Вона ніколи не розлучалася з Каспером. Спала з ним, розмовляла. Ніжно тулила до себе, коли плакала зі смутку. Той шматяний паяцик став раптом для неї символом усього, що єднало її з минулим, батьками й тим, що розуміла і що асоціювалося з безпекою та домом у Польщі. Медсестри з Тиіапе розповідали йому, що навіть під наркозом, уже перед самою операцією, вона щосили притуляла Каспера до себе, і його ледве витягнули із її стиснених, синіх від уколів голки неймовірно худих рученят.
З тих часів він пам'ятає також приклад огидного лицемірства. Одного дня, вже після дзвінка батька Кім, у бюрі відвідав його кремезний, з бігаючими очима чоловік, схожий на лисицю. Він відрекомендувався як працівник посольства Польщі в Нью-Йорку і попросив показати паспорт. На щастя, йому спало на думку запитати — навіщо. Це викликало напад неймовірної люті. Він тоді дізнався, що «руйнує образ Польщі в очах американських імперіалістів», що «жебрає як останній обдертий і обпльований циган під церквою», що «як науковець і громадянин компрометує Польщу». Він слухав це здивовано й з відразою. Дотепер не розуміє, чому тоді не викинув його з бюра.
Він зустрів цього чоловіка ще раз. Тиіапе University, коли акція допомоги Ані щасливо закінчилася, організував прес- конференцію. Там також було місцеве телебачення. Пам'ятає, що і він приймав від усіх привітання. Тоді, коли камери були скеровані саме на нього, підійшов цей чоловік з посольства і простягнув руку на привітання.
Він подивився йому в очі й мовив:
— Знаєте що? Мені снилося, що ви повісились. Я прокинувся значно спокійніший.
Руки він йому не подав.
Пам'ятає ще момент прощання з Анею, коли відпроваджував її на літак Пе/£й з Нового Орлеана до Чикаго, де мала пересадку на рейс ІОГ'у до Варшави. Він не мусив з нею летіти. Век а в рамках своєї участі в акції запевнила їй повну опіку. Коли вона зникла на цьому своєму візку за дверима літака, він раптом відчув пустку, смуток і самотність.
Чи не так щоразу почувалася його матір, коли він, підліток, залишав її і виїжджав у другий кінець Польщі?
Проштовхуючись на летовищі через натовп, він раптом замислився: чи ті всі його бактерії, що спричиняють тиф, усі стани піднесення у зреалізованому подиві й уся ця метушня в його житті не є випадково тільки формою втечі від пустки й самотності? Аня заповнила на декілька тижнів цю пустку радістю, зворушенням і чимось справді важливим.
Із задуми вирвало його власне прізвище, яке він почув з мегафона летовища. Його просили негайно підійти до інформаційного пункту Пе/ґй.
— Тут дещо для вас залишили, — з усмішкою поінформувала його одягнена в темно-синю уніформу практикантка і подала йому пластикову торбинку.
Він на місці розпакував торбинку. Витягнув малого пая- цика в червоному капелюшку, поклав на поличку і нерухомо втупився в нього.
«Це було так давно», — подумав він.
Вимкнув комп'ютер, допив колу з банки і спакував вид- руки й журнали для читання в неділю. Прямуючи до виходу повз сосновий стелаж, на мить зупинився і поправив червоний капелюшок малого шматяного паяцика, який сидів на найвищій полиці між книжками.
ВОНА: Знову прокинулась перед будильником. Вона вже навіть не дивувалася. Колись їй таке ніколи не траплялося, тепер стало щоденним.
Понеділок! Усміхнулася до себе.
Так сильно сумувала упродовж цього вікенду...
Незабаром вона знову буде в офісі, увімкне комп’ютер, прочитає від нього e-mail, і їй стане так добре!
Вона тихенько вислизнула з ліжка і пішла до ванної.
Стояла під душем і питала себе, чи хоче, щоб він був зараз тут і бачив її голою.
Знала, що він глянув би на неї тільки раз своїми замисленими очима і все б запам’ятав. Не сказавши ані слова, через декілька днів написав би їй, що в неї є триміліметро- вий перчик з правого боку під грудьми і що він солодкий, що її ліва стегнова кістка виступає більше, ніж права, і він хотів би колись ударитись об неї чолом, і що соски її грудей коричневіші, ніж він собі уявляв, і коли б уже їй ставало тепло й добре від тих несамовитих коментарів, то він би опустив її на землю, пишучи, що вона в жодному разі не повинна митися цим милом, бо воно має занадто високе pH.
Тому вона ще не була повністю впевнена, чи хотіла б, щоб він її бачив. Вирішила, що вона не буде тепер «аналізувати цього жадання» і що зробить це пізніше в бюрі, коли вже прочитає від нього e-maily порозмовляє з ним по ICQ, вип’є пиво і їй робитиметься — або вже буде — «блаженно».
Вона любила думати про такі сумніви саме в такому стані.
Звичайно, вона не скаже йому про це.
Вона переконана, що якби сказала, то він був би ще ніжніший, ніж є, чим спровокував би її до писання «любовних листів», а наприкінці написав би їй, що не можна «стримуватись із такими аналізами», навіть якщо вона почувається блаженно в цьому бюрі, то напевно не гола, а це драматично змінює стан речей.
Із задуми вирвав її чоловік, який саме зайшов до лаз- нички. Він нагадав, що коли вона довше займатиме душ, то вони обов’язково запізняться на роботу.
Він мав цілковиту рацію. Як завжди, навіть коли не мав.
Вона швидко витерлася й побігла гола до шафи в спальні.
Відтоді, коли вже на самому початку він запитав її із обеззброюючою зухвалістю, якого кольору на ній білизна, вона почала про це думати щоранку, коли одягалася.
Звичайно, вона не сказала йому, бо це для неї було занадто інтимним. Однак коли виявилося, що його улюблений колір — зелений, вона якось так «випадково» купила три комплекти у різних відтінках зеленого.
Постановила, що сьогодні вдягне той темно-зелений, найбільш веху, з защіпкою бюстгальтера спереду і з трусиками з мережива, які мали непристойно високий виріз.
Вона відчувала, що це був би його улюблений.
І зовсім не тому, що її чоловік так дивно дивився на неї, коли вона, роблячи макіяж, часом сиділа в спальні тільки в цій білизні.
Любила момент, коли переступала поріг бюра. Вже рідко не була першою. Була тиша і була самотність. Відколи вона знайшла його собі, любила цю самотність у бюрі. Заварювала каву, і коли вже запах розходився навколо, вмикала комп’ютер, а коли модем набирав номер модему їхнього варшавського провайдера Інтернету, сідала з горнятком кави перед монітором, повна очікувань, як закохана дів- чина-підліток. Вона запускала поштову програму і чекала, аж поки всі е-таіі’и стягнуться на її комп’ютер з їхнього фірмового сервера в Познані. Потім по черзі відкривала е-таіГи від нього і читала.
І робилося так чудово і романтично.
І так було постійно кілька місяців, але вона знала, що так зовсім не мусить бути. Знала, що все минає, все нетривке і треба це переживати «тут і тепер», навіть коли це щось настільки віртуальне, як їхнє знайомство.
Сервер у Познані не відповідав.
Вона пробувала щонайменше вісім разів. Не могла дочекатися, коли прийде секретарка, і вона негайно змусила її під якимось приводом перевірити пошту. З її комп’ютера теж не можна було з’єднатися з Познанем.
Вона була лиха й розчарована. їй зіпсували цілий ранок, а для неї понеділковий ранок упродовж кількох місяців був тим, чим для багатьох є вечори у п’ятницю чи суботу.
Зателефонувала до Познаня.
їй сказали, що хтось заатакував їхній сервер і що вони працюють над тим, але це дуже серйозно і сьогодні його напевно не зремонтують, бо навіть не знають достеменно, що пошкоджено.
«Козли! Він би знав уже через кілька хвилин, що зіпсувалося», — подумала знервовано.
Зателефонувала до нього.
— Якубику, добрий день. Я сумувала за тобою, — прошепотіла. — Не працює наш сервер у Познані, тому я не змогла прочитати твої листи, а знаєш, як це для мене важливо. Тому в мене виникла думка, що ти міг би їх тепер прочитати по телефону. Ти ще ніколи цього не робив. Знаєш, мені буде добре, як ти це зробиш. Зробиш, правда?
Він не відповідав кілька секунд, а потім сказав щось, що її занепокоїло:
— Не прочитаю, бо не можу.
— Якубику, але ж ти написав їх до мене і вислав, правда?
— Звичайно, написав і вислав, але... потім... потім передумав.
Хвилю аналізувала сказане і зрозуміла.
— Якубе! Перепрошую, а чи ти, коли передумав, як це делікатно і спритно називаєш, завалив сервер у Познані, щоб і він «змінив» думку і не надіслав мені їх? — знервовано запитала.
— Ні, не завалив... Але тільки тому, що не вмів. Завалив його мій товариш, Яцек із Гамбурга. Прошу, вибач мені. Колись я тобі поясню.
їй було прикро, він її зранив, зранив уперше, відколи з’явився в її житті.
— Що було в тих листах? — запитала вона підвищеним голосом.
І відразу знала, що це було найдурніше запитання, яке могла вимовити.
— Не відповідай, — сказала швидко. — Це було ідіотичне питання. Я зателефоную до тебе пізніше. Зараз мушу заспокоїтись.
Поклала слухавку.
Ніщо вже не було так, як колись, «до нього».
Як вона взагалі жила «до нього»?
Тип висилає до неї e-mail і потім розвалює весь комп’ютер, щоб вона не могла його прочитати. Хто робить такі речі, хто завдає собі стільки клопоту, кому взагалі приходять у голову такі ідеї?
ВІН: Прокидався рано і думав про неї. Не пам’ятає чітко, коли це почалося, але вже кілька тижнів так постійно було. Трохи його непокоїв настрій, у який впадав через такі
думки. Вичікування і такий дивний смуток. Раптово стискає в грудях або виникає неконтрольоване розчулення, коли по радіо хтось співає про кохання, а він, власне, вже випив трохи вина. Це було нове. Колись по радіо він чув тільки новини.
Вона непомітно вкралася у його життя. З першої хвилі, відколи з'явилась, була незвичайна. Він ніколи не забуде того післяобіднього часу, коли, працюючи над своєю програмою, раптом кутиком ока зауважив на моніторі свого комп'ютера, що хтось прислав йому повідомлення, скориставшись ICQ. Він відкрив його і прочитав:
Я ще трохи закохана крихтами беззмістовного кохання, і мені зараз так холерно сумно, що хочу це комусь сказати. Це має бути хтось зовсім чужий, хто не може мене зранити. Нарешті для чогось придасться той цілий Інтернет. Натрапила на Тебе. Чи я можу Тобі про це розповісти?
Вона вразила його цією відвертістю. Він дозволив. Врешті вона йому не відповіла, і так це почалося.
Сьогодні він також прокинувся з думкою про неї й усміх-, нувся сам до себе.
Був понеділок! Вона буде з ним упродовж цілих п'яти днів.
Починався сонячний вересневий день у Мюнхені. Він вирішив, що за такої погоди поїде до бюра на моторолері.
Колись, «до неї», він ніколи б не зауважив цієї події, заглиблений у свої думки про алгоритми, генетику й останнім часом докучливу помилку в програмі. Однак сьогодні він зауважив і був тим дивно збуджений.
Ще в передмісті, на одному із перехресть він зупинився біля сріблястого мерседеса з відкритим дахом. Виглядало це трохи дивним о цій порі дня і при такому холоді. Водієм була жінка. їй могло бути тридцять років. Одягнена в темно-синю плісовану, дуже коротку спідницю й обтисле кремово-біле боді, в лівій руці тримала банку коли лайт, з якої попивала через довгу зелену соломку. Мала великі овальні сонячні окуляри з позолоченою оправою. На сидінні пасажира лежала тенісна ракетка, частково прикрита каталогами моди. На вузькому шкіряному сидінні за нею
лежали безладно порозкидані пластмасові пачки від компакт-дисків. Він зупинився якраз біля неї. На моторолері він завжди був перший у черзі біля світлофора на перехресті. Чекаючи на зелене світло, вона раптом нахилилася назад, щоб підняти диск із заднього сидіння. При цьому спідниця піднялася вгору і не можна було не зауважити, що її боді на застібках між ногами має колір спідниці! У цьому нахиленому стані вона перебирала ці диски CD на задньому сидінні так, ніби знала їхні назви на дотик, а він вдивлявся у ті застібки і з усіх сил намагався зосередитися на думці, що такі застібки — це дуже практичне вирішення. Раптом вона повернула голову в його бік, їхні окуляри зустрілися. Усміхнулася до нього, відкриваючи губи. Здивований, він, соромлячись, різко відвернув голову, почуваючись малим хлопцем, якого застали як він підглядає крізь щілину замка, як купається старша сестра. На обличчях інших водіїв довкола її кабріолета було видно пожвавлення.
Світло змінилося на зелене, але поки вона рушила, він встиг це вперше зауважити. Однак ще не був певний. Почалися перегони за найкраще місце біля неї на наступному світлофорі. Він був задоволений, що вирішив вибрати сьогодні скутер. Навіть якщо він приїде останній, однаково матиме місце відразу «біля сцени». Ні, він не помилився! На кожному наступному світлофорі соски її грудей під обтислим кремовим боді щоразу більше набирали. Зачарований, він вдивлявся в ці груди з-за своїх темних окулярів і намагався вгадати, чи це холод цього ранку, чи це її голод, чи це може вони, водії?
Відкриваючи двері свого бюра, він почув телефонний дзвінок. Це була вона. Напевно щось сталося. Досі вона телефонувала йому лише один раз. Однак коли вона прошепотіла це «сумувала за тобою», неспокій минув і до нього повернувся еротичний настрій. Власне міркував, як у неї довідатися — чи вона також має таке боді, із застібками між ногами, не обов'язково кремове, коли вона раптом запитала про суботній e-mail.
Він не сподівався цього. Йому це не прийшло до голови, що Яцек, якого він попросив знищити один-єдиний e-mail, «завалить» цілий комп'ютер. Оскільки знає Яцека, той «зробив це для певності».
І хоча він ніколи не бачив її зіниць, уявляв собі, що вони мусять бути величезні й особливо гарні, коли вимовляє цю виняткову фразу:
«Знаєш, мені буде добре, коли ти це зробиш. Зробиш, правда?»
Не зробить. Не прочитає їй цього тексту.
Саме через ці зіниці. Бо хотів би хоч раз її побачити.
ВОНА: Вона ще не знала, як назвати те, що з ним відбувалося. Це не була «закоханість». Вона знала, що закоханість не має аж таких сильних проявів. Хоча раптом зрозуміла, що в його випадку могла помилятися.
Колись він намагався пояснити їй усе, що відбувається в мозку осіб, уражених «раптовим чуттєвим ускладненням», загальнознаним як кохання, за допомогою своєї хімічної теорії кохання. Згідно з його версією, це не мало нічого спільного з безумством, пристрастю і захопленням. Це звучало більше як звіт лаборанта. Він усе зводив до гормонів, допоміну і відповідного набору генів. Намагався переконати її, що можна бути щасливим завдяки якимсь чародійним «інгібіторам зворотного спуску серотоніну». І хоча це звучало як фрагмент назви якоїсь страшенно нудної докторської праці, вона знала: хай би що там було, вона докладно дізнається, що це означає. Хоч би для того, щоб переконатися: він не має рації. Коли він це все писав для неї, вона почувалася щасливою і твердо знала, що жодні інгібітори не мають з тим абсолютно нічого спільного.
Вона слухала ці тексти — а коли насправді, то читала їх — погоджувалася з науковою можливістю їхньої правдивості, але ніколи в них до кінця не вірила.
Не могла. Це було б рівнозначне з вірою, що музика Шопена — тільки докладно запрограмована секвенція ударів по клавішах.
У це вона б ніколи не могла повірити.
Окрім того, кілька тижнів вона була впевнена, що Якуб найромантичніший чоловік, якого вона зустріла у своєму житті.
Якщо Бог насправді створив людей, то біля нього він провів трохи більше часу.
Раптом вона відчула, що обожнює його більше, ніж будь- коли.
Зателефонувала ще раз.
— Якубику, чи ти не міг знищити цього е-таІЇа, не нищачи усього сервера? Тепер я не матиму тебе цілий понеділок, а я так раділа і чекала. Чи цей твій товариш може їм тепер у Познані допомогти відремонтувати?
Вона поклала слухавку і зненацька впевнилася, що зробить.
Узяла дискетку з JCQ, замовила таксі, сказала секретарці, що погано почувається і мусить іти до лікаря, а також, коли б вона не повернулася перед сімнадцятою, то щоб та вимкнула її комп'ютер.
Водія таксі попросила завезти її до цього нового готелю, про який стільки всі говорили. У реєстратурі запитала, де є описане у всіх варшавських газетах Internet Café. Виявилося, що кав'ярня — це декілька комп'ютерів у кутику нічного клубу на першому рівні підземної частини готелю.
Коли вона туди зайшла, наближалася десята ранку.
Це був ексклюзивний нічний клуб з баром, малим майданчиком для танців і столиками, оточеними високими важкими кріслами, оббитими зеленим плюшем. Світло було притемнене, клуб зовсім порожній; тільки за баром стояв молодий бармен із червоними від перепою очима і протирав склянки. Був більш-менш її ровесником. Тип коханця-латиноса з прилизаним назад чорним блискучим волоссям. Він був одягнений у чорну, дуже тісну майку з написом англійською «ти можеш мене мати» і виглядав так, ніби над ним закрився солярій щонайменше на чотири години. З його реакції було помітно, що він нікого не сподівався в понеділок о такій порі й що йому явно перешкодили «зализувати рани» після вчорашньої ночі. Коли вона підійшла до бару, він зміряв її з голови до ніг, тільки на уламок секунди затримавши погляд на устах.
Вона запитала про Інтернет.
Він мовчки провів її до комп'ютерів, що стояли на малих важких дерев'яних столах з такими самими величезними зеленими кріслами. Біля деяких стояли ще повні попільнички, деякі мали клавіатури, поплямлені червоним вином, і раптом на одному з моніторів вона зауважила виразний слід багряно-червоних уст, що її трохи розвеселило.
Геніально! Чи їй часом теж не хотілось чогось такого зробити?
Наприклад, тоді, коли Якуб раптом під час однієї з розповідей на тему Інтернету так зненацька, зовсім без контексту, написав: «Я Тебе так сильно зараз прагну...». Стало так тоді ніжно. Але тільки на хвилю. Відразу після цього вона відчула, хоча тоді довго не хотіла признатися навіть самій собі, що насправді хотіла б, щоб саме тоді він доторкнувся устами до її грудей.
Бармен помітив, що вона раптово задумалась, голосно кашлянув і ввімкнув комп'ютер, який стояв навпроти бару. Коли він почав пояснювати їй, як користуватися мишкою, вона тільки зміряла його поглядом і сказала, що він може не перейматися, що досконало порадить собі без його курсу для початківців.
Дивлячись на неї підозріло, він повернувся ображений до барної стійки.
— На тих комп'ютерах є ICQ? — запитала.
З його погляду зрозуміла, що він не має жодного поняття, про що вона говорить. Почав крутити, відповідаючи, що власне чекають на нову версію, а вона подумала: чому чоловікам так важко признатися, що є щось, чого вони не знають, коли про це знає жінка.
Вирішила не питати його, чи може сама заінсталювати /CQ.
Вклала дискетку, яку принесла з собою, і почала інсталювати.
Він весь час дивився на неї з підозрою за стійкою бару.
І тоді їй прийшла до голови несамовита думка.
Так, це і є та незвична обстановка!
Цей клуб, історія з тим сервером у Познані, її настрій і сьогоднішній стан уяви.
Вона підійшла до бару і сказала:
— Чи ви б не могли принести до столика з комп’ютером літрову пляшку газованої мінеральної води, чотири шматочки цитрини, дві соломки до пиття, капучіно з подвійною порцією амарето в ньому, а також пляшку червоного сухого вина і два келихи?
Бачила його здивування, але він тільки кивнув головою і запитав:
— Перепрошую, до котрої пані оплачує комп’ютер?
— До пів на п’яту І прошу замовити мені таксі на шістнадцяту сорок п’ять.
Вона повернулася до комп’ютера і безпосередньо на його пейджер вислала e-mail:
Якубику, прийди на ICQ якомога швидше. Я розповім Тобі про себе все, що захочеш.
Незвичність того, що це взагалі є технічно можливим, її вже навіть не дивувала. Але вдячність за цю людську мудрість не минала в ній. Власне, завдяки цій мудрості вона мала його.
За хвилю комп’ютер дав її знати, що він уже є.
Дорога, звідки Ти взялася??? Не говори мені, що Познань уже «встав»?
Задоволена усміхнулась.
Не встав. Це я встала. Надто сильно сумувала за Тобою і надто сильно раділа тим понеділком, щоб дозволити відібрати це в мене якомусь заваленому серверу в Познані. Я в Internet Café нічного клубу в новому варшавському готелі і буду тут з тобою до 16:30. Сиджу поряд з барною стійкою, за якою стоїть приголомшений зі здивування бармен, п'ю мінеральну воду з цитриною і замовила пляшку червоного вина, яку зараз відкрию. Окрім бармена, про якого можна зовсім не згадувати, ми самі, тільки Ти і я.
І не чекаючи на його реакцію, написала цю неймовірну фразу:
Якубику, я Тобі за хвилю підкину всі дані про мене, а Ти мене, прошу, спокуси.
СПОКУСИШ МЕНЕ СЬОГОДНІ В ЦЬОМУ КЛУБІ???????????
Зроби це, прошу. Ми ще ніколи не були разом у нічному клубі, самі й з алкоголем у моїй крові. І не скоро можемо бути вдруге. Відкрий пляшку червоного вина, яке Ти напевно маєш, закрий
двері бюра на ключ і пригадай собі, що зараз - ранок понеділка. Бо ранок понеділка - це наш найкращий час. Ми завжди на нього дуже довго чекаємо і тужимо.
Вона перестала писати і гукнула до бармена:
— Чи ви б урешті могли увімкнути якусь музику? Найкраще Б. Б. Кінґа... Будь-ласка, — додала.
«Він уже напевно нічому не дивується, цей бармен», — подумала.
За мить довкола неї у цілому цьому похмурому і раптом такому затишному клубі зазвучав блюз.
Якубику, отже, щоб Тобі було легше і щоб Ти мав такий самий шанс, як усі, то я подаю Тобі всі найважливіші дані про себе. Я сьогодні маю на собі темно-зелений бюстгальтер з мережива, що роз- щіпається спереду, чорну обтислу блузку з трьома ґудзиками, яка знімається через голову, я особливо гарна, бо менструація в мене закінчилася два дні тому, маю темно-червону помаду на губах і коли доторкаюся пальцями до губів, то відразу тремчу. Окрім того, в повітрі витає блюз Твого улюбленого Б.Б. Кінґа, і я маю такі неймовірні думки, що навіть моя власна підсвідомість червоніє. Але ж у Тебе є все, чого Ти потребуєш. Клавіатура, Інтернет і ці свої прагнення. Мої прагнення також маєш. ПОЧИНАЙ нарешті!
У клубі звучав її улюблений Dangerous mood, який виконував з Кінґом Джо Кукер, а вона розстібнула усі ґудзики блузки, по вінця налила вина, зручно сіла на плюшевому кріслі, поклала руки на клавіатуру і поглянула на монітор. Він уже писав їй ці всі ніжні речі, на які вона так чекала, а вона думала, як це сталося, що вона саме сьогодні одягнула ту білизну. Підносячи келих з вином, кинула миттєвий погляд за монітор. Бармен стояв нерухомо, вдивляючись у неї з відкритими устами і їй здавалося, наче він не дихає, намагаючись не перешкодити тому, що саме тут почало відбуватися.
@6
ВІН: Йому вдалося зарезервувати номер саме в цьому готелі. Це був його готель у Новому Орлеані.
Учора, коли він вийшов з таксі, яке привезло його сюди з летовища, і після стількох років знову став зі своєю валізкою перед добре знайомими йому сніжно-білими розсувними дверима з блискучими мусянжевими клямками, його серце забилося швидше. У певному сенсі цей готель символізував усе, що так сильно змінило його життя і його самого.
Це тут кільканадцять років тому, працюючи над доктора- том в університеті Тиіапе, він відривався, найчастіше посеред ночі, від своїх комп’ютерів, книжок, наукових журналів і тих виснажливих думок, задумів, планів, які ненастанно витали в його голові. Разом з іншими, такими як і він, украй одержимими молодими науковцями з його групи, замовляв уночі таксі і їхав до цього готелю, щоб за білими мармуровими столиками, що стояли на патіо, випити пива або вина і, слухаючи захоплюючий негритянський блюз, схвильовано дискутувати про все, що стосується секвенціонування генів або фантазувати з приводу того, що зроблять, коли перекладуть ці гени на відповідні їм білки, а ті — на людські емоції, поведінку або думки. Вишукано називали це відповідно до місця й ситуації «DNA breaks», що одні перекладали як «нічні алкогольні перерви в Dauphine, а інші «перериванням ДНК».
Були тоді невгамовною, галасливою групою молодих людей, переконаних у своїй непомильності, незвичності та винятковості того, що роблять, і абсолютно впевнені, що це саме вони накреслюють нові горизонти в науці. Проте найкраще він пам’ятає з тих днів у Новому Орлеані ентузіазм, що межував із хижістю. Якби він міг повернути час і знову опинитися тут, то, знаючи все, що знає тепер, якнайстаран- ніше вивчав би напам’ять, як вірш, власне цей ентузіазм. Вони були тоді як молоді леви. Переконані, що світ належатиме їм, були тоді так близько до зірок на цьому фрагменті нічного неба, завислого над терасою готелю Dauphine New Orleans. Отже, знову стоячи учора перед тим готелем, хоча було далеко до вечора і ясно світило сонце, він раптом відчув, що знову наблизився ближче до тих зірок. Це нічого, що вони тепер не світили вже так яскраво, як колись.
Зірки ж вигоряють.
Перед тим як зайти на рецепцію через добре знану йому браму, він на мить затримався. Подумав, що якби мав розповісти їй, що відчував, заходячи сюди — адже знав, що вона обов’язково запитає його про це — відповість їй, що відчував то смуток, то гордість. Гордість, бо приїхав до міста, де колись починав як зовсім не відомий молодий стипендіат з Польщі із прізвищем, яке мало хто міг вимовити. Його, як безсумнівний авторитет, запросили на найважливіший світовий конгрес із його галузі, щоб він виголосив доповідь, яку хочуть послухати усі інші авторитети в тій же галузі. А смуток, бо раптом зрозумів, що при цьому всьому, чого він досяг, при цьому визнанні й захопленні він уже ніколи не буде такий збуджений, не буде так пишатися собою і не буде настільки зреалізований, як тоді, багато років тому, коли досліджував секвенцію генів бактерії, що викликала тиф, і вірив, ніби заглядає в карти самому Творцеві.
Той Dauphine New Orleans — простий і затишний у самому центрі старого Нового Орлеана — мав атмосферу, якої ніколи не мав і не матиме пихатий Hilton, куди його хотіли запхати організатори конгресу. Вчора, коли після приїзду він брав ключ до свого номера в усміхненої і винятково милої адміністраторки, подумав, як можуть виглядати номери в цьому готелі. Адже ж він тут ніколи не ночував. Найбільше — це проводив ночі, і тільки на терасі. Отож він занімів, відчинивши свої двері з номером 409 на четвертому поверсі. Апартаменти були більшими, ніж усе його помешкання у Мюнхені; тут була спальня, вітальня й офісна частина з телефоном, комп’ютером і факсом. У вітальні на полиці біля телевізора стояла срібна посудина, з якої стирчала загорнута білим рушником пляшка шампанського, а збоку стояли два фужери. Заходячи до спальні, він одразу зауважив, що під вікном на чорному мармуровому столику стоїть кругла скляна ваза з ліліями. Він добре пам’ятав ці лілії. Задзвонив на рецепцію, щоб запитати, чи це не якась помилка, бо ж він ще в Мюнхені в Інтернеті зарезервував звичайний одномісний номер. Адміністраторка, яка видавала йому ключі, тільки усміхнулася і сказала:
— Я відразу вас упізнала, як тільки ви зайшли. Це ви багато років тому збирали на операцію тієї малої з Польщі чи Голландії. Вже точно не пам’ятаю, звідки. Але ви її врятували, правда? Моя донечка тоді мала теж вісім років, саме стільки, як вона. Коли я тоді читала про це в газеті, то в мене мурашки по шкірі бігали на думку про те, як, мабуть, вас обожнює матір цієї малої. Я собі так подумала, що вам сподобаються ці апартаменти. Це наш найкращий номер. Там завжди жив сам Джон Лі Хукер, коли приїжджав сюди грати в Preservation Hall Ви його знаєте?
Відкладаючи трубку, він задумався, як це може бути, що хтось досі пам’ятає, що відчував тоді, коли читав газети багато років тому. Може, коли він колись матиме доньку, зрозуміє, що це, однак, можливо.
Але це було вчора. Сьогодні він не мав жодних сумнівів, що ця працівниця реєстратури не була винятком.
Пам’ять — це функція емоцій.
Емоції, і то геть незвичайно, почалися вже з самого ранку. Він зійшов на сніданок на терасу біля басейну, яку кожного ранку перетворювали на малий зал ресторану. Під музику Моцарта, яка лунала з динаміків, він пив несмачну американську каву, чекав на свої тости й одночасно перевіряв електронну пошту на сервері в Мюнхені. Винахідливий власник готелю, йдучи за духом часу, забезпечив кожний столик у залі подвійним телефонним гніздом.
Використовуючи свої ноутбуки, одночасно дві особи могли з’єднатися з Інтернетом. Чудовий, простий у своїй суті задум. Чи може бути щось приємніше, ніж ранковий e-mail разом з ранковою газетою? Цією паперовою, що лежить біля філіжанки з кавою, і цією улюбленою електронною десь в Японії, Австралії, Німеччині чи Польщі.
Він відкрив e-mail від неї і раптом скрикнув з радості. Всі, хто снідав за сусідніми столиками, здивовано подивились на нього, але за мить повернулися до своїх газет або електронної пошти.
Щоб переконатися, він ще раз перечитав цей фрагмент.
Коли ти будеш там проходити, то сповільни трохи крок. Я там стоятиму і чекатиму на Тебе.
Це була приголомшлива звістка. Чудова. Невірогідна. Вона збуджувала. Вона приїжджає до Парижа! Буде чекати на нього на летовищії Він мусить негайно сконтактува- тися з TWA і перенести свій виліт з Парижа до Мюнхена. Тости були готові. Він намастив їх малиновим джемом і відкрив інтернет-браузер. Він відкрив інтернет-сторінку авіакомпанії TWA. Вписав свій пароль і номер резервації рейсу з Нью-Йорка до Мюнхена через Париж. Без проблем переніс на один день свій рейс Париж — Мюнхен. Прилетить до Парижа близько восьмої ранку в четвер, 18 липня, і вилетить до Мюнхена ввечері у п’ятницю. Вони матимуть цілий день. І цілу ніч. Вона ж поверталася автобусом до Варшави в п’ятницю ввечері, отож не було сенсу продовжувати перебування в Парижі. Він мав щільно заповнений графік у Мюнхені в цей перший вікенд після повернення з Нового Орлеана.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |