Чорна рада. Пантелеймон Куліш 11 страница

- От же нi, коли хочеш знати! - каже Кирило Тур.- Не на те, щоб Сомко гетьмановав, а на те, щоб правда узяла верх над кривдою!

- Вiзьме вона верх i без нас, брате Кирило. Може, се тiлько на науку мировi i пустив господь Україну в руки харцизякам. Не можна, мабуть, iнше, як тiлько горем да бiдою, довести людей до розуму.

- Так оце ти зрiкаєшся свого гетьманського права? - питає Кирило Тур.

- А що ж би ти робив? Уже коли в мене були й други, й приятелi, були й полки, й гармати, да не благословив мене бог властвовати; други мої i iскреннiї мої оддалече мене сташа i чуждахуся iмене мовго;_ так чого ж менi тепер супротив своєї долi пручатись?

- Старий Шрам не так думає,- каже Кирило Тур.

- Думав i я гордо да несито, поки смерть не заглянула менi в вiчi.

- Ну, дармо,- каже запорожець.- Нехай воно буде собi як хотя; тiлько все ж таки у тебе в головi зосталось, думаю, доволi мозку, хоч i заглянула смерть у вiчi. Нiчого тобi ждать обуха в сих рiзницях, коли тобi одчинено настiж дверi. На лиш, надiнь вiдлогу та ще оцей персник про запас вiзьми, то пройдеш скрiзь огонь i воду.

- А кайдани? - спитав Сомко.

- Що нам кайдани? Я призапас такої розрив-трави, що тiлько притулю, дак iк нечистому й порозпадаються, ге лиш сюди ноги.

- Пiдожди, брате,- каже Сомко,- скажи перше, а ти ж як звiдси вийдеш?

- Що тобi до мене? Iди лишень ти, а я найду собi дорогу...

- Е, нi, мiй голубе! Сього не буде. Нехай той гине, на кого господь показав перстом своїм! Чужою смертю я волi куповати не хочу.

- Смертю! - засмiявшись, каже Кирило Тур.- Казнае-що городить! Мабуть, тут од вологостi в головi юбi завернулось. Може, думаєш, я тут довго сидiтиму? Найшов дурня! Ще до схiд сонця опинюсь на волi...

- Як же ти вирвешся звiдси?

- Як? Так як бог дасть... Менi вже про те знати. Хiба не чував ти про наших характерникiв, що намалює углем на стiнi човен, сяде та й попливе, неначе по Лиману? А Кирило Тур хiба вже дурнiший од усiх, щоб i собi чого такого не видумав?

- Дивно менi,- каже Сомко,- як у тебе достає охоти жартовати, одважившись на смерть!

- Ех, пане мiй милий! - одвiтує Кирило Тур.- Хiба ж уся жизнь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш - усе одна омана! Тим-то й кидаєш її за нiзащо. Та що про те балакати! Ну лиш, давай мiнька на одежу.

- Нi, мiй голубе сизий, сього не буде!

- Як не буде? Так оце я перед Шрамом брехуном зостанусь? А що б же ти сього не дождав! Я тiлько й радувавсь, що от же,- кажу,- старий буркун побачить, що й наш брат, запорожець, не зовсiм ледащо;а ти в мене й послiдню радiс'iь однiмаєш!

- Невже оце, щоб тiлько оправдати Запорожжє перед Шрамом? - питає Сомко.

- А то ж якого менi ще бiса? - каже Кирило Тур.- Ти ще подумаєш, що в мене на умi, як там кажуть, отчизна! Що от би то визволю своєю головою Сомка - вiн тепер бiльш потрiбен... Казнає-що! Так робить тiлько, хто й того не розшолопає, що своя сорочка до тiла ближче. То якби прийшлось положити голову за дiтей абощо, так се було б святе дiло, бо сказано: який батько дiтей не жалує? А то пiдстав пiд обух голову за химеру! Нi, мiй добродiю, в нас на Вкраїнi таких божевiльних не дуже густо! А я ж хiба виродок?

- Ох, голово ти моя мила! - каже Сомко.- Ти i в темницю принiс менi утiху! Тепер менi легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серцi i не загине вона на Вкраїнi! Попрощаймося ж, поки побачимось на тiм свiтi!

Запорожець насупивсь:

- Так ти справдi хочеш зостатися у сiй рiзницi?

- Я вже сказав,- одвiтує Сомко,- що чужою смертю не куплю собi волi; а що раз сказав Сомко, того й повiк не нарушить.

- Так? - питає Кирило Тур, пильно дивлячись Сомковi в вiчi.

- Так! - одвiтує твердо Сомко, дивлячись на його.

- Будь же проклята оця година! - каже тодi запорожець.- Хто в неї народиться або зачне яке дiло, щоб не знав нi щастя, нi долi! Нехай човни топляться на морi! Нехай конi спотикаються в воротях! А як кому бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до мертвого тiла! Проклята, проклята, проклята однинi i довiку! Прощай, брате мiй рiдний! Не загаюсь i я на сiм мiзернiм свiтi!

Обнялись i обидва заплакали.

Вийшов Кирило Тур iз сирої глибки, скинув iз себе вiдлогу i швиргонув сторожам.

- Нате,- каже,- вам, iродовi дiти, за вход i виход! Знайте, що не кат Iванцiв, а Кирило Тур приходив одвiдати праведну душу!

Iзнов, iдучи мимо надвiрнього сторожа, кинув подушку, що була в його за спиною замiсть горба.

- Вiзьми,- каже,- собако, щоб не спати на соломi, стережучи неповинну душу!

I пiшов iз замка. Усi по персню його пропускали. Незабаром знайшов свого побратима. Той дожидавсь його з кiньми пiд ветхою дзвiницею. Побратим не знав, що було на думцi в Кирила Тура, як оставляв вiн тут його з кiньми; бо Кирило Тур сказав тiлько:

- Прийде до тебе чоловiк i скаже: "Шукай вiтру в полi!" - так саджай його на мого коня i проведи до Бугаєвого Дуба, а я вже знатиму, де з тобою злучитись.

Смутно було тепер Кириловi Туру сiдати на коня, що для Сомка наготовив, ще смутнiш їхати до Шрама да розказовати, що вже Сомко мiж козацтво не вернеться.

А Шрам, бiдаха, жде не дождеться його пiд Бугаєвим Дубом на Бабичiвцi. Загледiвши оддалеки двох козакiв, аж не встояв на мiсцi - скочив на коня i пiдбiг назустрiч. Як же побачив, що Сомка немає, то й голову повiсив. I питав би, i питати боїться, да вже насилу змiг промовити:

- А де ж Сомко?

- А ти справдi пойняв менi вiри? - каже Кирило Тур.- Отак мороч людей, то будеш запорожцем!

- Кирило! - каже Шрам.- Годi юродствовати, бо й голос тебе не слухає. Коли не вдалось, то хоть скажи чому?

- А от чому,- каже запорожець,- Сомко, коли хочеш знати, такий же дурень, як i ми з тобою. "Чужою смертю волi куповати не хочу!" Уже я йому й правду пiд нiс тикав, а вiн своє та й своє. Сказано - дурному хоч кiл на головi теши! З тим його й покинув - бодай лучче покинув свою голову!.. Прощай!

- Що ж ти тепер думаєш iз собою чинити? - спитав Шрам.

- А що ж? Уже ж бак не те, що ти. Живий живе гадає... Оце поїдемо до превражого сина Гвинтовки та вкрадемо ще раз Череванiвну. Мабуть, їй на вiку написано моїх рук не минути. Махнем аж у Чорну Гору та й заживемо там, п'ючи та гуляючи. Прощайте, прощайте!

I, вклонившись низько Шрамовi з сином, повернув коня i полинув iз побратимом до Гвинтовчиного хутора.

Аж ось наздоганяє його Петро Шраменко.

- Чого ще оцей бабський реп'ях од мене хоче? - каже, зупинившись, Кирило Тур.

- Кирило! - каже Шрамснко.- У тебе душа щира,_ козацька...

- А вже ж не жидiвська,- каже запорожець.

- Ми iдемо з панотцем на смерть у Паволоч.

- Боже вам поможи: дiло не ледаче!

- Передай од мене два слова Череванiвнi, передай так, як з того свiту!

- Добре,- каже Кирило Тур,- передам. А чорногорцю потиху шепче:

- Знаю наперед: яку-небудь любосну нiсенiтницю.

- Скажи їй, що й на тiм свiтi її не забуду! - каже Петро.

- Добре, скажу.

- Ну, прощайте ж, братцi, навiки!

- Прощай, брате,- каже запорожець,- та не забувай i нас на тiм свiтi.

Роз'їхались. Тодi Кирило Тур засмiявсь да й каже:

- Як-то ми тим свiтом завчасу порядкуємо! А там, може, чортяки так припечуть, що й усi любощi к нечистому з голови вилетять!

XVIII

Тепер би то отеє треба нам їхати слiдом за Шрамом i його сином, i все, що з ними дiялось, по ряду оповiдати; тiлько ж, якби почав я виставлятиме в картинах да в речах, як той Тетеря облiг Паволоч, як хотiв достати i вистинати усе мiсто за турбацiю супротив гетьманської зверхностi i як старий Шрам головою своєю одкупив полковий свiй город, то б не скоро ще скончив своє оповiданнє. Нехай же останеться та iсторiя до iншого часу, а тепер скажемо коротко, що Шрам паволоцький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетерi i прийняв усю вину на одного себе. I Тетеря, окаянний, не усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й, осудивши, повелiв йому серед обозу вiйськового голову одтяти. Так, зогнавши з свiту свого ворога, удовольнивсь, дав Паволочi впокiй i одiйшов iз вiйськом до свого столечного мiста.

Того ж року, вступаючи в осiнь, о святому Сiмеонi, одтято голову й Сомковi з Васютою у городi Борзнi, на Гончарiвцi. Брюховецький доказав таки свого, хоч послi й прийняв слушну кару од гетьмана Дорошенка: пропав пiд киями собачою смертю.

Так-то той щирий козарлюга i пiп, Iван Шрам паволоцький, i славний лицар Сомко переяславський, не врадивши нiчого супротив лихої української долi, полягли од беззаконного меча шановними головами. Хоть же вони i полягли головами, хоть i вмерли лютою смертю, да не вмерла, не полягла їх слава. Буде їх слава славна помiж земляками, помiж лiтописами, помiж усiма розумними головами.

Тут би менi й скончити свою iсторiю про ту чорну раду, про ту запорозьку оману; да хочеться ще озирнутись на тих, що послi тої бiди остались живi на свiтi.

Одправивши по панотцевi похорони, поплакавши да пожурившись, Петро недовго загаявсь у Паволочi. Думав був пiти на Запорожжє i розпродав усе своє добро, да якось i звернув мислi на Київ. Опинивсь козак коло Хмарища. Звонтпив, однак, да й дуже, iзблизившись до хутора. Ворота були не причиненi: не стерiг їх Василь Невольник. "Мабуть, нiхто не вернувсь у Хмарище!" - подумав Петро; серце занило. Iде до хати. Квiтки коло хати позасихали i позаростали бур'яном. Як ось чує - наче хто спiває стиха. "Боже мiй! Чий же се голос?"

Бiжить у хату, одчинив дверi, аж так! I Леся й Череваниха - обидвi в пекарнi.

- Боже мiй милий! - крикнула Череваниха, сплеснувши руками.

А Петро, як ускочив у хату, то й став у порога, як укопаний. А Леся як сидiла на ослонi коло стола, то так i осталась, i з мiста не зворухнеться. Да вже Череваниха почала Петра обнiмати; тiлько вже тепер пригортала до себе з щирим серцем, як рiдного сина. Петро тепер уже смiло пiдступив до Лесi, обняв i поцiловав її, як брат сестру; а вона аж слiзоньками вмилась. Довгенько з радощiв не змогли до себе прийти; плакали, смiялись, розпитовали i одне одному перебивали.

Як ось - у дверi сунеться Черевань. Насилу переступив через порiг од радостi; тiлько "бгатику!" - да й кинувсь до Петра, розставивши руки; обiймає, цiлує i хоче сказати щось, i все тiлько "бгатику!" - да й замовкне.

Як же вже трохи вгамовались, тодi Череваниха посадила Петра на лавцi i сама сiла коло його (а Леся з другого боку, i обидвi держались йому за руки) да й каже:

- Ну, тепер же розкажи усе по ряду, Петрусю, щоб ми знали, як отеє тебе бог спас од смертi. Нам сказано, що ти вже певно оддав з панотцем боговi душу.

А Черевань мостивсь, мостивсь, як би ближче було слухати; сiдав i коло жiнки, i коло дочки, так усе далеко i треба голову набiк нагинати, щоб на Петра дивитись; далi взяв да й сiв напротив його долi, пiдобгавши пiд себе ноги.

- Ну,- каже,- бгате, тепер розказуй, а ми слухаємо. От i почав Петро усе оповiдати, як було в Паволочi. Не раз приймались усi плакати. Як же дойшло до прощання з панотцем, то Черевань так i зарюмав да одною рукою сльози втирає, а другою Петра придержує, щоб не казав дальш, поки переплаче. А про Череваниху да про Лесю що вже й казати! Усi злились у одно серце i в одну душу; i тяжко було всiм, i якось радiсно.

- Розкажiть же,- каже Петро,- i ви тепер, як ви викрутились од запорожця да добрались до Хмарища?

- Нi,- каже Череваниха,- хiба вiн викрутив нас iз бiди, а не ми викрутились од його. Братик мiй узяв нас був добре в свої руки. Того ж дня ввечерi, як була та безталанна рада, i почав зараз сватати Лесю за ледащицю Вуяхевича. Як ось смерком їде Кирило Тур, а за ним десятеро запорожцiв у двiр. Показав братовi якийсь перстень: "Оддавай,- каже,- менi Череваня з усiм його кодлом".- "Нащо? Куди?" - "Звелiв гетьман забрати да везти просто до Гадяча. Мабуть, Череванiвнi на роду написано бути гетьманшею".

- Так, так, бгатику! - каже Черевань.- Я вже думав, що справдi доведеться зробитись собачим родичем.

- Стали просити,- знов веде рiч Череваниха,- стали просити Кирила Тура, щоб не губив невинної душi - куди! I не дивиться. Запрягли конi в ридван, посадили Василя Невольника за погонича i помчали нас iз двору. Ми плачемо. А Кирило Тур тодi: "Не плачте, курячi голови! Вам треба радуватись, а не плакати: не в Гадяч я одвезу вас, а в Хмарище". Ми давай дяковати, а вiн: "Що менi з такої дяки? Тодi менi подякуєте, як на рушнику з вашою кралею стану". Ми знов так i похололи: iз одного лиха да в друге! I таки справдi думали, що в його ся думка в серцi. Да вже як привезли нас у Хмарище, тодi вразький запорожець смiється та й каже: "А ви справдi думали, що я такий дурень, як яке Шраменя! Нехай вам цур, вражим бабам! Од вас усе лихо стає на землi! Лучче з вами зовсiм не знатись! Нехай лишень зварять нам вечеряти: нам iще далека дорога".

- Куди ж се їм була далека дорога? - спитав Петро.

- У Чорну Гору, бгатику,- каже Черевань,- Додержав-таки Кирило Тур свого слова, що все хваливсь Чорною Горою. Я про все розпитав, бенкетуючи з ними за вечерею. Попились празькi запорожцi так, що й повивертались у садку на травi. Думав, що ще й завтра будуть у мене похмелятись; устану вранцi, аж їх i слiд простиг: такий народ! Так розказував Кирило Тур за вечерею: "Я,- каже,- з самого першу хотiв направити братчикiв на добру дорогу, щоб Сомка з гетьманства не спихали, так що ж, коли Iванцевi сам чорт помагає? Уже якими я шляхами до сiчової громади не заходив! Так нi, та й годi! От,- каже,- бачучи, що вже тут чортяка заварив собi кашу, що вже Сомковi i в сто голiв помоги не видумаєш, махнув рукою, та, щоб не бачити того лиха i не чути про його, i хотiв ото з'їхати з України. Так от же,- каже,- нечистий пiдсунув пiд нiс вашу кралю. Тепер уже спiвайте,- каже,Сомковi вiчную пам'ять: не сьогоднi, так завтра поляже його золота голова..." Так чи пiймеш ти, бгатику, вiри? Як розказував про Сомка, то наче i всмiхається вразький запорожець, а сльоза в ложку тiлько - кап!

- Так отеє вiн,- каже Петро,- i сестру, й матiр покинув для тої Чорної Гори?

- Ми, бгате, в його питали: "Як же ти зоставив свою матiр одну з дочкою при старостi?" - "Що,- каже,- козаковi матiр? Наша мати - вiйна з бусурманами, наша сестра - гостра шаблюка! Зоставив я їм грошей, буде з їх, поки живi; а запорожця господь сотворив не для запiчка!" Отакий химерник!

Так, розпитуючись да розмовляючи, i незчулись, як настала обiдня година. Коли ж саме перед обiдом шасть у хату Василь Невольник i веде за собою слiдом божого чоловiка. Ходив старий на торг у Київ да, попавши там десь дiдуся, зараз i загарбав його до Череваня: дуже кохавсь Черевань у його спiвах. Як же то зрадiв Василь Невольник, побачивши Шраменка! То з того, то з другого боку зайде, розставить руки, здвигне плечима i, бачся, сам собi не йме вiри. I божий чоловiк зрадiв: аж усмiхавсь, облапуючи кругом Петра. Ще веселiш почали тодi гомонiти. Леся щебетала, як ластiвочка. Послi обiду божий чоловiк iграв i спiвав усяких поважних пiсень. А як одходив iз Хмарища, Петро положив йому гаман грошей за пазуху на викуп невольника з неволi, за панотцеву душу.

- Смутно менi,- каже божому чоловiковi,- що в свiтi ледащо панує, а добре за працю й за горе не має жодної награди!

- Не кажи так, синку,- дав одвiт божий чоловiк,- усякому єсть своя кара i награда од бога.

- Як же? - каже Петро.- Iванець ось вознесен, а Сомко з моїм панотцем гiркую випили. А божий чоловiк:

- Iванця бог грiхом уже покарав; а праведному чоловiковi якої треба в свiтi награди? Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Дiти тiлько ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув через край свiту, той iншого блага бажає... Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча от моїх ближнiх? А се ж хiба мала милость господня? Мала милость, що моя душа смiє i зможе таке, що iншому й не присниться?.. Iнший iще скаже, що такий чоловiк, як твiй панотець, уганяє за славою? Химера! Слави треба мировi, а не тому, хто славен? Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!

Так проглаголавши, замовк старий, похилив голову, загадавсь i всi задумались од його речi. Далi поклонивсь божий чоловiк на всi сторони i пiшов з хати почепивши через плече бандуру.

А Петро i оставсь у Череваня, як у своїй сем'ї. Черевань йому став тепер за батька, а Череваниха за матiр. Стали жити вкупi люб'язно да приязно.

Ну, сього вже хоть i не казати, що, зождавши пiвроку, чи що, почали думати й про весiллє. Iще не гаразд i весна розгулялась, iще й вишеньки в саду в Лесi не одцвiлись, а вже Петро iз Лесею i в парi.

Так-то усе те лихо минулось, мов приснилось. Яке-то воно страшне усякому здавалось! А от же, як не божа воля, то їх i не зачепило. Се так, як от iнколи схопиться заверюха - громом гримить, вiтром бурхає, свiту божого не видно; поламле старе дерево, пови-ворочує з корiннєм дуби й берези; а чому указав господь рости й цвiсти, те й останеться, i красується весело да пишно, мов iзроду й хуртовини не бачило.

Дата добавления: 2015-08-28