- Готово! Прив’яжіть його до коня. Гроші у нас у карманах.
- Але був наказ убити!
- Ні, замовник особисто хоче пересвідчитися, що той помер, - і тикнув пальцем на Олександра.
Кінь Олександра залишився на місці. Це підтверджує його версію, що напали на нього звичайнісінькі розбійники, які не вміють навіть приховувати сліди. Хоча це вони зробили спеціально. Вони привезли князя вглиб лісу до невеликої хатини. Хоча так її не назвеш: швидше за все це якась напівзруйнована коробочка із дощок та кривим дахом. Біля порога стоїть ще один незнайомець. Видно він не хоче бути впізнаний і великий плащ закриває і лице.
- Які будуть накази? Що з ним робити? – запитав один і кивком показав на Олександра.
- Так швидко! Занесіть у хатину. Хай проснеться, покличте мене як від куняє. Я хочу щоб він знав за що і хто йому мстить.
- Хлопці занесіть його і стережіть. Зрозуміли?
- Так, - відказали хором.
Схоже їм добре дісталося також. Один кульгає на ногу, другий із перев’язаною рукою, а інший взагалі ледь дихає. Якби бій тривав довше, кожен б отримав по заслугах.
Хто ж так жадає помсти для князя? Кому дуже вигідно заподіяти йому смерть? Логіка одразу включає усі рецептори мозку і викрикує: звичайно ж Дмитрій. Але чи це він? Чому і за що, якщо це він, хоче помститися? Поки що залишається загадкою, але той факт, що псковський князь прагне володіти Новгородом ні для кого ніколи не було таємницею.
Олександру певне дісталося також, бо до вечора він не прокидався. Лише вночі розплющує очі, хоче підняти руку до голови, яка просто тріщить від болю, але розуміє, що зв’язаний. В кімнаті на підлозі лежать люди. Князь все пригадує і, при місячному сяйві, яке вливається у вікно, впізнає недавніх знайомих. Олександр пробує звільнитися з-під мотузки, але марно. Вона міцно зав’язана, ще й сильно втискається в шкіру. Він поглянув на ноги, тихо здихнув. Всі сплять і князь, заплющивши очі, невдовзі засинає знову.
Ранок не віщував нічого, ніяких несподіванок, особливо для Олександра. Коли він прокинувся на нього вже дивився грізний погляд: скоріше за все він проснувся, бо на нього дивились.
- Прокинувся наш князюшка. Чуєте? Соня проснулася. Покличте їх.
В кімнату зайшли два чоловіка, один очевидно керівник розбійників, інший замовник. Другий сказав:
- Вийдіть, я маю поговорити.
Той одразу вийшов. Нарешті наш незнайомець зняв накидку із голови.
- Що тепер розумієш звідки вітер дме? – запитав Дмитрій й криво усміхнувся.
- Це ти, - спокійно сказав Олександр, анітрохи не здивувавшись. Схоже він також здогадався чиїх рук справа.
- Не здивований? Що ж це добре. Я буду говорити коротко, а ти слухай: мені не терпиться побачити твою смерть. Це моя помста тобі, і не тільки. Передаси своєму батькові від мого привіт, там, - сказавши, він вказав пальцем вгору, тобто на небо. – він, можливо, скоро приєднається до тебе. Мій батько завжди мріяв про помсту. Я це йому подарую. Як же він зрадіє, коли дізнається, що в його найзапеклішого ворога помер син. Ой, яке горе! – Дмитрій склав руки перед грудьми, подивився вгору і зробив таку гримасу, що здається зараз заплаче.
Олександр бачить цю сцену й сміється.
- Смійся, на здоров’я, ще не довго залишилося. За своє князівство не бійся, я його собі залишу, ти не проти?
- Якщо зможеш! – Олександр знову засміявся. Цього разу лише для того, щоб вивести Дмитрія із себе й закінчити цю набридливу балаканину.
- Все, досить, - крикнув він і пішов до дверей.
Ззовні його чекали.
- Я поговорив з ним. Вбийте його, закопайте в лісі і приховайте сліди. Ось частина нагороди, інша пізніше, - Дмитрій положив йому на руку мішечок, набитий монетами. – Але у випадку, якщо вас викриють, ви мене ніколи не зустрічали.
- Зрозуміло, - розвів руками співрозмовник.
- І ще. Вб’єте його через годин три, коли я буду далеко.
- Добре, щасливої вам дороги.
Коли Дмитрій вийшов, князь глибоко задумався. Він не хоче вірити цьому. Йому ще здається все жахливим сном. Олександр ніколи не думав, та й не хотів думати, про смерть. А тут вона застукала його зненацька. Але все одно він у неї не вірить. На серці у нього помітна легкість й не думає про погане. Якщо це дійсно кінець, то хай він буде солодким. Олександр усміхнувся й почав гортати в пам’яті цікаві сторінки свого життя.
Але раптом він почув крики знадвору. Олександр насторожив свій слух.
- На нас напали!? – крикнув один.
- Чого ти, він один, - чується відповідь іншого.
До Олександра донісся стукіт мечів й іржання. Як він здивувався, коли у вікні побачив постать свого коня. На ньому сидить вершник і ніби прокладає собі дорогу тілами. Як не намагається Олександр, не може впізнати його. Незнайомець у шоломі. Через кілька хвилин невідомий рятівник заходить у хатину. Він підійшов й розрізав мотузки. Олександр виявився доволі кволим, тому незнайомець підставив йому своє плече. Дорогою Олександр лише запитав:
- Хто ви? І куди ми йдемо?
Але не отримав відповіді. Невдовзі він побачив воєводу. Очевидно його люди обходили ліс в пошуках князя.
- Княже Олександре Ярославовичу! Ви нас так налякали. Що з вами? Ви поранені!? Хто це? – він має на увазі таємного лицаря.
- Не знаю, але він врятував мені життя, - і обернувшись до вершника, який вже від’їжджав промовив: - Дякую, незнайомцю. Схоже ви бажаєте бути невпізнані. Хто б ви не були, дякую. Я перед вами в боргу.
Воїн кивком голови дає зрозуміти, що приймає подяку. Він ще раз повернув, мовляв був готовий послужити, і поїхав у гущу лісу. Коли зник з виду, воєвода каже:
- Дивний якийсь. Ходімо, вас ж поранено. Боляче?
- Все нормально. Що нового?
- Як завжди. Тільки-но пішла чутка, що князь зник, бояри давай думати про нового.
- Хотіли, певне, Дмитрія.
- А кого ж ще? Дмитрія, хай йому грець. А що сталося з вами? Вас викрали?
- Щось схоже, головне вгадайте чиїх рук справа?
- Невже він посмів?
Олександр кивнув.
- От щеня погане! Точно вдався в свого батька. А хай йому…
- Досить, треба бути обережним. Він спробує ще.
- Хай тільки посміє, паршивець. Поїдемо швидше, а то княгиня вже всі сльози промила. Другий раз ні кроку без охорони вас не відпущу.
- А я й не буду питати, - жартівливо сказав Олександр і засміявся. Воєвода його підтримав. – Ярослав уже повернувся?
- Ще ні. Немає новин і від дозору. Схоже шведи відклали похід.
- Ні, вони ж хочуть підкорити великий Новгород. Будуть на Неві в кінці червня, думаю.
- То нас невдовзі чекає битва?
- Так, готуйте воїнів. А сторожі на місці?
- Ні, я дозволив їм кілька днів відпочинку.
- Даремно, треба кимось замінити. Ворог не спить, не чекає, а ми досі дрімаємо.
- Добре кажеш, але вірних людей мало.
- Знаю, знаю. Завтра нехай повертаються на службу. Але не забудь гарно віддячити.
8 розділ
Після кількох днів відпочинку, Олександр організовував підготовку до війни. Він особисто оглядає воїнів, хоча це проводиться таємно від бояр. Князь прийняв всі заходи секретності для успіху початої справи. Адже військо невелике, а навкруги зрадники. Дійсно, вірних людей не багато. Можливо їх трохи й менше, ніж вважає Олександр, але все ж таки не може довіряти їм.
Ввечері князь вирішив подивитися карту річки Неви.
- Де ж вони зупиняться табором!? Є два варіанти: тут і тут, - він обвів два місця висадки, говорячи сам до себе. – Якби подивитися два берега. Треба б когось послати. А кого? Бери хоч сам їдь. Так і зроблю.
- Для тебе це небезпечно, - князь побачив, як зайшла дружина, яка чула його розмову.
- Знаю. Іншого способу немає. Потрібно все обдумати і скласти чіткий план. Будь-яка помилка погубить нас.
- А якщо є, я думаю шведи зупиняться ось тут, - Олександра показала на одне з обведених місць, на берегу де знаходиться гирло річки Іжори.
- Це лише здогадки, якби дійсно було так. Обидва місця підходять: вмістяться багато воїнів, зручне місце висадки, та й зі всіх сторін ліс – гарна схованка.
- Я в дитинстві була на Неві і оцей берег, - вона показала на інше позначене місце, - вкритий густим очеретом, їм тяжко буде добратися до нього. Цього на карті немає. Це єдиний варіант.
Олександр пильно подивився на кохану. В будь-які хвилини, тяжкі чи радісні, вона поруч. Вони і зараз вболівають один за одного.
- Дякую, - сказав князь і поцілував дружину.
- За що? – промовила вона.
- За все. Ти втомлена, лягай спати. На добраніч.
- А ти?
- Я приїду скоро. Ще є деякі справи.
- Чекатиму, - гукнула Олександра вслід, але в ту мить він закрив двері, можливо, й не чув.
Княгиня розуміє, як важко чоловіку, тому підтримує його. Вона сильна жінка і використовує це в корисливих цілях. Зникнення Олександра розірвало її останні терпіння. Це привело спочатку до гірких сліз, потім до смирення, невдовзі й до радості ще перед поверненням князя. Чому? Можна лише здогадуватися.
Через декілька днів повернувся Ярослав. Переговори пройшли успішно (ще одна радість для князя). Але Ярослав не бачився з ханом. По дорозі зустрів його посланця, який направлявся до Олександра. Він виявився свідомим чоловіком, хоча дуже кумедним. Обіцяв допомогти, заступитися за новгородців перед ханом, тобто пояснити складність ситуації, в якій вони опинилися. Погостювавши трохи на знак подяки, Ярослав повернувся в Новгород з чудовими новинами.
Дні летять немов на крилах. Князь майже не змикає очей на ніч. Вірна і любляча дружина завжди поряд. Хоча це втішає. Бояри кожен день на сторожі. Все чекають, коли князь виступить проти шведів. Але підготовка проходить обережно, тому, на щастя, ніяких підозрів не викликає. Олександр ж, для відведення очей, часто знаходить хоча б хвилину, щоб його бачили. А боярам тільки це й потрібно: раз князь нудиться без діла, то війни не буде. Вони здадуть Новгород, наливають свої брюха і заживуть безтурботно, по-панськи. Їм все і завжди не так: то князь поганий, то віра стара, то воєвода заважає. Таким ніколи не догодиш. Всього їм мало, матір би рідну продали за гарну ціну. Але боярам це також надоїло. Постояли в князя на подвір’ї, обходили, обнюхали, нічого не знайшли і порозходилися. Якраз в необхідний момент. Олександр зібрав у своїх покоях усіх, хто посвячений в таємницю, для обговорення деяких, останніх деталей плану. Олександра присутня також.
- Спробую ознайомити з всім коротко. Погасіть усі свічки, залишіть одну й підійдіть до столу.
Наказ виконується з доволі великою швидкістю. Всі стали навколо невеликого столу й насторожили слух. Тут зібралися лише самі довірені особи: друзі князя, в тому числі й дружина, воєвода. Лише неповний десяток людей. Олександр пояснює ситуацію:
- Отже шведи висадяться ось тут. Ми затратимо якнайменше чотири дні на ходьбу. Вночі оточимо їх із трьох сторін, берег вкритий лісом. Будемо йти обережно, потрібно схопити раптово їх дозор. Наступатимемо зі світанком. Це зрозуміло?
- Так, - відповіли хором.
Олександр продовжив:
- Спочатку, прямо з лісу стрілятимуть лучники. Я подам знак. Яша, ти будеш з лучниками.
- Добре, але опісля ми приєднаємося в битву.
- Це не обговорюється. Звичайно. У нас так мале військо.
- І ще, думаю, краще нехай стріли будуть з вогнем. Так ми зможемо блокувати їх із четвертої сторони.
- Розумію, добре. Отже, лучники стрілятимуть доти, поки не вщухне метушня у шведському таборі. Напад зненацька допоможе трохи виграти часу і людей. Тоді я з основним складом війська буду виступати. Далі все залежить від нашої сили й долі. Але на остаток кіннота на чолі з воєводою Степаном прийде на допомогу.
- Не забудь, коли будеш вступати в бій просигналізувати в ріг, - нагадав воєвода.
- Гаразд. Ще деякі деталі. Ярослав та Микола, ви будете зі мною, потім приєднається Яша. Остапе, залишайся з воєводою. На бояр надії ніякої. В бою, якщо доля усміхнеться нам, будемо тиснути шведів в групи і розбивати. Вони підійдуть до річки і так відбиватимуть напади, не знаючи що зайшли в пастку. Тим часом воєвода…
- Я все зрозумів. Кіннота наступить зі сторони ріки й перемога за нами. Якби ж було так легко на
ділі, як на словах, - він тяжко здихнув. – Їх чисельно більше.
Воєвода не так думає про себе, як про юного князя, його честь і славу. Дружина Олександра, яка весь час уважно слухала, стоячи поодаль, у темному куточку, промовляє:
- Нам потрібна військова допомога, наші сили слабкі проти армії шведів.
Всі погляди майже одночасно перевелися на неї. Олександр помітно здивований. Ніхто не промовив ні слова, тому вона продовжила:
- Князя Ярослава Всеволодовича і мого батька допомоги просити небезпечно та й пізно. Але…
- …це був останній варіант, іншого немає. Потрібно надіятися на свої сили, - перервав її воєвода.
- Послухайте, - вона подивилася чоловіку в очі, але побачила щось схоже на байдужість до її слів.
Незважаючи на це вона таки наважилася продовжити:
- По дорозі до місця битви до нас можуть приєднатися ладожани.
Від її слів всі чомусь роти чуть не повідкривали. Олександра ледь не стримує сміх. Ніхто не міг додуматися до цього. На їх шляху лежить місто Ладога, в якому вочевидь є мужні воїни й браві молодці. Після довготривалої мовчанки воєвода, ніби для того щоб викупити свою вину перед княгинею, промовив перший:
- Добре, думаю князь не перечитиме, візьмемо ладожан. Але завтра негайно потрібно поїхати в Ладогу і підготувати всіх, придатних до бою чоловіків.
- А не пізно, шведи будуть з дня на день? – запитав князь, що воєвода знизив плечима, але продовжив: - Гаразд, уявімо, що не пізно. Виникає інше питання: хто поїде? Ви всі мені потрібні тут.
- Я поїду, - знову промовила княгиня. – якщо і пізно, ладожани приєднаються згодом. Вони мене послухають, а всі залишаться при своїх справах.
На її мову знову ніхто одразу не відповів. Всі немов язики проковтнули в саму кульмінаційну хвилину.
- Отже, згода!? – сама до себе промовила Олександра.
- Ні, - лише одне слово зумів видушити з своїх уст князь
Але в цьому слові немає гніву. Він зігнув голову і усміхнувся. Олександра це помітила, тому сказала:
- А я не питала, вирушаю вранці.
Вона обернулася й пішла до дверей. Біля них княгиня востаннє оглянулася:
- На добраніч.
Коли її кроки стихли в далині князь запитав:
- Що ви скажете на це? – і показав рукою на те місце, де щойно стояла Олександра.
- Нехай їде! – воєвода засміявся й продовжив: - Смілива! Ходімо спати: ранок вечора мудріший
- Правду кажете, - зівнув Яша.
Останніми виходили Ярослав і Олександр.
- Не забудь подякувати дружині, - промовив перший.
- Таке не забудеш.
Вони засміялися й розійшлися у різні сторони.
9 розділ
Олександра таки перемогла своєю впертістю і їде в Ладогу, хоча всі її відмовляють.
- Я прикладу всі зусилля, щоб зробити як найкраще. Зберу воїнів та поясню хід бою. Вони будуть напоготові і приєднаються по дорозі до війська.
- Тільки дивіться не наплутайте чого, а то каша вийде, - підколов воєвода.
- Постараюся.
Вечором князь, прощаючись з дружиною, каже:
- Візьми з собою кількох воїнів для охорони.
- Не потрібно, лишня тяганина.
- Одній небезпечно подоро…
- Дорога недалека, буду їхати кругом, а не лісом. Ніхто мене не зачепить.
- Але все ж таки, може…
- Ні, ні і ще раз ні. Все буде добре. Скоро зустрінемося, якщо не вийде до бою, то після. Бережи себе.
- Ти теж, - Олександр поцілував дружину і провів її поглядом, поки вона не зникла за воротами.
Новгородська княгиня, очевидно, дуже смілива, бо не поїхала дорогою, хоч і обіцяла. Вона виїхала з міста і замість того, щоб поїхати кругом в Ладогу, звернула на стежину, що веде лісом туди ж. Шлях лісом набагато коротший, але і не безпечніший. Крім лісових розбійників, уночі тут є і дикі звірі. Це знає кожен новгородець, тому й обминає лісові хащі десятими дорогами. Але Олександра Брячиславна обрала цей шлях. Часу на роздуми і зволікання немає, а на карту долі поставлено багато життів, в тому числі й чоловіка. Вона прекрасно тримається у сідлі та й чудово знає шлях, тому її кінь несеться галопом. Лісова стежина прочищена і ніщо не заважає швидкому бігу. З часом кінь почав тяжко дихати і княгиня змилосердилася й зменшила темп. Вона перейшла з бігу на ходьбу, хоча й не повільну, але вже тварині легше.
Ладожани виявилися дуже привітними й гостинними людьми. Чоловіки одразу пристали до пропозиції княгині, як почули, що шведи нав’язують свою віру.
- Ніколи цьому не бути. У нас віра є, - кричить хтось.
- Так, не потрібно іншої, - підтримують інші.
- Звичайно ми допоможемо. У нас хлопці-молодці. Ого-го, які воїни, - ладожанин зробив гнівну гримасу та стиснув кулаки перед собою.
- Начувайтесь, шведи! Це вам не забавки.
Олександрі раді. Всі підтримують її. На відпочинок прийняли до себе уже пожилі чоловік із жінкою. Вони хоча й небагаті, але намагаються догодити княгині, не завжди приймаєш таких поважних людей. А вона бачить цю щедрість і розуміє, що це від щирого серця. Її забезпечили всім найнеобхіднішим: їжею, одягом і кімнатою. Олександра погодилася залишитися на пару днів, щоб організувати підготовку.
На наступний день вона зібрала всіх, хто володіє зброєю. Княгиня чітко розподілила їх. Місцеві жителі найкращі майстри стрільби з лука, тому більшість віднесла до цього загону. Але знайшлися і ті, хоча й не багато, хто прекрасно володіє мечем і кинджалом, яких Олександра одразу направляє в загін князя. Нажаль, кінні воїни з ладожан ніякі, тому воєводі прийдеться обходитися новгородцями. Княгиня майже дослівно переказала всю тактику бою, створену її чоловіком. Ладожани з повагою ставляться до Олександра Ярославовича, тому прийняли все без заперечень й поправлень. Вони погодилися з кожною умовою.
Тепер залишається лише чекати. Княгиня Олександра Брячиславна змінила свої плани: залишається в Ладозі й тут зустрінеться з чоловіком. Вона організувала тренування воїнам, що йдуть на війну. Це відбувається у вигляді своєрідних ігор на головній площі міста. Змагання у силі, спритності, володінні мечем і луком завжди знаходять свого переможця. У них може брати участь будь-хто, та обов’язково вибрані воїни. Княгиня сама спостерігає і народжує переможців. Вона завжди любила такі дійства, а зараз захоплюється з іще більшою цікавістю. Адже це створено не лише для розваги, а й навчання.
Олександра навіть не помічає як швидко збігають дні. Прекрасні сонячні, липневі дні приносять із собою незабутню радість. Якби не війна, то вона не відчувала нічого, а просто насолоджуватися літом. Хоч і надворі спека, в Ладозі майже на кожному кроці можна побачити затінок. Особливо природній: великі, пишні дерева насаджені по всьому місту. Під кожним завжди людно: то бабусі присіли відпочити від повсякденних клопіт, то дітлахи граються, а хтось просто стоїть, ховаючись від сонця. Як замітила Олександра тут не так гамірно, як у Новгороді. Інколи хочеться забути про все на світі і спокійно прогулятися містом. А в Новгороді? Можна також, але скрізь як не шум, то сварка, а то й бійка. Тихо, звичайно, за містом, у лісі, але небезпечно. Тут, здається, ніби всі живуть у мирі та гучний дитячий гамір не заважає, а тішить серце. Ідучи вулицями, важко не помітити, що будинки набагато бідніші, ніж у Новгороді, але люди привітніші. Одразу напрошується питання: чому? Чим багатші, тим більше прагнуть. А що головне?! Аби в сім’ї був мир і злагода. Достаток і матеріальний стан другорядні речі. Олександра подумки порівняла три міста: Новгород, Полоцьк та Лагоду. Яким б радісним не поставало їй місто дитинства – рідний Полоцьк, вона все ж таки віддає перевагу Ладозі. Навіть рідне далеко не таке затишне, як останнє. Весь вільний час княгиня витрачає на прогулянки містом. Іншого заняття в неї немає. Вона кожен вечір проводить серед садової тиші. Господарі охоче дозволили Олександрі гуляти в саду. Який тут чудовий краєвид! Під ногами зелене простирадло, навкруги плодовиті дерева, вгорі темно-синє небо з ясними зорями й місяцем. Як таким можна не милуватися. Ляжеш на запашну травичку й спостерігаєш за зорями6 впаде одна – загадай бажання. Побудеш годину-дві, загадаєш стільки бажань, що й забудеш половину з них. Олександра вечірньої пори виходила, ніби поговорити з місяцем, зорями. Щось нашіптувала до них, а ті й ніби розуміли. Місяць то сіяв дужче, то ховався за хмари. Ось така була розмова!
10 розділ
В Новгороді князь з дня на день чекає звістки від дозору. Липнева погода надихнула новими силами, а в серці розбудила надію. Надія завжди живе в кожному серці, але інколи їй потрібно невеличкий поштовх – вона спить. Але є люди в яких вона і не прокидається, а в деяких не засинає: завжди поруч в необхідні хвилини.
Олександр закінчив всю підготовку і жде сигналу. Він довго не забарився. 12 липня 1240 року в Новгород прибув конюх Кирило, що перебував на Неві, і приніс князю довгоочікувану новину: шведи пливуть річкою.
- Скільки їх?
- Не знаю, на ходу й не порахуєш. Я тільки побачив і одразу сюди. Старий залишився.
- Добре, зачекай тут, - князь вийшов, побачив воєводу й каже до нього: - Рибка в сітці, скликай віче!
- Значіть розпочнемо похід. А як пояснити цим тупим боярам.
- Я сам говоритиму, скликай.
Зал наповнився вщент людьми, точніше боярами. Князь сидить напереді у своєму троні. Біля нього стоять воєвода Степан і конюх. Олександр підняв руку вверх і гамір стих.
- Я казав вам: шведи готують похід на Новгород, хоча ви самі добре знали, чи не так? – князь замовк, щоб побачити їх реакцію.
По залу покотився шепіт і видно незадоволені обличчя бояр. Один із них вийшов з юрби і промовив:
- Вони миру хочуть, дружбу й допомогу пропонують, а ти до ворогів їх приписуєш. Сам з татарами-язичниками братаєшся.
- Так, так, - по залу знову гомін.
Князь встав і підійшов до бояра:
- Татари, хоча іновірці, але віри своєї не нав’язують. Шведи ж війною нас зустрічають, силою хочуть змусити нас прийняли їх віру.
- Може силою, а може доброю волею, хто знає, - знизив плечима боярин, - Нам війни зі шведами не потрібно, а миру.
- Це все?! – запитав Олександр і продовжив: - А їм миру не треба, а землі наші. Шведи вже наступають.
- А як зумієш довести? – запитання із залу.
- Ось! – князь вказав рукою на конюха. – Розкажи, що бачив.
- Вони пливуть Невою на оттакенних човнах, - він розвів руками по різні сторони. – А скільки їх? Ого-го! Сила-силенна.
Бояри слухають з роззявленими ротами. Їм відомо, що шведи мають наступати, але з такою кількістю! В Олександра мале військо, а в батька він допомоги не просив, за їхніми даними.
Конюх явно перебільшує. Зал заметушився. Олександр вдруге встав і каже:
- Все, не до балачок зараз. Виступаємо з військом вже сьогодні.
- А де ж його взяти? – засміявся один.
- Де тобі не знати! – відповів грізно князь.
Олександр показав рукою, щоб всі розійшлися. В залі залишалися тільки свої.
- Накажіть всім воїнам готуватися, - звернувся він до воєводи.
- Може вирушимо завтра?
- Ні, не можна гаяти час. Вони вже на Неві, а звідти прямо на Новгород. Якщо зустрінемося лицем до лиця, то це наша цілковита поразка. Напасти потрібно зненацька, так хоча б виграємо хитрістю, можливо.
- Що ж, княже Олександре Ярославовичу, вирушати так вирушати. Але знайте якщо ми програємо битву не правити тобі Новгородом: бояри не допустять.
- Знаю чим ризикую, не багато втрачаю. Аби віру наших батьків захистити.
- Це вірно.
- Через три чверті години чекаю всіх на подвір’ї. Перед походом зайдемо в церкву. Нехай отець благословить в дорогу.
Військо вишикувалося перед входом в церкву. Князь Олександр з іншими своїми помічниками зайшли всередину. Отець чекав на них. Вони стали на коліна. Священик почав читати молитву. Кожен подумки і шепотом звертається до Всемогутнього Отця, Творця неба і землі.
Всі вони одягнені в залізні лати. Під низом – кочульга, в руці – шолом. Це додає помітної ваги, тому князь ледь спромігся стати лише на одне коліно.
Після недовгого перебування в храмі, вся процесія направилася до північно-східних воріт Новгорода. Воїни налаштовані в дорогу. Олександр віддав наказ іти лісом. Вони йдуть мовчки, частина їде повільно верхи. Не говорить нічого й князь. В дорозі їх застала ніч. Зупинилися на нічний відпочинок, повечеряли хто що мав і лягли спочивати до світанку. Олександр довго обходив своє військо і кожному бажав доброго сну. Він особисто перевірив чи поставлено караул, чи всі воїни знайшли місце для нічлігу. Тільки після цього Олександр спокійно заснув. Погода залишалася незмінною, не враховуючи спаду температури. Нічне небо не передбачало дощу, тому всі зможуть відпочити з дороги.
Коли перші промені сонця прийшли на зміну ночі, всіх розбудив звук рогів караулу. Вони ніби людськими голосами кричать: «Вставайте! Піднімайтесь! Час в дорогу!». Нашвидку поснідали та попрямували далі. Попереду ще залишалася дорога: не близька, але й не далека. Якщо йти не дуже повільно, то захід сонця можна зустріти в Ладозі. Князь не раз проїжджав цією дорогою і сам добре знає шлях. Він їде попереду й віддає наказ збільшити темп.
Як і передбачалося, останні промені сонця загін проводжав поблизу Ладоги. Олександр засурмив у ріг. Він надіється, що його одразу зрозуміють у місті і зустрінуть. Княгиня упізнала військовий клич і вийшла на зустріч. Ворота Ладоги відчинилися перед новгородським князем. Його, як і княгиню нещодавно, радо зустріли й всі воїни знайшли собі місце на ніч. Кожна сім’я прийняла одного чи декілька ратників. Олександр подякував ладожанам у невеликій промові та й пішов на відпочинок.
- В дорозі обійшлося без пригод? – запитав князь дружину, коли вони залишилися одні.
- Так, я наступного дня була в Ладозі.
- Тобто ти поїхала лісом!?- Олександр насупив брови.
- Та ні, я… - спробувала пояснити княгиня.
- Я ж бачу що ти кажеш неправду, у тебе це ніколи не виходить, - князь полагіднішав.
- Знаю, - Олександра почервоніла і опустила очі.
Олександр пильно подивився на кохану. Здається, ніхто не насмілиться порушити цю тишу і вони так будуть стоять і дивитися один на одного до ранку. Мужності вистачило у княгині:
- Тобі треба відпочити. Завтра тяжка дорога чекає.
- Дійсно…Ходімо.
11 розділ
Світанок знову підняв усіх на ноги. Вся дружина Олександра розтягнулася по місту, до них приєдналися ладожани. Князь попрощався з Олександрою, вийшов, і сівши на коня, подав рукою наказ рушати. Спочатку йшли швидко, а наближаючись до шведського табору все повільніше. Ввечері їх зустрів Кирило, який вже був на своєму посту. Він зобов’язався їх чекати й показати місцезнаходження ворога. Насамперед конюх повів основну частину війська до місця призначення. Він все показав і пішов в обхід, щоб знайти пристановище і кінноті на чолі з воєводою.
До князя підійшов Яша й каже:
- Шведи висадилися там, де ми і передбачали.
- Добре, розпорядися, щоб всі лягали на відпочинок, завтра великий день!
Ранкова сонце 15 липня 1240 року не передбачало нічого поганого, особливо для шведів. Вони спокійно сплять, не підозрюючи ні про що. Цей берег річки подалі захищає ліс, тому новгородцям ніщо не заважає засідці, особливо в таку рань, коли охорона ще дрімає. Для початку вони нечутно вбили охорону шведів. Вона стояла посеред лісових хащ чималими проміжками, що дозволяло підійти ззаду непомітно. Влучний удар мисливським ножем в серце і на одного ворога менше. Так знищено весь караул шведів без зайвого шуму. Олександр наказав шикуватися лучникам. Вони стали в два ряди: перший стріляє, а другий готує лук. Коли дружина князя була напоготові, лучники запалили стріли вогнем і приготувалися, тоді Олександр подав рукою сигнал випускати першу партію вогняного граду на противника. Насамперед стріляли в човни і намети. Після першої зливи стріл табір заворушився. Дехто, почувши свист, повибігав з наметів. Невдовзі вчинилася метушня і біганина на таборі. Шведи, зрозумівши, що на них напали, хапають зброю, яка трапиться під руку. Трохи пізніше вороги били в барабани. Під стрілами загинуло й немало шведів, але особливо постраждали намети. З одного, найбільшого, вийшов чоловік високого зросту, вже не молодий, очевидно, - керівник. Побачивши його, Олександр каже:
- Подавайте сигнал… Виступаємо…
Князь вийняв свій меч з піхов і підняв вгору. Ліс наповнився криками й звуками рогів. Новгородці на чолі з князем Олександром Ярославовичем вибігають зі схованки з диками криками. Схрестилися перші мечі і їхні жертви попадали на землю. Князь Олександр також бере участь в битві, на відмінну від шведського короля, який стоїть біля свого намету й кричить на воїнів. Олександр подивився на нього, їхні погляди зустрілися. Шведський король лукаво усміхнувся і щось сказав слугам. Князь все зрозумів: він хоче поєдинку. Олександр відійшов в сторону і взяв свого коня, надягнув шолома, йому подали спис. Навпроти, метрів шістдесят від нього, вже стоїть противник у всьому спорядженні. Олександр погнав коня назустріч, швед прослідував прикладу. Обидва їдуть, тримаючи списи: один лише удар визначить переможця. Все ближче і ближче. Шведський король першим наготував удар, але Олександр ухилився і водночас також зробив удар. Вони розминулися. Князь розвертає свого коня і бачить, що ворог лежить долілиць. До нього підбігли воїни і побачили, що новгородський князь влучив прямісінько в обличчя. Його винесли з поля бою. Тим часом битва продовжується і ще не зрозуміло, хто переміг. Олександр знову вступив у бій. Він виявився жорстокішим, ніж можна було уявити. Навколо одного новгородця тиснуться декілька шведів. Але вони б’ються мужньо і не відступають. Напевно, ще жоден не поліг, не вбивши кількох ворогів. Олександра обступила «зграя» противників. Князь цілком вміло відбиває удари. Але тут з’являється давно відомий нам воїн, який врятував Олександра від смерті. Він став плечем до пліч князя й допомагає йому. Незнайомець виявився помітно нижчим за князя, хоча останній не є одним з високих. Вони разом відбили атаки і незнайомець знову зник в гущі бою. Пізніше князь кілька разів бачив його. Головне, що добре запам’яталося, то це, що з-під його шолома виднілося пасмо світлого волосся. Князя це насторожило, але для роздумів немає часу, тому невдовзі він забув. Олександр помітив, що шведів все меншає і закричав:
Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 31 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |