Стаття 5. ПРАВО НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАННІСТЬ
(995_004)
1. Кожна людина має право на свободу і особисту
недоторканність. Жодна людина не може бути позбавлена волі інакше
ніж відповідно до процедури, встановленої законом, у таких
випадках, як: a) законне ув'язнення людини після її засудження компетентним
судом; b) законний арешт або затримання людини за невиконання
законного рішення суду або для забезпечення виконання будь-якого
обов'язку, передбаченого законом; c) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою
забезпечення її присутності перед компетентним судовим органом на
підставі обгрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо
обгрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею
злочину або її втечі після його вчинення; d) затримання неповнолітньої людини на підставі законного
розпорядження з метою виховного нагляду або законне затримання
неповнолітньої людини з метою забезпечення її присутності перед
компетентним правоохоронним органом; e) законне затримання людей для запобігання розповсюдженню
інфекційних захворювань, людей психічно хворих, алкоголіків або
наркоманів чи бродяг; f) законний арешт або затримання людини, здійсненні з метою
запобігання її незаконному в'їзду в країну, або людини, відносно
якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.
Щодо права на свободу, стаття 5 (пункт 1) (995_004)
проголошує особисту свободу в її класичному розумінні, тобто
фізичну свободу особи. Мета її - гарантувати, щоб ніхто не міг
бути позбавлений цієї свободи свавільно. Суд наголосив на необхідності чіткого визначення в
національному законодавстві умов позбавлення волі і зазначив
також, що застосування такого закону повинно бути передбачуваним
(Baranovsld v Poland judgment of 28 March 2000). Навіть у разі, коли національне законодавство не містить
чітких правил щодо становища затриманого, який перебував під
вартою впродовж судового провадження після закінчення строку
запобіжного ув'язнення, призначеного наказом суду на стадії
слідства, Суд визнає це порушенням статті 5 (995_004). Слова "забезпечення виконання будь-якого обов'язку,
передбаченого законом" (підпункт b пункту 1 статті 5 (995_004)
стосуються тільки тих випадків, коли закон дозволяє затримання
особи з метою примусити її виконати особливий та конкретний
обов'язок, який до певного моменту вона виконати не змогла. Широке
тлумачення підпункту спричинило б наслідки, несумісні з ідеєю
верховенства права, яке лежить в основі Конвенції (995_004), і
виправдовувало б, наприклад, адміністративне затримання особи з
метою примушування її до виконання будь-якої вимоги на підставі
загального обов'язку підкорятися закону. Не може бути виправданням, на думку Суду, і затримання у разі
звільнення особи з-під варти у зв'язку з необхідністю виконання
належних адміністративних процедур (наприклад, оформлення
документів на звільнення) (Labita v Italy judgment of 6 April
2000 (980_009). Порушенням Конвенції (995_004) є також затримання
неповнолітнього з метою здійснення виховного нагляду з поміщенням
у в'язницю в умовах ізоляції, якщо при цьому не надається допомога
відповідних спеціалістів та не додержується відповідний виховний
режим (Bouamar v Belgium judgment of 29 February 1988, Series A,
No. 46). Ніхто не може бути позбавлений волі як "особа, що страждає на
психічний розлад", без медичного висновку, яким встановлюється, що
психічний стан особи потребує обов'язкової госпіталізації. Більше
того, обгрунтованість тривалого позбавлення волі у зв'язку з таким
розладом залежить від його стійкості. Дуже важливо, щоб особа, затримана як "психічно хвора", мала
доступ до суду і можливість виступити особисто або через будь-яку
форму представництва, без чого вона буде позбавлена основних
процесуальних гарантій, які застосовуються у справах, пов'язаних з
позбавленням волі. Будь-яке позбавлення волі згідно з підпунктом f пункту 1
статті 5 (995_004) є виправданим тільки доти, доки розглядається
питання про вислання. Якщо ця процедура належно не виконується,
згідно з цим підпунктом подальше затримання є неприпустимим (Eur.
Court HR, Chahal v the United Kingdom judgment of 15 November
1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-V).
2. Кожна заарештована людина повинна негайно бути
поінформована зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і
про будь-яке обвинувачення проти неї. Кожний заарештований повинен знати, чому він позбавлений
волі. Тобто пункт 2 зобов'язує давати роз'яснення кожному
заарештованому простою, зрозумілою для нього мовою юридичних та
фактичних підстав арешту з тим, щоб він міг звернутися до суду
згідно з пунктом 4 статті 5 (995_004). Посилання тільки на
правову основу арешту (тобто на статтю нормативно-правового акта)
не є достатнім для цілей пункту 2 статті 5, тобто є її порушенням
(Murray v the United Kingdom judgment of 28 October 1994, Series A
300-A (1994). Однак необхідності надавати інформацію у всій повноті саме в
момент затримання немає. Підстави арешту можуть бути доведені до
відома заарештованого під час допитів через кілька годин після
арешту, що не є порушенням пункту 2 статті 5 (995_004) (Fox,
Campbell and Hartley v UK judgment of 27 March 1991, Series 202-B
(1991). Неповідомлення особі рішення про поміщення її до
психіатричної лікарні кваліфікується як порушення пункту 2 статті
5 (995_004) (Van Der Leer v the Netherlands judgment of 21
February 1990, Series 170 (1990).
3. Кожна людина, заарештована або затримана згідно з
положенням, пункту 1 (с) цієї статті, має негайно постати перед
суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право
здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж
розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду.
Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в суд. Слід зазначити, що відповідно до національного законодавства
України роль службової особи в значенні пункту 3 статті 5
(995_004) виконує прокурор, про що зазначено в Законі України
"Про ратифікацію Конвенції про захист прав та основних свобод
людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11
до Конвенції" (475/97-ВР). Однак згідно із зазначеним Законом це
положення діє до 28 червня 2001 року. Участь прокурора, який давав санкцію на арешт, а потім брав
участь у подальшому кримінальному судовому процесі як обвинувач,
що піддає сумніву його безсторонність, може бути порушенням
пункту 3 статті 5 (995_004) (Huber judgment of 23 October 1990,
Series A 188 (1990). У справі "Монік Летельє проти Франції" (Letellier v France
judgment of 26 June 1991, Series 207 (1991) загальний строк арешту
до винесення судом обвинувального вироку становив 2 роки 9
місяців. Розглянувши всі обставини справи та розслідування, Суд дійшов
висновку, що вже через рік і 4 місяці подальше тримання під вартою
не мало достатніх підстав, тобто був порушений пункт 3 статті 5
(995_004). Суд зазначив, що суди повинні більш точно і детально
мотивувати, чому вони вважали необхідним продовжити попереднє
ув'язнення. У справі "Томазі проти Франції" (Tomasi v France judgment of
27 August 1992, Series A 241-A (1992) заявник був заарештований за
підозрою у співучасті у скоєнні вбивства та замаху на вбивство.
Протягом тривалого часу після пред'явлення обвинувачення Томазі
перебував у попередньому ув'язненні. Строк ув'язнення досяг 5
років і 7 місяців, що було визнано Судом порушенням статті 5
(995_004). Суд визначив, що вагомих підстав для підозри щодо скоєння
заарештованим правопорушення після закінчення певного строку вже
недостатньо, щоб виправдати тривалість ув'язнення, тому
національні суди повинні надавати інші достатні та прийнятні у
справі аргументи. Тобто у кожному випадку потрібно обгрунтовано
довести необхідність продовження строку попереднього ув'язнення. Практикою Суду встановлено, що строком затримання, який
відповідає вимогам пункту 3 статті 5 (995_004) є 4 доби. Тому
затримання особи на строк понад 4 доби без пред'явлення
обвинувачення, навіть у виняткових випадках, наприклад зазначених
у частині 4 статті 148 КПК України (1002-05), є недопустимим. Зарахування строку попереднього ув'язнення до строку
покарання за вироком не може усунути порушення пункту 3 статті 5
(995_004), але може мати наслідки для застосування статті 50
Конвенції (995_004) (відшкодування стороні, що постраждала),
оскільки ця міра обмежує заподіяну шкоду (Engel and Others v the
Netherlands judgment of 8 June 1976, Series A 22 (1976).
4. Кожна людина, позбавлена волі внаслідок арешту або
затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її
затримання і на звільнення, якщо затримання є незаконним. Мета цього пункту полягає в тому, щоб гарантувати
заарештованим та затриманим особам право на судовий контроль за
законністю міри, яку до них було застосовано. Тобто у разі, коли
рішення про позбавлення волі прийнято адміністративним органом,
пункт 4 статті 5 (995_004) зобов'язує державу надати затриманому
право на звернення до суду. Однак якщо подібне рішення приймається
судом, контроль, передбачений пунктом 4 статті 5, включається в це
рішення. Пункт 4 статті 5 (995_004) поширюється на всі випадки
позбавлення волі і надає кожному право на судову перевірку
законності затримання або арешту, незважаючи на те, чи потрапляють
ці випадки у сферу дії пункту 1 статті 5. Таким чином, суд
зобов'язаний розглянути скаргу затриманого про перевірку
законності затримання, навіть якщо не було виявлено порушень
пункту 1 статті 5 (995_004) (Engel and Others v the Netherlands
judgment of 8 June 1976, Series A 22 (1976).
5. Кожна людина, яка стала жертвою арешту або затримання на
порушення положень цієї статті (995_004), має захищене позовом
право на відшкодування збитків. Питання про відшкодування виникає кожного разу, коли
порушуються вимоги пункту 1 статті 5 Конвенції (995_004). У випадках, коли згідно з національним законодавством позов
про компенсацію за незаконне позбавлення волі можливий тільки у
разі порушення норм національного права, але таке позбавлення волі
було здійснене з порушенням пункту 3 статті 5 (995_004),
заявники мають право згідно з пунктом 5 статті 5 на одержання
компенсації. Дуже важливо наголосити, що на сьогодні, поки стосовно
України Європейським судом ще не було винесено жодного рішення,
необхідно вчасно перейти до здійснення правосуддя в рамках
європейської системи права і запобігти створенню негативної
прецедентної бази з питань додержання в Україні положень
Конвенції (995_004). Визначальною у цьому є, насамперед, роль
судів України, яким належить ефективно поновлювати порушені права
людини. Конвенцією встановлено, що заявник може подати скаргу до
Європейського суду тільки вичерпавши внутрішні засоби судового
захисту. Тому суди України, чітко додержуючись положень Конвенції
(995_004), повинні унеможливити випадки, коли людина, не
діставши ефективного захисту своїх прав, вимушена звертатися до
Європейського суду.
Стаття 6. ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД
(995_004)
1. Кожна людина при визначенні її громадянських прав і
обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального
обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд
впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом,
створеним відповідно до закону. Судове рішення оголошується
прилюдно, але преса і відвідувачі можуть не допускатися в зал
засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини
з метою збереження моралі, громадського порядку або національної
безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси
малолітніх чи захисту конфіденційності особистого життя сторін або
у разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих
випадках привселюдність розгляду може зашкодити інтересам
правосуддя. 2. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального
злочину, вважається невинною доти, поки її вину не буде доведено
згідно з законом. 3. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального
злочину, має якнайменш такі права: a) бути негайно і детально поінформованою зрозумілою для неї
мовою про характер і причину обвинувачення проти неї; b) мати достатньо часу й можливостей для підготовки свого
захисту; c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу
захисника на свій власний вибір або, якщо вона не має коштів для
оплати правової допомоги захисника, одержувати таку допомогу
безкоштовно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя; d) допитувати свідків, що свідчать проти неї, або вимагати
їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків з її
сторони на тих самих умовах, що і свідків, які свідчать проти неї; e) отримувати безкоштовну допомогу перекладача, якщо вона не
розуміє і не розмовляє мовою, яка використовується у суді.
Стаття 6 Конвенції (995_004) гарантує кожній людині при
визначенні її цивільних прав та обов'язків або при висуненні
проти неї будь-якого кримінального обвинувачення право на
справедливий і відкритий судовий розгляд. Пункт 1 статті 6 Конвенції (995_004) стосується як
цивільного, так і кримінального судочинства, а пункти 2 і 3 -
виключно кримінальних справ. Для застосування статті 6 Конвенції (995_004) необхідна
наявність трьох умов: реальна і обгрунтована спроба оскаржити
деякі "права" чи "обов'язки", щодо яких можливо з упевненістю
стверджувати, що вони визнаються внутрішнім законодавством; при
вирішенні спору повинні бути прямо визначені ці права чи
обов'язки; ці права чи обов'язки повинні мати цивільний характер
(Skaerby v Sweden judgment of 28 June 1990, Series A # 180). Європейський суд трактує поняття "цивільні права і обов'язки"
доволі широко, хоча і вказує, що вони повинні бути самостійними, і
тому немає необхідності розрізнювати питання, що стосуються
приватного чи публічного права, чи обмежувати застосування цього
поняття суперечкою між приватними особами (Ringeisen 1971 p.
Series A # 13). Хоча сфера, що охоплює поняття "цивільні права і обов'язки",
передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції (995_004), як уже
зазначалося вище, досить значна, увесь перелік питань не потрапляє
під її захист. Основним з цих виключених питань є процедура, що
стосується еміграції і надання притулку. Ці питання розглядаються
як такі, що стосуються публічного права, якщо заявник не доведе,
що йдеться про інше право, передбачене Конвенцією. До цієї
категорії належать здебільшого справи, за якими подаються позови
про повагу до сімейного життя, що гарантується статтею 8 разом з
правами, що гарантуються статтею 6 Конвенції (995_004). Дія
пункту 1 статті 6 не поширюється на спори з питань доступу до
роботи, підвищення чи звільнення з цивільної служби чи
відсторонення від іншої публічної посади, а також на спори з
питань оподаткування. Дія статті 6 (995_004) поширюється на "кримінальні
обвинувачення", пред'явлені в установленому законом порядку.
Внутрішнє право не є визначальним при вирішенні питання, чи є
обвинувачення кримінальним. Жодна з держав не може ігнорувати
напрацьованих Європейським судом критеріїв, що дають змогу
відокремити злочини від інших правопорушень (ступінь тяжкості
діяння, суворість покарання, nullum crimen sine lege). Стаття 6 Конвенції (995_004) як у цивільній, так і в
кримінальній сфері, передбачає право на розгляд незалежним і
безстороннім судом, встановленим законом. Це положення закріплює
"право на суд" (Golder judgment of 21.02.1975, Series A No. 18, p.
18, para. 36; Deweer judgment of 27.02.1980, Series A No. 35, p.
24-25, para. 48-49), яке включає в себе три елементи, по-перше,
наявність створеного на підставі закону "суду", що відповідає
критеріям незалежності і безсторонності. По-друге, суд повинен
мати достатньо широкі повноваження для того, щоб приймати рішення
щодо всіх аспектів спору чи звинувачення. Крім того, особа
повинна мати право доступу до суду. Суд повинен відповідати вимогам незалежності, особливо від
виконавчої влади, та безсторонності (Belilos v Switzerland
judgment of 29 April 1988, Series a, No. 132). Поняття "незалежний суд" охоплює два основних аспекти:
незалежність від виконавчої влади і від сторін (Ringeisen v
Austria judgment of 23 June 1973, Series A, No. 16). При
визначенні, чи може орган вважатися незалежним, суд повинен
розглянути спосіб призначення членів суду, тривалість їх
перебування на посаді, наявність гарантій проти тиску на них
ззовні, і питання про те, чи орган є незалежним (Eur. Court HR,
Findlay v the United Kingdom judgment of 25 February 1997, Reports
of Judgments and Decisions 1997-I). Щодо безсторонності суду висувається дві вимоги: по-перше,
бути суб'єктивно вільним від упередження чи зацікавленості у
результаті розгляду справи, по-друге, бути об'єктивно безстороннім
- тобто суд повинен гарантувати виключення будь-якого
обгрунтованого сумніву стосовно його безсторонності (Findlay
judgment, op. cit.). Щоб задовольнити ці вимоги, суд повинен
відповідати суб'єктивному і об'єктивному тесту: безсторонність для
цілей пункту 1 статті 6 (995_004) повинна визначатися за
суб'єктивним тестом тобто на підставі особистого переконання
окремого судді в даній справі, і за об'єктивним тестом, тобто
з'ясування, чи суддя має гарантії, достатні для виключення
будь-якого законного сумніву стосовно його безсторонності
(Piersack v Belgium judgment of 1 October 1982, Series A, No. 53). Суддя вважається безстороннім, поки протилежне не буде
доведено (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v Belgium judgment
of 23 June 1981, Series A, No. 43). Необхідно зазначити, що, крім
усього, суди зобов'язані заслуговувати на довіру учасників
процесу, особливо обвинувачених. Європейський суд стверджує, що будь-який суддя, стосовно
неупередженості якого є обгрунтований сумнів, повинен заявити
самовідвід (Delcourt judgment of 17 January 1970, Series A, No.
11; Piersack v Belgium judgment of 1 October 1982, Series A, No.
53; De Cubber v Belgium judgment of 26 October 1984, Series A, No.
86). Держави-учасниці мають більшу свободу при розгляді цивільних
справ, ніж при розгляді кримінальних справ (Dombo Beheer BV v the
Netherlands judgment of 27 October 1993, Series A, No. 274). Тому
гарантії, які можливо будуть необхідні для "справедливого
слухання" в кримінальних справах, не можуть застосовуватися з
такою самою суворістю до розгляду цивільних чи господарських
справ. Однією з основних складових у системі справедливого
судочинства є доступ до процедури з усіма атрибутами судової
форми контролю: держава не може обмежити або скасувати судовий
контроль у певних сферах (Golder v the United Kingdom judgment of
21 February 1975, Series A, No. 18). Зацікавлена особа повинна
мати можливість розгляду своєї справи в суді без надмірних
правових чи практичних перешкод: ускладнених чи формалізованих
процедур прийняття та розгляду позовних заяв; високих ставок
судового мита; недоступності адвокатської допомоги; відсутності
спрощених процедур для розгляду нескладних справ, а також справ
про права, що вимагають оперативного (термінового) захисту. Відмова в правосудді забороняється. При цьому Європейський суд допускає у виняткових випадках
можливість обмеженого доступу до суду приватних осіб, наприклад
психічно хворих під час лікування; осіб, схильних до сутяжництва.
При цьому будь-яке обмеження права доступу до суду повинно
переслідувати певну мету, а також достатньою мірою відповідати цій
меті. Право кожного на "справедливий" розгляд його справи - дуже
важлива складова статті 6 Конвенції (995_004). Вимога
"справедливості" застосовується до всього розгляду і не
обмежується лише розглядом справи за участю сторін (Monnel and
Morris judgment of 2 March 1987, Series A, # 115). У пункті 1 статті 6 (995_004) перелічуються елементи
системи справедливого судочинства відповідно до європейської
моделі права. Аналіз прецедентної бази дає підстави зробити чіткі
висновки стосовно процедурних вимог у забезпеченні справедливого
судового розгляду. Судовий розгляд визнається справедливим за умови забезпечення
рівного процесуального становища сторін, що беруть участь у спорі. Для підтвердження необхідності додержання цього принципу
Європейський суд, встановлюючи відсутність процесуальних і
фактичних привілеїв у сторін, перевіряє: фактичну змагальність
сторін у процесі; незалежність і законність призначення експертів
та експертиз; законність методів одержання доказів; вмотивованість
рішень; порядок і фактичну можливість оскарження судових рішень
сторонами, а також неможливість втручання в порядок оскарження
судових рішень осіб, які не беруть участі у спорі і прав яких не
зачепили судові акти; фактичну можливість участі сторін у розгляді
справи на всіх її стадіях. Особа, яка захищає приватні права, повинна: бути фактично
повідомлена зрозумілою їй мовою про час і місце судового
засідання; мати можливість захищати свої права особисто чи через
своїх представників, а також одержати допомогу перекладачів;
вільно надавати докази, що підтверджують її права. Стаття 6 Конвенції (995_004) встановлює право на
відкритість судового розгляду та оприлюднення судового рішення, що
забезпечує можливість проведення розгляду в присутності всіх осіб,
які захищають свої права, а також зацікавлених осіб. Суд відзначив, що публічність судового розгляду спрямована на
захист сторін від таємного правосуддя, яке не підпадає під
контроль громадськості, і є також одним із засобів збереження
довіри до судів усіх рівнів (Axen judgment of 8 December 1983,
Series A, No. 72). При цьому Європейський суд наполягає на позиції, що фактичні
обставини справи спору повинні розглядатися тільки у присутності
сторін та інших зацікавлених осіб. Водночас обговорення судом
питань права можливе і за відсутності сторін. Представники громадськості і засобів масової інформації не
допускаються на судове засідання, на якому розглядаються фактичні
обставини, лише у разі обгрунтування такої заборони моральними
підставами та нормами, що захищають державну таємницю. Суд також зазначив, що немає необхідності проводити відкритий
дисциплінарний розгляд у в'язниці з огляду на громадський спокій і
безпеку (Campbell and Fell judgment of 28 June 1984, Series A, No.
80). Іноді з міркувань необхідності збереження професійної
таємниці чи захисту приватного життя осіб може бути виправданим
закритий дисциплінарний розгляд, але це залежить від обставин
конкретної справи, і загальна заборона публічного розгляду була б
невиправданою. Незалежно від цієї обставини додержання вимоги публічності є
обов'язковим на стадії винесення вмотивованого судового рішення.
Це не слід сприймати як вимогу оприлюднення рішення у всіх
випадках, проте необхідно дотримуватися відповідної відкритості.
Зокрема, передача до канцелярії рішення суду, з яким зацікавлена
особа може там ознайомитись, може бути достатньою (Pretto and
Others judgment of 8 December 1983, Series A N 71; Sutler judgment
of 22 February 1984, Series A N 74). Вимога розгляду справи протягом "розумного строку" стосується
двох основних питань: який строк необхідно брати до уваги і чи
можна вважати його розумним? Під строком розгляду справи мається на увазі весь час
розгляду претензії особи, що захищає свої права як в
адміністративних, так і в судових органах держави - члена Ради
Європи, а також строк фактичного виконання рішення. Розумність строку в судовому розгляді визначається залежно
від конкретних обставин страви, складності спору, поведінки сторін
у процесі, добросовісності судових органів, що розглядають спір, а
також видають виконавчі документи. При цьому Європейський суд, як правило, виключає з цього
строку періоди, коли зволікання розгляду ініціювалося приватною
особою (вивчаються клопотання, внесені приватною особою, підстави
зміни її адвоката, причини невмотивованої відсутності сторін у
судовому процесі тощо). Невиправдані дії державних органів (щодо зволікання розгляду
скарг), а також судів (відмова у прийнятті позовних заяв,
необ'єктивний розгляд справ, невиправдане об'єднання справ, зміна
суддів, зупинення чи призупинення розгляду тощо) розцінюються як
факти, що свідчать про порушення принципу розумності строку
розгляду.
Стаття 8. ПРАВО НА ПОВАГУ ДО ПРИВАТНОГО І СІМЕЙНОГО ЖИТТЯ
(995_004)
1. Кожна людина має право на повагу до її особистого і
сімейного життя, житла і таємниці листування. 2. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше
ніж згідно із законом та у випадках, необхідних в демократичному
суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або
економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і
злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав
і свобод інших людей.
При застосуванні статті 8 (995_004) виникають такі питання:
який обсяг прав захищається, у чому полягає поняття поваги до цих
прав з боку держави, чи існувало втручання у його використання і
чи було це втручання виправданим, здійсненим відповідно до закону
і необхідним у демократичному суспільстві. Стаття 8 (995_004) передбачає такі основні права особи: на
повагу до приватного життя, сімейного життя, на недоторканність
житла та на таємницю кореспонденції. Обсяг відповідних прав при
цьому не визначається. Комісія та Європейський суд не сформулювали
у своїй практиці чітких меж поняття як приватного, так і сімейного
життя. Тому заявнику надаються широкі повноваження у доведенні
перед Судом, що порушення його права підлягає захисту статтею 8
(995_004).
Приватне життя
Суд розширив поняття приватного життя людини, вивівши його за
рамки лише особистого життя, яке охоплює захищеність персональних
даних та право на усамітнення, та включивши у це поняття право
особи на встановлення і підтримання стосунків з іншими людьми
(Niemietz v Germany, Series A 251-B, &29 (1992)). При визначенні
важливості підтримання стосунків з іншими людьми було встановлено,
що право на такі стосунки мають до певного рівня також і ув'язнені
(McFeeley v UK, # 8317/78, 20 DR 44 (1980). Свобода об'єднуватись
з іншими є соціальним аспектом приватного життя. Суд визначив, що
поняття приватного життя охоплює також фізичну і моральну
цілісність особи, включаючи сексуальне життя (X and Y v
Netherlands, Series A 91 & 22 (1985). Поняття приватного життя згідно із статтею 8 Конвенції
(995_004) включає: а) можливість особи визначати свою персональну ідентичність.
Особа має право на вибір імені, способу одягатися та на сексуальну
ідентичність (Burghartz v Switzerland, Series A 280B (1994);
Stjerna v Finland, Series A 299 В (1994). Особа сама повинна
визначати, як до неї належить ставитися державі і як
репрезентувати себе іншим. Як правило, саме ці аспекти лежать в
основі справ транссексуалів. Сфери приватного життя стосується також право особи на доступ
до інформації, пов'язаної з її усиновленням, право на встановлення
батьківства і визначення, чи та чи інша дитина є рідною дитиною
того чи іншого дорослого (Rassmussen v Denmark, Series А 87, & 33
(1984). b) право особи на моральну та фізичну цілісність. Такі дії,
як фізичне покарання учнів у школі (Costello-Roberts v UK A 247-C
(1993) або інші аспекти, пов'язані з фізичною цілісністю особи,
наприклад відсутність законодавчого захисту особи від сексуальних
домагань (X and Y v Netherlands A 91 (1985), можуть бути визнані
Судом як такі, що порушують пункт 1 статті 8 (995_004). Інша пов'язана з цим аспектом приватного життя категорія
справ, що формується саме тепер, - це справи про вплив довкілля на
особу. Нездатність держави захистити людину від шкідливого впливу
навколишнього середовища (Lopes Ostra v Spain A 303-C (1994) може
бути визнана Судом як порушення прав, передбачених статтею 8
(995_004). c) право на приватний простір. Втручання у приватний простір
особи може здійснюватися різними методами: шумом, візуальними
подразниками та ін. Порушення приватного простору лежить в основі
всіх справ з прослуховування. Суд визначив, що здійснення таємного
нагляду порушує право приватного життя особи (Klass v Germany,
Series А 82 (1984). Зазвичай, таємний нагляд та прослуховування
торкаються також інших понять пункту 1 статті 8 (995_004),
зокрема таких, як "дім" та "кореспонденція", проте право
приватного простору стосується таких місць, як готельні номери,
камери у в'язницях, що не включаються у поняття "дім". d) збирання і використання інформації про особу. Збирання і
використання інформації про особу без її згоди є втручанням у її
приватне життя. Це стосується як офіційних переписів (X v UK No.
9702/82, 30 DR 239 (1982), так і зняття відбитків пальців та
фотографування в ході розслідування (Murray v UK A 300 & 84,85
(1994). Збирання медичних даних є також втручанням у приватне
життя. Зобов'язання держави поважати приватне життя людини шляхом
контролю за діяльністю її службовців та офіційних осіб поширюється
на таку ж діяльність приватних осіб, наприклад приватних
детективів або репортерів. У цьому аспекті держава наділена
широкими повноваженнями щодо власної оцінки того, яких заходів
необхідно вжити для реалізації цього позитивного зобов'язання. Втручання в права особи згідно з пунктом 1 статті 8
(995_004) шляхом збирання інформації про неї повинно бути
виправдане підставами, передбаченими у пункті 2 статті 8. Проте
той факт, що збирання інформації є виправданим, не означає, що її
зберігання і використання не становитиме порушення. Так, відбитки
пальців, зняті в ході розслідування злочину, повинні бути знищені
із зняттям підозри щодо винуватості особи (Friedl v Austria A
305-B Corn Rep & 66 (1995). е) свобода сексуальних стосунків. У процесі розгляду справ, що
стосуються свободи сексуальних стосунків, як складової приватного
життя людини, Суд зробив значний внесок у визнання консенсуальних
гомосексуальних відносин дорослих майже в усіх державах Ради
Європи (Dudgeon v UK A 45 (1981); Norris v Ireland A 142 (1988);
Modinos v Cyprus A 259 (1993). Звичайно, держава має право
регулювати певні аспекти реалізації свободи сексуальних відносин в
цілях захисту суспільної моралі.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |