Правда, спочатку касирка не дуже-то й хотіла давати квитки. Бо справді не знала, чи можна з таким птахом проходити до вагона.
Тут уже дід Гайдамака почав сердитися не на жарт:
— Послухайте, ми купуємо ціле купе! Ось гроші, будь ласка! — старий акуратно просунув купюри у віконце каси. — Ви нам дайте квитки. А ми вже самі розберемося, кого або що в цьому купе перевозити!
— Вибухівку не можна, — нагадала чомусь касирка, позираючи зі свого місця на дивовижного птаха. — Ще ці, як їх… Речовини отруйні.
— Він не вибухне, — заспокоїв касирку дід. — І зовсім не отруйний. До речі, його Футболом звати.
— Отак! — стрепенувся міліцейський лейтенант. — Може, він ще й до футбольного чемпіонату має стосунок?
— А ви як думали! — старий багатозначно підніс догори пальця. — Так що це, можна сказати, державна справа і корисний для держави екземпляр.
Після такого навіть ті запитання, які комусь, може, й хотілося поставити, якось так самі собою знялися та відпали.
Видали мандрівникам квитки, а до вагона міліціонер сам усю компанію підвів. Провідниця, не стара ще жінка з накрученими кучерями, ледве встояла на ногах від такого видовища.
Коли отямилася — пробелькотіла:
— Двадцять років роблю, люди добрі… Два десятки літ на залізниці… Думала — всяких пасажирів бачила. Навіть народні артисти України колись весь вагон зайняли під якийсь фестиваль… Всі мені на квитках автографи написали… Але такого ще не було! Куди його? Він тут не тойво мені… Туалет, знаєте…
— Він культурний птах, — заспокоїв провідницю дід Гайдамака, примружив очі, нахилився трохи вперед, читаючи ім'я жінки на білому ламінованому прямокутнику з її фотографією: — Не переживайте, Любов Миколаївно. Он у вас ім'я чудове яке — Любов! Ви нас тільки в купе проведіть, а в Подолянах випустіть. Скільки тут їхати?
— Сім годин, — ще не оговтавшись, Любов Миколаївна м'яла в руках чотири квитки.
— От бачите — нам ще сім годин сидіти. Не будемо ж ми спати спокійно, поки страус у вагоні. Для нього це вперше, він молодий ще. Бачите, квиток на нього дитячий навіть видали.
Тим часом лейтенант міліції вже про щось домовлявся з високим худим чоловіком у залізничній формі — начальником поїзда. Той слухав, кивав, поглядав на Футбола, знову кивав, тоді знизав плечима, махнув рукою.
— Тільки, шановні пасажири, я відразу кажу: за безпеку вашої цієї пташки ані я, ані хтось інший у потязі не відповідає!
— Він сам про себе подбає, — запевнив дід Гайдамака, а потім тупнув ногою, підштовхнувши Льоньку. — Чого стоїте? Давайте, лізьте в вагон! Нас тут уже справді всі знають.
— Чекайте, чекайте! — провідниця все ж таки вирішила востаннє не допустити такого залізничного казусу, заступила пасажирам дорогу. — А от усе ж таки якщо воно мені тут нагидить у вагоні?
— Це не «воно», а він, — повчально зауважив дід Гайдамака. — У нього он аж дві няньки, вони за Футбола відповідають. Вони й простежать, аби ніде не було загиджено.
Льоньку від цього аж перекосило.
— Я? — він тицьнув себе пальцем в груди. — Я теж? Чому, я ж не…
— Тоді всі вертаймося назад, — розвів руками старий. — Вважаймо експеримент невдалим. Готові здаватися?
Льонька закусив губу, зиркнув на Галку з-під лоба, мовчки мотнув головою.
— Значить, все буде добре. Поїхали, — махнув рукою дід Гайдамака.
Коли вони почали підніматися до вагона, страус спочатку підозріло вдивлявся на східці. Та коли в тамбур спокійно зайшла дівчина з кісками, Футбол зовсім перестав вагатися. Став ногою на нижню сходинку, міліціонер з начальником поїзда підштовхнули птаха знизу, і Футбол сам не помітив, як заскочив усередину.
Решта пасажирів повисипали зі своїх купе, роздивляючись такого дивовижного попутника.
Хтось навіть запитав:
— Це у вас тут пересувний зоопарк?
— Цирк! — ображено огризнулася Галка.
Вона вже й сама була не рада, що вперлася. Тепер її улюблений страус дійсно створював проблеми на кожному кроці. Хотіли пригод — нате: самі клопоти довкола нього вже стали справжньою пригодою. Але ж не могла Галка вертатися назад. І Футбика лишити вдома самого теж не могла — лиш вона могла дати птахові раду. Тому швиденько заштовхала страуса в купе, де відразу стало тісно. Ще й Льонька з дідом зайшли — зовсім не розвернутися.
Доки поїзд не рушив, усі мовчали. Лиш старий Гайдамака час від часу зітхав. Чудово розуміла Галка діда. Вагони пасажирських поїздів не пристосовані для перевезень страусів, сюди навіть не з усякою собакою зайдеш. І їм не просто тепер доведеться мучитися наступних сім годин до Подолян — ще ж і назад якось треба повертатися…
Ніби відчуваючи, що всі довкола супляться одне на одного через нього, Футбол намагався стояти спокійно. Лиш тупцяв на місці у вузькому просторі купе, крутив головою та іноді клацав дзьобом. Так тривало якийсь час, потім дід ляснув себе по колінах.
— Ну, так, молоді люди! Влипли в історію — побачимо, чим вона закінчиться.
— Крок уперед — там видно буде, — підхопив Льонька.
— Це ти до чого? — не зрозумів дід.
— Принцип східних єдиноборств. Не знаєш, що робити — роби крок уперед, — пояснив хлопчачий ватажок.
— Добренний ми з вами крок зробили, — похитав головою старий. — Я нам усім дивуюся. Це ж зуміти треба — страуса у вагон запхати, і ніхто не заперечував… Гаразд, поп'ємо чайку, там видно буде.
Вийшов дід з купе, скоро повернувся, а за кілька хвилин провідниця наспіла. В одній руці тримала один бляшаний підстаканник, де парувала склянка з гарячим чаєм, у іншій — відразу два. Так уже наловчилася за двадцять років роботи.
— Ось, замовляли — беріть, — буркнула Любов Миколаївна так само не надто привітно. Далі кидала незадоволені погляди на незвичного пасажира. Простягла руки вперед, намагаючись при цьому зберегти рівновагу, вагон від руху похитувався.
І тут страус відколов неймовірне.
Ніхто не знає, що стукнуло в його страусячу голову і чому він вирішив повестися саме так. Може, хтось колись і зможе пояснити мотиви африканського птаха. Нахилив Футбол голову, нагнув шию, підчепив дзьобом склянку за ручку. Провідниця зойкнула — вирішила, що вкусить. Мимоволі розтиснула пальці. Та гаряча склянка не впала, не розбилася, навіть окріп ні на кого не пролився. Страус лиш міцніше дзьобом стиснув ручку підстаканника. А тоді обережно перемістив чай у купе, простягнув Галці.
Та роззявила рота і не закривала, навіть машинально прийнявши від птаха склянку. Дід не стримався — крекнув, хоча старі люди багато в житті бачили. А Льонька вражено вигукнув:
— Ух ти! Ще так можеш, брате?
Клацнув Футбол дзьобом. І раз — повторив маневр. Цього разу поводився ще обережніше, та провідниця не заважала. Хоч не оговталася ще, але взяла у кожну руку по підстаканнику. Третій навіть сама подала страусові — під шалені оплески всього вагона. Зрозумів страус — йому аплодують, отже, сподобався він усім. Гордо вийшов з купе, випнув груди і навіть підстрибнув від задоволення.
Ось тоді й почалося!
— Мені чаю!
— І мені!
— І сюди чайку!
— А нам — шість склянок!
Звісно ж, кожному пасажирові хотілося, аби чай подав незвичний попутник. Футболові ж це було нескладно. Провідниця Любов Миколаївна ледь встигала робити чай та мити склянки. Сама подавала несподіваному помічникові черговий підстаканник. А птах обережно та поважно ступав коридором, несучи чайок тому, хто з нетерпінням чекав на замовлення.
Далі — більше.
Чутки про те, що у такому-то вагоні чай пасажирам розносить справжній дресирований страус, миттю розлетілися по всьому поїзду. До розпашілої від невпинного заварювання чаю Любові Миколаївни потекли охочі з інших вагонів. Хтось просив чайку, та більше — просто подивитися. До того дійшло, що окріп у неї в титані весь вийшов. Не біда: дуже попросили Галку пасажири сусідніх вагонів, аби провела обережно свого друга й до них. Знайшлися такі, хто їхав із дітьми, і ось тут уже Футбол постарався на славу: не тільки чайок подавав, а й соки.
Усе це, звісно ж, під супровід дружних бурхливих оплесків.
Навіть строга Любов Миколаївна відтанула. Забула, як бурчала на птаха — тепер уже зовсім розставатися з ним не хотіла: он скільки чаю пасажири випили, ніколи такого успіху не було. Зрештою, кудись провідниця сходила, з кимось порадилася, а коли вернулася — гостинно розчахнула перед Футболом двері свого особистого купе, для відпочинку.
— Тут поїдеш. З комфортом. Чого тобі тіснитися.
Мабуть, таки зрозумів страус, про що йдеться. Переступив поріг, вдячно клацнув дзьобом. Хотів підстрибнути, але тісненько.
Так непомітно ніч настала. Складалося все, як треба. Поїзд їхав за розкладом. Таки дочекаються Данило з Богданом своїх друзів у Подолянах.
Розділ 17
У якому шукають Богдана Майстренка, а знаходять телефон пані Крук
А допомога нашим героям навіть дуже потрібна.
Бо поки Льонька з дідом та Галка зі страусом з різними пригодами добиралися до Подолян, шукачі розбійницького скарбу влипли в дуже й дуже неприємну історію.
Зранку того дня нічого біди, як водиться, не віщувало. Навпаки, все складалося для команди навіть дуже добре. Лановий-старший ще звечора поставив сина та його друга перед фактом: три дні їм доведеться побути в Подолянах самим.
— Харчування триразове, ви знаєте. Не спізнюйтесь у їдальню — і голодними не будете, — діловито сказав він. — З собою ми вас узяти не можемо. А новий маршрут треба пройти самим. Причому не спішити, аби з'ясувати, що на шляху може бути не так. Я можу бути спокійним за вас?
— Ну та ясно! — запевнив тата Данило.
— Мамів тут немає. Ви вже хлопці не маленькі. Заодно вам іспит на самостійне життя. Від цього буде залежати, як ми з вами далі житимем — будемо дружити, чи ні.
— Дружити! — вихопилося в Богдана. — Протримаємось, чого там…
— «Протримаємось…» А що тут складного? Ходити в їдальню, не лазити в печери і не гуляти ночами. То що, по руках?
Ляснули Данило та Богдан простягнуту чоловічу долоню по черзі. А самі радісінькі: тепер найближчими днями їм точно ніхто не заважатиме, ні перед ким звітувати особливо не треба. Лишилося зрозуміти, як би ці дні повної свободи найкраще для себе використати.
Лановий-старший та його друг Вороненко ще вдосвіта завантажили джип бізнесмена всім необхідним для триденної мандрівки та поїхали. Данило після сніданку зганяв до місцевої бібліотеки — хотів знайти газету, де писалося про таємницю замку Козицького. Не знайшов, не довозили сюди таких газет. Зате в читальному залі вже працював Інтернет — теж Вороненко постарався. Не можна, каже, аби в перспективному туристичному центрі зовсім не було ніякого сучасного джерела інформації. Мобільний зв'язок губиться, так хоч мережа працюватиме стабільно. Щоправда, поки лиш один комп'ютер працював у залі, і той зайняли.
Данько терпляче дочекався своєї черги, швиденько побігав пальцями по клавішах, досить швидко знайшов електронну версію потрібної статті. Роздрукувати ніяк, тож хлопець занотував ручкою на аркуші паперу. Так було навіть зручніше: робив з прочитаного лиш потрібні помітки, від цього думка працювала в потрібному напрямку.
Коли повернувся, застав Богдана в кімнаті. Той уже позеленів від нудьги — поки Данило ходив, Майстренко нудився.
— Довго ти, — кинув роздратовано.
— Так уже сталося, — Данило витер мокре чоло. — Спека…
— Жарко, — погодився Богдан. — Це все, чи щось таки вдалося розкопати?
— Не те, щоб розкопати… Але дізнався дещо більше, ніж розказав отой директор у музеї…
— Жора?
— Жора, Жора, — кивнув Данило, присів на своє ліжко, витягнув з кишені шортів списані аркуші. — Я тут поки йшов, дещо покрутив у голові. Оте передсмертне марення Михайла Ружича. Ну, ребус, пам'ятаєш? «Двері через Змію. Відчиняє жіноча рука. Далі під землею. Потім під водою. Потім за стіною. А потім — за собою. Хто розумний — знайде».
— Набір слів. Крім, звісно, останньої фрази… Я, коли чесно, все, що кажуть люди в таких випадках, не сприймав би буквально. Думати треба.
— О, правильно! — посміхнувся Данило. — Ружич так і сказав: для розумних. Тобто для тих, хто звик думати й мислити, знаєш, не надто стандартно. Ну, не так, як у школах учать.
— Подумав?
— Почитав, пописав. Звісно ж, подумав. І здається мені…
Та раптом замовк, прикипів поглядом до вікна. А тоді повільно склав аркуш, знову запхав його в кишеню. Вираз Данилового обличчя Богданові зовсім не сподобався.
— Чого?
Замість відповіді Данило кивнув на вікно. Озирнувся Бодя, глянув — і теж завмер.
Бо тепер і сам побачив, як до турбази наближалися троє. Один із них — високий чоловік у форменій міліцейській сорочці з коротким рукавом. Хоч і одягнув батько близнюків Варки та Вуха під цю сорочку звичайні сині джинси та сандалі на босу ногу, все одно лишався грізним дільничним. А поруч із ним йшли та про щось бубоніли на два голоси пані Крук у незмінному салатовому костюмі та Карлик у плямистій кепці на гладко виголеній голові.
— По мою душу, — тихо, самими губами, мовив Богдан.
— Не мели дурниць, — так само неголосно відповів Данило. — Може, вони просто так…
— У мене чуйка, чуваче. Не забувай, я ж колись сам ледь не став отим самим малолітнім злочинцем. До нас додому стільки разів міліціонери приходили. Ні, отут чую — по мене, — Бодя поклав долоню на груди зліва, де серце. — Це ж я їхню розмову чув, і вони це знають.
Трійця тим часом уже заходила в корпус.
— Так ти ж нам усе розказав. Навряд чи вони думають інакше, — спробував заспокоїти друга Данило.
— То думати, а то — знати. За мною, за мною, я тобі зуб даю!
І перш, ніж Данько Лановий спробував ще якось заперечити, Богдан Майстренко миттю впав на підлогу, швидко закотився під ліжко і там завмер. Не було в кімнаті іншого сховку — одна шафа, та вона надто маленька.
Щойно Бодя зник з очей, як у двері постукали. Та швидше для ввічливості, бо відразу ж штовхнули ззовні. Данило сів на ліжко, під яким принишк Богдан, навіть не встав, коли всі троє зайшли до кімнати.
— Можна? — запитав дільничний Рудик.
— Зайшли вже, — Данило не підводився. — Драстуйте. А ви когось шукаєте?
— Цей? — замість відповіді міліціонер кивнув своїм супутникам на хлопця.
Пані Крук виступила вперед, наблизилася до Данила майже впритул, нахилилася ближче, примружила очі. Щось таке промайнуло в них дуже недобре, Данькові аж подих перехопило.
— Друг твій де? — запитала чорнявка без зайвих передмов. — Тільки не кажи, що не знаєш.
— Так цей, чи ні? — повторив дільничний, явно нервуючи.
— Ні, не він. Але ж вони тут разом живуть, правда? То де дружок?
Рудик кахикнув.
— Знаєте що, шановна пані Крук? Може, давайте я тут буду питати…
Знизавши плечима, пані Крук відступила. І вже звідти пускала в бік Данила недобрі бісики. Дільничний Рудик роззирнувся, взяв стільця, вмостився навпроти хлопця. Кахикнув, наче не знаючи, з чого почати.
— Ти ж Данило? Лановий?
— Ага, — визнав той.
— Тато твій тут, на Поділлі, збирається налагодити туризм та придумати різні маршрути?
— Ага, — не знайшовшись, як сказати інакше, повторив хлопець.
— І сюди ти приїхав з ним та зі своїм другом. Друга Богданом звати? Це ж ви із моїми разом гуляєте, правильно?
— Хіба не можна?
— Можна, можна. Вже краще, ніж самим вештатись… — дільничний Рудик озирнувся на пані Крук. — Батько зараз де?
— Поїхав з компаньйоном з самого ранку. Справи в них. Три дні не буде.
— Так, — Рудик побарабанив пучками пальців себе по коліні. — А якось подзвонити йому можна?
— Зв'язок у вас тут не дуже… А вони взагалі кудись подалися, де телефон не бере. Я вже пробував, — для чогось збрехав Данило, ще не розуміючи, до чого ж веде міліціонер.
— Богдан куди забіг?
«Брехати — то брехати», — вирішив хлопець.
— Так з ними ж поїхав!
— Ти чому лишився?
— Не захотілося. Не цікаво, — Данило знизав плечима. — Настрою не було, спека. Все докупи.
— І тебе батько самого лишив?
— А що зі мною станеться?
— Пане Рудик! — не витримала чорнявка. — Ви дуже довго щось розкачуєтеся! Ми не для цього прийшли!
— Н-да, справді, — якимось дивним тоном відповів їй тато близнюків.
Тоді підвівся. Витяг із кишені старенький мобільник.
— Кажіть телефон, пані Крук!
Та почала диктувати якісь цифри. Данило взагалі перестав розуміти, що відбувається. А події відтак розгорталися стрімко.
Набравши номер, Рудик не приклав трубку до вуха. Просто тримав у руці, ніби чогось чекаючи. Дочекався: десь тут, у кімнаті, почувся новий, зовсім незнайомий звук — приглушено хтось заспівав. Назви пісні Данило не згадав, проте чув її багато разів і знав — це співає Віктор Павлік.
— Там! — палець пані Крук націлився на шафу.
Перш ніж Данило оговтався, Карлик спритно кинувся до неї, рвонув на себе дверцята. Звуки справді лунали з її глибини. Але звідки, якщо там лише хлопчачі спортивні куртки та Богданів рюкзак?..
— Ось! — Карлик підхопив наплічник за лямку.
— Ану, не чіпати! — гаркнув Рудик командирським голосом, і Карлик слухняно простягнув свою здобич йому.
Тепер і Данило розчув: мелодія лунала з надр Богданового наплічника. Від поганого передчуття хлопець навіть втратив можливість рухатися. А тілом побігли холодні мурахи, дарма, що спека довкола.
Навіть не питаючи дозволу, дільничний Рудик розстебнув рюкзак, вивалив його вміст на ліжко поруч із Данилом. Нічого особливого там не було: шкарпетки, чисті шорти, плеєр, два збірники кросвордів, і…
— Мій! — голосно сказала пані Крук, тицяючи пальцем на дорогий мобільний телефон, який лежав серед інших речей.
Хотіла схопити. Та дільничний Рудик легенько ляснув чорнявку по руці. А тоді натиснув на кнопку свого телефону — і Віктор Павлік перестав співати.
— Казала ж вам, пане міліціонер: ось вони — злодії! — переможно заявила пані Крук.
— Бандити, я б сказав навіть, — додав Карлик.
«Погано, — зрозумів Данило. — Ох, як недобре. Просто біда».
Розділ 18
У якому нашим героям лишається обмаль часу на порятунок
Дільничний міліціонер Рудик пройшовся по кімнаті. Кроки широкі, ходив — наче міряв. Ще відзначив Данило: чи йому здалося, чи навмисне, батько рудих близнюків тримається так, аби постійно бути між пані Крук та Карликом.
— Значить, Даниле, ти не знаєш, де твій друг? — знову запитав дільничний.
— Чому не знаю? Знаю, — спокійно відповів той. — Кажу ж — подався з моїм батьком та його другом, бізнесменом Вороненком.
— А телефон цей ти бачив у нього раніше? — палець Рудика націлився на знайдену трубку.
— Ні, не бачив. У Богдана ніколи не було телефону. Ні такого, ні взагалі…
— Вони заодно! — знову втрутилася пані Крук. — Хіба не ясно ще? Цього треба заарештувати! І того, другого, злодюжку малолітнього, сюди тягти!
— Я помітив, як він крутився біля нашої машини, — додав Карлик. — Моя колега залишила в салоні трубку. Казав їй — не лишай, а вона: тут не Київ, тут маленьке селище, чесні люди… Ну, маєте ось…
Почувши це, Рудик розвернувся, глянув просто на Карлика.
— Хто — «він»? Про кого ви говорите?
— Друг оцього, — лисий Карлик кивнув у бік Данила.
— Добре. А як ви знаєте, що хлопці живуть саме тут? Ви раніше бачили їх? Готові впізнати?
Данило принишк. Напружився. Ось воно — зараз міліціонер виведе цих шахраїв на чисту воду.
— Кажу ж — селище у вас невелике. Цих пацанів я вже раніше помітив. Коли зник телефон, поставив комусь пару потрібних питань… Так і вичислив, що вони отут живуть.
— Так ви у нас, пане Карлович, справжній, виходить, сищик, — дільничний замислено потер пучками пальців підборіддя, не зводячи з лисого очей. — Тільки давайте так: я тут приймаю рішення, кого затримувати і кого куди саджати. Телефон можете забирати, знайшовся.
— А протокол? — не вгавала пані Крук. — Щойно ми з вами вилучили мою річ у кімнаті тих, хто її потягнув! Це як мінімум підсудне діло! Судити треба — і в тюрму!
— Все правильно, — легко погодився Рудик. — Під-суд-не! Але ви не суддя, пані Крук. І колега ваш, пан Карлович — теж. Між іншим, треба ще довести, що ваш телефон у рюкзак хлопця поклав саме він, власник рюкзака.
— У вас є сумніви? — щиро здивувалася чорнявка.
— У мене завжди є сумніви. Інакше я б тут не працював. Значить, так, — Рудик ляснув у долоні. — Почекайте мене, будь ласка, надворі. Чи в коридорі, якщо спеки боїтеся. Словом, вийдіть за двері, мені треба поговорити з хлопцем сам на сам. Трубку все ж таки заберете?
Хотіла щось сказати пані Крук. Навіть уже рота відкрила. Та раптом передумала. Мовчки забрала мобільник, стиснула, ще раз недобре зиркнула на Данила. Тоді жестом звеліла Карликові йти за собою і за мить обоє залишили кімнату.
Щойно за ними зачинилися двері, Рудик знову повернувся до принишклого хлопця. Постояв, тоді опустився на стілець, подався вперед. Тепер дивився просто на Данька.
— Ти мені зараз правду сказав?
— Про що? — вичавив із себе Данило.
— Про друга свого. Богдана Майстренка. Він дійсно поїхав з твоїм татом на три дні?
— Вже на два.
— Тобто сьогодні в нас четвер. Коли вони будуть назад?
— У неділю рано… Напевне… Або вдень… Як карта ляже, знаєте…
— Так слухай мене, хлопче. Не перебивай, — тепер дільничний намагався говорити коротко, чітко та ясно. — Ці двоє — якісь дуже впливові шишки, ваші, київські. Чим займаються — Бог його знає. Які справи в наші краї їх занесли — теж не важливо. Головне: оці двоє, Ганна Крук та Роман Карлович, можуть серйозно зіпсувати нам усім життя. Ми тут, у провінції, не такі вже зелені та кволі. Теж дещо можемо. Тим більше, в мене родич у Києві… Не остання людина в міліції. Коли ці двоє до мене вранці прийшли, я дещо по телефону довідався про них. Потім — про друга твого. Для тебе ж не секрет, що колись Богдан Майстренко водився з вуличною шпаною, яка крала в людей мобільні телефони?
— Ні, — якомога спокійніше відповів Данило. — Тільки це давно було…
— Ну не так уже й давно, — розвів руками дільничний. — Якщо я дам цій неприємній історії хід, другові твоєму давні гріхи згадають. А для нього це дуже зле. За інших обставин я б оце так з тобою не говорив. Обшукав би цю кімнату (Данило похолов), знайшов би твого батька. Підняв би хвилю, яка б друга твого накрила та збила з ніг. Але, — дільничний витримав паузу, — і ти, і Богдан здружилися з моїми махновцями… Це я так Варку з Андрієм називаю, якщо ти зрозумів…
— Та ясно, — бовкнув Данило, аби не мовчати.
— Добре, що тобі ясно. Хочу ще, аби до тебе дійшло: вам обом пощастило, що ви — друзі моїх дітей. Вам можу не довіряти. Хай там батько в тебе хоч який поважний і багато робить для наших Подолян, все одно не можна красти в наших гостей мобільні телефони. Зате я довіряю своїм близнюкам. Аби з ким вони водитися не стануть.
— Дякую, — знову вичавив із себе хлопець.
— Поки нема за що. Буде ось як, — Рудик діловито ляснув себе по колінах. — Чекаємо неділі. При бажанні, я можу, звичайно, знайти спосіб зв'язатися з паном Лановим та перевірити, чи правду ти мені сказав. Тільки квапити події я не стану.
Прийде неділя. І якщо до обіду твого друга Богдана тут не буде або від нього не буде вістей, я почну діяти інакше. Пані Крук та Карлович із мене не злізуть. Щось вони уже затялися…
Данило кахикнув.
— Питання можна?
— Валяй.
— Коли у них мобільник зник?
— Кажуть — учора.
— Чому вчора не прибігли до вас?
— Кажуть — пізно було, вечір. Думали, на ранок знайдеться.
— І тільки на ранок згадали хлопця, що крутився напередодні біля їхньої машини?
Рудик від несподіванки подався назад, відкинувся на спинку стільця.
— Слухай, голова в тебе, хлопче, трошки варить… Щоб ти знав: я теж десь так подумав. Це ще одна причина, чому ми з тобою ось так говоримо. На ґвалт таких поважних людей, як оті двоє, я не маю права не реагувати. Але й визнавати крадіями всіх без розбору або тих, на кого мені вкажуть пальцем, теж не маю права. Раз ти кажеш, Даниле, що твій друг Богдан дасть про себе знати лише в неділю — хай так і буде. Тоді ми поговоримо з ними особисто. Якщо до того часу нічого не проясниться. Наприклад, ось це, — Рудик кивнув на злощасний наплічник.
— Ви про що? — Данилове нерозуміння було щирим.
— Про те, чого обікрадені не помітили. І що я за родом діяльності помічати мушу, — міліціонер витер спітніле чоло. — Спека, одначе… То чому це твій друг наплічника тут залишив? З чим на три дні в похід пішов? Невже з порожніми руками? Чи, може, свої речі твоєму татові в рюкзака доклав?
Данилові враз стало холодно, хоч за вікном шаленіла спека, а в їхній кімнаті стояла задуха. Він не міг придумати отак відразу, що відповісти пильному міліціонерові на цілком очевидне й логічне зауваження. Проте, схоже, негайної відповіді той і не чекав. Бо промовив:
— Не треба, не відповідай, хлопче. Краще подумай, що ти мені скажеш і покажеш за три дні. Отепер у мене все. Бувай, Данило Лановий.
Рвучко підвівся Рудик. Легенько, майже по-батьківському, ляснув хлопця по плечу й пішов, лишивши його наодинці з невеселими думками.
Богдан під ліжком теж не ворушився. Данило навіть на якийсь час забув про нього. Згадавши, підхопився, швиденько зачинив вікно, копнув край ліжка ногою.
— Вилазь, пішли вже всі.
Майстренко обережно висунув голову зі свого сховка. Увесь з'являтися не поспішав.
— Так і будеш там жити? — поцікавився Данько.
— А хіба є інші варіанти? — прогудів Бодя.
— Мусять бути, чуваче. Ти ж усе прекрасно чув. Ми ж фактично згоріли. Просто батько наших рудих друзів чомусь повірив нам. І дав нам часу до неділі. Час, між іншим, уже пішов, годинник цокає. Ми мусимо довести, що ти нічого не крав.
— Як?
— Способів маса, — зітхнув Данило. — Дієвий лише один: треба спочатку знайти скарб. Зміїну Голову, діамант князя Козицького. Тільки в цьому випадку пані Крук та отой її лисий Карлик заберуть назад усі свої звинувачення. Та й самі заберуться геть. Ловити ж їм тут уже буде нічого. А отже, ставити ось такі хитрі палиці в колеса тим, хто знає про розбійницький скарб, смислу не буде. Згода?
Промовчав Богдан. Звісно, він згоден. Але як же ж знайти діамант за два дні? Навіть якщо знаєш, де його шукати…
Розділ 19
У якому друзі придумують, куди заховати Богдана
Звісно, найближчим часом Боді виходити з кімнати було зась.
Під ліжком він не сидів, але пересувався кімнатою навкарачки, намагався не підходити до вікна і взагалі робити якомога менше шуму. Данило час від часу визирав у вікно. Чи то йому ввижалося, чи справді поруч із турбазою прогулювався Карлик. Так чи інакше, взялися двоє шахраїв за хлопців міцно. Але хоч не хоч, а сидіти склавши руки не будеш. Виходити на світ Божий все одно доведеться.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 38 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |