Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

В55 С@мотність у Мережі: роман / пер. з пол. О. Кра­вець. — К.: Махаон-Україна, 2012. — 352 с. 16 страница



Пам'ятає, як різко відвернула голову, приголомшена мер­зенністю цієї жорстокості, і кинулася втікати. Асі вже не було поряд; біжучи, вона краєм ока зауважила, що та стоїть на колінах у високій траві і блює. У цей момент їй було абсолютно байдуже. Вона хотіла лише якомога швидше опинитися якнайдалі від того місця. Зупинилася аж на полі з цвітною капустою. Сіла в борозні між двома рядами цвіт­ної капусти і з відразою думала про неймовірну людську жорстокість.

Із задуми вирвав її крик Асі, яка злякалась, коли поба­чила, повертаючись, що вона сидить у капусті.

Підійшла і сіла поруч. Обидві якийсь час мовчали. Врешті вона підвелася і, стріпуючи порох зі штанів, з не­навистю сказала:

— Якщо про реінкарнацію це правда, то бажаю тому кур- виному синові з молотком, щоб у наступному житті він був коровою. І щоб з’явився на світ в околицях Німу.

Через тиждень вони звикли до цвітної капусти. Майже цілі дні проводили на полі. Потім разом поверталися до малого господарського будинку; фермер облаштував його як житло для працівників. І знову були разом. Готували вечерю й розмовляли. Були мов подружжя, яке працює в одному бюрі. Не існувало теми, якої б вони не обговорю­вали. Обидві відчували, що їхня приязнь поглиблюється з кожним днем. Незважаючи на те, що в багатьох аспектах відрізнялися між собою, шанували свою інакшість і вислу­ховували з цікавістю думку одна одної.

Час швидко минав. Вони ходили уздовж поля і вісім, а часом навіть і більше годин тулили до себе ті цвітні ка­пустини. При цьому розповідали незвичайні історії, співа­ли і рахували зароблені гроші.

Це трапилося буквально за тиждень до планованого по­вернення до Польщі.

Була особливо спекотна субота, і того дня на полі працюва­ла ціла родина фермера. Коли всі дорослі працювали, чотири­річний Франсуа, веселий білявчик з личком дівчинки і його восьмирічний брат Теодор — улюбленець батька — відпочива­ли в тіні дерева при дорозі. Дітей пильнувала Бровні, голден- ретривер із золотистою шерстю. Вона ні на крок не відходила від хлопців. Ася зачаровано дивилася на неї. Ася, яка любила усіх тварин, від павуків до коней, вважала, що пес — це єди­ний товариш, якого можна собі купити, а Бровні була псом, якого купила б за «усі гроші, які має і ще колись матиме».

Завершувався робочий день. Вони поскладали ящики з цвітною капустою на причеп старого вантажного шевро­ле і приготувалися рушати додому. Малий Теодор благав батьків, щоб дозволили йому їхати попереду на дитячому велосипеді.



Земля була суха, потріскана і вкрита світло-коричневою пилюкою. Коли рушили, хмара пилюки піднялася з-під коліс і не було нічого видно далі ніж за метр. Несподівано з’явилася Бровні. Вона дуже дивно поводилася. Неймовір­но голосно гавкала, намагалася кусати передні колеса шев­роле. Раптом кинулась під праве переднє колесо авта.

Шевроле переїхало її і зупинилось.

Пилюка спала. Якісь два метри перед машиною у глибо­кій борозні лежав Теодор і розпачливо плакав, притисне­ний своїм велосипедом. Через дві секунди його б переїхало шевроле.

Ася сиділа спереду між ящиками з цвітною капустою і добре все бачила. Зіскочила з причепу, заповзла під шев­роле і витягнула Бровні з-під машини.

Бровні була мертва.

Теодор встав і поїхав далі на велосипеді, так, ніби нічого не сталося. Ася клячіла перед Бровні і гладила її морду. Тремтіла від думки, що б сталося, якби не собака. В тиші, яка настала, усі про це думали. Батько Теодора також. Це він керував шевроле; якби не пес, переїхав би власного сина. Вона подивилася на нього. Він був блідий мов стіна, нама­гався тремтячими руками витягти з пачки цигарку. Його дружина, яка сиділа біля нього на місці пасажира, весь час торкалася руками до свого лиця і щось шепотіла сама до себе.

Врешті батько Теодора вийшов з машини. Підійшов до Бровні, підняв її з землі, торкнувся устами її шиї, міцно притулив до себе і, несучи на руках, пішов, через поле до­дому. Ніхто його не зупиняв.

Навіть тепер, через стільки років, в автобусі до Парижа, пригадуючи собі цю подію, міркувала, чи Ася тоді теж від­чувала цей сором.

Сором бути людиною.

Вона мала це відчуття. Героїзм тварини і жорстокість людини зустрілися на полі в Нім майже віч-на-віч. З того місця, де Бровні кинулася під колеса шевроле, було чітко видно будівлі з коровами.

Якось вона розмовляла на цю тему по ICQ з Якубом. Спочатку він, звичайно, як завжди, все приписав генетиці. Генетична карта пса відрізняється від карти людини на дуже невеликому, статистики сказали б, незначному, рівні. Просто певній групі двоногих ссавців, відомих як люди, вдалося в циклі розвитку упіймати трохи більше мутації. У Дарвіна також, на його знаменитому дереві, гілка, на якій сидять собаки, не набагато нижча від тієї, на якій з таким хизуванням розташували свій табір люди. Вони з тієї своєї найвищої гілки зі зневагою споглядають на все там, унизу Вони так холерно пишаються собою. Адже це вони, а не якийсь там інший головний вид, еволюціонували так пока­зово далеко, що лише єдині можуть говорити.

Тоді в Нім — і зрештою тепер — вона була абсолютно впевнена в одному: якби світ вибрав інший сценарій роз­витку, наприклад, даючи усім таку ж кількість мутацій, і якби собаки також могли говорити, то й так ніколи не опустилися б до того, щоб заговорити з людьми.

У цій бесіді про людей і собак вона, звичайно, розповіла Якубові історію про Бровні. Він прикро розчарував її, бо не поділяв ані її захоплення, ані зворушення, яке цей спо­гад викликає в ній дотепер. Він вважав, що Бровні зроби­ла те, що зробила, не з любові, не з прив'язання до малого Теодора, а лише з «почуття обов'язку», який до того ж не мав нічого спільного з почуттям обов'язку відповідальних, здатних передбачити майбутнє людей. «Почуття обов'язку Бровні» було видресируване, так як часом є видресируване «почуття обов'язку» перестрашених підвладних, які паніч­но бояться свого шефа й готові зробити все, щоб їх тільки не звільнили. Бровні в результаті дресирування боялася «кари» за те, що залишила Теодора без догляду, а як пес, позбавлена когнітивного передбачення, не могла знати, що станеться, коли її переїде вантажівка. Тому, коли все інше не вдалося, просто кинулася під неї.

Вона пам'ятає, що читала це його позбавлене емоції ло­гічне пояснення і відчувала, як подію з Бровні на її очах виривають з легенди. Подумала, що навіть коли б він мав рацію, то міг би обійтися без цього висновку. Знайшовся собі науковець! Чи він може знати про Бровні більше ніж те, що мала такі самі гени, як інші собаки? Того, як Бровні дивилася на Теодора, ніколи не відобразить жодна програ­ма, що секвенціонує гени.

Через кілька тижнів він зовсім випадково повернувся до подій у Нім. Якуб умів так повести їхні розмови на /С<3, що в них часто з'являлася тема Бога. Вона не вірила в Бога; її контакт із Церквою закінчився відразу після хрестин, які її батьки інсценізували лише тому, щоб сусіди залишили їх у спокої.

На початку їхнього знайомства те, що Якуб при своє­му вельми науковому й абсолютно раціональному підході до світу так часто покликався на Бога, трохи дратувало її. Коли йшлося про людину, що, як ото Якуб, піддавала сум­ніву мало не всі аксіоми й загальновизнані істини, тяжіння до чогось, вибудуваного на незламній вірі й у суті своїй на ірраціональному ідеалізмі, було дисонансом. Потім, уважно вчитуючись у те, що він писав про релігію, теологію і свою віру, почала цей дисонанс мінімалізовувати. Він повністю зник, коли одного дня в посланні від нього прочитала:

Незважаючи на те, що мені більш-менш відомо, що відбувало­ся у перші кілька десятків секунд після Великого Вибуху і що я знаю, як із плазми кварків і глюонів почав створюватися цей неживий Всесвіт, я й далі не можу встояти перед враженням, що увесь цей проект міг зародитися лише в нескінченному розумі якогось Конструктора. Я ніколи не чув про жодну наукову конференцію, на якій би представляли доповіді про існування або неіснуван- ня Бога. Таких конференцій не організовував навіть Сталін, а він не відмовлявся від виправлення генетики - Ти, звичайно, чула про Лисенка, придворного генетика Сталіна, - щоб марксисти, боронь Боже, не ставали спадкоємцями аристократичних пред­ків. Немає абсолютно жодних причин, окрім психологічних, які б могли унеможливити мою віру в Бога тільки тому, що існують чорні дірки і треба дотримуватись страшенно мудрої теорії струн. Ідея Творця стає ще привабливішою, коли від кварків переходиш до життя. Факт, що на цьому уламку матерії, яким є Земля, виникло життя, є доказом того, що трапляються неправдоподібні випадки. Ще більш неправдоподібним, за теорією ймовірності, є існування людини, яка, навіть не говорячи вже про розум, має тіло - систе­му настільки складну, що існування Великого Програміста виникає само по собі. Дехто вважає, що Бог надав руху програмі й на цьому його роль скінчилася. Програма виконується сама, без його участі і його втручання. Так вважають деїсти. Я часом думаю, що вони мають рацію, коли дивлюся на все довколишнє зло.

À propos тіла. Розповіси мені сьогодні щось про Твоє тіло? Можеш обминути селезінку та підшлункову залозу. Зосередься на грудях, а потім перейди до уст. Не говори мені нічого про нижню частину живота. Я ще до того не готовий...

Таким був Якуб! Міг від кварків, глюонів та ідеї Творця без найменшого вагання перейти до тривіальної еротики. І це було так природно, що вона навіть не вміла перекон­ливо обурюватись.

Пам'ятає, що тоді це не була «провокація войовничої ате­їстки». Вона запитала заради чистої цікавості. Одного дня їй пригадалася сцена жорстокого вбивання корів у Нім. Це завжди пробуджувало в ній агресію. Вона детально розповіла йому про побачене. Спогади знову розлютили її. При цьому увійшла в стан цинічного сарказму і раптом написала йому:

ВОНА: Як це так, що християнська Церква, бо не тільки като­лицька, схвалює забивання тварин? Чи їхнє страждання не має ніякого значення для Бога?

Адже ж усіх тварин створив Він сам. Окрім того, тварини не повинні страждати через первородний гріх, бо його не вчиняли. Це не їхня прапраматір зірвала плід з дерева знань, щоб сягнути знання і зазнати крихту насолоди. Не було ніякого коня і жодної кобили, яких би треба було виганяти з раю. Тварин не стосується - Ти знаєш це краще, ніж я - жодна колективна відповідальність - це найбільше відштовхує мене від релігії, та абсурдна колективна відповідальність - за поведінку грішної жінки, яка намовила зір­вати яблуко слабкого чоловіка, який одразу ж поскаржився Богові. Тварини не мусять благати спокути.

До речі. Якубику, чи міг би Ти бодай раз похвалити мою теоло­гічну ерудицію? Я впевнена, що хоча не свячу пасок на Великдень, знаю більше про воскресіння Христа від більшості псалмоспівців у костелі в моєму мікрорайоні. Похвалиш?

А може, це страждання тварин все ж має значення? Може, лише Бог настільки зайнятий вигадуванням нових форм страж­дання грішних людей, що просто вже не має часу на те, щоб зара­дити терпінню безгрішних тварин і відкладає це на пізніше?

Тільки не пиши мені, що така логіка світу. Про те, що це неправ­да, знає навіть моя глибоко і справді віруюча сусідка після восьми­річки і тому записалася до Ліги охорони тварин.

Запитую, бо нещодавно бачила телевізійний репортаж із якоїсь бойні на півдні Польщі. Камера крупним планом і дуже детально показала підвішаних униз за ноги корів з перерізаними гор­лами. Вони стікали кров'ю у відра. На задньому плані важко було не зауважити хрест, який висів на стіні над воротами, що вели до холодильного відділення. Мене трохи здивував той хрест. Але я пояснила собі, що це мусила бути релігійна бойня.

Наскільки я знаю Церкву, то вони напевно і для цих тварин ма­ють якесь вдале пояснення. Якубику, якщо Ти його знаєш, то, про­шу, поясни мені.

ВІН: Ні, не мають. Пояснення є особливо невдале і мало кого переконує. Якщо Ти вже встигла заспокоїтись після того нападу пихи й тріумфу, що «я власне так думала», і обіцяєш мені, що пос­тараєшся прочитати це без почуття вищості, я напишу Тобі все, що знаю на цю тему.

ВОНА: Я не відчувала тріумфу. Тварини для мене набагато важ­ливіші, ніж хвилева перевага бездушного атеїзму над милосерд­ним християнством. Тому я не маю жодних проблем з обіцянкою виконати те, про що просиш. То як християни пояснюють дозвіл Бога на страждання тварин?

ВІН: Незрозуміло і по-різному, залежно від сили віри. Декотрі вважають, що пережиття, а отже, біль і страждання, відбуваються в душі. Оскільки за їхньою теорією тварини не мають душі, вони не можуть страждати. Це особливо невірогідна теорія, тому на­віть Церква хоче її забути. Натомість деякі генетики схиляються до такого підходу. Вівісекції пацюків, звичайно, з науковою метою, у межах цієї теорії абсолютно обґрунтовані.

Інше пояснення є набагато логічнішим. Страждання є страждан­ням через факт його тривання. Навіть, якщо Бровні страждала, то, за цією теорією, не усвідомлювала нічого. Лише завдяки свідомості можна передбачити, що, страждаючи в певний момент, імовір­но страждатимеш згодом. Неусвідомлене тривання страждання спричиняє, що тварини мучаться набагато менше. Це обдумав анг­лійський філософ на прізвище Льюїс. Він ніколи нікому не казав, як здобув цю інформацію, тим більше, що з його біографії відомо, що він навіть не їздив на конях, не мав пса.

Льюїс також до кінця не знав, чому тварини взагалі мусять страждати, хоча вони ніколи не грішили. Тому все звалив на ди­явола, який свідомо підбурив тварин до взаємопожирання. Одне слово, все через диявола. Бог цього не хотів.

Інший англієць на прізвище Ґич фактично зробив з Бога Вели­кого Конструктора без сумління. Бо вважав, що Бог, плануючи цей неосяжний живий світ, який мав підлягати еволюції, абсолютно не турбувався мінімалізуванням людського страждання, ані тим, коли йдеться про тварин. Гича ніхто не сприймав серйозно, бо як тут поєднати образ нескінченно доброго батька, що поділяє страж­дання з усім, що створив, із запропонованим Гичем образом Бога як абсолютного керівника проекту під назвою «Еволюція». То вже краще залишитись із дияволом Льюїса.

ВОНА: Так вважають два англійці, про яких я вперше чую. А що Ти про це думаєш?

ВІН: Мене це хвилює. Я не можу цього пояснити. Католика тур­бує будь-яке страждання, яке не є ритуалом якогось відкуплення, не є карою за якісь провини. А Бровні... Бровні - це доказ, що слушно хвилююся. Мені аж дух перехопило від хвилювання, коли прочитав те, що Ти написала про Бровні.

Раптом вона відчула, що хтось делікатно доторкається до її плеча. Ася:

— Прокинься. Ти говориш крізь сон. Той тип за нами аж вихилився, щоб зрозуміти, що ти говориш, — порадила вона сміючись.

Вона мусила поспати. Останнім часом з нею це часто траплялося. Вона могла, не помічаючи різниці, переходити з думок у сни.

— Де ми? — запитала, протираючи очі.

— Минаємо Берлін, — відповіла Ася, подаючи їй пласт­масове горнятко з гарячою кавою з термоса. — Аліція вже, без сумніву, планує своє майбутнє з тим молодиком з на­вушниками. Сидять від Варшави разом. Встигла вже схи­лити голову на його плече. Гарний хлопець. Щодо хлопців. Хто це — Якуб? Ти щонайменше двічі вимовляла це ім’я крізь сон.

ВІН: Кладовище City of Dead St Luis, бо така його офіцій­на назва — хоча усі його просто іменують Dead City — один з найпонуріших зразків американського кічу. Хоча в інфор­маційних виданнях про Новий Орлеан згадується як одна з важливих атракцій цього міста, він уважав, що кладовище, яке «вирує життям», як написав про нього якийсь навіже- ний графоман в одному з путівників, могло виникнути тільки в Америці.

Кладовище нагадує мініатюрне місто. Могили, а насправ­ді гробівці, височать над землею й уперто асоціюються з мініатюрними будинками. Декотрі мають фасади з двери­ма, інші малі городці з плотами й воротами, деякі величні фонтани, а ще інші мають навіть малі поштові скриньки, причеплені на вході до будинку-могили або на воротах. Перед більшістю гробівців стоять високі мачти, на яких повівають американські прапори. Хоча не тільки амери­канські. Біля багатьох він бачив поряд із американським або канадським італійський, десь ірландський, а також польський.

Із здивуванням помітив, що майже біля жодного гробівця не було ані свічок, ані лампадок. Зате були галогенні прожек­тори, скеровані на фасади гробівців. Залежно від пори дня вони засвічувалися або гасли за допомогою фотоелементів.

Те, що він бачив, проходячи повз гробівці, зовсім не було аж таке оригінальне. Єгиптяни натрапили на цю ідею ще кілька тисяч років тому і будували піраміди, і лише зовсім недавно американці зробили з цього пірамідальний Діснейленд. Ідучи поволі алеєю цього цвинтаря, він роз­мірковував, чи побачить за хвилину характерний будинок Мак-Дональдса або автомати з кока-колою.

Минаючи каплицю, сповільнив крок. У тіні помаранче­вого дерева, кільканадцять метрів за каплицею, між дво­ма величезними гробівцями лежала мала чорна мармурова плита із прикріпленим до неї мармуровим вазоном.

У вазоні стояло кільканадцять білих троянд.

На плиті відбивався в сонячних променях позолочений напис:

Juan («Jim») Alvarez-Vargas

Окрім прізвища Джима, на мармуровій плиті не було жодної іншої інформації.

Нічого, абсолютно нічого. Скромність цієї могили по­серед показного блиску безумовно привертала увагу. Хоча плита була дуже мала, довкола неї простягався непропор­ційно великий, свіжо підстрижений травник.

Він підійшов до могили Джима, клякнув і спочатку до­торкнувся рукою до пелюсток троянд у вазоні. Після цього відразу переніс руку на розігріту сонцем чорну плиту Від­коли померли його батьки, він дуже часто бував на цвин­тарях. Не вмів цього пояснити, але йому здавалося, що, доторкаючись до могили, він нав'язує з ними контакт. Коли він розмовляв, а робив це часто, з мертвими батьком або матір'ю, завжди стояв на колінах і доторкався до плити на їхніх могилах. Тут було так само.

Джим. Нарешті він знайшов його.

Джим був одним з небагатьох його приятелів. Він змінив його, змінив його світ, навчив дружби, намагався навчити, що найважливіше — нічого не вдавати. Він ніколи його до кінця не навчив цьому. Насамперед тому, що він інакше від Джима розумів життя. За теорією Джима, життя складалося лише з тих днів, які містили в собі зворушення. Інші не бралися до уваги і були як час, витрачений у приймальній стоматолога, де немає навіть газет, бодай позавчорашніх.

Він шукав цього зворушення всюди і за будь-яку ціну: в жінках, яких спочатку умів шанувати й обожнювати, а потім без докорів сумління кидати. Коли зворушення ми­нало, в книжках, які вмів купувати за останні гроші навіть тоді, коли знав, що на цигарки йому вже потім не виста­чить; в алкоголі, яким проганяв свої страхи, і в наркотиках, які мали «видобути його підсвідомість на поверхню».

Підсвідомість була його хобі. Здається, він знав про неї більше, ніж сам Фройд. Зрештою, подібно до Фройда, роз­маїто експериментував з нею. Він мав фазу, коли медитував, допомагаючи собі опіумом. Мав фазу, коли навмисно за­вдавав собі болю, калічачи себе або покриваючи тіло тату­ажем. Парадоксально — під час фізичного болю в електро­енцефалограмі мозку з'являються такі самі хвилі, як під час оргазму До болю як наркотика доходив тоді, коли не мав грошей ні на що, що б можна було вдихати, ковтати або впорскувати. Однак він переважно «видобував» свою підсвідомість на поверхню за допомогою різноманітних хімічних субстанцій. Магічними, психотропними грибами «визволяв свій розум», коли йшов на виставки в галереях і хотів побачити більше, ніж інші. ЛСД, коли начитався статей про психоаналіз і конче хотів самого себе «проана­лізувати» без участі психотерапевта. Амфетаміном, коли «проникав у свій внутрішній космос, настроювався і від­ключався». Кокаїном, коли не міг собі зарадити з невдача­ми, і мусив виходити з депресії, щоб відчути, що «й надалі варто змушувати себе дихати». Цієї субстанції потребував найчастіше.

Незважаючи на те, що завжди це заперечував, він ціл­ковито узалежнився від тих своїх «субстанцій». Головно психічно. Якось вони розмовляли про космологію. Джим був захоплений усім, пов’язаним з питанням, яке його му­чило — що було на початку. Він міг годинами дискутувати про чорні дірки, теорії струн, стискання або розширення Всесвіту, розтягування часу і книжки Хокінга, який був для нього культовим письменником. Саме так. Письменником. Як Фолкнер, Камю і Міллер, а не науковцем і фізиком, як Ейнштейн чи Планк. До того ж — за теорією Джима — своє каліцтво і свою деформацію при «просто неосяжній муд­рості та інтелігенції» був «найбільшою перемогою Гарварду над Голлівудом».

— Слухай, — говорив він, — дехто не вміє добре написати інструкції з догляду за порохотягом без використання «пе­ретворювача вторинної напруги», а цей тип, не вживаючи жодного математичного рівняння, вміє описати, як виник Всесвіт. Часом задумуюсь, чи Хокінг не був «на хімії», пи­шучи ті уривки про молоді всесвіти. Якщо був, то я б дуже хотів знати, на яких структурах.

Він міг сам вигадати власні теорії і змінювати їх після кількох наступних пляшок пива. Якось, коли в одній з роз­мов вони дійшли до цього «особливого пункту» в часо- просторі, який, власне, не тільки за Хокінгом, дозволяє виключити необхідність початку Всесвіту — просто поча­ток аж ніяк не обов’язковий, головне, щоб була середина, бо, зрештою, годі щось припускати — він намагався йому надсилу й образно пояснити суть цього пункту, не вдаючись до жодних математичних викрутасів. Якось Джим сказав:

— Не пояснюй мені цього, я добре розумію, що ти маєш на думці. Часом я вмію влучити в такий «особливий пункт». Ти наче у шпагаті між майбутнім і минулим. Одна нога — в минулому, а друга — в майбутньому. Одночасно ти в декількох просторах або в одному просторі, який має понад вісім чи вісімнадцять вимірів. Не відчуваєш, що між минулим і майбутнім існує якась теперішність. Тепе­рішність зайва. Однаково можеш добре стати на ліву ногу в минулому або на праву в майбутньому. Просто роззи­раєшся у Всесвіті. Твоя лінійка на столі не в сантиметрах, а в світлових роках. Увесь цілий Всесвіт, але щойно на кінці цього «вильоту» — та й то не завжди — наповнений музи­кою Моррісона, яку грає симфонічний оркестр, і тобі зда­ється, що ти бачиш кожну зморшку на мозку Хокінга. Такі «особливі пункти» маю здебільшого після чогось із трав або після грибів. Зовсім не важка хімія.

Опісля додав, сміючись так щиро, як тільки умів:

— От лише я не знав, що Бог теж був на грибах, коли майстрував Всесвіт.

Наркотиками Джим збуджував свою свідомість і під­свідомість, і робив це для того, щоб постійно «відчувати». Коли ж йому це не вдавалося, він впадав у фазу. Зникав, віддалявся від близьких йому людей і не в змозі подолати самотність, впадав у чорну дірку депресії. Він міг цілими днями, не розплющуючи очей, лежати в ліжку, нічого не говорити і реагувати тільки на біль.

До того ж волів бути цілковито відсутнім, аніж бути тіль­ки частково, вдаючи решту, якої бракувало. Тому він був такий незвичайний для людей, які його знали. Опиняючись поблизу них, був для них самим собою. Або взагалі його не було. Але тільки для вибраних. Інших не помічав. Вони були для нього байдужою сірою масою, яка вживала тільки кисень і воду. Вибраним був тільки «добрий». А «добрим» був той, хто вмів часом ^ж так ризикувати, щоб зупинитись у перегонах пацюків і роззирнутися довкола.

Наступного дня після того, як він оселився у Робін, одра­зу після приїзду до Нового Орлеана, хтось увечері посту­кав у двері його кімнати. Джим. Він запитав знервованим голосом:

— Слухай, я — Джим, живу в сусідній кімнаті і зараз мені дуже потрібно рівно долар шістдесят п’ять, щоб купити пиво в Seven-Eleven. Чи ти міг би мені позичити на два дні?

Стипендію йому мали перерахувати лише через два дні. У його кишені було два долари за банки від коли і пива, які він назбирав у смітнику на кухні Робін і продав. Збирався вранці купити за них хліб на сніданок і заплатити за про­їзд автобусом до університету. Пригадує, що не вагався ані хвилини. Вийняв гаманець, висипав усе, що мав, і дав йому. Через п’ятнадцять хвилин Джим знову постукав і запитав, чи вони б могли разом випити це пиво.

Так розпочалося їхнє знайомство. Однак уже незабаром неможливо було залишатися просто знайомим Джима. Бо годі бути просто знайомим того, про кого знаєш, що він, не вагаючись, віддав би власну нирку, якби виникла така потреба.

їхня дружба не мала одного початку. Вона ніколи не за­кінчувалась, розпочинаючись безліч разів. І завжди інакше. Однак, від моменту, коли вони рятували життя Ані, Джим просто став фрагментом його біографії. Як дата народжен­ня, перша школа та імена батьків.

— Вибачте, чи ви б не могли сказати мені, що в цьому Альварез-Варґасі було такого, що всі йдуть до його моги­ли? — раптом почув він за собою.

Різко звівся, трохи засоромлений, що хтось застав його, як він стояв навколішки. Повернувся і побачив огрядного старшого чоловіка, який сидів за кермом електромобіля, що нагадував акумуляторні візки, які використовують на гольф-полях. Він мав на голові шкіряний ковбойський капелюх, прикріплений до паска на штанах стільниковий телефон і пейджер на нагрудній кишені коричневої сорочки. Був засмаглий і носив окуляри від сонця. Спереду на візку виднівся кольоровий напис із назвою цвинтаря. Він помі­тив, що крім номера телефону і факсу напис містив також адресу сторінки www цвинтаря.

«Тепер навіть цвинтарі online», — подумав, трохи здиво­ваний.

Чоловік, мабуть, був працівником цвинтаря.

— Звичайно, я б міг вам розповісти, але ви б мусили взяти кілька днів відпустки, щоб вислухати історію пов­ністю, — відповів він нетерпляче. — Чому вас це цікавить?

— З різних причин. Вибачте, я вам не відрекомендувався. Я адміністратор цього цвинтаря, — сказав він, називаючи своє ім’я і прізвище. — 3 цією могилою, хоча найменшою на всьому цвинтарі, від початку маємо лише проблеми. Спо­чатку тричі відкладали похорон, бо ФБР не хотіло видати тіло. Далі, на похороні майже нікого не було, хоча я, як звично, зарезервував декілька лімузинів. Довелося витра­тити чималі гроші, бо ніхто не хотів мені за них заплатити. Прийшли тільки якісь дві бабусі. Одна виглядала так, ніби встала з однієї із моїх могил, тільки на ній було менше ма­кіяжу, ніж, як правило, накладає на трупи мій працівник. Вона весь час курила. Навіть тоді, коли клякнула, щоб по­молитися. Друга вперлася, щоб їй дозволили йти за труною з її псом. То був малий пудель і він мав чорну стрічку на гривці. Пане, люди справді якісь ненормальні.

Він важко зітхнув і продовжував розповідати:

— Похорон організувала якась адвокатська контора. Я ні­коли до кінця так і не дізнався, хто за це заплатив. Вони ви­купили такий шмат ділянки, як переважно беруть на досить порядний об'єкт з фонтаном і багатьма extras. Я вже радів, що зароблю пару копійок, а вони звеліли покласти тут цю мармурову плиту розміру візитівки і засіяти довкола траву. Ви собі уявляєте? Пане, це марнотратство спільного добра. Якби так кожен робив і купував майже ар землі й сіяв траву замість інвестувати в об'єкти, то цей цвинтар можна було б закрити, бо тут було б так сумно, як на похороні, і сюди не заглянула б жодна жива душа. Пане, цей цвинтар після джазу — це найкраще, що є в цьому місті.

Він зняв сонячні окуляри і вимкнув стільниковий теле­фон.

— Я не прочитав усього, що було написане дрібними літе­рами у цьому контракті. Пане, це була моя помилка. Яке це має значення, чи мармур з Італії, чи з Мексики? Я замо­вив з Мексики, бо ближче. Через два тижні прислали яко­гось експерта, і мені довелося змінити плиту. Вазон також. Страшні видатки. Але це був тільки початок. Він був похо­ваний тут як Мак-Манус. Через три місяці мені наказали змінити прізвище на Алварез-Варґас. Пане, чи ви коли- небудь чули, щоб небіжчикові після похорону змінювали прізвище??? Я не хотів змінювати, але виявилося, що вони це записали в контракті. Залишилися сліди після літер з по­переднього прізвища. Шліфування нічого не дало. Я знову мусив замовляти мармур з Італії. Добре, що хоча вазон міг залишити. Ця ваза, пане, така ж дорога, як ця плита.

Він на мить замовк.

— Чи я можу закурити? — запитав, виймаючи металеву коробку з сигарами. Він повернувся до електромобіля й спе­ціальною гільйотинкою відрізав мундштук грубої сигари. — Я питаю вас, бо дехто не хоче, щоб курили біля їхніх могил. Навіть сигара їм заважає. Так, наче це може зашкодити небіжчикам. До того ж, пане, я не курю сигар дешевших ніж десять доларів за штуку. Пане, це ще не кінець. Потім про цю могилу була ціла стаття у The Times-Picayune. Родина того клієнта, що лежить по сусідству, — тут зліва, — не помі­тила, а, може, просто зігнорувала й залила під лампу бетонну підставку на тридцять сантиметрів у глибину травника біля могили Алвареза. Тридцять сантиметрів! Пане, що тут дія­лося. Ця адвокатська контора подала до суду через три дні після того, як їхній горила, який приходить сюди з фотоапа­ратом що три тижні, їх про це повідомив. Вони звинувати­ли тих сусідів у всьому, у чому лише можна було. Вимагали також компенсації за «страждання родини їхнього клієнта». Клієнт — це ніби Алварез, цей, що лежить тут. Пане, але він не має жодної родини! Колись мені розповідали про якусь сестру, але її ніхто тут не бачив. Як тільки вони виграли цей процес, одразу ж наступного дня вранці тут з’явився малень­кий екскаватор. їхній власний. Вони не довіряли їм. Самі викинули цей бетон і посіяли нову траву. Ті, що програли процес, мусили за все заплатити. Добре їм так, щиро кажучи. Я вже багато чого бачив у цьому містечку, але вони з цієї могили зробили дитячий майданчик.

Він уважно слухав його. У певний момент запитав:

— Хто замовив у вас постачати ці троянди у вазу?


Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.019 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>