включаются одни только удобные земли". Ст. 20. "Пески, болота, каменистые
овраги и тому подобные пространства не полагаются в счет крестьянского
надела". Зрозумiли?
В с i. Зрозумiли, зрозумiли.
П а в л о. Отже, не смi? пан мiняти вашi добрi землi на кучугури. Закон
те забороня?. I за такi його намiрення ви мусите на нього жалобу мировому
посреднику подати.
1-й i 2-й х а з я? н и. А Шльома ще й улещу?: купуйте, купуйте, добрi
люде, бо пропадете, як рудi мишi: нi вам до водопою, нi вам до вигону - як
у мiшку.
Д м и т р о. А я не казав вам, бреше, сучий син!
2-й х а з я? н. Та й ми те?... так уже там такий галас у шинку
пiдняли...
П а в л о. Навмисне намовля i пiдмогоричу? за панськi грошi. Так ось же
i купувати вам тих кучугурiв не треба, бо по закону (говорить з притиском)
пан мусить дати вам прогони i до водопою i до вигону. Ось ст. 24 про це й
гласить, та ще в примiчанi? додано (чита): "Пространства, оставляемые на
оснований сей статьи для прогона скота, не подлежат выкупу, но должны
оставаться свободными для прогона". Зрозумiли?
Д м и т р о. Зрозумiли, зрозумiли.
1-й i 2-й х а з я? н и. Та й ми... воно нiби так, а писар усе одно
товче: тут про водопо? сказано, а про вигони нi, а вам, каже, до водопою
шлях не заказаний.
П а в л о. Ах, вони лиходi?, мошенники! Та це ж все одно, чи до
водопою, чи до вигонiв. Та гляньте сюди, ще й ширина прогону
опридiля?ться. Пишiть посредниковi, то пан у вас, як карась на сковородi,
закрутиться.
Д м и т р о. А так. Збирати сход.
1-й х а з я? н. Щоб, бува, гiрше не вийшло... Всi не пiдуть,
побояться... i
П а в л о. Чого?
1-й х а з я? н. Та щоб пан, як розгнiва?ться, ще бiльше не
прикрутив...
П а в л о. Не прикрутить. Годi! Урвалася панам нитка.
Д м и т р о т а i н ш i. Урвалася.
П а в л о. Урветься вона ще й бiльше. Стiйте тiльки горою за сво?
права, та гуртом, всi?ю громадою, то ваше й буде зверху.
1-й х а з я? н. Хто каже, Павло Платонович, громада - великий чоловiк,
та коли ж пан... Ось у цьому ж таки наказi, отутечки спочатку писар читав,
що всяка, мов, душа должна повинуватися властям i воздавати помiщиковi
урок i дань... Як вiдберуть знову землю й волю...
П а в л о. Ех, ви, люде, люде темнi! Як будете вiвцями - одберуть, а не
будете - самi вiдберете. Та хiба все те, що пишеться в царському указi, -
то вже й правда? Хiба у вас власного розуму нема? А слухайте-но сюди,
чу?те, що тут пишеться з самого початку? (Чита?). "Было бы противно всякой
справедливости пользоваться от помещиков, - чу?те, от помещиков, - землею
й не нести за сие соответственной повинности". А я вас питаю: чия земля
споконвiку була - помiщицька чи людська? Що вони, тi помiщики, з iншого
тiста злiпленi, чи що? Якщо?хнi дiди, даймо, на вiйнi билися i за те
землi одержали, то вашi хiба на печi лежали, а не вмирали на тому ж
кривавому полi? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам по
чотири?
Х а з я? н и. Правда, правда...
Д м и т р о. Ех, Павло Платонович, слухати б вас!
П а в л о. I слухайте, й самi мiркуйте. Отже, не пiшли за десятий снiп,
мусив пристати на ваше.
В с i. Та спасибi ж вам, спасибi, ви й напутили!
П а в л о. Слухайте ж далi... Скликайте сход... Та пам'ятайте, - для
того щоб жалоба мала законнiсть, треба мати двi третини голосiв.
В с i. Так, так...
П а в л о. Тож дивiться! Щоб не пiдмогоричили в корчмi з пансько?
намови...
В с i. Атож, атож!..
П а в л о. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскура?!* (*Вскурати -
зважитись.) Вiддiлить прогони. Глядiть ще й того, щоб шляхiв не врiзував,
не заорював. Десять сажнiв завширшки битий шлях...
В с i. Зна?мо, зна?мо.
Д м и т р о. Тiльки ось що, Павло Платонович, напишiть ви вже нам самi
жалобу. Ходiмо до мо?? хати.
В с i. Та вичита?те нам усi закони.
П а в л о. Гаразд, ходiм, помiрку?мо. Пам'ятайте тiльки добре мо?
слова: може, не ми, а дiти нашi чи внуки, а таки землю всю по правдi
подiлять.
В с i. Дай боже, дай боже!
П а в л о. Ох, люде, люде! Все сподiва?тесь, - як бог дасть, то й у
вiкно подасть. Шкода! Самi дбайте та добрий розум майте...
Г о л о с и. Та хiба ми що... аби хто почав...
П а в л о. Не такий страшний чорт, як його малюють.? воля, буде й
доля! Гуртом, кажуть люде, i батька бити добре...
Д м и т р о. Авжеж, вiддячити батьковi треба i за хлiб, i за сiль, i за
добру ласку...
В с i. Правда, правда...
1-й х а з я? н. Тихо; щось наче йде... чи не панський пiдглядач?
Д м и т р о. Ходiм, Павло Платонович, ходiм, люде добрi, до мо?? хати.
В с i. Ходiм! (Пiшли).
В И Х I Д IX
Михайло сам.
М и х а й л о (виходить по стежцi з гущавини, засмучений). Страшна
нудьга: нi спати, нi читати не можу; серце щемить. Хочу робити що - руки
опадають, хочу думати - думки розбiгаються; тiльки одна про Катрю й пану?:
куди я не пiду,?? образ слiдку? за мною, лагiдно ся? тихими очима, манить
дитячою ухмiлкою, тягне, порива мою душу, i я, як безнадiйно слабий,
борюся, а чую, що й змагатися годi! Чи давно пак я почував себе велетнем,
готовим i гори на плечi пiдняти? Давно здавалось менi, що нема тако? сили
на свiтi, котра б залякала мене, зупинила на мо?му шляху? Що я хоч на якi
муки пiду, а того свiтла народного не випущу з рук i цiле життя сво? зложу
на боротьбу за його? I що ж? Досить було дiвочого погляду, шовкових брiвок
- i я вже розкис... Чи у нас, справдi, за грiхи батькiв наших, якiсь
ледачi, непотрiбнi нерви - чулi, м'якi, а до загарту нездатнi? (Сiда на
колоду й замислю?ться). А проте чому кохання вадить? Павло каже: "Кохання,
власне, тiльки щастя; але сила його така, що поглине iнчi поривання". Чи
не справдову?ться це й на менi? Не може бути: кохання мусить ще окрилити
чоловiка. Мене не кохання гризе, а непевнiсть, розрада. Коли я звiрюсь, то
чому з тим коханням не пiти менi поруч? Тiльки нерiвня... по розуму, по
розвитку; чи порозумi?мось душею? А рiд мiй... прийшлося б навiки
порвати... Та ще, чи й любить вона мене? Часом, правда, назустрiч вона
спалахне вогнем, потупить очi, i голосок тремтить... Та це, може, й од
незвички з паничем розмовляти? Хто?? зна. Чому не вияснити всього - раз,
та гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь, або
тiкай!
Чути з-за млина пiсню; Михайло схоплю?ться.
К а т р я (за коном).
Тяжко, важко, а хто кого любить,
А ще тяжче, хто з ким розста?ться!
М и х а й л о. Боже мiй! Пiсня ця рве серце! Це?? голос, - вона тут!
Куди вже менi тiкати? Та я ж люблю??, кохаю цiлим життям мо?м; вона менi
наймилiща, найлюбiща!.. Та я оддав би всi розкошi, всi утiхи на свiтi, аби
з нею бачитись, аби дивитись на?? зiроньки-оченята!
В И Х I Д Х
Михайло й Катря.
К а т р я (йде з того боку по мосту i зупиня?ться коло млина).
А ще тяжче, хто з ким розста?ться,
Ох, i муки-горя набереться!
М и х а й л о (хутко йде через мiст до млина). Нi, треба це покiнчити:
пан або пропав! (До Катрi). Катрусю, здорова була! (Пода? руку).
К а т р я (аж затремтiла). Здрастуйте!
М и х а й л о. Яку смутну пiсню спiвала ти, аж за серце бере!
К а т р я. Так собi... Чого ви довго не були?
М и х а й л о. Нездужалось. А що? Матерi хiба гiрше?
К а т р я. Нi, хвалити бога, матерi краще... а так...
М и х а й л о. Так ти i без матерi згадала мене? Спасибi! (Бере?? за
руку).
К а т р я. Кого ж i згадувати? Я, може, i вдень i вночi молюсь за вашу
ласку, за добрiсть.
М и х а й л о. Спасибi; ти щира душа. Тiльки не величай мене: всякий те
зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.
К а т р я. Нi, не всякий.
М и х а й л о. Далебi, всякий; бiльше для себе i робиш!
(Придивля?ться). А чого ти так зблiдла? Може, слаба?
К а т р я. Нi, нiчого.
Сiдають пiд млином.
А ви швидко звiдсiль по?дете?
М и х а й л о. Через мiсяць.
К а т р я. Так швидко уже!.. А там довго будете?
М и х а й л о. Цiлу зиму, аж до весни.
К а т р я. Господи, як довго! (Зiтха).
М и х а й л о. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув,
що ти, либонь, замiж виходиш?
К а т р я. Хто вам казав?
М и х а й л о. Мати казала про Ковбаня, i Аннушка.
К а т р я (палко). Не вiрте?м! Я замiж нжоли не пiду.
М и х а й л о. Чом?
К а т р я. За нелюба - зроду!
М и х а й л о (радо). Хiба ти не любиш Дмитра?
Катря мовчить.
Ти менi вибач, Катрусю, що я про такi речi питаюсь; це з приязнi тiльки
- вiр менi!
К а т р я. Або що? Чого менi перед вами та?тись? Якби правда була,
сказала б.
М и х а й л о. Так ти ще нiкого не кохала i не коха?ш?
К а т р я. Хто його зна...
М и х а й л о (гладить обидвi руки у Катрi). Слухай, Катре! Ти вiриш
усьому тому, що я говорю тобi? Не вважа?ш мене за брехуна?
К а т р я. Що ви? Борони боже!
М и х а й л о. Так i вiр же, що я, поки на свiтi живу, не обманю тебе,
що що б я не казав тобi - то вiд щирого серця, з душi! Зна?ш... я люблю
тебе... з кожним днем ти менi дорожча становишся...
К а т р я (спалахнула). Ви смi?тесь...
М и х а й л о. Нехай надi мною посмi?ться так лихо! Серце мо?,
рибонько, зiронько ясна вечiрня, чи любий я тобi хоч капелиночку?
Катря потупилась з сорому.
Скажи менi щиру правду: чи коха?ш ти мене, як парубка? Чи журишся так
за мною, як я за тобою?
Катря схиля?ться на груди до Михайла i почина ридати.
М и х а й л о. Катрусю, голуб'ятко мо?, чого ти плачеш? Невже мо?
кохання тебе образило?
К а т р я (схлипуючи). Ви такi... менi... я б не знаю що...
М и х а й л о (цiлу??й руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя!
Раю мiй!
К а т р я (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цiлувати?!
М й х а й л о. Ти - цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на
свiтi вiддам! Не плач же, усмiхнися? Он бринять на оченьках сльози.
(Голубить?? i цiлу? то в одно око, то в друге).
Катря обiйма його, хутко цiлу?, а далi, засоромившись, закрива вид
рукавом.
М и х а й л о (гладить по голiвцi i цiлу? Катрю). Коли б ти знала, моя
доле, яка обiйма мене радiсть, яке огорта мене щастя! Такого раювання i на
тiм свiтi нема?, вiр менi! Глянь, он мiсяць задивився на нас, зорi
миготять радiсно нашому щастю; а нiч аж притихла, прита?лася;
прислуха?ться заздрiсно, як нашi серденька б'ються укупi... б'ються i
будуть битись, i нiхто, нiяка сила не розлучить?х!
Катря крадькома цiлу? руку у Михайла; Михайло вирива? i обнiма??
палко.
К а т р я (боязко). А ви ж казали, що по?дете швидко?
М и х а й л о. Так що ж? Тепер я сам не по?ду без тебе: ти молода моя,
заручена. Пiдеш за мене?
К а т р я (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде!
М и х а й л о. Як так?
К а т р я. Не буде, не буде! Що ви тiльки кажете? Я й подумати не
посмiю: хто я? I мiзинця вашого не стою!
М и х а й л о (цiлу???). Сто?ш, перлино моя дорога! Бiльше мене варт!
К а т р я. Нi, нi! Не менi судилося таке щастя! Куди менi, бiднiй
мужичцi, бути дружиною вашою? Нi ступити, нi заговорити не вмiю; ви взяли
б собi камiнь за плечi. I люде осмiють, i бог скара?: паруються тiльки
рiвнi. Не за нас це сталося, не за нас i перестане!
М и х а й л о. Не плещи, моя лебiдочко, абичого; не плутай сюди бога!
Перед ним усi рiвнi; вiн кожному дав серце, i у кожного воно одинаково
б'?ться. Ми з тобою пiдемо поруч чесно по новому шляху, i ти менi станеш
не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу
в тебе знаття сво?, свою душу, сво? мрi? - i засвiтиться твiй розум новим
променем, i ося? мою душу тихим, радiсним свiтом!
К а т р я. У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темрi?!
Не можу я, бiдна, i зрозумiти такого щастя,.. тiльки аж мороз поза спиною
йде, так страшно. Що оце ви задумали?
М и х а й л о. Та як же iнако я й думати мiг? За кого ти мене ма?ш?
Хiба, ти дума?ш, я здатний би був занапастити твiй вiк молодий та й кинути
на посмiх?
К а т р я. Нi, я такого зроду i в думку не клала. Ви як батько рiдний
до мене були... я не знаю, як i шаную вас, i люблю... Господи, сказати не
вмiю! (Припада).
М и х а й л о. А коли любиш, мо? голуб'ятко, мо? серденько, щастя мо?,
- то звiрся на мене: дай менi свою рученьку, i нехай бог благословить нашу
долю!
К а т р я. Я як п'яна: все в мене в головi коломутиться... Страшно
тiльки... не за себе: я б за вас душу свою оддала. А як через мене вам
лихо, не доведи господи! Батько, матiр, пани всi... Як менi i стати поруч
з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти...
М и х а й л о. Ти знову за сво?. Та розумi?ш ти, дитино моя, що я без
тебе жити не можу, дихати не можу... що менi без тебе один шлях - отуди,
пiд лотоки!
К а т р я. А менi хiба нi?
М и х а й л о. Так i не мучся ж, i не думай: так судилося, так йому й
бути! Моя ти? Правда?
К а т р я (хова свiй вид у Михайла на грудях). Аби ви тiльки були
щасливi!
М и х а й л о (пригорта палко). Моя, моя! Перед оцим небом клянуся!
В И Х I Д XI
Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро i другi.
П а ш к а (гука з-за млина). Катре! Катре, - гу!! Де ти заховалася?
М и х а й л о (сполохнувшись). Хтось кличе тебе; iде сюди... Прощай,
мо? сонце, до завтрього! Звiрся на мене! (Обiйма з притиском). Приходь! У
садку краще: нiхто не мiшатиме. Не знаю, як i доживу до завтрiшнього
вечора... Прийдеш?
К а т р я (палко). Прийду, прийду, мiй соколе, моя доле!
Михайло хутко iде в гай, а з ру?ни вийшов Павло, з ним два хазя?ни,
останнiм Дмитро. Катря, як кам'яна, сто?ть, не зводячи очей з того мiсця,
куди зник Михайло.
П а в л о. Так так же i робiть.
1-й i 2-й х а з я? н и. Будемо, будемо, спасибi вам.
П а в л о. Прощавайте!
1-й i 2-й х а з я? н и. Щасти вам, боже!
Павло iде в один бiк, люде - у другий.
П а ш к а (пiдбiга?). Катре! Ти осьде?
К а т р я (кида?ться до не? на шию). Парасю! Яка я щаслива!!
Дмитро, завваживши це слово, скам'янiв на мiсцi.
Завiса
ДIЯ ТРЕТЯ
Картина 1
Глухе мiсце в лiсi коло криницi; ранок.
В И Х I Д I
Михайло сам.
М и х а й л о (при рушницi; сидить на поваленому деревi). Не видко
нiкого, а переказував, щоб я конешне сюди, до криницi, вийшов. Що за
та?на? Мiсяць тому назад Павло утiк несподiвано, навiть не попрощався нi з
батьками, нi зi мною, - аж збентежило всiх. Одного листа тiльки й одiбрав;
пише, щоб я не дивувався i не допитувався, бо так треба; де дiло, мовляв,
кличе, там i я! У дядька Олександра сидить тепер. (Вийма? листа i
пробiга?). "Тут не таке болото; гаразд би було й отаборитись. Суть людськi
душi, яким браку? тiльки живущо? води... Ми з паном Олександром балака?мо
багато, радимось, мiрку?мо - може, до чогось i домiрку?мось. Умовились з
ним завести i спiльну позичкову касу, i училище, а не забавку-школу, i
больницю. Можна буде ще декого перетягти до цього куреня, щоб
розтаборитись звiдци. При?зди сюди швидче; годi тобi там одгодовуватись да
ласувати поезi?ю: тут здоровiще". Золоте серце: сам нiчого не ма?, а все
про других дба! Скучив я за тобою дуже: давно не балакали, давно не було з
ким одволожити сво?? душi... Тiльки, брате мiй, друже мiй, у мене тепер на
самому сподi душi завiвся такий куточок раю, куди я тебе не пущу, про який
i не признаюсь й не шепiтну навiть... (Запалю? цигарку i ляга,
потяга?ться). Мене аж одурманило щастя! Куди не гляну, все менi
усмiха?ться; на серцi якась дивна музика; кожна жилка тремтить залассям*
(*Заласся -насолода, захоплення.) i втiхою... Отак би, не дбаючи про
буденнi справи, не ламаючи нiчого, вiк пити повну чашу поезi?... Катрусю,
моя зiрко! Коли я упився тво?ю красою, - ти ще милiща мо?му серцевi!
(Згодом). Яка тiльки вона дитина душею; вся мов потонула в коханнi, а
соромиться його проявити, хова? первоцвiт жаги... Iнодi таке простувате
сплете щось, що знехотя засмi?шся i поцiлунком затушиш досаду; а то --
диву? на мене мовчки, мов на бога. Треба б?? вчити, освiтити... так не до
книжок тепер... пiсля уже краще! От коли б тiльки вона не мастила голови
оливою чи смальцем; а то з щиростi так наялозить для мене, що аж одгонить.
Треба буде?й купити помади, та ще й гольдкрему до рук, бо порепанi,
жорсткi... I кiльки раз просив??, щоб не вешталась по сонцю, бо
засмалиться, - так нi! Правда,?й поки працювати треба... От оцi каторжнi,
невладованi питання отруюють тiльки щастя i встають якимись страшидлами!
В И Х I Д II
Михайло i Павло.
П а в л о (з-за кону). Агов! Де ти там?
М и х а й л о (схоплю?ться). Павло? - Тут, тут!
Па в л о (виходить). Здоров, друже!
М и х а й л о (кида?ться, обiйма). Голубчику!.. Як же ти мене потiшив
несподiвано! То несподiвано кинув було утеком, а то... (Знов обнiма).
Спасибi, серце! Я такий радий тебе бачити; далебi, занудився. Ну, ходiмо ж
мерщi до нас...
П а в л о (перебива). Нi, до вас я не маю часу. Сiдаймо тут та
побалака?мо...
М и х а й л о. Невже до нас i не зайдеш?
П а в л о. Кажу ж - i хвилини нема... До вельми тяжкого слабого
хапаюсь... (Кладе руку Михайловi на плече). Ну, як же ти ся ма?ш? Що
наробив? Розцвiвся, пиша?ш красою, як майський крин душистий, прекрасний?
М и х а й л о. Бачу, що й ти скучив за пасиком, на якому язика гостриш.
(Цiлу? Павла).
П а в л о. Нi, без жартiв; на тебе глянути, то й всяк постереже, що у
тво?х очiх i ласощi, й радощi аж грають, - певно,?х повно на серцi?
М и х а й л о (трохи соромлячись). Журби не маю... тобi зрадiв.
П а в л о. Справдi? Чи не занадто уже буде для мене одного, признайся?
М и х а й л о. Чому? (Потупив очi i почав крутити цигарку).
П а в л о (б'? його ласкаво по колiнi). Ну, ну, нехай i так! Гаразд
поки!.. Кланявся тобi дуже дядько твiй, пан Олександер; ремству?, що ти не
хочеш до його i в хату плюнути!
М и х а й л о. Я сам би раднiший; та, зна?ш, рiд у сварцi, то й менi
вихоплюватись раз по раз якось нiяково...
П а в л о. Так i у такiй пустiй справi рiд твiй сто?ть на перепонi?
М и х а й л о. Не то, що менi можуть заборонити з дядьком бачитися, -
та я й не послухаюсь; а то, що якби нашi бували, то малося б бiльше
оказi?...
П а в л о. Славний вiн, брате, чолов'яга; поневiрявся на вiку, бився з
родом, з панами, а таки перемiг, не дав чужо? душi на поталу i спорудив
сво? чесне гнiздо!
М и х а й л о. Я дуже люблю i поважаю дядька.
П а в л о. I вiн тебе любить, та жалку?, що ти з тво?м чесним напрямком
i таланом по багнищах валаса?шся... * (*Валасатися - блукати, волочитися.)
(Дивиться пильно йому у вiчi). Слухай, я до тебе забiг по важному дiлу, -
скажеш правду? Не збрешеш?
М и х а й л о (змiшавшись). Що це за допит? Я - не брехун.
П а в л о. Не те... можна iнодi в таке влiзти... Скажи менi щиро, чи ти
уже зайшов за край з Катрею?
М и х а й л о (спалахнув). Вiдкiля ти взяв?
П а в л о. Чутка пройшла; та iначе й бути не могло: певнi скутки!*
(*Скутки - наслiдки (з польськ.).)
М и х а й л о. Якiсь падлюки плетуть, а ти за ними!
П а в л о. Ну, глянь у вiчi, скажи щиро!
М и х а й л о.? такi речi, до котрих з голими руками не
доторкуються...
П а в л о. Щоб не вразити дворянсько? совiстi?
М и х а й л о. Павло, лайся за все, за що хочеш; корени мене за
ледарство, за панськi звички; але не чiпай мо?? честi, бо я за не? сам
себе перерву, а глузувати не дам!
П а в л о. Я не чiпаю тво?? честi, а волаю до не?.
М и х а й л о. У кожного? у серцi своя святиня, у якiй вiн не дасть
другому полоскатись!
П а в л о. Бач, як ти бережеш свою святиню власну, а про чужу -
байдуже? У Катрi хiба, по-тво?му, нема сво?? святинi? А в?й уже
полощеться цiле село!
М и х а й л о. Не може бути, щоб хто смiв! Це вигадки!
П а в л о. Та бачиш же, що аж до мене дiйшло.
М и х а й л о. Я зацiплю?м писка усiм, урiжу кожному язика!
П а в л о.?сть на те один тiльки спосiб.
М и х а й л о. Знаю i повiнчаюсь. А ти про мене думав як? Щоб я мою
Катрусю дав жиро?дам на посмiх? Не буде цього!
П а в л о. Як я про тебе думаю? Поки не зовсiм iще погано, бо прийшов
перебалакати; але все ж... ти закiнчив... по-панськи... а як змагався й
бундючився! Ет! Одним ви миром мазанi: обтешетесь зверху тi?? культурою,
приберетесь у iдеальнi химороди та й красу?тесь; а дмухни тiльки на вас,
продряпай трiшки, - то такi ж жиро?ди у грунтi!
М и х а й л о. Павло! Ти не ма?ш жодного права так ображать мене: я
тобi не дав на те приводу. Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, i
кохаю на цiле життя, чесно! Я не побоюся перед цiлим свiтом сказати про
кохання, назвати?? мо?м подружжям, - i назову, i повiнчаюсь!
П а в л о. Гаразд. А коли це буде?
М и х а й л о. Коли? Та незабаром... Треба уладнати дiла, я з тобою
хотiв порадитись... Тiльки ти був завжди проти шлюбiв формальних?
П а в л о. Гай-гай! Куди стрiля?ш! Якраз до ладу примiряти сюди теорiю
рiвноправних станiв! А якi ж тут права у цi?? бiдарки-рабинi? Приймати од
кожного, хто не схоче, - i регiт, i глум, i зневагу, i бiйку навiть, -
так, бiйку, бо по закону i в волостi можуть одпарити! Дочекатись, щоб на
смiтнику косу обрiзали та дьогтем голову вимазали! Пiти попiдтинню на
знущання за куском хлiба? Втопити з одчаю свою власну дитину та й зогнити
в тюрязi? Нi, паничу, тут не до теорi?, бо тут ставиться на пробу цiлком
людина, все життя??: тут виходить - "котовi смiшки, а мишцi слiзки", та
ще якi? - не елегiчнi, а мужичi, кривавi, пiсля яких одна дорога - в
ополонку!
М и х а й л о. Правда, конечне тра повiнчатись; та у мене i в думцi
другого не було!
П а в л о. Iначе - було б шельмовство! I без того у нашо? селянсько?
дiвчини не густо тих прав, а зачепи??, то й остатнi однiмеш! Тодi?? вся
ота темна сила просто-таки задавить, - я вже й не кажу про власнi муки
розбитого серця! А може, ти дума?ш, що у?х отого серця чортма??
М и х а й л о. За що ти печеш мене? За вiщо карта?ш? Я до тебе за
порадою, а ти що не слово, то й намiря?ш шпигнути. Стидно, брате!
П а в л о. Вибачай! Ти зна?ш, як гiрко у мене на душi, то й на язицi
перга!* (*Перга - квiтковий гiркий пил, що його бджоли переносять разом з
медом.) Ну, поговоримо ж любенько: треба повiнчатись i найхутче, - це
раз...
М и х а й л о. Та як же його зразу укоськати мо?х батькiв? Трудна рiч,
тут треба поволi.
П а в л о. Що? Ти сподiва?шся ще на згоду з сво?ми?
М и х а й л о. Атож!
П а в л о. Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене на долонi волосся
виросте, нiж це станеться; i в думку собi не клади!
М и х а й л о. Чого ти так дума?ш? Тепер не тi часи, щоб вони мою волю
захотiли в'язати, та й люблять, - не чужий же я?
П а в л о. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для них
"бесчестие званню".
Ми х а й л о. А як я не схочу?хнього рятунку?
П а в л о. Проклянуть. Тут уже так i клади: прийдеться з родом поламати
навiки!
М и х а й л о. А далi що?
П а в л о. Жити сво?ми руками i завойовувати невпинною працею собi
щастя.
М и х а й л о. Трудне щастя...
П а в л о. Звiсно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в
дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вiр!
М и х а й л о. Зна?ш, i пiп не повiнча без согласiя батькiв...
П а в л о. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком тво?м; вiн домовить
i попа!
М и х а й л о. Правда, правда; тут?диний дядько поможе. Тiльки
почекай!
П а в л о. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош i придоб?*
(*Придоба - зручнiсть.)
М и х а й л о. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись
у воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю?х
i випрошу згоду? Батько мiй чоловiк простий i не надто уже лихий; мати
драматургiю нехай i зробить, але...
П а в л о. Тож-то, що але: одкри?ш та?ну та гвалту наробиш! Слухай
мене: кинь отi проби,?дьмо мерщi з Катрею: адже над нею висить тяжкий
меч!
М и х а й л о. Як же його так зразу? Та от вiзьми, щоб по?хати
повiнчатись, упорядитись як-небудь треба грошей; то як же я обiйдусь без
батька?
П а в л о. Так-так, правда... дарма! У мене оце умерла тiтка i по
духовнiй одписала тисячу карбованцiв; вони там менi й присланi опекою.
Вiзьми?х, серце!
М и х а й л о. Спасибi, друже! Але остатнiх тво?х грошей не вiзьму:
коли я i чим?х вiддам?
П а в л о. Не плети абичого, тут дiло iде про чоловiчу жизнь, а ти
будеш у якiсь гонори грати! Хiба лишень для того, аби крутить!
М и х а й л о (чуло). Друже мiй, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве
ледащо? Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у сво?й душi,
закинути ласощi ради? Невже ти менi бiльше не ймеш вiри? Чи ж я упав так
низько, чи безповоротну пiдлость вчинив? Чого ти мене кривдиш - що я один
раз хочу побалакати з батьком за не??.. Таж я серце сво? готовий оддати за
Катрю...
П а в л о. Угамуйся, друже! Вибач менi: може, справдi у мою голову одне
погане лiзе? (Пригорта його). Тiльки слухай, коли уже наважився з старими
побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже, дiйде чутка до двору,
то сяк чи так, - а замордують твою милу.
М и х а й л о. Я сьогоднi конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я
мерщi - до вас.
П а в л о. Ну, як зна?ш; тiльки поводься, як тво? серце прокаже, та не
бари дiла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й грошi
тво? лежатимуть.
М и х а й л о. Не вимагай мене, серце, за грошi: вони тобi знадобляться
на чорний день.
П а в л о (уста?). Ти знов сво?? Тво? дiло та Катрине i? той чорний
день: менi ваше дiло дороге; то не смiй менi й писнути, бо,?й-богу, ще
поб'ю!
Михайло, усмiхаючись, обнiма Павла.
А менi на чорта вони, отi грошi! Поки оцi мозольнi руки не одсохли, -
працюватимуть; та чи багато менi й треба!.. На дiло - друга рiч, а для
мене самого...
М и х а й л о. Поки самого, а - усмiхнеться доля, то й власного щастя
заманеться...
П а в л о. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пiшли! Нам, лихом битим боякам,
не про сво? щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у туманi
гойда?ться на гiлцi... Ну, прощай! Не дбай же тiльки про себе самого, а
пам'ятай, що в тво?х руках чужа жизнь! (Хутко обнiма i виходить).
Михайло проводжа.
В И Х I Д III
Михайло сам; верта?ться з рушницею.
М и х а й л о. От тобi i щастя! Швидко минув чарiвний сон: розбуркав
Павло грубо, жорстоко, - i сувора доля, з турботами, з нуждою та скрутою,
грiзно стала перед очима... (Бере рушницю, опира?ться на не?). Але Павло
правду казав: страшно за мою зiрочку! Треба рiшатись батьку сказати.
Тiльки як його пiдiйти? Язик не повернеться. Коли б як наздогад; або
призвича?ти потроху до цi?? думки... А може, матерi перше сказати,
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |