Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Чорна рада. Пантелеймон Куліш 2 страница

- Се, бгатцi,- каже,- така в мене настойка, що мертвий устав би з домовини, якби випив добру чарку.

Да й обнiс усiх; не минув i Василя Невольника, хоть той стояв собi оддалiк, мов у монастирi служка перед iгуменом.

- Ну, бгаге Михайле,- каже, повеселiвши трохи од того трунку, Шрам,- загадаю ж я тобi про твого божка загадку: стоїть божок на трьох нiжках; король каже: "Потiха моя!", краля каже: "Погибель моя!"

- Ну, бгатику,- каже Черевань,- хоч убий, не второпаю. Дак, як як? Король на трьох нiжках, а краля каже: "Погибель моя"?

- Не король, а божок на трьох нiжках, як от i твiй. Король каже: "Потiха моя!", краля каже: "Погибель моя'"

- А, пек же його матерi, як мудро!.. Король каже:

"Потiха моя'" Себто, бач, як чоловiк уп'ється, то вже тодi кричить: "Я король!" А жiнка: "Ох, погибель же моя! Де ж менi тепер дiтися?"

- Якраз так! Тiлько, братику, твоя жiнка не злякалась би тебе, хоть би ти й королем зробивсь!

- Iще не одгадал! - каже Черевань. Ану ж ти сам!

- Менi не диво, а от якби ти показав свою премудрiсть!

- Моя премудрiсть, бгатику,- сказав Черевань,- знає тiлько налити та випити; а там собi мiзкуйте, як хотя. На те ви попи, на те ви мужi совiта, на те ви народнi голови.

Не вадило б i не понам,- одвiтур Шрам,- не вадило б i не мужам совiта знати, що король тут - тiло, а краля - так се душа. Тiло потiшається, як чоловiк зап'є, а душа погибає; от i все.

- Пгавда, бгатику, їй богу пгавда! - сказав, похитуючи головою, Черевань.- Вип'єм же ще по кубку!

Аж ось увiйшла до гостей Череваниха, молодиця свiжа й повновида, пряма, як тополя,замолоду була дуже хороша. Пiдiйшла до Шрама пiд благословенiє. Вiн її поблагословив, да, як панi була гожа, i вони ж таки давнi приятелi, то ще схотiв i попросту з нею привiтатись, да й каже:

- Позвольте з вами привiтатись, добродiйко? А вона каже:

- Да як же зволите, добродiю! Да й поцiловались любенько. Тогдi Череваниха ще обнесла гостей. Черевань випив на радощах повний кубок, бризнув пiд стелю да й каже:

-Щоб нашi дiти отак вибрикували!

А Череваниха почала вести за чаркою розмову:

- Так отеє,- каже,- ви на прощу, панотче? Святе дiло!.. От, моя дружино,обернулась до чоловiка,- от як добрi люде роблять: аж iз самої Паволочi iдуть молитись богу. А ми живемо ось пiд самим Києвом, да ще не були сю весну й одного разу у святих угодникiв. Аж сором! Да вже ж як собi хочеш, а в мене не дурно ридван наготовлений. Причеплюсь за пана Шрама, да куди вiн, туди й я.



От божевiльне жiноцiво! - каже Черевань,- Куди вiн, туди й я!.. А як же панi Шрам махне за Днiпро?

- То що ж? Я б не махнула? Доки сидiти нам у сьому воронячому гнiздi? Ось уже которий раз переказує мiй брат, щоб приїхали до його в гостi! I чому б не поїхати?

- Да, їй-богу, Меласю,- каже Черевань,- я рад би душею, коли б мене хто взяв та й перенiс до твого бгата, пiд Нiжень. Кажуть, i живе добре - таки зовсiм по-панськи. Не дурно його козаки прозвали князем.

- Отеє буцiмби за достаток його князем зовуть! - перебила Череваниха.- У його жiнка - княгиня з Волинi, ляшка. Як руйновали нашi Волинь, так вiн собi вподобав якусь бiдолашну княгиню; от i самого прозвали князем.

- Князь Гвинтовка! - зареготавши, каже Черевань,- То були Вишневецькiї та Острозькiї, а тепер пiшли князi Гвинтовки... Знай наших! А добра, кажуть, людина з тiї княгинi. Поїхав би до Гвинтовки хоч зараз, коли б не далеко!

Гуторять, попиваючи, аж ось - дверi рип! I - так, як сонце засiяло: увiйшла в свiтлицю Леся.

- От моя й краля! - каже Черевань, беручи її за руку:

В свiтлоньку входить,

Як зоря сходить

В свiтлоньку ввiйшла,

Як зоря зiйшла .

А що, бгате? Чи нiчим же похвалитись на старiсть Череваневi?

Нiчого не сказав Шрам, тiлько дививсь на Лесю. А вона ж то стояла, пiдiйшовши пiд благословенiє, хороша да прехороша! Iще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очицi спустила в землю, а на виду аж сiяє. На диво була в Череваня дочка, да й годi. Тим-то Петро, як побачив, то й умер, дармо що видав доволi свiту!

Загрузка...

- Ну лиш, доню,- каже Черевань,- пiднеси нам по кубку, як там кажуть, iз бiлих ручок. _

Леся поблагословилась i пiднесла. I що то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи пiде по хатi - усе не так, як хто iнший: так усi й дивляться, i так усякому на душi, мов сонечко свiтить.

Випив старий Шрам iз бiлих рук_ од Череванiвни да й каже Череваневi:

- Ну, брате Михайле, тепер i я скажу, що є тобi чим на старiсть похвалитись. А Черевань тiлько смiється.

- А що ж, приятелю? - каже Шрам далi. Хоть би менi годилось би про одно вже помишляти, да, може, тепер година щаслива; щоб її нам не занедбати - чи не оддав би ти своєї Лесi за мого Петра?

А Черевань йому:

- А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам буде тяжко! Хiба ти не Шрам, а я не Черевань?

-Так чого ж довго думати? Давай руку, свате! Да й подали собi руки, да й обнялись, да й поцiловались. Тодi за дiтей, да й кажуть:

- Боже вас благослови! Поцiлуйтеся, дiти! Петро од радостi не знав, де вiн i стоїть, мов сон йому сниться! Про що вiн тiлько подумав, зараз воно йому й єсть. А Леся чогось нiби злякалась да й каже:

- Татусю! Хiба ж ви не бачите, що не всi в хатi? Обернувсь Черевань - немає жiнки. Аж ось вона знов увiйшла в свiтлицю.

- Меласю! - каже Черевань.- Чи бачиш, що тут у нас дiється?

- Бачу, бачу, пишний мiй пане! - дала вона такий одвiт да зараз i взяла од його дочку за руку.

Глянув Петро: де ж та ласка у очах у Лесi? Де ж той жаль дiвся, де дiлось те, чого не вимовиш нiякими словами? Вона схилила головку на материне плече i перебирає в неї на шиї дукати, а на Петра й не гляне. Гордо пiднялась її губка - не добрий знак для залицяння!.. - Ну, нiчого сказати, панотче! - каже Череваниха Шрамовi.Швиденько ви добуваєте iз своїм сином замки! От же миррам доведемо, що жiноче царство стоїть крiпше над усi царства.

Черевань тiлько смiявся.

А Шраму було не по нутру.

- Враг мене вiзьми,- каже,- коли з iншим замком не скорiш справишся, нiж iз бабою! Тiлько ж не знаю, що за одсiч ви нам iзробите? Чим я вам не сват? Чим син мiй не жених вам?

Черевань, стоячи збоку, усе дививсь на Шрама, роззявивши рот, да слухав. Як же Шрам замовк, тодi вiн повернув шию до жiнки, що то вона скаже.

А та вже тодi медовим голосом:

- Панотче, пане полковнику, приягелю наш любий! Нема на Вкраїнi чоловiка, щоб не знав, чого стоїть старий Шрам, i який старшина, який полковник не оддав би дочки за твого пана Петра? Не к тому, панотченьку, тут рiч. З дорогою душею радi й ми оддать за його свою дитину; тiлько ж бо треба чинити таке дiло по-християнськи. Нашi дiди й баби, як думали заручати дiтей, то перше їхали з усею сiм'єю на прощу до якого монастиря да молились богу. От бог давав дiтям i здоров'я, i талан на всю жизнь. Се дiло святе: зробiмо ж i ми по-предкiвськи.

Знала Череваниха, що сказати: так i посадила Шрама, мов горщок од жару одставила.

- Ну, брате Михайле,- каже вiн Череваневi, - благословив тебе господь дочкою, да не обiдив же й жiнкою.

- Га-га-га! - каже Черевань. - Еге, бгате! Моя Мелася не зневажила б себе i за гетьманом.

- По сiй же мовi да буваймо здоровi! - каже Череваниха, пiднiсши гостям по кубку.

- Щоб нашим ворогам було тяжко, як добре мовляє мiй сват! - каже Шрам.

- А дiти нашi нехай отак вибрикують! - додав Черевань, бризнувши з кубка на стелю.

- Амiнь! - каже Череваниха. На тiм i застряло сватаннє. Старi вже бiльш i не згадували, бо i в Череваня, i в Шрама була така думка, що ще поспiють з козами на торг. Не так думав Петро:

вiн зараз догадавсь, що Череваниха б'є на якогось iншого зятя, да й сама Леся їм гордує. I вже йому тодi здалось, що нi для чого бiльш i на свiтi жити; а на душi така пала туга, така печаль, що й сказати не можна!

Леся, викрутившись iз того сватання, зникла з свiтлинi i не ввiйшла на вечерю; а послi вечерi зараз порозходились на спочинок.

Старого Шрама i божого чоловiка положили в свiтлицi, а Петро, по козацьки, лiг у садку пiд чистим небом.

Не знаю вже, яково-то йому пiсля того сватання спалось. Як же вернувся вранцi до свiтлицi, то божого чоловiка вже не було в компанiї: поплентавсь дiдусь iще до схiд сонця iз Хмарища. Усi повдягались у довгi подорожнi сукнi i ждали тiльки старого Шрама. Той, стоя перед образом, дочитував своїх молитов. По стiнах i по полицях у свiтлицi не видно було бiльш нi дорогої зброї, нi срiбних кубкiв; бо в тую неспокiйну старосвiтщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нiчого, а ховай по тайниках, по пiдземних скарбницях. Старий Шрам звелiв синовi сiдлати конi; як ось i Василь Невольник виїхав iз-за садка з ридваном. Погодив тодi бог козакам надрать у своїх ворогiв усячини, що не один старшина, мов який дука, їздив ридваном. Блищали мiдянi, позолотисти герби на ридванi в Череваня; миготiла в очах дорога горорiзьба - леви, струсовi пiр'я, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось i кодло, що сими гербами величались...

Мати з дочкою сiли в ридван, а Черевань не покидав-таки козаковання - поїхав на прощу верхи. Шрам iз ним держав перед того поїзду.

Петро хотiв їхати поруч iз верховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Iде сердега мовчки i голову понурив. Далi, надумавшись, i каже:

- Панiматко! Учора дiло пiшло було на лад, да й розв'язалось iз твоєї ласки. Не по правдi ви iз своєю Лесею робите. Я до вас iз щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрiзати попросту, да й годi. Ну, що в вас на мислi? Скажи, панiматко, щиро, чи думаєш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметi?

- I єсть, i нема; i нема, i єсть,- каже, смiючись, Череваниха.

- Що отеє в вас за загадки? - аж скрикнув з досади Петро.- Уже коли рвати, то рви, не дьоргавши! Скажи менi, панiматко, щиро, кого ви собi маєте на думцi?

- Е, паничеську! - каже Череваниха.- Потривай-бо трошки: ще рано брати нас на iсповiдь!

Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблiд, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, зглянувши на матiр, похитала головою.

Усмiхнулась горда мати да й каже:

- Ну, козаче, коли вже тобi так пильно припало, то от тобi уся iсторiя. Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз менi сон дивен-дивен на прочудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось менi, нiби посеред поля могила; па могилi стоїть панна, а од панни сяє, як од сонця. I з'їжджаються козаки i славнi лицарi з усього свiту - од Подолля, од Волинi, од Сiвери i од Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки зацвiли по городах, вкрили да й стали битись один на один, кому буде та ясная панна. Б'ються день, б'ються другий,- як де не взявсь молодий гетьман на конi. Усi склонились перед ним, а вiн до могили - да й поняв ясную панну. Такий-то був менi сон, козаче! Проходить день, другий - нiяк його не забуду. Ударилась я до ворожки. Що ж ворожка? Як ти думаєш?

- Я думаю тiлько,- каже Петро,- що ти, панiматко, з мене глузуєш, от i все!

- Нi, не глузую, козаче. Слухай да на ус мотай, що сказала ворожка. "А що ж,каже,- панi, сей тобi сон пророкує дочку iз зятем. Дочка в тебе буде на весь свiт красою, а зять -_ на весь свiт славою. Будуть iз'їжджатись з усього свiту пани й гетьмани, дивоватимуться красi твоєi донi, дароватиму'гь їй срiбло-злото, та нiхто її не обдарує краще од судженого. Суджений буде ясен красою мiж усiма панами i гетьманами; замiсть очей будуть зорi, на лобу - сонце, на потилицi - мiсяць". Так промовила менi, вiщуючи, стара бабуся. Як ось, справдi, дав менi господь дочку - справдилось бабусине слово: пiвроку їй, не послiдуща мiж дiвчатами. Трошки згодом зашумiло по Вкраїнi, закипiло, мов у казанi, i стали з'їжджатись у Київ пани да гетьмани - справдилось друге бабусине слово. Усi дивовались на мою дитину, даровали їй сережки, дорогi перстенi; тiлько ж нiхто так не обдаровав її, як той гетьман, що менi снився. Дорожчий над усi подарунки був його подарунок, i кращий над усе панство i лицарство був молодий гетьман: замiсть очей - зорi, на лобi - сонце, на поiилицi - мiсяць Справдилося ще раз ворожчине слово. Усiх панiв i гетьманiв затемняв вiн красою. I говорить менi: "Не оддавай же, панiматко, своєї дочки нi за князя, нi за лицаря; не буду женитись, поки виросте - буду їй вiрною дружиною". Дай же, боже, i ти, мати божа, щоб i се справдилось на щастє й на здоров'є!

Тут саме виїхали вони iз за гори. Перед ними так i заблищало, так i замиготило, так i замережило церквами, хрестами, горами i будинками. Святий город сiяв, як той Єрусалим. Сонце ще не пiднялось високо; так не то що церкви й хоромини, да й зеленi сади, i все, що загледiло око в Києвi, усе горiло, мов парча золототканая

Прочане перехрестились i сотворили моличву. А Петро iде собi i не бачить, i не чує нiчого: так опентала його Череваниха.

 

IV

 

Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий паш дiду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осiяла, i великiї злигоднi на тебе з усiх бокiв збирались. Скiлько-то князiв, лицарства i гетьманiв добуло, воюючи за тебе, слави; скiлько то на твоїх улицях, на тих старосвiт ських стогнах, на валах i церковних цвинтарях пролито кровi християнської' Уже про тих Олегiв, про тих Святославiв, про ти ясири половецькiї нiчого й згадувати. Ту славу, тiї злигоднi вибила нам iз голови безбожна татарва, як уломився Батий у твої Золотi ворота. Буде з нас i недавнiх споминок про твою руїну.

Iще ж от i дванадцяти лiт не налiчив Шрам, як у той нещасливий Берестецький рiк прийшов до Києва Радзiвiлл iз литвинами, усе попалив i пограбував, а мiщане, сiвши на байдаки, мусiли до Переяслава втiкати.

Та люта пожежа iще не зовсiм загладилась: куди не кинь оком, усюди виден був по їй прослiдок. На коморах, на станях, на огорожах, помiж свiжим деревом чорнiють колодки, а iнде гарний колись сад стоiгь пустирем незагороджений; на спустошалому дворищi стирчать тiлько печi да ворота; а де чи дiлованнє, чи щит над ворiтьми, чи яка хоромина, то все те нове, iще й дерево не посинiло.

Смутно було дивитись Шрамовi на тiї признаки пожежi. Тiлькi й краси було в Київi, що церкви божi, да городи з червоними маками, да ще тiї гори крутоярi, з зеленими покотами.

Тодi ще трохи не весь Київ мiстився на Подолi, Печорського не було зовсiм, а Старий, або Верхнiй, город пiсля Хмельниччини безлюдовав. Де не де сгояли по Подолу кам'яницi; а то все було дерев'яне, i сини з баштами круг Подолу, i замок на горi Киселiвцi. Улицi були узенькi, плутались то сюди, то туди; а iнде замiсть улицi майдан, i нiхто його не забудовує, i нiчого на йому нема, тiлько гуси пасуться.

Iдуїь пашi прочане по тих закоулках, аж дивляться - посеред улицi збились вози у купу. Шрам послав сина прочистити дорогу. Поскочив Петро до возiв, гляне, аж._ за водами, коло хати, перед ганочками, сидить юрба людей. Посерединi килим, на килимi пляшки, чарки i всяка страва.

Петро зараз догадавсь, що се, мабуть, чоловiковi дав бог родини абощо, так на радощах частує вся кого, хто б не йшов або їхав улицсю. Юрба гостей зiбралась уже чималенька, i все були мiщане. Знатi були мiщане раз уже з того, що не носили шабель,- тiлько нiж коло пояса: однi пани да козаки ходили при шаблях. А вдруге, знатi були з того, що пiдперiзувались по жупану, а кунтушi носили наопашки (тодi було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не пiдперiзуйсь, щоб iнде носа не втерто). Iще ж iз того були вони знатi, що не важились ходити у кармазинах: ходили тодi в кармазинах тiлько люде значнi да шабльованi, а мiщане одягались синьо, зелено або в горохвяний цвiт; убогiї носили личакову одежу. Через те козаки дражнять було мiщан личаками, _а мiщане дражнили козакiв кармазинами.

Гостi сидiли за трапезою не мовчки: балакали таки й геть-то голосненько, що Петро мусив добре гукнуть через вози "Добридень". Обернулось тодi до нього двi чи три голови.

- Пане господарю! - каже.- I ви, шановная громадо! Просить паволоцький Шрам пропуска через табор,

Скоро назвав Шрама, зараз деякi повставали да й дивляться; а господар пiзнав Петра да й каже:

- Де ж той Шрам? Це хiба десята доля старого Шрама.

- Де тобi десята! - пiдхопили, шуткуючи, гостi,- Хiба сота!

- I сотої нема! - закричали усi гурбою.- Хоч тисячу таких красних жупанiв iзложи докупи, то все-таки не буде Шрам!

Усi були радi з такої вигадки; iншi аж реготали: клюкнули вже зранку добре. Як ось пiд'їхав i сам Шрам. Скоро загледiли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть i повиходили до його назустрiч. Господар iз пляшкою й чаркою попереду.

- От наш старий Шрам! - кричали мiщане.- От наш батько!

- Що се, Тарасе? - каже тодi Шрам господаревi (а господар колись був у охочих козаках у Шрама сурмачем). Супротив кого се ти заложив такий табор? Здається ж, тихо на Вкраїнi?

- Де тобi тихо,_ пане полковнику чи панотче?.. Я вже не знаю, як тепер тебе й величати, - кажеТарас Сурмач. -Де тобi тихо? Сьогоднi народивсь у мене такий лицар, що_ аж земля затрусилась. Дав менi бог сина, такого ж, як i я, Тараса Коли миш _голови не одкусить, то й вiн по-батькiвськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.

- Нехай велик росте да щаслив буде! - каже Шрам.

- Чим же тебе шанувати, вельможний пане?

- Нiчим не треба, Тарасе.

- Як то нiчим? здивовавшись, каже Сурмач.- Хiба зарок положив?

- Не зарок, Тарасе, а, прибувши до Києва, всяк християнин повинен перше поклонитись церквам божим.

Не такiвський же був i Тарас, щоб угомонивсь одразу.

- Добродiю мiй, - каже, - любезний! Коли б я знав, що така менi па старiсть буде честь од пана Шрама, то враг мене вiзьми, коли б я засурмив вам хоч на один приступ! Хiба ж ти не рад моєму Тарасковi, що не хочеш попорськати його пелюшок? Тобi, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий козак, чи закорявiє, як жидовча!

- Рад я йому з щирого серця,- каже Шрам, пошли йому, господи, щасте й долю; тiлько ж не та пора тепер, щоб гуляти напiдпитку.

- Та на добре дiло, добродiю, завсегда пора. Дивись, скiльки возiв коло хати! Нiхто не одцуравсь моьi хлiба солi. Iнший на ярмарок брався, iнший у гай по кiллє, iнший з пашнею до млина; та отже коли припало пильне дiло, що треба привiтати нового чоловiка, то нехай ярмаркує собi хто хоче, нехай свинi лазять у город, а жiнка рве на собi волоссє,- тут ось треба запобiгги, щоб новому чоловiковi не гiрко було на свiтi жити. А то скаже: "От у мене батько такий сякий був! Поскупивсь iсправити як слiд родини, а тепер i їж хлiб пополам iз слiзьми!"

-Одумайся, бога ради, Тарасе! каже Шрам (уже йому докучило слухати п'яне верзяканнє). - Чи до речi ж осе чоловiковi, приїхавши до церков божих, до мощей святих, застряти на хрестинах?

-Та що чи, куме, коло ньою панькаєш? - сказав хтось iзбоку товстим голосом. Хiба не знаєш, що се таке? Знай нас, панiв! От воно що! Сказано - кармазини. Себто вже наш брат їм не куппанiя,- от воно що!

Як сказав, то паче iскру в порох укинув. Усi так i загорiлись, бо мiщане вже давно на городозе козацтво да на старшину важкiм духом дихали.

- Е, пек же його матерi! закричало десягеро разом.- Так ми тiлько тодi кунпанiя кармазинам, як треба виручати їх iз-пiд кормиги лядської?

- Пхе,- каже господар,- якого ж чорта нам коло них панькати?

- К дияволу кармазинiв! - загукала громада, роздрочившись, як бугаї.- Вони тiлько вмiють бряжчати шаблями; а тодi де були сi брязкуни, як безбожний Радзiвiлл загуркотав iз гармат у городськi ворота?

Закипiв же й Шрам, почувши такi речi.

- А ви ж,- каже,- проклятi салогуби, де тодi були, як ляхи обгорнули нас пiд Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тодi були, як припекли нас з усiх бокiв, що_ трохи не половина вiйська википiла? Ви тодi бряжчали не шаблями, а талярами да дукатами, що понабирали од козакiв за гнилi пiдошви да дiрявi сукна! Га! А Радзiвiлл прийшов, так ви, окаяннi, не одвiтовали йому й разу з гармати! Плюгавiї страхополохи! Оддали самохiть Радзiвiлловi мiсто i, як тiї баби, заголосили: "Згода!"_ Як же запалав Київ да почали литвини душити вас, що овечок, так хто пiдскочив до вас па пiдмогу, коли не козаки? Бiдолаха Джеджелiй iз жменею тих сiромах улетiв у Київ, як голуб у гнiздо за шуляком; а ви пiдперли його, зайцi нiкчемнiї? Дурень покiйник був! Я не Литву, я вас би сiк да рубав, бiсовi дiти! Я вас навчив би боронити, що одвоювали вам козаки!

- Який гаспед одвойовував наше добре, опрiч нас самих? - кричали мiщане.Одвоювали козаки!.. Та. _хто ж були тi козаки, коли не ми самi? Се то тепер, з вашої ласки, не носимо ми нi шабель, нi кармазину. Козацтво ви собi загарбали, самi собi пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стiни, палiсади, башти, плати чинш, мито i чорт знає що! А чом же би i нам по козацьки не причепити до боку шаблi ча й не сидiти, зюрнувши руки?

- Козаки сидять, згорнувши руки! - каже Шрам. Щоб ви так по правдi дихали! Коли б не козаки, то давно б вас чорт iзлизав, давно б вас досi ляхи з недоляшками задушили або татарва погнала до Криму! Безумнiї глави! Да тiлько козацькою одвагою i держиться на Вкраїнi предся Русь i благочестива вiра! Дай їм усiм козацьке право! Сказали б ви се батьку Богдановi: вiн би якраз потрощив об вашi дурнiї голови свою булаву! Де в свiтi видано, щоб увесь люд жив при однаковому правi? Усякому своє: козакам - шабля, вам - безмiн да терези, а поспiльству - плуг да борона.

- Коли усякому своє,- каже Тарас Сурмач (а пляшкою махає так, що аж горiлка ллється),- коли усякому своє, то чом же нам шаблю i козацьку волю не назвати своєю? У козакiв не ставало вiйська,- ми сiли на конi; у козакiв не було грошей,- ми дали їм i грошей, i зброю; укупi били ляхiв, укупi терпiли всякi пригоди, а як прийшлось до розквiтання, то козаки зостались козаками, а нас у поспiльство повернено! Що ж ми таке? Хiба ми не тiї ж козаки?

- Хiба ми не тiї ж козаки? - пiдхопила громада, позакладавши iз зневагою руки за пояси.- Хто жив iз нами запанiбрата, дак тепер гордує нашим хлiбом-сiллю!

Шрам не раз починав говорити, так куди! Галас той так i покриває слова його.

- Та постривайте, постривайте, папи кармазини,- гукнув один товстопикий синьокаптаннпк,- швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете нами! Налетять зозулi, що нас не забули... Добрi i молодцi не дадуть нам загинути. Справимо ми вам чорну раду;_ тодi побачимо, хто яке матиме право!

- Ого, каже Шрам,- он воно куди дiло хилиться!

- А то ж як? - кажуть, стоячи козирем, мiшане.- Не все тiлько козакам на радах орудовати. Схаменулись i на нас сiчовi братчики.

Да й оглянулись на чубатого запорожця. Запорожець сидить коло хати, да мов i не вiн, мов i не чує, що круг нього наче море i рає.

- Еге-ге! - каже тодi Шрам.- Так се iз Низу такий вiтер вiє!

Да й догадавсь, що вже вогню пiдложено, уже тiлько роздуть, то й знiметься пожежа по всiй Українi. Серце в його зомлiло, як змiркував собi, що то з того може за лихо уродитись! Де дiлась зараз i вся досада на мiщан!

- Шановна громадо! - каже.- Не думав же я й не гадав, щоб кияне пошановали отак мою старiсть! Чи давно ж ми були в вас iз батьком Хмельницьким? Тодi ви з хлiбом-сiллю виходили до нас назустрiч, з плачем i радiстю нас привiтали; а тепер ось старого Шрама, що поруч їхав iз батьком Богданом, так зневажаєте!

- Панотченьку ти наш коханий! - каже йому Тарас Сурмач, бо зараз така мова його вгамовала.- Хто ж тебе зневажає? Чи се ж проти тебе, батьку, говориться? Є такiї, що душать нас, узявши за шияку; а ти зроду нiкому злого не заподiяв. Не вважай на їх галас. Мало чого не буває, що п'яний спiває! Їдь собi з богом, поклонись церквам божим, та й за нас, грiшних, прочитай святу молитву.

А Черевань тим часом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив нiяких сварок; да ото, як побачив, що вже почав той гомiн утихати, виїхав iз-за Шрама да й каже:

- Казнає за що ви завелись оце, бгатцi! Дайте тiлько заглянуть нам хоч у одну церкву, а тодi я отут iз вами сяду i вже не знаю, хто переп'є мене в Києвi, опрiч пана вiйта.

Мiщане вже взяли своє: зогнали трохи криком серце; а Череваня таки й любили, i шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить. От i давай уже хоть коло сього леститись.

- Оце, - кажуть,- пан, так пан! Дай, боже, i повiк таких панiв! Нема в нього нi крихти гордостi!

- За те ж йому господь дав таку золоту й панiю,- казали деякi.

- За те ж йому дав i дочку краще маку в городi,- добавляли ще iншiї.

- Ну, пропустiте ж нас, коли так,- каже Шрам.

- Пропустiмо, пропустiмо ясних панiв! - сказав Тарас Сурмач да й розтовпив своїх гостей.

Розступились i дали проїхати верховим i ридвановi.

Довго їхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душi. Далi здихнув важко, од серця, да й каже, так нiби сам до себе:

- Вскую прискорбна єси, душе моя, i вскую смущаєши мя? Уповай на господа!

А Черевань, їдучи поруч, прислухавсь, що вiн собi мимрить. "Е, - думає,- отже, мабуть, вражi личаки справдi допекли йому. Треба його розважити".

- Бгате,- каже,- Iване! Удар ти лихом об землю! Чого таки тобi журитись?

- Як чого? - каже Шрам,- хiба не чув, що на умi в сих мугирiв? Задумали чорну раду iродовi душi!

- Та враг їх бери з їх чорною радою, бгате!

- От тобi на! А хiба ж їй не бачиш, звiдки сей вiтер вiє? Се вже коїть не хто, як прокляїущий Iванець iз низовими комишниками. Так хiба нам сидiти згорнувши руки, коли огонь уже пiдложено i ось туж-туж пожежа схопиться по Вкраїнi!

- А що нам, бгате, до Вкраїни? Хiба нам нiчого їсти або пити або нi в чому хороше походи i й? Слава тобi, господи, буде з нас, поки нашого вiку! Я, бувши б тобою, сидiв би лучче дома та їв би хлiб сiль з упокоєм, анiж менi битись на старiс'iь по далеких дорогах та сваритись iз мiщанами.

- Враг возьми мою душу,- закричав iз серця Шрам, коли я ждав од Череваня такої речi! Ти Барабаш, а не Черевань!

Що ж би ви думали? Черевань так i помертвiв од сього слова.

- Що ж оце ти сказав, бгатику? - ледвi промовив через силу.

- Те,- каже,- що,_ так як Барабаш казав Хмельницькому:

Ми дачi не даєм,

В вiйсько польське не идем: Не лучче б нам з ляхами,

Мостивими панами,

Мирно проживати,

Анiж пiти лугiв потирати,

Своїм тiлом комарiв годувати?

Так оце й ти говориш. Нехай гине отчизна, аби нам було добре! Нема ж тобi чепер у мене й другого прi звища, як Барабаш!

- Бгате Iване! - каже Черевань, а сам аж тремтить.- Рокiв десять назад правовався б ти зо мною за се порохом та кулею. Тепер я вже не той, тiлько ж нехай враг возьме мою душу, коли я хочу зостаться з таким паскудним прiзвищем. Покажу я тобi, що я по Барабаш; iду з тобою за Днiпро так, як от сиджу на конi,- з жiнкою, з дочкою i Василем Невольником, i хоч би ти, як кажеш, для отчизни кинувсь iз мосту в воду, то й я за тобою.

- Отеє так по-козацьки! - казав Шрам, да аж печаль свою забув, як побачив, що в Череваня ще не зовсiм заснуло козацьке серце. - Дай же,- каже,- руку да обiймайсь от перед братством Сагайдачного, що держатимешся за мене у всякiй долi.

- Даю i обiцяю, бгате! - каже Черевань, смiючись: рад був, що_ розважив Шрама.

Тут вони саме прибули до братства, що на Подолi.

- Ходiмо ж,- каже Шрам,- да помолимось, щоб господь допомiг нам у нашому доброму дiлi.

 

V

 

Рiдко, може, єсть на Вкраїнi добра людина, щоб iзжила вiк, да не була нi разу в Києвi. А вже хто був, то знає Братство на Подолi, знає ту високу з дзигарками дзвiницю, муровану кругом ограду, ту п'ятиголову, пишно, з переднього лиця, розмальовану церкву, тiї високi кам'яницi по боках. От же рокiв за двiстi назад, тодi, як отой-то Шрам був у Києвi, все те було iнше. Тодi ще_ стояла дерев'яна церква гетьмана Петра Сагайдачного, i ограда, i дзвiниця, i всi братськi школи, усе те було дерев'яне. Усерединi в монастиревi сгояв тодi густий старосвiтський сад. Була то колись благочестива панi Ганна Гулевичiвна, що подаровала на братство свiй двiр iз садом; i на тому-то дворi гетьман Сагайдачний церкву збудовав i монастир братський i_ школами устроїв, щоб теє братство дiтей козачих, мiщанських i всяких учило, людям у темнотi розуму загинути не давало.

Постоявши прочаен нашi в церквi, подали срiбла панотцям братським на школи i прогаялись геть-то, оглядуючи монастир. А було тодi на що там задивитись. Придавсь один чернець на мальованнє i пообмальовував не то церкву, да й саму ограду округи Братства, що вже де на яку дивовижу, а в Братство миряне йшли дивитись на мальованнє. Що тiлько в Бiблiї прописано, усе чернець той мов живе списав скрiзь по монастиревi. То ж святе саме по собi, а то таки й наше козацьке лицарство було там скрiзь по оградi помальоване, щоб народ дививсь да не забував, як колись за батькiв та за дiдiв дiялось.

Був там намальований i Нечай, i Морозенко. Круг його горять костьоли й замки, а пiп сiче-рубає, топче конем ляхiв з недоляшками. Iще й пiдписано: "Лицар славного вiйська Запорозького";_ а над ляхами: "А се проклятущi ляхи"._ Знаєте, тодi ще Хмельниччина тiлько що втихла, так любив народ, дивлячись, споминати, як нашi за себе оддячили. А ченцi собi любили мирянам у голову задовбувати, що нема в свiтi ворога над католика. Пали, рубай його, вивертай з коренем, то й будеш славен i хвален, як Морозенко.


Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 144 | Нарушение авторских прав




<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Чорна рада. Пантелеймон Куліш 1 страница | Чорна рада. Пантелеймон Куліш 3 страница

mybiblioteka.su - 2015-2020 год. (0.044 сек.)