Тепер я загалом вдячна світові за те, що він є і що є я. Я люблю цей стан. Тим більше, що за 52 години і 36 хвилин Ти повинен приземлитися в Парижі. До того ж сьогодні я трохи розгнуздана.
І зовсім не через Ренуара. Загалом через Асю. Це вона намовила мене, щоб з d'Orsay поїхати просто до Музею Еротики недалеко від площі РідаІІе. Спочатку мене настроїв імпресіоніст, потім я розпалилась усіма видами мистецтва. Такого музею немає ніде. Відгадай, що я більше пам'ятаю: Ренуара чи еротику?
Чи це погано, що еротику? Ася каже, що ні, бо часом треба почуватися sexy. Я запитала її, що вона робить, щоб почуватися sexy, коли вона не в Парижі. Знаєш, що мені сказала особливо вразлива інтелектуально Йоанна Магдалена? Вона відповіла мені достеменно так:
«Я одягаю обтислу сукню і не одягаю трусиків».
Хто б подумав, що це так просто.
Знаєш, що я помітила в Асі, відвідуючи з нею цей музей? Вона була захоплена жіночністю у всіх можливих формах. По-моєму, Асю останнім часом приваблюють жінки. З того, що вона часом розповідає, випливає, що жоден чоловік по-справжньому не доростає до її уявлень. Знаю від неї самої, що вона може насолоджуватись сексом, але я також знаю, що для цього їй не потрібен чоловік.
Коли ми вийшли з того музею, я хотіла, дуже хотіла залишитись на самоті. Найкраще у моєму готельному номері. Може, я колись Тобі розкажу, чому саме там. У мене був надто високий рівень окситоцину, щоб витримати когось, крім Тебе, поблизу. Як прихильника теорії гормонів я інформую Тебе про це лише так, принагідно. І лише «для документів», як Ти це називаєш. Може, Тобі воно знадобиться для досліджень.
Я попросила Асю, щоб вона залишила мене саму. Вона зовсім не протестувала. Я пішла в Café de Flore. Насамперед для того, щоб написати Тобі e-mail. Я ще ніколи нічого не писала до Тебе на папері. Подумала, що могла б спробувати в Café de Flore. Тут писали Камю, Сартр і Превер. Я спробувала. Особливе відчуття. Нормальний лист, який би міг мати запах і пляму від розлитого вина або відбиток губів на другому боці. Інтернет не замінить цього. Важко смоктати e-mail, а в мене була охота смоктати ту серветку, на якій я писала до Тебе там, у Café de Flore. А ще небезпечно писати Тобі e-mail'и, коли лежиш голою у ванні. Останнім часом це моя найбільша мрія. Писати Тобі e-mail у ванні. Мати вино в крові, бути прикритою піною із запахом бергамоту, кипарису і мандарина і, слухаючи, чути вібрацію голосу Моррісона. Це можна робити лише під напругою. Але аж ніяк не струму. Тому не можна взяти Інтернет до ванни, але, незважаючи на це, я його і так обожнюю.
Половина тексту з'явилася там, у Café de Flore. Друга зовсім недалеко. В іншій, ще культовішій кав'ярні Парижа, в Lex Deux Magots. Не знаю, що ці всі інтелектуали бачили в тій кав'ярні. Кава жахлива. Гарячий шоколад смакує так як зупа журек у барі в Плоцьку. Це добре як журек, але жахливо як шоколад. Лише чудовий інтер'єр і діє вино. Але вино діє на мене весь час уже кілька днів. Там я дописала кілька лінійок того тексту, який тепер переписую у маленькій кімнаті за реєстратурою цього готелю в Парижі. Вже майже північ. Працівник реєстратури розважає Асю та Алі- цію, а мені дозволив загостити на диску свого комп'ютера. Отож я трохи розпусниця і думаю, що цей працівник реєстратури зауважить, що Ася справді не має сьогодні трусиків під тією обтислою суконкою. Мені показала, що не має. При цьому я почуваюся безпечно, бо знаю, що ніхто, крім Тебе, цього не прочитає. Я вишлю це і знищу. Насамперед тому, що хочу бути розпусною і розбещеною лише для Тебе.
Я сумую за Тобою. Почуваюся, як би це назвати, «легкозаймистою». Сьогодні у цьому музеї еротики я помітила дуже характерну закономірність. Там була маса картин і скульптур відьом. Це було дивне і характерне у цьому музеї. Обов'язково піди туди, коли матимеш мінімум 90 вільних хвилин наступного разу в Парижі. Отож я зауважила там масу голих відьом. Власне вони були «легкозаймисті». Наприклад, коли їх живцем палили на багатті. І хоча це було давно, мені здавалося, що відьми - це, щиро кажучи, - лише немилосердно покарані невинні жінки. Покарані чоловіками, які не могли вибачити зради своїм жінкам, отож, реагуючи, засуджували на спалення чужих жінок, з якими часто самі зраджували своїх дружин, називаючи їх відьмами. Отож, що я зауважила на тих картинах і скульптурах? Ці відьми на вогні усміхались.
Підступні, засуджені жінки - їх спочатку часто каменували, а потім спалювали, а вони, палаючи у вогні, радісно сміялись...
Мені тепер стало сумно, бо я подумала про тих відьом у контексті. Якби Ти міг чути мій голос в Інтернеті, Ти б почув зараз вірш, який мене вже декілька тижнів постійно хвилює. Я прочитала його колись, не знаю точно де, у Варшаві. Він пригадався мені, коли я дивилась на усміхнених палаючих відьом у музеї неподалік площі РідаІІе в Парижі:
Боже, Ти бачиш нас разом уві снах,
По краях тарілок; коли я подаю обід,
І на краєчку вихололого подружнього ложа,
У заглибленнях і зморшках довкола очей.
А ти вперто нас бачиш разом у снах, і єднаєш нам руки
Так, що ми не можемо втекти один від одного.
А якщо ні,
То не введи нас у спокусу.
Нехай обплутає мене Домашній макарон на неділю.
Дай нам заснути і визволи нас - Кожного зосібна.
Амінь\
Його, мабуть, написала якась сучасна відьма. Навіть не можу пригадати собі її прізвища. Я захоплююсь нею, навіть такою
* Автором вірша є Дорота Кєрштейн Пакульська. Підрядковий переклад — О. Кравець.
безіменною. Цей вірш мене хвилює і засмучує. Знаю, що Тебе також. Не знаю, чому я його запам'ятала. Я зовсім не вважаю, що Десять заповідей - це найкращий провідник у житті. Я скажу Тобі, якою буде моя 11 заповідь, коли Ти вже опинишся тут.
Р5. Гадаєш, що процес очікування чинить довшим саме чекання. Я не думаю. Я вже впевнена.
Прилети нарешті.
@8
ВІН: Доходила третя, коли він врешті опинився у своєму номері. О дев'ятій ранку його літак вилітав до Нью-Йорка.
Сподіваюся, що принаймні один пілот випив менше, ніж я тієї ночі — подумав він, миючи зуби у ванній. На відміну від більшості людей, він любив іти під душ з чистими зубами.
Він стояв під душем і думав про неї. Яка на смак її шкіра? Як буде звучати його ім'я, коли вона його вимовить? Що вони скажуть один одному в перших словах на летовищі? Як він, вітаючись, повинен обійняти її? Раптом йому здалося, що через шум води він чує телефонний дзвінок. Він закрив кран. Це був телефон. Він пересунув скляні двері душової кабіни і, не витираючись, пішов до спальні. Крістіана. Секретарка інституту в Мюнхені.
— Якубе, де ти ходиш уночі? Я вже дві години телефоную до тебе. Чи ти можеш записувати, що я говорю? Океу, можеш. Отож слухай уважно. Ти сьогодні не летиш до Нью-Йорка. Ти летиш до Філадельфії. Там візьмеш таксі до Прінстона. Це лише сорок п'ять хвилин, якщо немає заторів. Професор молекулярної біології у Прінстоні чекає на тебе. Електронний квиток на рейс до Філадельфії отримаєш при відправленні пасажирів. Номер квитка я надіслала факсом до реєстратури готелю. Твій літак з Нового
Орлеана до Філадельфії вилітає об одинадцятій ранку твого часу. Усі рейси я полагодила так, як ти любиш, у Delt’і. Ти, мабуть, задоволений? Маєш дві години додаткового сну! У Прінстоні заінсталюєш їм програму Пам’ятай, лише демо. Ніякої повної версії. Так, як у контракті. Від демо вони повинні бути в такому захопленні, щоби купити в нас повну версію. Заінсталюєш їм це тільки в комп’ютерах клініки. Розкажеш їм гарно, так як ти це вмієш. Вони повинні відчути, що їм це дуже потрібно. Я замовляю тобі там у Прінстоні номер в Hyatt. Це готель одразу ж поряд з клінікою. Номер резервації також є у факсі. Якубе, ти навіть не думай про те, щоб залишити мене тут, у Мюнхені, і переїхати до Прінстона. Я знаю, що у твоїй голові рояться такі думки, щоб перебратися до Штатів, але не роби мені цього. Прошу, не залишай мене саму з тими німцями!
Він усміхнувся. І хоча це був жарт, він знав, що в ньому є багато правди. Крістіана була абсолютно нетиповою німкенею. Спонтанна, невпорядкована, неорганізована, вразлива, запальна і виявляє свої почуття. Вона завжди докоряла йому, що це вона вчиться від нього німецькості, а він їй говорив, що вона така по-слов’янськи «розмамляна» і час спливає їй крізь пальці. Знав, що він її найбільший приятель. Він зворушував її мисочкою полуниць у лютому, квітами на столі 8 березня (хоча ніхто в Німеччині не святкував Дня жінки), e-maiVом у день її іменин, а найбільше тим, що носив важкі пачки з ксерографічним папером для друкарок. Він, професор, носив ксерографічний папір секретарці. Деякі колеги-науковці були обурені таким демонстративним актом «брутального ламання структури залежності». «Так. Він — поляк. Поляки завжди мусять щось руйнувати і ламати якісь правила», — мабуть, вони так думали. Крістіана лише напочатку відчувала незручність. Згодом раділа дню, коли їм привозили папір для друкарок. Вона дуже любила демонстративно показувати «цим німцям, як насправді треба ставитись до жінок». А він? Він, хоча зовсім не прагнув «ламання правил», просто інакше не міг.
Він намагався у стосунках з Крістіаною не виходити поза рамки приязні. Він знав, що міг би значно більше. Але не хотів. Насамперед тому, що коли він з’явився в інституті, Крістіана мала постійний зв’язок. Вона приваблювала його.
Вона була тоді єдиною у Німеччині близькою йому особою. Не раз своїм способом буття, реакціями навіть нагадувала йому Наталію. Може, саме тому він не хотів перейти цієї межі. Він не хотів руйнувати чогось і не могти збудувати на цьому місці нічого іншого. Від початку він сприймав перебування у Німеччині як щось тимчасове. Як таку собі «залу очікування» по дорозі до мети. Його метою була Америка. Він вважав, що в залі очікування - Крістіана підсміювалася з пафосу цього афоризму - не можна садити дерев. Він був у цій залі очікування вже декілька добрих років і часом йому здавалося, що Крістіана там разом з ним на щось чекає.
У першу мить, почувши про цей план із Прінстоном, він хотів протестувати. Однак подумав про ті дві години сну і сказав:
— Кріссі, - вона любила, коли він пестливо називав її саме так, — я тебе не залишу саму з тими німцями. Тепер, коли я навчив тебе пити горілку, як п’ють справжні поляки, мені було б шкода. Я розумію. Сьогодні об одинадцятій я лечу до Філадельфії. Вистав мені на сервер ФТР ту документацію для Прінстона. У моєму ноутбуці її немає, бо я зовсім не чекав на цю подорож. Ти знайдеш її у комп’ютері у мене на роботі. Він постійно увімкнений. Кріссі, як ти вже будеш там, прошу, підлий мої квіти. Не забудеш? Постараєшся не заходити на мою 7CQ, коли ти вже будеш у тому комп’ютері? Те, що там знайдеш, і так написано польською. І прошу тебе, не вчи польської лише задля того.
Він засміявся у слухавку. Хоча Крістіана обіцяла йому, що «постарається», він знав, що з тих старань нічого не буде. Вона обов’язково перегляне усю історію його кореспонденції на 7CQ. Крістіана неймовірно любила знати все про всіх. Завжди її цікавив найбільше він. Він був у найкращому репродуктивному віці, наймолодший професор у їхньому інституті, цілував жінкам руку, а вона навіть не могла визначити, з якими або з якою він спить. Вона не могла цього визначити, бо він не спав із жодною. Хоча Крістіані важко було у це повірити, не спав уже віддавна.
Коли він відклав слухавку, на ліжку, на місці, де він сидів, розмовляючи з Крістіаною, темніла велика мокра пляма. Ну так, він прибіг до телефону просто з-під душу. Тепер уже був сухий. Він пішов до ванної, щоб вимкнути світло. Повертаючись, помітив, що на підлозі біля дверей лежить білий аркуш паперу. Він нахилився і підняв його. Факс від Крістіани. Він зателефонував до портьє і попросив розбудити його на дві години пізніше.
їдучи таксівкою з готелю на летовище в Новому Орлеані, він обіцяв собі, що вже ніколи більше не питиме. Голова жахливо тріщала з похмілля, він навіть не встиг зробити одного ковтка кави, бо проспав, а радіо в таксі погрожувало торнадо над Північною Кароліною. А до Філадельфії завжди летиш над Північною Кароліною!
Було гірше, ніж він думав. Турбуленції розпочалися відразу за Новим Орлеаном. Він конвульсійно тримався за поруччя крісла, ніби це могло йому чимось допомогти. А це був лише початок. Після години польоту, коли вони потрапили у вири, що затихали після торнадо над Північною Кароліною, він голосно пообіцяв собі абсолютну відмову від алкоголю. Аби тільки щасливо приземлитися, а він уже ніколи більше не візьме до рота алкоголю. Йому пригадалися рейси часів навчання у технікумі. Тоді теж так до болю виривало нутрощі. Він ніколи не забуде сцени, коли блідий і зелений, разом з багатьма іншими, яких перевозили через Біскайську затоку, перервав блювання, щоб у тій агонії сміятися з боцмана, який верещав, перекрикуючи удари хвиль:
— Моряки знають, що найкраще на таку погоду? Моряки, звичайно, курва, не знають! Найкращий на таку погоду компот з черешні, бо смакує однаково на обидва боки. Нехай моряки це запам’ятають. Окрім того, блювати — це не є єбати. Це треба вміти. Хто це до холери ригає на навітряний?
Мабуть, він був такий самий зелений, як тоді на кораблі, оскільки стюардеса що кілька хвилин підходила до нього і питала, чим може йому допомогти. Це використовував його сусід з крісла поруч, величезний техасець у ковбойському капелюсі, якого він не знімав ані на мить. Тоді, коли він умирав, його сусід щоразу, як підходила стюардеса, замовляв алкоголь, ніби нічого не трапилося. Навіть намагався частувати і його. Із жахом і відразою в очах він відмовлявся: не міг уявити собі більшої тортури, ніж смак віскі в такій ситуації.
Турбуленції тривали до самого кінця, і приземлення було жахливе. Вони вдарили колесами об плиту летовища так сильно, що навіть збайдужілий до всього вже добре п'яний його сусід запитав, злегка белькочучи:
— Ми приземлились чи нас застрелили?
За воротами на нього чекав водій, якого вислав на лето- вище університет у Прінстоні. Вони їхали понад годину. Ледь опинившись у своєму номері, він одразу ж зателефонував до професора і переніс зустріч на три години. Він поставив будильник, попросив у реєстратурі, щоб його розбудили і запрограмував це в телевізорі. Звук виставив на максимум. Роздягатися уже не мав сили.
Тричі прокидався, але тільки телевізор змусив його піти під душ. У кабінеті професора він був за декілька хвилин до призначеної зустрічі. Добре знав його з попередніх зустрічей і конгресів. Здивачілий біловолосий старий. Випускник університету в Цюріху — що він з гордістю підкреслював, пристрасно покликаючись на Ейнштейна, який також закінчив цей університет - толерував усе, окрім непункту- альності, паління цигарок і дружин науковців. Саме в такій послідовності.
Він завжди розмовляв з ним німецькою, ігноруючи той факт, що його співробітники та асистенти нічого з того не розуміли. Під час кожної зустрічі він з'ясовував, чи їхній інститут справді не співпрацює «з тими метабіологами у Гарварді, які усе ще не знають, що кити — це ссавці». Щоразу — це, на жаль, відповідало істині - запевняв його, що вони таки насправді не співпрацюють із Гарвардським університетом. Однак не додавав, що це вже декілька років було їхньою метою.
Шефом молекулярної біології у Гарварді, про що він дізнався під час прийому на якомусь із конгресів, — була колишня дружина професора з Прінстона. Оскільки середовище науковців — це одне з найбільш пліткарських середовищ узагалі, йому хтось прошепотів на вухо, що професор і екс були подружжям лише сорок сім годин. Від одинадцятої ранку в суботу і до десятої ранку в понеділок, оскільки лише о тій годині відкриваються суди в штаті Массачусетс.
Нібито рівно сорок сім годин після шлюбу дружина професора, доктор біологічних наук, випускниця паризької Сорбонни, подала позов на розлучення. Він сам ніколи не проводив із професором більше, ніж одну годину, але й цього було достатньо, щоб зрозуміти його екс.
Презентація в кабінеті професора — звичайно, німецькою - тривала понад годину. Близько сімнадцятої його привезли до комп’ютерного центру клініки Університету в Прінстоні, де він мав заінсталювати і тестувати демонстраційну версію їхньої програми. Після тригодинної праці, коли вже наближався до завершення, він вийшов з комп’ютерної зали, щоб пошукати автомат, який продає банки з колою. Він мав бути десь тут, неподалік. В американському університеті могло не бути бібліотеки, але мусив бути автомат з колою. Він вийшов у темний коридор з освітленого лампами денного світла комп’ютерного центру.
— О Боже, як ви мене налякали! Я думала, що це якийсь дух. Ви ходите так само, як Томмі. Ви мене дуже налякали. Він теж мене постійно лякав.
Він повернув голову туди, звідки долинав цей голос. Здалека у темному коридорі маячіла чорна прибиральниця. Вона нагадувала рабиню з картин Теодора Дейвіса, яка збирає бавовну на плантаціях неподалік Нового Орлеана. Ті ж глибокі півсантиметрові зморшки під очима. Ті ж величезні білі очні яблука, порізані червоними лініями кровоносних судин.
— Я не хотів вас лякати. Я шукаю автомат з колою. Хто такий цей Томмі?
— Томмі теж постійно шукав колу. Він працював тут багато років і ніколи не пам’ятав, де той автомат, — відповіла вона.
— Сьогодні я, безумовно, також не запам’ятаю. Чи ви заведете мене до автомата і розкажете по дорозі, хто був Томмі?
— Ви не знаєте, хто такий Томмі? Томмі працював за чотири коридори звідси. Кожен знав його з крадіжки мозку Ейнштейна. Чи ви знаєте Ейнштейна, того американського єврея зі Швейцарії?
Він уважніше приглянувся до неї. Ще ніхто не називав Ейнштейна «американським євреєм із Швейцарії». Він не міг визначити її віку. Йому часом хотілося знати, чи негри також не можуть визначити вік білих, бо видаються їм завжди всі однаковими. Вона нагадувала йому Евелін з ресторану в Новому Орлеані. Величезна, прямокутна від плечей до землі, міцна, з грудьми як подушки, що прикривали цілу грудну клітку від ключиць до живота.
— Як це вкрав мозок Ейнштейна? Хто він був, цей Том- мі? — допитувався заінтригований.
Негритянка відставила відро, з якого виливалася піна, і сіла на лавку біля входу до туалету.
— Томмі був лікарем. Але нікого не лікував. Тому його також ніхто не шанував. До того ж ні з ким уранці не вітався. Ви б віталися з кимось радісно, якби мали два трупи для розтину до сніданку і чотири після? Я його поважала. І Мерилин також. Томмі був закоханий у Мерилин. Але тоді тут майже кожний був закоханий у Мерилин. У ті часи жінки й чоловіки ще кохали один одного. Мерилин була лікарем на четвертому поверсі. Я там не прибирала. Мерилин була дуже гарна. — Чи я можу при вас запалити?
Вона витягнула пачку з тютюном і почала скручувати цигарку.
— Звичайно, можете. Ви б могли скрутити одну й для мене? У тому автоматі на колу є й пиво?
Він знову забув про обіцянку, дану в літаку. Вона посміхнулася.
— Пиво? Ні. Ніколи. Тут у кампусі легше купити кокаїн, ніж пиво.
— Хто був Томмі і хто була Мерилин? — запитав він, сідаючи поряд на лавці.
Оскільки вона була така велика, що займала майже всю лавку, він мусив сидіти впритул до неї. Вона подала йому скручену цигарку. Вони сиділи в темному коридорі й палили цигарки. Дві тліючі точки. Було тихо, тільки її низький голос звучав несамовито у тій темряві і при акустиці того коридору.
— Взагалі-то Мерилин працювала у педіатрії. Діти любили її, бо вона постійно сміялася. Тільки коли якась дитина вмирала, в її очах були сльози. Вона завжди плакала в туалеті. Щоб діти того не бачили. Томмі був паталогоанато- мом. Розкроював трупи, щоб знайти в них щось важливе.
Завдяки тому, що знаходив, можна було рятувати життя іншим. Хоча він був дуже потрібний, ніхто, окрім Мерилин, ним не захоплювався. Він, мабуть, якось це відчував. Це було так давно, а я пам’ятаю кожну дрібницю. Ейнштейна привезли перед північчю. Він був непритомний. Помер відразу після півночі. Це був понеділок, вісімнадцятого квітня п’ятдесят п’ятого року. Я тоді була тут наймолодшою практиканткою. Мені здається, що це було ніби вчора. Я прибирала тоді другий поверх, перший і пивницю. Патологія розташована в пивниці. Очевидно, Томмі знав Ейнштейна і захоплювався ним. Він був для нього недосяжною мудрістю. Кожен у Прінстоні знав Ейнштейна. Хоча б через тих усіх журналістів, які тут ганяли в кампусі за Ейнштейном як зграя вовків.
Коли Томмі прийшов на чергування, Ейнштейн уже лежав на столі. Спершу Томмі не хотів робити цього розтину. Він прийшов нагору до Мерилин і дуже знервований сказав їй про це. Через кілька хвилин його вдалося переконати, і він повернувся у пивницю. Те, що там далі діялося, я знаю в деталях від Мерилин. Думаю, що Томмі це зробив для неї. Щоб вона захоплювалась і пишалась ним. Усі кажуть, що це неможливо, але я знаю своє. Я бачила, як він дивився на Мерилин. Томмі зробив жахливу річ. Спочатку він виконав нормальну аутопсію і потім раптом на нього найшло це почуття. Цей один-єдиний, неповторний шанс у його житті. Він узяв пилку, розрізав череп Ейнштейна і витягнув з нього мозок. Розділив його скальпелем на двісті сорок рівних шматків і запакував до двох трилітрових слоїків з написом Costa Cider і залив формаліном. Один зі слоїків щільно накрив дерев’яною, а другий скляною покришкою. Обидва слоїки виніс із пивниці. Вирішив, що нікому їх не віддасть. Порожній череп Ейнштейна напхав газетами, загорненими у фольгу, і закрив так, щоб ніхто нічого не помітив. Чи ви собі можете це уявити? Старі зім’яті газети замість мозку в черепі Ейнштейна??? Коли Мерилин мені це розказувала, я не хотіла вірити. Як він міг це зробити?
Вона на мить замовкла, важко дихаючи.
Вигляд Ейнштейнового черепа, напханого газетами, був як сцена зі страшнющого фільму жахів, яка вражала своєю безглуздістю. Досі Ейнштейн був для нього як пам’ятник.
Квінтесенція розуму. Ейнштейн без мозку, з напханим паперами черепом, раптом видавався незначним і приниженим. Ні, це не був фільм! Цього б не вигадав жоден режисер. Він почувався незручно в цьому темному коридорі поверхом вище над пивницею, де відбувся цей сатанистський ритуал вирізання мозку Ейнштейна. Він радів, що ця лавка була така мала, а негритянка велика. Завдяки цьому він міг сидіти притулившись до неї.
— На чому я закінчила? Вже згадала. Томмі знав про останню волю Ейнштейна, котрий бажав собі, щоб його тіло після смерті спалили, а останки розкидали в місці, про яке б знала лише найближча родина. Ейнштейн не хотів мати ніякої могили... Знаєте що? Я скручу собі ще одну. Останнім часом я дуже багато курю. Тут, в Америці, це недобре.
Запала тиша. Вона витягнула з бездонної кишені фартуха пачку з тютюном і вже за мить склеювала слиною цигарку. У світлі вогню запальнички її білі очні яблука здавалися страшенно великими на тлі чорного, як смола, обличчя.
Те, що розповідала ця негритянка, було сенсаційне. Він ані секунди не сумнівався, що вона говорить правду. Колись давно, ще під час навчання, у нього була така фаза в житті, коли він захоплювався Ейнштейном. Це правда, що в нього немає могили. Це якраз дуже пасувало Ейнштейнові. Боги не мають могил. Фактом є також і те, що мозок Ейнштейна не згорів із рештою його тіла, завдяки чому його могли багато разів досліджувати неврологи. Невроанатомічні дослідження підтвердили його винятковість. Усе це він знав віддавна. Зате абсолютно не мав поняття, що за тим криється така неймовірна історія. А тим часом негритянка продовжувала:
— Ніхто не радив, ані не дозволяв робити Томмі те, що він зробив. Він вважав, що не потребував мати на це дозволу, бо, як казав, «Ейнштейн належав усім». Навіть коли все вийшло на яв, він не хотів віддати того мозку. Мерилин говорила мені, що Томмі це зробив для людей, а не для слави. Він вірив, що, маючи найважливіше в Ейнштейні, його мозок, вдасться колись відтворити усього Ейнштейна. Він був такий одержимий дивак. Він щодня різав трупи, але, незважаючи на це, був найбільшим романтиком у цьому цілому будинку. Тому Мерилин так його любила. Але ніколи йому не вибачила того, що він зробив Ейнштейнові. Томмі через це дуже страждав.
Негритянка глибоко затягнулася і замовкла. Загадковий Томмі багато в чому мав рацію. Але тоді, 1955 року, ані він, ані ніхто інший не міг знати, що для клонування людини не потрібно нікому виймати мозок з черепа. Цілком вистачає відповідно збережена крапелька крові, волосок або тканина шкіри. Повний генетичний матеріал людини міститься в ядрі кожної окремої клітини. Щодо цього нейрони мозку не відрізняються від інших, «прозаїчніших» клітин. Імовірно, Томмі просто хотів бути впевнений і саме для певності зберіг у формаліні понад кілограм матеріалу для клонування. Він також знав, що зі всіх клітин — найважливішими в Ейнштейна були ті, в мозку.
— Томмі довелося звільнитися з Прінстона, - продовжила свою розповідь негритянка. — Але він так і не віддав тих слоїків з мозком Ейнштейна у формаліні. Через півроку після того, як він звільнився, Мерилин вийшла заміж і переїхала до Канади. Я не знаю напевно, що сталося з Томмі. Хтось мені казав, що зустрів його нещодавно в якомусь університеті в Канзасі.
Цієї миті хтось із шумом відчинив двері наприкінці коридору. Жмут проміння з ліхтаря почав повільно пересуватися по стінах. Це, мабуть, був сторож. Негритянка раптово зірвалася і зникла за дверима туалету. За мить світло ліхтаря дійшло до лавки, на якій сидів Якуб. Сторож став перед ним і посвітив ліхтарем просто в очі.
— Чи ви знаєте, що куріння тютюну — серйозне правопорушення? Я б міг вас покарати штрафом від тисячі доларів і вище, — сказав голос за світлом ліхтаря. І додав, сміючись: - Але не покараю, оскільки чудово знаю, що курити вас намовила Вірджинія. Тільки її тютюн може так жахливо смердіти. Коли вона вже вийде з туалету, де тепер ховається, ви скажіть їй, що це їй так більше не минеться. — Він гучно засміявся і рушив до сходів, що вели до пивниці.
Він увесь час мовчав, трохи приголомшений розповіддю Вірджинії, яка довго не виходила зі свого сховку в туалеті. Врешті вона прочинила двері й пошепки запитала:
— Він уже пішов?
Коли він підтвердив, вона енергійним кроком вийшла з туалету і схопила своє відро:
— Тепер я вже мушу йти. Через п’ятнадцять хвилин він буде повертатися і зачинить весь будинок, а я сьогодні забула свої ключі. Знаєте що? Ви не тільки ходите так, як Томмі. У вас також подібний голос, - сказала вона, зникаючи за поворотом коридору.
Коли її вже не було, він пригадав собі, що вона мала показати йому автомат з колою. Він покликав її. Вона не відповідала. Він зайшов до туалету, знайшов малий фонтан з питною водою і нахилив голову так, щоб струмінь обмив йому обличчя. Якийсь час стояв так, схилившись. За мить, не витираючи обличчя, повернувся до комп’ютерного центру. Закінчив інсталяцію програми, підготував короткий опис процедури запускання програми, вислав e-mail до професора з інформацією про те, що зробив, і замовив у Інтернеті таксі. Він вимкнув комп’ютер і вийшов у коридор. Проходячи повз лавку біля туалету, відчув неспокій. Він не міг викинути з пам’яті картини трупа Ейнштейна з відкритим і наповненим газетами черепом. Він кинувся до виходу. Таксі вже чекало.
— Завезіть мене кудись, де можна випити пиво, — звелів таксистові.
У готелі він опинився близько півночі. Цієї ночі йому снилися Томмі, Вірджинія, загадкова Мерилин і теорія відносності. Коли наступного дня, їдучи після сніданку готельним лімузином на вокзал, минав кампус, пригадав собі подію минулого вечора і вирішив, що дізнається усе можливе про людину, яка врятувала від спалення мозок Ейнштейна. Він почне вже сьогодні, у Нью-Йорку, де буде за годину. Мабуть, саме стільки часу потрібно його потягу до Penn Station на Манхеттені.
До того ж він не міг дочекатися, щоб якомога швидше розповісти їй цю історію про мозок Ейнштейна. Відколи знав її, він помітив, що події, почуття і думки набирають справжнього значення лише тоді, коли він поділиться інформацією про них саме з нею. З Наталією було так само.
Він не напише їй про це. Розкаже. Саме так. Сяде перед нею і, дивлячись їй в очі, розкаже. Ще тільки одна ніч і один день. Це швидко мине. Тим більше, що у Нью-Йорку час минає швидше. Очевидно, це не абсолютна правда, лише відносна. Релятивістська та ейнштейнівська. Він знав про це з часу Нового Орлеана, такого ж лінивого і повільного як Техас. Коли у Нью-Йорку новини вже наближалися до прогнозу погоди, у Техасі не встигала ще закінчитись перша реклама після привітання диктора.
Обриси Манхеттену маячіли вдалині, коли його потяг заїжджав у тунель під рікою Гудзон. Завтра увечері він летить до Парижа, щоб зустрітися з нею. 3-А-В-Т-Р-А - він подумки повільно вимовив це слово по буквах, розважаючи над ним, тішився як дитина.
ВОНА: Якубику, чи я Тобі колись говорила, як я люблю думати про Тебе? Напевно говорила, але я люблю також думати, що ще не говорила. Сьогодні я багато разів думала про Тебе.
Я обов'язково повинна щось Тобі розказати. Ася напевно мене вб'є, бо я їй сказала, що йду лише в номер поправити макіяж, а насправді втекла до того Internet Café на вокзалі метра і пишу до Тебе. Ася, відколи ми знаємось, вбивала мене вже багато разів, отож, без сумніву, я якось це переживу.
Ти обожнюєш такі історії, бо любиш виловлювати здивування. А також зворушення. Я сьогодні була дуже здивована. А також зворушена. Неймовірно. Але спочатку.
Цей гарний студент Аліції (так на марґінесі, Аліція, звичайно вважає, що дуже і «остаточно», хай би що це значило, закохана в студента) колись під час канікул працював для однієї вдови французького промисловця, який вивіз її з Німеччини і закрив у золотій клітці величезного будинку в південно-західній частині Парижа. Як ти думаєш, що міг робити гарний студент із Польщі для тоді вже понад сорокарічної вразливої вдови, яка має трьох кухарок, масу прибиральниць, двох садівників, водія і ветеринара на побігеньках? Коли Аліція закохана, вона ніколи не ставить таких безглуздих запитань.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |