Шукачі скарбів повертаються! Тепер герої, які одного разу вже розкрили таємницю козацького скарбу, вирушають на мальовниче Поділля. Тут є старовинний княжий замок і похмурі лабіринти підземних 1 страница

Annotation

Шукачі скарбів повертаються! Тепер герої, які одного разу вже розкрили таємницю козацького скарбу, вирушають на мальовниче Поділля. Тут є старовинний княжий замок і похмурі лабіринти підземних печер.

Колись у цих краях гуляв народний месник Устим Кармелюк. Вороги називали його розбійником. І десь там сподвижники Кармелюка заховали великий діамант небаченої краси. А за скарбом, звісно, полюють лихі люди. Вони хочуть забрати собі не лише діамант, а й увесь замок. Чи вдасться нашим героям — Данилові, Богданові, Льоньці та їхнім новим друзям — випередити злодіїв і врятувати замок? Чи зможуть вони розгадати усі розбійницькі загадки? Що цього разу учворить шалений страус на прізвисько Футбол? Про це все ви дізнаєтесь із нового детективу Андрія Кокотюхи. Вперед, пошук починається, час пішов на хвилини!

* * *

Андрій Кокотюха

ТАЄМНИЦЯ ЗМІЇНОЇ ГОЛОВИ

Пригодницький детектив

Розділ 1

У якому все починається з дурного вчинку

Спочатку треба пройти селище пішки зі сходу на захід.

Багато часу це не забере. Селище Подоляни невеличке, центральна дорога в ньому одна. І якщо нікуди не звертати, старий та розпечений липневим сонцем асфальт виведе вас на його західну околицю хвилин за тридцять пішої прогулянки.

Як прийшли — повертайте ліворуч і піднімайтесь угору. Підйом на пагорб не надто стрімкий, тож на його вершині ви опинитесь непомітно, навіть не захекаєтесь. Ну, звісно, якщо не будете бігти, але навіщо бігати та й узагалі робити різкі рухи в самий розпал липневої спеки?..

З вершечка пагорба, просто перед вами, відкриється краєвид, дуже милий очам численних туристів. А їх у Подолянах останнім часом таки не бракує — хочеться людям поглянути на замок князя Козицького. Бо тільки зблизька ця будівля – місцевий краєзнавчий музей.

Дивитися на муровану споруду слід саме з вершечка пагорба, бо звідси відкривається справжня велич і загадковість цього замку, якому майже триста років. З протилежного — східного — боку видно річку. Вас побачать, якщо визирнуть з вікна у бік заходу, туди, де тягнеться ліс.

До замку можна дістатися навпростець, через поле та пагорби, з боку лісу. У часи Козицького навіть дорогому гостю доводилось зачекати перед глибоким оборонним ровом, заповненим водою, поки з доброї волі господарів опустять мостик та відчинять браму. Тепер, відколи тут зробили музей, через осушений рівчак довелося збудувати місточок. А браму в мурованій стіні відчиняють у чітко визначений час — від дев'ятої ранку до п'ятої вечора, крім понеділка — так музей працює.

Проте він нам зараз не потрібен. Затримавшись трошки на вершечку пагорба, аби помилуватися краєвидом, спускаємося з протилежного боку. Тут уже за кілька десятків метрів починається праліс. Під ногами вужем звивається вузенька стежка, вона веде просто вглиб лісу та виводить зрештою на невеличку галявину. Місцевість у цій частині лісу не надто рівна, це радше не ліс, а поросле буками та дубами урочище, по дну якого дзюркотить тоненький струмок.

І нарешті ми можемо побачити наших героїв. Вони стоять за кілька кроків від глинистого бережка, просто перед вузьким входом у печеру. Над темною проймою, з якої тягне незвичним для спекотного літа холодом, нависає кам'янистий горб, порослий густими кущами.

На печеру можна натрапити й випадково, але це надто складно. Хоча місцеві жителі не тримають це місце в секреті. Навпаки, в музеї чи під час звичайної туристичної екскурсії вам охоче розкажуть її коротеньку історію — не надто цікаву, аби охочі до пригод не захотіли полізти в темряву, до царства кажанів та вуханів. Та все ж ця печера має не надто добру репутацію, тому тутешні батьки забороняли своїм дітям ходити сюди самим.

Думаю, ви вже зрозуміли: саме через це наші герої товклися в урочищі біля входу в печеру серед білого дня. Їх тут троє, і двох ви повинні впізнати. Один — невисокий худорлявий хлопчина з акуратно підстриженим волоссям. Це — Данило Лановий. Поруч — вищий на півголови, ширший у плечах та з непокірною кучмою патлів на голові — його друг Богдан Майстренко. Третьою з ними була дівчинка на ім'я Варвара. Через неї хлопці опинилися тут, у забороненому для самостійних прогулянок місці.

Але про це трохи пізніше. Бо саме в цю хвилину з-за дерев з'явився ще один герой. Він захекався, і навіть здалеку можна помітити, як палають від захвату його круглі очі. Вигляд хлопець мав справді прикметний. Опецькуватий, не надто зграбний, веснянкуватий. Руде волосся стояло сторчака. Довершували образ клапаті вуха. Власне, через них у Подолянах його так і прозивали — Вухо.

Хлопець, якого насправді звали Андрієм, не ображався. Для чого, якщо в дзеркалі щодня бачить справді клаповухого рудого бевзя. Тим більше, що він розумів: ніхто його дражнити не збирається. Вдачу мав хорошу, нічого поганого нікому не робив. А те, що тутешня компанія тримала його на відстані, теж розумів.

По-перше, тато в нього — міліціонер, місцевий дільничний Іван Рудик. Тому хлопець намагався поводитись так, аби ні в що не влипнути. Ну, а в компаніях без маленьких таємниць ніяк. Відтак краще, аби цих таємниць не знали ані міліціонер, ані його діти. По-друге, Вухо взагалі звик триматися окремо від великих гамірних ватаг. Йому цілком вистачало товариства Варвари, рідної сестри, до того ж — близнючки. Вухами дівчина, правда, в брата не пішла. Зате її руде волосся та великі очі під час першої зустрічі змусили Богдана Майстренка забути про все на світі. Дуже захотілося київському хлопцеві сподобатися подільській рудючці.

Ось чому всі четверо прийшли сьогодні в урочище, до входу в печеру.

— Ну, скільки часу пройшло? — швидко запитав Вухо, підтюпцем підбігши до гурту.

— Сорок три хвилини, — відповів Данило, якому батько нещодавно подарував першого в його житті годинника.

— Не бре? — Вухо повернув голову до сестри.

— Годинник у мене, — руда Варвара показала братові, що тримає в руці годинника. — Забрала, щоб київський не махлював.

— Ніхто не забирав! — обурився Данило. — Я сам тобі віддав! Щоб було чесно!

— Для чистоти експерименту, — додав Богдан. — Тільки ти все одно стратив!

— Хто стратив? — тепер прийшла черга Вуха обурюватися. — Я стратив? Чого це я стратив?

— Бо брався пройти печеру за півгодини! А сам скільки йшов?

— Нічого це не значить! — сіпнуся до нього Вухо. — Під землею час інакше йде, аби ти знав собі!

— Так не буває! Час скрізь однаковий!

— А ти, Бодя, раз такий грамотний — дуй під землю сам! І побачимо, скільки ти там будеш лазити! Твоя черга! Покажи, на що ти здатен!

— Запросто! Чого б інакше ми сюди приходили!

Дуже добре знав Данило Лановий свого друга. Як заведеться — не зупиниш. Тим більше, ця руда Варка поруч мовчки слухає та чекає, чим усе це скінчиться. Насправді подорож для Богдана Майстренка у надра печери могла справді скінчитися погано.

Вперше в житті збирався Бодя під землю лізти. Підвал їхнього будинку, бабусин погріб та льох старого замку, куди хлопцям довелося забратися минулого літа, з цією глибокою темною печерою не порівняти. І нехай Вухо каже, що там заблукати складно, якщо рухатися тільки центральною галереєю. Все одно Богдан ризикує не знайти виходу так легко, як це щойно вдалося рудому Андрієві.

Та це — півбіди. Якщо Богдан пробуде під землею довше, ніж Вухо, то програє дурну суперечку, в яку сам же рудого вуханя і втягнув. Коли ж раптом у печері станеться щось непередбачуване і Богданові доведеться повертатися, хлопець не просто програє, а програє ганебно.

Якщо ж він із якихось причин не зможе самотужки вибратися з печери, доведеться гукати на допомогу дорослих. І добре, якщо обійдеться тільки Даниловим татом, Лановим старшим. Набагато гірше, коли руді близнюки змушені будуть кликати свого батька, капітана міліції Рудика. Отут, хлопці й дівчата, справді ховайтеся…

Знав це Данило. Розумів Богдан. Чудово уявляли собі наслідки таких дурних вчинків Андрій Вухо та Варвара. Тільки нічого вже не могли зробити. Механізм запущений, машину розігнали — не зупиниш. А тиснути на гальма у цьому випадку ніхто не наважиться. Це б означало визнати спільну поразку. А такого нікому, самі розумієте, не хочеться. Бо одне діло — покепкувати з чужого програшу, і зовсім інша річ — коли програють усі.

Тим більше, Вухо вже заліз до підземелля і вибрався з протилежного боку цілий та неушкоджений. Витратив він на це більше часу, ніж нахвалявся. Та мудрий і розважливий Данило розумів: дорікати йому за це можна лише після того, як у печеру піде Богдан. І або пройде її усю швидше, побивши Вухів рекорд, або витратить на перехід довше часу та програє заклад.

Спортивна куртка в хлопців була із собою — знав Данило, куди йдуть, прихопив завбачливо. Взяв і ліхтарик. Умови угоди цього не забороняли. Ось тільки нічим голову прикрити, а в печері справді можуть жити кажани — раптом вчепляться кігтями в Богданове волосся? Правда, Вухо лазив туди без кепки, але Богдан вирішив не брати у цьому з рудого приклад.

Скинув футболку. Обмотав нею голову на піратський манер. Вдягнув куртку на голе тіло, застебнув блискавку до підборіддя. Підморгнув Данилові — не журись, мовляв, прорвемося. Кивнув Варварі — побачиш зараз, як братика твого зроблю.

Нічого більше не сказав. Навіщо дарма словами струмок каламутити… Зібрався з духом, відкинувши нав'язливу, мов нічний комар, думку про те, що зараз справді чинить нерозважливо.

Аби не сумніватися ще довше, стиснув ліхтарика в правиці й ступив у темну пройму печери.

Розділ 2

У якому Богдан Майстренко вирушає в підземну мандрівку

Спочатку був спуск.

Присвічуючи собі ліхтариком, Бодя обережно ступав униз саморобними нерівними сходами. Сходинки були різної величини та ширини. Якщо не дивитися під ноги, можна вмить утратити опору, ступити в порожнечу та загриміти вниз. Але хоч і вважався Богдан Майстренко відомим у колі друзів відчайдухом, тут вирішив поводитися обережно.

«Не всяка обережність — страх», — так сказав він собі.

Прохід по обидва боки східців також був не всюди однаковий. Спочатку — досить широкий, не лише хлопець-підліток, а й доросла людина могла зайти без особливих проблем. Та варто зробити десяток кроків донизу, як він починав звужуватися. Для того, щоб рухатися далі, треба сунути боком, виставивши перед собою плече. В одному місці стеля опускалася занизько — Бодя навіть присів. Освітлювати шлях стало складніше. Довелося просуватися ще повільніше, фактично навпомацки.

Та вузька горловина незабаром знову розширилася. Богдан розвернувся і решту сходинок подолав уже досить легко. Скільки їх — не рахував, але Вухо доводив: у цьому місці сходинки ведуть під землю на цілих десять метрів. «Теж мені, — гмикнув тоді Бодя. — Це навіть трошки менше, ніж три прольоти у типовій міській багатоповерхівці старої забудови». Саме в такій він з батьками і мешкав у Києві.

Відчувши нарешті під ногами рівну твердь, Богдан полегшено зітхнув. Не така вже й страшна ця печера, як її тут малюють. Місцеві жителі називають її Змією. Але не тому, що тут облаштувало своє кубло тутешнє лісове гаддя: просто ходи під землею такі вузькі й звивисті, мов зміїний слід на піску. Про довжину цього підземелля Богдан із Данилом теж довідалися: майже п'ять сотень метрів коридору, вважай — півкілометра. Подумаєш, п'ять разів по сто. Стометрівку Бодя Майстренко на шкільній фізкультурі бігає — будь здоров!

Тут було не так холодно, як передбачав хлопець. Хоча, можливо, це тільки перше враження. Надто перепеклися хлопці на липневому сонці, тому печерну прохолоду Богдан попервах сприйняв за щастя. Почне рухатися — не змерзне. А рухатися треба. Бо час пішов, і він повинен пройти печеру Змію з кінця в кінець до протилежного виходу швидше за Андрія Рудика на прізвисько Вухо. Та довести йому, а надто його рудій сестрі: ми там, у Києві, теж дещо вміємо.

Жовтувато-білий промінь ліхтарика падав дугою на похмурі кам'яні стіни. Богдан торкнувся каменю пучками пальців, відчув холодну та непривітну вологу. «Справді, не найкраще місце для життя», — подумав хлопець. А тут же, за переказами, ховалися різні люди, та й то не раз і не два за майже три сотні років. І враз зрозумів: хоч і любить він, Бодя Майстренко, різні пригоди, проте зовсім не хотів, аби теперішня затія завела його надовго в цей понурий кам'яний мішок.

Подумав так — і раптом різко труснув головою. Навіть взутою в кед ногою тупнув: ну точно, правду йому казали! Печера Змія на поганий настрій навертає, сумні думки навіює, от маєш, пацане… Ні, геть невеселі думи, геть смуток! Так далеко не зайдеш.

— Агей! — вигукнув Богдан, підбадьорюючи сам себе, почув, як відбився його крик луною, знову гаркнув: — Гей! Ого! Ага! Еге! — а насамкінець: — Га-га! Ха-ха! Бу-га-га!

Де й подівся смуток. Зникла кудись невпевненість у своїх силах, за луною пішла. А зовсім настрій у Боді поліпшився, коли уявив, як перелякається Вухо, коли приїде до Києва. Рудий, як відомо, жодного разу в столиці не був. Колись міг потрапити: від школи екскурсію збирали. Та в найбільш відповідальний момент десь підхопив грип, сестра теж вдома залишилася із солідарності. Така в них, виходить, із братом дружба. Тільки ж колись все одно Вухо приїде до столиці, зайде в метро, побачить ескалатор — і точно перепудиться.

Чомусь від цієї думки Богданові зовсім весело стало. Ніби не в похмурому підземеллі, а десь у парку на лавці сидить, жартами сипле.

— Нічого, — мовив він сам до себе, і не пошепки — на весь голос, аби вся печера чула, кожна стіна, кожен камінчик. — Нічого, Вухо. Зараз дядя Бодя тебе з носом залишить!

Сказав так і рушив уперед, пронизуючи підземелля світлом ліхтарика.

Не роздивлявся довкола. Цікаво, але ніколи. Потім якось, якщо знову не буде чим зайнятися, злазять вони з Даньком сюди уже не на спір, а просто так, із власної цікавості. Може, навіть не з Данилом, а з цією рудою Варкою. Ось тут Богдан готовий знову вдарити руку об руку на те, що дівчину ніхто ще отак, на підземну прогулянку, не запрошував.

Окрилила хлопця така божевільна думка. Тому рухався далі зовсім впевнено. Знав-бо: хоч і був тут колись знаменитий печерний лабіринт, тільки ходи ще не розвідані. Роботи непочатий край для тих, хто хоче починати таку розвідку. Всі галереї завалені-закупорені, лиш одна зміїлася від одного кінця пагорба до іншого, протилежного, того, що трохи нижче урочища. Навіть якщо захочеш, не заблукаєш. Галерея сама тебе виведе, визміїть, як місцеві кажуть.

Богдан уже проминув чотири повороти. Десь коридор був короткий, десь — трохи довший, та кожного разу підземна галерея повертала то в лівий, то в правий бік. Місцями прохід міг бути вужчим, але за поворотом він розширювався, і хлопцеві уже стало цікаво пересуватися під товщею землі. У якийсь момент Боді навіть стрельнуло, що час тут таки повільніший, аніж нагорі.

Та ось ще один поворот — і наш мандрівник опинився в невеличкій напівкруглій залі. Стеля тут піднімалася вище двох метрів, сама зала утворювала неправильне коло. В різні боки від цього кола розходилися темні пройми галерей.

«Ось він, лабіринт, — зрозумів Богдан. — Ось звідки він починався!»

Ступивши крок уперед, хлопець став у самому центрі підземної зали. Гадати особливо нічого. Три ходи, два з них, як відомо, давно завалені. Розв'язати загадку та знайти потрібний прохід буде досить просто. «Навряд чи це надовго мене затримає», — вирішив Богдан. Адже він і без того, як для новачка, швидко рухався.

Тому не стримався, почав роздивлятися. Пройшовся променем ліхтарика по стінах. Вихопив із темряви кришталеві гірлянди. Схожі на чудернацькі казкові квітки, виблискували вони тьмяним підземним світлом, ніби підморгуючи прибульцеві. Мовляв, ласкаво просимо в наше нічне царство. Ніколи не бачив київський хлопець такої краси. Захотілося торкнутися рукою, навіть узяти з собою на пам'ять, подарувати рудій Варці — ось, дивись, як можемо…

Промінь посунувся трошки далі. Тепер вихопив щось інше. Сіре, довгасте. Господи, воно живе!

Сполохані світлом, з-під стелі майнули огидні кажани. Скільки їх було, Богдан, ясна річ, не рахував. Так само, як толком не доп'яв, атакують його печерні мешканці чи просто так летять на світло. З рівноваги вивело хлопця шурхотіння крил по кам'яних стінах та гидке пищання в темряві.

Замахав Богдан руками, мало ліхтарика не впустив. Кинувся навтьоки до найближчого проходу, навіть не зважаючи, летять туди кабаниська чи ні. Зробивши три величезних стрибки, налетів із розгону на глуху стіну, стукнувся лобом об край гострої каменюки. Зашпортався, зіперся на стіну рукою, поволі опустився на підлогу, притиснувся спиною до каменя.

І аж тепер перевів дух.

Розділ 3

У якому Богдан шукає світла в кінці тунелю, а чує таємничі голоси

Скільки так сидів — не знає. Час під землею інакше тече. Тільки дуже скоро Богдан Майстренко образився сам на себе.

Це спочатку образився, ясна річ. Потім швидко розізлився. От же ж герой! Кажанів налякався! На лобі точно ґуля, і як він тепер із розбитим лобом гратиме переможця? Хто-хто, а вже Вухо точно буде насміхатися. Руді та клаповухі — вони завжди такі.

Стиснув зуби Бодя. Підвівся рішуче. Знову взяв ліхтарика напереваги.

— Нічого, — процідив, дивлячись просто перед собою. — Я ще своєї гри не скінчив.

Повернувся назад до круглої зали. Мимоволі глянув на стелю. Кажани знову там повиснули. Чи ті самі, чи інші — цим його вже не взяти. Посунув Богдан уперед, до першого-ліпшого проходу. Пощастило — не глухий кут, кам'яна галерея зміїлася далі, до виходу.

Коридор. Поворот. Знову коридор. Знову поворот. Ще один коридор, тепер — задовгий та в деяких місцях завузький, навіть занизький. Невчасно пригнувся Богдан в одному місці, лупнувся знову головою, уявив себе вже з двома ґулями і тепер мало не розплакався.

Ні, не любив Богдан Майстренко плакати, не в його натурі. Але ж тут, в темряві, коли ніхто не бачить, так прикро йому стало за власну незграбність. А ще — за свою дійсно дурну затію. Правду кажуть: не знаєш броду — не лізь у воду. Мандрівок по підземеллях це, виявляється, теж стосується.

Час тепер побіг швидко. Так само, як Богдан — темними вогкими переходами. Ще трошки — і ось він, вихід. Нічого, навряд чи Вухо виграє по часу. А те, що Бодя весь у ґулях, то не біда. Мужчинам, до речі, личать синці, садна та криваві подряпини. Шанс якщо не виграти заклад, то хоча б не програти його з ганебним рахунком у Майстренка ще залишався.

Наступний звив вузького коридору Змії — і ось він — промінчик світла. Тьмяніє дороговказом за наступним поворотом. Цей коридор здавався досить коротким — метрів десять, не більше. Один марш-кидок — і підземелля пройдено наскрізь. Та не встиг Богдан зробити кількох кроків, як почув спереду, з того місця, звідки лилося світло, якісь звуки.

Зупинився. Нашорошив вуха. Дослухався.

Точно — голоси. Ні з чим їх не сплутаєш. Говорили люди, причому — дорослі. Здається, двоє чоловіків. Про що розмова, Богдан зі свого місця розібрати не міг. Та зараз йому це було зовсім неважливо. Бо відразу змикитив: хто б то не був, а нічим хорошим така зустріч під землею ані для нього, ані для тих, хто чекає біля протилежного виходу, не закінчиться.

У Подолянах вони з Данилом жили другий тиждень, тому вивчили тутешні звичаї. Туристів до Змії водять не часто, вона ще не належним чином обладнана. Випадкові ж люди сюди, в урочище, ще рідше приходять. Нема тут нічого цікавого. Подумаєш — дірка в кам'янистому пагорбі та підземелля, не найвідоміше в цих краях. Значить, прийшов сюди хтось із місцевих. Може, навіть дослідники з музею. І зустрітися з ними — нарватися на серйозні неприємності. Адже заборонено неповнолітнім лазити тут, у підземеллях. Скандал не потрібен нічиїм батькам.

Через те позадкував Богдан, подумки уже погодившись зі своїм програшем через непереборні обставини. Краще зараз цим же шляхом, бо іншого, як відомо, просто нема, повернутися назад. Пояснити все. І тут же запропонувати Вухові переграти заклад найближчим часом. Будь-коли, за його побажанням. Так Богданові навіть краще буде. Знає тепер, що таке печера Змія — нічого особливого та надто складного.

Голоси наближалися. Вже можна було почути, про що незнайомці говорять. Тільки не було в Богдана Майстренка такого бажання. Швидко позадкував, сховався за вигином коридору, тоді розвернувся і посунув назад. Але голоси не стихали, і зрозумів Бодя: хоч би кого занесло в підземелля, але йдуть вони за ним. Точніше, не саме за ним, не переслідують його, навіть не знають про існування хлопця. Просто рухаються підземеллям уперед. А Богдан, виходить, від них тікає.

Ось так повернувся хлопець назад, до напівкруглої зали, де зовсім недавно сполохав кажанів. Тепер навіть не згадав про існування цих потвор, бо голоси позаду стали наближатися надто швидко. Це означало — небажані незнайомці прискорили ходу. Отже, рухаються впевнено, бували тут не раз. Ноги робити треба, ноги!

Але раптом Богдан зупинився посеред зали. Бо зрозумів — забув, який із темних проходів веде далі, до виходу з підземелля. За інших обставин легко б знайшов. Адже всі, крім потрібного, завалені та швидко закінчуються глухими стінами. Раз-два — і на потрібному шляху. Тепер же часу на пошуки нема. Та й ліхтарик краще загасити. В темряві, як казав колись його друг Данило Лановий, краще думається.

Занурившись у вогкий морок, Богдан не надумав нічого мудрого. Мабуть, не досить опинитися в темряві. Треба ще мати час на роздуми. А часу в Боді зовсім не залишалося. Тому зробив перше, що в голову стукнуло, — майнув до того проходу, котрий ближче від нього був, на відстані двох кроків, із лівого боку.

Щойно опинився там — рвонув з місця. Та перечепився об камінь, упав, не стримавши крику, перекотився на спину і тут же затиснув собі рота долонею. Аби ж не почули! Поповз уперед, і знову розчарування: глухий кут. Причому камінь, який намацав Богдан у темряві, видався йому дуже знайомим. Чорт забирай, він у цьому тупику уже був! Об цю саму брилу лоба розбив!

Хлопцеві враз стало холодно. До кісток пробрало. Раніше не звертав на це уваги, а тепер відчув — зимно тут, незатишно. А голоси чулися вже зовсім поруч. Раптом в проході майнуло світло. Хтось, хто зайшов до зали, присвічував собі ліхтариком. І не одним: два голоси, двоє людей, два ліхтарі!

Богдан притиснувся до стіни. Якби міг — зовсім уріс би в камінь. Чи перекинувся на кажана, повиснувши під стелею. Почнуть зараз обшукувати підземелля, світити в темні пройми — і все, попався, порушник…

Один із незнайомців заговорив. Його тепер було добре чути. І найстрашніші Богданові передчуття почали збуватися. Бо грубий чоловічий голос запитав:

— Ну, і де ви чули тут крики?

«Все, — подумав Богдан. — Амба.

Пропав.

Спалився».

Розділ 4

Обов'язковий, у якому варто нагадати, хто такі Данило з Богданом, та пояснити, який вітер заніс друзів на Поділля

Залишмо поки що всіх на тому місці, де вони перебувають у цей час…

Богдана Майстренка та незнайомців, які можуть ось-ось побачити його, — в підземеллі. Данила Ланового разом з братом та сестрою Рудиками — в урочищі, де вони вже хвилюються, позираючи на годинник. І повернімося трошки назад, аби нагадати про те, що наші герої теж горобці стріляні та вже мали нагоду втрапити в небезпечні пригоди.

На перший погляд, між Даньком та Богданом спільного дуже мало. Перший — відмінник, багато читає, добре грає в шахи та зовсім недавно почав учити англійську мову. Другий — спортсмен, до недавнього часу зовсім не мав охоти до читання книжок, а колись взагалі водився з поганою компанією вуличних грабіжників. Але так склалося в житті, що двоє хлопців, які живуть у Києві по сусідству, познайомилися, подружилися, та навіть недавнім літом відпочивали разом у невеличкому містечку на Полтавщині, в Данилової бабусі. Там Данилові з Богданом випадково стала відома одна давня загадка, розв'язавши яку, вони знайшли давній скарб, захований від лихих очей козацьким полковником Іваном Лиховієм.

Правда, лихих очей, як і лихих жадібних рук, у тій історії теж вистачало. Хлопці навіть мали необережність віч-на-віч зіткнутися зі справжніми озброєними дорослими бандитами. Та все закінчилося добре, бо під час пошуку скарбів двоє київських школярів надбали собі на Полтавщині купу друзів.

Про кількох із них варто сказати окремо. Бо вони ще з'являться в нашій історії, і то дуже скоро. Та відіграють у ній неабияку роль, з головою поринувши у справді небезпечні пригоди, котрі ось-ось почнуться. І порівняно з якими кажани, побачені Богданом під печерною стелею, здаватимуться квіточками.

Після того, як знайшовся козацький скарб, Данило та Богдан почали часто спілкуватися з Галкою, донькою містечкової бібліотекарки. Дівчинка як дівчинка, худенька, не надто висока, дві кіски виклично стирчать у різні боки. Але щось таке зачепило обох хлопців, бо якось вони мало не побилися через Галку. Ну добре, добре, до бійки не дійшло, та сварка аж просилася. Але помирив усіх, як не дивно, кращий Галчин друг. Називала дівчина свого друга Футболом, коли скорочено — Футбиком, і був він справжнім африканським страусом. Його разом із іншими родичами привезли якось на Полтавщину, поселили на спеціальній страусовій фермі. Та довго висидіти за загоном Футбол не зміг, одного дня втік, дістався до найближчого людського житла, попоїв біля курника — ось так з Галкою і здибався.

Дівчині вдалося приборкати непокірного птаха. Для цього просто осідлала його, і з того моменту Футбол ходив за нею хвостиком, мов особистий охоронець. А мати справу зі страусом, як невдовзі з'ясувалося, не дуже-то й хотілося. Бігає він швидко, може навіть машину перегнати. Дзьоб сильний, шия довга: дожене ворога в чистому полі чи просто на вулиці — все, ховайся. Дуже не любить, коли його, мов курку, кличуть: «Ціп-ціп-ціп!». В такому разі можна навіть Галку не чіпати, без того ворогом страуса станеш на віки вічні. Нарешті Футболом його прозвали, бо дуже любить довгоногий птах ганяти м'яча. Це єдине, чим можна забавити страуса: буцнеш м'ячика ногою, і все, довго цей африканський футболіст ганятиме його полем. Якось навіть вдалося влаштувати футбольний матч, де страуса як повноцінного гравця, поставили на ворота. Жодного гола не пропустив! Чим дуже здивував ватажка місцевих хлопчаків та кращого містечкового футболіста Льоньку Гайдамаку.

Із ним Богдан та Данило спочатку теж довго не могли порозумітися. Та коли почалася шалена гонитва за злодіями, які вкрали золоту булаву та інші скарби, заховані козацьким полковником, вчорашні вороги об'єдналися. І прощалися вже друзями. А Льоньчин дід, старий Гайдамака, музейний сторож та знавець місцевих легенд, дуже добре свого часу знав Данилового тата, Ланового-старшого. Тому й запропонував допомогу хлопцям у їхніх пошуках корисними порадами.

Пізніше Льонька Гайдамака навіть гостював у Данила в Києві. Хотів Данько ще й Галку якось запросити, та одна проблема завадила: той самий страус. Ви ж уже знаєте — Футбол від дівчинки з кісками зазвичай ані на крок не відстає. Домовитися з птахом про те, що, мовляв, ось я поїду, а потім, дуже скоро, повернуся, Галці, звісно, не вдалося. Ну, а брати з собою страуса в дорогу, навіть якщо це не дуже далека путь, не лише в Україні — ніде в світі, здається, не прийнято. Не котик він, не песик, навіть не морська свинка чи папуга. На повідку не поведеш, у кошик не покладеш, у клітку не посадиш.

А Данько чим далі, тим довше за Галкою сумував. Розмов по телефону вже не вистачало. Тому малював хлопчина плани, як улітку знову приїде до бабусі, як побачить дівчинку з кісками, як залізе верхи на страуса — Футбол друзям це милостиво дозволяв. Та не так сталося, як гадалося.

Річ у тому, що Лановий-старший чим далі, тим серйозніше ставився до можливості прокласти по Україні нові цікаві туристичні маршрути. Мало, казав, знаємо свою країну, все по закордонах, по морях-океанах, пустелях-пірамідах. Своє ж не гірше, та ще й під боком, і цікаве, бо мало вивчене. Поговорив Данилів тато зі своїм другом, бізнесменом Михайлом Вороненком, і вирішили вони почати з Поділля. Серйозно взятися за старовинні замки та маєтки, дослідити, в якому вони стані, вивчити історію, розробити цікавий маршрут для кількаденної подорожі.

Дата добавления: 2015-08-28