Фашизм і націонал-соціалізм 4 страница

Німецька економіка не завойовувала світ для того, щоб потім нарощувати німецьку могутність, але в нашому випадку справді наддержава (Machtstaat) створила для ділового світу загальні умови його подальшого процвітання... Не може бути економічного життя, доки за цим економічним життям не стоятиме рішуча політична воля нації, що повністю готова вдарити — і вдарити сильно.

За всім імперіалізмом криється воля білої раси втілювати «надзвичайно брутальне право поневолювати інших».

Біла раса, однак, може практично втримувати свою позицію лиш доти, доки існуватиме відмінність життєвого рівня у різних частинах світу. Забезпечте нині нашим так званим ринкам збуту той же життєвий рівень, що й у нас, і ви побачите, що біла раса не зможе втримувати ту перевагу, що знаходить вияв не тільки в політичній силі нації, але й в економічному добробуті індивіда 1.

За два роки перед тим, ведучи мову про самостійність, Гітлер сказав:

Наше завдання — влаштувати у велетенському масштабі всього світу так, щоб кожна країна виробляла все те краще, на що вона здатна, тоді як біла раса, нордична раса, бере на себе організацію цього гігантського плану... То правда, що це не повинно пов’язуватися з будь-якою експлуатацією іншої раси, бо перед нижчою расою стоять інші завдання, ніж перед вищою: остання мусить мати в своїх руках контроль, і цей контроль належить зберігати нам разом із англосаксами 2.

1 Повністю промова надрукована у: Speeches (London, 1942) ed. by Norman H. Baynes, pp. 777 ff. Цитати відповідно на с. 804 і 794.

2 Ibid., p. 775.

Отож, по суті, націонал-соціалістична теорія життєвого простору була найбільш грубим, а також логічно найпростішим вирішенням проблем /803/ міжнародної торгівлі й політики. Вона означала політичне панування з допомогою воєнної сили й збереження вищого життєвого рівня за пануючою силою завдяки системі визиску, що увіковічнювала низький рівень життя поневолених народів. Крім світового панування єдиної влади, що мусить, звичайно, бути кінцевою метою для сили, яка контролює серцевинну землю світу, теорія передбачала регіоналізм. Світ мав бути поділений на кілька великих «порядків» або сфер контролю, керованих власною панівною силою. Саме такий зміст приписувався американській доктрині Монро, що їй теоретики геополітики надавали великої ваги, як першому визнанню своїх принципів. Американське відстоювання прав націй, що перебувають поза межами американської сфери, вони витлумачували як імперіалізм. Свій власний проект вони часто називали європейською доктриною Монро. Стосунки між регіонами передбачалися виключно на основі сили, оскільки жоден договір не міг бути чимось більшим, аніж тимчасовим компромісом, а жоден кордон — чимось більшим, ніж «точкою спокою», в якій дві сили перебувають у тимчасовій рівновазі. В кожному регіоні панівна сила (теоретично панівна расова група) повинна була вказувати підлеглим групам їхню економічну функцію і їхній політичний статус. Тож юридично життєвий простір, як расова теорія, переростав у систему народного закону і екстериторіальності. Міжнародне право мало щезнути в подвійному сенсі. Усувалися як рівні права націй, так і рівні права людей або меншин, незалежно від раси. В будь-якому юридичному сенсі національність мусила зникнути разом із інтернаціоналізмом. Хоча націонал-соціалізм знаходив підтримку в німецькому національному почутті, його теорія, по суті, передбачала ту форму світової організації, що була притаманна для донаціональних імперій.

Тоталітаризм

Як італійський фашизм, так і німецький націонал-соціалізм за своєю внутрішньою природою були спробами підпорядкувати всі класові й групові розбіжності єдиній меті імперіалістичного звеличення. Міфи, що визначали їхню філософію, мали сприяти досягненню цієї мети. Отож цілком логічно, що практичним наслідком їх обох була тоталітарна внутрішня будова держави. З огляду на вже з’ясовані причини, націонал-соціалістична теорія расового народу забезпечувала для такого руху більш адекватну філософію, ніж гегельянство Муссоліні, але в обох випадках результат був один. Управління може, — насправді мусить, — контролювати будь-який вчинок і будь-який інтерес кожного індивіда або групи для того, щоб використати їх для зміцнення національної могутності. Відтак теорія тоталітаризму передбачала, що державне управління є не тільки самовладним у своїх рішеннях, але й нічим не обмеженим у своїх діях. Поза його компетенцією не було нічого. Всі інтереси і цінності — економічні, моральні й культурні, — будучи частиною національних ресурсів, контролювалися і /804/ використовувалися державним управлінням. Без його дозволу не могло бути ні політичних партій, ні профспілок, ні промислових чи торгових асоціацій. Тільки під його орудою могли існувати виробництво, комерція, труд. Без урядових інструкцій не могло бути ні публікацій, ні публічних зібрань. Освіта стала знаряддям уряду, як і релігія, хоч ні фашизмові, ні націонал-соціалізмові не вдалося домогтися від церков чогось більшого, ніж мовчазної згоди 1. Дозвілля й відпочинок стали засобами пропаганди і дисципліни. Не залишилося жодного потаємного куточка, що його людина могла б назвати своїм власним, жодної людської асоціації, яка б не підлягала політичному контролю. Приналежність до народу поглинала всю особистість, її здібності, її інтимні стосунки.

Як принцип політичної організації, тоталітаризм, звісно, передбачав диктатуру. Він швидко призвів до скасування німецького федералізму й місцевого самоврядування, до фактичного розпуску ліберальних політичних інститутів на кшталт парламентів і незалежного суду, а також до перетворення виборчого права у ретельно регульовані плебісцити. Політичне керівництво зробилося не просто всепроникним, а, як любили висловлюватися націонал-соціалісти, «монолітним», маючи на увазі, що вся соціальна організація зводилася в систему, а її енергія використовувалася на досягнення національної мети. Насправді ж у такому зображенні тоталітаризму було багато вигадки. Існувала, певна річ, повна концентрація влади в руках вождя, тобто на найвищому рівні формування політичного курсу. Але вона (влада) основувалася на могутньому впливі його особистості, тоді як адміністративна організація, що втілювала цю політику в життя, була, «по суті, мішаниною приватних імперій, приватних армій і приватних розвідок».

Звісно, безвідповідальний абсолютизм несумісний з тоталітарним керівництвом; бо перед лицем політичної нестабільності, небезпеки раптових змін і загрози особистої помсти будь-хто, чиє положення робить його сильним або вразливим, повинен захистити себе від несподіванки, утримуючись від колективної змови, якої б влади він не домагався. Отож врешті-решт колективної змови не існує взагалі 2.

1 Гебельс вважав священиків «найогиднішими покидьками», якщо не рахувати євреїв, але він відкладав «розправу» з ними до завершення війни; Diaries, p. 146; пор. 120 f., 138.

2 Trevor-Roper, op. cit., p. 2; пор.: p. 233.

Якщо на адміністративному рівні це було справедливо, то на рівні конституційному чи правовому — справедливо двічі. Націонал-соціалізм ніколи так і не домігся раціонального розподілу функцій у будь-якій урядовій галузі або організації керівних органів з юридично визначеними повноваженнями, що діяли б у строгій відповідності з існуючим законодавством. Ці бюрократичні якості, що в німецькій конституційній системі /805/ правління значно переважали політичний лібералізм, фактично були скасовані з приходом до влади націонал-соціалізму. Існуючі адміністративні й судочинні органи залишилися, але були ретельно профільтровані партійним персоналом, нерідко з відвертою метою покінчити з їхніми традиційними процедурами. Вони поповнилися також великою кількістю нових органів, що почасти перейняли старі обов’язки, а почасти, коли виникала потреба, брали на себе нові. Тим-то Гебельс міг нарікати, що «ми живемо в державі, сфери повноважень якої вкрай погано розмежовані... Внаслідок цього німецька внутрішня політика абсолютно некерована» 1. Націонал-соціалізм, по суті, повністю зруйнував німецький ідеал правової держави, тому німецькі критики націонал-соціалізму часто не вважали третій рейх державою взагалі.

1 Diaries, p. 301. Про організацію націонал-соціалістичного правління див.: Franz Neumann, Behemoth (1944), pp. 62 ff; Appendix, pp. 521 ff. Пор.: John H. Herz, «German Administration under the Nazi Régime», Am. Pol. Sci. Rev. Vol. XL (1946), p. 682.

Змішування функцій і відсутність чітких правових взаємин було цілком характерним для тоталітаризму. Так, скажімо, ніколи не існувало якоїсь виваженої конституційної теорії націонал-соціалістичної партії чи її стосунків з державою, хоч це була єдина партія, що дозволялася законом. Згідно з законом, вона була корпорацією, але, певна річ, не підлягала будь-якому юридичному чи політичному контролю, а її постанови мали водночас законодавчий, адміністративний та судочинний характер. Подібно до цього, елітарна охорона (Shutzstaffel), штурмові загони (Sturmabteilung) й гітлерівська молодь, хоча номінально і вважалися агентурою партії, а не уряду, мали законодавчі й судочинні повноваження і володіли екстраправовими привілеями. З іншого боку, судочинство повністю втратило свою незалежність і безпеку, тоді як судова сваволя практично була безмежною. Саме право навмисне затуманювалося, так що всяке рішення мало практично суб’єктивний характер. 1935 року було виправлено карний кодекс з тим, щоб дозволити покарання будь-якого вчинку, що суперечив би «здоровому народному почуттю», навіть якщо це порушувало неіснуючий закон. Журналіст міг втратити право на публікацію матеріалу, який торкався громадського інтересу, який міг би послабити єдність німецького народу чи образити честь і достоїнство німця, який виставляв кого-небудь в комічному світлі або був з певних міркувань непристойний. Очевидно, що ні про який раціональний нагляд за такими законодавчими актами не могло бути й мови. Цілковита адміністративна сваволя витіснила рівність перед законом і законним порядком. На практиці тоталітаризм означав, що будь-яка особа, чиї дії розглядалися як такі, що мають політичну значимість, була позбавлена правового захисту, якщо уряд, партія або котрийсь із її численних органів застосовував проти неї свою владу.

У соціально-економічній структурі наслідки були подібними. Тоталітаризм брався за організацію й керівництво всіма сторонами економічного й соціального життя, окрім сфери дозволеної потаємності чи вільного /806/ вибору. Але важливо з’ясувати, що конкретно означав цей тип організації. Передусім йшлося про знищення великої кількості структур, які існували довгий час і мали відповідні органи для економічної і соціальної діяльності. Профспілки, торговельні, комерційні й промислові асоціації, благодійні товариства, товариства освіти дорослих чи взаємодопомоги були або розпущені, або переукомплектовані. Членство фактично стало примусовим, службовці добиралися за «принципом керівництва», а закони, яким вони підкорялися, встановлювали не члени організації, а керівний орган. «Принцип керівництва» скрізь означав заміну влади, що працює через відрегульовані канали, владою особистості, а також заміну самоврядування накинутою дисципліною. Результат був до певної міри парадоксальним. Бо, незважаючи на те, що тоталітарне суспільство було «організоване» наскрізь, людина залишалася в ньому ще більш самотньою, ніж будь-коли. Вона стала безпорадною в руках організацій, до яких «номінально» належала, практично нічого не знаючи ні про їхні цілі, ні про їхнє управління. Попри зневагу націонал-соціалізму до «атомарного індивідуалізму» демократичного суспільства, тоталітарне суспільство було набагато атомарнішим. Народ загалом перетворився в «маси», а відтак став ідеальним матеріалом для пропагандистської обробки. Характерною рисою тоталітаризму була не організація як така, бо всяке складне утворення має непросту будову. Вся справа в природі організації, у тому факті, що вона була покликана служити засобом строгої регламентації життя.

Щодо економічної організації, то, на перший погляд, існувала значна відмінність між італійським фашизмом і німецьким націонал-соціалізмом. Відповідно до ідей, які довгий час домінували в італійському синдикалізмі, фашизм набув форми так званої «єдиної держави». У Німеччині про єдину, корпоративну державу говорилося в перші дні націонал-соціалізму, але потім нею знехтували, як і рештою соціалістичних елементів партійної програми. Ідея єдиної держави була проста й існувала ще задовго до появи фашизму. Вона означала тільки те, що робітники й капіталісти повинні співробітничати задля збільшення продукції, домовляючись про заробітну плату, а не вдаючись до страйків чи локаутів. В Італії корпоративний, єдинодержавний апарат поступово запроваджувався на протязі чотирнадцяти років. Він складався з вертикальних синдикатів підприємців і робітників головних економічних підрозділів, організованих на місцевому, регіональному й національному рівнях, і горизонтальних корпорацій, що також об’єднували промисловців і найманих робітників кількох промислових галузей. Завершувала систему Палата корпорацій, якої до 1939 року не було. Теоретично палата становила функціональне представництво тих галузей промисловості, які здавна обстоювалися синдикалістами й цеховими соціалістами. В теорії синдикати також були автономними спілками промисловців і робітників, створеними для колективних торгових операцій. Фактично, хоча членство й не було примусовим, членські внески бралися із заробітної плати членів і нечленів, а заробітні контракти заключалися з останніми. У Німеччині Робітничий фронт був частиною /807/ партії і організовувався не за професійним, а виключно за адміністративним принципом. Членство було примусовим, а профспілки розпущеними. Отож Робітничий фронт не претендував на пайову участь у діяльності та у вигодах від неї; заробітна плата встановлювалася робітничими опікунами, які призначалися урядом. Торгові асоціації промисловців залишилися, але їх перетворили у національні групи, організовані за принципом керівництва. Таким чином, італійська система була системою самоврядних асоціацій, в яких промисловці й робітники мали однакове представництво, тоді як німецька базувалася на цілковитому урядовому регулюванні промисловості. Насправді способи функціонування обох систем відрізнялися мало. І дирекція, й робітництво втратили свободу спілкування і незалежність своєї діяльності. Тієї рівності між робітниками і керівництвом, що передбачалася італійським планом, в дійсності ніколи не існувало. В обох країнах цілковитий контроль перебував у руках людей, які призначалися урядом (або партією, що було одне й те ж), а вони загалом стояли набагато ближче до керівництва, ніж до робітників. В обох країнах загальна тенденція полягала також у збільшенні розмірів промислових одиниць і у поглинанні картелями малих незалежних виробників. Єдиною істотною вигодою, що її отримали робітники, була повна зайнятість, але в цілому їм перепадала менша частина національного доходу. Одне слово, тоталітаризм, як у фашистській, так і в націонал-соціалістичній формі, мав характеристики й тенденції, властиві контрольованій воєнній економіці, якою він практично і був. Контроль, що його тоталітаризм утримував над економікою, фактично поширювався на пресу, виховання, науку і мистецтво, на будь-яку частину національної культури, що могла прислужитися зміцненню національної могутності. Створене 1933 року міністерство Гебельса несло «відповідальність за всі фактори, які впливають на психічне життя нації». За словами Гітлера, жодне джерело впливу не було забуте: «Від дитячої абетки й до останньої газетки; жоден театр і жоден кінофільм». Директиви в будь-якій сфері, включаючи науку, стали «засобами для піднесення національної гордості». Внаслідок цього «в серцях і умах молоді через інстинкт і розум утверджувалися расова свідомість та расове почуття».

Ні один хлопець чи дівчина не повинні залишати школу без вичерпного знання про необхідність і природу чистоти крові 1.

1 Mein Kampf, pp. 636 f. Див., напр.: The Nazi Primer, Eng. trans. by H. L. Childs, New York, 1938; підручник призначався для гітлерівської молоді.

Така програма запроваджувалася на всіх рівнях системи освіти і у всіх галузях інтелектуальної діяльності. Щодо мистецтва, один важливий підручник з права проголошував: /808/

Тоталітарна держава не визнає самостійного існування мистецтва... Вона вимагає від митця позитивного ставлення до себе 1.

Існувало багато проектів, що передбачали заміну християнства новими тевтонськими культами або очищення його від тих елементів, що вважалися неарійськими, хоч уряд завбачливо ніколи не ототожнював себе з будь-яким із цих культів. Те, що Розенберг називав «старою хибною свободою безконечного навчання», зникло з німецьких університетів, а натомість прийшла «справжня свобода», свобода «бути органом національної життєвої сили». Єврейські вчені були усунуті, професорсько-викладацький корпус і студентство організовані за «принципом керівництва», а метою німецької вищої освіти стало — відповідно до націонал-соціалістичних принципів — виховання політичної еліти. В цьому відношенні типовими освітніми закладами були не університети, а технікуми й вищі партійні школи. Соціальні студії на кшталт історії, соціології та психології в основному перетворилися на галузі пропаганди, припасовані для розробки й розповсюдження расового міфу. Можливо, вершини абсурду було досягнуто, коли підручник фізики декларував, що «наука, як і будь-який інший людський продукт, є расова і зумовлена кров’ю» 2.

То правда, либонь, що такі ексцентричні ідеї, як арійська фізика, мало позначилися на професійному навчанні в галузі науки і техніки. Тим не менш, вони проливають яскраве світло на одну з непереборних дилем тоталітарного правління. Домагаючись максимальної воєнної сили і максимального інтелектуального контролю, тоталітарне правління прирікає свою освітню систему на своєрідний експеримент. Фактично йому треба вирішувати, чи здатне воно, спотворюючи соціальні дослідження й гуманітарні дисципліни, зберігати при цьому природничі науки в такому стані, щоб вони могли підтримувати технологію. Позбувшись перших, тоталітарне правління не здатне обгрунтовувати доцільність свого існування; позбувшись останніх, воно втрачає основу своєї влади. Науки, звісно, можна якийсь час комбінувати, але чи можна це робити постійно — інша річ. У випадку Німеччини важко сказати, наскільки згубною була втрата єврейських математиків і фізиків для воєнних досліджень.

1 Див.: William M. McGovern, From Luther to Hitler (Boston, 1941), p. 655.

2 Про ці та інші подібні заяви див.: Edward Y. Hartshorne, The German Universities and National Socialism (Cambridge, Mass., 1937), pp. 112 ff.

Націонал-соціалізм, комунізм і демократія

Будь-який аналіз політичних теорій останньої чверті століття конче мусить завершуватися порівнянням націонал-соціалізму і комунізму, а їх обох з ліберальним демократизмом. Адже в цей період три названі рухи вели суперечку за людське довір’я, вимагаючи від своїх послідовників /809/ надприродних зусиль і самопожертви. Кінець його засвідчив, що націонал-соціалізм зазнав поразки від тимчасового союзу двох інших таборів, союзу, який зробив протиріччя між комунізмом та демократією ще гострішим, ніж будь-коли. І тільки дуже оптимістичний мислитель взявся б прогнозувати, що головні ідеї націонал-соціалізму не можуть відродитися в новій формі. Відтак відмінності й подібності між цими рухами були й залишаються в центрі уваги політичної теорії. Бо, зрештою, вони залежать від суперечливих поглядів на політику, її природу і ту роль, яку вона може й повинна відігравати на національному й міжнародному рівні.

Багато подібностей між націонал-соціалізмом і комунізмом лежать на поверхні і є очевидними. Обидва вони постали внаслідок соціального й економічного занепаду, що частково зумовлювався війною, але також був виявом внутрішніх протиріч західного суспільства. Обидва були політичними диктатурами. Обидва зневажливо відкинули парламентаризм як засіб зваженого вирішення проблем шляхом переговорів, що його, керуючись принципом лібералізму, протягом сторіч виробляв європейський політичний досвід і що стало ефективною і стабільною заміною диктаторських форм правління. Обидва мусили відновити чистку як політичний інститут. Обидва визнавали лиш одну політичну партію, якій дозволялося утримувати власний примусовий апарат. Згідно з теоріями обох, партія була самозваною аристократією, місія якої полягала почасти в керівництві, почасти в навчанні, а почасти у приневолюванні значної частини людства на тому шляху, яким йому рекомендувалося простувати для власного ж блага. Обоє були тоталітарні в тому сенсі, що вони скасували ліберальне розрізнення між сферами особистої компетенції й державного контролю, перетворивши освітню систему в орган універсальної ідеологічної обробки. У філософському плані обоє були вкрай догматичні, претендуючи — один в ім’я арійської раси, інший в ім’я пролетаріату — на вище розуміння, здатне встановлювати закони для мистецтва, літератури, науки і релігії. Обоє спричинилися до появи духовного стану, що нагадує релігійний фанатизм. У своїй стратегії вони були відчайдушно претензійними, щедрими на обіцянки, брутальними зі своїми опонентами, схильними вважати всяку поступку зі свого боку за тимчасовий виверт, а з боку суперника — за ознаку слабкості. Соціальні філософії обох збігалися в трактуванні суспільства як системи економічних чи расових сил, регулювання яких відбувається радше внаслідок боротьби і панування, ніж шляхом взаєморозуміння і компромісу. Тому обоє вважали політику системою виконавчих сил, а відтак — вираженням влади.

Однак, незважаючи на ці подібності, очевидно, що комунізм перебував на вищому моральному й інтелектуальному рівні, ніж націонал-соціалізм. Принаймні попервах основна мета комунізму була благородна і гуманна. Його щирість не викликала жодних сумнівів. Його теорія була результатом діяльності двох генерацій марксистських науковців, з якими він проголошував свою моральну й інтелектуальну спорідненість. Фактично комунізм перетворив свою тотожність з Марксом у догму. Націонал-соціалістична /810/ теорія, навпаки, була продуктом опортунізму, а часом — цинізму й відвертого інтелектуального крутійства: його етика була етикою declasse, тобто етикою обездолених, розорених прошарків суспільства. Марксизм виявив антигуманні й аморальні наслідки сучасної технології і капіталізму, що їх тепер бачить і сам лібералізм, і хоча комунізм применшував важливі цінності, досягнуті під час розвитку ліберальної політики, але все ж не заперечував їх. За традицією, комунізм виступав за розширення, а не обмеження демократії. Обставини його розвитку в Росії і меншою мірою свідомі наміри змусили Леніна усунути з марксизму майже весь його демократичний зміст. Навіть тоді цілі комунізму напоказ залишалися доброзичливими, хоча методи його часто були брутальними. Фашизм і націонал-соціалізм, навпаки, надихався прагненням досягти й увіковічнити систему соціальної і економічної нерівності. Людям, які надовго були приневолені до нижчого життєвого рівня, вони обіцяли сентиментальну винагороду — участь у грандіозній національній місії, що, по суті, означало економічний імперіалізм, а також участь у майбутніх матеріальних винагородах, до яких справа так і не доходила. Структура влади і привілеїв, що їх націонал-соціалізм розглядав як форму національного суспільного устрою, переносилася на міжнародну спільноту. Фінал виявив усю нереальність і примарність такого проекту. Він не тільки призвів до війни, про що було відомо заздалегідь, а війна не просто спричинилася до нечуваних втрат і страждань. Природа націонал-соціалістичного управління обернула поразку в катастрофу. Правління, що трансформувалося в особисту диктатуру, не могло навіть піти у відставку, щоб зберегти національну економіку і національну політичну систему.

Філософії націонал-соціалізму і комунізму намагалися бути інтелектуально недосяжними для невтаємничених. Обидві вони вимагали цілковитої відданості й основували свою претензію на абсолютну істину на такому виді інтуїтивного пізнання, якого не міг мати чужинець і який був непроникний для здорового глузду. Жодна з цих філософій не вважалася засобом інтелектуальної і моральної комунікації. Націонал-соціалістичній претензії на арійську науку і арійське мистецтво відповідала комуністична претензія на пролетарську науку і пролетарське мистецтво, а обидві ці претензії були щедро пересипані звинуваченнями у виродженні, адресованими неарійцям і буржуазії. Але навіть тут, принаймні у філософському принципі, два догматизми і дві диктатури потенційно перебували на різних рівнях. Комуністична філософія ніколи не була відверто ірраціональна: вона щиро вірила, що діалектика — знаряддя логіки, з допомогою якого видобуваються результати, що надаються раціональній перевірці. Можливо, вона потерпала не так від браку, як від надміру віри у логіку; її догматизм був трохи наївний, коли покладався на свою здатність завдяки марксистським формулам пояснити хід історії, мотиви людської поведінки і природу інституцій. На відміну від комунізму, націонал-соціалізм відверто визнавав, що його філософія була міфом, «істинність» якого забезпечувала воля до віри. Він встановлював між націями нездоланний бар’єр раси і /811/ навіть для своїх прибічників не передбачав жодної основи для порозуміння, крім емоційного захвату. Однак слід сказати, що різниця між двома догматизмами може виглядати вкрай незначною, коли прихований ірраціоналізм діалектики випливе на поверхню. Якщо жоден конфлікт не можна розв’язати, поки він не загостриться до краю, якщо розум, а отже, наука, мистецтво і філософія нерозривно пов’язані з соціальним класом, якщо пролетаріат і буржуазія ніколи не зустрінуться, поки їх не сублімувати в утопію безкласового суспільства, то результат зводився до твердження, що ці відмінності є вродженими. Хоч очевидно, певна річ, що націонал-соціалістична еліта нізащо б не визнала за ідеал своє зникнення. Основна відмінність між філософією ліберального демократизму і філософією комунізму чи націонал-соціалізму полягає в тому, що демократизм завжди вірив у можливість загальної комунікації. Про що б не йшлося, — універсальні природні права, найвище щастя чи загальне добро, — його теорія прагне бути засобом, з допомогою якого люди з розважливим розумом і нормальною доброю волею могли б спілкуватися через національні й класові перепони, шляхом переговорів досягаючи стільки взаєморозуміння і злагоди, скільки було потрібно, щоб служити цілям обмеженої влади. Відтак демократична соціальна філософія розглядає суспільство не як конгломерат неупереджених народно-етичних чи економічних сил, а як сукупність людей і людських інтересів. Вона визнає, що інтереси завжди більш чи менш антагоністичні і тому потребують коригування, взаємопогодження й перегляду. Однак основним припущенням демократизму є те, що подібні регулювання можливі, тобто можлива комунікація, а отже, й людським взаєминам більш властиво будуватися на основі переговорів, ніж фізичної сили. Він вважає силу — принаймні у цивілізованому суспільстві — радше останнім засобом, ніж універсальною характеристикою соціальних взаємин. Отже, етика демократизму розглядає взаємну поступку і компроміс не як вияв безпринципності, а як спосіб досягнення угод, що назагал є більш прийнятним, аніж практика за будь-яку ціну домогтися рішучої переваги власного інтересу. Метою демократичної філософії є розширення, а не звуження масштабу переговорів. Передбачається, що ця мета основана на глибокому й загальновідомому спостереженні, яке не потребує високого рівня психологічної проникливості. Йдеться про той факт, що примус в кращому разі є грубим методом контролю такого делікатного механізму, як людські особистості й соціальні зв’язки між цими особистостями, метод, що, найімовірніше, не досягає своїх цілей, а якщо й досягає, то ціною накопичення образ, розчарувань і агресії, що закладають підвалини для майбутньої поразки. Тому загалом демократична теорія схиляється до висновку, що політику треба розглядати як сферу переговорів, а її інститути — як органи, що уможливлюють обмін думками і взаєморозуміння, від яких залежать успішні переговори. Відтак політика наділяється такою мірою соціальної значимості, яка неможлива за теорією, що вважає її (політику) лиш відображенням соціальних сил чи способом реалізації інтересів сильнішої сторони. /812/

Одначе спілкування і переговори потребують моральних, смислових і світоглядних передумов. Вони передбачають наявність у суспільстві фактора вільного розуміння, не заангажованого ні расою, ні соціальною позицією, розуміння, яке здатне розпізнавати соціальні сили й до певної міри керувати ними. На додачу вони передбачають ще й фактор доброї волі, пов’язаний з розумом і теж расово й соціально незаангажований; його призначення — узгоджувати соціальні сили, зводячи до мінімуму момент тертя й примусу. В останньому припущенні міститься, мабуть, політичне значення традиційних демократичних чеснот, яке полягає в переконанні, що з часів Арістотеля ніколи не зникало з ліберальної думки, а саме: на політичному рівні люди повинні зустрічатися як рівні з рівними. З погляду політики свобода і рівність не є ні вродженими природними правами, ні зовнішніми передумовами щастя, а можуть цілком логічно розглядатися як моральні позиції, без яких спілкування й переговори в повному значенні цих слів стають неможливими. Справжній обмін думками може відбутися тоді, коли обидві сторони від самого початку будуть поважати погляди своїх опонентів, а не відкидати їх, як абсолютно хибні й нерозважні. Без такого підходу розуміння практично неможливе, а пристати на нього — означає, по суті, чинити з іншою особою як із рівною. Згоди можна дійти, якщо кожна сторона має змогу вільно висловлювати свої погляди, не боячись переслідувань. Покликаючись на залишки доброї волі й доброї віри, можна погодитися з тим фактом, що вільна політика неминуче, — але загалом плідно, — вузькопартійна, бо вузькопартійність її не відзначається беззастережністю й цинізмом. Подібний підхід означає, що спілкування має шанс завершитися взаєморозумінням, а переговори — згодою. Він не служить гарантією того, що процес буде успішний, але відсутність його — гарантія провалу цього процесу. Треба зазначити, що самі по собі, як індивідуальні постави, ці моральні засади демократизму — слабкі. Для їхньої ефективної дії в політиці потрібні відповідні інститути й процедури. Відкриття цих процедур, — а вони нічим не відрізняються від будь-якого технологічного відкриття, — робота першокласного людського розуму, що був застосований у мистецтві людських взаємин. Тим-то філософія демократичного суспільства є, за визначенням її критиків, форма інтелектуалізму. Але вона не повинна бути інтелектуалізмом, що увіковічнює застарілу психологію. Радше це інтелектуалізм, який передбачає, що взаєморозуміння можливе і що воно не тільки залежить від доброї волі й терпимості, а й сприяє їм.

Дата добавления: 2015-09-29