Фашизм і націонал-соціалізм 1 страница

Фашизм і націонал-соціалізм

Політична філософія комунізму загалом становила послідовний і ретельно виважений світогляд. Навіть змінюючись, вона будь-що намагалася зберегти свій зв’язок з марксизмом, що, в свою чергу, посилено розроблявся двома поколіннями вчених. Ленін і Троцький мали тверді переконання й великий досвід партійного керівництва до першої світової війни. Для порівняння, італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм постали на рівному місці. Партій не існувало доти, доки до цього не спричинилася викликана війною деморалізація. Їх очолювали люди, які не мали ні інтересу, ні здатності до філософських побудов. Хоча ті вірування, ідеї і забобони, що лягли в основу їхніх ідеологій, існували давно, вони ніколи не становили цілісної філософської системи. І коли їх було зібрано докупи, щоб створити «філософію», то це поєднання мало значною мірою пристосовницький характер. Добиралися вони радше з огляду на їхню емоційну привабливість, аніж правдивість або сумісність, і часто-густо з цинічною байдужістю до інтелектуальних чеснот. Як в Італії, так і в Німеччині той процес, внаслідок якого партії поширювали свою владу, відзначався опортунізмом, тобто пристосовництвом. Ворогуючі групи з несумісними інтересами трималися разом не завдяки спільним цілям або принципам, а внаслідок спільної ненависті й страху. Селяни і великі землевласники, дрібні крамарі й крупні промисловці, конторські службовці й тред-юніоністи були випадково зібрані разом з допомогою одного політичного прийому: обіцянкою всім усього, — тим часом якась відверта і чітка програма неодмінно відштовхнула б певну групу, що її партія прагнула залучити на свій бік. В обох країнах вожді засвоїли цю стратегію свідомо й цілеспрямовано. Муссоліні у своїх ранніх промовах прибирав пози практичної людини, емпірика або інтуїтивіста без теорій, людини, гасло якої: «Діяти, а не просторікувати». «Не треба догми, обійдемося дисципліною». Так у статті, написаній 1924 року, він твердив:

Нам, фашистам, стає мужності поквитатися з усіма традиційними політичними теоріями, ми — аристократи і демократи, революціонери і реакціонери, пролетарі й антипролетарі, пацифісти й антипацифісти. Досить мати єдину відправну точку — націю. Все інше очевидне.

Так само і в Німеччині ті двадцять п’ять пунктів, що їх націонал-соціалістична партія прийняла 1925 року й оголосила своїми непорушними принципами, по суті, ніяк не узгоджувалися з її політикою. Під час виборчої кампанії 1933 року Гітлер взагалі відмовився виголосити програму:

Бо всі програми нічого не варті; людська воля, кмітливість, мужність, щира віра, внутрішня воля — ось вирішальні речі.

Лідер дрезденського партійного осередку у листуванні з одним промисловцем (1930 рік) був ще відвертіший:

Не вір текстам наших плакатів... Там зустрічаються лозунги на штиб: „Геть капіталізм!“...але вони необхідні... Ми мусимо висловлюватися мовою озлобленого робітника-соціаліста... Ми не виголошуємо чіткої програми... з дипломатичних міркувань.

Окрім того, коли у 1929 році Муссоліні вирішив, що фашизм повинен «забезпечити себе доктриною», її було виготовлено чи не з наказу; роботу слід було завершити за два місяці, «до національного конгресу».

Зважаючи на ці обставини, багато хто вирішив, що фашизм і націонал-соціалізм просто не мали жодної філософії. Здавалося, що їхні методи становили суміш масової психології і тероризму, а їхні лідери не мали іншої мети, крім тієї, щоб захопити і втримати владу. До певної міри, звісно, це була правда, але не вся правда. Фашизм і націонал-соціалізм — справжні народні рухи, що здобулися на фанатичну відданість багатьох тисяч німців та італійців. Навіть щодо вищих лідерів, чий цинізм не викликає жодних сумнівів, було б важко з певністю сказати, ким вони були для тієї ідеології, яку допомагали творити, — панами чи рабами. Можна було б переконливо довести, що антисемітизм, в який вони вірили так само щиро, як і у все інше, був фактично їхньою найбільш згубною перепоною. І хоча фашистська «філософія» була з багатьох поглядів штучна і надумана, її скомпільовано з тих елементів, що довго витали в повітрі й мали емоційний вплив не лише з огляду на їхню зрозумілість, а й завдяки стійкому упередженню і часом пристрасному устремлінню.

Ця філософія, звісно, не була раціональним планом для досягнення конкретних і чітко окреслених цілей. Але тоді вона й не ставила перед собою такої мети. Вона претендувала на те, щоб бути «творчою», основуватися на «кмітливості» й «внутрішній волі». І коли вона, відверто чи ні, передбачала, що творчість і проникливість прямо протилежні інтелекту і розуму, то це було лиш відлунням ідеї, що протягом століття домінувала в європейській філософії. Коли вона зробила творчість прерогативою Вождя, наділеного харизматичним достоїнством, то цим вона висловлювала тільки те, що романтичні прибічники культу героїв твердили з часів Томаса Карлайла. Фашистський герой, надто ж герой подоланий, був одіозною постаттю, а фашистська філософія, безсумнівно, — вульгаризацією і карикатурою, хоч, як і всі карикатури, вона містила в собі щось реальне. Хай там як, вона належала до еволюції європейських політичних ідей та практики, і в цьому сенсі була філософією.

Гіпотеза про те, що фашизм і націонал-соціалізм були лише породженням особистої амбіції, накинутим Італії чи Німеччині пропагандою і тероризмом, була б переконливішою, якби існував певний доказ, що вони померли разом з Муссоліні й Гітлером або не матимуть аналогів в інших країнах. Мало тверезо мислячих людей наважилося б твердити, що це так, але багато хто хотів би цього. Фашизм і націонал-соціалізм — реакція на реальний стан справ, і той факт, що вони були інтелектуально посередніми й нехтували моральні закони цивілізованого світу, не є, на жаль, гарантією того, що вони не можуть мати аналогій. Єдиною гарантією тут міг би стати розважливіший і менш варварський спосіб вирішення тих проблем, що властиві ситуації, яка їх породила. Рушійною силою фашизму і націонал-соціалізму є національний патріотизм, що одностайно визначається найсильнішим почуттям у сучасному політичному світі й на додачу містить елементи справжньої культурної вартості. Проте вони розвивалися в європейському суспільстві — фактично у світовому суспільстві, — де цілковита національна самовизначеність і суверенітет практично неможливі, їхній «новий порядок» претендував на те, щоб усунути невідповідність між політичним світом, в якому основними одиницями виступають нації, і світом економічним, де лиш кілька великих держав може мріяти про бодай відносну самостійність. Їхнє рішення полягало в тому, що будь-який міжнародний порядок повинен бути імперіалізмом під силовим контролем панівної нації. І заперечення такого рішення ніколи не буде остаточним, поки не з’явиться ефективний міжнародний порядок, заснований на ліберальних засадах. У своїй внутрішній політиці фашизм і націонал-соціалізм прагнули стабілізувати економіку, в якій інфляція і депресія значною мірою зруйнували добробут як робітників, так і капіталістів. Вони пропонували, як на їхній погляд, мирні, вивірені й прості засоби для усунення тих суперечностей між керівництвом і робітниками, що здатні поставити під загрозу виробництво й саму національну безпеку. Вони обіцяли максимальне зростання виробництва і цілковиту зайнятість в економіці, що здатна повністю використовувати свою продуктивну силу, лиш готуючись до війни. Їхнє «рішення» фактично скасовувало громадянські свободи робітників, не гарантуючи при цьому жодних прав капіталістам чи свободи промисловій еліті. Ціна його була по-справжньому згубна, але єдиною запорукою того, що її не доведеться платити знову, може бути виваженіший спосіб дотримування обіцянок. Загроза повернення фашизму в будь-якій формі не зникатиме доти, доки значна частина суспільства вважатиме, що розум в політиці — безплідний, суперечливий, боязкий і не здатний до рішучих дій або що демократичні процедури — слабкі, занепадницькі й плутократичні.

Націонал-соціалізм

Той факт, що фашистська і націонал-соціалістична філософія значною мірою була штучним утворенням, скомпільованим з різних і добре знаних елементів, ускладнює з’ясування її історичного минулого. В італійській історії «джерелом» цієї філософії (як її прихильники, так і супротивники) вважали творчість Данте, а в німецькій історії — творчість Мартіна Лютера. Такий спосіб історичного пояснення шляхом добору ізольованих ідей, вихоплених з їхнього контексту, — антинауковий. Починаючи з XVI століття, жодній європейській літературі не бракувало виправдань політичного абсолютизму, що є однією з найпростіших політичних ідей і найелементарнішим захистом супроти загрози ненадійності й хаосу. З очевидних міркувань фашизм і націонал-соціалізм шукали в історії тих людей і героїв, що могли б їм чимось прислужитися. Сам по собі цей процес спричинився до появи двох рухів, що розвивали цілком відмінні філософії, позаяк німецька й італійська громадськість виказували мало чутливості до одних і тих же емоційних закликів. З погляду чистої логіки було б легко відрізнити філософію «Майн кампф» і статті Муссоліні в «Епсісlopedia Italiana». Проте відмінність між ними вкрай незначна, оскільки ніхто й ніколи не сумнівався, що, незалежно від того, наскільки відмінною була їхня мова, суть залишається однаковою. Відмінності, навіть якщо вони доходять до логічних протиріч, пояснити неважко. Але в чому треба насамперед розібратися, так це в одвертій, хоч і на перший погляд не дуже зрозумілій, тотожності між двома філософіями.

Фашизм в Італії й націонал-соціалізм в Німеччині утвердилися як соціалістичні режими, прилаштовані до національних інтересів, або, послуговуючись лексикою гебельсівської пропаганди, як «правдивий соціалізм». В обох країнах вони врешті-решт прийшли до влади завдяки союзу соціалістичної і націоналістичної партій. В Італії це трапилося раніше, 1920 року, коли Муссоліні зненацька навернувся до націоналізму, всупереч давній репутації войовничого антинаціоналіста, а націоналістична партія принаймні напозір прийняла синдикалістський соціалізм. В Німеччині відповідна подія сталася, коли Гітлер нарешті здобув більшість голосів у рейхстазі, об’єднавшися з гугенберзькими націоналістами, попри всі свої заяви про відмову від будь-яких компромісів і альянсів. Альфредо Рокко, який довгий час був лідером італійських націоналістів, а потім став міністром юстиції в новій коаліції, так пояснював принцип фашизму як націоналістичної форми соціалізму в палаті депутатів у 1925 році:

Фашизм розумів, що проблема організації соціальних груп — тобто синдикалізму — аж ніяк не була пов’язана з рухом, що мав на меті зруйнування капіталістичної економіки, заснованої на приватній організації виробництва, з тим щоб замінити її соціалістичною економікою, що базується на общинній організації виробництва. Він бачив необхідність ізолювання синдикального феномена від соціалізму, що ускладнював його всіма антинаціональними, інтернаціональними, пацифістськими, гуманістичними, бунтарськими ідеологіями своєї політичної доктрини, що не має нічого спільного з синдикальною організацією. Отож фашизм, створюючи націонал-синдикалізм, надихався виключно патріотичним почуттям і національною солідарністю.

Ідея була достатньо примітивна і достатньо приваблива, тож її походження навряд чи потребує з’ясування. Суспільство повинне бути єдиним, а не роздиратися протиріччями; нація — суспільство, до якого належать всі; тим-то кожен клас і кожен інтерес мусить працювати разом в інтересах нації. Ідея також передбачала головні стратегічні лінії для партії, що прагнула домогтися влади на такій утопічній платформі. Вона мала бути соціалістичною принаймні за назвою, бо в Італії і Німеччині популярна політика довгий час робилася з допомогою соціалістичної фразеології. Одначе вона кінець кінцем повинна була нейтралізувати і стерилізувати політичний вплив профспілок, що назагал були соціалістичними, незалежно від їхнього ставлення до марксизму. Націонал-соціалізм якнайкраще відповідав інтересам дрібної буржуазії — крамарів і службовців, — яка найбільше потерпала від інфляції і депресії і яка жахалася перспективи скотитися до лав пролетаріату — доля, що її давно пророкував їй марксизм. В кожній країні цей клас перебував у хисткому становищі між організованим робітництвом, з одного боку, і крупним капіталом — з другого; а що сам він беззахисний перед ними обома, то гаряче вітав перспективу підтримки від національного уряду. Крупний промисловець і капіталіст міг сподіватися, що в новому поєднанні націоналізм візьме курс на розрив із соціалізмом. В кожному разі, він міг почуватися вільним від будь-якого ефективного тиску профспілок, і хоча, приймаючи соціалізм, він прощався зі своєю мрією уникнути урядового керівництва, це було щось більше, ніж він очікував. Загалом віра в те, що він здатен контролювати уряд, тим часом як той, у свою чергу, — контролювати робітників, видавалась реалістичною, і до того ж він у будь-якому випадку потребував урядової підтримки для комерційної експансії за кордон. Таким чином, націоналістична версія соціалізму обіцяла щастя для всіх, і в той час, як перспектива виваженого аналізу могла здаватись утопічною, ця версія була принаймні бажаним полегшенням для суспільства, що страждало від психологічного наслідку війни, суспільства, чий середній клас розорила інфляція і чия економіка не могла запропонувати ніяких шансів великій кількості молодих людей. Запропоноване партнерство насправді було дуже нерівне, принаймні для тих, хто щиро вірив, що соціалізм означав перерозподіл національного доходу й докорінне поліпшення загального рівня життя. Воно було також дуже ненадійне. Але кожна сторона могла завше сподіватись, що подальший хід подій буде на її користь, а керівна позиція завжди може надати перевагу: нині в один спосіб, завтра — в інший. І, консолідуючи свою міць, партія ставала щораз незалежнішою з усіх сторін. Програма націонал-соціалізму визначала також головні лінії політичної теорії, що була покликана підтримувати цю програму. В суті своїй вона передбачала цілковитий контроль національної економіки національним урядом в національних інтересах. Відтак вона однаково протистояла будь-якій формі лібералізму, що намагався обмежити політичний контроль над економікою, і марксизму, що підпорядковував політику економіці. Тим-то фашистська політична філософія повинна була заявити себе, як екзальтована форма політичного ідеалізму. Вона мусила засуджувати як жорстокість марксистського матеріалізму, так і егоїзм та плутократію лібералізму. Правам на свободу, рівність і щастя вона повинна була протиставити обов’язки служіння, відданості й дисципліни. Оскільки внутрішньо вона була націоналістична, то мусила ототожнювати інтернаціоналізм з боягузтвом і безчестям, а всі самоврядні асоціації розглядати як фактори класової боротьби й домагатися їх скасування. Вона змушена була затаврувати парламенти як звичайнісінькі «галасливі крамнички», а всі форми демократичної процедури як непотрібні, слабкі й занепадницькі. Вона повинна була звеличувати славу й могутність нації як моральної мети, що підпорядковує собі всі індивідуальні блага, і нарощувати волю нації як сили, здатної подолати всі матеріальні й духовні перешкоди. Фактично це були принципи, що їх Муссоліні сформулював в італійській робітничій хартії, опублікованій 1927 року. Цілі італійської нації «вищі цілей окремих індивидів або груп індивідів, які її складають». «Праця в будь-яких її формах... соціальний обов’язок». Виробництво має «одну мету, а саме: добробут людей і зростання національної могутності».

Прусський соціалізм

У Німеччині ідея консолідації всіх національних ресурсів (як економічних, так і культурних) задля інтересів нації теж була стара і відома. По суті, вона була ближче до втілення у німецькій, ніж в італійській історії. Іноді цю ідею використовував головним чином націоналізм, іноді соціалізм, але, який би не був наголос, сама вона не становила новизни. Фактично це був принцип, що його філософ Фіхте розвинув ще 1800 року в «Der geschlossene Handelsstaat». Економічна філософія Фрідріха Ліста порвала з неполітичною традицією англійської економіки, претендуючи на те, щоб бути планом національного економічного розвитку з політичним регулюванням праці і капіталу в інтересах національної експансії. Хоча соціалізм німецької партії назагал був марксистський, соціалістична теорія завжди включала такі постаті, як Родбертус, Ласаль і Євген Дюринг, чия філософія провадила радше до певного різновиду державного соціалізму, ніж до інтернаціоналізму. Ідея, що класову боротьбу мусить витіснити певна форма співробітництва праці й капіталу, була майже типовою єрессю марксистських ревізіоністів.

Тим-то зовсім не дивно, що така проста і зрозуміла ідея сподобалася німцям у період економічної і політичної кризи, яка настала після першої світової війни. Два письменники, які мали невелику філософську вагу, але неабиякий літературний хист, багато зробили для популяризації ідеї «прусського соціалізму» серед німецьких інтелектуалів, — Освальд Шпенглер і Артур Моелер ван ден Брюк. Згідно з філософією Шпенглера, історія — літопис боротьби між «культурними сферами». Часом культурна сфера описувалася як «Європа» у протистоянні з «Азією», іноді це була «біла раса» у протистоянні з «кольоровими расами». В обох випадках робився висновок, що історична місія Німеччини — захистити кордони європейської цивілізації від Азії і кольорових рас. Політична демократія — форма виродження, породжена почасти індустріалізацією, почасти руйнівним впливом інтелектуалізму на волю до влади. Тому її повинна змінити епоха диктатури і змагання за світову імперію. В цьому процесі національні держави будуть поглинуті, як племена і народи були завойовані й поглинуті Римом. Демократія і свобода основані на ілюзії, що люди — розумні істоти, а інтелектуалізм — «бур’ян», типовий занепад, породжений міським пролетаріатом.

Тільки селянство і аристократія зберігають здорову волю до влади, і вони завжди були рушійними силами історії. Бо людина за своєю природою — хижак; справедливість, щастя і мир — ілюзії, а ідеал фізичного вдосконалення — нудний і хирлявий. Звідси висновок, що соціалізм повинен очиститися від марксистських догм інтернаціоналізму і класової боротьби. В Німеччині це означає, що він мусить об’єднатися з прусською традицією дисципліни і авторитету. Політичні партії і парламентські інституції повинні поступитися місцем політичній та економічній ієрархії, а індустріальний робітничий клас, зокрема, слід привести до покори. Основне питання, на думку Шпенглера, в тому, що чим керує: ринок державою чи держава ринком. Перша ідея — англійська, друга — німецька. Шпенглерівська концепція здорового суспільства у ключових моментах збігалася з тією, якою послуговувався націонал-соціалізм: політичний клас юнкерів-промисловців, землеробська економіка осілого селянства — достатня промисловість, щоб забезпечити воєнну могутність, а робітничий клас привчався до покори і позбавлявся незалежних профспілок, що забезпечували йому політичний вплив. З допомогою цих засобів, якби їх лише вдалося поєднати, як сподівався Шпенглер, Німеччина стане на чолі континентальної імперії, що зможе конкурувати з англійською або затьмарити її.

Схожою була думка Моелера ван ден Брюка. Наскрізною темою «Третього рейху» було те, що «кожен народ має свій власний соціалізм», але в ідеалі це соціалізм, що «розпочинається там, де закінчується Маркс». Будучи євреєм, Маркс недооцінював будь-які ідеальні вартості, і зокрема національні вартості. Справжній національний соціалізм не матеріалістичний, а ідеалістичний. Він не є пролетарський, бо «пролетарі — ті, що залишаються на дні». Його слід очистити від будь-яких елементів лібералізму, що служить фальшивим фасадом для плутократії, і ліберальної демократії — смерті націй. Він залежить від «волі нації, яка знає, чого хоче», очолювана великим вождем, здатним виразити її волю. В такому соціалізмі класова боротьба змінюється національною солідарністю, бо лише монолітна нація є достатньо сильна, щоб вистояти у європейському хаосі.

Єдине питання в тому, чи стане у національних елементів німецьких трудящих класів сили і волі розвернути пролетарський передній край у націонал-соціалістичному напрямку; або, радше, розвернути його у протилежний бік так, що сили, які націлювалися на класову війну проти власної нації, опиняться віч-на-віч з іноземним ворогом.

Вираз «націонал-соціалістичний» в цьому пасажі не стосується гітлерівської партії, але його використання виказує ті мотиви, що спонукали Гітлера пристати на цю назву.

Важко сказати, та й не важливо, чи перебував Гітлер під впливом «прусського соціалізму». «Третій рейх» був перевиданий за підтримки Гебельса 1931 року, але після того, як з партії були виключені соціалісти, на Брюка почали дивитися всього лише як на «літератора». Однак цілком очевидне те, що гітлерівський план організації партії, як його він описує наприкінці першого тому «Майн кампф», залежав від об’єднання націоналістів і соціалістів. У 1918 році німецький народ, за його словами, був «розірваний на дві частини». Його націоналістська частина, що «включає шари національної інтелігенції», — боязлива і безсила, позаяк вона не змогла достойно пережити поразку у війні. З другого боку, переважна більшість робітничого класу, організованого у марксистські партії, «свідомо нехтує національними інтересами». Але ж до цієї частини «належать насамперед ті елементи нації, без яких національне відродження немислиме і неможливе». Вища мета нового руху — «націоналізація мас», «відновлення нашого національного інстинкту самозбереження». Очевидно також, що пропаганда Гітлера була хитро розрахована на те, щоб привабити робітничий клас, занурений у марксистську ідеологію. Нація відіграла ту ж таки утопічну роль, що й безкласове суспільство, а класову боротьбу змінила боротьба «бідних» націй проти сил єврейської демократичної плутократії. Його обіцянки економічного піднесення були безмежні, але абсолютно невиразні, — це було необхідно, щоб антимарксисти не були зневажені.

Таким чином, фашизм і національний соціалізм були спробами об’єднати всіх членів нації, ігноруючи або припиняючи всіляке протистояння між групами й інтересами, і підпорядкувати всі ресурси країни її урядові. Вони були соціалістичними в подвійному сенсі: апелювали до публіки, популярні політичні рухи якої вже були соціалістичними, і вимагали радикального контролю над бізнесом і промисловістю. Вони не були соціалістичними, позаяк не мали будь-якого серйозного наміру щодо перерозподілу національного доходу в інтересах робітничого класу. Вони були націоналістичними також у подвійному сенсі: жодне інше почуття, крім націоналістичного, не мало достатньої розповсюдженості і достатньої сили, щоб втримати контроль над зведеними воєдино розрізненими інтересами, і націоналізм був антитезою парламентаризму й інтернаціоналізму. Вони не були націоналістичними в будь-якому сенсі, що передбачав повагу до націоналізму як культурної цінності або як моральної прерогативи всіх народів. Тим-то їхній успіх міг мати лиш один наслідок. Єдиною умовою, що дозволяє примирити розрізнені соціальні й економічні інтереси сучасної нації, є підготовка до війни. Відтак фашизм і націонал-соціалізм були, по суті, воєнними урядами, а воєнні економіки запроваджувалися не для того, щоб зарадити національній скруті, а як перманентні політичні системи. В ситуації, коли національне самовизначення було нездійсненним планом для європейського політичного устрою, вони мали намір сформувати національні ресурси задля імперіалістичної агресії проти інших націй і організувати італійський і німецький народи для імперіалістичної експансії. Вони керувалися тим, що єдиною можливою формою міжнародної організації служить, за словами Шпенглера, інтернаціоналізм, що досягається «не завдяки компромісу і поступці, а внаслідок перемоги і знищення». Їхні соціалізм і націоналізм становили антитезу індивідуальній свободі й демократії і, як сказав Муссоліні напередодні абіссінської війни, «були вищою мірою наділені чеснотами послуху, самопожертви і відданості батьківщині». Вони означали, що «все життя нації — політичне, економічне, духовне, — мусить зосередитися на тих речах, що служать нашим воєнним потребам».

Ірраціоналізм: філософська суспільна думка

Філософія, безпосереднім політичним втіленням якої стала національна воєнна експансія, конче мусила бути авантюрною. Ні раціональна думка, ні особисте щастя, ні відчутна національна вигода не могли зробити подібну мету реальною. Філософія повинна була надати швидше містичну, ніж раціональну цінність національній величі, вказати якусь віддалену і яскраву мету національної «творчості», яка одразу поклала б край моральним сумнівам людини, змусивши її прийняти дисципліну і героїзм як цілі, що не потребують жодного раціонального обгрунтування. Словом, вона повинна ствердити самодостатність волі і дії. У XIX столітті не бракувало ідей, що сприяли такій філософії. Вороги фашизму і націонал-соціалізму, як правило, характеризували ці рухи як «бунт проти розуму», а їхні теоретики не лише приставали на цю характеристику, а й підкреслювали її. Твори цих теоретиків кишіли твердженнями про те, що «життя» контролює розум, а не навпаки; що великі історичні подвиги вершилися не з допомогою розуму, а завдяки героїчній волі; що народи береже не думка, а стадний інстинкт чи вроджена расова інтуїція; що вони сягають величі, якщо їхня воля до влади долає фізичні й моральні перешкоди. Бажання щастя постійно інтерпретувалося тут як нікчемний мотив порівняно з героїзмом, самопожертвою, обов’язком і дисципліною. Демократичні ідеали свободи й рівності, громадські й політичні права конституційного і представницького уряду виставлялися як застарілі пережитки філософського раціоналізму, що досягнув своєї кульмінації під час Французької революції. «Безплідний інтелектуалізм» — стандартний зневажливий термін, з допомогою якого фашизм і націонал-соціалізм характеризував усі ворожі політичні теорії, — як ліберальні, так і марксистські. Філософський ірраціоналізм був притаманний європейській думці на протязі всього XIX століття, але не робив там погоди, оскільки приваблював не так науковців чи академічних вчених, як художників і літераторів, і був критичний в тому сенсі, що відображав настрої невдоволення і невлаштованості. Сучасне промислове суспільство рідко буває надійною домівкою для художників або містиків. Ірраціоналізм постав з того досвіду, що життя — надто тяжке, надто складне і надто нетривке, аби його можна було звести до якоїсь формули, що природою керують темні й незбагненні сили, непідвладні науці, а формалізоване суспільство нестерпно закостеніле і поверхове. Тим-то він протиставляє розуму інший принцип розуміння і дії. Це може бути інтуїція генія, мовчазна спритність інстинкту чи рішучість волі і чину. Якими б не були її визначення, ця сила протиставлялася розуму як така, що була творча, а не критична, глибока, а не поверхова, природна, а не умовна, некерована і демонічна, а не методична. Ретельне зважування очевидного і систематичне дослідження факту — буржуазні достоїнства, не варті генія чи святого.

Хоча такий ірраціоналізм рідко мав якісь позитивні політичні чи соціальні наслідки, він об’єднував дві тенденції, що водночас були логічно протилежні й емоційно сумісні. Це був культ народу чи нації, з одного боку, і культ героя, генія чи великої людини — з другого. Часом народ уявлявся тут колективно, як носій і джерело цивілізації; з його духу містично постають мистецтво і література, право і уряд, мораль і релігія, — все, позначене духовними якостями національної душі. В Німеччині цей культ народу був особливо притаманний літературному романтизму. Ще перед Французькою революцією Гердер протиставив «справжнє народне мислення» космополітичному раціоналізму французького і англійського просвітництва. Культ народу передбачав свідому ідеалізацію середньовічного мистецтва, що протиставлялося псевдокласицизму XVIII століття, нове відкриття фольклорної музики і «германізм» історичних теорій конституційного права й політичних інституцій. Вважалося, що в ролі творця культури народ діяв колективно, а не через окремих індивидів. Проте ця ж таки романтична тенденція могла виявлятися у формі крайнього індивідуалізму, бо, як часто думали, все по-справжньому велике у мистецтві чи політиці створене героями або рідкісними великими умами, яких час од часу народжує душа народу. Культ героя був автентичною рисою романтичної думки від Карлайла і Ніцше до Вагнера і Стефана Георге. У цій формі індивідуалізму загравання з народом, як колективом, цікаво перепліталося із зневагою до мас, як юрби індивидів. Індивідуалізм героя протистоїть демократичному егалітаризму. Він нехтує утилітарними і гуманітарними чеснотами розміреного буржуазного життя; він має песимістичну зневагу до комфорту і щастя, провадячи життя, повне небезпеки, він врешті-решт натрапляє на неминуче лихо. Це вроджений аристократ, покликаний творити демонічними силами своєї душі, і після того, як інерція посередніх умів зруйнує його, народ його боготворить.

Інтелектуальними предтечами цього типу ірраціональної думки у філософії XIX століття були Шопенгауер і Ніцше. Шопенгауер бачив позаду природи і людського життя напруження сліпої сили, що її він називав «волею», безконечну і безцільну боротьбу, невгамовне і безглузде зусилля, що бажає все і не задовольняється нічим, що творить і руйнує, але ніколи не досягає завершення. У цьому вирі ірраціональної сили тільки людський розум створює маленький острівець позірного порядку, в якому ілюзія розумності й доцільності знаходить собі хистку опору. Песимізм Шопенгауера базувався на моральній інтуїції про марноту людських бажань у такому світі, мізерність людського зусилля і безнадійність людського життя. Зокрема він вкорінювався у зневазі до нікчемних цінностей і чеснот філістера, до пихи, самовдоволеності і благодушності посередніх і вульгарних осіб, які думають, буцімто вони здатні пов’язати незбагненні сили життя і реальності законами логіки і традиції. Шопенгауер не зовсім справедливо вважав, що втіленням цієї тупої духовної гордості є його опонент Гегель. Логіці історії він протиставляє творчість генія, художника і святого, який опановує волю, не контролюючи її, а заперечуючи. Надія людства не у прогресі, а у вимиранні, в усвідомленні ілюзорності боротьби і звершення. Це звільнення, на його думку, можливе або на шляху релігійного аскетизму, або через споглядання краси, що є свідомістю без бажання. Етику повсякденного життя Шопенгауер основував на жалості, на розумінні того, що страждання неминуче і що всі люди рівні перед своїм нікчемним жеребом.

Дата добавления: 2015-09-29