40. Інтелект, почуття, память і воля як здатності людини.
Почуттями називають індивідуально-суспільно створену форму безпосереднього переживання людиною дійсності.
Інтелект — здатність мислення, раціонального пізнання, на відміну від таких здатностей душі, як почуття, воля, інтуїція, уява тощо. Активний процес мислення, який здатний змінювати людину.
Воля — це властивість людської душі цілеспрямовувати діяльність тіла незалежно від безпосередніх фізіологічних потреб власного організму. Психічний процес свідомої цілеспрямованості регуляції людиною своєї діяльності і поведінки з метою досягнення поставлених цілей.
Память — одна із найважливіших функцій людського мозку. Здатність людини фіксувати, зберігати і відтворювати інформацію. Людська память утримує два види інформації: генетичну видову та набуту прижиттєву.
41. Співвідношення понять людина, індивід, особа, особистість, індивідуальність.
Індивід, особа, особистість — характеризують різні аспекти виявлення людської природи
1. ІНДИВІД ЧАСТИНА СІРОЇ МАСИ — один з багатьох, пасивний
2. ОСОБА — НЕПОВТОРНІСТЬ — відрізняється від інших
3. ОСОБИСТІСТЬ — Маркистське поняття особи і особистості збігалось РОЗУМІННЯ СВОЄЇ НЕПОВТОРНОСТІ — встав і вийшов із сірої маси, активний
42. Проблема визначення сутності людини.
Класичні трактування людини
1. людина — розумна істота
Маркс. Людина — істота універсальна, суспільна, що виражається через здатність олюднювати природу — перетворює природу лише заради задоволення своїх потреб і таким чином відчуджується від самої себе
Головні ідеї: = людина — культурна істота; = людина діяльна зі своєю природою; = людина соціальна істота.
2. людина — символічна істота.
Ернест Касіра Тобто вона може долучатися до природиспільноти через призму культурних норм
3. Людина — істота, що грає Хьойзенгард
Л. не виражається через одну сутнісну ознаку — людина — суперечлива істота.
Кримський — навіть стоячи обличам до Бога, людина спиною відчуває холод небуття, з цієї різниці температур народжується
історія = Стоячи обличам до Бога — творчий потенціал людини + холод небуття — необхідність робити вибір, але він здійснюється під напругою
Отто Больнов — проблема визначення сутності людини — відкрите питання, тому що будь-який часовий прояв існування людини може стати сутнісною ознакою людини.
43. Проблема сенсу життя людини.
Сенс життя — розуміння людиною змісту і спрямованості життя, свого місця у світі і призначення всього людства. Фром — 1. бути використання усіх своїх можливостей 2 Мати установка на володіння. Франко — 1. це те, що людина дає світу творчість 2. це те, що людина бере від світулюбов, переживання цінностей.
В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. Глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, нестійкість людського буття, потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. Людина потребує вироблення певної життєвої позиції, яка б грунтувалася на особистих уявленнях про сенс життя.
Ще Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки — вона їсть, пє тощо для того, щоб жити. У християнській традиції, сенс життя вбачався у любові, сердечному почутті, яке має універсальний характер. В епоху Просвітництва — це ідея реалізації сенсу життя шляхом служіння загальному благу, внесення особистого внеску в історію, культуру, прогрес суспільства. Цю ідею розвивало багато філософів, які належали навіть до протилежних напрямків. Іммануїл Кант, Федір Достоєвський та інші підкреслювали моральний аспект.
Способи осмислення людського буття:
1. Життя як продукування смислу. Тільки суспільна людина вносить у навколишній світ начала смислу. Відповідь у Л.
2. Життя як втілення смислу Пошук у зовнішньому світі готових ідеалів. Відповідь у Надприродному.
3. Спілкування як здобуття життєвого смислу. Відповідь у комунікації.
44. Проблема свободи і відповідальності.
Серед загальнолюдських цінностей одне з чільних місць посідає феномен творчості. Творчість — соціальний феномен, притаманна людині здатність створювати нові цінності, що є засобом самовираження людини як прояву цілепокладаючої активності її свідомості та потреб суспільно-історичної практики. Творчість — одна із доріг, що веде до свободи.
Свобода — це поняття, що характеризує сутність людини і її існування, стан і можливість мислити і діяти відповідно до своїх уявлень та бажань, а не внаслідок внутрішнього чи зовнішнього примусу
Поняття свободи нерозривно повязане із поняттям свобода волі — поняття, що означає можливість безперешкодного самовизначення людини у виконанні тих чи ін ших цілей і завдань особистості.
Для того щоб зрозуміти феномен свободи особистості, потрібно розібратися в суперечностях волюнтаризму визначення першості
свободи волі з-поміж інших проявів духовного життя людини та фаталізму визначає весь хід життя людини та її вчинки, пояснюючи це або долею, або волею Бога, або детермінізмом, визначити межі необхідності, без якої неможлива реалізація свободи.
Відповідальність як протилежне свободі — це поняття, яке характеризує ставлення особистості до суспільства з по гляду здійснення нею певних моральних та інших вимог з боку суспільства. Питання про те, якою мірою це завдання виконується або якою мірою людина винна провина в його невиконанні, — це і є питання про особисту відповідальність.
•
чи може людина виконувати висунуті до неї вимоги
•
якою мірою вона зрозуміла і тлумачить ці вимоги
•
якими є межі її діяльнісних здібностей
•
чи має людина відповідати за результати
•
чи може людина передбачити ці наслідки
45. Свідомість як найвища форма відображення.
Свідомість — властивий людині спосіб свідомого відношення до світу і до себесамосвідомість через суспільно вироблену систему знать, вірувань, цінностей і тп.
Класичні концепції філ трактування свідомості в межах нім філософії 19 ст
1. Трансцендентальна
Свідомість розглядається через призму рефлексії це безпосередньо чуттєве відображення. мислення, тобто свідомість розглядається через призму самосвідомості. Кант свідомість — трансцендентальна єдність апперцепції поєднання чуттєвого і мисленнєвого. Трансцендентальний субєкт — людина, що пізнає і є носієм апріорних понять. Він може формувати свої поняття поза будь-якого чуттєвого досвіду. тобто свідомість — самосвідомість = апріорний досвід
2. матеріальна
Свідомість — це вища, властива лише людині і повязана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній мисленнєвій побудові дій і передбаченні їх результату, в розумному регулюванні і самоконтролі поведінки людини.
Будь-який прояв свідомості можна розглядати лише через призму суспільства визначає і соціалізує індивідуальну свідомість
46. Феноменологічна концепція свідомості.
Феноменологія Гусерля некласична концепція 20-те ст.. — дескрипція апріорних структур свідомості. Свідомість — певний феномен, яким володіє людина.
епохе — уникнення судження.
Етапи дослідження гусерля:
1. Феноменологічна редукція — епохе
Викинути із свідомості будь-який ціннісний досвід і одержати акти свідомості — переживання світу. Опис внутрішніх станів і актів за допомогою яких свідомість отримує досвід. Виділяє важливим чуттєвість.
2. Ейдетична редукція від ейдос
Людина спроможна переживати не лише одиничні речі, але і духовні структури. Досвід формується через його інтерсубєкивність.
2 основні характеристики свідомості — інтенціональність на
інтерсубєктивність + темпоральність.
47. Чуттєве, раціонально-когнітивне та емоційно-вольове у структурі свідомості.
Свідомість не зводиться до психіки людини. Свідомість — це насамперед знання. Важливу роль пізнавальної когнітивної, емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості.
Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного, абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві образи й понятійні структури. Основні форми: Поняття -відображається клас предметів з їх істотними і загальними ознаками; Судження — стверджується,є або істинною, або хибною; Умовивід — одержують нові думки — висновки.
Емоційна сфера свідомості — складне, мало досліджене явище. Емоції — це відображення обєкта у формі психічного переживання, хвилювання.
Мотиваційно-вольова сфера свідомості складається із мотивів, інтересів, потреб субєкта в єдності зі здібностями у досягненні цілей.
Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів обєктивного світу, завдяки роботі зорового, слухового, смакового та інших аналізаторів нервової системи. Основні форми: Відчуття — відображення зовнішніх властивостей предметів обєктивного світу; Сприйняття — відображення зовнішності предметів обєктивного світу; Уявлення — це відтворений у памяті образ зовнішності предметів.
Основними формами раціонального логічного пізнання є поняття, судження та умовиводи.
48. Евристична і творча функції інтуїції.
Інтуїція знання, отримане без розуміння того, як ми його здобуваємо. Виникає в невизначеній ситуації, і субєктивно сприймається як здогад, передчуття, внутрішнє чуття, наявність якого усвідомлюється. Властивість інтуїції її виділяє більшість авторів- неусвідомленість процесу виникнення інтуїції. Виявляється за допомогою: здогад, передчуття, внутрішнє чуття. Підстави інтуїції не можуть бути верифіковані.
Інтуїція виступає такою ж загальною, властивою всім людям правда, різною мірою здатністю.
І ще одна надзвичайно важлива межа властива інтуїції — її безпосередність, не спирається на логічний доказ.
Еврестична — коли ми в чомусь працюємо, і інтуїція стосується роботи. Творча — абсолютно випадкова інтуїція.
49. Рівні і форми суспільної свідомості.
Свідомість — це вища, властива лише людині форма відображення обєктивної дійсності, спосіб її відносин до світу і до самого себе, та здобуваються тільки через спілкування з іншими людьми навичками предметних дій.
Суспільна свідомість — відображення суспільного буття, окремих сфер соціального життя, суспільства в цілому і не є простою сумою свідомості індивідів, що живуть у суспільстві.
Рівні сусп. свідомості.
У буденній св-ті
відображається щоденне життя людини, виявляється уся сукупність сусп. Відносин у їх переломленні до безпосереднього буття людей, їхнього побуту. Знання про світ в буденній св-ті перебувають в логічно не узгодженій, несистематизованій, суперечливій формі.
У теоретичній св-ті створюється узагальнена модель соціальної дійсності. Вона відображається через пізнання її сутності, закономірностей і тенденцій розвитку. Знання перебувають в логічно узгодженій, систематизованій формі.
Форми:
Політ. св-ть — влада. Правова св-ть — норми, правила. Естетична св-ть — розуміння прекрасного. Релігійна св-ть релігійну ідеологію. Економічна св-ть — виробництво, обмін, споживання. Екологічна св-ть екологічна проблема.
Сусп. св-ть та її форми — не пасивне відображення життя сусп-ва. Вони активно впливають на його функціонування і розвиток.
50. Несвідоме, свідоме і надсвідоме.
Самосвідомість — унікальний феномен, притаманний лише людині. Це здатність людини усвідомлювати саму себе. Практично це означає, що людина може сама оцінювати свої здібності, самооцінка і самокритика. Має суспільний характер: міра і висхідний момент ставлення людини до самої себе і до інших — інші люди. Як громада ставиться до людини, так і людина ставиться до громади.
Несвідоме — це певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовільністю виникнення і протікання, відсутності явної причини, свідомого контролю і регулювання. Несвідоме виявляється в інтуїції, передчутті, творчому натхненні, раптових здогадках, спогадах, сновидіннях, гіпнотичних станах і т.д.
Підсвідоме — це психічний акт, котрий на певному етапі людської діяльності знаходиться за межами її свідомості процеси запамятовування, визрівання творчого задуму тощо. Підсвідоме часто розглядають як суто фізіологічне явище. За Фрейдом, підсвідоме — активний психічний процес, котрий має прямий звязок з свідомістю. Що ж торкається несвідомого, то між ним і свідомістю існує неперехідний барєр
Я, Воно, Над-Я.
51. Основні складові пізнавальної діяльності: субєкт і обєкт, мета і ціль, засоби та результат.
Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.
Теорія пізнання гносеологія — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності.
Осмислюється через категорії субєкт та обєкт. Субєкт — це реальна людина, і суспільство в цілому опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей. Обєкт пізнання — це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність субєкта.
Сучасна матеріалістична
гносеологія розглядає субєкт та обєкт у діалектичному взаємозвязку, взаємодії, єдності, де активною стороною є субєкт пізнання.
.
52. Гносеологія та епістемологія.
Гносеологія- теорія пізнання, розділ філософії. Німецька філософія XIX ст. Основне питання — чи пізнаваний світ у принципі
Відповіді на це питання дає:
оптимізм — світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби.
агностицизм — світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний
скептицизм — ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману.
Предметне коло гносеології:
Природа пізнання
Відношення знання до дійсності
Специфіка типів пізнання
Пізнавальні можливості людини та їх межі
Передумови, засади і форми пізнання
Вчення про істину та її критеріїспіввідношення істини та правди
Основні класичні теорії пізнання:
Агностицизм — заперечує можливість пізнання сутності речей та закономірностей реального світу
Емпіристика Бекон — джерелом і критерієм пізнання постає чуттєвий досвід, а мислення лише упорядковує і класифікує дані
Раціоналізм Декарт — джерелом і критерієм пізнання постає теоретичне мислення.
Догматизм — визнання положення чи системи наукового знання за доскональну і одвічну істину.
Релятивізмвідносний — абсолютизація відносності людських знань
Ірраціоналізм — інтуїція, інстинкти, воля, фантазія…
Епістемологія — розділ філософії, що досліджує природу та можливості знання, його межі і умови достовірності англо-американській філософії XX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення Е. і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції субєкт-обєкт, то для епістемології базовою є опозиція обєкт — знання. Як улаштоване знання
Обєкт при цьому може розглядатися як елемент у структурі самого знання ідеальний обєкт або як матеріальна дійсність віднесення знань реальність.
53. Можливості та межі пізнавального процесу.
МЕЖІ ПІЗНАННЯ
Фіксується через фіксацію різних рівнів пізнання людини. Існує 2 рівня пізнання:
чуттєвий через призму відчуттів, сприйняттів і уявлень
раціональний через поняття судження і умовивід
Заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Пізнання можливе лише як знання про явища Кант або про власні відчуття Юм.
Людське пізнання як будь-який процес, має обмежений, відносний характер. Агностицизм абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ.
Для ідеалізму, який заперечує існування світу незалежно
від свідомості, пізнання уявляється як самодіяльність цієї свідомості. Свій зміст знання отримує не з обєктивної дійсності, а з діяльності самої свідомості; саме вона і є джерелом пізнання. Згідно з матеріалістичною гносеологією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості як індивідуальної, так і суспільної обєктивна реальність.
54. Проблема істини в теорії пізнання.
Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Аристотель, визначив істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики так і метафізики.
Дійсність відображення в істині, трактується як обєктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище, по-друге, пізнання та його результат — істина нерозривно повязані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина це адекватне відображення обєкта субєктом, яке відтворює обєкт таким, яким він існує незалежно від свідомості і субєкта пізнання
55. Абсолютність і відносність як властивості істини.
Абсолютні й відносні характеристики істини. Обєктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою тісно повязана інша фундаментальна характеристика істини — абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини — її відносністю.
Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно певних рамок, є відносною абсолютністю. Абсолютна й відносна істина — це не дві різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення рамок відносності істини негайно веде до її перетворення у свою протилежність — заблудження.
Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як істину, поширену за межі її чинності.
Істина ніколи не постає істиною-результатом, вона — і в цьому її чи не найголовніша характеристика — завжди є істиною-процесом.
56. Проблема критеріїв істини. ЖОПА!!! О_О
Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності.
Декарт, Спиноза, Лейбниц — крит истины ясность и отчетливость мышления. Крит истины, как общезначимость: истинно то, что соотв мнению большинства.
Сущ и прагматический критерий истины: истинные идеи — это те кот хорошо работают.полезные.
Крит истины закл в практике.
Таким образом, обобщая,
концепции истины:
- соответствия. Истина есть форма соотнесения психики суб и об.
- когерентная. Где есть многозвенные истинные высказывания, там и формальные правила выведения их истинности.
- прагматическая. Критерий практики, истина как работоспособность и полезность заключенных в истине идей.
57. Істина і правда.
Істина завжди одна, а правда у кожного своя. Звідси, істина — обєктивна і дескриптивна, а правда — субєктивна і нормативна
Істина — це знання, що відповідає дійсності і має підтвердження цієї відповідності.
Правда — це почуття і усвідомлення людиною будь-якого знання істини чи хиби як істини.
Незважаючи на субєктивне джерело формування, правда — це знання про стан речей, до якого небайдужа людина і з огляду на який вона будує образ мети діяльності, бажаного буття, світу.
Зазначимо, що поряд із процесом перетворення істини на правду виникнення небайдужого ставлення до відомих властивостей дійсності відбувається процес протилежний — рух від правди до істини.
58. Поняття методу і методології.
Метод — шлях до чогось, тобто спосіб соціальної діяльності. Методологія у філософії має два значення: перше — система способів, заходів і операцій, що застосовують у науці та інших сферах діяльності; друге — вчення про систему, теорія методу. Методологія — метанаукове дослідження, спрямоване не на обєкт, а на знання про обєкт, тобто на методи і засоби, за допомогою яких здобуте. Основне призначення методології — здійснювати критичні функції у ставленні до науки. Така традиція закладена німецьким філософом Іммануїлом Кантом. На думку Канта, перед методологією стоїть завдання не просто описувати пізнавальний процес, а визначати можливості здобуття нового знання.
У сучасній філософії проблеми методу і методології обговорюються у філософії науки, системному підході, синергетиці, феноменології, структуралізмі та ін. Питання соціальної методології досліджуються також у герменевтиці Ганс Гадамер, Генріх Ріккерт та ін.. Сучасна методологія уникає крайніх оцінок методологічних програм або абсолютизації будь-якої з них, що мало місце у минулому. Багаторівнева концепція методологічної теорії, що включає діалектику і, метафізику.
У науці XX ст. широке розповсюдження одержали загальнонаукові методи: системний досліджує обєкти як системи; структурно-функціональний пізнає обєкти структурно як роздроблені цілісні, де елементи структури заповнюють певні функції; кібернетичний, імовірний, моделювання та ін.. А також: Аналіз, Абстрагування, Ідеалізація, Індукція, Дедукція, Аналогія. Моделювання. Науковими методами емпіричного дослідження є: спостереження; порівняння і експеримент,; вимір До методів теоретичного дослідження належить формалізація, аксіоматизація,
гіпотетико-дедуктивний.
59. Основні форми наукового пізнання.
В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.
Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає звязки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення.
Проблема — це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття.
Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена.
На основі трьох зазначених форм наукового пізнання в їхній діалектичній єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії.
Концепція — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять. Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики обєкта.
Усі форми наукового діалектично взаємоповязані, і взаємообумовлюють одна одну.
60. Мова як засіб комунікації та пізнання.
Мова — засіб спілкування. Мова — основна форма національної культури і насамперед є першоосновою літератури. Мова існує у вигляді різноманітних актів мовлення, повторюваних усно й фіксованих за допомогою письма.
Мовлення — сукупність мовленнєвих дій, кожна з яких має власну мету.
Спілкування — це обмін інформацією, передача певної інформації однією людиною іншій. Спілкування здійснюється в мовленнєвих актах. Форми спілкування бувають різні: діалог, групова розмова полілог, монолог. Діалог і полілог вимагають участі у спілкуванні двох або кількох співрозмовників. Будь-яке мовне повідомлення — наслідок мовленнєвої діяльності певної людини.
Отже, обовязковий учасник спілкування, крім мовця, — слухач, реальний чи уявний. Мовлення, таким чином, — конкретне говоріння, усне чи писемне, а також сприйняття слухання або читання.
61. Функції мови.
Функції мови — призначення, роль, завдання, що їх виконує мова в сусп. вжитку. Основна, визначальна Ф. м. — комунікативна, є важливим чинником розвитку мови. Спілкування — це не тільки діалог реальних.
Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання.
Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, створює суспільство як соціум.
Емотивна функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій
поведінці людини.
Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку.
агітаційна функція вплив на інших людей.
регулятивна функцію роль плану поведінки, вчинків субєкта.
В останні десятиріччя збільшилася увага дослідників до пізнавальної, когнітивної, функції мови й мовлення. Виконуючи цю функцію, мова самозбагачується.
62. Поліструктурність мови.
63. Поняття соціокультурної комунікації.
Одним з базових механізмів існування і розвитку суспільства є соціокультурна комунікація.
Соціокультурна комунікація лат. Communico — повідомлення, звязок, спілкування — процес взаємодії між субєктами соціокультурної діяльності індивідами, групами, організаціями, націями, етносами і т.п. з метою обміну інформацією, який здійснюється за посередництвом прийнятих в певній культурі знакових систем мов, прийомів і засобів їх використання.
Комунікація — особливий тип людської діяльності, поряд з діяльністю когнітивною мисленнєвою, трудовою, ігровою та ін. Вона має цілеспрямований, активний характер, здійснюється під контролем свідомості учасників спілкування за певними законами і правилами, та у межах віками відпрацьованих моделей і усталених форм. Здійснюється за допомогою мови природної чи спеціальної, штучно створеної. Як відомо, завдяки мисленнєвої і мовленнєвої діяльності, спілкуванню за допомогою природної мови, людина виокремилась зі світу тварин.
Засобом соціокультурної комунікації, є вся культура як системна сукупність різних культурних феноменів і процесів та кожний її феномен і процес окремо. Будь-який культурний обєкт чи процес з семантичної точки зору має символічні властивості.
Для деяких культурних форм семантична смислова функція є основною. Наприклад, вона є головною для природних і штучних мов, обрядів, ритуалів, церемоніальної і сигнальної поведінки, художніх образів.
В залежності від типу соціокультурного устрою можна виокремити такі типи соціокультурної комунікації: авторитарно-канонічна характерна для традиційного або природньозакритого, динамічно-конкурентна характерна для західного або відкритого суспільства та тоталітарно-бюрократична характерна для штучно-закритих суспільств.
64. Обєкт і предмет філософії історії.
Термін філософія історії запровадив Вольтер,реальне формування філософії історії започатковується ще у стародавньому суспільстві.
Філософський підхід прагне показати саме цілісність історичного процесу. Обєкт — історичний процеса саме — з точки зору дослідника Предмет — суспільство в його темпоральних трансформаціях ф модифікаціях. Особливості: 1. історія звернута до локалізованих у часі і просторі окремих постатей і подійсубєктів, а філософія історії звертається до цілісних соціокультурних утворень. 2. історія
розглядає дієвий і фактографічний аспекти., а філософію історії цікавить тенденції та закономірності у розвитку історичного процесу — ключовий саме взаємозвязок. Основні проблеми, що постають перед філософією історії:1 єдність та багатоманітність історичного процесу 2проблема спрямованості історичного процесу, проблема субєкту та рушійної сили історії, проблема сенсу історії ці критерії розкривають сутність та специфіку історичного процесу.
65. Періодизація історії та її критерії.
Два підходи до типології суспільства:
Формаційний підхід: історія є прогресивним розвитком, лінійним процесом сходження від менш досконалої формації до більш розвиненої. Вирішальна роль відводиться економічному фактору. Розробка поняття суспільно-економічна формація належить К.Марксу. Суспільно-економічні формації — це конкретно-історичні типи суспільства, послідовні сходинки історичної еволюції, що обумовлені певним способом виробництва і специфічною формою виробничих відносин, насамперед — формою відносин власності. Первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство — такі ступені розвитку соціуму. Поділ історії на період традиційної аграрної, техногенної індустріальної цивілізації і нової.
Цивілізаційний підхід заперечує наявність єдиної закономірності історії. цивілізація фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства — матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній.
Традиційна цивілізація охоплює періоди стародавності і середньовіччя. Для традиційної цивілізації притаманні такі риси і ознаки: аграрна спрямованість економіки; екстенсивний і циклічний типи соціального розвитку; високий рівень залежності від природних умов буття.
Техногенна цивілізація сформувалась на руїнах середньовічного суспільства. Зростання, оновлення, розвиток. Цінність свободи, принцип вихідної рівності людей, незалежно від соціального походження, автономія індивіда. Техногенна цивілізація агресивна.
66. Проблема спрямованості, сенсу історії та її цінностей.
Вчені мали три підходи до історичного процесу:
1 історія не має смислу
2 Історія має смисл, але люди повинні самі його віднайти
3 Смисл історії люди творять самі
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |