- Проти чого се ти закидаєш? - питає Черевань.
- Против того, що тепер, пiд сю заверюху, того й гляди, що спiткнешся...
- Нехай, бгатику,- каже Черевань,- спотикаються нашi вороги, а не пан Сомко!
- Ге-ге! - Гвинтовка йому.- Спотикались i луччi од твого Сомка. Виговський, здається, добре сидiв на гетьманському столi - от же Гадяцькi пункти_ i того зiпхнули. А кажуть, що Сомко хоче теж iз москалем по Гадяцьких пунктах торговатись. Коли б свого не проторговав! От Iван Мартипович лiпше видумав, що без торгу береться до гетьманства. Тим-то й цар його, кажуть, у великому пошанованню має.
- Iванцевi, бгате,- Черевань Гвинтовцi,- нiчого торговатись: вiн давно вже чортяцi душу запродав, так йому тепер чи турок, чи православний - усе однаково. Ось побачиш, коли вiн од царя не перейде до турка!
Не ждав Гвинтопка од свого зятя такого одвiту. Нiчого, однак же, не промовив. Буцiм i не вiн, повiв свого гостя оглядувати господарство. Там токи, повнi збiжжя, там овечi кошари, там млини з ставами, там по лугу ходить табун коней; усього надбав собi Гвинтовка, на всю губу був пан. Дивовавсь, розглядаючи все те, Черевань: який то його шуряк учинивсь дука! А сам собi подумав: "У мене нема нi таких гаїв, нi таких широченних лугiв, нi таких вешнякiв; да зате жоден мiщанин київський не подивиться скоса на Хмарище; i поки стоятиме на магiстратi башта з дзигарами, поти нiхто не скаже, що Черевань не по праву зайняв Хмарище. За готовi лядськi дукати купив я його в магiстрата, i всяке знає, що за тi дукати збудовано магiстратську башту".
ОгледIли, вернулись. Аж ось приїхав iз Нiженя сотник, Гордiй Костомара.
- Що ти, - каже, - тут, пане осауле, сидючи дома, робиш? Там у мiстi коїться лихо!
- Яке ж там у вас лихо? - питає повагом Гвинтовка.
- Мiщане,- каже,- гуляють з козаками.
- Ну, бгатику,- озвавсь Черевань,- дай, боже, i повiк такого лиха!
- Да пiдожди, добродiю,- каже Костомара,- через що й як гуляють? Бивсь на шаблях молодий Доiмонтовиченко з вiйтенком, да Домонтовиченко вiйтенка й одолiв.
- Ну, так i амiнь йому, дурню! - каже Гвинтовка.
- Амiнь? Нi, ще сьому дiлу не скоро скажуть амiнь! Ось слухайте лиш. Мiщане повикочували на улицю бочки з пивами, з медом, з горiлкою, роблять вiйтенковi поминки на ввесь хрещений мир; так козацтво поскуплювалось, як бджоли до патоки, да загуло так, що аж слухати сумно. П'ють да лають усю городову старшину.
- Ну так що ж? Нехай собi лають,- каже Гвинтовка.
- Отак!.. А се як тобi здасться, що всi значнi люде, що понаїжджали на раду у Нiжень, бояться носа за ворота виткнути? Козаки блукають купами по мiсту да буяють, як тiї бугаї в чередi,- хочуть двори ламати да грабовати старшину.
- А що ж ваш полковий суддя робить? - спитав Гвинтовка.
- А суддя й собi звонтпив, пане осауле. Страх хоть кого вiзьме. Коли б ще пiд сю заверюху, пiд сю чорну раду, якого лиха не зчинилось.
- Що буде, те й буде,- каже понуро Гвинтовка.
- I тобi отеє байдуже, добродiю?
- А що ж би менi робити?
- На коня та гамовати козакiв!
- Отака! Гамуй йому козакiв, коли полковницький пiрнач у суддi!
- Да що по тому пiрначевi! - каже Костомара.- Козаки суддi i ухом не ведуть, а тебе i без пiрнача послухають. Поїдьмо, бога ради, поїдьмо!
- Послухають, да не тепер,- каже Гвинтовка, моргнувши якось чудно бровами.- Буде час, коли вони мене послухають, а тепер, коли пiрнач не в мене, так я й не полковий старшина. Нехай там хоть догори ногами Нiжень перевернуть. Моя хата скраю, я нiчого не знаю.
- Еге-ге! - каже потиху сотник Костомара. - Так, мабуть, не брехня тому, що люде пронесли... Пане осауле полковий! Побiйся бога! Менi здається, що ти щось недобре на нашого пана полковника компонуєш.
- Пане Гордiю, сотнику! - каже, засмiявшись, Гвинтовка.- Побiйся бога. Менi здається, що ти щось недобре на нас iз зятем компонуєш. Ось обiд на столi, а ти розвiв не знать яку розмову. Сiдаймо лиш да пiдкрiплiмось, то чи не повеселiшаємо.
Сiв сотник Костомара обiдати, да й страва йому в душу не йде. Пробовав то так, то сяк закидати одлалеки крючка, щоб вивiдати, що в того Гвинтовки на думцi, так той же не такiвський: зараз i переверне його речi на жарти. Од'iхав назад до Нiженя нi з чим.
- Послухай, братику мiй любий! - озвалась тодi Череваниха.- Як говорив ти з Костомарою, то в мене чогось наче мороз поза шкурою пiшов.
- Ось лихо! - каже, обертаючи теє в жарт, Гвинтовка.- Чи не пристрiв тебе, сестро, Костомара? У його, кажуть, ледачi очi: гляне на коня, завидуючи, то i коневi не минеться.
- Од пристрiту, братику, я дала б собi раду; а од твоїх речей голова в мене завернулась.
- Бо не жiноче дiло до них дослухатись! - сказав понуро Гвинтовка.
-У такому, братику, великому случаю, як оця рада, що громада, те й баба. Не перебивала я ваших речей козацьких заобiдом; а зоставшись на самотi, не во гнiв тобi, скажу, що менi чогось страшно зробилось. Ми ж iзмалечку, брате, навченi закону божого... Душа в чоловiка одна, що в козака, що в жiнки: занапастивши її, другої не добудеш...
- Що то значить жити пiд самим Києвом! - перебив її Гвинтовка.- Зараз i видно чернечу науку. А в нас у Нiженi так жiнок розумнi люде учать: жiноча рiч коло припiчка!_
Да й вийшов iз свiтлицi.
Стало вечорiти. Вернувсь ото Петро Шраменко. Розказує й сей, що бачив у Романовського Кутi. Череваниха ж iз Лесею вжахнулись i поблiдли на виду, да й Черевань понурив голову, а Гвинтовка, слухаючи, тiлько всмiхається. Дивиться Череваниха на брата i не йме очам своїм вiри: що звiдусюди надiходять непотiшнiї вiстi, усяке тривожиться, сумує, а йому про все байдуже, йому мов у казцi кажуть про тих зрадливих запорожцiв да про тiї чвари.
Чом же отеє,- тепер спитаюсь я,- чом отеє Петро i Леся не зiйдуться i поговорять? То було таки хоть i стереглись одне одного, да все-таки й повiтаються й погуторять де про що, як брат iз сестрою, а тепер бояться й очей звести одне на одного. Е, шкода й питати! Єсть у них у обох якась думка, тайна, невимовна. Радi б вони ту думку задавити, як гадюку-спокусницю, а тим часом проти волi голублять її в серцi. Тим-то вони й не сходяться докупи, тим бояться й очей звести одно на одного.
Засумовала дуже Череваниха, а Черевань, дивлячись на неї, й собi, мабуть, щось пораховав; смутний сидiв за вечерею, смутний устав i з-за столу. Тiлько княгиня не змiнила своєї постави: як та плакуча береза, що клонить i в дощ, i в погоду зеленi вiти додолу, так i вона,- чи хто смiється, чи хто плаче, у неї з серця не сходить туга.
На другий день, скоро повставали да повмивались Петро з Череванем, як ось iде козак од Гвинтовки.
- Казав пан - надiвайте бiлi сорочки та жупани-лудани, бо сьогоднi буде рада; а панi прислала вам по новiй стьожцi до ковнiра. Уже тут i бояре царськiї, i Сомко, i наш полковник з старшиною.
Здивовавсь Петро i звелiв зараз собi коня сiдлати.
А Черевань мiрковав про стьожку, що княгиня прислала: "Блакитна; чом же не червона? Козак звик червону стрiчку в ковнiрi носити, а се вже, мабуть, польська мода. Дармо, надiнемо й польську: однаково вже тепер на Вкраїнi все почалось вести [ся] по-лядськи".
Конi були вже посiдланi. Сiли козаки i поїхали спiшно. Василь Нсвольник за своїм паном. Гвинтовка, обернувшись, тiлько сказав:
- Гляди ж, сестро,- ти в мене тепер господиня,- щоб доволi було всячини на вечерю: бо я вернусь iз ради не без гостей.
Виїхали на узлiссє, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбiльш чернь мужики. Мужики ж i мiщане валять купами, а козацтво йде лавою пiд мiсто. А пiд мiстом розiп'ято царський намет i московське вiйсько з боярами стало. З правого боку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лiвого Сомкове вiйсько виступає. Тiлько ж за тими купами люду мало що можна було й розгледiти. Хiба по корогвах можна було розпiзнати, де запорожцi, а де городовi. У запорожцiв на бiлих корогвах тiлько червонi хрести, а в городових орли i всяке мальованнє з золотом. Гомiн чинивсь по полю скрiзь такий, мов пiдступає орда. Одно конем їде, друге пiхом; той у кармазинах, а тiї в личаках та в семрягах. Поперед себе звелiв Гвинтовка їхати чотирьом козакам, а то б i не протовпивсь до намету.
- Дорогу, дорогу пану осаулу нiженському! - кричать козаки.
- Е, се князь наш! - гукне один у личаковому кунтушi.- Тривай лиш, недовго верховодитимеш! А другий зупинив його:
- Не дуже,- каже,- гукай супроти сього пана: я дещо чув про його од запорожцiв.
- Що ж ти чув?
- Чув таке, що не дуже гукай на його, от що! Се ж з одного боку. А з другого, поки пробрались трохи промiж людом, чує Петро таку розмову:
- Як ти думаєш? Чия вiзьме?
- А чия ж, як не Iвана Мартиновича!
- Е, постривай лиш! Он у Сомка, кажуть, в обозi доволi гармат i чорного проса; є чим у вiчi заглянути; а вiн-то не такiвський, щоб оддав доброхiть булаву з бунчуком.
- Будуть нашi й гармати, як бiг поможе. Вже козакам давно обридло стояти в старшини в порога. Хто не в кармазинах, того й за стiл не посадять.
Проїхали ще трохи.
- Чи правда бак,- питає один бурлака в другого,- що вчора ховали вiйтенка? А той йому
- А як же? Похорони простяглись через увесь Нiжень, од Бiлякiвки до Козирiвки. Зроду нiхто таких похорон не зазнає.
Знов зупинивсь поїзд: зустрiв Гвинтовка знайомого якогось пана. Той почав правити про Сомка й Iванця, як вони зустрiлись у князя Гагiна. Князь iще раннiм ранком зазвав козацьку старшину на пораду, i там-то було послухати, як привiтав Iванець Сомка!
- О, Iванець - собака! - каже, знизивши голос, Гвинтовка.- Як уїсться в кого, то вже свого докаже. Як же зложили бути радi? По-нашому?
- Авжеж!
- I Сомко згодивсь?
- Згодивсь поневолi. Тiлько бач: Брюховецький, по уговору, пiшо i без оружжя веде свою сторону, а Сомко на конях, шатно i при оружжю. Хоче, кажуть, з гармат бити, як не по його рада станеться.
Гвинтовка тiлько засмiявсь.
- Нехай,- каже,- б'є на здоров'є! Роз'їхались. Гляне Петро, аж i коваль якийсь тут вештається з молотом на плечах.
- Ти запорозька сторона, Остапе? - питає в його вiвчар з цiпком.
- Щоб вони,- каже,- виздихали тобi всi до одного, тiї запорожцi!
- Як! За що се?
- За що? Є за що!.. Гм! Сказано - не вiр жiнцi, як чужому собацi!
- Йо? Щоб то оце запорожець та почав до жiнок липнути?
- Еге! Ти ще не знаєш сих пройдисвiтiв! Се, коли хочеш знати, самi паливоди!
- Йо?
- I не йо! Учора зазвали мене до коша, буцiм i добрi. "Ось там се да те треба нам перековати, а в нас такого дотепного коваля й зроду не було",- та й давай мене поштувати. Я ж там п'ю та бенкетую, а вони в мене в господi лихо коять. Вертаюсь ранком, проспавшись, аж дома вже походжено.
- Та то тобi на похмiллє так iздалось, брате.
- Iздалось! - аж крикнув коваль.- А це ж як тобi здасться? Питаю в Iвася: "З ким же ви, синку, без мене вечеряли?" А вона, сука, вже й перехоплює: "З богом, скажи, Йвасю, з богом!" А дитина, звiсно, мале, лукавства не знає, поглянуло на неї та й питає: "Хiба ж, мамо, то бог, що в червонiм жупанi?"
Проїхали й мимо сих. Що ближче к царському намету, то все труднiш було пробиратись. Коло намету б'ють у бубни, а тут промiж народом ходять окличники да все кричать: "У раду! У раду! У раду!"_ Хоть народ i без окличникiв звiдусюди мов плав пливе. А найбiльш преться того мужицтва.
- Ну, вже, брате,- каже iнший,- з порожнiми кишенями до жiнок не вернемось! А другий, смiючись:
- Заробимо лучче, нiж на косовицi! Бач, у яких пани кармазинах, якi тиляги пiд золотом та пiд срiблом понадiвали! Аж хрястить! Усе наше буде!
- Та й коло крамних комор руки погрiємо! Казали запорожцi, що все порiвну мiж миром подiлять.
Гляне Петро, аж тут мiж мужиками тиснеться й Тарас Сурмач.
- I ти,- каже,- отеє супротив Сомка й панотця? А той:
- Спасибi вельможному пану Сомковi! Спасибi й твоєму панотцевi! Ви звикли обирати гетьмана тiлько козацькими голосами, а тепер i наш мiщанський речник чогось на радi стоїть! - да й потяг далi.
Ось уїжджають нашi у саме колесо вiщове. Узяли козаки од їх конi. Тут уже були самi козаки, так зараз i дали Гвинтовцi дорогу, а за Гвинтовкою й Петро з Череванем пробравсь. Iншi, зустрiвшись, тисли Гвинтовку за руку. Вiн тiлько, всмiхаючись, кланявсь.
Гляне Петро, аж помiж старшиною козацькою тiлько дене-де видно у комiрi червону стрiчку: усе повипускали голубiї. Ошибло його страхом: тут щось недобре скомпоновано!
I Черевань щось помiрковав. Обернувсь до Василя Невольника:
- От, бгате Василю, яка тут чудна мода завелась на стьожки! У нас червонi, а тут - дивись - усе блакитнi!
А той похитав головою да тiлько:
- Ох, боже правий, боже правий! Пробравсь Гвинтовка у саму перву лаву, мiж полковники, сотники да осаули, суддi полковi да обознiї з хорунжими. Тут i писарi стояли з каламарями й бiлим папером. Посеред колеса,- а колесо одзначили таке, що з одного краю до другого ледвi можна було що почути, якби перекликнутися,- так посеред колеса стояв стiл пiд турецьким килимом. На столi лежала булава Брюховецького з бунчуком i корогвою. Сам Брюховецький стояв у голубому жупанi перед своїх запорожцiв. Тут уже вiн був не той, що в Романовському Кутi: позирав гордо, по-гетьманськи, i тiлько всмiхавсь, узявшись у боки.
Але ось крiзь царський намет увiйшов i Сомко з своєю старшиною - усi в панцирах i мисюрках, з шаблями й келепами, як до бою. У руках Сомко держить золоту булаву Богданову; над ним розпустили хорунжi i бунчуковi вiйськову корогов i бунчук. Два тимпанники стали перед його з срiбними бубнами.
"Гордий, пишний i розумом високий гетьман! - подумав Петро.- Да на кого ти опираєшся, коли б ти тiлько вiдав! Диявол давно вже одлучив од тебе вiрнiї душi!.. По тонкiй кризi ступаєш ти на свого ворога... Жаль менi тебе, золота голово, хоть ти й перепинив менi дорогу!"
Так думав Шраменко, стоячи позад Гвинтовки. А кругом радного колеса крик i гомiн такий, мов Чорне море грає. Однак почув Сомко, як закричали йому брюховцi:
- Положи й ти булаву! Положи бунчук i корогов, переяславський крамарю!
Сомко звелiв ударити своїм тимпанникам у срiбнi бубни. Ущухнув трохи галас. Вiн тодi голосом чистим i поважним, мов у золоту трубу, протрубив:
- Не положу! Нехай скажуть менi мої пiдручники (i поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранцiв, я не знаю, звiдки ви втерлись мiж козацьке лицарство!
Боже! Як схопиться гвалт! Iншi вже совались iз колеса наперед, щоб зчинити бой; бо сiчовики, хоть прийшли й без оружжя, як сказав їм князь, да припасли по кийку пiд полою. Може б, без бучi й не обiйшлось, да сивiї дiди, батьки сiчовiї, стоючи перед братчикiв, зупинили.
- Стiйте,- кажуть,- дiти, стiйте, ладу ждiте! А з боку Сомкового старий Шрам, стоючи у первiй лавi, поглянув на обидва боки, на своєї сторони старшину, да й каже:
- Бачте, дiти, з ким нам довелось важитись за гетьманство! Чи достойнi ж сi буї вепри днiпровiї, щоб траiстовать з ними по-людськи? Шаблею ми з ними розправимось! Шаблею та гарматами протверезимо сих п'яниць нiкчемних!
Петро хотiв би пробратись до панотця. Знав добре, що тут без лиха не минеться, так хотiв заздалегiдь пристати до невеличкої купки вiрних, що стояли круг старого Шрама з червоними стрiчками. Да вже не можна було тепер жодним побитом протиснутись. А круг його стоять усе чii окаяннiї зрадцi у блакитних стьожках дд в голубих жупанах i вже, не боючись, голосно розмовляють.
- Ну, брате,- каже один,- дождали ми свого пращника; будемо панами на Вкраїнi! Нехай усяке козака знає!
- Над ким же ми пануватимем,- питає друїий,- коли всяка душа буде рiвна?
- Хто тобi сказав?
- А як же? Он, бач, тепер мiж козацькою старшиною бовванiють, наче гриби в травi, товстопикiї бурi омiстри од мiщан. А он пороззявляли роти на раду i мужицькi виборнiї.
- Ге-ге-ге! Не знаєш же ти Iвана Мартиновича. Я не таке чув, гуляючи вчора з його джурою. "Один,- каже,- тому час, що батько в плахтi. Нехай повеличаються, як порося на орчику, а там доволi з їх буде й греблi гатити. Буде кому пановати на Вкраїнi i без мугирiв. Iвану Мартиновичу аби козацтво пригорнути до свого боку".
Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходить iз царського намету боярин, князь Гагiн, з думними дяками. У руках царська грамота. Його пiдручники несуть царську корогов козацькому вiйську, кармазин, оксамит, соболi од царя у подарунок старшинi з гетьманом. Усi посли, по-московському звичаю, з бородами, у парчевих соболевих турських шубах; на ногах у князя гаптованi золотом, виложенi жемчугом сап'янцi. Поклонились обом гетьманам i козацтву на всi чотири сторони. Усi втихли, що чутно було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло пояса. Перехрестивсь князь великим хрестом, од лисини аж за пояс, потряс головою, щоб порiвнялись сивiї патли, пiдняв грамоту високо - два дяки йому руки пiддержували - i почав вичитовати царське iм'я. Як ось, позад брюховцiв, сiльська голота, не чуючи нiчого, що читають, почала гукати:
- Iвана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо!
А Сомкове козацтво заднє собi, чуючи, що оглашають гетьманом Брюховецького, почало гукати:
- Сомка, Сомка гетьманом!
I по всьому полю зчинивсь галас несказанний. Тодi й переднi бачать, що всi байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьманiв - усе ближче, все ближче, аж поки дiйшло до самої первої лави.
- Брюховецького!
- Сомка!
- Не дiжде свиноiзд над нами гетьмановати!
- Не дiжде крамар козацтвом орудовати!
- Так от же тобi!
- Вiзьми ж i ти од мене!
I зачепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою.
- Стiйте, стiйте лавою! - крикне Сомко на своїх.- Даймо шаблями їм одвiт!
Хто ж виймає шаблю да горнеться до гетьманського боку, а хто, нiби з ляку, тиснеться назад, кричучи:
- Не наша сила, не наша сила! До табору! Втiйкаймо до табору!
А запорожцi схопили Iванця за руки да вже й на стiл саджають, i булаву й бунчук до рук дають. Зопхнули й князя з думними дяками, як поперлись.
- Гетьман, гетьман Iван Мартинович! - кричать на все горло.
- Дiти! - крикне на своїх старий Шрам.- Так отеє ми потерпимо таку наругу! Спихайте Iванця к нечистiй матерi!
I кинулись купою до стола. Сiчуть, рубають низовцiв, саджають на столець Сомка. А запорожцi, як злiї оси, не боячись нiчого, з одними киями да ножаками, лiзуть i б'ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук i переломили надвоє, одняли й булаву.
Оглянеться Сомко, аж при йому тiлько зо жменю старшини.
- Ей,- каже,- годi! Нема тут наших! Старшина гляне, аж кругом самi запорожцi. Iванець, махаючи булавою, кричить:
- Бийте, небожата, крамаря! Шапку червїнцiв пiд добру руку!
Тодi Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тiсно, плечем поуз плече, да назад до намету. А iншi там же поклали голови. За намегом стояли їх конi. Може б, i тут не влизнули, да московське вiйсько, що _прийшло з Гагiним, пропустивши до намету Сомка з старшиною, заступило їх од запорожцiв.
Тим часом Черевань усе скрикував Сомка гетьманом.
- Що се ти, вражий сину, репетуєш, стоючи мiж нашими? - крикну гь на йою запорожцi.
- А що ж,- каже,- бгатцi? Я свою зятя на всякому мiстi оберу iетьманом.
- Еге! - закричав отаман.- Се крамарiв тесть! Бийте його, кабанячу тушу!
Тут деякi поточились до Череваня, i, може б, там йому й капут був, да Василь Невольник пiзнав ватажка.
- Пугу-пугу! - закричав, - пугу. Головешка! Гаврило! Хiба не пiзнав Василя Невольника? Не чiпай сього пана: вiн на моїх руках!
- Еге! Ось де зiйшлись! - каже той, пiзнавши Василя.- Угамуйтесь, братчики,- каже до своїх,- багацько нам тепер роботи й без його.
Да й поперлись до столу, б'ючи всякого, хто не з блакитною стрiчкою.
А Гвинтовка тим часом, сiвши на коня, проїхав сюди-туди, пiднявши вгору срiбний пiрнач (де вiн його взяв, нiхто не знає); на пiрначi пов'язана широка блакитна стьожка.
- Гей,- каже,- козаки, непорожнi голови! Хто не забув держатись за гвинтовку, до мене! За мною! - да й поїхав з ради до табору, держучи високо над головою пiрнач iз блакитною стьожкою. А за ним повалило козацтво, як за маткою бджоли.
Козацтво ж просте, реєстрове собi, а старшина, значнi козаки - собi. Хто оддалеки забачить срiбний пiрнач, так i прилучається до боку нiженського осаула. Поки переїхав поле до Сомкового табору, назбиравсь за ним такий поїзд, як i за гетьманом. Сомко ж iз своєю купою на конях прибуває у табiр до полку Переяславського, а Гвинтовка до полку Нiженського.
Покликне Сомко на своїх козакiв:
- До шику! До лави! Пушкарi, ришгуйге iармати! Пiхота з пищаллю помiж гарматами, а комонник по крилах!
Поїхали генеральнiї старшини з полковою старшиною по всiх полках, по всiх сотнях шиковати до бою вiйсько. Сомко, увесь палаючи, поблискує помiж лавами своїм срiбним панциром. Одна в його думка - ударити на Iванцiв табор, розметати, як полову, тiї гайдамацькi купи, силою вирвати бунчук i булаву в харцизяки, коли не стало нi розуму, нi правди на Вкраїнi!
Iще ж не пошиковала старшина полкiв, iще не крикнув вiн рушай,_ а вже полк Нiженський з табору й рушив.
- Е, Васюта не звик слухати старших! - каже Сомко.- Ну, дармо, нехай б'є первий, а ми пiдопремо його.
Коли ж прибiгає сам Васюта конем:
- Бiда, пане гетьмане! Отепер ми посiли!
- Що? Як?
- Отепер то в нас кобила порох поїла! Не я вже полковник нiженський, а Гвинтовка! Дивись, як пiрначем над козаками посвiчує!
За Васютою бiжать деякi й з старшини нiженської. Сотник Костомара кричить:
- Пропала справа! Без Нiженського полку, як без руки правицi!
Iще Сомко не наваживсь, що в таку трудну минуту чинити, як ось козаки, пiдскочивши до вiйська сторони Брюховецького, наклонили сотня за сотнею корогви да одвернули, да зараз i почали вози своїх старшин жаковати - тих, що до Сомка прихилились. А з другого крила сомкiвцi теж заворушились.
- Якого,- кажуть,- чорта чекатимеш, поки нас вiзьмуть шаблею з безбулавним нашим гетьманом? - да, похапавши кожна сотня корогви, i собi рушили на поклон Брюховецькому.
Бачить тодi Сомко, що зовсiм лихо, побiг з старшиною на конях до царського намету, до князя. Уходять у намет, а Iванець там од князя царськi дари приймає. Круг Iванця Вуяхевич i iншi значнi сомкiвцi з запорожцями.
- Га-га! - крикнув клятий на радощах.- От яка рибка в сак ускочила!
А Сомко, нiчого не слухаючи, до князя:
- Що се ти, князю, дiєш? Хiба на те послав тебе цар на Вкраїну, щоб ти потакав запорозьким бунтам?
А князь стоїть, мов тороплений, бо ще й до себе не прийшов за великим гвалтом помiж вiйськом. У Московщинi вiн зроду такої хуги не бачив.
А Сомко:
- Нащо ж ти й вiйсько з Москви на наш хлiб привiв, коли воно стоїть, не ворухнеться? Не доведе вас до добра така полiтика, щоб меншого на старшого пiдпирати? Давай менi свою воєводську палицю - я одiб'ю твоїми стрiльцями голоту од табору!
Князь тiлько переступав з ноги на ногу.
Як тут гукне Брюховецький:
- Властю моєю гетьманською бороню тобi, князю, втручатись у нашi справи! Козаки самi собi суддi: два з третiм, що хотя роблять. А вiзьмiть, небожата, та вкиньте в глибку сього бунтовника!
- Так нема нiде правди? - каже Сомко.- Нi в своїх, нi в чужих? А Iванець:
- Єсть правда, пане Сомко, i вона тебе покарала за твою гордость! Вiзьмiть його, братчики, та забийте в кайдани.
- Пане гетьмане! - каже вiрна старшина, обступивши Сомка.- Лучче нам положити усiм отут голови, нiж оддати тебе ворогу на наругу!
Заплакав тодi Сомко, поглянувши на своє товариство.
- Братцi мої,- каже,- милiї! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мiй ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай i голова! Прощай, безщасна Україно! - i кинув об землю свою шаблю.
Усi круг його теж покидали свої шаблi. Щиро заплакали вiрнi козаки.
- Боже правосудний! - кажуть.- Нехай же нашi сльози упадуть на голову нашому ворогу!
Дуже звеселивсь тодi Брюховецький. Зараз iзвелiв Сомка, Васюту i всю їх вiрну старшину взяти за сторожу, а Вуяхевичу - на Москву листи писати, що ось нiбито Сомко з своїми пiдручниками на царя козацтво бунтує, Гадяцькiї пункти_ ознаймує людям, радючи царського величества одступати. А князь Гагiн собi компонує, як би тих нещасних iще бiльш притушковати, щоб не спливла наверх неправда, що, взявши од Iванця великi подарунки, його неситiй злобi потурає. Тим часом повiв новою гетьмана з старшиною в соборну нiженську церкву до царської присяги. А вийшовши з церкви, гетьман запросив князя з послами до себе на обiд, у двiр до бурмистра Колодiя. Там мiщане наготовили бучний бенкет Брюховецькому з старшиною.
XV
Одчепившись ото Черевань од запорожцiв, насилу оддихавсь, щоб промовити слово.
- Бгате Василю!-каже.-Давай менi боржiй коня! Нехай їй бiс, сiй радi! От не в добру годину знесло мене з тим божевiльним Шрамом!
Пiшов Василь Невольник за кiньми, так куди! Заверюха кругом така, що не второпає, куди i йти. Так як скiпка на водi крутиться, попавши на чорторий, так вiн ворочавсь мiж тим ярмарком. А тут iще добре й не знає, де поставили коней Гвинтовчинi козаки; так наждавсь Черевань уволю. Скрiзь народ товпиться; пiд боки його штовхають; неборак тiлько сопе!
- Де оце в нечистого мiй Василь занапастивсь?.. Бгатику,- каже до Петра,- не кидай же хоч ти мене!.. Ой, коли б менi добратись живому та здоровому до Хмарища! Нехай тодi радує собi хто хоче!
Як же ото огласили запорожцi Брюховецького гетьманом, то зараз i порiдшало трохи на радi. Перш ото Гвинтовка одвiв своїх пiдручникiв; потiм i другi сомкiвцi рушили до табору. Тiлько запорожцi iграли круг гетьманського столу, як злiї оси круг свого гнiзда, да простий люд селюки гули по всьому полю, що тiї трутнi.
З пiвгодини ще не знали селяне, що мiж козацтвом робиться. Як же вже рушив Брюховецький з князем до присяги у мiсто, тодi по всьому полю чернь загукала:
- Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер нi пана, нi мужика, нема нi вбогих, нi багатих! Усi поживемо в достатку!
- Що ж, братища? - кажуть iншi. - Рушаймо панським добром дiлитись! Повне мiсто тепер панства.
- Е, ще буде час у мiстi погуляти! - одвiтують другi.- А он козацтво Сомкiв табор рабує. Дурна Сомкова старшина понабирала з собою самих кармазинiв повнi вози.
- Ну, хто куди любля! Усюди є об вiщо погрiти руки!
I от - одна купа сюди, а друга туди, одна сюди, а друга туди: половина люду до мiста повалила, а половина чкурнула до Сомкового табору. По полю пооставались тiлько гуляки, що на радощах понаймали музики да й водяться з ними купами, танцюючи.
Чудно було Петровi да й Череваневi дивитись на тiї музики та гопаки у такий смутний час, що плакати б усiм треба, а не веселитись. Коли ж валить, мов тiї хвилi, люд от табору; а назустрiч йому купа селян од мiста.
- Куди ви? - питаються.
- А ви куди?
- Ми до Сомкового табору.
- А ми до мiста. Там, кажуть, є пожива!
- Є, чорта з два!
- Як?
- Так, що не пускають! Московська сторожа не пускає нашого брата в мiсто.
- Шкода ж i до табору! Козаки самi там пораються, а нашому брату дають оглоблею по гамалику!
- Що ж оце? Дак це нас козаки, мабуть, убрали в шори?
- Трохи чи не так, як Виговський Москву! Як ось надбiгають iще новiї купи.
- Бiда! - кричать.- Пропала справа! Чи чули, що кажуть запорозькi братчики?
- А що ж вони там кажуть?
- От що! Посунулись деякi з наших через городи, стали поратись коло панських дворiв, дак братчики їх киями. "Убирайтесь,- кажуть,- iк нечистiй матерi, мужва невмивана!" - та й виперли за мiсто. Нашi почали були пручатись: "Ми ж тепер усi рiвнi!" - "Ось ми вас,- кажуть,- порiвняємо батогами! Ховайтесь, вражi дiти, заздалегiдь по запiчках, поки не здобулись лихої години!"
- Еге! Дак отака нам дяка! - закричали тодi привiдцi (у кожної купи був свiй ватажок).- Стiйте ж, братцi! Коли ми помогли кому злiзти на гетьманський стiл, дак зумiємо i зi столу зопхнути! Куптесь у полки, кричiть "у раду!"_ Визвольмо Сомка та Васюїу з неволi: тiї за нас уступляться!
Заворушився люд, заюмонiв, пiднявсь по всьому полю галас. Тiлько нiчого з того не вийшло Iншi, по-мiрковавши, кажуть:
- Нi, вже, мабуть, шкода перемiшувати тiсто, вийнявши з печi! Яке посадили, таке i спечеться. Буде з нас i того, що потанцьовали днiв зо два з запорожцями.
А другi:
- Шкода, шкода! Козацтво тепер стоятиме усi в одно; полатають нам боки, та з тим i додому вернемось. Втiкаймо лучче заздалегiдь!
Тим часом деякi ведуть таку розмову:
- Я собi таки пiймав iз воза в таборi сало! Буде жiнцi та дiтям до пилипiвки!
- А я пшона мiшок! Коли б хто помiг доперти до хутора.
- Ге! Що ваше сало та пшоно! - каже третiй волоцюга.- Я он попав був жупан такий, що пари волiв стоїть, та гаспедський козак дав келепом по руцi так, що не рад би й шестирику! Тепер саме в косовицю доведеться попоноситись iз рукою! I чарки горiлки не заробиш. От тобi й рада!
- Рушаймо, рушаймо додому, поки ще й нiг не поперебивали, мов кабанам у городi! - кажуть мужики.- Нiде правди дiти, не на добре дiло ми пустились! Лiпше зробили нашi сусiде, що не послухали запорожцiв. Тепер стидно в село й очi появити: довiку будуть дражнити чорною радою!
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 125 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |