попросити? Просто голова туманi?... А треба, треба! (Замислившись, iде).
Декорацiя хутко мiня?ться.
Картина 2
Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сiнешнi дверi; за хатою садок.
Лiворуч - тин i причiлок друго? хати, Дмитра Ковбаня. Просто - повiтка й
ворота; за ними йде вулиця. По той бiк мрiють городи, а над заленочком
садкiв здаля ся? хрест i баня церковна. Вечiр. Спочатку ясно, а пiд кiнець
сонце заходить i сутенi? потроху.
В И Х I Д I
Дзвонариха стара i Катря.
Д з в о н а р и х а (виходить, обпершись на Катрю, i сiда на призьбi).
Ху-ху! (Оддиху?). Хвалити милосердного бога, i не гадала, i не сподiвалася
уже бiльше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь i привiв.
К а т р я. Я така рада, така рада!
Д з в о н а р и х а.I я рада, доню: раз за тебе, а друге, що менi дано
ще пiльги спокутувати грiхи мо?. (Позира? кругом). Як же славно тут дихати
свiжим повiтрям; дух який iде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне...
Дихала б i не надихалась!..
К а т р я. Дасть бог, мамо, швидко одужа?те тепер: я вже так молилась,
на часточку подавала. Сьогоднi i панiматка в церквi питались про вас i
проскурку ото дали.
Д з в о н а р и х а. Спасибi?й, що згадала; як одужаю, то й я одслужу
?й чим-небудь. А от, доню, чим оддячимо лiкаревi та паничевi, отим
спасенним душам?!
К а т р я. Молитвою хiба однi?ю.
Д з в о н а р и х а. Без?хньо? добростi пропала б я... А що з тобою,
сиротою, було б, - то й подумати страшно! Що вже лiкар добрий, а що панич
Михайло, - то такого й не бачила: щодня навiдував. Тебе от читати довчив.
Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хiба в дядька?
К а т р я. У якого, мамо?
Д з в о н а р и х а. У пана Олександра, брата нашого пана. Нашi пани з
ним у сварцi з того часу ще, як вiн оженився з простою дiвчиною,
крiпачкою.
К а т р я. Як? З простою?
Д з в о н а р и х а. Еге, з Мотрею Пальоною.
К а т р я. Хiба бува, що пани беруть селянок?
Д з в о на р и х а. Рiдко, але трапля?ться.
К а т р я. Ну, а покiйнi старi пани? Дозволили?
Д з в о н а р и х а. Прокляли були. Стара панi трохи не вмерла; по
лiкарiв аж до Ки?ва посилали... Уже перед смертiю тiльки помирилися, та й
то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на
брата, приску* (*Приск - жар.) пiдсипав, i до сього часу зашморгом
дивиться, а надто наша панi: не дозволю, каже, мужичцi переступити порога
свого!
К а т р я. Так нашi пани такi немилосерднi? Господи!
Д з в о н а р и х а. А ти ж думала?
К а т р я. Лихо тяжке!
Д з в о н а р и х а. А тобi що?
К а т р я. Так... (Зiтха?). А як же пан Олександер живе?
Д з в о н а р и х а. Нiчого... Чула, - гаразд! Тiльки все-таки йому
тяжко: пани одцурались, одкинулись...
К а т р я. Так-так, - одцураються... всi одцураються... що мужичку ввiв
до панського роду!.. Бiдний вiн! (Зiтха i сидить мовчкщ перебираючи
кiсниками).
Д з в о н а р и х а (огляда? дворище кругом). А в тебе порядок у дворi,
по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цiлу???). От якби покiйний батько
побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привiв господь, а любив вiн
тебе страх як! Ти пам'ята?ш батька?
К а т р я. Пам'ятаю: вуса були сивi, довгi; спiвали в церквi, мене з
собою брали. Навiть на одчитування до мерцiв ходила була з татом. Спочатку
боялася покiйникiв, а далi привикла... Я й тепера?х не боюсь!
Д з в о н а р и х а. Живi, доню, страшнiшi! Тепер у мене тiльки й
думки, тiльки й молитви, щоб тебе оддати до рук щиро?, чесно? людини,
одружити! Привiв би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на
не?, то тодi й очi закрити безпешно.
К а т р я. Мамо, годi про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!
Д з в о н а р и х а. То вже божа воля.
К а т р я. Нi, я не про смерть кажу, одведи господи...
Д з в о н а р й х а. А про що ж?
К а тр я. Так, про всякi пригоди.
Д з в о н а р и х а (цiлу???). Сумна ти чогось: все зi мною та зi
мною, то й занудилась; не знать що в голову лiзе. Ти б пiшла до подружок
абощо... а то подивись, як ти змарнiла, мов зiв'яла...
К а т р я (з сльозами прилада до матерi). Зiв'яла, мамо!
Д з в о н а р и х а. Дитино моя люба! Що з тобою?
К а т р я (утира хутко сльози). Нiчого, мамо... вас шкода!
Д з в о н а р и х а. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побива?шся? Час
i про себе думати...
К а т р я. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде!
Д з в о н а р и х а. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду
i до нас, сирiт, лине, бо й сам сирота...
В И Х I Д II
Тi ж i Дмитро.
Д м и т р о. Здоровi були, мамо, з недiлею! Уже й з хати вийшли?
Здрастуй, Катре!
К а т р я. Здрастуй!
Д з в о н а р и х а. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час i за
дiло братися.
Катря одходить i почина дещо прибирати; здiйма глечики з тину i зносить
до хати тощо.
Д м и т р о. Де ж вам трудити себе? Спочивайте!
Д з в о н а р и х а. I то вже належалася; за?ла багато чужо? працi. От
i ти, - не знаю, чим уже й одслужу, - оплiв, оха?в наш дворик i всiм нам,
сиротам, допомага?ш.
Д м и т р о. Яка там помiч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час,
а руки не купованi.
Д з в о н а р и х а. Хоч i не купованi, так здалися б на сво? дiло, а
не на чуже.
Д м и т р о. Не яке воно й чуже! Менi, може, ваша сорочка ближче до
тiла, нiж своя. Що я? Один собi, як палець, - бурлака, та й годi! Багато
менi треба? Заробив що чи де заробив - не велика журба. А от вам - друге
дiло: ви слабi, а Катря молода; i коло вас, i коло господарства сама
побива?ться... Як же не пособити? Такiй молодiй дiвчинi i надiрватися
можна! Я ж не скотина яка нечувственна!
Д з в о н а р и х а. Нехай уже тобi за твою добрiсть господь оддячить!
Д м и т р о. Менi, може, - коли ви оце слабi були, - серце шарпалось,
як гляну було на Катрю, що вона як тiнь яка ходить! Я б, може, раднiший
був сво? руки пiдложити, а не те що зробити яку мализну...
Д з в о н ар й х а. Та бачу, бачу, козаче, що тобi дочки жалкiше, нiж
старо?...
Д м и т р о. Нi, крий боже! I вас я вважаю за матiр: рiдних пак не
згадаю нi батька, нi матерi. Чоловiк ваш покiйний, царство йому небесне,
виховав мене, зберiг сиротi i батькiвщину, i хату, наставив мене самого
добрим хазя?ном, до пуття довiв, - так як же менi не любити вас? З Катрею
зросли ми укупi...
К а т р я (надходить). Я, мамо, розпалю у коминi, кулешика вам зварю на
вечерю.
Д з в о н а р и х а. Не треба, доню. (Гладить по головi??). Славна у
мене, Дмитре, дочка: i хороша, i моторна, i упадлива.
Д м и т р о. Що й казати? Нема, може, в свiтi за Катрю!
К а т р я (гiрко). Не хвалiть, мамо!
Д з в о н а р и х а. Запиша?шся? А тебе таки справдi, кралечко, гедзь з
одного боку напав.
К а т р я (перебиваючи). Он дивiться, як сонце сiда? червоно; певно,
вiтер буде на завтра. Треба буде однести до млина мiрочки зо двi пшеницi,
бо в нас уже борошна обмаль.
Д м и т р о. Я завтра зайду й однесу.
Д з в о н а р и х а. Та то борошно борошном, а ти таки...
К а т р я (хутко). Мамо, цитьте! (Прислуха?ться). Хтось iде до нас;
може, лiкар? (Бiжить з тривогою; дивиться за ворота).
Д з в о н а р и х а. Може, справдi. Вiн того тижня за?здив, то
обiцявся, що ще заверне.
Д м и т р о. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б i ходити
йому чи паничевi?
Д з в о н а р и х а. Та лiкаря уже бiльш мiсяця i в селi нема.
Д м и т р о. А паничевi б чого? Хiба й вiн лiкар?
Д з в о н а р и х а. Не знаю; тiльки така вже добряча душа, що й
господи! Що божого дня трудився!
Д м и т р о. Себто вас жалував так?
Д з в о н а р и х а. Господь його святий зна, - чи у його вже таке
серце, чи ми заслужили ласки у бога?
Д м и т р о (зiтхнувши). Може.
К а т р я (вертаючись). Нi, то не вiн; хтось у хустцi. Позношу лишень я
на нiч полотна в комору.
Д м и т р о (iдучи за Катрею). Я тобi поможу.
К а т р я. Та я й сама зберу - не важкi. (Iде до тину i збира полотно,
що на йому розвiшане).
Д м и т р о (пiдходячи до тину). Катрусю! Я хотiв би з тобою
побалакати...
К а т р я. Об чiм? (Потупилась).
Д м и т р о (мне шапку). Сама зна?ш, об чiм... тiльки й думки, тiльки й
гадки!
Д з в о н а р и х а. Пiду вже я: i пiзно, та й молодята нехай собi
поговорять! (Вголос). Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати: нагулялася.
Д м и т р о. Зараз, мамо!
Пiшли.
В И Х I Д III
Катря сама.
К а т р я. Боже мiй! У якi тенета я вплуталась - i думок не зберу. Чого
ти радiло, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани! I Михайла уже
третiй день нема?; то було й вечора не пропустить, а на цiм тижнi тiльки
раз ускочив на час, та й на досi... Може, не вiльно... Тiльки як же менi
нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Приста? з словом, що я йому
перше дала... любить... а я... Ну, що йому казати? Водити парубка, та ще
такого, - грiх! Правду сказати? Та чи язик же у мене повернеться? До
матерi ще дiйде... хоч би од цього хранив господь!
С т е п а н и д а (за ворiтьми). На! З'?ж!
К а т р я (здригнувшись). Хто це? Степанида?
В И Х I Д IV
Степанида i Катря.
С т е п а н и д а (ввiходить п'яненька). Що ж, що я була панською
полюбовницею? Не по сво?й волi, дрантя, чу?ш? Не по сво?й волi!.. А ти -
по сво?й, повi?!.. Дiву?ш? I я навчуся по сьомiй дитинi так дiвувати! Чия
б казала, а твоя б мовчала! Яка я п'яниця? Випила, ну - випила на сво?, а
не на краденi, злодюго, чу?ш?
К а т р я. Тiтко, кого це ви так ла?те?
С т е п а н и д а. А ту шелихвiстку бiсову, поко?вку панину, Аннушку.
Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахiття, бендерська чума, та
й зачiпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як вiзьму на зуби, то ти й носа до нашого
кутка не покажеш!
К а т р я. Охота вам, тiтко.
С т е п а н и д а. Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й
?сти не буду. Оце я??, шльондру, аж до самiсiнького двору проводжала;
шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються i батько??, i дядько, i
тiтка, i дядина! Е! Мене не чiпай: я й сама зачеплю! Уже так налаялась,
так налаялась всмак, що аж на серцi полегшало; зайшла до шинку та й
випила...
К а т р я. Та бачу, бачу.
С т е п а н и д а. Що ж, Катре? На сво?, на заробленi...
К а т р я. Та й на сво? не гаразд пити.
С т е п а н и д а. Розкажи сво?му батьковi, голубко моя... Тiльки тепер
i мого! (Спiва й пританцьову?).
Коли б менi, господи,
Недiлi дiждати!
Сюди, туди, он куди -
Недiлi дiждати!
То й пiшла б я
До роду гуляти!
Сюди, туди он куди -
До роду гуляти!
Там мене будуть
Часто частувати!
Сюди, туди, он куди -
Часто частувати!
К а т р я. Та вже ж, хвалити бога, недiлi дiждались, начастувалися..
С т е п а н и д а. О?! Уже?! Моя перепiлочко! (Приспiву?).
А в перепiлки та головка болить;
Тут була, тут, перепiлочка,
Тут була, тут, сизопiрочка?!
Я тебе дуже, Катрусю, люблю... така ти в мене хороша... дай поцiлую...
от шкода тiльки, що горiлки не п'?ш!
К а т р я. Недоставало!
С т е п а н и д а. Дай поцiлую... а та, панська помийниця, каже, що я
Катрю з паничем звела... похваля?ться покрити...
К а т р я. Що ви кажете?
С т е п а н и д а. Похваляйся, похваляйся, повi?! Дума?ш, що так на
тво?х панiв i поласились?.. А, нехай вони тобi виздихають!.. Та в нас i
кращi?!!
К а т р я. Господи! За що вона обносить мене?
С т е п а н и д а (недочува). Та у нас така парочка! Ось ми спару?мо...
i мати казала, що весiлля швидко... Ух, коли б швидче! От уджигну вже та
брязну пiдкiвками!.. (Пританцьову?).
Унадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель:
Таки, таки дибле,
Конопельки щипле!
А я ж тому журавлю, журавлю...
Ходiм-бо, Катрусю, до шинку!
К а т р я (недочува, сто?ть мов кам'яна). Обносять... наступа? вже...
С т е п а н и д а (весело). Коли не хочеш, то я й сама пiду.
Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Iде за ворота, хита?ться; трохи
не впала).
Очеретом качки гнала,
Спiткнулася та й упала...
(Iде, спiваючи).
В И Х I Д V
Катря сама.
К а т р я (ламаючи руки). Ну, дiвко! Надiвувалася? Наступа? вже кара
людська, невпросима, невмолима... От i заховалась! Не приспало, мо?
кохання, ти лиха: пiдкралося воно, та аж серце, мов на ножi, кипить!
Михайло! Голубе мiй! Скруто моя! За тебе менi i страждати не тяжко... все
оддала, то що менi люде? От матiр тiльки... Ох, i не знаю, що з мамою
буде, як дiйде... а неминуче дiйде: вже коли Степанида на губу взяла, -
все село знатиме! (Зложивши руки, сто?ть замислена).
В И Х I Д VI
Катря i Дмитро.
Д м и т р о (пiдходить тихо; Катря не чу?). Катре!
К а т р я (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав.
Д м и т р о. Коли ж сватiв присилати до матерi?
К а т р я (сплеснула руками). Уже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже
й ти на мене?
Д м и т р о. Як на тебе? Хiба ж ти не подала менi слова?
К а т р я. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то
пошануй: бачиш, яка я? Менi не шлюб у головi... замiж я не пiду.
Д м и т р о. Що з тобою? Скажи менi щиро!
К а т р я. Не знаю... Ти б посватав краще Пашку; вона тобi такою вiрною
дружиною буде, так тебе любить!
Д м и т р о. Чужого вiку за?дати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти
тепер мене, - от що! То було стрiнеш, аж у очiх сонечко; щебечеш не
нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиля?шся
зо мною i словом одним на самотi перекинутись... Запропастила ти мою
голову!
К а т р я. Дмитре! Пожальсь надi мною! Я тебе, як брата, люблю; менi
так тебе шкода... Тiльки я не знаю, що зi мною сталось?
Д м и т р о. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу - легше буде!
К а т р я. Не муч мене!
Д м и т р о. Знаю я, хто розлучник мiй, хто наступив менi ногою на
горло! Ти в панича закохалась; вiн тебе звiв!
К а т р я. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!
Д м и т р о. Вiн, вiн - i не кажи! Не обманюй мене!!
К а т р я. У мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла...
тiльки не вiн... сама винна...
Д м и т р о (ухопившись за серце), 0-о! Спасибi хоч за правду... i
хотiлось??, i надiя якась ще тлiла... а тепер уже край!
К а т р я. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося!
Д м и т р о. Не твоя, нещасна, - так! Але на кого ти мене промiняла? Чи
буде ж вiн тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед
тобою стежку промiтати? Навiщо ти йому, отому паничевi, здалася? На
ласощi, на жарт, а потiм на покидьку!
К а т р я. Цить! Цього не буде: не звiр же вiн?!
Д м и т р о. Буде, пом'янеш мо? слово!.. Вони такi! Увесь свiт би
зажерли, - та й то не вдовольнять сво?х тельбухiв! Мало?м, розбещеним,
тi?? втiхи на свiтi, ще зазiхають i на нас, старцiв, однiмають остатню
радiсть, остатн? щастя!
К а т р я (з криком). Не добивай мене! Я й так уже пiдбита! Не може
цього бути, не може! Нема ж такого ката на свiтi, щоб завдав такi муки!
Адже краще задавити власними руками!! За вiщо ж би так насмiятись?
Д м и т р о (обнiма Катрю). Дитино моя, надi? моя! Рад би я тебе
розважити, та... язик не поверта?ться! Чи тебе чарами приворожено, чи тобi
пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кида?ш? Тiльки ж i
жив тобою змалку, тiльки ж i бився з злиднями, аби загорювати того щастя,
i от тепер, допливши берега, мушу топитись...
К а т р я (ридаючи, обнiма Дмитра). Що ж менi робити? Збожеволiла я!
Д м и т р о (боязко). Катре!.. Може б, забула ти... перемогла себе...
може б, вернулося...
К а т р я. Нi, Дмитре! Несила моя...
Д м и т р о. Значить, годi! Ну, що ж - радощiв не зазнали, з лихом -
приятелi... горювати - не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була
щасливою!
К а т р я. Де вже? Кругом таке лихо... Хоч би ти зненавидiв мене -
легше було б!
Д м й т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого
б'?, то вже не милу?!
К а т р я. Коли б ти вийняв мо? серце та розкраяв надво?!
Д м и т р о. I, вже! Дай боже... щоб хоч тобi щастя, то хай уже
тiшиться ворог мiй... а менi (махнув рукою) - утоплю десь сво? горе!.. Але
ж як вiн насмiеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на
зневагу, на горе, - то не схова?ться вiн вiд мене нiде: на краю свiта
знайду його, зо дна моря винесу, з-пiд землi викопаю... I тодi вже з
паничем побалакаю!
К а т р я (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!
Д м й т р о. Не бiйся... поки не кине... Ну, прощай! Напився вже я
радощiв! (Обнiма Катрю). Прощай! А!! Не менi, злиденному, - щастя! (Утира
сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Iде).
К а т р я. Дмитре! Не побивайся!!
Д м и т р о. Пропадай усе!! (Iде хутко).
Катря, ламаючи руки, бiжить до ворiт i схиля?ться до них, вiд несили.
В И Х I Д VII
Катря i Михайло.
М и х а й л о (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!
К а т р я (уздрiвши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!
М и х а й л о (обнiма). Не кричи, серце, так, бо почують!
К а т р я. Зрадiла!.. Боже як! Третiй вечiр не бачила.
М и х а й л о. Ну, все ж обачнiше треба.
К а т р я. Не буду, не буду, любий мiй, хороший; тiльки не сердься!
М и х а й л о. На тебе трудно й сердитись. (Цiлу?).
К а т р я (обнiма). Господи, як я рада! Нiчого й не тямлю... Чого ти
вчора й позавчора не був?
М и х а й л о. Не можна ж менi щодня ходити, щоб не завважили... Я все,
зна?ш, вибираю годину, щоб з мо?ми батьками про тебе побалакати...
К а т р я. Господи, що то буде?
М и х а й л о. Й сам не знаю... трудно то, трудно; якось усе це
випада...
К а т р я (зiтха). Ох! Не випада... i не випаде!
М и х а й л о. Не сумуй, зiрко: ми таки свого дiждемось... Зразу,
звичайно, нiяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути... Я, може,
через маму...
К а т р я. Ой нi, нi! Панi такi страшнi, сердитi... вони з'?дять мене!
М и х а й л о. От, вигадай! Чого ти всього бо?шся?
К а т р я. Боюсь, голубе, i душi у мене нема!
М и х а й л о (пригорта i лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не
морщи ж сво?х брiвочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обiйми
палко, та пригорнися шпарко!
Катря через силу усмiхнулась i поцiлувала.
М и х а й л о. Не так, не так, а отак! (Обнiма). Ходiм звiдси, щоб хто
не здибав.
К а р т я (журно), I-i, вже! Нема чого й критись..,
М и х а й л о (звонтпивши). Як нема чого?
К а т р я. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть...
Степанида оце була, каже - Аннушка похваля?ться... плеще на мене...
М и х а й л о. От каторжна! Я?й утну язика!
К а т р я. Не втнеш, ще бiльше здрату?ш! Де вже там те шило в мiшку
ута?ти! Пiзно.
М и х а й л о. Ти жалку?ш?
К а т р я. Борони боже! Сво?ю волею покохала, - аж згорiла у тiм
коханнi! Все без жалю вiддала тобi; за тебе i муки прийму... Не зраджуй
тiльки мене, соколе мiй, доле моя! (Припада до Михайла).
М и х а й л о (цiлу?). Що тобi завжди в голову лiзе, моя дурнесенька?
К а т р я. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тiльки
лякав Дмитро? Правда? (При-пада до Михайла).
М и х а й л о. Як Дмитро! I вiн сюди лiзе?
К а т р я. Вiн нещасний, бiдний... я його скривдила... сватався... так
його шкода: занапастила!..
М и х а й л о. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я бiльше не чув про
Дмитра! Не поминай менi про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею,
упитись коханням, - а ти менi вкинеш приску за пазуху.
К а т р я. Що ж я зробила, що сказала? У само? пекло... Тiльки що
був... трохи на себе рук не зняв... похвалявся на тебе...
М и х а й л о. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна
буде...
К а т р я. Нi, нi, то вiн з одчаю! Вiн не зачепить...
М и х а й л о. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати!
К а т р я. Вiн i без того бiльше не прийде: я йому призналась.
М и х а й л о. Розумна! Сама пуска?ш славу?
К а т р я. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що менi до слави, аби ти при
менi... От тiльки за матiр боюсь, як дiйде - не переживуть вони!
М и х а й л о. Правда, за матiр - погано.
К а т р я. Що менi робити, порадь, мiй соболю?
М и х а й л о. Хiба, може б, тебе одвезти до дядька на хутiр?
К а т р я. Як, щоб я маму кинула?
М и х а й л о. Ну, то вдвох?
К а т р я. Нi, нi! Як таке?й i сказати! Вона б швидче на себе руки
зняла, нiж пiшла б на публiку!* (*Публiка - сором, ганьба.)
М и х а й л о. Слухай, серце! Я поговорю з тво?ю матiр'ю, присягнусь?й
за тебе, - то вона й заспоко?ться; лучче ж од нас правду почути, нiж од
других...
К а т р я (сумне i чуло). I не знаю вже й як... аж серце окипа крiв'ю,
як подумаю! Любила ж мене, цiлий вiк поневiрялась за мене...
М и х а й л о. Та угамуйся, не забiгай лиха! От, може, i в мене з
старими швидко владна?ться справа, то тодi безпешно! Прийде день -
потурбу?мось, а нiчка - наша!
К а т р я (ламаючи руки). Коли б менi мами не вбити! Царице небесна,
зглянься хоч ти!
М и х а й л о. Годi-бо, Катре! Ходiм у садок: час гине...
Катря безнадiйно сплеснула руками.
Завiса тихо спада
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
Широкий рундук з ганком у панськiм будинку. Навкруг квiтки, клумби,
луговина; далi - розкiшний садок. Вiкна деякi одчиненi на рундук; на
рундуцi - стiл, самовар з причандалами, крiселка. Вечiр.
В И Х I Д I
Харлампiй, а далi Аннушка.
Х а р л а м п i й (ставить на стiл чайнi причандали; потiм пiдмiта).
Ач, знов накидали цигарок! Що я?х ненавиджу! Нема, хвалити бога, отого
кудлая, - так жиди; а ти за ними прибирай! Тьху! Чисто? наказанi?! Хiба це
моя обов'язаность пiдмiтати, примiрно сказать, всяку погань? Це козачкiв
дiло, чи там служок яких, а не мо?; мо? дiло за ними доглядать та давать
запотилишникiв... А от, Харлампi? Григоровичу, довелося i вам щiтку до рук
узяти та пiдмiтати собственно пiдлоги! Ох-ох-ох! (Спира?ться на щiтку). Не
тi теперечки часи, доложу вам, - сумнительнi! Гай-гай! Де те вельможне
панство дiвалося? I знаку нема, мов корова язиком злизала! Тепер, примiром
кажучи, мужику волю дали, ну й посiда, або ще - жидова та! Ну, якi вони
пани? Харкнув та ногою розтер, та й уже. Сказано - одно боже попущенi?,
скусительство! Нашi теж, дивись, незабаром у пазурах того Шльоми
опиняться... А через кого все прахом iде? Через нашу паню: як прибилася
сюди, зараз завела новi моди, - покойовок, лаке?в... Ми вже, значить,
стали невгоднi, неодукованi! А сама повiялась по Ки?вах та по Варшавах;
понавозила губарнорiв отих - по двi пари держала...?й-богу! Ну i
додержалась! (Пiдходить до столу, поправля масло, сметану, сухарi й
цукерки). Такi завели заведенiя за приводом отого кудлая, що, на мо?
мнительство, - кiнець свiта: з ким тiльки кумпанiю водять? Тьпху! - та й
годi! Тепер, примiром кажучи, наш панич, дворянин, з мужвою воловодиться,
на вулицю ходить... Страмовище одно! Не зна того, як в старовину... От хоч
би, значить, нащот женського полу - як було благородно, прекрасно! Звелiли
кого привели... та й кiнець... I делiкатно, i поштительно! А тепер?.. Ех,
грiхи нашi, грiхи! Отаким шелихвiсткам, як ота Аннушка, припоручають тепер
до рук панське добро! Господиня, значиться! Так би й зацiдив! (Дивиться у
кухлик). А сметанка яка? Хiба така при покойному пановi була? Хоч ножа
стромляй! А то! (Нахильцем п'?).
А н н у ш к а (зазира в одчинене вiкно). Чаго ви до сьох пор самовара
не да?тьо? Бариня сердяться!
Х а р л а м п i й. Ти ще менi, смердюча, приказувати будеш? Геть, поки
цiла!
А н н у ш к а. Што ви себе воображенi? взяли! Скажите, пожалуйста! А
зливки для чого випили?
Х а р л а м п?й. Хто випив?
А н н у ш к а. Нехто!
Х а р л а м п i й. Хто випив? (Наступа?).
А н н у ш к а. Хтокало!
Х а р л а м п i й (яро). Бачила?
А н н у ш к а. От тiлько троньте, я такого шкандаля зделаю!
Х а р л а м п i й. Так ти бачила?
А н н у ш к а. Аж вуси все у зливках; гляньте! (Одступа? до дверей).
Х а р л а м п i й (змiшавшись, утира рукавом). У-у! Смалена! Киш менi
звiдцiля! (Iде в дверi).
А н н у ш к а (тiка на рундук). Ругателi!! Будете знать! Постойте, я
вас вс?х на чистую воду! - I ви, паничу Михайло Iванович, почешетесь! У
мене письмо од дядиньки: я його викрала... Будет i бариня знати! Промiняли
меня на ту шльондру, - i я ж потешусь! Попану?ш! Попану?ш! Ух, печуть меня
всi, та й я ж попеку!! (Побачивши паню з Михайлом, iде далi).
В И Х I Д II
Анна Петрiвна i Михайло.
Анна Петрiвна виходить разом з Михайлом з парку, у не? в руках
картонка.
А н н а П е т р i в н а. И не думай отнекиваться. В сенате серьезное
дело; все наше состояние на волоске. Коли батько говорит, что нужно
ехатiь,,то уж верно нужно.
М и х а й л о. Та я в дiлах не знаюся!
А н н а П е т р i в н а. Ну, ну, не рисуйся! Сам дядя приглашает, -
научит!.. А кузину разве можно упустить: красавица, chic supreme, bon
genre!* (*Найвищий шик, гарний тон (франц.).) Потом дядя: шансы-то какие!
Ведь зто черт знает где можно очутиться! Я бы тогда переехала к вам в
Петербург, освежилась бы хоть немного...
М и х а й л о (з досадою). Що вам за охота, мамо, зараз мене сватать?
Та ще й вибира?те таких, що тiльки плечима здвигнеш! Я з вами хотiв би
побалакати...
А н н а П е т р i в н а. Оставь, во-первых, свою хохлащину! Надоела...
М и х а й л о. Дуже швидко.
А н н а П е т р i в н а. Зто уж мое дело... Ты пойми, что дядя сам
намекает в письме...
М и х а й л о. Та яке ж менi дiло до його превосходительства...
А н н а П е т р i в н а. Что?.. От такой блестящей карьеры
отказываешься? Да ты в уме ли?
М и х а й л о. Мамо, я хотiв би побалакати...
А н н а П е т р i в н а. Отстань с твоим балаканням! Вы меня уморить
хотите? Воспитывала, нежила, холила, чтоб хоть иметь утешение, видеть сина
в блеске, гордиться им... и вот благодарность родителям - за их любовь, за
то, что не жалели для вас ни здоровья, ни средств, потворствовали даже
всяким прихотям хохлацким! Вот и утешение!
М и х а й л о. Мама! Да выслушайте же меня!
А н н а П е т р i в н а. Оставь!! Твои вечные противоречия положат меня
в могилу... Я женщина слабонервная, чувствительная; у меня уже начинается
тик... Я знаю, откуда вся порча: ты заразился идеями зтого пария!* (*Парiя
- безправний, зневажений.)
М и х а й л о. Не браните же мне хоть в глаза человека, который мне
дорог!
А н н а П е т р i в н а. Дорог? Для вас всякая дрянь дороже матери!! Вы
свою мать родную готовы променять на всякую сволочь! Молчите!.. Уж скоро
добьете! (Iде хутко на рундук).
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |