А Шрам збоку слухає-слухає, да не знає, що вже тим навiсним речникам i казати. "Нiчого й речей дурно тратити,- думає собi.- Тут, бачу, довго хтось поравсь, а не хто бiльш, як отiї проклятiї комишники! Бач, яку старовину розворушено! Тодi ж i бог благословив проти гордих дукiв да беззаконної шляхти ставати; а тепер Iванець для своєї користi роздуває старе вогнище. Темний люд закарбовав собi в головi кармазини_ да нашийники, _так тепер тiлько тюкни, вiн по готовому слiду безумнiї речi й городить, сам себе возмущає, а лукавий Iванець тим часом до свого добирається! Велика буде милость божа, як ми його подужаємо!"
Х
Другого дня, на заходi сонця, зблизились нашi подорожнi до Гвинтовчиного хутора, що стояв трохи у боку од Нiженя, серед гарної дубової та липової пущi.
Проїжджаючи мимо ковалеву хату (у пущi жив коваль хуторський), тiлько що Шрам одрiзнивсь од своїх, щоб поспитати, чи дома пан Гвинтовка, як iз дверей мов лихий пхнув жiнку, трохи коневi пiд ноги не сунулась; а за нею з макогоном вискочив з хати чоловiк.
- Уже ж, - каже, - я тобi дам за цi пiснi! Добравсь тепер я до тебе!
Бачить жiнка, що нiкуди втiкати, давай круг Шрамового коня бiгати.
- Ось,- каже,- лихо велике! Хiба нельзя вже й заспiвати:
Ой, ти старий дiдуга, Iзогнувся як дуга,
А я, молоденька,
Гуляти раденька!
Чоловiк справдi вже був сивий, а жiнка чорноброва й молоденька.
- Ось постiй, - каже, - суча дочко, дай менi тебе за космаки пiймати; я тобi покажу свою старiсть!.. Смiйся, смiйся! Засмiєшся ти в мене на кутнi!.. Моргай, моргай! Ось як моргну тебе, то й ногами вкриєшся!
Та й давай гасати за нею круг Шрамового коня. А вона:
- Оддиш-бо трохи, Остапе! Бач, як засiпся!А я тобi заспiваю другої, коли цiї не вподобав.
Та й заспiвала, танцюючи кругом да плещучи в долонi:
Коли б менi або так, або сяк,
Коли б менi запорозький козак,
То б вiн мене сюди туди повернув,
То б вiн мене до серденька пригорнув!
- Е, дак он якої ще! - закричав чоловiк,- Уже ж тепер вiд мене не злизнеш! То-то я бачу, що запорожцi щось дуже часто заходять до тебе, суки, води напитися!А в їх не вода на думцi!
Да й почав iзнов ганятись за жiнкою. А вона бiгає круг Шрамового коня да ще й бiльш його дратує.
- Згиньте ви к нечистому!- каже Шрам.- Дайте менi проїхати!
- Де ж менi, панотче, дiтись?- каже жiнка.- Вiн мене вб'є, як наздожене. Тут хоч дурний, та такий злий, як собака.
- Сором тобi, - сказав тодi Шрам чоловiковi, - сором тобi iз сивими усима та блазнем себе являти!
Коваль тодi розшолопав, перед ким вiн єсть, уклонивсь панотцевi да й потяг у хату, пiймавши обличня. Тiлько на порозi ще посваривсь макогоном на жiнку, а вона йому, регочучи, показала дулю.
- Чи дома пан осаул полковий? - поспитав у неї Шрам.
- Та дома! - каже.- Там усе з запорожцями бенкетує.
- Як? Гвинтовка з запорожцями!
- А чому ж, панотче? Хiба не знаєте, що запорожцi тепер першi люде в свiтi? Кажуть, подаровав їм цар усю Вкраїну.
- Щоб ти окаменiла, як Лотова жiнка, за такi речi! - крикнув з досади Шрам да скорiш i поїхав од неї.
- Сiль тобi на язик, печйна в зуби! - оддала потиху ковалиха, бо була трохи п'яненька.
Наздоганяючи своїх, Шрам iще раз зупинивсь, стрiвши божого чоловiка.
- Отак,- каже,- дiду! Не схотiв їхати зо мною, да перше мене тут опинився!
- Е, да се Шрам до мене говорить! - каже божий чоловiк.
- Як отеє тебе господь сюди занiс?- питає Шрам.
- Да от, попали мене у свої руки прощальники, сиплють срiбло-золото, не одпускають од себе жодною мiрою, да оце й пiд Нiжень затягли.
- Нащо ж ти їм тут здався?
- Оставили на мої руки товариша. Занедужав у їх курiнний. "Одходи нам, батьку, сього козака, так ми тобi поможемо не на одного невольника". Так отеє живу тут да й няньчусь iз ним, як iз дитиною: то спiваю йому, то що. Здобувсь добре сiромаха. Той самий, що й з твоїм Петрусем iзчепивсь.
- I отеє тобi одогрiвати таку гадюку!
- А чому ж? Менi усi ви рiвнi; я в вашi чвари да свари не мiшаюсь.
- Iродова душа! - каже Шрам.- Трохи менi остатнього сина не спровадив на той свiт!
- А що пак твiй Петрусь? Як мається?
- Тут iзо мною. Насилу, бiдний, на ноги знявсь.
- Так ви отеє в Гвинтовки гостюватимете?
- Хто в Гвинтовки, а я поїду просто до Васюти.
- Не застанеш ти Васюти в Нiженi; поїхав, кажуть, у Батурин на раду.
- На яку раду?
- Хто ж його знає, на яку! Усе, мабуть, про гетьманство клопочеться, так от iзозвав раду ще в Батуринi.
- Так i Гвинтовка там?
- Нi, мабуть, йому не треба Гвинтовки до сього дiла. А то чому б не зозвати ради у своєму столечному мiстi? Да цур йому! Що нам до того? Прощай, панотче, не задержуй мене.
Да з сим словом одвернувсь i пiшов собi гаєм.
Шрам наздогнав свiй поїзд коло високих ворiт пана Гвинтовки.
Будинки в сього значного козака були не Череваневих: гонтова криша височенна, у два п'ятра; а в кришi вiкна повироблюванi, i рiзаною мережкою скрiзь гарно облямованi. Зверху кришi по рiжках шпилi, а наверх комина вертиться по вiтру залiзний пiвень. Панський будинок був. А посеред двору в Гвинтовки стояв стовп, i в стовпу усе кiльця, то залiзнi, то мiднi, то срiбнi. Ото знак, що простий козак або посполитий в'яжи коня до залiзного, а хто
значний козак, то до мiдного; як же хто рiвня господаревi, так той уже до срiбного.
Череваниха, розгледiвши те все, обернулась до Шрама да й каже смiючись:
- Не дурно ж, мабуть, у мого брата жiнка княгиня: у його все не по-нашому. А Шрам понуро:
- Се вже так: дiгтяр i смердить дьогтем. Коли взяв польку, то вона тебе наскрiзь своїм духом пройме.
Як ось, тiлько що нашi в'їжджають у ворота, аж пан Гвинтовка вертається з польовання в другi. Круг його хорти на мотузках; за ним їдуть козаки, трублять у роги, да ще пар зо двi й волiв ведуть за собою.
- Еге, добродiйко! - каже Шрам Череванисi.- Да твiй брат справдi, бачу, у пани пошився! Коли козак водив хорти за собою на мотузках?
- Се ще не диво,- каже Череваниха,- а диво, що он якого звiря впольовали!.. Як ся маєш, як живеш, пане брате? - закричала до Гвинтовки. - Привiтай лиш нежданих гостей.
- I жданих, i давно званих! - каже Гвинтовка, пiд'їжджаючи до ридвана. - Чолом, кохана сестро! Чолом, любий зятю! Чолом, панно небого! Е, да хто ж отеє ще з вами? Невже се пан Шрам?
- А кому ж би була нужда,- каже Шрам,- забиватись сюди аж iз Паволочi? Ось мiй i син, пане полковий осауле, тобi до послуги.
- Ну, вже такої радостi я й не сподiвавсь! - каже Гвинтовка. - Настусю, Настусю-серденько! - крикне, обернувшись до будинку. - Вийди лиш подивись, якi до нас гостi завiтали!
У дверях з будинку показалась господиня. Ще була молода i хороша, тiлько блiднолика панi. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в неї хода, не та й постать, да й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була панi.
- Княгине моя, золото моє! - каже їй Гвинтовка.- Привiтай же моїх гостей щирим словом i ласкою. От моя сестра з дочкою; от мiй зять; а ось високоповажний пан Шрам iз сином. Його всяк знає на Вкраїнi i в Польщi.
Княгиня зiйшла з рундука назустрiч гостям, веселенько всмiхаючись, тiлько дивилась якось так жалiбно, що аж чудно усiм здалось. Зараз можна було догадатись, що в неї лежить на душi якесь тяжке, невсипуще горе.
Гвинтовка скочив з коня, узяв свою жiнку за руку i пiдвiв до ридвана. А Череваниха з дочкою тож вилiзли з ридвана, щоб привiтатись iз своєю вельможною родичкою. Оглядують тую княгиню, як яке диво; до неї, аж княгиня наче їх i не бачить. Щось друге в неї перед очима; аж помертвiла, наче щось страшенне побачила. Далi як крикне не своїм голосом:
- Ридван! - да й упала без пам'ятi.
Усi засмутились; не знали, що се з нею сталось. Один Черевань усмiхавсь, догадавшись, що тому за причина.
- Ге? Не дивуйтесь,- каже,- бгатцi: ридван сей узяли ми пiд Зборовом, а в ридванi сидiв князь iз княжам. Князя ж погнали татаре до Криму, її княжа вражi козаки, насунувшись, кiньми затоптали.
Княгиню тим часом пiдвели з землi. Здихнула небога на вiтрi, да, мабуть, почувши, що сказав Черевань, аж застогнала, наче її хто ножем шпирнув у серце.
- Бач, лядське кодло! - каже тодi крiзь зуби Гвинтовка.- Я думав, вона вже забула прежнi норови, аж, мабуть, вовка скiлько хоч годуй, а вiн усе в лiс дивитиметься!
- Га-га-га! - засмiявсь Черевань.- Хiба ж я тобi не казав: "Ей, не бери, бгате Матвiю, ляшки: не буде тобi з нею щасливого життя!"
- Цур йому! - каже Гвинтовка.- Годi вже про се! Просимо до господи, дорогiї гостi. Ви, чертi! - гукнув Гвинтовка на свої слуги.- Чого стоїте поторопiвши? Однесiть панiю в покої.
- Скажи, бога ради,- спитавсь у Гвинтовки Шрам, як увiйшли до свiтлицi,- що отеє за дикий звiр iз рогами показавсь у нiженських пущах? Ганялись нашi батьки по низових степах за бiлорогими сугаками; ганялись нашi дiди, коли правда, що спiвають у пiснях, i за золоторогими турами по Днiпрових борах, а на такого тяжконогого звiря ще зроду нiхто не полював.
- Iнший,- каже,- панотче, тепер час, iншi й звичаї. Сугаки да тури їли одну траву, а сей тяжконогий звiр перегризає дуб i всяке дерево при самому коренi.
- Га-га-га! - засмiявсь веселий Черевань.- Се вже, бгатику, справжня загадка.
- Он, бачите,- каже Гвинтовка,- iдуть у двiр, познiмавши шапки, нiженськi кушнiрi да салогуби. Якi тепер смирнi та покiрливi, що в мене воли в дворi; а пiди поговори з iми в магiстратi: там зараз покажуть тобi трухлий шпаргал iз вислою
печаттю!
- Да що ж тобi заподiяли сi добрi люде? - питає Шрам.
- Справдi, що добрi! - каже, всмiхнувшись, Гвинтовка.- Коли б ти почув, панотче, як сi добрi люде на городову старшину з запорожцями похваляються! Запорожцi тепер з мiщанами як рiднi брати; п'ють да компонують укупi, як би нашому брату яму викопати. I така завелась смiлость у вражих мугирiв, що їде значний козак улицею, нiхто й шапки не ламає.
- Да пiдожди ж, пане-брате, - каже Шрам, - а ти ж сам чия сторона?
- Отеє ще! - каже Гвинтовка.- Авжеж, гетьманська.
- А чого ж ти водишся з запорожцями?
- Хто се тобi сказав?
- Хто б не сказав, а чутка така, що ти бенкетуєш iз ними не згiрш од мiщан.
- Плюй ти, панотче, тому в вiчi! Щоб отеє я, будучи паном на всю губу, не знайшов собi лiпшої компанiї над запорозьку челядь!
- Так, так,- каже собi крiзь зуби Шрам,- бачу вже я добре, що ти пан, хоть i не кажи.
А Гвинтовка глянув у вiкно да й гукнув на свої слуги:
- Хлопцi! Бийте вразьких личакiв по гамаликах! Женiть батогами з двору хамове кодло!
- Казна-що, бгате! - каже Черевань.- Хто ж таки християнина, наче собаку, проганя од порога!
А Шрам, не витерпiвши, додав:
- Так робили тiлько пани ляхи да нашi недоляшки. Чи не обляшила й тебе твоя княгиня?
- Як отеє так? - крикне Гвинтовка.
- Так, що твої речi i звичаї годились би й звiрю Єремi.
Почервонiв, як мiдень, Гвинтовка.
- Батьку! - каже.- Од одного тебе я стерплю такi речi, не проливши гарячої кровi! Я такий Єрема, як ти Барабаш. Єрема!.. Да нехай сатана вiзьме мою душу, коли не рад я повсякчас вийняти за Вкраїну шаблю один против десятьох!
Да й вийняв з пiхви шаблю i блиснув нею на сонцi; а сонце вже сiдало i тiлько на сволоцi крiзь вiкна червонiло.
- Ну, ну, угамуйсь,- каже Шрам,- хiба ж я тебе не знаю? Мало чого скажеться пiд гарячу минуту? Не все, кажуть, переймай, що по водi пливе.
А сам собi подумав: "I Єремi дорога була Україна; i вiн махав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєтностi?"
- I справдi,- каже Гвинтовка,- припало ж менi тепер змагатись, як треба гостей шановати. А гей, княгине! Давай лиш козакам вечеряти!.. Помиливсь ти, панотче,каже знов до Шрама,- дуже помиливсь, сказавши, що жiнка мене обляшила. Тривай лиш, чи не я її окозачив. Дивись: не гайдуки, не маршалки застилають у мене стiл. Доказали ми ляхам козацької слави: княгинi їх тепер служать козакам за столом i не за столом! А ти кажеш, що жiнка мене обляшила. Княгине, моє ти золото! Чи ти спиш, чи не чуєш? Вечеряти козакам пора!
Так вигукував осаул полковий Гвинтовка: хотiв притьмом довести перед Шрамом, що в його жiнка все одно, що служебка, хоть би вона була сто раз княгиня. I так, як мертве нехотя устає на чарiвницький поклик з домовини, так тая княгиня, мов не своїми ногами, увiйшла до свiтлицi на грiзний поклик свого чоловiка. I так, як молода рабиня у старого, сивобородого турчина служить, i тремтить, i низько покланяється, так i та нещаслива княгиня, догоджаючи свойому чоловiковi, низько вклонилась гостям i почала застилати стiл бiлою скатертю. А руки ж то бiлi, нiжнiї, засуканi по-хазяйськи по лiкоть, здаються чистiшими од скатертi i нiжнiшими од миткалевих рукавiв - сiяють крiзь вечiрню тiнь, як свiжий снiг ранком надворi. Чи на те ж вони вихованi, випестованi, щоб, покинувши високi князькiї замки, застилати стiл козаковi?
- Не честь, не слава хiба козакам,- каже господар, гледя на неї,- що в їх такiї слуги? Сестро, небої о, прошу ж до гурту. Сiдайте да й не клопочiтесь у мене в господi нi про що, як пани над панами. Вам услуговуватиме горда польська папi, високоiмснитая княгиня! А Череваниха каже:
- Ридван наш так налякав твою господиню, що коли б їй - у добрий час мовити - чого не сталось iз переполоху. Може б, iзмити її свяченою водою, да нехай би надiла сорочку пазухою назад?
- Е, сестро! - одвiтує Гвинтовка. - Мiй голос пiднiме її i з домовини. Не вважай, що вона така смутна сьогоднi: скажу тiлько слово, так зараз розвеселиться да ще й через шаблю поскаче. Нашi козачки танцювали ж колись пiд лядську дудку.
Хто б то змiг розказати, що на ту пору дiялось на серцi в бiдної княгинi! Мабуть, привикла вже небога до такого глуму; уже й не плаче й не зiтхає. Слухає теє гор'дованнє од свого чоловiка так, мов не про неї й рiч; тiлько часом здригнеться од його грiзного голосу, як струна на бандурi.
- Боржiй, боржiй, жiнко! - покрикує на неї Гвинтовка.- Докажи, що твоя висока порода на якесь таки лихо тобi здалася. Давай нам якоi-небудь настойки чи запiканки, тiлько такої, щоб i старе помолодшало.
Принесла княгиня й запiканки, почала гостей шановати. Мусила перше випити чарку сама, i тодi вже стала гостей обносити.
- Пийте тепер безпечнiше, дорогiї гостi,- каже господар,- ляшка вас не отруїть.
- А од їх роду - не во гнiв твоїй жiнцi - се iнодi й станеться,- каже Шрам.- Може б, i батько Хмельницький пожив iще на свiтi, якби не сватавсь iз ляхами.
- Бач, моє золото, якi твої земляки! - каже Гвинтовка.-Хвали бога милосердного, що я тебе слобопив од їх. Хоть, може, мої липовi свiтлицi й не те, що княженецькп замки, так хоч поживеш мiж православними християнами; усе-таки не так смердiтимеш лядським духом, як позовуть на суд перед бога!
- Та чи по нашому ж вона молиться? - шепнула Череваниха братовi.
- Отак, сестро! - одвiтує той голосно.- Невже ж ти думаєш, що я мав би кателичку за жiнку? Уже не знаю, що там у неї в душi сидить, а вона в мене i до церкви ходить, i хреститься по-нашому. Перехрестись, моє золото!
Княгиня перехрестилась, як дитина, i що то! Бачся, нiчого не заважають слова, а Леся, да й сама Череваниха, насилу змогли дивитись без слiз на ту нещасливу невiсту. Так, як бiдний горобчик попадеться у руки хлоп'ятам та й не знає, за що над ним знущаються, а тiї йому виспiвують, як жиди Христа мучили, крутять да пiдкидають угору, так ся безталанна княгиня попалась тепер мiж козаки; i що там тiї князi, сенатори да великi пани наробили, про що вона й не вiдала, за все тепер одвiчає.
Тiлько ото що посiдали за стiл i Шрам поблагословив страву, як ось хтось одсунув знадвору кватирку i гукнув на всю свiтлицю:
- Пугу!
Шрам з серця аж ложку покинув, а господар замiшавсь-замiшавсь да й сам не знає, що йому робити. Як ось iзнов:
- Пугу! Чи ти спиш, пане князю, чи вже так завеличавсь, що не хочеш пустити доброго чоловiка i в хату?
- Просимо, просимо, пане добродiю! - каже Гвинтовка.- I сiни, й хата перед тобою настiж.
- А собаки ж у вас не кусаються?
- От славно! А нащо ж спiвають:
Запорозький козак
Не боїться собак?
- А кiшки в вас не дряiiаються?
- Бог з тобою, добродiю!
-Тепер чортзна як стало на Вкраїнi! - каже, усе-таки за вiкном, голос.- Наш брат не у всякi дверi й сунься.
- Коли не у всякi,- каже Гвинтовка,- так у мої i опiвночi можна.
- Пане Матвiю! - озвався тодi до його Шрам. Так отес ти так не брагаєшся з запорожцями?
-Е, добродiю мiй! - каже, зачервонiвшись з сорому, Гвинтовка.- Запорожець запорожцевi не пара. Се батько Пугач, старець, або дiд кошовий. Iз ким, iз ким, а з їм ладити треба. Тепер на Вкраїнi усе так перевернулось, переплуталось i перемiшалось, що навпростець нiкуди не проiдеш. Утремо ми запорожцям носа, як колись вiзьме наша, а тепер поки що треба гладити за шерстю. Вони-бо в царя велике пошанованнє мають i, чого хочуть, усе одержують.
- Не їздить же нам, пане брате, iз тобою одним шляхом,- каже понуро Шрам.
Як ось увiйшов до свiтлицi батько Пугач, старий, довгоусий дiдуган, iз своїм чурою. У простих сiмрягах, а сорочки чорнi, як сопуха. Да господаревi, мабуть, на сей час було байдуже, що не одягнi гостi: забувши i своє панство, зустрiв батька Пугача з таким привiтаннєм, мов той у найдорожчих кармазинах.
- Прошу ж,- каже,- за стiл до громади.
- Не сяду! - каже Пугач, стоя серед свiтлицi.
- Чому ж не сядеш?
- Тому, що в тебе добрим людям така честь, як собакам.
- Про яких се ти добрих людей говориш?
- Та хоч би й про тих, що за вiз хворосту платять по двi пари волiв. Та ось вони й самi йдуть до твого вельможного панства. Без мене ти їм не дав i приступу.
Увiйшли мiщане в свiтлицю да й стоять у порога.
- Ну, скажи,- каже батько Пугач,- за що ти в їх воли забрав?
- Щоб не рубали гаю, от за що!
- Та вони ж, коли хочеш знати, не в твоєму гаю рубали, а в городовому!
- У городовому, батьку! У городовому, пане! - загули мiщане, кланяючись то Пугачевi, то Гвинтовцi.
- От славно! - каже Гвинтовка.- З якого ж се часу моя займанщина стала городовим гаєм?
- Та це, пане,- одвiтують,- по-твойому вона твоя, а по нашим магiстратським записям вона наша бiс зна з якого ще часу. Ще скоро батько Хмельницький вигнав ляхiв та недолящкiв з України, то зараз i дав нам привiлей осягти пiд город поля, гаi i сiножатi, якi самi улюбимо. Ще й досi є знаки, що позначили нашi бурмистрове.
- Та се то ми знаємо,- каже Гвинтовка,- що ви того тiлько й пасли, як би вхопити щонайкращий шматок iз козацької здобичi! Козакам було тодi не до займанщин: козаки тодi бились iз ляхами понад Случчю, понад Горинню да топились по багнах, а ви з своїми пикатими бурмистрами давай викроювати щонайкращi поля та сiножатi! Се то ми знаємо! Так, отже, нi! Козацький бунчук переважить бурмистерську патерицю! Пан полковник сам давав менi бунчука, щоб я його рукою займав собi займанщину, скiлько за день конем об'їду. Цiлий день не вставав я з своїми з коня, i тепер нехай нiхто не говорить, що се [не] моє добро!
- Послухай, пане князю, ти мене, старого Пугача, - каже поважно сiчовий дiд.Старий Пугач нi для кого в свiтi душею не покривить. Нехай мiщане дечим i поживились од козакiв у польську заверюху, та вже ж i козаки почали тепер нагинати їм шиї справдi по-шляхетськи. Засiвши в їх магiстрати, в ратушi, старшина козацька орудує їх вiйтами, бурмистрами i райцями, як чортяка грiшними душами. Коли тобi полковник дав займанщину, то нехай воно так i буде; тiлько ж не обiжай добрих людей, верни їм їх воли.
Помовчав трохи Гвинтовка да, глянувши на Шрама, й каже:
- Нi, нехай шукають їх у бурмистрiв, що поробили в моїх гаях прикмети; а я докажу їм, що я в своєму добрi пан. Треба сим безшабельним гевалам збити трохи пихи.
- Ох, швидко сi гевали зроблять вас гамаликами! - сказав тодi батько Пугач.- Не поможуть вам нi шаблi, нi бунчуки! Дурнi ви, дурнi з своєю пихою, та й не каєтесь! Дiтки мої! - обернувсь до мiщан.- Плюйте ви й на його гординю, й на його здирство! Ми вернем вам ваше добро десятерицею.
- О, спасибi ж тобi, батьку, що хоч ти за нас уступився! - кажуть мiщане.- Просимо ж до нас на вечерю. Не погордуй уступити до нашої простацької господи. Прощай, пане князю. Прийде й на нашу юлицю празник.
- Потривай, пане добродiю,- каже Гвинтовка,- я не хочу сперечатись iз тобою через личакiв. Нехай беруть воли к нечистiй матерi, а ти оставайсь вечеряти.
- Не до вечерi тепер нашому брату,- одвiтовав Пугач.- Будуть хутко нашi сюди пiд Нiжень. Ось iдуть уже царськi бояре; ми їх до Переяслава не пустимо. Гарний город i Нiжень для чорної ради. Дак не до вечерi вже нам тепер.
I, не дожидаючись одповiдi, насунув шапку да й потяг iз хати. Мiщане за ним.
А Гвинтовка оставсь тепер перед Шрамом нi в сих нi в тих. Бачить, що вже Шрам розкусив його. От же ще таки хотiв замазати щiлку то козацькими воскликами - на се був дуже здатен,- то лестивими привiтаннями; да вже Шрама нiчим не розважив. Насупивши брови, сидiв старий за вечерею; а другi гостi, бачивши, що вiн такий похмурий, i собi сидiли мовчки.
Узяла Гвинтовку досада; напавсь на бiдолашну княгиню. А княгиня, не сiдаючи за стiл, усе ходила слiдом за дiвчатами, що подавали до столу страви. Жодна страва не прийшлась йому до смаку: усе не так, усе йому на лядський лад приправлено. Давай коренити ляхiв i всi їх звичаї.
А бiдна княгиня, бачучи, як вiн розлютовавсь, аж тремтить уся, що та билина од вiтру. Порядкує i сама не знає, що куди i до чого; далi якось зачепила рукавом срiбну коновку, повну вишнiвки, да й розлила по всiй скатертi.
А Гвинтовцi, мабуть, аби найти приключку.
- Чортова кров! - крикне так, що аж вiкна затремтiли, да й пхнув од стола княгиню. Бiдна так i брязнулась об землю.
- Гей! Чертi! - крикне Гвинтовка на свої слуги.- Вiзьмiть iк бiсовiй матерi сю лядську погань!
Вибiгли дiвчата з кiмнати, пiдняли да й повели з свiтлицi свою панiю.
Черевань поглядував на Шрама, що то вiн тепер скаже; а Шрам сидить понурий, буцiм нiчого й не бачить. Не сказав нiчого й Черевань, i всi мовчки скiнчили вечерю.
Шрам по вечерi сказав тiлько господаревi, що завтра рано на зорi поїде в Батурин, а Петра оставляє, яко недугуючого, одпочивати у його хуторi. З тим i порозходились на спочинок.
XI
Уставши вранцi, пiшов Петро у станю, а на станi вже панотцевого коня й немає: ще до свiту махнув старий у нову дорогу; десь його й сон не взяв.
Тяжко було на серцi моєму Петровi. Одна думка усюди його проводжала: жалковав на своє нещасливе коханнє. Ось бо спершу нудив свiтом, що горда дiвчина на його байдуже; далi скiльки-то перегорiло у його в серцi огню од того несказанного жалю, що iнший перед його очима взяв да й веде її до вiнця; а тепер ще нове горе: знає, що вона його любить щиро, да треба розiзнатись навiки. А боже мiй милий! Як би то й назвати теє щастя, щоб жити з нею в парi, як голуб iз голубкою!
Так-то вже тому бiдному козаковi любощi очi затуманили, що, здавалось, тiлько там, де вона, i сонце сiяє, i божий мир красен; а без неї усюди тьма i пустиня.
Iнший то, може б, не вважив, що панотець не благословить i що вже вона заручена другому; махнув би, може, з нею в дикi степи, на Хорольськi хутори, да й насмiявсь би над лихою долею. А Петровi й думку таку було страшно допустити у голову. Вiн добрий був син i щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, нiж панотця навiк преогорчити i золоту свою славу гряззю закаляти. У його iнша була думка: умислив собi, пiсля панотцевої смертi, iйти на Запорожжє да, поробивши власним коштом човни, з охочими козаками турецькi городи плiндровати i жизнь свою по-лицарськи, на полi чи на морi, за християнську вiру положити. А поки що уложив собi од Лесi якомога одбiгати i на самотi перемогати тiї нещаснi любощi. Тим-то й тепер, походивши, посумовавши по станi, не схотiв вертатись у будинок, щоб не зустрiтись iз своєю несудженою дружиною, а пiшов своїм звичаєм блукати по пущi, чи не розжене свого смутку.
Взявши на лiву руку од дороги, пiшов узенькою стежечкою, i як не звертав свої думки то на панотця, де то вiн обертається, то на тривоiу по Вкраїнi, а серце знай своє шепче. Вже час немалий iде вiн пущею, коли ж виходить на лощину, гляне - кiнець лощини iз-за дерева димок. Сонце вже пiднялось геть-то, так дим унизу помiж деревом синiй, а вюрi наче золотий серпанок. Дивиться Петро, аж i огорожа, i хатка мрiє оддалекй. Вже вiн хотiв звернути набiк, щоб не тривожити дурно чужих собак; коли ж гляне - iде супротив його од хати середнього вiку чоловiк, у козацькiй жупанинi, а його пiд руку веде молода, чорнява дiвка. А чоловiковi тому, мабуть, i не треба чужої пiдмоги; однiмає од неї руку да й каже:
- Та ну, Настусю, к нечистiй матерi! Що ти мене ведеш, мов п'яницю з шинку? Я сьогоднi хочу пограти конем по полю, а ти мене водиш, наче дитину. Геть, кажу, оступись!
Як же здивовавсь Петро, пiзнавши Кирила Тура! (бо се вiн самий i був). I, дивне дiло! Так йому зрадiв, наче рiдному братовi; а що недавно бились на смерть, про те йому й байдуже.
I Кирило Тур зрадовавсь; привiтавсь так, як iз давнiм приятелем.
- Поздоровляю,- каже,- по лiках! Ну, не думав я, щоб пiсля такої руки ще ти дививсь на божий мир. Та й сам я - мовити правду - не хотiв би бiльш пiдiйматись на ноги. Бог знає, чи трапиться вдруге так гарно вкластись спати.
- Не знать що ви говорите, братику! - каже йому дiвчина, дивлячись люб'язненько йому в вiчi i ще таки держачи його за руку.
- Мовчи, бабо! - сказав Кирило Тур.- Ваш брат у сьому не тямить сили. Вам жизнь iздається казнає-чим. Хата, пiч, подушки - ото вам i все щастє. А козаковi поле не поле, море не море, щоб iзнайти долю. Козацька доля в бога на колiнах. Туди i рветься наша душа, коли хочеш знати... Та чи з тобою ж про сi речi вести розмову? Я вже, братику,- обернувсь Кирило Тур iзнов до Петра,- покидав зовсiм сей свiт, набитий бабами та всякими химерами, уже був i ногу поставив на порiг, щоб iти в далеку дорогу, так що ж? Учепились за мене добрi люде i таки вернули назад. Думають, куди яке добре дiло зробили, що не дали вмерти! Їм здається, що й нема вже в бога нiчого кращого над оцю мiзерну жизнь; а от у кого товку є хоть за шеляг, то всякому скаже, що вона не стоїть нiякогiсiнького жалю!
- Скажи ж менi,- перебив його мiзкованнє Петро,- як отеє ти опинивсь на сiм боцi?
- А так,- каже,- що взяли добрi люде та й давай няньчити, сповивати, купати, наповати усякими зiллями, а далi й сюди з собою завезли. Дуже тут мене треба! I куди ж утрапили? Якраз у хату до моєї матерi! Тут уже баби як попали мене в свої лапи, то от, як бач, нiяким побитом не одкараскаюсь. Притьмом кажуть, що я нездужаю; а я так нездужаю, що ведмедя б за ухо вдержав. Коли б не божий чоловiк, то довелось би з нудьги пропасти мiж плаксивим бабством. Той, спасибi йому, розважить таки iнколи душу козацькою пiснею та й на божий мир дивиться по-людськи.
- А побратим же твiй де? - спитав Петро.
- Побратимовi,- каже,- моєму тепер доволi дiла. Хочемо задати перцю городовiй старшинi, так шатається тепер по всiх усюдах, наче ткацький човник по основi. Нап'яли братчики вам добру основу; витчуть вам таку сорочку, що нi руками, нi ногами не повернете.
- Слухай, брате,- каже Петро,- коли казати, то кажи ясно, а не загадками.
- Кажи йому ясно! - засмiявшись, мовив запорожець.- Який тепер чорт скаже тобi що-небудь ясно, коли звiдусюди нахмарило? Виясниться вам хiба тодi, як заторохтить грiм та заблискає блискавиця. А вже до сього не далеко. Казав побратим, що вже над Остром, у Романовського Кутi, нашi i кош заложили. Сьогоднi, тривай, чи i сам Iван Мартинович не прибуде з отаманнєм; а к завтрьому iк ранку, щоб i бояре царськiї не над'їхали. Чорний люд збирається пiд Нiжень, як сарана. Кажуть, у Нiженi пiд раду великий урожай на кармазини...
У Петра од таких речей аж мороз пiшов поза шкурою. Перш усього подумав вiн про свого панотця i вже хотiв був бiгти до хутора, щоб його сповiстити, да згадав, що панотець у дорозi. Друга його думка була про Лесю: боявсь, щоб як-небудь i їй у козацьких чварах не досталось, а ще бiльш боявсь, щоб Кирило Тур, пiд сей каламутний час, удруге не вкрав її, так як у Києвi. Що ж тут чинити?.. "Заведу про неї рiч iз запорожцем!" Да й натякнув про Лесю.
- Ге-ге-ге! - каже, зареготавши, запорожець - Невже ти ще й досi не викинув з голови тiї дурницi? Менi здавалось, досить пустити чоловiковi пiввiдра кровi, щоб одумавсь, аж, мабуть, нi! Мабуть, вас няньки вже змалечку загодовують такою кашею, щоб i з сивим волосом не перестав чоловiк липнути до баб!
- А ти, вразький прудиусе,- каже смiючись Петро,- невже б то занедбав дiвчину, що бивсь за неї, мов скажений?
- Пху! - аж плюнув з серця запорожець.- Став би я тепер думати про таку пакость! Один тому час, що чоловiк iскрутиться. Тепер давай менi хоч копу таких дiвчат, то, їй-богу,- от велике слово "їй-богу",-_ усiх оддам за люльку тютюну!
Полегшало в козака на душi.
- Ну, куди ж,- каже,- отеє ти iдеш?
- Та от бач, божий чоловiк звелiв менi проходжуватись по пущi, а баби мої... се сестра моя, коли хоч знати, а там у хатi ще й мати є... так баби мої не ймуть вiри, що я одужав. Та вже я їм сьогоднi докажу, що пора їм од мене одчепитись: осiдлаю коня та проїду по полю так, щоб аж ворогам було тяжко, як мовляв Черевань. А що бак Черевань?
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 114 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |