— Куди! Розігнався! Прибігли вже, ясно вам? — рявкнув лисий.
А пані Крук, вклавши в свої слова якомога більше отрути, промовила:
— Здрастуйте, хлоп'ята! З поверненням вас, діти підземелля!
Хлопці мовчали. Хтось не знав, що сказати. Хтось — не бачив у цьому потреби. Просто перемістилися один до одного ближче і тепер стояли колом. Спина до спини.
— Чого мовчимо? — проказала пані Крук. З її обличчя не сходила ядуча й переможна посмішка. — Ви ж напевне хочете щось запитати? Наприклад, як ми, ваші старші товариші, тут опинилися? Тому й опинилися, між іншим, що старші. Значить, розумніші.
— Не факт! — вирвалося в Богдана.
— О! — вигукнула чорнявка, її брови скочили вгору. — Перший німий заговорив! Тобі б, злодюжці, взагалі краще помовчати. Бо це ж твоя доля вирішується просто зараз. А тобі, — пані Крук перевела погляд на Данила, — соромно повинно бути.
Тепер Данило не стримався.
— Чому це? За що?
— Брехун. Батько — поважний чоловік, відома в певних колах людина. Ти ж узяв та нахабно збрехав нам. Та хай би нам — ти міліціонеру збрехав! Владі! Покривав злодія, хай і малолітнього.
— Це ви — злодії! — огризнувся хлопець.
— Ми? — пані Крук для переконливості ткнула себе пальцем у груди. — Я? Що я в кого потягнула? А мій колега — кого обікрав? Це ви лазите, де не треба й не можна! Це ви підслуховуєте чужі розмови та вивідуєте чужі таємниці! Думаєте, директор музею, ця божа корівка, не посміявся з вас? Ще одні шукачі скарбів! Так він сказав! Проте коли я почула від нього про гурт якихось дітей та страуса, не сприйняла це за анекдот. Наметове містечко вирішили вони поставити. В урочищі. Біля печери Змія. Просто так, аби дослідити поведінку африканської пташки. Кого ви хотіли обдурити, діти? Шмаркачі! — тепер пані Крук уже не посміхалася, говорила, мов плювалася отрутою: — Трошки пізно я склала рівняння. Тільки не аж так запізнилася. Гріли чай вранці на вогнищі? Гріли, гріли. Коли ми знайшли ваш табір, нікого не було. Та попіл був ще теплий. Мій колега, дядечко Карлович, дуже добре на таких речах знається. Він і визначив за теплотою попелу: не пізніш, як годину тому пішли в печеру. І раз вас так довго нема, значить, ви розумніші, ніж ми припускали. Хоча, — чорнявка зробила красномовну паузу, — син Ланового все ж таки не мав бути аж таким дурним. Лишалося чекати, поки ви повернетесь. І чим довше вас не було, тим більше ми переконувалися: ви таки натрапили на потрібний слід. Давайте!
Пані Крук простягнула руку розкритою долонею догори.
— Що давати? — обережно спитав Данило.
— Не розчаровуй мене, син Ланового! Я тільки-но назвала тебе розумнішим за це кодло!
— Ми — не кодло! — процідив Льонька.
— Краще б вам усім далі помовчати! Вимкни дурника, Данило Лановий, це тобі не пасує. Діамант сюди!
При цих словах пані Крук нетерпляче поманила простягнутою рукою, як це роблять у кіно.
— У нас нема діаманта.
— Знову брешеш, шмаркачу! Туди глянь!
Вона кивнула головою в бік Карлика.
Спочатку Данило, потім — інші повернули голови.
І тоді стало справді страшно.
Бо лисий здоровань стискав у зігнутій в лікті правиці пістолет. Дуло націлене просто на хлопчачий гурт.
— Думаєте, він не стрілятиме, бо ви діти? Якщо ви так думаєте — ви справді діти! Читали ж про Зміїну Голову, напевне читали. Знаєте, що в ті часи можна було за цей діамант купити… Так він і тепер цінний! Причому — чи не вдвічі більше! Він дає такі можливості, що проти них один постріл в одного впертого шмаркача коштує менше ялинкової шишки! Не доводьте до гріха! Діамант сюди, я сказала!
Пані Крук розпашіла й тяжко дихала. Всім своїм виглядом показувала: нічого вже її не зупинить.
— Чим же ви кращі за злодіїв? — промовив Данило обережно. — Припустімо, в нас є діамант. Та ми якраз збиралися нести його в музей. А там директор уже знає, як далі діяти. Ви ж хочете забрати собі скарб, який вам не належить!
— Багато ти знаєш, Даниле Лановий! Але не все на світі! — пані Крук ступила вперед, розпрямила плечі та спину, гордо піднесла голову: — Це ви вкрали! І директор ваш, Жора, вкраде! Ця річ належить не йому, не вам, жодній державі! Це — мій діамант! Моя спадщина! Я єдиний нащадок князя Козицького! Тільки я маю право на Зміїну Голову!
Розділ 31
У якому страус Футбол не любить, коли його друзів смикають за вуха
Сказати, що це був шок — нічого не сказати.
Ось тепер навіть у Данила зовсім відібрало мову. Вже й пістолет у Карликовій руці не так лякав. Чорнокоса пані Крук, насолодившись ефектом, продовжила.
— Мій рід походить від молодшої доньки власника цього замку. Так що, за великим рахунком, діамант допоможе мені не лише отримати його назад, у свою власність. Зміїна Голова насправді коштує стільки, що я можу мати всю землю довкола нього. Навіть оцей ліс, оце урочище, цю печеру. Думаєте, це важко зробити? Запитай у свого тата, Даниле Лановий. Він знає, як такі справи вирішуються, коли маєш у столиці купу впливових друзів. Щойно я завершу свої справи, сюди, на мою територію та в мій замок, без мого дозволу жодна жива душа не зайде!
— Навіть отака? — раптом запитав Данило.
Пані Крук ще нічого не зрозуміла. А хлопець, мов би вивільнившись з-під гіпнозу, показав рукою кудись за спину чорнявки.
Та повернула голову. І разом із усіма побачила цибатого страуса, який неквапом, поважно, навіть якось по-хазяйському виходив з-за дерев на галявину. Просто до наметового містечка. Зупинився, клацнув дзьобом, побачивши знайомих, ще й підстрибнув замість вітання.
— О, здрасьтє! — вигукнула пані Крук, тоді роздратовано плюнула. — Тьфу на вас із вашим страусом! Щось давно його тут не було. Чого сюди забрів?
Футбол тупцяв на місці, доброзичливо позираючи на компанію, що зібралася в урочищі.
— Це, між іншим, ідея! — пані Крук уважніше придивилася до страуса, тоді рвучко повернулася до гурту. — Карлику, а правда! Заведу тут собі зоопарк! Приватний! Ні в кого в резиденції не буде ані страусів, ані кенгуру, ані мавп із крокодилами! А у мене — будуть! Я сюди ще левів завезу! Випускатиму за паркан, якщо мені хтось із місцевих набридне! О, тоді точно боятися будуть! Значить — поважатимуть! Так, ну все, — до чорнявки повернулася діловитість. — Договір такий, діти мої. Ви віддаєте мені діамант. Я забуваю про існування вашого друга Богдана. Ми взагалі не бачили одне одного. Ніхто нікого ні в чому не звинувачує. Живіть тут, бавте свого страуса. Діліться враженнями про підземну мандрівку. Мабуть, усе це було цікаво. У вашому віці все мусить бути цікаво, хіба не так? Інакше у вас будуть великі неприємності. При тому, що діамант ми у вас усе одно заберемо. В кіно та книжках дають час на роздуми. Ми живемо в реальному світі. Тому час на роздуми у вас, я вважаю, був. І весь вийшов. Готові?
Перезирнулися хлопці.
Глянув Данило на страуса. От кому зараз добре — жодних рішень не приймати. Потому перевів погляд на пані Крук.
— Згода.
— Яка згода? — чорнявка хоч і лякала хлопців, та вже ж не була готова до такого швидкого складання зброї.
— Повна згода. Богдан — мій друг. Зрозуміло, ви все це якось підстроїли. Через вікно забралися до нашої кімнати та підсунули телефон. Найпростіше рішення. Та все одно вам удалося. Я не хочу для нього проблем. Забирайте камінь.
— Здурів! — вигукнув Майстренко, навіть смикнув Данька за рукав. — Придурок, ми не здаємося! Вони нам нічого не зроблять! Я викручуся, вперше хіба!
— Бодя, думай трошки наперед. Як у шахах, Данило тримався на диво спокійно, навіть приречено, так поводить себе той, хто програв партію. — Нікому, крім тебе, нічого не загрожує. Про діамант ми могли нічого не знати. Хай краще спробують тепер щось комусь довести по закону. Ми виходимо з гри.
— Ти виходиш! — гаркнув Богдан. — Не треба мною прикриватися, почув? Хай ризикнуть здоров'ям!
— Поки здоров'ям ризикуємо ми, чуваче, — Данило зробив крок уперед, відходячи від гурту, показав Карликові рукою на Андрія Рудика. — Камінь у нього. Забирайте.
Такої нахабної зради хлопці від свого командира не чекали. Льонька з Богданом тут-таки перестроїлись і стали так, аби Вухо опинився між ними.
— Рудий, віддай камінь! Краще буде всім! — закликав Данило.
— Хай спробують забрати, гади! — вигукнув замість нього Льонька. — А з тобою, цапе драний, ми ще поговоримо! Потім!
— Не сваріться, хлопчики, — з удаваною лагідністю мовила пані Крук. — Слухайтеся розумних. Данилко розумніший за вас, правда. Віддай діаманти, руденький, віддай…
— Ніколи не прощу! — крикнув Вухо. — Ніколи! Ти, розумник! У тебе було троє друзів — стало троє ворогів!
Данило відійшов від них ще на два кроки.
— Знаєте, як з ним треба? — він говорив зараз не до чорнявки, а до Карлика. — Он які вуха відростив. Хапайте просто за них і тягніть! Ще вмовляти його… з такими вухами…
Карлик не стримався — реготнув.
— А справді! Давно в мене руки сверблять ці вуха відкрутити! Самі ж просяться! Ану, йди сюди, вуханю!
Лисий Карлик переклав свій пістолет у ліву руку і наблизився до хлопців упритул.
Без особливого напруження здолав опір, загріб п'ятірнею найближче до нього ліве Андрієве вухо і смикнув за нього з усієї люті, ще й добряче покрутив.
— Ай-ай! — не стримався хлопець — заверещав від різкого болю.
Та навіть якби він мовчки стерпів — усе одно на очах у Футбола ніхто не міг безкарно хапати, смикати й крутити вуха його нового друга.
Данило знав, що далі станеться, та ледве встиг відскочити, даючи дорогу страусові. Той рвонув зі свого місця, наче гоночна машина на старті. Трьома сильними стрибками знищив відстань між собою та Карликом. Ще в русі замахнувся головою та з силою опустив міцний дзьоб просто в центр лисої голови кривдника.
Такої стрімкої атаки голомозий явно не чекав. Пустив вухо, розвернувся. Хоч у очах потемніло від різкого болю — все одно замахнувся рукою, в якій стискав пістолет. Дарма він це зробив: Футбол знову клюнув дзьобом, влучно вціливши в кисть. Пальці розтиснулися, пістолет упав на землю.
— Тікай! — закричав Данило на всю силу легенів, аж закашлявся від цього.
Карлик послухався, повернувся й почав на свою біду тікати. Футбол машини переганяв — що йому лиходій на лісовій стежці?? Один стрибок, підскок, міцна страусова нога майнула в повітрі. Удар по Карликових сідницях вийшов не менш точний, ніж якби це був футбольний м'яч. Не втримав міцного копняка лисий здоровань — упав, покотився стежкою, заволав щось незрозуміле. А Футбол ще додав, і ще, аби не свербіли більше руки хапати його нового друга за такі чудесні вуха.
Тим часом пані Крук швидко оговталася. Зрозуміла — надійний помічник надовго, якщо не назавжди, вибув із гри. А просто на неї насуваються четверо не на жарт розлючених хлопчаків. Отже, треба терміново шукати вихід.
— Спокійно, спокійно, діти, — почала вона, виставивши перед собою руки та задкуючи. — Ми ще можемо домовитися!
— А ось дульки, як у нас кажуть! — почулося раптом за спиною.
Озирнулася пані Крук — і побачила те, що хлопці помітили на мить раніше. З-за дерев їй навперейми виступив батько близнюків, у кітелі з погонами та з пістолетом. Щоправда, не в руці, а в кобурі. Та долоня багатозначно по ній попліскувала. Трошки позаду йшли директор музею Сокирко, якого тут усі називали Жорою, Галка з Варварою. А останнім, за спинами в усіх, бадьоро, як для тяжкохворого, виступав дід Гайдамака.
— Діду! — вирвалося в Льоньки. — Оп-па! А ти вже здоровий?
— Цей дід, онучку, ще вашої старості дочекається! — старий звичним жестом націлив вказівного пальця в небо. — Наука вам усім заодно, як важливо вчасно захворіти. Добре, то потім. Поки що заберіть птаха, бо відіб'є злодюзі всю задницю — нічим у суді на лавку буде сідати.
Пані Крук настільки розгубилася від такого швидкого перебігу подій, що без опору дозволила Рудику взяти себе під лікоть.
— Ну, тим часом отак, — сказав міліціонер. — Зараз у мене, бачте, свої справи з'явилися. Але поговоримо обов'язково, дивіться мені!
Данило простяг Вухові руку.
— Ти вже вибач, братику. За вуха… Іншої думки, як нас усіх врятувати, просто в голову не стукнуло.
— Та живи вже, — рудий потиснув простягнуту правицю. — Але все одно — теж якось поговоримо…
Розділ 32
У якому селище Подоляни може стати відомим на цілий світ
Спочатку всі, включно з дідом та директором Жорою, довго по черзі роздивлялися скарб. Сокирко навіть покрутив його в сонячних променях, зітхнув:
— Зробить же природа… Розміром менше половини пальця, а коштує ого-го…
— По-моєму, ціни йому нема, — зауважив дід Гайдамака. — Але то вже, Георгію, не нам із тобою вирішувати. Заховай добре.
— У них краще вийде, — директор Жора повернув діамант Данилові. — Заховай. Справді, краще буде твого батька дочекатися.
— Ага, ага. Лановий зробить, як треба. Не пропаде, — погодився старий, глянув на компанію з удаваною суворістю. — Ви, значить, повірили, що дідові погано?
— А як ви хотіли! — сказала Галка з нотками образи в голосі. — Возилися тут із вами…
— Саме так я і хотів, — дід усміхнувся в вуса. — Тут, між вами, я був би зайвий. Та й знаю дуже добре: коли в такій компанії затятих є старший чоловік, це стримує думку. Постійно виникає потреба порадитись. Запитати, чи все правильно робиться. У таких випадках не часто вдається проявити себе на повну силу. Тому я вирішив дати вам таку можливість. Бачу — все правильно зробив, дуже добре ви впорались без мене. А заодно, — покректав старий, — справді відпочив трошки. Від вас, від вашого гармидеру. Та й треба було з людьми поговорити без вашої участі. Я хоч старий, але не дурний: не можу ж отак вас, зовсім без нагляду, під землю відпустити. Кому треба, всі були в курсі справ.
— І ви теж? — Данило глянув на директора Жору.
— Я перший, — кивнув той. — Ця парочка, яку ми тут усі бачили в повній красі, давно в мене викликала підозри. Коли дізнався від твого діда про підслухану розмову, все стало на свої місця.
— А ми стежили за ними, як ти й просив! — пояснила Галка Данилові. — Тільки ці двоє відразу сюди пішли, до урочища.
— Ходили тут, попіл мацали. Лисий навіть в печеру спускався, — додала Варвара. — Однак він не був там довго…
— Прохід знайшов, — зітхнув Данило. — Не інакше. Тому й засіли тут.
— Ага! Ось коли засіли, я кажу Варці…
— Ні, Галко, це я тобі сказала!
— Та хіба це аж так важливо, дівчата! — спинив сварку в зародку дід Гайдамака. — Головне, що сама тут лишилася…
— Я! — вставила Галка.
— Вона, — кивнув старий. — А в іншої стало мудрості відшукати дільничного. Рудик на той час уже про все знав. Я його ще раніше підготував. Лишалося тільки разом зі злочинцями дочекатися, поки ви нарешті повилазите з підземелля.
— Ну, а про страуса і вуха — це вже ти сам додумався! — закінчив Сокирко. — Ніхто з нас навіть не встиг втрутитися.
— Футбик сам вийшов! Правда-правда! — запевнила Галка.
— То й добре, — підсумував Данило. — А ця пані Крук… Вона правду казала?
— Про те, що пряма родичка князя Козицького? Бог її знає! — розвів руками Жора. — Треба перевірити. Взагалі все це перевіряти треба. Не день, не два. До речі, я вже не можу — так чекаю історій про ваші підземні мандри!
Та хлопці вирішили потягти трошки час. Хай, цікавіше слухати буде. Бо відразу раптом усі згадали, що брудні, втомлені та голодні. А коли за кілька годин скупалися та наїлися, тоді й розповіли все докладно.
Директор Жора слухав та навіть зупиняв розповідь. Просив повторити, записував щось собі в блокнот, креслив, черкав, знову креслив. А під вечір не втримався: повів усю компанію до замку, прикинув на місці, де розташована «кімната страху», і відшукав в одному залі на стіні викарбуваний знак троянди.
То ось звідки вели двері в секретну княжу хованку! Із кімнати, де колись була зброярня, а тепер — музейна виставка старовинної зброї.
Та не квапився Сокирко ці двері відчиняти. Дочекався наступного ранку, коли в Подоляни повернулися втомлені, але щасливі Лановий-старший та бізнесмен Вороненко. Довго готувати до сюрпризів їх не стали. Не встигли обоє здивуватися, побачивши Галку з Льонькою, діда Гайдамаку, а особливо — страуса Футбола, давнього знайомого, як дружний хор наввипередки почав розповідати про знайдений розбійницький скарб.
— Отак залишай їх на три дні без нагляду, — відповів Лановий-старший, переваривши почуте та роздивившись Зміїну Голову ближче. — Сказав би, що так не буває. Але ж буває, чорт забирай! На власні очі бачу!
Вороненко відразу пішов шукати місце, де в Подолянах не зникає мобільний зв'язок. Не було його хвилин з тридцять, а коли повернувся, лице його мало водночас діловий та радісний вигляд.
— Деталі вам не потрібні, ними займемося ми самі, — видав бізнесмен з ходу. — У двох словах так: є люди, готові вкладати немалі гроші в туристичний проект «Розбійницький скарб». Назва умовна, просто вона перша стрельнула в голову. Пройти з печери в замок таємними ходами і відшукувати різні скарби — це ж мрія сотень тисяч людей! Це ж скільки народу сюди, до Подолян, рине? Наших, іноземців! Тут же все справжнє: таємні ходи, загадки… Це не Діснейленд з надувними чудовиськами! Все, панове, ви як хочете, а я цю історію починаю.
— Про Подоляни дізнається весь світ, — захоплено присвиснув Сокирко.
— Не свисти. Грошей не буде, — нагадав дід Гайдамака стару приказку.
— Буде, діду. Все буде, — запевнив його Вороненко. — Звісно, не зараз і не завтра. Працювати треба. Діло робити, як у нас кажуть. А до вас, дослідники підземель, у мене окрема розмова буде. Як ви стосовно того, аби трохи згодом, скажімо, наступного літа, тут попрацювати?
— Ким? — хором запитали всі четверо.
— Краще за вас таємниць інженера та розбійника Ружича не знає поки що ніхто. Якщо не боїтеся час від часу повертатися під землю — ласкаво просимо! Туристів дуже цікавлять історії, розказані тими, хто брав у них участь. Подумайте, я не кваплю. Це не просто пальцями тикати — вам, будь ласка, сюди, далі — сюди, потім — отак. Чого смієтесь? Багато знати треба, а ви як хотіли?
Данило кахикнув, глянув на решту враз принишклих друзів.
— Ну, нам треба порадитись… Мабуть…
— Я теж так думаю! — підморгнув Вороненко. — Добре, з цим поки що все. А тепер так: ваша весела компанія ще довго збирається тут гуляти?
— Та ще не знаємо… А що таке? — обережно поцікавився Льонька.
— Та нічого такого. Просто назад страус ваш поїздом, отак авантюрно, вже навряд чи поїде. Є в мене один знайомий, у нього — фургон. Довезе з вітерцем вашу пташку. Ви не проти?
— Навіть дуже не проти, — відповів дід Гайдамака. — Тільки знаєте, раз я вже все одно вирвався, побув би ще тут кілька днів. Ось Жора мені б хазяйство своє показав.
— Що скажете? — Вороненко повернувся до Данила.
— Та теж хотілося б ще трошки побути.
— Три дні досить? Якраз ми з твоїм батьком усі стратегічні справи тут владнаємо.
— Нормально, — діловито кивнув Данило. — Ось заодно футбольний матчик тут проведемо. Вухо, у вас же тут ніхто ще не грав у футбол зі страусом?
— Хіба так можна?
— Можна. Але обережно. Наш страус сам за цілу команду зіграє. Правда, Футбику?
Не знати, чи зрозумів страус, про що його спитали. Та хлопець звертався зараз до нього.
І у відповідь цибатий птах браво підстрибнув на місці.
лютий—березень 2012 р.,
Київ
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 45 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |