Княгиня сіла в крісло і похитала головою.
- Не ображайся, - Олександр став біля неї на коліна і подивився їй в очі.
По її щоках струмком текли рясні сльози. Князь обійняв дружину й прошепотів:
- Не плач, кохана. Я ж скоро прийду, не плач. Ти ж мій герой, будь мужня.
Вона поклала голову йому на плече і промовила:
- Герой… Я втомилася бути мужньою… Мені важко… Постійні війни…
- Не плач, я поряд. Я завжди буду поряд. Такий час…
- Добре я їду, тільки не затримуйся, чекатиму.
- Через кілька днів зустрінемось, - князь поцілував дружину на прощання.
Ярослав приготував все для від’їзду. Князь одягнувся в обладунки і поїхав до церкви. Сотні воїнів загинули в бою. Він зі смутком згадав події кривавої битви. Перед очима знову постав образ воїна – його коханої. На лиці з’явилася усмішка, для нього все це видається дуже дивним. Олександр ніколи раніше не бачив, щоб жінка володіла мечем, тим паче так професійно.
Воїнів, що загинули проводжали в останню дорогу. Їх поховали в одну могилу. Всі стоять мовчки, схиливши голову, лише священик говорить промову. Невдовзі князь сказав прощальні слова і запросив всіх присутніх на гостину.
- Яша, завтра ми можемо їхати в Новгород? – запитав Олександр друга.
- Думаю, можливо, але ще необхідно вирішити деякі справи.
- Отже, ні!
- Я такого не казав, це ваші слова. Олександре, ви можете їхати, я залишуся і все владнаю.
- Дякую, але, напевно, буде краще, якщо не поїду завтра.
- Можливо, - Яша знизив плечима. – В Новгороді ви також потрібні. Боярів без нагляду не можна залишати, а то зроблять таке, що потім не виплутаєш. Шведи переможені, але вони ніколи не пробачать, що ви позбавили їх такої вигідної торгівлі.
- Вірно, тому і послав у Новгород княгиню.
- Це їх не зупинить, відправляйтеся завтра у Новгород, ваша присутність погасить їх гнів. Я всі питання вирішу і невдовзі приїду. Згода?
- Не знаю, - князь замислився і декілька хвилин не відповідав. – Складний вибір. Я обіцяв ладожанам залишитися, приймуть від’їзд за образу…
- Спробую їм пояснити
- Дякую, Яша, але я залишаюся.
- Це ваш вибір, йдуть на гостину, а то вас зачекались.
- Ходімо.
На дворі управителя Ладоги стоїть, прогинаючись від наїдків, довгий стіл. Навколо столу танцюють рум’яні дівчата й браві козаки. Олександр сів на призначене йому місце – великий стілець по центрі столу. Він підняв келих і випив за їхню перемогу, і за всіх, хто так мужньо боровся, але не дожив до цієї хвилини слави.
- Слава героям, - князь встав і підняв келих вгору. Гості прослідували його прикладу.
Гостина тривала до вечора. Як тільки зникли останні промені сонця, всі розійшлися. Князь пішов на окраїну міста, на невеликий пагорб. На вечірній небосхил зійшов місяць, одна за одною з’являються зорі, ніби ліхтарики, яких запалюють то тут, то там. Олександр сів на краю пагорба. Галявина вкрита сотнею квіток, що позакривали пелюстки, але наповняють пагорб п’янкими ароматами. Небо темно-синього кольору без жодної хмаринки. Олександр схилив голову на коліно і вслухається в тишину ночі. Вона така чудова, якась незвичайна. Князю здається, що вона шепоче щось на вухо і лоскоче ніжно-ніжно ароматом тиші. А повелитель нічного неба, ніби усміхається і спостерігає за Олександром. Потрібно повертатися в місто, а так не хочеться. Тут тиша, відпочинок від повсякдення, а місто просто тисне на тебе і не дає спокою. Князь неохоче стає і прямує повільно стежиною до Ладоги. Всі вогні уже погасли, лише де-не-де чути гавкіт собак.
Князь спав не спокійно. Кілька раз його сон переривався і він ходив по кімнаті, тому ранок зустрів втомлено. Олександра переслідували сумні здогадки. Про безсонну ніч говорили пусті, як безодня, очі. Він вирішив негайно повертатися в Новгород. Все спорядили в дорогу. Яша з кількома воїнами поїхали швидше, щоб підготувати Новгород до прибуття князя.
3 розділ
Всю дорогу княгиня мовчала, як не намагався Ярослав розговорити її. Вона то їхала наперед, що всі наздоганяли її, то повільно йшла в заді, вимагаючи зменшити ходу. Цей герой в образі жінки виявився дуже вимогливим.
В Новгороді їх зустрів великий натовп, що надіявся побачити князя і привітати з перемогою. Княгиня одразу пішла в свої покої. Ярослав направився в глиб міста відвідати батьків. Вся родина радо його зустріла, особливо сестра Марія, яку найбільше любить старший брат. Батько не може нахвалитися сином, він пишається ним. Ярослав переповів старому кожну деталь битви, про мужність князя і всіх воїнів. Лише своєму найріднішому другу – Марії, він сказав про героя-сміливця – княгиню.
- Не бійся, я зумію визволити коханого також, - засміялась вона.
- Думаєш я збрехав? Це правда!
- Я вірю, ти просто дуже кумедно розповідаєш про це. Залишайся на ніч!
- Ні, я йду, князь просив ні на хвилину не залишати його дружину.
- Значіть ти вже не виконав його прохання.
- Винен, - Ярослав встав і наклонив голову. – До зустрічі, сестричко!
- До зустрічі, - відповіла кивком дівчина. – Кумедний, ти, братику!
- Ага, приходь у гості!
- Обов’язково, ти мені ще дещо заборгував.
- Невже?
- Я все пам’ятаю!
- Добре, якщо обіцяв, виконаю. Зроблю з тебе лицаря.
Ярослав вийшов із подвір’я рідного дому і пішов темними вулицями міста. Де-не-де у хатах мерехтіли вогники. Небо без жодної зірочки. Хати стоять, мов чорні коробки у ряд: висока, поруч притулилась нижча, а далі ще нижча. Юнак доходить до князівського двору. По обидві сторони від двору стоять боярські хороми. В одному з них Ярослав побачив вогник свічки і темні силуети людей, схоже бояр. Це пробудило його цікавість, хоча хлопець майже валився з ніг від утоми. «Якби підслухати, що вони говорять, - подумав він, - там, напевно, собаки, це їх налякає. Явно щось задумують лихе, вночі зібралися». Ярослав миттю побіг в князівський двір. Загавкали собаки, але тільки-но він гукнув їх, вони одразу упізнали свого і замовкли. Той узяв кілька крихт хліба і повернувся назад, кинув собакам бояра. Поки ті забавлялися їжею, Ярослав підійшов до вікна й почав слухати:
- Отже, діємо за планом: після приїзду князя піднімемо повстання. Не правити зраднику більше Новгородом! – почув Ярослав.
- Через скільки днів після приїзду князя? – прозвучав інший голос.
- Тоді, коли він найменше цього чекатиме, день-два після приїзду. Нехай приїде й думає що все гаразд і ми раді перемозі. Всі згідні? Посадимо на престол іншого князя.
- Ні, - гукнуло декілька голосів. – Ми не згідні! Чим завинив перед нами князь Олександр? Нічим, він рятував нашу землю від ворогів! Не бувати повстанню, відмовтеся від своїх лихих задумів, інакше…
- Вбити їх, - наказав бояр. – Вбити зрадників.
В кімнаті почалася метушня, крики. Ярослав заглянув у вікно. Двоє бояр захищається від навали, притиснувшись до стіни. «Сміливці. Може допомогти, - мелькнуло у Ярослава, - але тоді всі плани полетять прахом. Бідняги, жаль їх». Ярослав продовжує слідкувати за боєм. Одного поранено. Бояри підбігли до дверей. «Закриті, - подумки крикнув Ярослав». Він почув недалекий стукіт дверей. Юнак обійшов будинок і зрозумів: бояри притиснулися до дверей заднього проходу, що веде у сад. Ярослав, не роздумуючи, вийняв кинджал і просунув у шпарину. Двері ще хвильку і відчиняться. Хлопець заховався між деревами. Як і передбачалося, двері легко піддалися. Бояри від несподіванки вилетіли з них.
- Не дайте їм утекти, - голос із середини.
Ярослав, не гаячи ні хвилини, перестрибнув паркан і побіг у князівський двір. Бояри направились туди ж. Юнак опередив їх. Коли двоє сміливців забігли у двір, Ярослав закрив вхід так, щоб переслідувачі не відчинили.
- Ми пропали, - пролунав голос по іншу сторону плоту.
Ярослав приклав палець до вуст і кивком показав двом слідувати за ним. Він провів у свою кімнату.
- Своїм спасінням ми завдячуємо вам, - промовив один бояр.
- Князь в небезпеці, - тільки відповів Ярослав. – Я слідкував протягом усього часу за вами, потрібно попередити Олександра.
- Отже вам усе відомо, не тратьмо ні хвилини, князя необхідно повідомити.
- Я вирушаю в дорогу.
- Це не можливо, залишайтеся з княгинею, ми поїдемо.
- Добре, вирушайте, вийдіть таємним ходом в ліс, надіюся ви знаєте його.
- Авжеж.
- Князя з військом проведіть ним одразу у двір. Хай щастить!
Бояри взяли коней і пішли назустріч князю. Вони пройшли іншим шляхом за місто. Бояри тільки-но під’їхали до лісу, як з нього вийшли вершники. В одному з них, під яким був кінь білої масті, бояри впізнали свого князя.
- Олександре Ярославовичу, - гукнув один, зстрибнувши з коня, - княже, не їдьте в місто, там буде повстання, бояри бунтують. Нас послав Ярослав попередити про небезпеку.
- Звідки такі висновки? – запитав він, що звик не довіряти боярам.
- Самі чули, були на зборах, головою відповідаємо, що кажемо правду.
Князь перевів погляд на іншого бояра, той кивком підтвердив.
- Не можу я не їхати, рушаймо!
- Але, княже…
- Знаю. Дякую за попередження, не забуду цю послугу, но… Їдьмо.
Брама міста відкрилася перед князем. Його не зустрічали…Ну, нехай, обійдемось без цього. Мертва тишина вулиць наводила якесь незрозуміле відчуття. Тиша чи темнота? Скоріше підозріла тишина міста. Буває. Олександр старається приховати від оточуючих обличчя. В цю хвилину здається на його лиці відображені всі почуття, все те, що в його душі. Князь віддав розпорядження слугам і пішов у свій палац. Як тільки почулися кроки в коридорі, Олександра вибігла на зустріч.
- Ти не спиш?
- Не можу. Як дорога? Ходімо, ти стомлений.
«А, ще не знає, - мелькнуло в Олександра».
- Що з тобою? Ти сам не свій. О, Боже, який блідий! Що сталося?
- Нічого, ходімо.
Олександра зупинилася й подивилася в очі коханому:
- Тепер скажи правду. Що трапилося?
Князь зрозумів свою безнадійну ситуацію і вирішив все пояснити дружині:
- Ми невдовзі покинемо Новгород.
- Чому?
- Послухай. Бояри хочуть моєї смерті, другого князя. Буде повстання…Можна чекати всього.
- Ти ж маєш велике військо, ми ж.., - гукнула Олександра і лише сльози змусили її замовкнути.
- Військо? Я не маю нічого, тільки титул. Це смішно, всі воїни найманці бояр: один їх поклик і вони вб’ють мене, навіть не кліпнувши очима.
- І що робити?
- Поїдемо в родинний маєток. Уяви, через кілька днів я більше не князь. Чи зможеш ти ще любити такого боягуза?
- Мовчи краще, - грізно сказала Олександра й ніжно обійняла чоловіка.
4 розділ
Наступного дня, виконавши всі просьби князя, Ярослав вирішив більше не турбувати його, тому покинув князівський двір, незважаючи на темну ніч. Він попрямував у невеликий гай на окраїні міста. Свіжий подих природи очищує розум від денного перевантаження. Ярослав ліг на галявину та дивиться на зорі. Він замітив одну, що подає:
- Це моє бажання, - пробурмотів і заплющив очі.
Задрімав. Наскільки довго тягнувся його сон не замітив. Сів, коли почув чиїсь кроки. «Невже це вона? – подумав Ярослав. – Не знав, що бажання так скоро втілюються у життя. Яка вона прекрасна!».
- Надіє!
- Привіт, Ярославе. Чому ти тут?! Як мене чекав!
Ярослав став і зумів зробити лише крок на зустріч. Його ноги приросли до землі. Як не намагався, вони не слухаються Ярослава. Краска кинулась в лице. Місяць світиться так, що Ярославу видно обличчя Надії, при тому, що вона не бачить його. Дівчина зупинилася і підняла голову. Темно-карі очі просто виблискують при місячному світлі, густе русяве волосся спадає аж до пояса. Рум’яні щоки, тонка смуглява шия, носик з горбиком – це все надає їй привабливості. Вони мовчать і дивляться один на одного. Вона соромиться промовити чи зробити крок, а він зачарований. Можливо стояли б так до ранку, але червона стрічка, яку тримала Надя випала з рук. Ярослав миттю зігнувся і підняв її.
- Дякую, яка я необережна, - зітхнула дівчина.
Її щоки набули багряного кольору. Це замішання помітив Ярослав і взяв ситуацію у свої руки:
- Як у тебе справи, Надю?
- Добре…
- Як брат, мама?
- Мати хворіють, а про брата маєш краще знати: я ж не була з ним на війні.
- Ну, так…
Вони ще довго говорили про те та інше і не помічали плину часу. Ніхто не може потривожити їх тут, ніхто не шукатиме…
Повітря різко наповнилося запахом диму. Ярослав стрепенувся і нарешті побачив вогонь поблизу князівського двору. Його як стрілою вразило:
- Я маю бігти, прощай!
- Зачекай, Ярославе! Ти куди? – гукнула Надя.
Він навіть не оглянувся, добіг до кінця алеї, але зупинився і чимдуж повернувся назад. Ярослав взяв Надю за руку і поцілував:
- До зустрічі! Побачимось ще.
- До зустрічі, - шепнула Надя.
Бояри не відкладали із задуманим й підняли повстання. Воїни князя намагаються зупинити їх. Суперники підпалили дерев’яний мур. Ярослав добрався до князівського двору якраз в розпал битви. Олександр мужньо захищає вхід у палац. Не гаючи ні хвилини, Ярослав побіг у конюшню й осідлав два коня. Він непомітно вивів їх і прив’язав до дерева. Вернувшись назад, став плечима до пліч князя й допомагає йому:
- Олександре Ярославовичу, ви повинні залишити Новгород.
- Я не можу, Ярославе, виходу немає, врятуй мою дружину.
- Княже, візьміть княгиню й вийдіть заднім ходом. Там стоять осідлані коні, їдьте у своє помістя.
В очах князя загорівся вогник надії, який тільки-но спалахнувши, погас.
- Заднього ходу не існує, Ярославе, він палає.
- Не може бути!
Ярослав повернувся через кілька хвилин і за руку привів княгиню.
- Там немає проходу. Воєводо, допоможіть мені. Потрібно провести князя крізь цей натовп.
- Без проблем. Воїни, - гукнув Степан, - захистимо князя. В бій.
Заклик відродив сміливість у воїнів й вони стали не пробивним ланцюгом для підтримки князя.
- Воєвода поїде з вами, княже, - сказав Ярослав, - і ще декілька воїнів. Я з рештою прикрию вас з тилу.
- Дякую, Ярославе, знову мене рятуєш. А як же ти?
- Все буде добре, я наздожену вас. Хай щастить!
- Ярославе!
- Що, княже?
- Обіцяй, що виконаєш ще одне моє прохання.
- Кажіть.
- Якщо я помру, обіцяй, що помстися за мене.
- Я цього не можу обіцяти – ви будете жити довго і правити Новгородом, оце я вам обіцяю!
Князь поклав руку на плече вірному другу і промовив:
- Дякую! По конях, їдьмо!
5 розділ
У великий зал через маленькі віконці пробилися перші промінці сонця. Незважаючи на це, зал повен людей: новгородські бояри зібралися на нараду. І що ж привело їх сюди в таку рань?! Кожен говорить, щось доводить іншому і здається що це якийсь вулик із бджолами.
- Тихо, - гримнув сивий бояр, - у нас на носі вороги, не можна гаяти час на розмови.
- Правду кажеш, правду, - погодились інші.
- Йде війною на Новгород Лівонський орден, нам потрібна допомога – наших воїнів замало. Що будемо робити?
Зі всіх сторін лунають пропозиції:
- За допомогою до Пскова!
- Князь Ярослав Всеволодович не залишить Новгород на поталу ворогам.
- Посилаємо до ордену послів на переговори.
- Ордену необхідні наші землі, нам потрібна допомога Ярослава Всеволодовича. Псковський князь – ворог, ми переконалися, він зрадник. Ми помилилися, вигнавши князя Олександра – будемо благати повернення. Лівонський орден у змові з Псковом – нас оточили. Посилаємо негайно до князя.
Сказали – зробили. Одночасно декілька гінців поїхали до Ярослава Всеволодовича: один-таки доїде.
Але противники не сидять, склавши руки й не чекають поки їм завдадуть удару. Тим часом вони уже на півдорозі до Новгорода, і як швидко гінці б не їхали, вороги прибудуть швидше. Німецькі хрестоносці об’єдналися із псковським військом для захоплення новгородських земель.
- Ще довго йти? – запитав німецький лицар псковського керівника.
- Пів дня ходи!
- Зупиняємося на нічліг! – скерував німець.
Долина наповнилась запахом диму, який здалеку нагадує вечірнє небо: цятки вогню схожі на мигаючих зірок. Підіймеш голову – зоряне небо, відведеш погляд у даль – також. Вгорі темно-синє полотно з яскраво-жовтими зорями, а там чорне з оранжевими цятками.
Табір недруга – великий круг, в центрі якого намет вождя Лівонського ордена, навколо – інших керівників, в тому числі й псковського князя. Він захищений кількома сотнями воїнів, що стоять лише на декілька метрів один від одного. Помітна дисципліна воїнів, ніхто не сміє заплющити й одне око: не просто буде перемогти це військо. Якщо у війську жорстка дисципліна, воїни будуть здобувати перемоги.
Світанок зустріли у дорозі. Попереду ліс і вони у стін Новгороду. Одразу кидається в очі спорядження і манера ходи лицарів. Вони з ніг до голови закутані в сталь. Ехо далеко розносить брязкіт зброї в обладунки воїнів. Що дивує найбільше – всі грузнуть по коліна у снігу, натикаються на хащі, але ніхто не сміє порушити шеренгу. Військова дисципліна німців!
Нарешті ліс порідшав. Передні шеренги уже виходять з нього. Навколо міста вирує життя. Селяни безтурботно працюють біля домівок. Ворота Новгорода відчинені: закликають всіх охочих зайти. Але тільки-но на сонці заблищали лати воїнів все навкруги проснулося. Селяни покинули свої доми і працю й втікають до міста. Здійнялася паніка, гамір й біганина. Всі спішать під надійний захист міста.
Противники не поспішають, військо стає в бойовий стрій й спостерігає за своїми жертвами. В місті засурмили, західні ворота зачинилися.
- Всі здорові чоловіки, що можуть тримати зброю – до зброї і на стіни. Наготуйте розжарену смолу. На захист Новгороду! – гукнув молодий хлопець, піднявши свій меч угору.
- Захистимо місто! – підтримали його інші.
Молодий воїн, а такий хоробрий: не побоявся узяти оборону під своє керівництво. Юнак віддає накази, його лоб помітно зморщився. У війську ворога з’явився рух. Схоже вони починатимуть штурм.
По обидві сторони муру міста всі готові до бою: як нападники, так і захисники. Струнка постать молодого керівника тільки переміщається від одного посту в другий. Меч, кілька кинджалів й щит – усе його бойове спорядження. Почувся звук сурми – вороги наступають.
- Лучники, вогонь! – наказав Ярослав (так саме він цей юний керівник).
Десятки ворогів упали. Решта вже у стін.
- До зброї, лийте смолу, не дайте проломити ворота.
Крики обпалених лицарів, брязкіт зброї й гучний голос Ярослава – звучить у цю хвилину. Як би мужньо не захищалися новгородці, перевага за противником: перевага кількістю.
- Ворота зараз упадуть, воїни зі мною, - знову лунає заклик Ярослава, який першим біжить до входу. Не даймо їм зайти всередину.
Ворота упали. Жахлива картина: десяток воїнів обороняється від шаленої навали сотні лицарів.
Ярослав залишився один. Втомлений, знесилений, він відбиває удари. Його оточили й наступають зі всіх сторін. Меч одного проколов бік. Ярослав похилився і став на одне коліно. Хлопець подивився навкруги: вороги захопили місто.
- Все втрачено, - промовив Ярослав й упав непритомний.
6 розділ
- Ярославе Всеволодовичу, новгородцям необхідна допомога.
- Новгороду? Ха-ха, - засміявся князь. – Новгороду чи боярам?
- Це одне і теж, - ніяково відповів посланець. – Лицарі ордену з військом Папи римського та князем Пскова на дорозі в Новгород.
- Князь Пскова? – розлючено закричав Ярослав Всеволодович, гонець наштовхнувся на його найболючішу точку. – Знову він. Що пропонують бояри?
- Повернути князівство Олександру, якщо ви дасте військову підтримку.
- І це все? Новгород був завжди моєю власністю, а не бояр.
- Що передати боярам?
- Завтра зранку військо на чолі з моїм сином Андрієм вирушає в Новгород. Мої вічні вороги – псковичі не можуть ним заволодіти.
- А князь Олександр?
- Він буде при мені… Поки що.
- Князь Новгорода – Андрій Ярославович?
- Ні, - крикнув князь і тихіше додав: - Я ще не вирішив.
Гонець поклонився та вийшов. Ярослав Всеволодович не рушив з місця. Сива голова князя низько схилилася. Після кількох хвилин роздумів, він промовив до слуги:
- Поклич Андрія, негайно.
- Слухаюсь.
Князь вирішив залишити поруч із собою, на його думку, недосвідченого сина – Олександра. В Новгород, на війну з орденом, спорядив старшого – Андрія.
Олександр Ярославович не може змиритися з рішенням батька. Юна княгиня утішає чоловіка, хоча розуміє, що він правий – це його князівство й повинен його обороняти.
Вранці великий натовп люду вийшов проводжати воїнів у Новгород. Олександр попрощався з братом й повернувся у свої покої. За день приготування війська він стомився, тому потребував відпочинку. Але йому не спалося…
Олександр наказав подати коня і покликати Ярослава.
- Кінь готовий, а Ярослава ніхто уже давно не бачив.
- Де він може бути? – подумав Олександр.
- Я знаю, - підійшла до нього княгиня.
Олександр загадково подивився на дружину.
- В Новгороді.
- Де? – перепитав князь, ніби не почув відповідь.
- Ярослав у Новгороді, - спокійно повторила вона.
- Чому я нічого не знав, але знаєш ти?
- Я обіцяла Ярославу мовчати.
- Він сказав тобі?
- Так і правильно зробив, бо якщо розповів тобі, ти пішов би у Новгород.
- Отже, Ярослав знав про небезпеку!
- Ні, але здогадувався, тому й поїхав.
- Я не можу залишатися тут і сидіти, склавши руки, коли мої друзі віддають життя за мене. Я їду в Новгород.
Олександра схвально кивнула головою.
- Добре, що ти мене розумієш, дякую, - князь обійняв дружину.
Вона ніжно подивилася на нього і сказала:
- Батько також повинен тебе зрозуміти.
- Надіюся. Я піду до нього.
- Не зараз, Олександре.
- Не можу чекати.
- Тобі потрібно відпочити. Через декілька тижнів зміниш брата.
- Тижнів? Це занадто довго, лицарі заволодіють Новгородом.
- Ти вважаєш брат не впорається з обороною?
- Ні, я в ньому не сумніваюся, але…
- Переконала? Їдьмо за місто…
Звістка облетіла всі землі Київської Русі зі швидкістю стріли лучника: Лівонський орден заволодів Новгородом. Військо князя Андрія новину зустріло в дорозі. Воїни втратили надію на перемогу, але продовжували просуватися вперед.
Одного зимового, але напрочуд теплого ранку, Андрія Ярославовича сповістили, що німецькі лицарі військом йдуть назустріч й про те, що битви не уникнути.
- Готуємося до неї, - спокійно відказав він. – Наказую негайно усім одягнути бойове спорядження і стати в оборонну позицію.
Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |