— Він взагалі існує? — скептично поцікавився Льонька. — Ти покликав, ми приїхали. А воно все виявиться місцевою казкою…
— Ти згадай, скільки сотень років у твоєму рідному містечку шукали козацький скарб! — парирував Данько. — А забув — дід нагадає, коли трошки оговтається! Теж ніби цікава казочка, а почали копати, де треба, ось і маєш… Тим більше, діамант таки існує. Здається, я навіть знаю, де його заховали.
Після цих слів довкола запала дзвінка тиша. П'ять пар очей втупилися в Данила Ланового. Якби поглядом можна було пропекти, хлопця пропекло б наскрізь відразу з п'яти боків.
— Ти… ти серйозно? — Вухо навіть перейшов чомусь на шепіт. — Тільки піти й узяти?
— Ну, якби ж усе так просто, — трошки зніяковів Данько. — Я не те, щоб знаю… Швидше здогадуюсь. Ось послухайте уважно, — він розгорнув аркуші, розрівняв на коліні. — Я тут прочитав уважно статтю, де ця історія описана. Дещо намалював. Трошки покреслив… Словом, довго не говоритиму, лише деякі свої висновки. Спершу — коли смертельно поранений Михайло Ружич говорив розбійникові Охріму Куцому, що вхід до скарбу — через Змію, він напевне мав на увазі ось цю печеру.
Всі дружно повернулися в потрібний бік.
— Сто процентів, — погодився Вухо. — Печера Змія. Без варіантів.
— Отже, — повторив Данило тепер уже — швидше для себе, аби закріпити свої здогади, — десь там, під землею, є якісь двері. Тобто — вхід. Він виведе нас до місця, де Ружич сховав діамант, котрим колись володів та пишався його лютий ворог, князь Козицький. Це підтверджують його слова: «Далі під землею». Тобто, — тепер Данило почав говорити повільно, зважуючи кожне слово, — якщо спуститися в печеру та знайти двері чи просто прохід, який відкриває жіноча рука, далі треба йти підземним ходом.
— І пірнати під воду, — додала Варка.
— Ти з водою почекай. Прохід би відчинити. Двері б знайти, — зітхнув Богдан. — І жіночу руку.
— З рукою просто, — промовив Данило. — Не знаю, чи ховалися в ті часи в печерах разом із розбійниками їхні дружини або подруги. Та напевне Михайло Ружич не шукав би собі в спільниці жінку з якоюсь спеціальною рукою-відмичкою. І, тільки не смійтеся, навряд чи відрубав комусь руку…
Ніхто не засміявся. Навпаки, Богдан відказав серйозно:
— Від розбійників усього можна чекати.
— Дурниць не мели, — осадив друга Данило. — Не забувайте — Ружич помирав та марив. І міг мати на увазі не те, що говорив. Я б ризикнув не розуміти його слова про жіночу руку буквально.
— Ха! — вирвалося у Вуха. — Як, по-твоєму, їх можна розуміти інакше?
— Коли мужчина говорить про жіночу руку, що він може мати на увазі? — лукаво запитав Данько. — Яка вона, ця жіноча рука?
— Тонка! — вирвалося в Галки швидше, ніж у решти було часу умову цієї загадки переварити. Дівчина для наочності навіть свою руку виставила: — Ось, гляньте! Чоловіча рука звичайно грубіша за жіночу!
Богдан мимоволі витягнув уперед свою, порівняв із Галчиною.
— Не так уже й сильно…
— Різні руки бувають, згода, — жестом зупинив його Данило. — Але я так собі думаю: коли Ружич марив, йому в голову могло щось таке прийти. Ось така, як кажуть, асоціація скластися. Не жіноча рука потрібна, народ! Потрібна тонка рука! Тонша за руку дорослого мужчини! Хоча б така!
І хлопець теж виставив уперед свою.
Розділ 23
У якому хлопці збираються під землю, а дівчата лишаються на поверхні
Вся компанія почала гудіти у п'ять голосів. Богдан, Льонька, Вухо, Галка та Варвара показували один одному свої руки, мірялися ними, щось комусь доводили. Так, що аж страус звернув увагу на цей вселенський гармидер. Вирішив птах — щось сталося, тому забігав довкола табору, почав вимахувати своїми куцими крилами, клацати дзьобом, ніби долучаючись до загальної суперечки.
— Тихо, тихо! — вигукнув нарешті Данило на повну силу легенів. — Аж пташку он перелякали. Ми так зараз усі пересваримося та переб'ємося, в кого рука тонша! Це ж тільки початок! Ми ж не знаємо, як саме можна відчинити двері! А головне — де вони?
— У печері! — заявив Богдан, рвучко звівшись на ноги. — Гайда!
— Куди гайда? — здивувався Данило, тоді не стримався — додав у риму: — Балда! Ти ж був усередині! Знаєш хоч, де шукати?
— Сам балда! — огризнувся Бодя, та все ж таки знехотя знову опустився на траву.
— Є якісь ідеї? — знову поцікавилася Галка.
— Вухо, ти сам скільки разів у печері бував? — повернувся Данько до рудого.
— Ну, так… Десь разів зо три, — зізнався нехотя той.
— Ага! — Богдан переможно тицьнув на нього пальцем. — А заливав, заливав! Сто разів проходив, двісті! Знаю Змію, як свою хату!
— Потім поговорите, хто з вас більше бував у підземеллі, — закликав хлопців Данило. — Так чи інакше, Вухо місцевий. Спускався туди частіше за тебе, Бодя. І напевне може пригадати, як вона виглядає зсередини.
— Нічого особливого, — сказав Вухо. — Ось так зміїться прохід, — він показав рукою жест, схожий на рух плазуна. — Потім вихід у таку округлу залу і далі на протилежний бік. При бажанні не заблукаєш.
— Колись же можна було, сам казав…
— Нам розказували, що раніше тут, під землею, справді існував здоровенний лабіринт. Хто знав ходи та переходи, міг ось сюдою залізти, а вийти взагалі кілометрів за п'ять звідси. А ті, хто дороги не знав, легко плутали. Навіть, — Вухо зробив великі очі, — кружляли під землею та помирали від утоми, голоду й спраги! Скелети знаходили, але то давно.
— Про все це та навіть більше я вчора теж трошки почитав, — кивнув Данило. — Тутешні підземелля та лабіринти багатьох згубили. А врятували ще більше народу. У різні часи там ховалися від переслідувань жорстокої влади не лише її противники — цілі сім'ї виживали. І ось про що я подумав: цікаво, чому за весь цей час ніхто з тих, хто опинявся під землею та кружляв лабіринтами, не знайшов отих дверей, на які вказував Ружич? Навіть замкнених?
У відповідь — тиша. Данило знову обвів усіх уважним поглядом.
— Знаєте, чому? Тому, що від самого початку потрібний прохід був замаскований під завалений породою підземний коридор! Це Ружич сам так придумав!
— З чого ти це взяв? — поцікавився Льонька.
— Слухайте тепер дуже уважно, бо з думки зістрибну, — Данило зібрався, зосередився, заговорив: — Якби у нас було більше часу на розмову з директором музею, цей ваш Жора напевне б більше розказав. Та газетна публікація досить велика і насичена подробицями. Зокрема, там згадувалося, що нібито Ружич вигадав, як прокласти таємний хід із печери просто до замку. Згадайте — Михайло Ружич лишався одним із небагатьох, хто знав, як непомітно вийти із замку через кімнату, яку називають «кімнатою страху». Пригадуєте, той самий таємний сховок на випадок нападу ворогів, який Ружич обладнав у замку на вимогу князя Козицького. Навіть так пишуть: ймовірно, Ружич лишився єдиним, крім князя, хто знав, де ця «кімната страху» і як у неї зайти. Звідси висувається припущення, з яким я готовий погодитися, — Данило знову перевів подих і повідомив: — Там, під землею, є замаскований підземний хід. Який веде не просто до замку, а до таємної «кімнати страху». Ось на цей вхід і вказав напевне розбійник перед смертю.
— Хай, — тут же мовив Богдан. — Напевне, так і є. Але як ця вся історія може стосуватися діаманта?
— Думаю, якийсь стосунок до Зміїної Голови підземелля, яке ми повинні знайти, таки має, — відказав Данило. — Для того, аби це дізнатися, треба спочатку самі двері під землею знайти. Згода?
Тут уже навіть примхливий Майстренко не заперечував. Знову звівся на ноги, запитав діловито:
— То гайда?
— Чекай трошки. Підземелля від нас нікуди не втече, — Данило глянув на сонячні промені, що пробивалися між листям дерев, тоді — на годинник: — Вечоріє. Проти ночі я б у підземелля не ризикнув лазити.
— Там завжди темно, хоч день, хоч ніч, — зауважив Вухо.
— Але вночі дівчата не зможуть робити те, про що я їх попрошу, — мовив Данько. — Галю, Варваро, нам треба розділитися.
— Тобто? — тепер уже дівчина з кісками рвучко звелася на рівні, за звичкою вперла кулачки в боки. — Ти хочеш сказати, що ми з Варкою з вами не підемо? Що шукати скарби — не дівчача справа?
— Може, й дівчача, — примирливо відповів Данило. — Згадай хоч Лару Крофт, як вона давні гробниці все досліджує. — Але точно не страусяча.
— До чого…
— До того! — різко перервав її Лановий. — Як ти втримаєш свого Футбола на поверхні? Попхається за тобою чи он за ним, другом своїм новим! — він кивнув на рудого вуханя. — Нам тільки страуса під землею не вистачало!
— Так це виходить, ми лишаємося няньками для Футбика?
— Ні, не так виходить. Дослухай до кінця, тоді вже лайся, — спокійно проказав Данило. — Нам потрібно знати все про ворогів. Бо пані Крук та Карлик навряд чи сидітимуть склавши руки. Стежити за ними вночі нема смислу. Нам усім треба зараз набратися сил і нормально виспатися. А завтра зранку ти, Галю, і ти, Варваро, берете на себе стеження за противником. До двох дівчат ця парочка не поставиться серйозно. Тим більше, що Галку вони взагалі ніколи не бачили. Тим більше, коли біля вас крутитиметься страус. Як ви зможете тримати під контролем кожен їхній крок — то вже ваше діло. Годиться?
Галка далі пнула губи.
— Не дмися, — підбадьорливо посміхнувся Данило. — Будете нашими очима й вухами тут, на поверхні. Щось піде не так — зможете втрутитися. Ну, годиться?
Дівчина з кісками знехотя кивнула. Зиркнула на задоволеного життям страуса. Визнала: правий все ж таки Данило. Нема інакшого рішення.
Та навіть якби слова Данька й не переконали інших у тому, що на пошуки таємничих дверей у нетрі печери Змія треба спускатися негайно, все одно довелося б чекати ранку. До підземної мандрівки команда шукачів була елементарно не готовою: не було навіть ліхтариків. Один, звісно, можна взяти вдома у Рудиків. Та одним джерелом світла чотирьом хлопцям у підземеллі просто не обійтися.
До того ж після неприємних розмов із батьком близнята мусили ночувати вдома. Якщо всі полізуть у печеру проти ночі, невідомо, скільки вони там пробудуть і чим ця пригода може скінчитися. Ні, зваживши все, компанія змовників погодилася: не слід дражнити гусей.
Льонька сходив провідати діда. Старому все ж таки знайшли місце в лікарні та вмовили переночувати під наглядом чергової медсестри. На той час йому вже стало легше. В усякому разі, колір обличчя знову став здоровішим — саме таким Льонька звик бачити свого діда. Той попередив для годиться, аби онук та його друзі нікуди не встрявали без його нагляду. А онук пообіцяв, теж для годиться. І залишив діда відпочивати, той сам попросив. Справді, втомила старого Гайдамаку така несподівано насичена подорож.
Данило тієї ночі вирішив на турбазу не повертатися. Доведеться рано виходити, а Карлик, як уже встигла розвідати Варка, далі там стирчить у своїй машині. Якщо Данило вийде вдосвіта, це неодмінно приверне увагу вартового. Правда, якщо хлопець не повернеться ночувати на базу, це теж стривожить Карлика. Але тут Данило міркував інакше: шпигун не знає, чим тепер займається хлопець і коли насправді планує повернутися до їхньої зі зниклим Богданом кімнати. Отже, чатуватиме до глупої ночі, лише тоді здійме паніку. Навіть якщо пані Крук звелить розшукати ще одного втікача, серед ночі ніхто цього робити не стане.
— Значить, ми хоч як час виграємо, — підсумував Лановий.
Розділ 24
У якому відчиняються підземні двері
Спали в наметах.
Хлопці в одному, Галка — в іншому, поруч. Страус спочатку ходив довкола її намету, потім кроки затихли. Заспокоївся та заснув, не інакше. Трошки покрутившись, заснув і Гайдамака, тихенько похропуючи. Найдовше не засинав Данило, все крутився у своєму спальнику. Склепив очі, здалося, на якусь коротку мить — і ось уже вранішні сонячні промені намагаються пробитися крізь брезентову поверхню намету.
Вибрався Данило зі спальника. Потягнувся. Штовхнув Льоньку.
— Пора.
Хлопці хотіли, щоб Галка поспала трошки довше, не будили. Та вона сама прокинулася, без зайвих слів почала збирати залишки вчорашньої вечері для сніданку. Розводили багаття, гріли чай у казанку, вмивалися в струмку — так час і минув. Не добігло до сьомої ранку, як у маленькому таборі з'явилися близнюки. Вухо десь добув ліхтарики, знайшов міцну мотузку для білизни, обмотався нею замість паска. Голову пов'язав хусткою — ну чисто пірат вийшов, джентльмен удачі. Хлопці вдягнули куртки, кепки, озброїлися ліхтарями. Вирішили взяти лиш один наплічник, туди поклали дві пляшки води та пакетик з сухарями — всяке може статися.
Зібралися біля входу в печеру. Постояли мовчки, мов перед стрибком у воду. Тоді помахали дівчатам і по черзі протиснулися в прохід. Спочатку — Вухо, як старожил. Данило за ним, потім — Богдан, нарешті — Льонька з наплічником.
Щойно пройшли, відразу засвітили ліхтарики. Та Вухо тут же попередив:
— Пацани, економте батарейки. Вмикаємо світло через одного, так і рухаємося. Нічого складного нема.
— Мудро, — погодився Данило, вимкнув свій ліхтар. — Гаси, Льоньчику!
Тепер промені світла направляли Вухо, який рухався попереду, та Богдан, котрий сунув передостаннім. Так і пішли звивистими коридорами, торкаючись руками шорстких печерних стін.
Хоча Данило та Льонька опинилися в такому підземеллі вперше і обом хотілося більше роздивитися, розуміли — не на екскурсію прийшли. Як пощастить, іншим разом залізуть сюди з іншою метою. До того ж треба було рухатися, дбаючи про безпеку власних голів і тримаючись у фарватері запалених ліхтариків. Обережність допомогла — до великої зали Змії дісталися без особливих пригод та досить швидко. Данило, щоправда, встиг трошки змерзнути — на відміну від інших, таки був мерзлякуватий. Нічого нікому не сказав, лише щільніше застібнув куртку.
— Ну, куди далі? — запитав Вухо.
Перш, ніж відповісти, Данило витягнув свій ліхтарик, засвітив. Те ж саме зробив Льонька. Світла в похмурій печерній залі стало відразу більше. Це відразу сполохало дрімаючих під склепінням кажанів. Мить — і крилаті володарі мороку зашурхотіли крилами, запищали огидно, зірвалися з місця, закружляли над незваними гостями.
— Голови! Голови! — вигукнув Богдан, низько пригинаючись та прикриваючи голову курткою.
Інші зробили те ж саме. Ніхто не втримався, щоб не скрикнути. Навіть Льонька не посоромився. Ще б пак, такі потвори атакують. Одна тварюка заділа крилом його маківку і Гайдамака впав на коліна. Та все скінчилося так само раптово, як почалося: запала тиша, кажани розлетілися в різні боки, шукаючи іншого, спокійнішого місця. Лиш тоді всі четверо дружно зітхнули.
— Ти бач, які потвори! — процідив Льонька, підводячись із колін.
— Переживемо, — буркнув Богдан. — Я таких уже бачив…
— Ага, ти взагалі герой у нас, — вирвалося в Льоньки.
Данило хотів втрутитися, та вчасно стримався. Хоч хлопці від часу першого знайомства подружилися, все одно Гайдамака не міг забути Майстренкові, як той колись при всій ватазі повалив його вправним прийомом на землю. Відтоді між обома час від часу спалахували подібні суперечки: хто ж із двох усе-таки сильніший та сміливіший?
— Не з'їдять вони нас, — промовив. — Вухо, далі що?
— Тобто — далі? Куди далі?
— Тут ось три ходи, — Данило висвітив променем свого ліхтарика кожен із них. — Де вихід з печери на протилежний бік?
— Отут, — трошки подумавши, Вухо вказав своїм світловим пучком, мов шкільною указкою.
Їхні голоси лунко відбивалися під склепінням підземної зали.
— Точно?
— Хоч — перевір сам.
— Добре, — Данило почухав потилицю. — Далі там нема ніяких таких ось залів чи просто тупикових коридорів?
— Нема, — відповів замість нього Богдан. — Стіни кругом рівні, ходи місцями навіть дуже вузькі. Розвернутися можна тільки тут.
— Не густо, — мовив Данило. — Два ходи. Обидва — завалені. Я тут подумав — а раптом наші оці двері десь далі і теж завалені? Тоді ми нічого не знайдемо.
— Але і Крук з Карликом — теж! — зауважив Богдан.
— Чого ти радієш? Ми нічого не знайдемо — тобі ж гірше! Так, спокійно, — Данило загасив ліхтарик, навіть для більшого ефекту темряви заплющив очі. — Подумати треба.
Поки він стояв отак посеред зали, інші розбрелися в різні боки, зазираючи в ходи та старанно вишукуючи щось на стінах. Нарешті Данило ввімкнув свій ліхтар знову.
— Чуєш, Вухо?
— Гов! — озвався той.
— А ти хоч приблизно знаєш, де ми зараз?
— У печері. Під землею.
— Не смішно, чуваче. Над нами що?
Вухо, заскочений таким питанням, повернувся на середину зали. Став обличчям до стіни. Покрутився довкола своєї осі. Помахав руками, пожував замислено губами. Нарешті впевнено поставив ноги на ширину плечей, правою рукою показав на галерею, котра вела до виходу.
— Якщо там — протилежний бік урочища, то отам, — він перемістив правицю ліворуч, націливши жовтуватий промінь на отвір у стіні, — завалений хід до лабіринту. Якщо його колись розкопають, то…
— Куди цей лабіринт виводив? — перервав його Данило.
— Лабіринти кружляють. Хоча нам хтось якось на якомусь уроці в школі казав: той лабіринт мав усе ж таки кілька виходів. І всі вели туди, далеко за Подоляни.
— У бік замку?
— Ні, — впевнено заявив Вухо. — Замок у нас, здається, десь там.
Рука його перемістилася ще лівіше. Тепер жовтавий промінь показував на інший отвір.
— Це ж там я ховався! — вирвалося в Богдана.
— Чекай, чекай, — Данило знову намагався не втратити потрібної думки. — Слухайте, якщо замок Козицького — в тому боці, то значить, оцей хід може вести саме до нього. Те, що треба, ні?
— Там завал, — сказав Богдан. — Нема ніяких дверей.
— Ось це ми зараз і перевіримо. Бо не такий дурний був інженер Ружич, аби ось так запросто хтось міг випадково знайти його потаємний хід.
Данило першим зайшов у отвір. Постояв, обмацав все довкола променем. Світло вихоплювало лиш кам'яний моноліт. Шорсткі стіни, брила в глухому куті. Наглухо завалений прохід.
Не бажаючи вірити в те, що вони програли, ледь не почавши гру, Данило обережно пройшов уперед. Дійшов до завалу. Пальці пробіглися по холодному каменю. Нічого навіть не натякало на те, що десь тут може бути старанно замаскований майже дві сотні років тому прохід.
Аж раптом рука завмерла. Щось незвичне майнуло в світлі ліхтаря.
Данило знову присвітив, тепер уже придивляючись уважніше.
Так і є. Отвір у стіні.
Невеличкий. Зовсім вузький. Якби не знати, що шукати, ніхто б на цей отвір навіть уваги не звернув.
Торкнувся Данило краєчка отвору пальцями. Правда, сюди тільки тонка рука пролізе. Але — пролізе! Бо не дарма ця дірка між щільно складеними каменями тут залишена.
Перша думка — там, усередині, може сидіти якась підземна гидота. Ухопить за руку — гаплик. Та поки голова так думала, рука сама ковзала все глибше в отвір.
Пальці щось намацали. Чи гострий камінчик. Чи важіль. Зручно взялися, потягнули на себе. Данило напружив руку.
Скрикнув вражено, коли невидимий важіль подався, кілька каменів випало зі стіни та відкрили в ній темний холодний прохід.
Ось вони — двері!
Розділ 25
У якому наші герої йдуть під землею
Чотири ліхтарики світили всередину вогкої пройми.
Хлопці стояли на місці, нерішуче топталися. Здається, ось вона, перша перемога, перший крок до скарбу. Отже, вони на правильному шляху. Але все ж таки щось утримувало всіх від занурення в морок.
— Як це воно так… — вимовив нарешті Вухо, аби не мовчати.
— Нічого не видно, — зауважив Данило. — Сюди треба спеціально спускатися, вивчати… Думаю, там закони фізики… Ружич інженером був усе ж таки, хоч і самоуком… Коротше, він усе так зробив, аби ця стіна не порушилася навіть випадково.
— Слухай, рудий, а тебе й справді ось зараз більше нічо не цікавить? — озвався з темряви Льонька. — Стоїмо тут, як ці… стовпи кам'яні…
— Так не стій стовпом! — Богдан вирішив заступитися за Вуха. — Давай, дуй вперед, першопроходець!
— А ти, бачу, боїшся? — в голосі Гайдамаки прозвучало торжество. — Ясно все з тобою! Дивись, як дядьки роблять!
Відсторонивши Данила, Льонька виставив уперед правицю з ліхтарем і рішуче ступив у темний прохід. Зробив кілька кроків — і розчинився.
— Е, ти де? — занепокоєно гукнув Данько.
— Тут, тут! — почулося з глибини коридору. В кого штани сухі — давай за мною!
Тепер уже Богдан Майстренко не схотів чекати. Рішуче натягнув свою кепку глибше на голову, для чогось нагнувся і теж пірнув у темряву. За ним, уже не роздумуючи, пішли по черзі Данило та Вухо.
Цей коридор виявився досить вузьким навіть для хлопців. Хоча голови не торкалися стелі, та об неї можна було торкнутися рукою, якщо станеш навпочіпки. Дорослий чоловік, за розумінням Данила, міг тут пересуватися радше рачки. Зате прохід не звивався, лише два-три рази за весь час повернув — і кожного разу ліворуч. Тут узагалі чомусь здавалося холодніше й навіть темніше, аніж у галереях Змії.
Під час переходу ніхто не перемовлявся, хіба що Льонька, рухаючись у авангарді, попереджав, де хід повертає.
Сунули зосереджено, тільки Вухо чомусь дуже голосно сопів.
Данило, маючи годинник на руці, стежив за часом. Під землею вони вже більше двох годин. Включно з пересуванням новим підземним ходом, у якому хлопці пробули майже півгодини. Але йшли доволі швидко: коридор рівний, шлях ніщо не заступало, нічого мандрівників не затримувало.
Аж раптом попереду почулося Льоньчине:
— О! Тут уже сходи якісь!
— Будь там! — відгукнувся Данило.
Та коли він наштовхнувся на Богдана, що рухався перед ним, зрозумів — розвернутися в проході особливо ніде.
Тим часом ззаду вже наспів Вухо і теж спробував роздивитися, що ж там, в кінці тунелю.
— Чого застрягли, гей! — запитав нетерпляче.
— Сходи вгору, — почулося попереду. — Тільки обережно, вони тут різні. Спочатку ногу ставте міцніше, тоді — вперед!
Знову запала тиша. Почав поволі рухатися вперед і вгору Богдан. Та враз спереду знову почулося:
— Оп-па! Люди, тут каменюка!
— Яка? — спитав Данило.
— Велика й кругла! Загороджує прохід! Мертво! — повідомив Льоньчин голос.
— Відсунути зможеш?
— Ні! — коротка пауза. — Ага, не треба! Тут пролізти можна! Я погнав, давайте за мною!
Роздивитися, про що говорив Гайдамака, Данило зміг, коли за Льонькою вперед просунувся Богдан. До того ж справді просунувся: промінь висвітив тільки його ноги, котрі дриґнули в темряві підземелля.
Піднявшись ще на пару саморобних сходинок вище та ставши, нарешті, на Богданове місце, Данило уздрів перед собою велику округлу каменюку. Вона справді перегороджувала прохід від краю до краю. Та, за задумом тих, хто цей хід прокопав, камінь не запечатував його, мов корок пляшку. Брила сягала хлопцям трошки нижче пояса. І в отвір, який лишався, можна було протиснутися. Добре, що гладунів серед них не було, ніхто не ризикував застрягнути.
Данило, не роздумуючи, нахилився, просунув у отвір руки, потім — плечі, голову, а вже з того боку Богдан із Льонькою спритно перетягли. По цей бік каменюки прохід розширився, можна було стояти двом поруч. Далі вже Данько допоміг пролізти Вухові. І аж тоді стало ясно: підземелля скінчилося.
За три метри попереду хід упирався в стіну. Але — не таку вже й глуху. У щілини пробивалися тоненькі промінчики, і це означало — там десь є вихід. Тепер Данило взяв ініціативу на себе, відсторонив Богдана рукою, сказав Льоньці:
— Ану, пропусти, — і наблизився до стіни, складеної з грубих каменюк.
Помацав її, штовхнув. Верхній камінь вибився з третього разу, решта не посипалися з гуркотом — кам'яна піраміда виявилася доволі щільною та міцною. Та все ж таки розбиралася досить легко. Спочатку Данило працював сам, потім поруч примостився Богдан і в чотири руки вони проклали прохід, через який можна було пролізти по черзі.
Тепер сонце вже майже нічого не затуляло. Хоча промені падали під якимось дивним кутом — спереду та згори. Зробивши ще кілька кроків на світло, Данило, а за ним — усі інші опинилися на дні якогось неглибокого колодязя. Стінки муровані, та в одному місці стирчали старі металеві іржаві східці. Неба хлопці не бачили, згори дно колодязя закривала густа дротяна сітка.
— Здається, я знаю де ми, — проказав Вухо. — Бачив такі сітки. Їх всюди мостять, де колись були виходи з підземель.
— Значить, про цей хід теж хтось знає? — здивувався Богдан. — Чому ж тоді сюди ніхто ще не лазив?
— Тому, що тут ніхто ніде особливо не лазить, крім знайомої тобі печери Змія, — сяйнула Данилові несподівана думка. — Ходи завалені. Їх не особливо досліджували з різних причин. Ніхто ж не міг припустити, що саме цей вихід завалено навмисне і давно!
— Маскування, — підсумував Льонька. — Причому, як кажуть, на віки. Той Ружич знав, що робить.
— Так де ми вийшли? — Данило повернувся до Вуха.
— Десь біля замку. Точно зараз не скажу.
Поплювавши на долоні, Данило взявся за першу скобу.
Досить легко видерся по стіні. Без особливих зусиль посунув сітчану накривку. Взявся за край, підтягнувся, ривок — і ось він уже вивалився нагору.
Розділ 26
У якому стає зрозуміло, як опинитися під водою, коли води нема
Нарешті стало ясно, куди вивело підземелля — у парк біля музею. Причому — не на парадний, а дальній, занедбаний його бік. Звівшись на рівні, Данило побачив тильну сторону замку Козицького. Якщо піти ліворуч, то можна обігнути споруду та опинитися біля мостика через рів. Тобто — біля головного музейного входу.
Тим часом нагору вибралися по черзі Льонька та Богдан, допомогли вилізти Вухові. Роздивилися.
— Сюди що, ніхто не ходить? — запитав Данило.
— А що тут цікавого? — знизав плечима рудий.
— І я про це, — Данько замислено пошкріб потилицю. — Гаразд. Нехай розбійник Ружич зумів організувати діло так, аби цим підземним ходом можна було непомітно й напрямки підібратися до замку. А далі куди?
— Сам же знаєш — під водою, — нагадав Богдан.
— Ти десь воду бачиш?
Справді, не було ніде води. Лише старий висохлий рів, та й то не надто глибокий. Метрів зо два, не більше.
— Вода могла бути там, — Льонька кивнув на яму.
— Не могла — була. Про це теж писали, — мовив Данило. — Козицький облаштував собі справжню подобу оборонної фортеці. Тільки воду дуже давно спустили, греблю зруйнували. Навіть не згадати, де вона й була. Але це знання нас не врятує.
— Ти про що?
— Про те саме, Льоньчику. У часи, коли все це відбувалося, вода у рову таки хлюпала. Припустімо, десь тут треба було пірнати. Але де виринати? Гляньте — кругом же по периметру рову суцільна стіна. Навіть натяку на прохід!
— Може, знову замаскований? — припустив Вухо.
— І що, під водою відкривався? Щось мені в це слабо віриться…
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 34 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |