Принцип диспозитивності має місце на усіх стадіях цивільного судочинства і в усіх видах проваджень.
Змагальність (ч. 4 ст. 129 Конституції; ст. 10 ЦПК України). Якщо принцип диспозитивності забезпечує рух справи, то принцип змагальності
- повноту дослідження обставин конкретної справи. Принцип змагальності полягає у забезпеченні можливості сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, обстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі, свободу надання судові доказів і доведення перед судом їх переконливості.
Змагальність інколи розуміють лише як форму процесу. Але змагальність має не лише формальну, а й змістовну сторони.
Формальна сторона цього принципу передбачає таку процедуру, в якій справа буде розглядатися шляхом змагання, спору сторін, дослідження доказів, поданих сторонами та іншими особами.
Змістовна сторона цього принципу полягає у праві й обов'язку учасників процесу визначити коло фактів, на які вони можуть покликатися як на підставу своїх вимог і заперечень та довести обставини, якими вони обґрунтовують або заперечують позов.
Дехто з науковців поряд або навіть замість принципу змагальності пропонують встановити принцип активності суду. Однак фактично активність суду є частиною принципу диспозитивності (ч. З ст. 11 ЦПК України), тож немає потреби виокремлювати такий принцип.
Рівноправність сторін - встановлює рівні можливості для сторін здійснювати свої процесуальні права і виконувати обов'язки (ст. 31 ЦПК України). Рівні не означає однакові. Цей принцип відтворює зміст конституційного принципу (ст. 24, 129 Конституції) рівності всіх громадян перед законом.
Для забезпечення цього принципу, суд повинен доступно роз'яснити сторонам їхні процесуальні права на початку судового засідання, сприяти рівною мірою сторонам у здійсненні їхніх прав та виконанні обов'язків (наприклад, збирання доказів). Суд не вправі приймати рішення, не заслухавши якоїсь зі сторін.
Об'єктивна істина. На нашу думку, цей принцип є частиною принципу змагальності. Власне змагальність забезпечує встановлення істини в суді. Утім деякі автори наполягають на тому, що це повинен бути окремий принцип цивільного процесуального права. В. І. Тертишніков навіть зараховує цей принцип до міжгалузевих.
Зміст цього принципу - висновки суду мають відповідати викладених у рішенні, дійсним обставинам справи. Суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи. Це означає, що суд має здійснити завдання цивільного судочинства, з'ясувавши всі питання у справі, тобто встановити істину у справі.
Об'єктивне з'ясування обставин справи можливе за умови, коли суд й учасники процесуальних відносин виконуватимуть свої обов'язки неунереджено і сумлінно.
2.2.4. Принципи інституту судового розгляду справи. Раціональна процесуальна форма - це створення найбільш сприятливого порядку для процесуальної діяльності суду та доступу до процесу зацікавлених осіб.
Вдало організований порядок розгляду справи у суді забезпечує логічний розвиток процесу і надає суб'єктам процесуальної діяльності можливість виправити допущені порушення.
Про раціоналізм цивільного процесу свідчать його простота, зрозумілість, доступність.
Неможливість процесуального сумісництва. Суб'єкт цивільних процесуальних відносин не може в одній справі перебувати більше як в одному процесуальному становищі. Єдиної норми, що регулювала б таке обмеження немає в ЦПК України, але цей принцип прямо випливає із статей, що регулюють правове положення учасників процесу (ст. 20, 22, 40, 41 ЦПК України)
Безпосередність судового розгляду. Суд під час розгляду справи повинен приймати докази з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо (ст. 159 ЦПК України). Винятком можуть бути лише випадки, коли суд дає доручення дослідити окремі докази іншому суду за місцем їх знаходження (ст. 132 ЦПК України).
У ході розгляду справи склад суду не змінюється. Якщо в процесі розгляду справи відбулася заміна одного із суддів, то, незважаючи на причини заміни, судовий розгляд починається спочатку.
У судовому засіданні головуючий з власної ініціативи або за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, може оголошувати перерви. Підстав для оголошення перерви та її тривалості законодавчо не визначено. Це можуть бути об'єктивні обставини - закінчення робочого дня чи бажання учасника процесу ознайомитися з матеріалами справи. Перерва у судовому засіданні не має затягувати процес розгляду справи. Про оголошення перерви суд постановляє ухвалу і судових повісток у такому разі не надсилає.
Кількість перерв у судовому засіданні законодавцем не обмежена.
Усність судового розгляду (ч. 1 ст. 6 ЦПК України). Діяльність суддів та учасників процесу відбувається в вербальній формі. Усна форма спрощує процес, робить його більш доступним для зацікавлених осіб. Процес стає динамічним (обмін запитаннями-відповідями). Звичайно, усна форма не позбавляє права користуватися записами-чернетками.
Принцип оперативності - це правова вимога своєчасності розгляду і вирішення цивільних справ із дотриманням строків, визначених у законі, завдяки найбільш повному і раціональному використанню процесуальних засобів, спрямованих на швидке і правильне вирішення цивільних справ.
Завдання для самоконтролю
1. Чи прийме суд до розгляду позовну заяву російською (англійською, китайською) мовою?
2. Як виявляється принцип диспозитивності на стадії проваджепня у справі до судового розгляду (на інших стадіях цивільного процесу)?
3. Що є формальною та змістовною сторонами приіщипу змагальності?
4. Якщо одна сторона у справі, на відміну від іншої, не вдається до послуг представника, чи є це порушенням принципу рівноправності сторін? Чи порушить цей ііриіщип суд, не допустивши до участі у справі представника сторони на підставі ст. 41 ЦПК України?
РОЗДІЛ З
|івіші процесу ші правовіроши
3.1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин
У процесі здійснення правосуддя в цивільних справах суд та учасники процесу вчиняють чимало дій, створюючи, змінюючи чи припиняючи взаємовідносини між собою. А так як і дії суду, і дії учасників процесу, а також порядок їх здійснення є регламентовані процесуальним законодавством, то ці відносини набувають форми правових. Таким чином, можна вважати, що цивільні процесуальні відносини є засобом реалізації норм цивільного процесуального права.
Більшість процесуалістів, керуючись тим, що предметом регулювання норм цивільного процесуального права є суспільні відносини, вважають, що цивільні процесуальні відносини - це суспільні відносини, врегульовані нормами цивільного процесуального права. Утім таке визначення цивільних процесуальних відносин неповне, бо вказує лише на механізм реалізації права (через правовідносини). Щоб доповнити дефініцію, потрібно визначити, хто є носієм прав та обов'язків, що є об'єктом цього суб'єктивного права, встановити місце і час виникнення та виконання прав та обов'язків для конкретних осіб, тобто вказати на відмінності цивільних процесуальних відносин.
Цивільні процесуальні відносини мають чітко визначений суб'єктний склад. Особи, на яких поширюється дія норм процесуального права, що регулюють конкретну поведінку, яка повинна чи може бути здійснена у процесуальних відносинах, заздалегідь визначені законодавчо: суд, особи.
які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК України), а також інші учасники цивільного процесу (ст. 47 ЦПК України).
Прикметно, що обов'язковим учасником цих відносин є суд. Оскільки всі учасники цивільного процесуального правовідношення вступають у правовідносини з судом, то схематично систему цивільних процесуальних правовідносин у суді першої інстанції можна зобразити так:
INCLUDEPICTURE "C:\\Users\\Юля\\AppData\\AppData\\Local\\Temp\\FineReader10\\media\\image1.jpeg" \* MERGEFORMAT
У науковій літературі висловлено думку про існування процесуально-правових зв'язків поза судом (без участі суду). Як приклад наводять правовідносини між стороною і представником з приводу надання обсягу процесуальних прав і їх оформлення; відносини між сторонами про відшкодування збитків, заподіяних забезпеченням позову; між сторонами про відшкодування судових витрат тощо. Ми не можемо підтримати цієї позиції, оскільки названі відносини є майновими і врегульовані нормами цивільного права. Отож їх слід вважати цивільними, а не цивільно-процесуальними.
Ще одна ознака цивільних процесуальних відносин -характер цих відносин. Судочинство у цивільних справах - це така діяльність, яка суворо урегульована нормами права. Тому цивільні процесуальні правовідносини існують тільки у формі правових. Для виникнення процесуальних правовідносин завжди потрібна відповідна норма права, яка регулює ці відносини (на відміну від цивільного права, де відносини виникають і з підстав, які не передбачені законом, але за суттю йому не суперечать (ст. 7 ЦПК України). У ЦПК діє правило, що порядок провадження цивільних справ у судах визначають Конституція України, Цивільний процесуальний кодекс та Законом України «Про міжнародне приватне право» (ст. 2 ЦПК України). У цивільному судочинстві затверджено дозвільний спосіб правового регулювання процесуальних правовідносин - дозволено лише те, що прямо передбачено в нормативних актах.
Це правило підтверджено й у рекомендаційних положеннях постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 21.12.1990 р. «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції». У п. 1 звернено увагу судів на потребу суворого дотримання правил судочинства, розгляду кожної цивільної справи у точній відповідності до закону, у встановлені строки і на високому професійному рівні.
Механізм правового регулювання у сфері цивільного судочинства при дозвільному способі правового регулювання характеризується також тим, ш,о в цивільному процесі не допускається фактична процесуальна діяльність.
Наступна особливість цивільних процесуальних відносин - мета їх виникнення. Для усіх суб'єктів процесуальних відносин вона є єдиною (загальною) - захистити порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, інтереси держави (ст. 1 ЦПК України). Кожен суб'єкт процесуальних відносин досягає цієї мети власними, властивими його процесуальній ролі, засобами - подання позовної заяви; відкриття провадження у справі; подання зустрічного позову тощо.
Характерною властивістю процесуальних відносин є їх системність. Вони виникають, розвиваються і припиняються у чіткій, заздалегідь зумовленій стадіями судочинства, послідовності.
Отже, цивільні процесуальні правовідносини - це суспільні відносини, що виникають на основі норм цивільного процесуального права, індивідуалізовані суспільні зв'язки між судом, що здійснює правосуддя, державними виконавцями та учасниками цивільного процесу, які характеризуються наявністю юридичних прав і обов'язків, що забезпечують правильний і швидкий розгляд і вирішення цивільних справ, а також виконання прийнятих судових рішень.
Тривають дискусії і стосовно того, скільки правовідносин виникає в конкретній справі. Одні науковці вважають, що виникає одне багатосуб'єктне правовідношення, яке розвивається в процесі здіснення судової діяльності. Інші твердять (і це найбільш поширене бачення), що виникає система правовідносин, яка складається із правовідносин типу «суд-позивач», «суд-відповідач» тощо, цих елементів у справі стільки, скільки є учасників процесу. Кожному окремому правовідношеню притаманний свій комплекс цивільних прав та обов'язків, специфічний склад суб'єктів, підстав і часу їх виникнення, а також припинення.
Ця концепція одного комплексного правовідношення, на думку М. Й. Стефана, не спроможна пояснити характеру правових зв'язків численних цивільних процесуальних прав та обов'язків багатьох суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин. Правовідносини розмежовуються на основні і додаткові, що спростовує концепцію єдиного комплексного правовідношення.
Основними є правовідносини, без яких не може виникнути і розвиватися цивільне судочинство в конкретній справі (між судом та сторонами).
Додаткові виникають між судом і особами, які не беруть участі у кожній справі (треті особи, прокурор).
Службово-допоміжні виникають між судом і особами, які виконують у процесі службово-допоміжні функції (свідки, експерти, перекладачі, спеціалісти і т.д.).
Існує думка і про те, що правовідносини при класифікації за суб'єктом є не одиничними, а комплексними і що особи (фізичні і юридичні) - вступають у ці правовідносини декілька разів упродовж процесу (на стадії відкриття провадження, провадження у справі досудового розгляду, на стадії розгляду справи і т. д.). Однак прихильники цієї концепції нехтують стадійним розвитком процесу.
3.2. Підстави виникнення цивільних процесуальних правовідносин
Виникнення, розвиток чи припинення цивільних процесуальних відносин залежить від умов, які цьому передують, у науковій літературі ці умови називають, або передумовами (В. В. Комаров; В. І. Тертишніков') або підставами^. Дехто з науковців визнає наявність і передумов, і підстав (Є. Г. Пушкар), а М. Й. Штефан вважає, що для виникнення процесуальних правовідносин потрібні підстави, передумови і приводи^.
На нашу думку, розмежовувати поняття «підстава» і «передумова» не доцільно. Якщо порівняти ці поняття за часовим критерієм, то різниці немає. І підстави, і передумови передують виникненню процесуальних відносин. Порівнюючи ці категорії за змістом, відмінність можна побачити, питання лише в тому, чи вона настільки суттєва, що потребує застосування двох термінів замість одного?
Стосовно терміна «привід», то ми вважаємо, що вживати це поняття недоречно. Запропоноване тлумачення збігається із завданнями цивільного судочинства. Завдання захистити порушене або оспорюване право чи охоро- нюваний законом інтерес - це те, до чого ми повинні прагнути, вступаючи у
' Див.: Цивільне процесуальне право / за ред. В. В. Комарова. - X.: Основа, 1992. - С. 52-58; Тертьішников, В. И. Гражданский процесе / В. И. Тертишников. - Харьков, 2002. - С. 36-43.
^ Див.: Советский гражданский процесе. - М., 1985. - С. 57. ^ Див.: Штефан, М. Й. Цивільне процесуальне право України / М. Й. Штефан,. - 2005. - С. 84-85.
цивільні процесуальні відносиїи, це наша кінцева мета. Якщо ставити це за умову (передумову) до вступу в процесуальні відносини, виникає запитання - для чого розпочинати ці відносини, якщо їхньої мети досягнено?
Отже, ми залишаємося на позиції, що для виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних відносин необхідна наявність підстав, визначених у законі.
До підстав виникнення процесуального правовідносин належать:
- норми цивільного процесуального права;
- процесуальна правоздатність;
- юридичні факти.
Норми цивільного процесуального права - це загальні правила поведінки, сформульовані як владні веління, спрямовані на врегулювання відносин, що склалися у зв'язку із здійсненням правосуддя у цивільних справах.
Норми цивільного процесуального права мають загальний характер. Цивільно-процесуальна норма як загальне правило поведінки звернена до суду й учасників процесу. Вона дозволяє окреслити межі поведінки не одного конкретного суб'єкта, а всіх, хто звертається до суду і стає учасником процесу. За допомогою норми забезпечується цілеспрямований правовий вплив на поведінку суду й учасників процесу в одному загальному для всіх напрямку.
Положення про те, що норми цивільного процесуального права є підставою виникнення цивільних процесуальних відносин, має глибокий практичний зміст. Для виникнення будь-якого цивільного процесуального правовідношення потрібна норма права, яка передбачала б це правовідношення. Воно випливає із затвердженого цивільним процесуальним правом дозвільного способу правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин і для законності судової діяльності має принципове значення.
Наступною підставою виникнення цивільних процесуальних відносин прийнято вважати процесуальну правоздатність.
У цивільному праві правоздатність визначається як молсливість володіти всіма допустимими цивільними правами та обов'язками. Таке трактування правоздатності, як і визнання її підставою виникнення усіх без винятку правовідносин, не відповідає нормам ЦПК України. Визначення правоздатності у ст. 28 ЦПК України дає змогу зробити висновок, що правоздатності, єдиної за змістом для всіх суб'єктів цивільного процесуального права, немає. У цивільному процесі не може бути правоздатності, яка була б єдиною для всіх (сторін, представників, експертів, свідків). Адже, наприклад, стороною може бути будь-яка фізична особа, а свідком - лише особа, якій відомо про обставини, що мають значення для справи. Експертизу призначають у випадках, коли треба застосувати спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки чи ремесла, тому цими знаннями має на професійному рівні володіти експерт.
Отже, можна зробити висновок, що цивільну процесуальну правоздатність мають тільки фізичні та юридичні особи, яким надано однакові можливості стати суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, а це - сторони та треті особи.
Правоздатність у цивільному процесі виникає від моменту вступу у процесуальні відносини. Особа не володіє процесуальною правоздатністю за межами цивільного судочинства, адже немає потреби володіти правом змінювати підстави чи предмет позову, якщо особа не подала позову до суду і не стала позивачем у справі.
Для суб'єктів процесуальних відносин ЦПК України передбачає також процесуальну дієздатність -здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (ст. 29 ЦПК України). Такою можливістю наділені повнолітні фізичні особи, юридичні особи. Фізичні особи, що мають неповну цивільну дієздатність (від 14 до 18 років), а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, наділяються процесуальною дієздатністю у справах, що виникають із відносин, в яких вони особисто беруть участь (ч. 2 ст. 29 ЦПК України). У інших справах процесуальні права від їх імені і в інтересах здійснюють законні представники. Набуття повної цивільної дієздатності до досягнення 18-річного віку (реєстрація шлюбу, надання повної цивільної дієздатності за рішенням суду) дає право такій особі здійснювати усі цивільні процесуальні права та виконувати обов'язки в суді.
Особа, наділена процесуальною дієздатністю, стає учасником процесуальних відносин, здійснюючи свої права і обов'язки самостійно. Якщо, відповідно до ст. 29 ЦПК України, особа процесуальною дієздатністю не наділена, то і"і права й обов'язки від її імені і в її інтересах будуть здійснювати законні представники. Здебільшого така особа залишає за собою статус суб'єкта процесуальних відносин (позивача, відповідача, третьої особи). Тому для виникнення процесуальних відносин особі достатньо володіти процесуальною правоздатністю.
Юридичний факт - названі в гіпотезах процесуальних норм життєві обставини, з якими законодавець пов'язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин.
Процесуальними юридичними фактами, що породжують правові наслідки, є, в основному, дії суду, а також осіб, які беруть участь у справі. Усі ці дії здійснюють у послідовності, визначеній ЦПК.
Дії суб'єктів процесуальних відносин різноманітні і вчиняються в межах розгляду справи, забезпечуючи динаміку (рух) цивільних процесуальних відносин (подання заяви стороною, прийняття заяви судом, залучення до справи третіх осіб, призначення експертизи тощо).
Юридичними процесуальними фактами можуть бути і обставини, що виникають (змінюються, припиняються) у зв'язку з бездіяльністю учасників
процесу. Такою процесуальною бездіяльністю є, як правило, невиконання процесуальних обов'язків суб'єктами цивільного процесу. Наприклад, якщо відповідач не з'явився в судове засідання, суд, керуючись положеннями ст. 224 ЦПК України, може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів.
У процесуальнііі бездіяльності мова може йти лише про невиконання обов'язку, а не права. Адже принцип диспозитивності не може зобов'язувати особу здійснювати свої права в обов'язковому порядку.
У цивільних відносинах юридичними фактами, як передумовою виникнення (зміни, припинення) правовідносин можуть бути події. У процесуальних відносинах сам факт події не тягне за собою процесуальних наслідків, а лише спонукає суб'єктів процесу до вчинення дій. Наприклад, смерть сторони у справі не припиняє провадження у справі. У разі смерті сторони, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва, суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.
Юридичні факти залежно від кількості умов, що є причиною їх виникнення (зміни чи припинення), можна класифікувати на прості (допит свідка) і складні (подання позовної заяви позивачем і прийняття її судом).
Для юридичних фактів у процесі характерно, що закон регулює процедуру і форму вчинення дій учасниками відносин. Наприклад, подання позовної заяви буде фактом, якщо вона відповідає визначеним у ст. 119 ЦПК України формі та змісту.
3.3. Елементи цивільних процесуальних відносин
Цивільні процесуальні відносини мають визначену внутрішню будову. До неї входить три елементи: суб'єкт, об'єкт, зміст.
Суб'єктний склад цивільних процесуальних відносин доволі широкий. Для виявлення окремих особливостей участі в цивільному процесі суб'єктів правовідносин у процесуальній літературі наводиться кілька видів класифікації його на групи:
- суб'єкти, які юридично зацікавлені і незацікавлені (суб'єкти допоміжних правовідносин);
- суб'єкти, які застосовують норми права, і суб'єкти, які дотримуються чи виконують процесуальні положення;
- суб'єкти, які здійснюють правосуддя; особи, які беруть участь у процесуальних відносинах, і ті, що сприяють правосуддю (інші учасники цивільного процесу).
Останній поділ найбільш поширений, оскільки об'єднує всі характерні особливості учасників кожної з виділених підгруп, а також збігається з тотожним умовним поділом законодавця (ст. 18, 26, 47 ЦПК України):
1) Суб'єкти, які здійснюють правосуддя у цивільних справах. Суд є обов'язковим суб'єктом на всіх стадіях процесу, попри те, що правовідносини можуть виникати з одноособових дій судді, який діє від імені суду (ст. 18 ЦПК України). Суддя - посадова особа, що перебуває у трудових правовідносинах із судом, тому суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин є суд, а не суддя, який головує на судовому засіданні.
У цивільних процесуальних відносинах беруть участь суди, що розглядають і вирішують справи у першій інстанції, а також суди, що перевіряють законність й обґрунтованість судових рішень в апеляційному й касаційному порядку та у зв'язку з винятковими та нововиявленими обставинами.
2) Особи, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК України). Осіб, які беруть участь у справі, об'єднує юридична заінтересованість у результатах справи. Але характер і ступінь їх юридичної заінтересованості різний. Тому цих осіб можна розділити на дві підгрупи.
До першої підгрупи належать сторони, треті особи у справах позовного провадження. У справах наказного та окремого провадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтересовані особи. Мета їх участі у справі - захистити свої права й охоронювані законом інтереси. Тому їхня заінтересованість у справі і матеріальна, і процесуальна.
До другої підгрупи слід зачислити процесуальних представників. Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб (ст. 38, 45 ЦПК України). Ці суб'єкти беруть участь у справі, щоб захистити права інших осіб, державні і громадські інтереси. їхня заінтересованість у справі суто процесуальна.
3) Інші учасники цивільного процесу (ст. 47 ЦПК України). Це учасники процесуальних відносин, що не мають жодної заінтересованості у процесі, але обійтися без їхньої участі у справі неможливо. До них належать: секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу (ст. 47 ЦПК України). Ці суб'єкти надають організаційну, технічну допомогу, сприяють особам, які беруть участь у справі, у доказовій діяльності, а суд - у здійсненні правосуддя. Між такими особами і судом існують взаємні процесуальні правовідносини. Наприклад, свідоком може бути особа, якій відомо про обставини справи. На виклик суду свідок повинен з'явитися в судове засідання і дати правдиві показання. Він має право давати покази рідною мовою чи мовою, якою він володіє, користуватися записами, відмовитися від дачі показань у встановлених законом випадках, а також може претендувати на компенсацію витрат, пов'язаних із викликом до суду. Свідок несе
кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдїших показань або за відмову від дачі показань з непередбачених законом підстав.
Об'єкти процесуальних відносин - це те, заради чого ці відносини виникають, а також те, на що вони спрямовані. Іншими словами, об'єкт правовідносин - це різноманітні матеріальні й нематеріальні блага, що здатні задовольнити потреби уповноважених суб'єктів.
Існують різні думки з приводу того, що вважати об'єктом цивільних процесуальних правовідносин. Одні автори вважають, що об'єкт - це суспільно значуща діяльність суб'єктів (Д. М. Чечот), інші - матеріально-правові відносини, які захищає суд (М. П. Ринг), ще інші поділяють об'єкти на загальні та спеціальні. До загальних відносять спір про право між учасниками матеріально-правових відносин, який повинен вирішити суд, а до спеціальних - блага, на досягнення яких спрямовані будь-які правовідносини; суб'єктивні права та обов'язки учасників процесу; порядок судочинства, а також фактичні дані, повідомлення чи інші докази, необхідні для здійснення правосуддя (Н. Б. Зейдер).
Процесуальна діяльність, суб'єктивні права та обов'язки не можуть бути об'єктом цивільних процесуальних відносин, оскільки становлять зміст правовідносин.
Також не можна розглядати процесуальні відносини як форму реалізації матеріальних правовідносин. Процесуальні правовідносини виникають для вирішення цивільної справи (спору про право цивільне) і є самостійними правовідносинами. Тому твердження про те, що об'єктом цивільних процесуальних правовідносин є матеріально-правові блага, які захищає суд, є недоречним.
Цивільні процесуальні відносини, виникають, змінюються чи припиняються на підставі процесуальних дій суду та учасників процесу. Метою вчинення цих дій є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ст. 1 ЦПК України). Отже, зміст об'єкта процесуальних відносин - спосіб захисту прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Форма об'єкта цих відносин
- судове рішення.
у науці побутує думка, що об'єкт цивільних процесуальних відносин треба поділяти на загальний для всіх і спеціальний для окремих відносин (В. В. Комаров). Прихильники цієї думки виділяють, наприклад, спеціальний об'єкт у нравовідносинах позивача, відповідача та третіх осіб із судом
- це захист зацікавленими особами суб'єктивних прав та інтересів, які охороняються законом. У правовідносинах суду з прокурором та органами державного управління спеціальним обґєктом називають охорону державних, громадських інтересів та інтересів громадян, що охороняються законом. У правовідносинах за участі свідків чи експертів спеціальним обґєктом вважають фактичні дані, що мають значення для вирішення справи.
Є також вчені, які пропонують виділяти самостійні об'єкти процесуальних відносин у кожному виді судового провадження (В. І. Тертишніков).
Науковці, які заперечують положення про поділ об'єктів на види, вважають, що це може призвести до існування у кожній цивільній справі одних загальних правовідносин і системи простих спеціальних правовідносин або ж до визнання того, що кожні цивільні процесуальні відносини мають два об'єкти (М. Й. Штефан).
Характерним для об'єктів цивільних процесуальних відносин є те, що на відміну від об'єктів в цивільному праві, що утворюють самостійний інститут (розділ III, книга перша ЦК України), в цивільному процесуальному праві об'єкти невіддільні від самої процесуальної діяльності і не можуть розглядатися ізольовано від їх матеріального змісту.
Питання змісту цивільних процесуальних відносин теорія цивільного процесу вирішує по-різному. Одні автори вважають, що зміст процесуальних правовідносин формують процесуальні дії суду та учасників процесу. Інші вважають, що зміст правовідносин - це права та обов'язки суб'єктів процесуальних відносин. Дехто вважає, що зміст - це дії, а права й обов'язки - форма правовідносин.
Найпоширеніша думка про те, що зміст цивільних процесуальних правовідносин - це суб'єктивні права та обов'язки учасників процесу, а також дії щодо їх здійснення. Ця позиція, очевидно, найбільш правильна. У правовідносинах, зокрема цивільних процесуальних, треба виділяти фактичний та юридичний зміст. Юридичний зміст - це суб'єктивні права і обов'язки, а фактичний - поведінка, яку уповноважений може або повинен здійснити.
Суб'єктивні права та обов'язки є обов'язковою складовою змісту процесуальних відносин, оскільки вони регулююють взаємовідносини між учасниками. Наприклад, праву особи на звернення до суду за захистом свого права відповідає обов'язок суду перед конкретними суб'єктами.
Не можна вилучати зі змісту правовідносин дії, що їх вчиняють учасники відносин. Результатом вчинення таких дій є реалізація прав і обов'язків. Наприклад, суд не захистить порушеного права особи, тобто розгляд справи по суті не відбудеться, якщо особа, яка вважає, що її право порушене, не звернеться до суду з позовною заявою.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 43 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |