Стаття 3. ПРАВО НА ВІЛЬНІ ВИБОРИ (995_004)
Високі Договірні Сторони зобов'язуються проводити вільні
вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в
умовах, які забезпечують вільне виявлення думки народу під час
вибору законодавчої влади.
Стаття 3 Першого Протоколу (995_004) є єдиним основним
положенням Конвенції (995_004), яким не передбачено право чи
свобода і невтручання з боку держави. Навпаки, в цьому положенні
чітко викладено позитивне зобов'язання держави. Комісія і Суд розглянули невелику кількість справ, у яких
порушувалися пов'язані із статтею 3 Першого Протоколу (995_004)
питання. Майже в усіх інших статтях Конвенції (995_004) і протоколах
N 1, 4, 6 і 7 (995_004) використовуються вислови "кожен має
право" чи "ніхто не може". У статті 3 Першого Протоколу
говориться: "Високі Договірні Сторони зобов'язуються". Інколи з
цього робився висновок, що стаття не передбачає прав і свобод,
"безпосередньо визнаних за кожним", хто перебуває під юрисдикцією
цих Сторін, а закріплює лише зобов'язання за державами. Це досить
обмежене тлумачення. У Грецькій справі (1969) Комісія підкреслила важливість прав,
які гарантуються статтею 3 Першого Протоколу (995_004),
зазначивши, що "представницька законодавча влада, яка обирається з
розумною періодичністю, є основою демократичного суспільства".
Так, у справі "Матьє Моап і Клерфейт проти Бельгії" (Mathieu-Mohin
and Clerfayt v Belgium judgment of 3 March 1987, Series A, No.
113) Суд заявив, що "згідно з преамбулою Конвенції основні права і
свободи людини найкращим чином забезпечуються за допомогою
"ефективної політичної демократії". Оскільки стаття 3 Першого
Протоколу проголошує характерний принцип демократії, вона має
важливе значення в цілях Конвенції (995_004). Щодо прав, закріплених у цій статті, то підхід Комісії трохи
змінився, і від поняття "інстутиційне" право на проведення вільних
виборів Комісія перейшла до поняття "загального виборчого права",
а далі - до поняття суб'єктивних прав участі: "права голосу" і
"права висувати свою кандидатуру на виборах органу законодавчої
влади". Отже, у своєму рішенні у справі "Матьє Моан і Клерфейт проти
Бельгії" Суд погодився з думкою Комісії, за якою "міждержавне
забарвлення формулювання статті 3 не відображає якихось істотних
відмінностей від інших істотних положень Конвенції (995_004) і
протоколів". Мається на увазі здійснення державою позитивних
заходів з метою проведення демократичних виборів. Ці права не мають абсолютного характеру. Оскільки в статті 3
(995_004) вони визнаються, але не називаються і не визначаються,
то є можливість для імпліцитних обмежень" (mutatis mutandis Golder
judgment of 21.02.1975, Series A No. 18). У правових системах держав-учасниць право голосу і обирання
обумовлюється рядом чинників, які загалом не суперечать статті 3
(995_004). У цій сфері держави мають певні обмеження щодо
власної оцінки, але остаточне рішення про додержання вимог Першого
Протоколу (995_004) приймає Суд: він повинен переконатися, що
такі обмеження не зачіпають цих прав до такого ступеня, що вони
втрачають реальний зміст; що ці обмеження переслідують правомірну
мету і що застосовані засоби є адекватними. Найважливіше, щоб вони
це перешкоджали "вільному волевиявленню народу під час вибору
законодавчої влади". Суд підкреслив, що фраза "в таких умовах, які забезпечують
вільне виявлення думки народу під час вибору законодавчої влади"
передбачає головним чином право "рівного підходу до всіх громадян
при здійсненні ними свого права голосу і свого права виступати
кандидатом на виборах". Держава може застосовувати певні обмеження, які мають на меті
гарантувати справжнє волевиявлення народу шляхом забезпечення
однакових можливостей для всіх кандидатів, як і здійснення в
повному обсязі права, гарантованого статтею 3 Першого Протоколу
(995_004). Комісія вирішила, що держава може законним чином обмежувати
право участі своїх громадян у голосуванні. У багатьох державах
законодавство передбачає, що громадяни можуть брати участь у
виборах тільки в тому випадку, коли вони мають також постійне
місце проживання в цій країні. Це обмеження було визначено таким,
що відповідає статті 3 (995_004). Пояснюючи його, Комісія
зазначила, що громадяни, які не мають постійного місця проживання
в країні, менш безпосередньо та упродовж менш тривалого часу
відчувають на собі вплив ситуації в ній і менше знають про
повсякденні проблеми такої країни. Крім того, Комісія відзначила,
що кандидати на виборах мають доступ до громадян за кордоном для
викладення різних питань, які виносяться на вибори, що дає змогу
забезпечити вільне волевиявлення. Комісія також зазначила, що
нерезиденти можуть бути позбавлені права участі в голосуванні на
тій основі, що, як правило, вони здійснюють менший вплив на вибір
кандидатів і на формулювання їхніх передвиборних програм. Комісія зазначила, що, хоча ця стаття гарантує право тієї чи
іншої особи висувати свою кандидатуру на виборах і після обрання
стати членом парламенту, держава не здійснює порушення положень
цієї статті у тому випадку, коли вона застосовує заходи щодо
недопущення тієї чи іншої особи до заняття посади, якщо ця особа
вже є членом парламенту іншої держави. Комісія також підтримала
виборчі правила, які забороняють урядовим чиновникам одночасно
претендувати і на політичну посаду. Деякі країни встановили, що громадяни зобов'язані брати
участь у голосуванні, подавати бюлетень, який при цьому може бути
і незаповненим. Комісія вирішила, що таке зобов'язання підпадає
під дію статті 3 Першого Протоколу (995_004), зазначивши, що
"вільні вибори" не означають виборів, участь у яких має
добровільний характер, а вибори, у яких (обов'язковий) акт
голосування дає можливість вільного вибору, і ця система сумісна
із статтею 3 і в інших аспектах". Комісія також визначила, що
"обмежена виборцями система голосування на виборах в рамках того
чи іншого округу сумісна із статтею 3. У своєму рішенні у справі "Матьє Моан і Клерфейт" Суд
висловив думку, що стаття 3 (995_004) "не створює якихось
"обов'язків" щодо запровадження якоїсь конкретної системи,
наприклад, пропорційного представництва чи винесення рішення
більшістю голосів за наявності одного або двох бюлетенів". У справі "Гітопас та інші проти Греції" (Gitonas v Greece
judgment of 1 July 1997, Reports of Judgments and Decisions (1997)
Суд не визнав порушення статті 3 Першого Протоколу (995_004) у
разі, коли національне законодавство забороняло виставляти свою
кандидатуру на виборах будь-якій особі, яка протягом останніх 3
років до часу проведення виборів понад 3 місяці перебувала на
керівній посаді в державних органах. Суд констатував, що обставини, які стосуються періоду роботи
заявників на відповідних посадах, тривалість їх роботи і коло
посадових обов'язків давали підставу для застосування до кожного з
них правила необираності. Комісія визначила, що поняття "законодавча влада" має
роз'яснюватися на основі правил, установлених конституціями
Високих Договірних Сторін. До поняття "законодавча влада"
віднесено не тільки національний парламент, а й регіональні
законодавчі органи. Так, орган, який може лише висувати
законопроекти, але не приймає їх самостійно, не підпадає під
визначення "законодавча влада". Те ж саме стосується органів, що
наділені законодавчими повноваженнями лише в силу делегування
повноважень законодавчим органам вищого рівня. Стосовно способу формування "законодавчого корпусу" в статті
3 (995_004) говориться лише про необхідність організації
"вільних" виборів, що проводяться "з розумною періодичністю",
"шляхом таємного голосування" і "на умовах, які забезпечують
народу вільне волевиявлення". Крім цієї умови, в статті не
передбачається ніякого зобов'язання щодо певної системи;
наприклад, пропорційної чи мажоритарної, одного чи двох турів. Тут Суд визнає за державами-учасницями значні межі для
розсуду, враховуючи, що їх законодавство з цих питань різне і час
від часу змінюється. Перед виборчими системами стоять часом несумісні завдання: з
одного боку, більш чи менш точно висвітлювати думку народу, і з
іншого, об'єднувати різні ідейні рухи і сприяти формуванню
достатньо логічної і чіткої політичної волі. Під словами "на таких
умовах, які забезпечують народу вільне волевиявлення під час
вибору законодавчої влади" мається на увазі принцип рівності всіх
громадян при здійсненні ними права голосу і права висувати свою
кандидатуру на виборах. Однак з цього не випливає, що всі виборчі бюлетені мають
однакове значення з точки зору остаточного результату і що в усіх
кандидатів рівні шанси на перемогу. При будь-якій виборчій системі
неможливо уникнути феномену "загублених голосів". У цілях застосування статті 3 Першого Протоколу (995_004)
будь-яка виборча система повинна оцінюватися з урахуванням
політичного розвитку країни, і тому певні її деталі, недопустимі в
рамках однієї системи, можуть бути виправдані в іншій, за тієї
умови, що діюча система забезпечує "народу вільне волевиявлення
під час вибору законодавчої влади". Суд підкреслив, що обрання такої системи виборів, за якої б
забезпечувалося вільне волевиявлення народу під час вибору органу
законодавчої влади, є питанням, у вирішенні якого державам
надається можливість здійснювати вибір. У справі "Метьюз проти Сполученого Королівства" (рішення від
18 лютого 1999 р. // Практика Європейського суду з прав людини.
Рішення. Коментарі. - 1999 р. - N 2. - С. 90) Суд розглядав
питання, чи застосована стаття 3 Першого Протоколу (995_004) до
такого органу, як Європейський парламент, і чи має він риси
"органу законодавчої влади". Суд відзначив, що "орган законодавчої
влади" не обов'язково означає національний парламент і що вибори
до Європейського парламенту не можуть виключатися із сфери дії
статті 3 Першого Протоколу лише на тій підставі, що він є
наднаціональним, а не суто внутрішньодержавним представницьким
органом. Суд розглянув повноваження Європейського парламенту в
контексті Європейського співтовариства і дійшов висновку, що цей
парламент достатньою мірою бере участь у конкретних законодавчих
процесах, які сприяють прийняттю певних типів законодавства, та в
загальному демократичному, нагляді за діяльністю Європейського
співтовариства, для того, щоб його можна було вважати органом
законодавчої влади у цілях статті 3 Першого Протоколу (995_004).
ПРОТОКОЛ N 4 КОНВЕНЦІЇ (995_004)
Стаття 2. СВОБОДА ПЕРЕСУВАННЯ (995_004)
1. Кожна людина, що законно перебуває на території будь-якої
держави, в межах цієї території має право на вільне пересування і
свободу вибору місця проживання. 2. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи
свою власну. 3. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за
винятком тих, які запроваджуються згідно з законом і необхідні в
демократичному суспільстві в інтересах національної або
громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку,
запобігання злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою
захисту прав і свобод інших людей. 4. Права, викладені в пункті 1, у певних районах можуть також
підлягати обмеженням, які запроваджуються згідно з законом і
виправдовуються в демократичному суспільстві суспільними
інтересами.
У пункті 1 статті 2 (995_004) зазначається категорія осіб,
які мають право вільно пересуватися і обирати місце проживання -
"особа, що законно перебуває на території будь-якої держави".
Тобто основною умовою дії пункту 1 статті 2 є законність
перебування особи на території держави, що регулюється
національним законодавством. Якщо національним законодавством
країни і в установленому ним порядку особі було заборонено
залишатися на її території чи в'їжджати на певну територію, ця
заборона не буде порушенням пункту 1 статті 2 Протоколу N 4
(995_004) (Piermont v France judgment of 27 April 1995, Series
A, No. 314). Свобода пересування може обмежуватися законодавством країни
за умов, викладених у пункті 3 (995_004), у разі, якщо вони не
мають дискримінаційного характеру (Gillow v the United Kingdom
judgment of 24 November 1986, Series A, No. 109). Комісія зазначила, що якщо особа, звільнена відповідно до
пункту 3 статті 5 Конвенції (995_004), підпадає під положення,
які обмежують свободу її пересування, це втручання може
розглядатися як необхідне для запобігання вчиненню злочину (Schmid
v Austria N 10670/83, Decision of 9 July 1985, 44 DR 195 (1985) і
не тягне за собою порушення статті 2 Протоколу N 4 (995_004). Комісія встановила, що держава вправі встановлювати умови
"законності" перебування іноземця на її території, у зв'язку з чим
перебування є "законним" до того часу, поки особа виконує ці умови
(Paramanathan v FRG N 12068/86, 51 DR 237 (1986). Суд констатував порушення статті 2 Протоколу N 4 (995_004)
у разі встановлення стосовно особи спеціального політичного
нагляду, зокрема заборони залишати свій дім та зобов'язання
відмічатися в поліції (Raimondo v Italy judgment of 22 February
1994, Series A, No. 281-A). Вимога звинуваченому чи засудженому залишити паспорт, щоб
бути попередньо або умовно звільненим, є втручанням, яке у разі
відповідності закону може розцінюватися як необхідне для
запобігання злочинам, тобто відповідає пункту 3 статті 2 Протоколу
N 4 (995_004). Як установила Комісія, свобода виїжджати з країни, закріплена
в статті 2 (995_004), не включає права вивозити все своє майно з
цієї країни без обмежень (X v Sweedn N 3916/69, 32 CD 51 (1969).
ПРОТОКОЛ N 7 КОНВЕНЦІЇ (995_004)
Протокол N 7 до Конвенції (995_004) розширює обсяг прав на
справедливий судовий захист і встановлює:
Стаття 1. ПРОЦЕДУРНІ ГАРАНТІЇ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ
ВИСЛАННЯ ІНОЗЕМЦІВ (995_004)
Іноземець, який законно проживає на території держави, не
може бути висланий за її межі інакше ніж на виконання рішення,
прийнятого відповідно до закону, і йому повинна бути надана
можливість: a) наводити аргументи проти свого вислання; b) вимагати перегляду-своєї справи; c) бути представленим з цією метою перед компетентним органом
або перед особою чи особами, призначеними цим органом. Іноземець може бути висланий до здійснення своїх прав,
передбачених у підпунктах a, b та c цієї статті, коли таке
вислання є необхідним в інтересах громадського порядку або
мотивується міркуванням національної безпеки.
На відміну від статті 4 Протоколу N 4 (995_004), ця стаття
стосується швидше індивідуального, а не колективного вислання.
Проте у цій статті міститься лише вимога додержання верховенства
права, а не загальна заборона вислання. Стаття 1 (995_004) стосується лише іноземців, які законно
перебувають на території певної держави, і таким чином, не
поширюється на осіб, що не є іммігрантами (особи, що перебувають
на території держави транзитом, особи, що очікують падання дозволу
на проживання).
Стаття 2. ПРАВО НА ОСКАРЖЕННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ
(995_004)
1. Кожна людина, визнана судом винною у вчиненні
кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою
інстанцією винесеного їй вироку і призначеної міри покарання.
Здійснення цього права, включаючи обставини, за яких воно може
бути здійсненим, регулюється законом. 2. Це право може бути предметом винятків, передбачених
законом щодо малозначних злочинів, або у справах, у яких судом
першої інстанції, що притяг до відповідальності відповідну особу,
був найвищий суд або в яких відповідна особа була засуджена після
апеляції на виправдувальний вирок.
Стаття 2 Протоколу N 7 (995_004) доповнює положення статті
6. Проте стаття 6 тлумачиться як така, що не накладає на державу
зобов'язання утворити апеляційну інстанцію в своїй судовій
системі, а лише гарантує права особи при розгляді справи в такій
інстанції, якщо вона передбачена національним законодавством
(Delcourt v. Belgium judgment of 17 January 1970, Series A. no.
11). Стаття 2 Протоколу N 7 (995_004) нині вже передбачає,
запровадження апеляції для перегляду вироків у кримінальних
справах, проте залишає для держави певну межу власної оцінки.
Стаття 3. ВІДШКОДУВАННЯ ЗА СУДОВУ ПОМИЛКУ (995_004)
Якщо особа була остаточним рішенням визнана винною у вчиненні
кримінального злочину і якщо винесений їй вирок був потім
скасований або вона була помилувана на тій підставі, що якась
нова чи нововиявлена обставина незаперечне доводить наявність
судової помилки, то ця особа, яка зазнала покарання в результаті
такого засудження, одержує відшкодування згідно із законом або
практикою відповідної держави, якщо тільки не буде доведено, що
зазначена невідома обставина не була свого часу виявлена повністю
або частково з вини цієї особи.
Стаття 4. ПРАВО НЕ БУТИ ПРИТЯГНУТИМ ДО СУДУ АБО
ПОКАРАНИМ ДВІЧІ (995_004)
1. Жодна людина не може бути вдруге притягнута до
відповідальності або покарана у кримінальному порядку судом однієї
і тієї самої держави за злочин, за який вона вже була остаточно
виправдана або засуджена відповідно до закону і
кримінально-процесуального права цієї держави. 2. Положення попереднього пункту не перешкоджають перегляду
судового рішення згідно з законом і кримінально-процесуальним
правом відповідної держави за новими нововиявленими обставинами чи
внаслідок грубої помилки в попередньому судовому розгляді, які
могли вплинути на результати процесу.
Основними принципами "справедливості", важливими для
розуміння механізму дії статей 6 і 13 та Протоколу N 7 до
Конвенції (995_004), є: принцип рівності засобів (змагальності), який передбачає, що
кожна сторона повинна мати рівні можливості під час викладення
справи і жодна сторона не має ніяких додаткових переваг над
опонентом. Це означає, зокрема, що сторони мають бути однаково
репрезентовані з усіх питань справи, можуть спростовувати
аргументи іншої сторони, протягом судового засідання бути
заслуханими, обвинувачений у кримінальній справі повинен бути
присутнім та мати право брати участь у будь-якій процесуальній
дії; принцип незалежності та неупередженості суду передбачає, що
суд повинен бути створений виключно на підставі закону, а його
склад незалежним та неупередженим і ніщо не має давати підстав для
сумніву у його об'єктивності при розгляді справи; принцип розумного строку встановлює стандарти, протягом якого
має відбутися судовий розгляд. Позиція Європейського суду
зводиться до того, щоб зволікання судового розгляду суттєво не
впливало на становище по справі. При вирішенні кримінальних справ
відлік розумного строку розпочинається з моменту "офіційного
повідомлення, що передається особі компетентним судовим органом з
висунутим обвинуваченням"; принцип публічності судового розгляду вимагає прилюдного
оголошення рішення суду за будь-яких обставин, незважаючи на те,
що з мотивів збереження моральних засад, громадського порядку,
національної безпеки або забезпечення конфіденційності приватного
життя справа слухається у судовому засіданні. Суд виносить свої рішення, керуючись нормами Конвенції
(995_004) і практикою застосування своїх попередніх рішень.
Рішення Суду є обов'язковими для держав - учасниць Конвенції.
Контроль за їх виконанням паралельно з Судом здійснює Комітет
Міністрів Ради Європи.
ПРОТОКОЛ N 7 КОНВЕНЦІЇ (995_004)
Стаття 5. РІВНІСТЬ ЧОЛОВІКА ТА ЖІНКИ (995_004)
Чоловік і жінка, що перебувають у шлюбі, мають рівні
громадянські права і обов'язки у стосунках між собою і у
відносинах з їхніми дітьми, щодо одруження, перебування в шлюбі і
його розірвання. Ця стаття не перешкоджає державам вживати таких
заходів, які необхідні в інтересах дітей.
Відповідно до положень цієї статті рівність повинна
забезпечуватися виключно у стосунках між самим подружжям, що
стосується їх особистості, їх майна та в їх стосунках зі своїми
дітьми. Тому передбачені права та обов'язки мають приватноправовий
характер і не стосуються інших галузей права, зокрема таких, як
адміністративне, податкове, соціальне або трудове право. Оскільки ця стаття забезпечує рівноправність членів подружжя,
особи, що не перебувають у шлюбі, не підпадають під сферу її
захисту. Крім того, вона не застосовується до умов, що визначають
правоздатність осіб для укладення шлюбу, передбачених національним
законодавством. Слова "щодо одруження" стосуються правових
наслідків укладення шлюбу. Той факт, що члени подружжя "мають рівні права і обов'язки" у
стосунках з дітьми, не перешкоджає державам застосовувати заходи,
необхідні для забезпечення інтересів дітей. Тут доречно зазначити,
що рівноправність членів подружжя вже забезпечено Конвенцією
(995_004), зокрема статтею 8 у сукупності із статтею 14. У цьому
ж випадку Європейський суд та Комісія підкреслюють необхідність
брати до уваги інтереси дітей. Що стосується статті 14, то у
справі про використання мов у Бельгії Суд постановив норму,
відповідно до якої будь-яка відмінність у ставленні є порушенням
зазначеної статті, "якщо така відмінність не має об'єктивного та
розумного обгрунтування". Стаття 5 Протоколу N 7 (995_004)
закріплює принцип, відповідно до якого будь-який відхід від норми
рівності членів подружжя завжди не може бути ні об'єктивним, ні
розумним. Цю статтю не слід розуміти таким чином, що вона перешкоджає
національним органам враховувати всі необхідні фактори при
винесенні рішень, що стосуються поділу майна при розірванні шлюбу.
Слова ж "його розірвання" не означають ніякого обов'язку держави
забезпечувати розірвання шлюбу.
var _gaq = _gaq || []; _gaq.push(['_setAccount', 'UA-2658745-1']); _gaq.push(['_setDomainName', 'rada.gov.ua']); _gaq.push(['_trackPageview']); (function() { var ga = document.createElement('script'); ga.type = 'text/javascript'; ga.async = true; ga.src = ('https:' == document.location.protocol? 'https://ssl': 'http://www') + '.google-analytics.com/ga.js'; var s = document.getElementsByTagName('script')[0]; s.parentNode.insertBefore(ga, s); })();
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |