1 розділ
Останні сонячні промені заховалися за обрієм. Красень-місяць став повноправним господарем неба. Слуги-зорі задовольняють будь-які його прохання. Вечірнє небо перетворилося на велике полотно з яскраво-жовтими ліхтариками. Повсюди пахне свіжістю. Природа готується до нічного сну. Змовкли крики птахів у лісі. Цей притулок всього загадкового, здається, тільки чекав цього: одразу притих шелест листків і скрип гілля. Навіть шалений вітер нарешті пішов на заслужений відпочинок. Польові квіти позакривали пелюстки. Скрізь тиша, лише десь далеко за лісом чути виття голодної зграї вовків. В домах погасли вогні. Ніде не видно ні душі. Але ні… На невеликій галявині посеред лісу лежить людина. Незнайомець пильно спостерігає над тим, що відбувається навкруги. Він намагається непомітно влитися у природу, стати її частинкою. Хлопець – князь Новгорода – Олександр Ярославович – не величається поряд з такою красою, а відчуває себе ніким в порівнянні з нею. Дивно? Таж князь! Має все, що тільки душа забажає, та навіть може зробити собі рай в князівському садку. Ні-ні, у його серці немає гордості. Юнак воліє бути тут, за містом, і милуватися красою Небесного Творця, а не людини. Він – покірний слуга свого народу. Дев’ятнадцятирічного хлопця переповнюють радісні відчуття. Хоча уста цього не говорять, але очі… Він насолоджується пахощами свіжої трави і польових квітів, ділиться з природою своїм щастям.
Ще шістнадцятилітнім Олександр став князем Новгорода. Жителі зустрічали молодого князя радісно. Все місто було святково вбране на честь його приходу. Він пам’ятає, що їхав верхи на коні, а згодом його посадили на велике дерев’яне крісло. Воно і повинне служити йому троном. Потім одягли корону, яка впала йому на очі, бо була дуже широка: той, хто виготовляв, ніколи не думав, що її будуть вручати шістнадцятирічному князеві. О, як було кумедно! Згадавши це, князь усміхнувся. Скільки пройшло часу, а в пам’яті закарбувалася кожна дрібниця.
Для новгородців ця подія ознаменувала початок нової ери. Після довголітніх зневірянь і гноблення отримали довгождану свободу. Нарешті можна вільно дихати, не думаючи про те, як сплатити податок у казну київського князя. Ось прийшла мить, на яку чекали століттями жителі Новгорода – відокремитися від великої держави-загарбника – Київської Русі. І що в результаті? Неспроможність навіть подякувати своєму визволителю – дерев’яний трон, велика корона – єдине, що залишилося. Але тапер все буде інакше: є той, хто допоможе цьому статися – князь.
По дорозі в Новгород князь зупинявся в Полоцьку. Там Олександр побачив дуже вродливу дівчину. Як виявилося потім, вона полоцька княжна. Коли йому виповнилося дев’ятнадцять, послав сватів до неї. Княжна прийняла їх… Чому ж тепер не радіти? Друг князя – Ярослав, знову поїхав в Полоцьк з дарунками княжні. Він має повернутися з дня на день з новинами. Ярослав повинен домовитися про дату весілля князя Олександра Ярославовича і княжни Олександри Брячиславни. Княжна надзвичайної вроди і, незважаючи на суспільний статус, має щире серце – окраса у неї не лише зовнішній вигляд. Олександр з першого погляду сподобав її.
З роздумів його розбудило виття одинокого вовка неподалік. Він піднявся на ноги і обернувся. Вовк стояв за кілька десятків метрів від Олександра. Боротьба з голодним звіром неминуча. Але князь, крім невеликого ножа, немає при собі нічого. Всі вовки бояться вогню, але його немає поблизу. Звір обережними кроками наближався до жертви. Коли відстань зменшилась, тоді вовк зробив стрибок. Олександр вдарив його ножем і відстрибнув. Очевидно князь не попав прямо в серце, бо звір піднявся, тяжко дихаючи. Вовк почав ходити навколо Олександра. Цього разу князь не чекав нападу, а сам обрав цю тактику. Звір не був готовий, тому навіть не відстрибнув. Однією рукою Олександр схватив його за щелепу, а іншою направив ніж у серце. Вовк впав на землю в останніх судомах. Князь сів біля нього. Вдалині почувся стукіт копит і виднілися вогні.
- Княже Олександре Ярославовичу! Ви нас так налякали. Ох, неможна залишити ні на хвилинку. Ви не поранені? - запитав воєвода
- Ні. Скільки можна мене переслідувати? Я не чотирирічна дитина, що загубилась. Хоч я і князь, сам можу за себе постояти. Дайте мені коня. Ярослав вже повернувся?
- Так, чекає
Новгород добре укріплений кам’яною стіною і річкою. З поля видно дахи будинків і дзвіниці храму. Особливо виблискують вони вранці, коли сходить сонце. Тоді здається, що воно зійшло на землю і влилося в цю святиню. Князівський дворець майже нічим не відрізняється від сусідніх боярських будинків. Всі будівлі і загорожа дерев’яні, але з гарно вирізьбленим орнаментом. В князівських упокоях на стіні висить невелика ікона-мозаїка Богоматері. Велике ліжко вкрите шкірами диких тварин. В кімнаті ще стіл і кілька крісел.
2 розділ
- Олександре Ярославовичу, я наказав готуватися до полювання, - гукнув ще з порогу воєвода.
- Навіщо? У мене тут ще є справи.
- А вони нікуди не зникніть, зачекають, а вам потрібен відпочинок.
- Як тільки закінчу,тоді…
- Завжди щось придумаєте, щоб не їхати. Ні-ні, негайно їдемо, коня вже осідлали.
Князь хитнув головою на знак згоди.
- Через декілька хвилин буду готовий, - сказав він.
Бойовий кінь князя вже стояв у дворі і тільки-но почув голос господаря, заіржав. З Олександром також їдуть близько десятка бояр і ратники.
Розмова ніяк не в’яжеться і дичини, на диво, немає. Пішли по одному сліду і то загубили. Довго блудили лісом в пошуках, але вбили тільки кількох куріпок.
Князь віддав наказ повертатися. Коні йшли повільною ходою. Раптом коні зупинилися і заіржали. В переді на стежці стоїть жінка. Вона приховала хустиною лице, хоче бути невпізнаною. Вершники підігнали коней ближче. Незнайомка підняла руку вгору, ніби тим самим наказала зупинитися і мовчати. Вона промовила:
- Княже Олександре! Я, стара жінка, яка бачить майбутнє, звертаюся до тебе з пересторогою. Якщо не покинеш Новгород і не зречешся правління, то загинеш. Загинеш страшною болісною смертю. Тому послухай поради і покинь Новгород.
Сказавши це, незнайомка зникла за деревами. Бояри почали перешіптуватися. Не роздумуючи, Олександр покликав воєводу.
- Мені потрібна невелика допомога. Я маю відлучитися, але щоб цього ніхто не помітив. Я їхатиму позаду і коли ти відволічеш увагу бояр, зверну в ліс. І про все побачене, зробіть так, щоб вони тримали язик за зубами, - сказав князь воєводі, а вголос додав: - Поїхали.
Обманути бояр вдалося навіть легше, ніж здавалось. Олександр обережно від’їхав в сторону. Він прив’язав коня до найближчого дерева. Князь швидким темпом, але тихо, побіг туди,куди пішла жінка. Пройшовши кількасот метрів, Олександр насторожився. Він почув голос своєї незнайомки, але не тільки її. Князь підійшов ближче і став за деревом, навкруги якого непрохідні зарослі. Незнайомкою виявилася молода дівчина, а її співрозмовник – чорнявий юнак, приблизно такого ж віку, як і князь. Дівчина стоїть і тримає в руках мішечок, очевидно з грішми.
- Цього, я думаю, достатньо за роботу. В будь-якому випадку ви мене не знаєте і ніколи не зустрічали. Зрозуміло? – обізвався хлопець.
- Так.
- Тоді щасливо!
- Оце так,віщунко. Та й що тут дивного, за гроші й матір рідну можна продати, заради своєї вигоди – Батьківщину! – промовив про себе князь.
Дівчина обернулася й пішла в сторону міста, юнак в протилежну. Олександр вирішив прямувати за юнаком, адже дівчина, швидше за все нічого не знає – просто найманець. Хлопець підійшов до якогось прихованого входу в печеру, оглянувся і зник. Князь обережно підбіг і також зайшов. Він опинився в якихось підземних ходах. В переді світяться вогні. Юнака очевидно вже чекали. Це були бояри князя – він впізнав їх. Виявилося, що наш незнайомець – князь Дмитрій, син псковського князя – ворога Олександрового батька. Князь закусив губу від гніву і продовжив слухати:
- Княже Дмитре, як наші справи?
- Чудово. Зведемо його в могилу. Тільки аби ви постаралися.
- Що обіцяли, те й виконаємо. Ми швидко пошлемо князя на той світ, якщо не покине Новгород.
- Шведи готують похід на Новгород… Мене поставлять князем.
Олександр побагровів від гніву. Він прагне в даний момент тільки одного – вийти зі схованки і задати жару цим зрадникам, проте він розуміє як важливо послухати всі їхні плани і розкрити змову.
- Постарайтеся його вбити, не треба тоді буде й походу. І чим швидше, тим краще, - продовжував Дмитрій.
- Через кілька тижнів у Олександра весілля з княжною полоцькою. Там йому і зробимо весільний подарунок.
- Прекрасно.
Олександр зрозумів, що йому потрібно виходити, щоб не видати себе. Зробивши два кроки, він наткнувся на людину. Чоловік приклав палець до уст.
- Ярослав! А ти що тут робиш? – прошепотів князь до незнайомця, який виявився другом.
- Можу запитати у вас теж!? Ходімо, вас чекаю. Потім все поясню. Я все чув. Цих бояр потрібно прибрати зі шляху, поки не прибрали вас.
- Та знаю, знаю. Але, по-перше, нам потрібна від них інформація, по-друге, вони впливові вельможі.
- Нічого, зараз запитаємо. Рішайся, Олександре, бо більше такого шансу може не бути. Нас двоє, так як і їх. Ніхто не знатиме, що з ними. Вони зрадники.
- Ти думаєш пропаде дві людини і ніхто й не помітить?! Добре-добре, я зрозумів, йдемо в засідку.
Коли бояри проходили поруч, Ярослав вийшов наперед і заступив дорогу.
- Що, зрадники, змову організовуєте?! Князя вбити хочете. Нелюди!
Вони обоє вихопили мечі і кинулися на Ярослава.
- Все, що ти знаєш забереш з собою в могилу, - крикнув один.
- Помиляєшся, бояре, - сказав Олександр, який вибіг з другого боку, і проткнув його своїм мечем.
- Прокляття, - тільки й встиг вимовити він.
Інший, побачивши побратима мертвим, впав на коліна й почав благати:
- Помилуйте, княже. Це не я, а боярин Гаврило. Все він задумав.
- Багато вас?
- Кого?
- Змовників! Тільки не кажи, що не знаєш, - крикнув Олександр.
- Поки що ні: я…Гаврил…був…і…Михайло… Помилуйте, виправлюся і Михайла відговорю.
Князь подивився на Ярослава, той кивком показав, що його не можна прощати.
- Добре, прощаю, на перший раз, - зважився Олександр, - Але, щоб ніхто не знав, що з Гаврилом. Незабувай про цю послугу, колись відплатиш.
- Княже, я знав що ви милосердні. Дякую!- казав боярин, коли, стоячи на колінах, цілував князю руку.
- Досить, краще скажи коли шведи йдуть на Новгород?
- Не знаю, княже, нам не казали, це Дмитрій підтримує зв'язок з ними.
- Дивись мені, якщо збрехав, - сказав Ярослав і приклав меча бояру прямо під ніс.
- Можеш йти, - сказав князь.
Коли той зник за чагарниками, Ярослав запитав:
- А з цим що робити? – і показав на мертвого бояра.
- Занесемо його в ту печеру й закопаємо.
- Як вони могли так вчинити з тобою?! Зрадники!
- Це все гроші, влада, землі!
- Хіба вони мало мають, ти ж наділив їх землею, мають статки в декілька раз більші, ніж в тебе.
- Значіть для них це недостатньо, Дмитрій більше дає, - князь єхидно усміхнувся.
- Не смішно. Але ж людина крім земних насолод має душу, як можна…
- Можна…Ти обрав дуже невигідну позицію… Та ще не пізно… Продай моє життя, може й тебе
зроблять князем!
- Олександр! – крикнув Ярослав.
- Добре-добре, я жартую.
- Щось не дуже весело! – докорив Ярослав і додав: - Ну і тяжкий він. Напевне, кармани грішми набив.
Вони засміялися.
3 розділ
Весілля призначено на осінь. Саме ця золота пора годує всіх. Це найкращий час для святкування і веселощів, після усіх польових робіт.
Княжну зустрів наречений. Спочатку церемонія направилася в місцеву церкву. Пізніше молоді сіли на гарно вбраний віз, запряжений кіньми. Навкруги грає музика і чути крики привітання.
Всі приїхали в князівський двір, де вже все готове до приїзду дорогих гостей. Довгий, святковий стіл аж прогинається від великої кількості страв. Гостей повен двір: хто грає, хто сидить за столом чи танцює. Скрізь радість; смутку і горю тут немає місця. Особливо щасливі сьогодні молоді. Вони двоє сидять і усміхаються один до одного й до оточуючих. Княгиня у цю хвилину сіяє як ясна зіронька. Світле кучеряве волосся кольору пшениці та яскраво зелені очі, мов весняне поле, виблискують на сонці. Її мова нагадує щебетання солов’я, а усмішка така щира, як у немовляти. Ніжна шкіра до якої не торкається й гаряче сонце. Перед гостями справжня царівна.
Кожен вітає їх і щось дарує на згадку цього пам’ятного дня. Святкують аж до ранку, а згодом розходяться на відпочинок. Навіть півні мовчать, що дуже дивно у цю пору. Місто покрилося вранішньою прохолодою. Де-не-де на подвір’ях чути шум господині чи гарчання собак, а так… Скрізь глухо.
Через декілька тижнів по тому Олександр вирішив більше дізнатися про плани князя Дмитрія. До нього підійшов воєвода.
- Якраз про вас щойно згадав. Що каже Григорій з приводу змови? Треба слідкувати за ним, на нього не можна покладатися. Проте, він – жалюгідний боягуз, а ми його добре налякали і тепер Григорій у наших руках. Йому дуже дорога власна шкура і може бути гарним слугою.
- Можливо й так. У мене для вас є дві новини: одна погана, інша ще гірша. І з якої починати?
- Давай по-порядку.
- В Пскові всі бояри на стороні ворогів.
- Це очевидно.
- Ще гірше – їх очолює князь Дмитро.
- Також не новина.
- Але добре те, що вони не виступатимуть зараз. Приєднаються до шведів аж під Новгородом. Надіються, що шведи розіб’ють нас і підійдуть до стін. У цьому потрібно пересвідчитися.
- Тоді пошлю надійну людину в розвідку.
- Це зайве, я відправляюся сам.
- Але...
- Знаю, бояри можуть скористатися моєю відсутністю. Степане, управління лягає на твої плечі. Але ніхто не має запідозрити моєї відсутності. Я від’їжджаю уночі.
- Ви – князь і не повинні піддавати себе небезпеці. Як можна не замітити зникнення князя? Ні! Нехай поїде Ярослав.
- Ні-ні, я вирішив.
- Швидко, - ніяково вставив воєвода.
- Нема часу зволікати.
Олександр вийшов у двір і гукнув:
- Кирило, Кирило.
Кирило – князівський конюх - підбіг.
- Кирило, тобі можна довіряти? – запитав Олександр.
- Так, княже! Я вас ніколи не підводив, - гордо відповів той.
- Сьогодні о півночі приготуй мого коня, але так, щоб ніхто не знав. Зрозумів?
Коли Кирило кивнув на знак згоди, князь продовжив:
- Я прийду за північ. Довіряти можеш тільки Ярославу. І більше нікому. Затямив?
- Так, точно. Все буде готове.
- добре, йди.
Князь поділився планами також з дружиною Олександрою. Вона нічого не сказала, лише дрібні сльозинки покотилися по щоках.
- Не плач, рідна, я повернуся, обіцяю. Тяжкий час зараз, - утішив її і, ніжно пригорнувши до себе поцілував.
4 розділ
Вночі Олександр покинув Новгород і попрямував дорогою, що веде до Пскова. Шлях довгий, тому князь прибув до Пскова лише в полудень наступного дня. В’їхав в місто і одразу обрав дорогу на другий його край. Він обминає боярські двори. Бо дехто може впізнати його. Олександр пройшов по вулиці, ведучи коня, завернув у невеликий провулок зі старими, маленькими будинками. Зайшов у двір одного з них. Тут живе старий рибалка, давній друг його батька. Олександр простукав, посивілий дід відкрив двері. Він впізнав князя, але той сказав:
- Тихо, це небезпечно.
- Заходь скоріше, коня прив’яжи до стовпа.
Дід провів князя в старий будиночок і запросив до бідного столу. Олександр не жаліється, хоча виріс в князівській сім’ї, мужньо переносив голод, холод, болі й страждання. Старий запитав про мету приїзду князя.
- Чув, що тут заворушилися бояри. Князь Дмитрій підняв їх проти мене.
- Хоч я рідко виходжу з дому й ніде не буваю, але все знаю. Не всі бояри підуть за ним, повір, сину, моїм словам, багато ще досі вірні тобі. Зараз вони всі підтримують Дмитрія, але як тільки дізнаються, що ти про них не забув, повернуться.
- Потрібно бути дуже обережним, поговорити з ними, але щоб ніхто не знав про моє прибуття.
- Це зараз не так небезпечно. Дмитрія немає в місті, він відправився до шведського короля.
- Як, вам, вдалося про все дізнатися?
- Мій слуга, інколи, ходить в двір і все підслуховує. Бояри необережні, в них можна дізнатися про все. Але чому ти відправився сам, наражаючись на небезпеку.
- Це моя справа. Я вирішив особисто побачити наскільки все серйозно. Мені треба побачити бояр, що на моїй стороні.
- Можна влаштувати, - заспокоїв його старий, підморгнувши оком, - Я спробую домовитися про зустріч. Тобі краще не виходити нікуди, бо по місту можуть бродити слуги Дмитрія, які знають тебе в лице. Я сховаю твого коня в стайню. Тебе ніхто з моїх сусідів не бачив?
- Здається, ні. Тут взагалі тиша навкруги.
- Бо живуть такі ж самотні старці, як я. якщо зможу, приведу бояр таємно сюди поговорити. Але це не так швидко буде, як розмова язиком. Може затратимо кілька тижнів.
- Це трохи погано, занадто довго, але нічого. Пересвідчися кому можна довіряти, а кому ні. У нас на носі війна з шведами. Але думаю, вони вирушать влітку, побояться наших морозів.
- Проте це не факт, часу не треба гаяти, постараюся чим швидше. Відпочинь з дороги, я піду розшукаю слугу, він допоможе. Юнак - сирота, якого я взяв на виховання і тепер не самотній.
Князь Олександр справді стомився з дороги, тому заснув одразу. Новини, які приніс рибалка виявилися невтішними. Бояри наперед святкують свою перемогу і до них підійти просто неможливо. Зараз потрібно чекати. Олександр погоджується. Але він не сподівався, що це виявиться так довго, адже його чекають в Новгороді, воєвода не зможе довго прикривати його.
5 розділ
Два тижні чекання, немов два нестерпні роки. Князь вирішив терміново побачити бояр. Рибалка останні дні чатує біля їх будинків. Темної ночі Олександр разом зі слугою пішли у розвідку. Святкування закінчилося і все стихло. Біля одного будинку вони зупинилися. Слуга сказав:
- Я піду у дім, а ви зачекайте тут.
- Ні, залишайся ти!
Хлопець хотів щось сказати проти, але ж... З князем не сперечаються! Олександр зайшов у двір. Очевидно собак немає, бо вони б давно почули чужого. Князь підійшов до дверей і спробував відчинити. На щастя, вони незачинені на ключ. Він добре знає того, в чий дім завітав. Боярин Гаврило давній знайомий батька й старий, в першу чергу вказав на нього: йому можна довіряти. Олександр не знає куди йти, бо в будинку вперше. Він вирішив розбудити когось. Зайшов у першу кімнату: немає нікого. Далі натрапив на спальню: у ліжку лежали юнаки – слуги боярина. Князь підходить до одного і торкається до руки, той прокидається й хоче крикнути. Олександр випереджає його і говорить:
- Тихо, я друг. Всіх розбудиш, не потрібно. Проведи мене до господаря.
- Хто ви? Я закричу!
- Думаю, господар розгнівається, коли дізнається, що з його гостем так вчинили і тебе по голівці не погладить. Якщо не віриш мені, то розбуди хазяїна і переконаєшся. Скажи, що до нього прийшли, але терміново і нікому ні слова. Зрозумів?
Вони піднялися сходинками на другий поверх.
- Я зачекаю біля дверей. Йди.
Через декілька хвилин юнак вийшов:
- Заходьте.
Олександр зайшов у простору кімнату. Боярин в цю хвилину запалював свічу.
- Хто ви? Слуга сказав, що це таємно. Навіщо?
- Тому що мені тут не дуже раді, - князь зняв плащ і підійшов ближче. – Тепер впізнаєте?
- Княже Олександре Ярославовичу! Це просто не можливо. Тут всюди для вас небезпечно.
- Знаю, але й тому прийшов сам. Дід Михайло казав, що я можу розраховувати на вашу допомогу.
- Дійсно. Ой, тут зараз таке твориться.
- Мені потрібна інформація про Дмитрія.
- Бояри з дня на день чекають його з новинами від шведів. Має сказати остаточну дату походу.
- Я хочу бути присутнім на зборах. Це можливо?
- Не знаю. Ми зустрінемося як тільки я щось придумаю. Але зачекайте... Думаю, ви зможете все чути самі. Мій син має право бути присутнім на віче. Ви підете замість нього. Йому можна довіряти.
- Добре.
- Залишіться у мене. Я накажу приготувати кімнату.
- Ні, не можу. Дуже ризиковано. Коли Дмитрій приїде дайте знати, пришліть по мене.
- Прийде той самий слуга. Але будьте обережні, можливо - вдень. Я зберу всіх бояр, що на нашій стороні.
- Це зайве. Просто хочу пересвідчитися, що такі є.
- Добре.
Олександр вийшов. У дворі на нього чекав слуга.
Дмитрій приїхав з великим запізненням. Одного вечора в хатину рибалки постукали. Це був слуга бояра Гаврила. Він приніс одяг господаря і привів коня. Олександр одразу поїхав.
Наступного дня Дмитрій скликав віче. Олександр без перешкод пробрався у зал. Коли князь подивився на Дмитрія, то зрозумів, що той довго говорити не буде. Ця здогадка виявилася правдивою. Він лише сказав:
- Шведи будуть виступати на початку літа. Ми можливо приєднаємося біля Новгорода. Я буду керувати військом.
Олександр здогадується, що він знає більше, але бажає приховати. Головне князь дізнався й тепер можна спокійно повертатися в Новгород. Всі покинули зал. Олександр підійшов до Гаврила під виглядом його сина. По дорозі їх наздогнала дівчина. Вона взяла князя за руку і промовила:
- Михайле, ходімо.
Вона, схоже, очікувала побачити сина бояра. Олександр оглянувся й дівчина зрозуміла свою помилку. Вона відпустила руку і завмерла посеред вулиці зі словами:
- Вибачте…
- Ходімо швидше, - сказав боярин.
Коли Олександр зайшов у будинок, то покликав Михайла і запитав про дівчину.
- Марії можна довіряти. Та й вона не знає вас в лице. Якщо вона прийняла мене за вас це вже добре. Значить так подумали всі.
- Ти впевнений в ній?
- Так. Ми любимо один одного.
- Тоді зрозуміло. До зустрічі, - Олександр усміхнувся.
Князь ще декілька днів погостював у старого рибалки. Бояри почали підозрювати про щось. Вони доповіли про все Дмитрію. Останній віддав наказ обшукати все місто і кожен закуток. Під впливом цих подій, однієї холодної ночі князь залишив Псков.
6 розділ
Новгород ніби вітає свого повелителя. Сніг поступово тане. Струмочки немовби зустрічають своїм дзюрчанням Олександра. Коли навкруги погасли останні вогні, князь перетнув ворота міста. Чарівне місто, здається, відчуло свого господаря. На небі ні хмаринки, ні однієї зірки. Весняна прохолода огорнула Олександра в свої обійми. Вітер гне віття дерев, ті глухо скриплять. Напевно, нещодавно прокинулися із зимового сну.
Конюх Кирило, ніби відчував, що невдовзі повернеться князь, вартував. Він одразу впізнав його по голосу. Олександр не тривожив більш нікого, а Кирилу звелів відпочити, зробивши так само.
Відсутність князя насторожувала, але завдяки хитрості воєводи не переросла далі за просто підозри. Після приїзду Олександра двір заворушився. Він так як і природа проснувся від зимового сну. Природу пробудила весна, а двір – князь. Олександр ніколи не був гордий і завжди приймав все зі щирістю. Найбільше раділа його приїзду молода дружина. Вона рада бачити чоловіка живим і здоровим. Олександр дізнався, що князь Дмитрій був у Новгороді таємно, налаштовував народ проти нього.
- Він сказав, що це ти проти шведів йдеш. Собака, яка ж, ти дивись! От собака. А що думаєш?! Бояри повірили і почали вимагати твого пояснення. Я сказав, як тільки-но звільнишся. Ах, собака! – оцінив ситуацію воєвода.
- Ось чому Дмитрія довго не було у Пскові! Ну, все, немає часу для обговорення. Скликай віче, там і поговорим.
Бояри ж звинувачують князя у всіх гріхах, навіть не знають, що ради їхнього ж блага він ризикував життям.
- Нам непотрібна війна зі шведами, а мир, княже. Торгівля потрібна, не війна.
- Розумію все я, але вони цього не хочуть. Війна потрібна їм, наші землі, віру свою нав’язують.
- А чому б ні, можна і прийняти. Князь Дмитрій зі своїми людьми вже прийняли. Підтримку їхню мають.
- Наша віра – православ’я, віра дідів наших і прадідів. У цій вірі ми народилися, у ній і помремо. Воювати ми не наміряні, але не виключено, що шведи перші нападуть. Тоді у нас не залишиться вибору. Зі мною всі згідні?
- Шведи мир пропонують, а не війну.
- Це вам князь Дмитрій сказав? – розлючено крикнув Олександр та спокійніше додав: - Правильно, війни вони не хочуть, краще якщо ми добровільно віддамо Новгород. Як ви такого простого не бачите, чи вам розум затуманили?
Напевно, їм Дмитрій дійсно потьмарив розум. Але не всім, а це вже втішає. Кожен дивиться на все по-різному: хто засуджує, хто схвалює, а іншим взагалі байдуже. Олександр це розуміє, тому не приймає ніяких рішень. Він лише ставить дозор на річці Неві, на його думку це наймовірніше місце висадки ворога.
- Княже, поки не пізно посилайте гінця до батька за підмогою, - дає пораду воєвода.
- Ні, бояри збунтуються. Хай думають, що я не роблю нічого, сиджу, склавши руки й чекаю манни з неба.
- Але потім буде пізно, коли вони побачать нарешті реальну загрозу. Ми не переможемо малою кількістю воїнів.
- Тоді буде, як Бог дасть. Побачимо. Бояри нехай собі поки підтримують Дмитрія. Так буде краще.
Воєвода не може повірити, що князь не погодився. У чомусь він і правий, але йти на очевидну смерть також безглуздо. Воєвода все ж таки не послухав Олександра і послав гінця. Але князь знав, що вірний Степан цього разу зробить по-своєму і перехопив гінця.
- Княже Олександре, нас чекає поразка, якщо не попросимо допомоги у Ярослава Всеволодовича. Під загрозою ваше князювання, - воєвода ледь помітно почервонів.
- Ні, я віддав наказ, тож його виконуйте.
Олександр ще ніколи не говорив так зі своїми підданими. У нього це вирвалося з уст механічно.
Ще одна проблема нависла над Новгородським князівством: наступ монголо-татар. Всі руські землі вже платили данину монгольському хану. Олександр все ще затримується з відповіддю. Просто не знає, як діяти. Потрібно готуватися до майбутньої війни, тому немає чим заплатити. Але чи зрозуміє цю ситуацію хан? Поговоривши з найближчими друзями, Олександр все таки вирішив спробувати. Ярослав погодився поїхати в не близьку дорогу.
- Вирушай завтра на світанку. Спробуй пояснити ситуацію. Скажи, як тільки розберемося з шведами, платитимемо данину.
- Це добре, але бояри скажуть, що ти братаєшся з язичниками-ворогами, а з шведами-християнами не хочеш.
- Вони завжди не раді, їм тільки привід дай. Щасти тобі, будь обережний.
- Думаю я відправлюся вночі, так краще.
- Як знаєш! Багато не повертаються від хана живими, не боїшся? – підколов Олександр друга.
7 розділ
Ранкова прохолода вдихнула в Олександра нові сили. Він виїхав за місто і попрямував лісовою стежиною. Легенький вітерець перешіптується з тоненькими кронами дерев. Олександр намагається безшумно їхати верхи, щоб не тривожити спокою природи. А гнідий ніби й сам усе розуміє. Лише тріск гілок може викрити їх присутність. Здається, ніхто не посміє порушити цієї насолоди. Шелест листя вливається в загальну чарівність природи. Князю не хочеться повертатися в місто. Шум, гамір і гуркіт навкруги інколи викликають головокружіння. А тут тиша та спокій. Якби міг, не покинув би цього ніколи.
Стільки проблем оточує тебе кожен день. Всі вони разом, ніби змовившись оточили Олександра навкруги. Він сам себе запитує: «За що?». Якщо він князь, то невже має нести на плечах гріхи всіх. Олександр стиха здихнув і повернув коня назад. Але щось зупинило його. До нього донісся ледве чутний крик і сміх. Раніш він цього не чув, або не звернув уваги. Князь із дитинства дуже цікавий, тому не зміг перебороти її і зараз. Він поїхав прямо на голоси. Коли під’їхав ближче, зрозумів, що це якесь зборище розбійників. Такі шайки часто зустрічаються у лісах. Здебільшого вони грабують зустрічних: цим і живляться. Князь залишив коня неподалік, а сам підійшов поближче. Навколо багаття сидить п’ятеро п’яних чоловіків. Вони дико гомонять й заливаються сміхом.
- Оце ми заживемо. Заживемо, так заживемо, - кричить один.
- Будемо собі панами.
- Головне багаті. Гори золота! – додає інший, який ледве-ледве дивиться очима і здається от-от впаде й засне.
- Майже задарма. Ха-ха. Вбити одного це ж нам за виграшки.
- Але хто він!?
- Та навіть сам візантійський імператор. За такі гроші можна увесь світ знищити.
- А де це наші? Вже йдуть, йдуть!
Неподалік, в протилежній стороні від Олександра виднілись силуети вершників. Князь знає, що далі перебувати тут небезпечно, тому обережно робить кілька кроків назад. Раптом його кінь, почувши інших, заіржав. Незнайомці одразу схопилися на ноги і вмить протверезіли. Вони побачили Олександра.
- А хіба це не він? – запитав один.
- Хлопці дивіться, ми думали йти ловити рибу, а вона сама припливла.
Тим часом вершники під’їхали, злізли з коней. Вони побачили князя і не перемовившись ні словом вийняли клинки. Олександр все зрозумів й натомість вийняв меч. Ще не пізно й можна втекти, але у нього не така вдача. Він ладен краще вмерти, а ніж відступати. Вороги зауважили сміливість князя, тому обережно почали наступати. Десяток воїнів проти одного може здатися не чесним боєм. Але, по-перше, п’ятірка яких ледве пересувають ноги, по-друге, одинокий боєць – досвідчений воїн – Новгородський князь. Олександр відповів на перші атаки й ворогові дісталося кілька поранень. В бою одразу помітна перевага князя. Цим він би й закінчився, але противники вдалися до хитрості, а князь забув перестрахуватися. Поки всі нападали на князя спереду, один непомітно підійшов ззаду і вдарив його по голові. Олександр упав.
Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |