Сімейне життя
Поняття сімейного життя у світлі Конвенції (995_004)
охоплює ширше коло, ніж звичайні формальні, законно оформлені
стосунки (Johnston v Ireland A 112 (1986); Marckx v Belgium A 31
(1979). У вирішенні справ Суд бере до уваги суть відносин, не
обмежуючись формальними зв'язками, і забезпечує їх ефективний
розвиток. Принцип поваги до сімейного життя не включає права особи на
створення сім'ї через одруження чи народження дітей. Проте право
на таку повагу може передбачати визнання державою вже створеної
сім'ї. Відповідно, цей принцип не передбачає права особи на
припинення сімейних стосунків, зокрема права партнерів у шлюбі на
розлучення, хоча ефективне використання права на сімейне життя
може передбачати, щоб держава забезпечила можливість припинення
окремих аспектів сімейних стосунків, якщо це необхідно для захисту
інших членів сім'ї (Airey v Ireland A 32 (1979). Поняття сімейного життя у світлі Конвенції (995_004) не
обмежується формальними стосунками, хоча саме вони, як правило,
потрапляють до сфери регулювання статті 8. Проте Суд звертає
особливу увагу на суть стосунків і не розглядає на відповідність
статті 8 справи, пов'язані з фіктивними шлюбами, укладеними з
метою, наприклад, отримання громадянства тієї чи іншої країни
(Benes v Austria No 18643/91, 72 DR 271 (1992). Перспективні сімейні стосунки, тобто стосунки між нареченими,
можуть бути визнані як такі, що захищені статтею 8 (995_004),
якщо їх наявність достатньо встановлена (Wake-field v UK No
15817/89, 66 DR 251 (1990). Якщо стосунки між батьками дитини мали
неформальний характер, визначення, чи потрапляють вони до сфери
сімейного життя, залежатиме від фактичних обставин. Значення
матимуть як стабільність таких стосунків, так і наміри сторін. Той
факт, що чоловік та жінка мешкали разом, є недостатнім для
визнання існування сімейного життя (Kroon v Netherlands А 297-с &
30 (1994). На основі аналізу стосунків між батьком і дитиною після
розлучення батьків (якщо дитина залишається у матері) Суд може
дійти висновку, що сімейні відносини збереглися (Keegan v Ireland
A 290 (1994); Berrenhab v Netherlands A 138 (1988). Таким чином,
держава повинна поважати право батька на контакти з дитиною. Розширивши сферу захисту Конвенції (995_004) на неформальні
шлюби, Суд визнав можливість існування сімейних зв'язків між
батьком і дитиною, народженою у такому неформальному шлюбі, а
також між матір'ю та її позашлюбною дитиною (Johnston v Ireland А
112 (1986). Оскільки не існує критеріїв визначення реальності
таких зв'язків, Суд у своїй практиці спирається на аналіз їх суті. У разі усиновлення між усиновленими та їх усиновителями
виникають сімейні стосунки, що захищаються статтею 8 (995_004)
(X v France No 993/82, 31 DR 241 (1982). Істотним елементом сімейного життя є право осіб жити разом з
метою нормального розвитку стосунків (Marckx v Belgium А 31 & 31
(1979). Ефективне використання права на повагу до сімейного життя
передбачає право батьків на певну владу над дітьми: право
вирішувати, де дитина повинна проживати, яку освіту має здобути,
та інші подібні рішення (Nielsen v Denmark A 144 (1988). Проте
така влада батьків може вступати в конфлікт з індивідуальними
правами дитини, захищеними Конвенцією (995_004). Таким чином,
поступово значення права батьків на певну владу над дітьми як
аспект сімейного життя зменшується. Так, у справах про опіку
дедалі частіше бажання дитини визнаються більш вагомими, ніж
бажання батьків (Hokkanen v Finland A 299-a (1994).
Житло
Термін "житло" в тлумаченні Суду означає переважно місце, де
особа мешкає на постійній основі. Проте цей термін може
поширюватись і на місце, де особа мала твердий намір мешкати
(Gillow v UK A 119 (1986) Corn Rep & 109-119). Суд поширив це
поняття і на деякі приміщення, пов'язані з професійною діяльністю
особи, зокрема такі, як офіси, оскільки певна професійна
діяльність може провадитися з однаковим успіхом як у приватній
резиденції особи, так і в її офісі чи комерційних приміщеннях
(Niemietz v Germany A 251-B (1992). Право на недоторканність житла охоплює насамперед право
безперешкодного доступу та перебування в ньому, а також право не
бути виселеним. Крім того, це право включає захист від втручання з
боку державних органів (арешт, обшук). У разі порушення цього
права особи держава повинна мати вагомі підстави, які
виправдовували б її дії.
Кореспонденція
Принцип таємниці кореспонденції передбачає право особи на
безперешкодне спілкування з іншими. При цьому поняття
"кореспонденція" було поширене, крім листування, також на
телефонні розмови та електронні засоби комунікації. Держава не зобов'язана забезпечувати зразкове функціонування
поштових послуг (X v FRG No 8383/78, 17 DR 227 (1979). Проте
будь-яке свідоме втручання держави в таємницю кореспонденції
повинно бути виправдане підставами, передбаченими пунктом 2 статті
8 (995_004). Крім того, там, де свобода комунікації залежить від
державних службовців (листування ув'язнених), дії держави особливо
ретельно аналізуються Судом (Boyle v UK No 9659/82, 41 DR 90
(1985); Grace v UK No 11523/85, 62 DR 22 (1989) та інші). Так,
держава зобов'язана утримуватися від втручання у листування
ув'язненого із своїм адвокатом, і особливо з Європейським судом з
прав людини.
Підстави для втручання в права, передбачені пунктом 1 статті
8 (995_004)
Пункт 2 статті 8 (995_004) чітко визначає підстави, за яких
втручання з боку держави у використання особою прав, зазначених в
пункті 1 цієї ж статті, є виправданим. Таке втручання повинно бути
передбачене законом і необхідне у демократичному суспільстві,
здійснюватися в інтересах національної безпеки, громадського
спокою або економічного добробуту країни, для охорони порядку і
запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі або для
захисту прав і свобод інших осіб. Втручання у права, передбачені статтею 8 (995_004), може
відбуватися на основі лише того закону, який доступний
громадськості (заходи втручання не можуть бути передбачені певними
таємними інструкціями), і передбачає можливість для особи, права
якої порушено, оскаржити заходи, вжиті щодо неї компетентними
державними органами (Malone v UK A 82 (1984). Важливим тестом щодо виправданості тих чи інших заходів є
аналіз їх необхідності у демократичному суспільстві. Суд може
визнати заходи, передбачені законодавством, такими, що суперечать
принципам демократизму, і визнати втручання порушенням статті 8
(995_004). Незважаючи на це, саме держава має повноваження визначати
мету втручання в певне право особи. Перелік цілей, що можуть
визнаватися виправданими, досить значний: у справах про секретний
збір інформації - інтереси національної безпеки (Leander v Sweden
A 116 (1987); у справах про позбавлення батьківських прав -
інтереси дітей (Olsson v Sweden (#1) А 130 (1988) або захист
здоров'я та моралі (Andersson (M and R) v Sweden А 226-А (1992); у
справах про перехоплення листів ув'язнених - запобігання порушенню
порядку (всередині в'язниці) або запобігання вчиненню злочину
(Campbell and Fell v UK A 80 (1984).
Стаття 9. СВОБОДА ДУМКИ, СОВІСТІ І ВІРОСПОВІДАННЯ
(995_004)
1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і
релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої
переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або
переконання як одноособова, так і разом з іншими, прилюдно чи
приватна, в богослужінні, ученні, виконанні релігійних і
ритуальних обрядів. 2. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише
таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в
демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для
охорони громадського порядку, здоров'я і моралі або для захисту
прав і свобод інших людей.
Свобода - це можливість людини діяти згідно із своїми
інтересами і цілями на основі пізнання об'єктивної необхідності. Лише в небагатьох випадках контролюючі органи Конвенції
(995_004) доходили висновку, що на ту чи іншу практику чи
сповідання поглядів поширюється достатньо обмежена сфера дій
положень пункту 1 статті 9 (995_004). Комісія і Суд рідко розглядають питання про характер і зміст
термінів "совість" та "переконання" відповідно до статті 9
(995_004). Вони жодного разу не розглядали питання про будь-які
відмінності між цими двома термінами, але, як правило,
погоджувалися з твердженням окремих заявників про те, що певна
ідея або інтелектуальна позиція може входити до понятійного кола
цих термінів. Розглянувши справу "Бускаріні та інші проти Сан-Марино" від
18 лютого 1999 р. (Практика Європейського суду з прав людини.
Рішення. Коментарі. - 1999. - N 2. - С. 68), Європейський суд
одностайно постановив, що було допущено порушення статті 9
Конвенції (995_004). Заявники скаржилися, що їх примушували скласти присягу на
Біблії під загрозою позбавлення парламентських місць, що є
порушенням їх права на свободу віросповідання та совісті,
гарантованого статтею 9 Конвенції (995_004). Суд визнав, що така
вимога є рівноцінна вимозі присягти на вірність певній релігії, а
це не сумісно із статтею 9. Є суперечність і в тому, щоб вираження
різних поглядів при здійсненні повноважень у парламенті залежало
від попередньої відданості певному віросповіданню. Таке обмеження
не може вважатися "необхідним у демократичному суспільстві". Щодо справи "Серіф проти Греції" (рішення від 14 грудня
1999 // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення.
Коментарі. - 2000. - N 1. - С. 47), Європейський суд також
постановив, що було порушено статтю 9 Конвенції (995_004). У цій справі заявник стверджував, що було порушено його право
на свободу віросповідання і виявлення поглядів. П. Серіфа було
засуджено за те, що він узяв на себе виконання функцій
проповідника "відомої релігії" і прилюдно носив одяг священика, не
маючи на те права. Апеляційний і Верховний суди підтримали вирок. Суд не вважає за необхідне виносити рішення щодо того, чи
заявник був не єдиним, хто претендував стати релігійним
проповідником місцевої мусульманської громади. Суд вважає, що
втручання у право заявника "сповідувати свою релігію або
переконання як одноособове, так і разом з іншими..." не було
"необхідним у демократичному суспільстві для охорони громадського
порядку" згідно з пунктом 2 статті 9 Конвенції (995_004). Суд розглянув кілька справ, у яких оскаржувалося порушення
свободи віросповідання, гарантоване статтею 9 (995_004),
стосовно общини свідків Ієгови. Заявники були засуджені за
відправлення релігійних обрядів та організацію зустрічей членів
общини, не одержавши дозволу ні Міністерства освіти та релігійних
справ, ні єпископа. Щодо вимоги про отримання дозволу, Суд зауважив: "Як і
заявники, Суд визнає, що держави мають право встановлювати, що рух
або асоціація, переслідуючи свої релігійні цілі, провадить
діяльність, яка є шкідливою для населення". Незважаючи на це, Суд
нагадує, що "Свідки Ієгови" належать до організації, яка підпадає
під поняття "відома релігія", як це передбачено законодавством
Греції. З цією тезою погодився також Уряд Греції. Суд далі зазначив: "Право на свободу релігії, як це
гарантовано Конвенцією (995_004), включає будь-яке зловживання з
боку держави у визначенні того, чи релігійне вірування та засоби
їх виявлення є виправданими". На думку Суду, у даній справі засудження заявників не було
необхідним у "демократичному суспільстві". Крім того, Суд
наголосив, що кримінальний суд як апеляційна інстанція мотивував
своє рішення відсутністю дозволу єпископа та Міністерства освіти
та релігійних справ (на момент прийняття рішення апеляційним судом
заявники не отримали дозволу Міністерства освіти та релігійних
справ щодо створення молитовні). Не розглядаючи спеціально ознак "віросповідання" за змістом
статті 9 (995_004), Комісія визначила дві категорії питань, що
допомагають з'ясувати, які саме справи не підлягають захисту
відповідно до положення статті 9 про свободу віросповідання.
По-перше, Комісія зазначила, що держава не зобов'язана дозволяти
певній релігійній секті визначати свій офіційний статус у правовій
структурі на власний розсуд, оскільки члени секти можуть виявляти
свої релігійні переконання і поза межами обраної структури.
По-друге, Комісія визнала, що особа не може посилатися на
положення про свободу релігії для виправдання дій, які
відповідають практиці даної секти. Особа також не може оскаржувати
загальну політику щодо державної церкви тому, що вона може вільно
залишити цю церкву. Комісія визнала, що положення статті 9 (995_004) вимагають
від держави запровадження механізмів, які даватимуть особі
можливість відійти від церкви, а також, що держава не має права
покладати на особу зобов'язання підтримувати церкву фінансове
шляхом сплати податків чи в інший спосіб.
Стаття 10. СВОБОДА ВИЯВЛЕННЯ ПОГЛЯДІВ (995_004)
1. Кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це
право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і
поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно
від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати
ліцензування діяльності радіо-, теле- або кінопідприємств. 2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з
обов'язками і відповідальністю, може бути предметом таких
формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені
законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах
національної безпеки, територіальної цілісності або громадського
порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для
захисту здоров'я і моралі, для захисту репутації або прав інших
людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної
конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості
правосуддя.
Суд визначив свободу виявлення поглядів однією з основних
умов прогресивного розвитку демократичного суспільства та кожної
особи зокрема (Handyside judgment of 7 December 1976, Series A No.
24, & 49). З обмеженнями, зазначеними у пункті 2 статті 10
(995_004), свобода гарантується не лише для позитивно сприйнятих
і необразливих висловлювань, але й для таких, що ображають,
шокують і хвилюють державу або будь-яку частину її населення.
Цього потребують плюралізм, толерантність і відкритість
демократичного суспільства. Проте свобода виявлення поглядів та інформації не є
абсолютною. Держава може на законних підставах обмежувати цю
свободу незалежно від засобів, за допомогою яких погляди були
висловлені, а інформація подана відповідно до умов, викладених у
пункті 2 статті 10 Конвенції (995_004). Право держави втручатися в свободу виявлення поглядів також
передбачене у третьому реченні пункту 1 статті 10 (995_004). Це
- право вимагати ліцензування деяких видів діяльності в
інформаційній сфері. Позиція Суду полягає в тому, що держави,
по-перше, можуть шляхом ліцензування регулювати організацію
телерадіомовлення на своїй території в технічному аспекті, а
по-друге, у разі надання або відмови в наданні ліцензії
враховувати також інші аспекти, зокрема такі, як характер і
завдання майбутньої телерадіостанції, її потенційна аудиторія на
національному, регіональному та місцевому рівнях, права і потреби
специфічної аудиторії, зобов'язання держави за міжнародними
угодами. І все ж реалізація цього права держави повинна
відповідати умовам пункту 2 статті 10 (995_004)
(Informationsverein Lentia and others judgment of 24 November
1993, Series A No. 276, & 32). Такі обмеження повинні бути
передбачені законодавством і визнаватися необхідними у
демократичному суспільстві. Обмеження реалізації свободи виявлення поглядів згідно з
пунктом 2 статті 10 (995_004) до пускається у випадках: a) захисту суспільних інтересів (національної безпеки,
територіальної цілісності, громадської безпеки, запобігання
злочинам чи порушенню правопорядку, охорони здоров'я та моралі); b) захисту прав особи (захисту репутації і прав інших осіб,
запобігання розголошенню конфіденційної інформації); c) забезпечення авторитету і неупередженості правосуддя. Будь-яке обмеження є прийнятним лише тоді, коли воно
встановлене законом і є необхідним у "демократичному суспільстві".
Цей критерій визначається в контексті здійснення європейського
контролю. Держава має певну свободу оцінки необхідності втручання, але
у разі встановлення факту обмеження прав, передбачених статтею 10
(995_004), контроль з боку Європейського суду є дуже суворим.
Так, у питанні щодо преси Суд установив, що свобода оцінки
обмежена інтересом демократичного суспільства у забезпеченні і
підтримці свободи преси (Worm judgment of 29 August 1997, Reports
1997-V, & 47).
Права, передбачені статтею 10 Конвенції (995_004)
Термін "висловлювання" охоплює не лише виявлення поглядів з
допомогою слів, а поширюється також на малюнки, зображення, дії,
вчинені з наміром висловити позицію чи подати інформацію. Так само
і засоби виявлення поглядів не обмежуються мовленням. Це друковані
засоби, теле- і радіомовлення, вистави, фільми, електронні
системи. Таким чином, захищається не лише висловлювання, а й
засоби його відтворення, передачі і розповсюдження. Термін "висловлювання" також охоплює не лише виявлення
політичних поглядів, а й діяльність у мистецькій сфері та
інформацію комерційного характеру. Частина 1 статті 10 (995_004), що передбачає свободу
"дотримуватися своїх поглядів", захищає особу від приписування їй
певної позиції на основі її попередніх висловлювань і негативних
наслідків, які можуть виникнути з цього, а також забороняє
примушувати особу розголошувати іншим свою позицію (Vogt v Germany
No 17851/91 (1993) Corn Rep). Свобода "одержувати інформацію" не передбачає права доступу
до конфіденційної інформації, радше стаття 10 (995_004)
зобов'язує державу не обмежувати доступ до вже наявної інформації
(Leander v Sweden, Series A No 116 (1997), & 74; Z v Austria No
10392/83, 56 DR 13 (1988). Стаття 10 (995_004) передбачає різницю між "інформацією" та
"ідеями". З цього випливає, що свобода висловлювань не обмежується
фактичними даними, які можна підтвердити (Lingens v Austria A 103
(1986). Вона включає також погляди, критику, припущення. Таким
чином, стаття 10 поширюється не лише на "правдиву" інформацію.
Особа, що висловила свої погляди, а не факти, не може бути
зобов'язана доводити їх правдивість - це є порушенням статті 10
Конвенції (995_004) (Thorgiersqn v Iceland A 239 (1992). Прецедентна практика Суду допускає певне обмеження свободи
висловлювань, пов'язане з посадовими обов'язками, зокрема з
певними особливостями державної служби, служби в лавах збройних
сил, якщо це здійснюється на законних підставах і виправдане в
умовах демократичного суспільства. Не буде також порушенням статті
10 (995_004) обмеження свободи висловлювань особи на підставі її
контрактних зобов'язань (Vereiging Rechtswinkels Utrecht v
Netherlands No 11308/84, 46 DR 200 (1986). Хоча в статті 10 (995_004) передбачено заборону втручання у
свободу виявлення поглядів з боку державних органів, нею також
передбачається позитивне зобов'язання держави вживати заходів у
разі, коли загроза свободі висловлювань виникає з боку органів чи
осіб, не пов'язаних з державою.
Обмеження свободи виявлення поглядів
Європейський суд засуджує цензуру як таку, що перешкоджає
передачі інформації особам, які бажають її одержати і оцінити на
свій розсуд, а також як таку, що заперечує право на самовираження,
яке стоїть за правами, передбаченими статтею 10 (995_004). Такі
заходи, як ліцензування випусків або журналістської діяльності,
подання копій публікацій до компетентних державних установ та
судові заборони, підлягають суворому вивченню з точки зору їх
необхідності і виправданості (De Becker v Belgium A 4 (1962).
Держава не має, звичайно, права на абсолютну заборону таких
заходів, але необхідність їх запровадження повинна бути
беззаперечно доведена (Observer and Guardian v UK A 216 (1991). Що стосується санкцій за ті чи інші публікації, то штрафи та
судові витрати можуть сягати рівня, який ставить під сумнів
існування корпоративних осіб, які реалізували своє право на
свободу виявлення поглядів. Такі санкції також ретельно
досліджуються Судом стосовно їх виправданості та законності і
можуть бути однією з підстав визнання факту порушення статті 10
(995_004) (Lingens v Austria A 103 (1986), & 44). Для того, щоб обмеження свободи висловлювань було
виправданим, воно повинне переслідувати одну з цілей захисту того
чи іншого суспільного інтересу, перелічених в пункті 2 статті 10
(995_004). Цілий ряд справ Європейського суду стосувався
обмеження свободи висловлювань з метою гарантування справедливого
суду. Згідно з вимогами статті 6(1) (995_004) можуть існувати
обставини, коли держава зобов'язана втрутитися у здійснення прав
за статтею 10, якщо публікація інформації щодо процесу загрожує
порушенням права особи на справедливий суд (Observer and Guardian
v UK A 216 (1991), & 61-64). З іншого боку, репутація самої
судової системи є достатньо важливим аспектом, що виправдовує
втручання у свободу висловлювань. Захист моралі також може бути виправданим втручанням. У
кількох справах Суд визнав необхідність обмежити свободу виявлення
поглядів з метою захисту "моралі" дітей (Handyside judgment of 7
December 1976, Series A No. 24; Muller v Switzerland A 133 (1988).
Тлумачення поняття моралі, як правило, є компетенцією держави, але
одночасно Суд проводить оцінку щодо необхідності обмежень у
демократичному суспільстві. Таким чином, Суд може дійти висновку,
що державна концепція моралі не відповідає критеріям
демократичного суспільства, і визнати факт порушення статті 10
(995_004) (Open Door case A 246, & 63, 68 (1992). Стаття 10 (995_004) дозволяє державі втручатися у свободу
виявлення поглядів з метою запобігання порушенню порядку. Так,
запобігання порушенням у збройних силах може бути підставою
обмеження прав за статтею 10 (995_004) (Engel v Netherlands A 22
(1976); Verei-nigung Democratischer Soldaten Osterreichs and Gubi
v Austria A 302, & 32 (1994). Суд визначив своєрідну ієрархію поглядів за їх вагою у
суспільстві: політичні погляди, мистецькі і, насамкінець,
економічні. Допустиме втручання у виявлення цих поглядів залежить
від його характеру. Обмеження політичних висловлювань повинне бути
виправданим "нагальною суспільною потребою", держава повинна чітко
довести необхідність вжитих заходів. Водночас, обмеження реклами
чи інших висловлювань комерційного характеру вважається
виправданим, якщо воно не є нерозумним.
Стаття 11. СВОБОДА ЗІБРАНЬ ТА ОБ'ЄДНАННЯ (995_004)
1. Кожна людина має право на свободу мирних зборів і свободу
асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і
вступати до них для захисту своїх інтересів. 2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за
винятком тих, які встановлені законом і є необхідними в
демократичному суспільстві в інтересах національної або
громадської безпеки, з метою запобігання заворушенням і злочинам,
для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод
інших людей. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних
обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу
збройних сил, поліції або органів державного управління.
Право на свободу мирних зборів та право на свободу об'єднань,
незважаючи на те, що вони розглядаються Судом окремо, мають
спільну ціль - забезпечення можливості для осіб збиратися разом з
метою висловлення та захисту спільних інтересів. Якщо в основі цих
прав лежить реалізація політичних інтересів громадян, стаття 11
(995_004) є основою забезпечення ефективного функціонування
демократичної системи. Зокрема, вона передбачає створення та
діяльність політичних партій, груп за інтересами та професійних
спілок. Крім того, стаття 11 забезпечує права осіб на об'єднання
та зібрання з метою реалізації економічних, соціальних і
культурних прав. Право на створення професійних спілок розглядається Судом як
частина загального права на свободу об'єднання, проте в
прецедентній практиці були розглянуті певні особливості,
притаманні окремим профспілкам.
Свобода мирних зборів
Термін "збори" в розумінні Конвенції (995_004) охоплює
демонстрації і зібрання (Christians against Racism and Fascism v
UK No 8440/78, 21 DR 138 (1980) приватного характеру та в
громадських місцях (Rassemblement Jurassien Unite Jurassienne v
Switzerland No 8191/78, 17 DR 93 (1979). Мета акції не може бути
підставою для трактування її як такої, що не потрапляє до сфери
дії статті 11 (995_004). Єдина вимога, що висувається: зібрання
повинне мати мирний характер. Проте акція, запланована для
порушення порядку, не розглядатиметься у світлі статті 11. Так,
ненасильницький сидячий страйк, якщо він порушує правопорядок,
може не вважатися "мирним зібранням" у розумінні статті 11 (G v
FRG No 13079/87, 60 DR 256 (1989). Обов'язком держави згідно із статтею 11 (995_004) є не лише
невтручання у реалізацію громадянами відповідних свобод, але й
забезпечення ефективного використання прав, передбачених цією
статтею. Суд підтвердив позитивні зобов'язання держави щодо
захисту осіб, які реалізовують своє право на мирні збори, від
насильства з боку демонстрантів з протилежними поглядами
(Plattform "Arzte fur das Leben" v Austria No 10126/82, 44 DR 65
(1985). Оскільки учасники обох демонстрацій реалізовують свої
права відповідно до статті 11, завданням держави є утримання
кордону між групами з протилежними позиціями. Якщо ж метою однієї
з груп є заподіяння шкоди діяльності іншої, держава повинна стати
на захист групи, що реалізовує свої права на "мирне зібрання".
Проте слід зауважити, що погроза порушити порядок сама по собі не
є достатнім виправданням втручання з боку державних органів
(Christians against Racism and Fascism v UK No 8440/78, 21 DR 138
(1980). Форми втручання в право на мирні зібрання є різноманітними:
від вимог одержання попереднього дозволу до повної заборони
проведення акції. За порушення умов про ведення зібрань або
проведення несанкціонованих зібрань може передбачатися кримінальне
покарання. При цьому Суд заперечив тезу про те, що такі санкції не
є порушенням свободи зібрань (Ezelin v France A 202 з 39 (1991).
Звичайно, вимоги щодо повідомлення про проведення зібрання чи
одержання дозволу не вважаються втручанням у розумінні статті 11
(995_004) (Rassemblement Jurassien Unite Jurassienne v
Switzerland No 8191/78, 17 DR 93 (1979), але заборона проведення
акції повинна мати підстави, що виправдовували б її згідно з
пунктом 2 статті 11, оскільки таке втручання є дуже серйозним. Насамперед, втручання повинно бути передбачене законодавством
і здійснюватися з метою захисту національної безпеки або
громадського спокою, для охорони порядку і запобігання злочинам,
для охорони здоров'я чи моральності, або для захисту прав і свобод
інших осіб. Тут Суд дає досить широку свободу державі щодо оцінки,
які заходи вона вважає за необхідне вжити для досягнення
перелічених цілей. У певних випадках, якщо група пропагує насилля
чи екстремістські гасла, або зібрання становить реальну загрозу
виникнення соціальної напруженості, навіть повна заборона зібрань
може вважатися виправданою згідно з пунктом 2 статті 11
(995_004) (Rassemblement Jurassien Unite Jurassienne v
Switzerland No 8191/78, 17 DR 93 (1979); Christians against Racism
and Fascism v UK No 8440/78, 21 DR 138 (1980). Ще однією підставою для виправданості втручання в права,
передбачені статтею 11 (995_004), є адекватність вжитих санкцій
та необхідності захисту порядку.
Свобода об'єднання
Свобода об'єднання полягає в праві осіб формувати колективні
утворення для представництва своїх інтересів. Як правило, ці
об'єднання мають певний комплекс прав у відносинах з державою, а
також набір прав і обов'язків стосовно своїх членів. Особа не
володіє абсолютним правом набувати членства в тій чи іншій
організації, так само як і організація не зобов'язана приймати до
своїх лав чи продовжувати членство певної особи (Cheall v UK No
10550/83, 42 DR 178 (1985). Відповідно особа не може бути змушена
до членства в певному об'єднанні або поставлена в невигідні умови,
якщо вона вирішує не ставати членом організації (Young, James and
Webster v UK A 44 з 55 (1981). Про цю так звану "негативну"
свободу об'єднання спеціально не йдеться в пункті 1 статті 11
(995_004), проте її було сформульовано шляхом тлумачення
положень цієї статті. Поняття "об'єднання" в сенсі статті 11 (995_004) має
автономне значення: невизнання внутрішнім законодавством держави
певної діяльності осіб як об'єднання не означає, що Суд не
порушуватиме питання про застосування статті 11. Тоді як право на
контакти і розвиток стосунків з іншими не розглядається як
частина свободи об'єднання в розумінні статті 11 (McFreely v UK
No 8317/78, 20 DR 44 (1980), неформальні, але стабільні утворення
з чітко визначеними цілями потраплятимуть у сферу дії цієї
статті. З іншого боку, в кількох випадках Суд виносив рішення про
те, що професійні асоціації, створені на базі закону, які
вимагають членства усіх представників певної професії, не є
"об'єднаннями" в розумінні статті 11 (995_004) (Le Compte, Van
Leuven and De Meyere v Belgium A 43 з 64-65 (1981); A v Spain No
13750/88, 66 DR 188 (1990). Об'єднання можуть переслідувати різні цілі. Заборонено
об'єднуватися задля досягнення цілей, що суперечать чинному
законодавству, проте може виникати право об'єднуватися з метою
організації кампанії щодо внесення змін до законодавства. І тут
важко провести чітку межу між двома ситуаціями (Lavisse v France
No 14223/88, 70 DR 218 (1991). Основним обов'язком держави є невтручання як у реалізацію
особою права на свободу об'єднання, так і в діяльність самого
об'єднання. Винятки з цього правила допускаються лише за наявності
обставин, передбачених пунктом 2 статті 11 Конвенції (995_004).
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |