Змістом забезпечення доказів є процесуальнії дії судді щодо забезпечення доказів, а також права та дії щодо їх здійснення особою, яка бере участь у справі.
Способами забезпечення доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, зокрема за їх місцезнаходженням. Перелік способів забезпечення доказів не вичерпний, оскільки суд у разі потреби може застосувати інші способи забезпечення доказів.
Правила вчинення дій щодо забезпечення доказів такі, як і щодо їх дослідження в судовому засіданні.
У випадках, коли забезпечення доказів потрібно здійснити поза межами юрисдикції суду, який розглядає справу, додатково застосовують норми, що регулюють порядок здійснення судових доручень (ст. 132 ЦПК України).
Забезпечення доказів - це лише форма їх закріплення. Під час здійснення дій щодо забезпечення доказів не оцінюють ані їх достовірності, ані достатності. Однак їх допустимість і належність потрібно оцінити до того, як суддя буде вчиняти дії щодо їх забезпечення. Така оцінка молсе бути підставою для відмови в забезпеченні доказів.
Результатом забезпечення доказів є протоколи вчинення відповідних процесуальних дій, а також матеріали (документи, речі, аудіо- і відеоза- писи), додані до цих протоколів. Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення доказів позовну заяву подано до іншого суду, протоколи та інші матеріали щодо забезпечення доказів надсилають до суду, який розглядає справу. Ці процесуальні документи є письмовими доказами у справі, що мають бути досліджені в судовому засіданні тому, що їх першоджерела дослідити неможливо.
Завдання для самоконтролю
1. Яка мета судового доказуваная?
2. З яких елементів складається процес доказування?
3. Що таке преюдиційний факт?
4. Які докази є належними?
5. Що таке допустимість засобів доказування?
Сс
РОЗДІЛ 13
І030В
13.1. Поняття позову
Важливою гарантією прав та свобод людини і громадянина є право на її захист. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права зобов'язує державу забезпечити будь-якій особі ефективний засіб правового захисту у випадках порушення її прав та свобод. Відповідно до положень Конституції України, права, свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суди, як органи державної влади, зобов'язані вчасно і дієво захищати ці права та свободи через розгляд цивільних справ.
Процесуальним засобом порушення судової діяльності щодо захисту прав фізичних і юридичних осіб у позовному провадженні є позов, у якому зацікавлена особа (позивач) викладає свої вимоги до порушника суб'єктивних прав (відповідача). Звертаючись до суду із позовом, позивач просить ухвалити рішення, згідно з яким привести поведінку відповідача у відповідність із вимогами норм права. Вимоги позивача можуть бути спрямовані на визнання його прав; відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право; присудження до виконаня обов'язку в нату-рі; припинення або зміну правовідношення; стягнення з відповідача збитків тощо.
Поняття позову, звичайно, визначають як звернення заінтересованої або іншої уповноваженої особи до суду з проханням про розгляд цивільно-правового спору і захист суб'єктивних прав. Однак таке визначення поняття позову не зовсім відображає його правову природу. Будучи засо
бом порушення процесуальної діяльності, а отже, за юридичною природою процесуальним поняттям, позов тісно пов'язаний із суб'єктивним матеріальним правом, на захист його пред'явлено. Без спірної матеріально-правової вимоги позивача до відповідача немає позову. Тільки завдяки матеріально-правовій стороні позову в цивільному процесі існують такі інститути: визнання позову, відмова від позову, забезпечення позову, мирова угода та ін. Матеріально-правова вимога позивача до відповідача стає позовом тоді, коли її звернено до відповідного суду, де підлягає розгляду у позовному провадженні з дотриманням певних процесуальних гарантій. Тому суть позову може бути правильно визначена тільки з урахуванням єдності його матеріальної та процесуальної сторони. Позов, крім процесуальної сторони - вимоги до суду про розгляд і вирішення спору про право цивільне, має і матерільно-правову сторону - вимогу позивача до відповідача про відновлення порушеного права.
Отже, позов - це вимога позивача до відповідача, звернена через суд, про захист порушенного, невизнаного чи оспорюваного суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу, який здійснюється, визначеній законом процесуальній формі.
13.2. Елементи позову
Для того, щоб позов міг виконувати роль засобу порушення позовного провадження, він має містити визначені складові частини (елементи). Елементи позову визначають зміст судової діяльності, індивідуалізують позови.
За елементами позови класифікують на види, встановлюють межі судового розгляду, предмет доказування. Елементи позову мають важливе значення для організації захисту відповідача проти позову, вирішення питання про прийняття позову до судового провадження. Вони визначають суть вимоги, на яку суд має дати відповідь у своєму рішенні.
Кожен позов складається з трьох елементів: предмета, підстави і змісту.
Предмет позову - матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої суд повинен ухвалити рішення. Ця вимога мусить мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормою матеріального права, а також підлягати розгляду в судах у порядку цивільного судочинства.
У процесі розгляду та вирішення цивільної справи по суті позивач має право змінити предмет позову, тобто, звернувшись до суду з однією вимогою, замінити її на іншу. Таке право позивача забезпечує швидкість
і оперативність розгляду справи. Однак зміна предмета позову можлива лише до ухвалення рішення в суді першої інстанції і в межах спірного правовідношення (підстави позову залишаються незмінними).
Правильне визначення предмета позову має важливе практичне значення, оскільки предмет позову визначає суть вимоги, на яку суд зобов'язаний дати відповідь у своєму рішенні. За предметом позову можна визначити юрисдикцію цієї справи, а також її підсудність.
Матеріально-правова вимога позивача має опиратися на підставу позову.
Підстава позову - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Цими обставинами можуть бути лише юридичні факти, тобто ті, які тягнуть за собою правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Тому підставою позову не можуть бути обставини, які є доказами у справі. З ними закон не пов'язує виникнення чи припинення правовідносин. Вони лише підтверджують наявність чи відсутність юридичних фактів, які належать до підстави позову. Наприклад, фактом буде народження дитини в шлюбі, а доказом, що підтверджує цей факт, - свідоцтво про народження дитини.
У підставу позову може входити один або декілька юридичних фактів. Однак для обґрунтування вимоги позивач завжди зобов'язаний наводити увесь комплекс фактів. Відсутність одного з них порушує логічний ряд, що обґрунтовує підставу вимоги позивача і може слугувати причиною відмови суду в задоволенні позовних вимог. Наприклад, у позові про стягнення аліментів на дитину підставою є факт перебування позивача і відповідача у шлюбі, факт народження дитини в цьому шлюбі, факт перебування дитини на утриманні в позивача. Тільки за наявності цього комплексу (складу) фактів позовну вимогу можна вважати обґрунтованою.
До підстави позову належать ті юридичні факти, які підтверджують наявність чи відсутність спірних правовідносин, а також факти, які підтверджують порушення прав позивача (причина, що спонукає до пред'явлення позову). Юридичні факти, покладені в підставу позову, свідчать про те, що між сторонами існують правовідносини і внаслідок певних дій відповідача вони стали спірними. Від характеру спірних правовідносин залежить правова кваліфікація спору.
Зауважимо, що чинне процесуальне законодавство не вимагає від позивача обґрунтування своїх вимог відповідними нормами права. На суд покладено обов'язок встановити спірні правовідношення і застосувати до них відповідні норми матеріального права.
Підстава позову має важливе практичне значення. Правильне її встановлення визначає межі доказування, а також є гарантією прав відповідача на захист проти позову.
Підставу позову формулюють у позовній заяві. Однак упродовж всього часу розгляду справи по суті позивач має право уточнити, а також змінити
підставу позову. Це право передбачено чинним законодавством для встановлення об'єктивної дійсності і дійсних взаємовідносин між позивачем і відповідачем. Змінюючи підставу позову, позивач також не може виходити за межі спірних правовідносин. Реалізація права на зміну підстави позову можлива лише до ухвалення рішення в суді першої інстанції.
У теорії процесуального права немає єдності щодо складових частин (елементів) позову. Одні процесуалісти вважають, що нема потреби виділяти зміст позову як окремий елемент, оскільки його охоплюють предмет і підстава позову, інші - що зміст варто виділяти в окремий елемент позову.
Виділення змісту позову як його елемента є обов'язкове, оскільки в позові мають відобразити дві вимоги позивача; вимога до суду про захист порушенного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу і вимога до відповідача. Тому під змістом позову варто розуміти вид судового захисту, з яким позивач звертається до суду. Позивач може просити суд ухвалити рішення про: присудження йому певної речі; поновлення порушеного права; визнання наявності чи відсутності суб'єктивних прав; зміну чи припинення наявного правовідношення. Вимога про присудження, визнання чи перетворення певних правовідносин і є змістом кожного позову.
Виділення змісту позову як вимоги позивача про здійснення певних дій, направленої до суду, має важливе практичне значення. Зміст позову допомагає визначити юрисдикцію цієї справи суду, а також встановити межі дослідження справи в судовому засіданні і ухвалити конкретне, повне і доступне рішення, що є підставою для швидкого і правильного відновлення порушеного права. За змістом позови можна класифікувати на види.
Всі елементи позову перебувають у тісному зв'язку між собою. Юридичні факти, що підтверджують суб'єктивне матеріальне право і є підставою позову, визначають юридичну природу матеріально-правових вимог, які формують предмет позову. Водночас матеріально-правова вимога визначає процесуальну форму захисту, тобто зміст позову.
13.3. Види позовів
Найбільш розповсюджена підстава класифікації позовів - за матеріально-правовими і процесуально-правовими критеріями.
Враховуючи матеріально-правовий критерій, позови поділяють на види залежно від характеру спірного правовідношення. Позови можуть виникати із цивільних, сімейних, трудових, житлових та інших правовідносин. Кожен
із цих видів можна поділяти залежно від інститутів чи окремих норм галузей права. Наприклад, позови, що виникають із сімейних правовідносин, можна поділяти на позови про поділ майна подружжя, про стягнення аліментів, про розірвання шлюбу тощо. Такий поділ має не лише теоретичне, а й практичне значення. З огляду на характер спірних правовідносин суд може вирішити питання про юрисдикцію спору і предмет доказування, визначити суб'єктний склад спору, належність і допустимість доказів тощо. Класифікація позовів на види дозволяє зосередити увагу на процесуальних особливостях розгляду і вирішення окремих категорій справ.
У вимозі до суду про порушення судової справи визначається і спосіб бажаного захисту - як наслідок, на досягнення якого спрямовано цю діяльність. За способами процесуального захисту позови поділяються на три види: про присудження, про визнання і перетворювальні.
Позови про присудження - найбільш розповсюджений вид позовів, коли позивач вимагає примусового здійснення обов'язку боржника- відповідача. Кожний процес виникає у зв'язку з тим, що суб'єктивне право позивача порушено або виникла загроза його порушення, внаслідок чого виникає потреба звернутися до суду за захистом свого права. Позови про присудження пред'являють, як правило, у тих випадках, коли право позивача вже порушено і треба вчинити дії для його поновлення. Типовими прикладами позовів про присудження є позови про стягнення аліментів, стягнення боргових сум на підставі договору позики, виселення з житла та ін.
Характерною особливістю позовів про присудження є те, що після їх розгляду і ухвалення рішень, якщо останніх не виконують добровільно, вони можуть бути виконані у примусовому порядку, у судовій практиці ці позови нерідко поєднують із позовами про визнання, коли позивач вимагає не тільки визнати за ним право, а й присудити відповідача до виконання конкретних обов'язків.
Позови про визнання - це позови, коли позивач просить суд підтвердити наявність чи відсутність між ним і відповідачем правових відносин. Позови про визнання пред'являють у тих випадках, коли порушення права позивача немає, однак між сторонами виникли сумніви стосовно існування чи дійсності між ними відносин, які тягнуть правові наслідки. Звертаючись до суду з позовом про визнання, позивач не ставить перед собою мети про матеріальне присудження. Його мета - усунути сумніви щодо існування правовідносин.
Залежно від мети позивача позови про визнання поділяють на позитивні і негативні. Позови на підтвердження наявності конкретних правовідносин між позивачем і відповідачем (наприклад, визнати право власності на будинок), вважаються позитивними. Якщо позивач просить суд підтвердити відсутність певних правовідносин між ним і відповідачем (наприклад визнати правочин недійсним), цей позов класифікують як негативний.
Характерною особливістю позовів про визнання є те, що рішення за такими позовами ніколи не потребують примусового виконання, а захист права здійснюється безпосередньо за рішенням суду.
У судовій практиці нерідко позови про визнання доповнюють позови про присудження, коли визнання є неодмінною передумовою присудження. Наприклад, у позовах про поновлення на роботі суд, передусім, повинен визнати звільнення незаконним, а вже потім на цій підставі поновити його на роботі і стягнути плату за час вимушеного прогулу.
Перетворювальні позови - це позови, коли позивач просить суд перетворити (змінити) правовідносини, що існують між ним і відповідачем.
Залежно від мети, яку ставить позивач, звертаючись до суду, перетворювальні позови поділяють на: а) позови, скеровані на зміну правовідносин (наприклад, виділення частки з спільного майна); б) позови скеровані на припинення правовідносин (розірвання шлюбу).
У літературі висловлено заперечення проти виділення цього виду позовів. Аргументують це тим, що завдання суду полягає не у творенні правовідносин, а в захисті реальних прав та інтересів, які існують незалежно від суду, а також і тим, що перетворювальні позови охоплені позовами про визнання та позовами про присудження. Такі висновки суперечать чинному законодавству, що передбачає можливість подання позовів про зміну чи припинення правовідношення окремо від позовів про визнання чи присудження. Це зовсім не означає, що суд творить правовідношення. Суд його змінює чи припиняє існуюче правовідношення, а сторони мають право на зміну чи припинення правовідносин ще до виникнення процесу. Наприклад, подружжя, яке не має дітей, за взаємною згодою вправі розірвати шлюб в органах реєстрації актів цивільного стану (ст. 106 СК України). Однак припинити сімейні правовідносини подружжя, яке має дітей, компетентний лише суд (ст. 109 СК України).
Зміна чи припинення існуючих правовідносин є одним із способів захисту цивільних прав. Оскільки критерієм класифікації позову на види за процесуальною ознакою є спосіб захисту, то не може бути сумнівів щодо існування перетворювальних позовів.
Характерною ознакою позовів про визнання є те, що їх пред'являють, як правило, тоді, коли у сторін виникли сумніви в існуванні правовідношення, і суд своїм рішенням має усунути їх, тобто визнати його наявність чи відсутність. За подання перетворювальних позовів таких сумнівів у сторін не виникає. Між ними існують правовідносини, і вони знають про це, але просять суд змінити чи припинити їх, що входить до компетенції суду.
Розділ 13. Позов 147
13.4. Право на пред'явлення позову
Конституція України не містить застережень щодо реалізації права на судовий захист, тому поширення юрисдикції судів на всі правовідносини значно розширило можливість здійснення права на звернення до суду.
У теорії цивільного процесуального права частина науковців розглядає право на звернення до суду як право на позов (у широкому його розумінні), інша - як право на його пред'явлення'.
Поняття права на позов належить до найскладніших процесуальних категорій. Термін «право на позов» вживають і в матеріальному, і в процесуальному праві. У процесуальному праві більше уваги надають процедурі реалізації права па позов, тобто аналізується право на пред'явлення позову.
Процесуальна сторона права на позов полягає в можливості звернення особи до суду. Право на процесуальний захист - це право на розгляд матеріально-правової вимоги до відповідача у визначеному процесуальному порядку.
Право на позов - це процесуальний спосіб захисту порушенного, невизнаного чи оспорюваного суб'єктивного права. Цей захист буде дієвим за умови наявності таких елементів: права на пред'явлення та задоволення позову. Ці дві правомочності взаємопов'язані між собою, адже без реалізації права на пред'явлення позову не може бути реалізовано права на задоволення позовних вимог. І навпаки, здійснюючи право на пред'явлення позову, особа не може бути позбавлена права на розгляд свого звернення.
Цивільне процесуальне право на звернення до суду має всі ознаки суб'єктивного права: належить суб'єктові (особі); гарантується законом; спрямоване на досягнення соціального блага; забезпечується загальними (економічними, політичними, ідеологічними, організаційними) і спеціальними (юридичними) гарантіями; здійснюється в інтересах носія суб'єктивного права (особи)^
Аналіз матеріального та процесуального законодавства та судової практики свідчить, що право на позов - це єдине матеріальне і процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму. УВ цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов в матеріальному розумінні, і навпаки. Єдність матеріально-правового змісту права на позов і його процесуальної
' Див.: Добровольський, А. А. Исковая форма защити права / А. А. Добро- вольський. - М., 1965. - С. 77-81.
^ Див.: Пушкар, Е. Г. Коїіституциошюе право на судебиую защиту (граж- даііско-процесуальний аспект) / Е. Г. Пушкар. - Львов, 1982. - С. 17-19.
форми визначають тим, що право на позов - це право на відновлення порушеного права у конкретній встановленій законом процесуальній формі, у порядку, що забезпечує об'єктивність і реальність захисту.
Однак, будучи процесуальною формою права на позов, право на пред'явлення позову характеризується самостійністю. Процесуальний порядок реалізації права на позов є особливим видом діяльності, яку регулює цивільне процесуальне право, що надає учасникам процесу самостійні процесуальні права і обов'язки, які забезпечують реальну можливість одержання правового захисту. Тому право на пред'явлення позову - це право на звернення до суду для здійснення порушення цивільної процесуальної діяльності щодо захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.
Правом на звернення до суду з позовом володіють усі фізичні та юридичні особи, а також держава. Таку можливість, надану процесуальним законом, можна реалізувати лише за наявності передумов, встановлених законом (ст. 122 ЦПК України).
У теорії цивільного процесуального права передумови права на пред'явлення позову поділяють на дві групи: суб'єктивні та об'єктивні.
Суб'єктивні передумови - це, передусім, процесуальна правоздатність позивача і відповідача. Право на звернення до суду за захистом виникає одночасно з виникненням процесуальної правоздатності. Для фізичних осіб - з моменту народження, для юридичних - з моменту дерл<авної реєстрації.
Суб'єктивною передумовою буде також юридична заінтересованість особи. Відповідно до ст. З ЦПК України, право на звернення до суду має особа щодо захисту своїх прав чи інтересів. Позивач у позовній заяві має вказати свою заінтересованість у справі, посилаючись на зв'язок із матеріальним цравовідношенням.
Об'єктивні передумови права на звернення з позовом до суду поділяють на два види: позитивні і негативні.
Передумови, обов'язкові для реалізації права на звернення до суду, називаються позитивними. До них належать: підвідомчість справи суду; правовий характер вимоги позивача.
До негативних належать передумови, з відсутністю яких закон пов'язує можливість звернення до суду: судове рішення, що набуло законної сили, між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; ухвала суду про відмову позивача від позову, ухвала про закриття провадження у справі у зв'язку з укладенням мирової угоди тощо.
Всі ці передумови права на звернення до суду з позовом мають виключно процесуальний характер і не зачіпають питання про наявність чи відсутність у позивача суб'єктивного матеріального права. Право на звернення до суду з позовом - це право вимагати, шрб заявлений позов був прийнятий до судового провадження, розглянутий у встановленому процесуальному
порядку і щоб по ньому суд ухвалив рішення. У зв'язку з цим суддя не вправі відмовити у відкритті провадження у справі з тих причин, що у позивача відсутнє матеріальне право, тобто право на задоволення позову, якщо ця категорія справ підлягає розгляду в суді.
Якщо суддя встановить відсутність необхідних передумов права на звернення до суду, він відмовляє у відкритті провадження у справі. Якщо ж відсутність цих передумов встановлять під час розгляду справи в судовому засіданні, суд не вправі розглядати таку справу по суті, тож постановляє ухвалу про закриття провадження у справі чи залишає заяву без розгляду або відмовляє в задоволенні позовних вимог.
На практиці зустрічаються випадки, коли одна особа подає до іншої декілька позовних вимог, що випливають з одного правовідношення. У таких випадках позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язані між собою. Якщо таке об'єднання утруднює і затягує розгляд справи, суддя може роз'єнати позови у самостійні провадженя (ст. 126 ЦПК України).
13.5. Захист інтересів відповідача >і
Цивільне процесуальне законодавство гарантує відповідачеві право на захист від заявленого позову. Це право випливає з принципу рівноправності сторін, диспозитивності, змагальності.
Захист відповідача проти пред'явленого позову можна здійснювати в різні способи, передбачені законом, зокрема заперечення проти позову і зустрічний позов.
Заперечення проти позову - це пояснення відповідача, що стосуються правомірності виникнення і розвитку процесу у справі або матеріаль- но-правової вимоги позивача по суті (ст. 128 ЦПК України). У зв'язку з цим заперечення проти позову можуть бути матеріально-правовими або процесуально-правовими.
Матеріально-правове заперечення полягає в тому, що відповідач, не заперечуючи проти виникнення процесу у справі, оспорює матеріально- правову вимогу позивача. Використовуючи матеріально-правове заперечення, відповідач може наводити такі факти і обставини, що спростовують вимогу позивача і підтверджують відсутність у позивача права на задоволення позову повністю або частково. Матеріально-правовими запереченнями проти позову є:
- незаконність вимог позивача (відповідач доводить, що вимоги позивача суперечать закону, зокрема у зв'язку з обранням неправильного
способу захисту порушеного права, через неправильне застосування закону тощо);
- необґрунтованість вимог - відповідач може заперечувати порушення, у якому його звинувачує позивач, неналежністю відповідача, неправильною оцінкою доказів позивачем;
- відсутність у позивача права на звернення до суду (неналежний позивач).
Суть процесуально-правового заперечення полягає в тому, що відповідач, не зачіпаючи матеріально-правової вимоги позивача, висловлює сумніви щодо правомірності виникнення процесу у справі, тобто звертає увагу суду на відсутність у позивача права на звернення до суду, на порушення процесу у цій справі.
Використовуючи процесуально-правове заперечення проти позову, відповідач намагається доказати, що процес у справі виник незаконно і підлягає закриттю. Такими запереченнями можуть бути вказівка на непідвідомчість справи суду; наявність у цій справі рішення суду, яке набрало законної сили; договір про передачу справи на розгляд до третейського суду тощо. Процесуальні заперечення відповідача ґрунтуються на недотриманні процесуальних норм, що можуть бути усунені самим судом.
Зустрічний позов (ст. 123 ЦПК України) - це звернення до суду відповідача зі самостійною вимогою до позивача про захист його порушенного, невизнаного чи оспорюваного права в процесі, який порушив позивач.
При поданні зустрічного позову відповідач має за мету захистити своє порушене, невизнане чи оспорюване право. У цьому розумінні зустрічний позов є позовом і повинен відповідати всім вимогам, що пред'являються до позову (ст. 124 ЦПК України - форма і зміст відповідно до ст. 119 і 120 ЦПК України). Мета у зустрічного позову є також захист проти вимог позивача. Як правило, зустрічний позов використовує відповідач для того, щоб нейтралізувати первісний позов повністю або частково.
Закон регулює умови пред'явлення зустрічного позову. Відповідно до ст. 123 ЦПК, зустрічний позов приймають до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані, і їх спільний розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин, або коли вимоги за позовами можуть зараховуватися, або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.
Про об'єднання зустрічного і первісного позовів суд постановляє ухвалу, що не підлягає оскарженню, оскільки не перешкоджає розгляду цивільної справи. і ■
Право подати зустрічний позов відповідач має до або під час попереднього судового засідання (ч. 1 ст. 123). Ми також вважаємо, що таким правов відповідач може скористатися на стадії судового розгляду.
За подання зустрічного позову відповідач сплачує судовий збір, а також витрати на інформаційно-технічне забезпечення, яку нараховують за тими ж правилами, що і за подання позовної заяви.
Після розгляду справи по суті суд ухвалює єдине рішення, у якому дає відповідь і на первісну вимогу позивача, і на зустрічну вимогу відповідача.
13.6. Забезпечення позову
Позивач, який звертається до суду з позовом, може вимагати від суду гарантій, що у випадку ухвалення рішення у справі на його користь, останнє можна буде виконати у примусовому порядку, якщо відповідач буде ухилятися від добровільного його виконання. Тому суд на прохання осіб, які беруть участь у справі, керуючись ст. 151 ЦПК України, монсе вжити заходи забезпечення позову.
Забезпечення позову - це вжиття судом певних заходів, передбачених законом, що гарантують реальне виконання судового рішення.
Процесуальне законодавство передбачає загальні підстави, за яких суд може вжити заходи щодо забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення моясе утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Забезпечення позову здійснюється за письмовою заявою особи, яка бере участь у справі. З власної ініціативи суд забезпечувати позов не може.
Однак, відповідно до ст. 53 Закону України «Про авторське право і суміжні права», до завершення розгляду справи по суті суддя одноособово має право винести ухвалу про заборону відповідачеві, щодо якого є досить підстав вважати, що він є порушником авторського права і / або суміжних прав, вчиняти до винесення рішення чи ухвали суду такі дії: виготовлення, відтворення, продаж, здавання в найм, прокат, ввезення на митну територію України та ін. Передбачене цим Законом використання, а також транспортуваня, зберігання або володіння з метою введення у цивільний обіг примірників творів, зокрема комп'ютерних програм і баз даних, а також записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактами, і засобів обходу технічних засобів захисту.
У заяві про забезпечення позову потрібно обов'язково зазначити:
- причини, у зв'язку з якими слід забезпечити позов, тобто обгрунтування, чому невжиття заходів щодо забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду і як саме. Тут заявник має виходити з припущень, а тому подання доказів не вимагають;
- вид забезпечення позову, який треба застосувати, з обґрунтувавши його бобв'язковість, тобто вказати на спосіб забезпечення, що, на думку заявника, буде найбільш адекватним;
- інші відомості, потрібні для забезпечення позову (наприклад, якщо заявник просить суд застосувати такий вид забезпечення позову, як заборона вчиняти певні дії, то в заяві слід зазначити, про які саме дії йде мова, місцезнаходження майна, найменування осіб, у яких знаходиться майно відповідача.
У разі подання заяви про забезпечення позову заявник має подати позовну заяву протягом 10 днів від дня постановлення ухвали про забезпечення позову. Однак ст. 151 ЦПК України не передбачає жодних наслідків неподання такої заяви, що може спричинити зловживання з боку заявника. На нашу думку, у разі спливу 10-денного строку, суд із власної ініціативи має скасувати заходи із забезпечення позову, якщо особа, за заявою якої вжито заходи, не надасть доказів звернення до суду з відповідним позовом.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 36 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |