Відколи Джим почав працювати на будові недалеко від його університету, він підвозив його до Тиіапе. Щодня чекав на нього, завжди в чудовому гуморі, завжди усміхнений і свіжий як весняна галявина. Тим своїм станом і настроєм він викликав у ньому роздратування і нехіть. Як можна бути таким радісним о п’ятій ранку, після такої короткої ночі й сидячи в такій машині?
Джим був власником бюїка з шістдесятих років, без кондиціонера, що в Новому Орлеані вважалося доказом або виняткової бідності, або причетності до якоїсь винятково мазохістської релігійної секти. Окрім того, задні двері з боку пасажира або прив’язували грубим шнуром до підголівника крісла водія, або їх під час їзди доводилося тримати пасажирові.
Він сідав до машини Джима з заплющеними очима, брав з попільнички цигарку, яка запалена чекала на нього, і вони рушали. Розмову починали лише через кілька перших миль, коли Якуб прокидався. Джим знав цю церемонію і поводився як вірний і лояльний приватний водій британської королівської родини.
Незабаром він усе частіше не ночував удома, залишався в бюрі і працював з короткими перервами упродовж цілої ночі.
Саме так було тієї ночі, коли зателефонував Яцек.
Добігала четверта ночі з суботи на неділю.
Джим саме був у нього в бюрі. Мовчки нахилявся над електронною аптечною вагою, яку поставив біля його комп’ютера. Зосереджено відважував порцію кокаїну, пакуючи її у завчасно приготовані мішечки. На бюрку біля комп’ютера лежали ряди таких целофанових мішечків з білим порошком. Кожен мішечок містив чотири «поділки».
Коли він закінчив, на столі лежав кокаїн на 50 тисяч доларів.
Він обійшов його довкола, мовчки зсипаючи пакунки до пооббиваної і погнутої валізочки. Закінчив, закодував замок валізки, наклав один із браслетів поліцейських наручників на свою ліву руку і замкнув спеціальним ключем
на кисті. Другий браслет був прикріплений до валізи. Він підійшов до Якуба і мовчки поклав ключ від кайданків на клавіатуру його комп’ютера. Виходячи, подивився йому в очі і сказав:
— Це направду останній раз. Не зневажай мене. Вибач.
Якуб був розлючений і сповнений гіркоти. Лихий на
себе, що погодився на це. Не йшлося зовсім про те, що він ризикував абсолютно всім, що досягнув у своєму житті, що вдруге свідомо став — бо ж погодився без примусу — помічником типа, який постачає наркошів; найбільше боліло його те, що Джим так його розчарував. Що так підступно використовує їхню дружбу.
Він почувався зрадженим.
Але ж він уже обіцяв йому, що попередній раз, три місяці тому, був «направду перший і останній», що «тепер тільки сплатить борги і зійде з цієї дороги» і що «може це зробити тільки тут, бо нікому не спаде на думку, що в Тиіапе на генетиці ділять порошок», як він називав це своє розкладання на порції.
Сьогодні, коли Джим годину тому постукав у двері бюро, йому не спало на думку, що він знову має «товар». Став із цією валізкою, прикутою до лівого зап’ястя і ледве приховуючи тремтіння голосу, сказав:
— Якщо я цієї ночі не поділю в тебе, то вже ніколи не зможу підвезти тебе зранку до школи. Дозволь... благаю.
Він дозволив.
Весь час стояв повернувшись до нього плечима, кипів зі злості й мовчав. Він не хотів на це дивитися.
Така наївна дитяча віра, що коли заплющуєш очі, то зовсім не темно.
Повернувся до стола лише тоді, коли Джим зачинив за собою двері.
На клавіатурі його комп’ютера лежав ключ від наручників, якими Джим для певності приковував себе до валізки з наркотою, і два малі целофанові мішечки з білим порошком.
Для нього.
Останній раз, коли Джим пакував у нього товар, він також спробував кокаїн.
У той момент, коли половина його письмового стола була покрита мішечками, Джим відійшов від ваг, зняв зі стіни стару фотографію в дерев’яній рамці, здмухнув зі скла порох
і почав її підігрівати полум'ям запальнички. Він висипав вміст одного мішечка на висушену скляну поверхню і поділив білий порошок на три рівні смужки довжиною близько 8 см. Потім запалив цигарку, вийняв з гаманця оправлену в шматочок дерева половинку леза і почав по черзі товкти смужки порошку. Це тривало близько п'яти хвилин. Потім видобув з кишені зім'яту зелену банкноту, скрутив у трубочку і запхав її кінець у ніс. Нахилився над однією зі смужок і духом втягнув її всю. Дрібні рештки, які залишилися на склі, зібрав наслиненим пальцем і розмазав на яснах. Потім повернувся до Якуба, простягнув руку зі скрученою однодо- ларовою купюрою і, посміхаючись до нього, сказав:
— Спробуй. Тобі буде добре. Я залишу.
Хоча він спостерігав за тією церемонією Джима з неприхованим здивуванням, не завагався ні на мить. Підійшов до столу, запхав кінець трубки в ніздрю і одним вдихом втягнув цілу поділку. Відразу відчув легкий холодок і виразне заціпеніння в носі. Повернувся до свого крісла біля монітора, зручно сів і чекав. Цікавість мішалася з неспокоєм.
Через декілька хвилин він виразно відчув, що втома, викликана шістнадцятьма годинами інтенсивної праці, минає. З'явилося відчуття свіжості, сили, енергії. Він міг розпочати наступні шістнадцять годин. А ще недавно, перед приходом Джима, падав від утоми і приводив себе до тями міцною кавою та цигарками. Раптом став бадьорий як від ранкового холодного душу після довгої, спокійної ночі.
Це було щось.
Дрібкою порошку, який містив 25 поєднаних між собою атомів, він обманув своє тіло й мозок. Раптом відчув себе сильним, дотепним і винятково метким. Йому здавалося, що якби він тепер почав програмувати, то написав би найкращу програму у своєму житті.
І зовсім не відчував, що перестав бути собою. Якнайви- разніше відчував, що це і є властиво він, той самий Якуб, тільки що він набув незвичайного значення. Він уже не мав страху і боязні, жодних сумнівів і душевних розладів.
Зате завжди мав рацію.
Коротку мить він насолоджувався тим відчуттям. Починав розуміти, що людям може хотітися дарувати собі такі стани частіше.
Зокрема люди слабкі, або ті, що мусять відчути силу чи принаймні вдавати сильних. Вистачить кількох грамів хімічної сполуки, здорової слизової оболонки — і стаєш дуже важливою, мудрою, сильною, дотепною, чарівною, красномовною особою, яка свідома своєї сили, і якою завжди хотілося бути. Зазвичай це триває не більше кільканадцяти хвилин, коштує кільканадцять доларів, це нелегально, узалежнює, нищить серце і мозок. А також після цього зазнаєш гігантського похмілля, якого б не було навіть після гектолітра живої браги.
Кокаїн не викликає жодних галюцинацій, кольорових снів і враження польоту над зрошеною літньою росою галявиною, де повно метеликів і голих німф.
Це не та хімічна сполука.
Ця — занадто дорога, щоб її витрачати на такі банальні стани, які, щиро кажучи, може залагодити добра музика, пляшка вина або закоханість.
З кокаїном переживаєш сни про могутність. Після кокаїну маєш кращі гени. І ти стаєш дитиною набагато кращого Бога. Цього не дасть людині жодне вино, жодна музика і жодна жінка. Окрім того, як говорив Джим, ніщо так не перетворить нормальний, спокійний секс у «водневий вибух». І це найнебезпечніше. Нормальний секс порівняно з післякокаїновим — то як «кохатися з манекеном з універмагу в Москві або Східному Берліні». Після чогось такого можуть залишитися надто добрі спогади і надто сіра теперішність. За теорією Джима, тільки після ЛСД могло бути краще. «Бо тоді, — казав він, — займаєшся сексом усіма клітинами, а самих нервів маєш мільярди».
Небезпеку він зрозумів того вечора, коли Джим визнав, що «секс без субстанції наповнює його панічним страхом». Переставав бути для нього реалізацією прагнень, ставав тестом «чи він ще взагалі може».
«Бачиш, без субстанції це — як запихати слимака в щілину телефонного автомата, який кільканадцять годин стояв на морозі», — казав він.
Пригадує, що коли він ще перебував у такому стані, Джим, який з незмінною увагою слідкував за ним, тим своїм тоном абсолютного знавця заявив: «А я казав, що тобі буде добре».
Було добре.
Вони почали розмовляти.
Хоча зналися вже і товаришували з півроку, вони ніколи досі не розмовляли так відверто і щиро, як тоді, після кокаїну. Він завжди хотів його про це запитати, але досі ніколи не наважувався. Тепер страху не існувало, тому запитав про Кімберлі; про неї Джим ніколи не казав «моя дівчина», «моя кобіта», «моя наречена», але з якою був, спав і ходив за покупками.
Кімберлі, яку тільки так називав Джим, бо всі інші зверталися до неї просто Кім, була студенткою Tulane University. Вона навчалася на останньому курсі права; він читав в університетській газеті, що вона була найкращою студенткою в історії того факультету, а на факультеті було близько 6 тисяч студентів. Усі, хто її знав, були свідомі того, що це не результат допомоги батька, знаного хірурга і водночас ректора Медичної Академії при Tulane.
Батько Кім дуже її любив, але по-своєму, в поспіху, в тих небагатьох вільних хвилинах між чергуваннями в клініці, лекціями, конгресами, відрядженнями і проектами, в яких він брав участь. Любив її так, що лише задля неї залишався у формальному шлюбі з жінкою, яка зрадила його ще під час пошлюбної подорожі й була більше прив’язаною до його кредитних карток та його товаришів — пластичних хірургів.
Відколи його брат, теж відомий хірург, покінчив життя самогубством і стало відомо, що він торгував органами для пересадки, в нього залишилася лише Кім. Його геніальна Кім, якою і для якої докладно вже запланував її майбутнє. А тепер, не маючи для неї часу, він заспокоював своє сумління, купуючи їй дорогі автомобілі.
Кім була надзвичайно інтелігентна, здібна, працьовита і всім завдячувала собі. Батькові — окрім автомобілів — щонайбільше завдячувала своїми генами, і то тільки частиною їх. Тому ті, хто її знав, недовірливо сприймали новину, що Кім є «дівчиною Джима». Того Джима, який відбув чотири семестри навчання у Гарварді, але також і чотири роки в’язниці в Baton Rouge, де власне відсидів дві третини свого вироку за торгівлю наркотиками і був достроково звільнений за добру поведінку, але з багатьма умовами.
Особа зі знівеченим минулим і теперішнім, яке нівечилося кожного робочого дня в котлованах великих будов за 6 доларів за годину. Минуле було таке нищівне, що згадки про чотири семестри архітектури в Гарварді не справляли враження на потенційних працедавців Джима. Внаслідок того вдалося переконати небагатьох і то тільки тих, хто міг запропонувати копання фундаментів під великі будівлі в Новому Орлеані й околицях.
Звичайно, його це нервувало, мучило й доводило до депресії. Часом йому було так погано й безнадійно, що кожен ранок — ранки є найгіршими для людей у стані депресії — здавався йому продовженням мук з попереднього дня. Депресії досягали такого рівня, що він змушений був виходити з них за допомогою кокаїну, хоча й знав, що ризикує.
Власне, з таким чоловіком спала дівчина з одного з найкращих домів Нового Орлеана, єдина донька ректора Медичної Академії ТиІапеу непересічно розумна й пересічна зовні; майбутній адвокат, вона хотіла спеціалізуватися, що додавало специфічного смаку цьому роману, в праві, яке стосувалося торгівлі наркотиками. Багатьом, хто її знав, не містилося в голові, що геніальна Кім могла захоплюватися таким скінченим уже у відбірковому турнірі наркошею, яким, на думку більшості, був Джим.
Але ті, хто цього не міг зрозуміти, просто не володіли всіма даними.
Наприклад, вони не знали, що Кім замість тих усіх за- сраних, ідіотичних автомобілів, що коштують цілий маєток, хотіла б від батька тільки один поцілунок на добраніч.
Хоча би раз на тиждень і хоча б уві сні.
Бо хоч він цього не знав, вона ніколи не засинала, поки він не повертався додому. Лежачи в ліжку, притулившись до коханого малого плюшевого ведмедика-коали, якого він їй купив, коли одного разу взяв із собою до Сіднею, вона чекала, доки він запаркує машину, перегляне пошту, покладену на столику у вітальні, прийме душ у ванній для гостей на першому поверсі, щоб не розбудити дружину, і тихо піде до спальні. Коли проходив біля дверей її кімнати, вона хвилювалася, сподіваючись, що він зайде до неї. Він уже давно цього не робив. Щовечора чекала, але він не приходив, і цей ведмедик- коала з вухом, мокрим від її сліз, ставав їй дедалі чужішим.
Однієї ночі — вона тоді вже знала Джима — коли знову чекала, а батько знову не прийшов, встала з ліжка, спустилася до кухні й електричним ножем для хліба відрізала голову ведмедикові з Сіднею.
Вона при цьому навіть не плакала. Тільки блювала.
Вранці, коли батько встав і зійшов до кухні, щоб приготувати собі ранкову каву, дві частини ведмедика-коали лежали біля леза електричного ножа для хліба.
Джим не дав би їй навіть плюшевого ведмедика, бо не робив нікому дарунків, але також ніколи б не дозволив їй заснути, не поцілувавши на добраніч. Окрім того, він міг прийти до неї серед ночі або над ранком і принести білі троянди, бо раптово відчув, «що давно не дарував їй квітів». Вони завжди були білі, і вона завжди отримувала їх уночі. Тоді він залишався в неї до світанку і робив з нею всі ці чудові речі, які міг тільки він.
Відколи вона покохала Джима, вона вже не прокидається вночі від цього страшного сну, коли ведмедик-коала з Сіднею має голову її батька.
Зв’язок Джима і Кімберлі приховував ще одну таємницю. Тоді, під час цієї незвичної розмови «при двох позначках», Якуб дізнався всю правду.
Джим і Кім часом запрошували його на обід до добрих ресторанів, тішачись виглядом «молодого комуністичного науковця», який захоплювався декадентською вечерею з омара і вчився розрізняти французькі вина. Якось він примітив, що після кожної такої емоційної вечері Кім на певний час залишала їх самих за столиком і потім поверталася дуже змінена. З розмазаним макіяжем, часом заплакана, незмінно замріяна і дуже мовчазна. Тулилася до Джима так еротично, що навіть йому робилося тепло. Часом на її повернення доводилося чекати навіть півгодини. Джим тоді купував його улюблене пиво Corona або вони курили добрі сигари, а часом виходили на паркінг за будинком і курили маріхуану. Хоча це не було нормальним, Джим ніколи не говорив, чому Кім виходить.
Тепер він сказав.
Кім була хвора на булімію.
Тоді, в першій половині вісімдесятих років, для прибульця з Польщі слово «булімія» асоціювалося з назвою екзотичної квітки, і Джим мусив йому довго пояснювати, що це насправді означає. Після кожної доброї вечері Кім мусила вийти і просто позбутися тієї вечері. Вона йшла до туалету, перевіряла його стан, і коли переконувалась, що він чистий і затишний, робила це там. Тому що Кім могла блювати тільки в естетичних, ексклюзивних туалетах. Окрім того, вона це робила з найбільшою приємністю після розкішних і вишуканих вечер з вином і свічками. Якщо туалет не підтверджував її сподівань, вона брала таксі або машину з паркінгу і їхала до себе, до вишуканої вілли в Garden District на Charles Avenue і робила це в себе, у власному туалеті, після чого поверталася до Джима.
Джим розповідав йому, що для Кім це дуже еротичне пе- режиття. Блюючи, вона діставала сексуальне задоволення. Кім плачем реагувала на сексульні реалізації — від щастя — тому-то вона поверталася до столика із розмазаним макіяжем і замріяна. Те, що після цього відбувалося за столиком, як вона це робила, було нічим іншим, як притулянням жінки до коханця відразу після любовного акту. Джим знав про це і відповідав їй чуттєвістю, якої ніколи не виявляв їй у інших ситуаціях. У такому моменті він був для неї найніжнішим хлопцем на «відразу після». Давав їй те, про що мріє більшість жінок, але небагато хто з них зазнає. Окрім того, майже завжди давав їй це за добрим вином, при свічках і з легкою музикою. Не мало значення, що переважно вона сплачувала рахунки, хоча це Джим запрошував її. Джим підкорював її тією театрально екзальтованою та перебільшеною чуттєвістю, про що чудово знав, він був інтелігентним маніпулянтом від моменту, коли зауважив, що жінки найбільше прив’язуються до чоловіків, які вміють їх слухати, виявляти до них ніжність і доводити їх до сміху.
Це підкорення було досить витонченим фрагментом договору, який вони сконструювали собі під час цього зв’язку, але насправді Джим узалежнював Кім від себе чимось зовсім іншим. Умів роздобути добрий кокаїн і досконало знав, як він діє і що зробити, аби діяв ще краще. Малі молекули хімічної структури кокаїну найшвидше потрапляють у кров через слизову оболонку, тому більшість людей вживає його через ніс.
Але найбільше слизової оболонки в жінок, звичайно, є в піхві.
Там існують квадратні кілометри слизової оболонки, через яку може проникати все з молекулярною масою, подібною до кокаїну Джим чудово про це знав. Часом у ліжку з Кім він свідомо стримував вхід у неї до моменту, коли вона, сичучи з нетерпіння, гризла його вухо і сама просила його про це. Тоді Джим, коли мав досить кокаїну в кишені штанів або в шухляді нічного столика, відкривав малий мішечок з порошком і перед самим входом у неї старанно розмазував кокаїн на своєму члені. Він знав, що кокаїн зне- чулює. Тому під час очікування в ній фіксував набагато менше сигналів від свого статевого органа і міг чекати, не боячись, що, незважаючи на величезне збудження, втратить контроль і мине пункт, після якого для чоловіка вже нема повернення.
Рухаючись у ній, він мусив почекати близько двох хвилин, що, як показує статистика, для більшості чоловіків є проблемою. Тим часом Кім переживала свої неймовірні перші дві хвилини, які для більшості жінок є одночасно останніми, після чого діставала справжній kick і, за словами Джима, який любив поетично і несмачно перебільшувати, «раптом переносилась на іншу планету, у зовсім інший вимір абсолютно безвимірної насолоди».
І хоча насправді Кім влаштовувала собі це переважно завдяки своїй слизовій оболонці, хімічним властивостям, а також малому розміру молекули кокаїну, однаково була свято переконана, що завдячує це виключно коханню Джима.
Після Джимової розповіді він почав замислюватись, чи і він колись матиме стільки відваги.
І стільки кокаїну.
Але це було три місяці тому.
Тепер він ненавидів Джима. За зрадливість.
Сів за своїм письмовим столом і з люттю вирвав з комп’ютера клавіатуру, на якій Джим залишив ці два мішечки з білим порошком для нього, а також ключ від наручників, і скинув це все на гору пачок і папок під вікном.
Хвилин через п’ятнадцять злість минула, і він хотів повернутися до роботи, але не міг. Підвівся, підійшов до вікна і почав витягати клавіатуру з купи. Враз кутиком ока зауважив мішечок з порошком у самому куті, біля побитого кам’яного горщика із засушеною пальмою, яку постійно забував підливати. Підняв його, потім зняв зі стіни стару фотографію, ту саму, яку використовував Джим, сів на підлогу, висушив скло полум’ям запальнички, поклав фотографію на підлогу і висипав вміст мішечка на ще теплу поверхню. Встав і з шухляди письмового столу витягнув машинку для гоління, яку тримав там, відколи траплялося йому проводити тут цілі ночі. Відкрутив шурупи, які закріплювали лезо, і витягнув його назовні. Він повернувся до вікна і вістрям почав невміло товкти його в купку білого порошку на шибці. Не минуло навіть хвилини, як відчув, що йому терпне рука.
«Як Джим міг товкти цей порошок упродовж п’ятнадцяти хвилин?» — подумав він.
Був упевнений, що цього Джим навчився не у Гарварді, а радше у в’язниці в Baton Rouge.
Раптом лезо перевернулось йому в пальцях, він відчув біль і велика крапля крові впала на білий порошок, розсипаний на склі.
Червона краплина повільно і велично всякала у сніжно- білий кокаїн на шибці. Він кілька секунд зачаровано дивився на це.
Раптом зрозумів, що робить помилку. Це ж не кров має бути в кокаїні, а кокаїн у крові!
Швидким рухом відділив ту частину порошку, яка ще не зіткнулася з кров’ю, сформував дві паралельні смужки, витягнув з гаманця купюру, скрутив у трубку, запхав у ніс її кінець і швидко вдихнув одну смужку порошку. Хвильку стояв нахильцем над фотографією і втішено засміявся, побачивши відображення свого обличчя з банкнотою, що стирчала з носа. Після короткого вагання втягнув також другу смужку білого порошку. Потім зручно вперся плечима на купу коробок і ліниво спостерігав, як минає втома і виснаження працею, нервовість і розчарування останньої години. Поверталася свіжість.
Мозок знову дозволив обдурити себе. І тіло також.
Джиме, якби ти був тут, ти б знову мав рацію.
Йому було добре.
Тепер він уже був найзвичайнішим на світі наркошею.
Цього разу ніхто не запросив його до столу. Сам собі висипав, сам собі потовк і сам собі це перепустив через слизову оболонку Цього вже не можна пояснювати тим, що «хотілося раз спробувати, щоб знати, як воно є». Він уже знав, як воно є. Тому, власне, й зробив.
Він починав розуміти шимпанзе з показового експерименту, про який читав нещодавно в науковій пресі.
Прив’язаний до крісла, під’єднаний кабелями до електрокардіографа, електроенцефалографа і вимірювача арте- ріальнього тиску шимпанзе міг, вдаряючи лапою по жовтій кнопці, якою закінчувався дозатор, впорскувати собі розчини різних наркотиків: ЛСД, героїну, морфіну, амфета- міну, cracky і багатьох інших, включно з кокаїном. Через певну кількість ударів шимпанзе досягав своєрідного стану насичення і переставав ударяти, впадаючи у щось на зразок наркотичного сну, летаргії, наркозу або ейфорії.
Крім одного-єдиного винятку.
Біля дозатора з кокаїном лупив у жовту кнопку так довго, що пульс у нього сягав аж понад чотириста ударів на хвилину, і він здихав від тахікардії.
З лапою на жовтій кнопці.
Звідки він це знав?
Як це звідки?!
Наприклад, з Мазовша, Підкарпаття, Помор’я і Куяв.
Тільки що це не були шимпанзе, ніхто не під’єднував їх до електрокардіографа, а хімічна сполука не була кокаїном і офіційно називалася водним розчином етанолу, а неофіційно — горілкою. Оскільки ця хімічна сполука не була аж настільки шкідливою, вони втрачали свідомість без тахікардії, але «лапу на жовтій кнопці» теж тримали до самого кінця.
Він думав про цього шимпанзе без особливого страху чи неспокою. Не мав на те найменшої причини. Оцінював, що узалежнення від такого чистого наркотика як кокаїн не наступає після кількох прийомів. Він також знав, що кокаїн убиває мозок набагато витонченіше, ніж пневматичний молоток, але, незважаючи на це, не мав жодного страху. Поки що його мозкові було з кокаїном винятково по дорозі. Тепер так якось просто складається, що замість кофеїну часом приходиш до тямки за допомогою кокаїну. Незабаром він повернеться до Польщі, і йому залишиться водний розчин етилового спирту. Окрім цього, як відомо, шимпанзе відпали з пелетону в цих перегонах еволюції і може тому натискають цю кнопку, бо їм бракує кількох важливих генів.
Він знову відчував свіжість і мав ясний розум; утома минула. Любив працювати у такому стані свіжості, ентузіазму і з такими шаленими ідеями, що витали в його голові. Він хутко підвівся з підлоги, забрав клавіатуру, повернувся до столу і під’єднав її до комп’ютера.
Раптом задзвонив телефон.
Яцек. Він одразу впізнав його голос.
Навіть не намагався пригадати собі, коли вони розмовляли востаннє.
Це абсолютно не мало значення.
Соромлячись своєї безпорадності, безсилий і в стані відчаю, Яцек розповідав йому про Аню.
Він зателефонував до нього з Польщі о четвертій ночі, через кілька років після їхньої останньої розмови і розповів, що його восьмирічна донька Аня має лейкемію і вмирає. Так просто йому розповів.
Він навіть не просив допомоги. Бо Яцек, відколи його знав, завжди мав клопіт з проханнями.
Він розповів так, ніби просто хотів позбутися цього.
Він до сьогодні не знає чому, але, слухаючи його і розпитуючи про деталі, переконувався, що йому вдасться допомогти. Це, мабуть, через той кокаїн. Адже він був важливий і завжди мав рацію.
А з часів Наталії знав про лейкемію все.
Як міг не знати? Його Наталія, якби їй пощастило трохи більше, померла б від лейкемії.
Якби не померла швидше.
Він поклав слухавку. Його вразило те, що почув. Вимкнув комп’ютер і вирішив повернутися додому пішки. Йдучи порожньою в цю пору С/іаг/е5 думав про долю. Він майже був певний, що доля — це вигадка й перебільшення. Бог має на голові надто багато важливих справ, щоб укладати долі всього людського мурашника. Окрім того, нема такого талану, який убиває восьмирічну дитину. Коли він заходив додому, в кімнаті Джима світилося. Зрадів. Розмова була йому зараз потрібна як ніщо інше на світі.
Він делікатно постукав, зайшов, не чекаючи на запрошення і без жодного вступу запитав:
— Джиме, як ти вважаєш, скільки тут, у Тиіапе, може коштувати операція з пересадки кісткового мозку? їй вісім років, вона живе в Польщі і може прожити ще три місяці. Це донька мого приятеля.
Джим зреагував так, як завжди реагував на важливі та істотні запитання: занурився на хвилю у свої думки. Цього разу це тривало значно довше, ніж звичайно. Раптом він скочив з ліжка, підійшов упритул до нього і сказав:
— Слухай, я мало знаю про кістковий мозок. Підозрюю, що кістковий мозок є в кістках. Окрім цього, більше нічого не знаю на цю тему. Якщо від цього можна вмерти, це означає, що це дороге. В Америці все, від чого вмирають, а можна не вмерти — дороге. Подивись, на яких машинах їздить і де живе батько Кім, і як щороку ростуть і підносяться груди матері Кім. Немає жодного значення, чи це коштує 100, чи 300 тисяч. Забагато, щоб мати. Ти навіть не бачив таких грошей. Я бачив, але вони ніколи не були моїми. Однак ми не дозволимо, щоб та мала вмерла лише тому, що народилася не в тій що треба країні. У понеділок ти станеш з плакатом перед ректоратом у Тиіапе. Я сяду з таким самим плакатом посередині Bourbon Street. Ще сьогодні тут, у Новому Орлеані, зателефонуємо на радіо. При збиранні грошей завжди найдорожча реклама. Вони обов'язково допоможуть. Перед і після спотів про тампони втулять нові, про невинну дівчинку з комуністичної Польщі, яка вмирає від лейкемії. Ця фірма, що продукує тампони, з вдячності, без сумніву, докладеться. Завтра, хоча насправді це вже сьогодні, неділя. Ти підеш до церкви, про все розкажеш священикові. Йди туди, куди приходить багато туристів. Вони, коли розчуляться, дають більше на тацю. Місцеві в тій церкві здебільшого чорні. Вони не мають грошей, а крім цього лейкемія для них асоціюється з расизмом. У понеділок Кім піде до Student Union і вийде звідти лише тоді, коли їй пообіцяють, що вони організують збір пожертв в університетському містечку. І напиши всім, хто є в твоїй команді. Зателефонуй до того генія з Гарварду. Лейкемія — це також гени. Він має на це гроші. Мусить тільки це добре полагодити в бухгалтерії. Ти служиш їм розумом. Мозок добре функціонує, коли душа спокійна. За спокій душі треба платити. Він це знає. Він — звідти. Тут право на спокій душі вписане у поправці до конституції. Окрім цього, зателефонуй до посольства Польщі. Нехай сконтактуються з Тиіапе. Лікарі завжди люблять, коли їх просять про щось впливові, але здорові особи, особливо з посольств. І ти навіть не думай, що ми не зберемо тих грошей.
Слухаючи Джима, він поступово переймався його впевненістю, ентузіазмом і вірою в себе. Це «зберемо» було як визнання приязні. Він подумав, що все-таки доля існує. Інакше не зустрів би у своєму житті Джима.
Коли він повернувся до своєї кімнати, мав уже готовий план. Ліг в одязі на протерту шкіряну канапу перед телевізором і чекав на світанок. Був збуджений. Не міг дочекатися ранку, щоб почати діяти. Раптом почув шурхотіння під дверима кімнати. Хтось увіпхав білий конверт у шпарку біля підлоги. Встав, підняв йсіго і відкрив. Між купюрами лежав малий аркуш, вирваний із зошита.
Для Ані — Джим.
Зі всього, що діялося впродовж наступних двох несамовитих тижнів, він зафіксував на все життя лише декілька подій. Пам'ятає, що зовсім перестав бувати в кімнаті, яку винаймав, і напостійно переселився до свого бюра, писав сотні листів, відвідав майже всі великі фірми в Новому Орлеані, організовував збір по церквах, автобусах, ресторанах, магазинах і нічних клубах. Він зіткнувся як зі зворушливою солідарністю, так і з мерзенною байдужістю.
Він переконався, що Аня може приїхати, коли одного вечора, більш-менш через тиждень після початку акції, до нього зателефонував батько Кім і сказав:
— Усі мої лікарі й медсестри проведуть цю операцію без гонорару. Окрім того, я сконтактувався з моїм приятелем в Еміграційній службі у Вашингтоні й полагодив для тієї малої гарантію видачі візи. Завтра почнемо пошук донора кісткового мозку. Базою даних донорів у Міннеаполісі — а ви знаєте, що тільки там можна щось знайти — займається мій докторант. Я вже подав йому точну характеристику Аніного тканинного антигену. Ми повинні знайти донора впродовж трьох днів. — Він замовк, а за мить додав: — Моя донька захоплюється вами. Ви навіть не уявляєте, як я вам заздрю.
Через три тижні він стояв на летовищі і спостерігав, як працівниця LOT’у штовхає інвалідний візок, у якому сиділа зовсім лиса, перестрашена дівчинка в запраному бавовняному спортивному костюмі. Вона мала величезні зелені очі, була страшенно худа й тулила до себе маленького паяцика в червоному плащику і капелюшку
Це була Аня.
Він підійшов до неї і відрекомендувався.
— Я — Аня. А це Каспер, — показала вона на паяца. — Мама сказала, що ви можете щось зробити, щоб я не вмерла.
Він став, як укопаний. Не знав, що відповісти. Зібрав усі сили, намагаючись не показати, що ковтає сльози.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |