Коли у справу вступає третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, і/або третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, то за аналогією виготовлення копій позовної заяви та копій документів, що додаються до неї, має покладатися на позивача, а надсилання цих матеріалів зазначеним особам є обов'язком суду.
Одержавши копії ухвали про відкриття провадження у справі і позовну заяву, відповідач має право подати до суду письмове заперечення проти позову. Відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі. Заперечення позову можуть стосуватися усіх заявлених вимог чи їх частини або обсягу (детальніше про заперечення проти позову як спосіб захисту інтересів відповідача у темі «Позов»),
Стаття 122 ЦПК України (ч. 4 п. 4) зобов'язує суд зазначити в ухвалі про відкриття провадження у справі час і місце проведення попереднього судового засідання. Натомість у ст. 129 ЦПК України передбачено, що попереднє судове засідання потрібно призначити і провести протягом одного місяця від дня відкриття провадження у справі. Тому спірною, на нашу думку, є позиція висловлена у процесуальній літературі, «що згаданий строк стосується лише дати попереднього судового засідання і не поширюється на проведення судом процесуальних підготовчих дій... Оскільки неможливо передбачити строк, протягом якого змоисуть бути виконані підготовчі дії, якщо, наприклад, доведеться провести їх у повному обсязі. Для досягнення цілей цієї стадії суд не може і не повинен бути обмеженим часовими межами. Він зобов'язаний, використовуючи наявні процесуальні засоби, приділити достатньо уваги спору, який буде предметом судового розгляду по суті. І зрозуміло, що коли для суду будуть встановлені часові мелсі для проведення підготовчих дій, то вся підготовча процедура перетвориться на процесуальну формальність і не сприятиме правильному і швидкому вирішенню справи».
Видається, що невизначеність часових меж для провадження у справі до судового розгляду, навпаки не сприятиме правильному, всебічному і швидкому розгляду та вирішенню справи, а затягуватиме її. На практиці, як правило, так воно і є. Судді проводять попереднє судове засідання і підготовку справи до судового розгляду не протягом одного місяця від дня відкриття провадження у справі, а деколи і протягом двох-трьох чи більше місяців. Одна справа, якщо справді у цьому є необхідність (наприклад, потрібно призначати експертизу, проводити огляд доказів за їх місцезна- ходлієнням тощо), інша - коли суддя свідомо, без поважних причин, не призначає справи до розгляду, знаючи, що з цієї ситуації є вихід і санкцій за це не передбачено. Тому, виходячи з аналізу і побудови норм ЦПК України (зокрема ст. 130), можна зробити висновок, що цей місячний строк встановлено і для здійснення процесуальних дій, пов'язаних із врегулюванням спору до судового розгляду, і для дій щодо підготовки справи до судового розгляду. Лише у виняткових випадках суддя може подовжити цей строк, постановивши про це мотивовану ухвалу.
15.2. Попереднє судове засідання
Відповідно до ч. 1 ст. 130 ЦПК України, мета попереднього судового засідання - з'ясувати можливості врегулювання спору до судового розгляду. Попереднє судове засідання є обов'язковим для кожної справи, за винятком випадків, встановлених ЦПК України. Так, попереднього судового засідання не проводять у справах наказного та окремого проваджень, а також при вирішенні скарг на дії державного виконавця, клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів (п. б постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, ш;о регулюють провадження у справі до судового розгляду»). Разом з тим, вважаємо, ш,о, оскільки заявник має право відмовитись від поданої ним заяви, то і у справах окремого провадження потрібно проводити попереднє судове засідання.
Попереднє судове засідання проводиться за участі сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 2 ст. 130 ЦПК України). Тобто, надсилаючи особам, які беруть участь у справі, копії ухвали про відкриття провадження у справі, суд одночасно зобов'язаний надіслати їм і судові повістки про виклик та судові повістки-повідомлення, залежно від суб'єкта-одержувача.
Як бачимо, цією нормою передбачено участь у попередньому судовому засіданні лише осіб, які беруть участь у справі. Інших учасників цивільного процесу як суб'єктів цивільних процесуальних правовідїюсин на попереднє судове засідання не викликають. Проте для вчинення окремих процесуальних дій у попередньому судовому засіданні мають бути залучені й інші учасники цивільного процесу. Наприклад, як учасник процесу у попередньому судовому засіданні, присутній секретар судового засідання. В окремих випадках обов'язковим є залучення до справи перекладача.
За заявою однієї або обох сторін про неможливість явки до суду проведення попереднього судового засідання може бути відкладено, якщо причини неявки визнають поважними. У разі неявки на попереднє судове засідання сторони без поважних причин або неповідомлення нею причин неявки з'ясування обставин у справі проводять на підставі доказів, про подання яких заявлено до попереднього судового засідання. Варто також звернути увагу, що, оскільки попереднє судове засідання проводять за участі не тільки сторін, а й інших осіб, які беруть участь у справі (а в окремих випадках й інших учасників цивільного процесу), то можливими є випадки неявки зазначених учасників на попереднє судове засідання. Тому у таких випадках потрібно застосовувати положення ст. 169, 170 ЦПК України.
Для врегулювання спору до судового розгляду суд зобов'язаний з'ясувати: чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позов від
повідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду (ч. З ст. 130 ЦПК України).
До постановлення ухвали про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову, укладенням сторонами мирової угоди, ухвали про залишення заяви без розгляду у зв'язку з переданням справи на розгляд третейського суду, ухваленням рішення у зв'язку з визнанням позову відповідачем суд повинен роз'яснити сторонам наслідки відповідних процесуальних дій.
Позивач може відмовитися від позову, зробивши про це усну заяву, або викласти її в адресованій суду письмовій заяві. Інформацію про усну відмову позивача від позову фіксують у журналі попереднього судового засідання, а письмову заяву приєднують до справи.
Відмову від позову може здійснити безпосередньо сам позивач, його представник чи орган або особа, яким закон надає право захиш;ати права, свободи й інтереси інших осіб. Тож у разі відмови від позову суд, залежно від того, який суб'єкт реалізовує це право, має вчинити відповідні процесуальні дії.
Зокрема, якщо відмову від позову здійснює безпосередньо сам позивач, суд на підставі ч. З ст. 174 ЦПК України постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.
Якш,о відмову від позову здійснює законний представник позивача, суд мусить перевірити, чи його дії не суперечать інтересам особи, яку він представляє, та чи ці дії вчиняються у відповідності із законом. Наприклад, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 71 ЦК України, опікун не має права відмовитися від майнових прав підопічного без дозволу органу опіки та піклування. Тому, якщо відмова від позову пов'язана з відмовою опікуна від майнових прав підопічного, суд має перевірити, чи його дії не суперечать інтересам підопічного та чи є відповідний дозвіл органу опіки та піклування. Якщо, наприклад, орган опіки та піклування не дає відповідного дозволу, суд на підставі ч. 5 ст. 174 ЦПК України не приймає відмови позивача від позову.
Якщо відмову від позову здійснює договірний представник, суд повинен перевірити, чи немає застережень про обмеження щодо реалізації цього права у документі, що посвідчує повноваження представника. Якщо договірний представник обмежений у здійсненні права на відмову від позову, суд на підставі п. З ч. 1 ст. 205 ЦПК України не приймає відмови позивача від позову.
Якщо відмову від позову здійснює орган або особа, яким закон надає право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, суд мусить, на нашу думку, відкласти попереднє судове засідання для того, щоб повідомити позивача про вчинення цим органом або особою зазначеної процесуальної дії. Відкладення попереднього судового засідання є обов'язковим на виконання
положень ч. 2 ст. 46 ЦПК України, у якій зазначено, що відмова органів та інших осіб, які, відповідно до ст. 45 ЦПК України, звернулися до суду в інтересах інших осіб, від поданої ними заяви не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи. У зв'язку з цим: 1) якпіо позивач підтримує відмову від позову - суд закриває провадження у справі (ч. З ст. 174 ЦПК України); 2) якш;о позивач не підтримує відмови від позову, він має право вимагати від суду розглянути справу по суті (ч. 2 ст. 46 ЦПК України); 3) позивач має право подати заяву про залишення позову без розгляду, про що суд постановляє відповідну ухвалу (п. 5 ч. 1 ст. 207 ЦПК України); 4) якщо від позивача не надходить до суду жодних заяв, суд, забезпечуючи дотримання принципу диспозитивності, зобов'язаниіі залишати позовну заяву без розгляду.
У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі, яку можна оскаржити.
У попередньому судовому засіданні відповідач має право визнати позов. Це право може реалізувати безпосередньо відповідач, його представник.
Зокрема, якщо визнання позову здійснює безпосередньо сам відповідач, суд за наявності для того законних підстав на підставі ч. 4 ст. 174 ЦПК України ухвалює рішення про задоволення позову. Перед тим, як ухвалити рішення про задоволення позову у зв'язку із визнанням його відповідачем, суд має перевірити законність такого визнання. Тобто з'ясувати, чи визнання позову відповідачем не суперечить закону, чи не порушує права, свободи та інтереси інших осіб. Якщо ж під час перевірки законності визнання відповідачем позову буде з'ясовано зазначені факти, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і переходить до підготовки справи до судового розгляду.
Якщо визнання позову здійснює законний представник відповідача, суд має перевірити, чи його дії не суперечать інтересам особи, яку він представляє, та чи ці дії вчиняються відповідно до закону. Якщо визнання позову суперечить закону або інтересам відповідача, суд на підставі ч. 5 ст. 174 ЦПК України не приймає визнання позову відповідачем.
Якщо визнання позову здійснює договірний представник, суд зобов'язаний перевірити, чи не має застережень про обмеження щодо реалізації цього права у документі, який посвідчує повноваження представника. Якщо договірний представник обмежений у здійсненні права на визнання позову, суд не приймає визнання позову і переходить до підготовки справи до судового розгляду.
Зауважимо, що, відповідно до ч. 2 ст. 31 ЦПК України, відповідач має право визнати позов повністю або частково. Виходячи з положень ч. З та 4 ст. 130 ЦПК України, у попередньому судовому засіданні суд може ухвалити рішення суду про задоволення позову лише у разі, якщо відпові
дач визнає позов повністю. У контексті цього, Верховний Суд України наголошує, що у разі визнання відповідачем (його представником за відсутності у дорученні відповідних обмежень) позову можливе лише ухвалення рішення про задоволення позову, а не про задоволення позову частково чи про відмову в його задоволенні. Якщо для цього немає законних підстав, суд постановляє ухвалу про відмову в прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує розгляд справи. Визнання позову повинно бути безумовним, а якщо у справі беруть участь кілька відповідачів, то ухвалення рішення про задоволення позову за наявності для цього законних підстав можливе лише у разі визнання позову всіма відповідачами (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду»).
Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну заяву. Мирова угода або повідомлення про неї можуть бути викладені в адресованій суду письмовій заяві сторін. Ці документи приєднуються до справи (ч. 2 ст. 175 ЦПК України). У будь-якому разі, виходячи із зазначеної норми, зміст (текст) мирової угоди має бути викладений письмово і підписаний обома сторонами.
Про укладення мирової угоди сторони можуть повідомити суд у попередньому судовому засіданні, зробивши про це усну заяву. У таких випадках письмово викладений зміст мирової угоди включається до ухвали про закриття провадження у справі, задокументований письмовий текст мирової угоди приєднується до справи, а інформація щодо усної заяви про укладення мирової угоди заноситься до журналу попереднього судового засідання.
Якщо сторони адресують суду мирову угоду та повідомлення про неї шляхом їх викладу у формі письмових документів, то письмово викладений зміст мирової угоди включається до ухвали про закриття провадження у справі, а адресовані суду письмові документи приєднуються до справи.
Мирову угоду можуть укласти безпосередньо самі сторони, їхні представники. Органи та інші особи, яким закон надає право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, не мають права укладати мирову угоду від імені осіб, в інтересах яких вони звернулися до суду.
У зв'язку з цим: 1) якщо мирову угоду укладають безпосередньо сторони, суд, за загальним правилом (ч. 4 ст. 175 ЦПК України), постановляє ухвалу про закриття провадження у справі; 2) якщо в інтересах сторони мирову угоду укладає її законний представник, суд зобов'язаний перевірити, чи його дії відповідають інтересам особи, яку він представляє. У протилежному випадку суд постановляє ухвалу про невизнання мирової угоди (ч. 6 ст. 175 ЦПК України); 3) якщо мирову угоду від імені сторони-довірителя укладає договірний представник, суд має перевірити, чи немає застережень про обмеліення щодо реалізації цього права у документі, що посвідчує
повноваження представника. Якщо договірний представник обмежений у здійсненні права на укладення мирової угоди, суд постановляє ухвалу про невизнання мирової угоди.
Слід наголосити, що в разі укладення мирової угоди у цивільному судочинстві суд повинен перевірити дотримання усіх умов реалізації цього права. Так, по-перше, право на укладення мирової угоди, згідно ч. З ст. 31 ЦПК України, належить тільки сторонам.
По-друге, мирову угоду укладають з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок. Вона може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову.
По-третє, за клопотанням сторін суд, закриваючи провадження у справі, може постановити ухвалу про визнання мирової угоди (ч. 5 ст. 175 ЦПК України). Законодавець також зазначає, що якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи або інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову визнати мирову угоду і продовжує судовий розгляд. На перший погляд виглядає так, що суд повинен визнавати мирову угоду і перевіряти законність її укладення, якщо про це є клопотання сторін. Проте, на наш погляд, суд у кожному разі укладення сторонами мирової угоди повинен перевіряти законність Гі укладення. Якщо умови мирової угоди суперечать закону і / або порушують права, свободи чи інтереси інших осіб - відмовляти у визнанні мирової угоди і не закривати провадження у справі.
У разі укладення мирової угоди та визнання її судом, суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі, яка може бути оскаржена. Слід зазначити, що, відповідно до п. 2 ч. 2 Закону України від 21.04.1999 р. «Про виконавче провадження», ухвала про закриття провадження у цивільній справі у зв'язку з укладенням мирової угоди є виконавчим документом.
У попередньому судовому засіданні сторони можуть укласти договір про передачу спору на вирішення третейського суду. Згідно зі ст. 5 Закону України «Про третейські суди», юридичні та / або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, що виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
Для ініціювання третейського процесу потрібно, щоб сторони домовилися про це, уклавши третейську угоду про передачу конкретного спору, групи спорів чи усіх спорів на врегулювання до третейського суду. Наявність третейської угоди є обов'язковою умовою для прийняття позовної заяви третейським судом до розгляду.
Відповідно до Розділу І Загальних положень Закону України «Про третейські суди», третейська угода - це домовленість сторін про передачу спору на вирішення третейським судом. Проте, на нашу думку, оскільки в
термінології законодавства не використовують терміна «угода», варто було б замінити поняття «третейська угода» на «третейський договір».
Узагальнюючи практику, науковці виділяють кілька видів третейських угод:
третейський договір - домовленість, яка є самостійним договором про вирішення у третейському суді спорів, що виникають між сторонами;
третейське застереження - домовленість, яка включається сторонами у цивільно-правовий договір і є однією із його умов, про розгляд в третейському суді спорів, що виникають із цього договору. Зауважимо, що посилання в договорі на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладено у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору;
третейський запис - домовленість про передачу на вирішення третейського суду спору, який виник.
Третейську угоду можна укладати до і після виникнення спору. Крім того, у ч. 2 ст. 5 Закону України «Про третейські суди» передбачено, що спір можливо передати на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і з тих самих підстав.
Процесуальний ефект третейської угоди у цьому випадку полягає в тому, що укладення сторонами договору про передачу спору на вирішення до третейського суду виключає можливість розгляду цієї конфліктної ситуації компетентним судом. Зокрема, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, якщо між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду і від відповідача надійшло до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами заперечення проти вирішення спору в суді, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду.
Третейську угоду укладають у письмовій формі і вважають укладеною, якщо її підписали сторони. Закон допускає укладення третейської угоди через обмін листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобі електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або через скерування відгуку на позов, у якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує. Недодержання правил щодо форми третейської угоди має наслідком її недійсність.
Зміст третейської угоди залежить від волі сторін. Як правило, третейська угода включає умови про: предмет спору; вибір виду третейського суду; строк вирішення спору; місце, мова третейського провадження; порядок обміну кореспонденцією тощо. Якщо до конкретного договору включено третейське застереження, то можливим є його виклад у загальній формі, наприклад: «...усі спори, конфлікти, що в будь-який час виникають між
сторонами, які беруть участь у цьому договорі, підлягають вирішенню у третейському суді (вказано, у якому саме)»'.
Отже, у попередньому судовому засіданні сторони можуть заявити про бажання передати справу на розгляд і вирішення до третейського суду. У такому разі має бути подано письмовий документ (договір), ш,о підтверджує волевиявлення сторін. Цей документ долучають до справи, а інформацію з приводу усної заяви сторін заносять до журналу попереднього судового засідання. Сторони мають право скерувати до суду письмову заяву та письмовий документ, який підтверджує волевиявлення сторін ш.одо передачі справи на розгляд і вирішення до третейського суду.
У разі наявності належно підтвердженого волевиявлення сторін щодо передачі справи на розгляд і вирішення до третейського суду, суд на підставі ч. 5 ст. 130 ЦПК України постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, яку можна оскаржити.
Потрібно акцентувати увагу на тому, ш,о, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, якш;о між сторонами укладено договір про передачу спору па вирішення до третейського суду і від відповідача надійшло до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами (а це може мати місце і у попередньому судовому засіданні) заперечення проти вирішення спору в суді, суд має постановити ухвалу про залишення заяви без розгляду, яку можна оскаржити.
15.3. Підготовка справи до судового розгляду
Якщо спір не вдалося врегулювати у попередньому судовому засіданні, суд переходить до другої частини стадії провадження у справі до судового розгляду - підготовки справи до судового розгляду. Підготовка справи до судового розгляду включає сукупність процесуальних дій суду та осіб, які беруть участь у справі, спрямованих на правильний, всебічний і своєчасний розгляд та вирішення цивільної справи. Неякісна підготовка справи або її відсутність має наслідком відкладення розгляду справи, затягування процесу.
Завдання підготовки справи до судового розгляду - сконцентрувати весь матеріал у справі, з'ясувати вимоги й аргументи сторін і забезпечити можливість розгляду справи вже на першому судовому засіданні. Оперативність і повнота підготовчих дій в умовах змагальності процесу багато в чому залежить від активності осіб, які беруть участь у справі.
' Гражданский процесе: учебиик / под ред. М. К. Треушіїикова. - 3-є изд., испр. и доп. - М.: ООО «Городець-издат», 2000. - С. 642.
Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» готуючи справу до судового розгляду, суд повинен визначити: обставини, які мають значення для справи, та факти, що підлягають встановленню і покладені в основу вимог і заперечень; характер спірних правовідносин і зміст правової вимоги; матеріальний закон, який регулює спірні правовідносини; вирішити питання про склад осіб, які братимуть участь у справі; з'ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів; визначити коло доказів відповідно до характеру спірних правовідносин і роз'яснити, якій із сторін слід довести певні обставини; вжити заходів для забезпечення явки в судове засідання, а також сприяти врегулюванню спору до судового розгляду.
Початок підготовки справи оформлюють відповідною ухвалою, яка не підлягає оскарженню. В ухвалі суддя планує, які саме процесуальні дії потрібно вчинити під час підготовки справи до судового розгляду, в якому порядку і в які строки їх треба провести.
Відповідно до ч. 6 от. 130 ЦПК України, під час підготовки справи до судового розгляду суд вчиняє такі процесуальні дії:
- уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову;
- вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі;
- визначає факти, які треба встановити для вирішення спору, які з них визнають сторони, а які підлягають доказуванню;
- з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки їх подання;
- за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів;
- у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів;
- за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про вжиття заходів забезпечення позову;
- вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду;
- визначає час і місце судового розгляду.
У науковій літературі процесуальні дії, які вчиняються під час підготовки справи до судового розгляду, поділяють на загальні та спеціальні. До загальних належать: перевірка обґрунтованості відкриття провадження у справі і відсутність обставин, які перешкоджають подальшому розгляду справи; повідомлення осіб, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду справи. Спеціальними вважають: вирішення питання про склад осіб, які братимуть участь у справі; попередню юридичну кваліфікацію
спірного матеріального правовідношення і тлумачення закону, який підлягає застосуванню; визначення предмета доказування; з'ясування кола доказів, необхідних для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи; витребування необхідних доказів.
Виходячи з аналізу ч. 6 ст. 130 ЦПК України та узагальнивши більшість наукових позицій, усі підготовчі процесуальні дії, залежно від завдань, на виконання яких вони спрямовані, можна поділити на групи:
I. Забезпечення повноти інформації про обставини справи. Суд уточнює позовні вимоги позивача. Це потрібно для конкретизації позиції позивача. Під час опитування позивача суддя може з'ясувати можливі заперечення відповідача проти позовних вимог. З'ясовуючи у позивача суть заявлених вимог, суддя допомагає йому визначити предмет, підстави і зміст позову. З'ясовується правильність об'єднання кількох однорідних вимог, наявність у позивача інших вимог до відповідача, які можуть бути пов'язаними між собою, для вирішення питання про їх об'єднання або роз'єднання (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду»).
Суд з'ясовує у відповідача його заперечення проти позову. Викликавши відповідача, суддя вчиняє ті ж дії, що і під час опитування позивача по суті справи: з'ясовує, які в нього є заперечення проти заявлених вимог, пропонує відповідачеві надати позивачу і суду свої заперечення у письмовій формі. Відповідно до правових позиції Верховного Суду України, щоб зрозуміти характер спірних правовідносин, суддя уточнює заперечення відповідача проти позову, тобто з'ясовує, які саме факти заперечують та з яких підстав. Опитуючи відповідача, суддя має роз'яснити йому право на пред'явлення зустрічного позову.
Опитування сторін чи їхніх представників щодо обставин справи є обов'язковою процесуальною дією. На опитування повинні викликатись обидві сторони. Виклик можуть здійснювати і почергово, і одночасно для з'ясування взаємних претензій. Під час опитування суддя зобов'язаний роз'яснити сторонам (їхнім представникам) процесуальні права та обов'язки, пов'язані з їх участю у конкретних підготовчих діях.
II. Формування предмета доказування та доказової бази для вирішення цивільної справи. Суд визначає факти, які треба встановити для вирішення спору, які з них визнає кожна сторона, а які підлягають доказуванню. Тобто суд повинен визначити предмет доказування у цивільній справі. Предмет доказування (обставини, які необхідно встановити для вирішення справи) залежить від підстав позову та заперечень відповідача позову. Суд з'ясовує, які факти сторони визнають, а які заперечують. Визнання факту має наслідком набуття ним безспірного характеру, оскільки, відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України, обставини, визнані сторонами та іншими особами.
які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Визнання обставини не варто ототожнювати із визнанням позову. Визнати факт може не тільки сторона у справі, але й будь-хто з інших осіб, які беруть участь у справі. Якщо факт визнав, наприклад, позивач, але заперечує третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, то цей факт підлягатиме доказуванню на загальних підставах.
Відповідно до принципу змагальності, особи, які беруть участь у справі, несуть обов'язок по зібранню доказів. У зв'язку з цим суд з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки їх подання. Слушною є думка про доцільність подання доказів завчасно до судового засідання, оскільки у протилежному разі іншу сторону фактично позбавляють права на ознайомлення із цими доказами і має право клопотати про оголошення перерви для ознайомлення.
Суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів.
Відповідно до ст. 137 ЦПК України, у випадках, коли щодо отримання доказів в осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. Вимогу про витребування доказів повинна бути викладена в заяві, зазначивши, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ перебуває в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ.
Про задоволення заяви про витребування доказу або про відмову у задоволенні заяви про витребування доказу суд постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню. Докази, які вимагає суд, скеровують до суду безпосередньо. Суд може уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для представлення його суду, про що варто зазначати безпосередньо в ухвалі.
Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів від дня отримання ухвали. За неповідомлення суду про неможливість подати докази, а також за неподання доказів, зокрема з причин, визнаних судом неповажними, винні особи несуть відповідальність. Зокрема, згідно зі ст. 382 КК України, умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню карають штрафом від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Відповідно до ст. 185-3 КпАП, фізичні особи можуть бути
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 45 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |