Фашизм і націонал-соціалізм 2 страница

Цю дивну суміш ірраціоналізму і гуманізму, волі і споглядання рішуче відкинув Ніцше. Бо якщо життя і природа справді ірраціональні, то ірраціональність треба ствердити як морально, так і інтелектуально. Якщо досягнення безглузде в будь-якому іншому сенсі, крім того, що людська природа сліпо прагне боротьби, то людям залишається тільки прийняти і, якщо можливо, прийняти радісно, боротьбу замість досягнення; сенс криється у боротьбі і навіть у самій безнадійності боротьби. Не жалість і самозречення, а ствердження життя і воля до влади — внутрішні сили особистості. Ніцше погоджувався із Шопенгауером, що банальність, обмеженість і лицемірство варті презирства, але здолати їх до снаги героєві, а не святому. Всі моральні вартості треба «переоцінити» таким чином: замість рівності — визнання вродженої вищості; замість демократії — аристократизм мужнього і сильного; замість християнського смирення і людяності — суворість і гордість; замість щастя — героїчне життя; замість занепаду — творчість. Це й справді, як наполягав Ніцше, філософія не для мас, або радше вона вказує масам їхнє справжнє місце, як істот нижчого сорту, чий здоровий інстинкт — слідувати за своїм вождем. Раз цей здоровий інстинкт зруйнований, маси творять лиш рабську мораль, фікцію людяності, жалості і самозречення, що почасти відображає їхню неповноцінність, а фактично є витонченою отрутою, винаходом рабської підступності, покликаним стерилізувати сили творців. Бо нічого так не боїться або ненавидить посередність, як руйнівної сили оригінальності. Двома великими втіленнями такої рабської моралі Ніцше вважав демократію і християнство, що, — кожне на свій лад, — є апофеозом посередності і символом занепаду. Ніцше обнишпорює словник у пошуках термінів жорстокості, щоб описати свого героя, надлюдину, «велику біляву бестію», що долає перешкоди, зневажає щастя і творить власні закони. Але революціонерів усіх мастей, надто ж молодих революціонерів, його філософія приваблювала тим, що в ній був вирок обивательщині й вульгарності сучасної буржуазії.

Всупереч очевидній подібності ідей Ніцше і філософії фашизму та націонал-соціалізму, зв’язок між ними не такий простий, як прийнято вважати. Критики часто були схильні вбачати тут джерело, з якого обидва рухи переважно черпали свої ідеї. Самі фашисти і націонал-соціалісти були не проти того, щоб визнати це першоджерело, почасти тому, що певні подібності існували насправді, а ще більше, мабуть, тому, що їм був потрібен престиж великого письменника для підтримки власної літературної продукції, що фактично не відзначалася особливою переконливістю. Ні Муссоліні, ні Гітлер не заперечували проти їхнього визнання надлюдьми, щиро відчуваючи і відверто заявляючи про свою зневагу до мас, що їх вони очолювали. Обоє знаходили в «переоцінці цінностей» виправдання морального цинізму. Як фашисти, так і націонал-соціалісти хитро набивалися на роль «нових варварів», не зіпсованих надмірною цивілізованістю чи моральним самозреченням, і рекламували себе, як рятівників загниваючої цивілізації. Вони поділяли з Ніцше щиру ненависть до демократії і християнства. Однак у принципових аспектах користувалися ним обережно, а його твори могли безперешкодно ходити лиш у старанно дібраних антологіях. У XIX столітті знайдеться мало письменників, які так зневажали б націоналізм, як Ніцше, який вважав його не набагато кращим за вульгарний забобон. Для Ніцше найбільша гордість полягала в тому, щоб бути «добрим європейцем». Жоден німецький письменник не ставився так критично до німців другого рейху, яких він називав «рабськими душами» і для порятунку яких, на його думку, конче потрібна була домішка слов’янської крові. Єдиними періодами європейської історії, що захоплювали Ніцше, були італійський Ренесанс і Франція Людовіка XIV. Нарешті, хоч він часто і висловлювався надміру різко про євреїв, його не можна вважати закінченим антисемітом. Одного разу він назвав євреїв «найсильнішою, найстійкішою і найчистішою расою, що нині живе в Європі». Жоден націонал-соціаліст не процитував афоризму Ніцше: «Gut Deutsch sein, heisst sich entdeutshen».

Ірраціоналізм Шопенгауера і Ніцше був майже цілковито моралістичний. Однак у філософії XIX століття існували інші, тісніше пов’язані з наукою тенденції, що теж у певному сенсі були ірраціональними. Їх часто називали такими невизначеними словами, як прагматизм і позитивізм. Вони переважно постали з двох джерел: біологічного відкриття, що розум, чи інтелект, подібно до інших психічних властивостей, можна розглядати як життєвий процес, породжений органічною еволюцією, і логічного відкриття, що навіть у точних науках науковий метод містить постулати і припущення, які не є очевидними в будь-якому раціональному сенсі і можуть бути набагато легше описані з погляду умовності або вигоди. Ці дві тенденції були спільним набутком значної частини філософії XIX століття, але найпопулярнішим їхнім виразником був французький мислитель Анрі Бергсон. На відміну від афористичного моралізаторства Ніцше, /781/ ірраціоналізм Бергсона передбачав систематичне використання розуму для його (розуму) руйнування і високоінтелектуальну критику претензій наукового інтелекту бути джерелом істини. У критичному аспекті «Творча еволюція» Бергсона була аналізом, покликаним продемонструвати, що інтелект є лише фактором біологічної адаптації, який прагматично чи інструментально використовується у боротьбі за життя і контролі над людським оточенням. Функцією науки є швидше корисність, аніж досягнення істини. Однак негативний критицизм лише розчистив місце. Головною метою Бергсона було показати, що розум є слугою «життєвої сили», темної космічної енергії на кшталт шопенгауерівської волі чи гартманівського «несвідомого». Тільки інтуїція може прямо осягнути світ, яким він є насправді, — незбагненною, непередбаченою і надраціональною творчою силою. Бергсон вважав, що людині від народження властива така інтуїція, схожа на інстинкт і глибше вкорінена у життя, ніж розум, але вона значною мірою ослаблена протягом людського розвитку внаслідок надмірної залежності людини від інтелекту. Він також думав, що інтуїтивні сили можна відновити і зробити їх методичним інструментом для досягнення метафізичної істини, але нічого не міг сказати про методи. Фактично його заклик до інтуїції був звичайнісіньким запрошенням до одного з різновидів вітаїстського містицизму в біології, психології і філософії.

Філософія міфу

До кінця XIX століття філософський ірраціоналізм не мав ніяких конкретних застосувань у політиці, загалом це була філософія митців, на яку скоса позирали академічні філософи і яку зневажали політики. У психології і соціології існувала дедалі зростаюча реакція проти інтелектуалістичних чи раціоналістичних пояснень людської поведінки і відповідне акцентування «нелогічних» чинників, що виявлялося у формі інстинктивних почуттів і сил або псевдологічної раціоналізації їх. У соціології Парето це протиставлення логічного і нелогічного вилилося у циклічну теорію соціальних змін, що, як безпідставно вважали, мала вплив на Муссоліні. Політична влада обов’язково мусить належати правлячому класу, а останній домагається влади насамперед, бо він керується соціальним ідеалом, який силою збирається реалізувати. Одержимість владою і потреба її стабілізації й увіковічнення знекровлює правлячий клас; «лева» заміняє «лис». І врешті-решт на зміну старому правлячому класу приходять молодші, сильніші й жорстокіші претенденти на владу. Одначе психологічні й соціологічні теорії з наукового погляду не були ірраціональними. Соціологія Парето постала з бажання зробити соціальну науку такою ж точною, як і природничі науки.

Однак безпосереднє втілення бергсонівських ідей у соціальну філософію здійснив Жорж Сорель у «Reflexions sur la violence» (1908). Сорель довго був рішучим критиком «ілюзій прогресу» і демократії.

Оскільки його синдикалізм претендував на звання марксистського, остільки він відбирав ті елементи містичного еволюціонізму, які Маркс запозичив у Гегеля і які при бажанні неважко знайти. Капіталізм у Маркса, твердив Сорель, поводиться як «несвідоме» Гартмана; це сліпа, але хитра сила, що породжує вищі форми соціального життя, не бажаючи того. Сорель справедливо вважав, що «життєва сила» Бергсона належала до тієї ж філософської традиції, яка становила принципову антитезу гегелівській вірі в універсальну логіку історії. Отож вона годилася для того, щоб з її допомогою усунути з Маркса всі сліди економічного детермінізму чи будь-якої теорії про раціональні причини соціальних змін, залишивши класову боротьбу як вияв чистої творчої «сили» з боку пролетаріату. Бергсонівську інтуїцію, що означала пряме проникнення у творчу еволюцію, теж можна було використати для того, щоб поставити філософію на службу революції; така філософія здатна обгрунтувати безпосередню дію і загальний страйк (на противагу політичній діяльності, що її відстоювали марксистські соціалістські партії), що завжди були основними знаряддями синдикалістської стратегії. Тим-то для Сореля соціальна філософія стала міфом, візією чи символом, що згуртовував і надихав робітників у їхній боротьбі проти капіталістичного суспільства. Сорель був переконаний, що всі великі соціальні рухи, зокрема християнство, породжені міфом. Аналізувати міф чи з’ясовувати його істинність — навіть запитувати про його доцільність — безглуздо. Бо, по суті, лише образ може викликати почуття і породити згуртованість і енергію, що дозволяють групі реалізувати свої сили. Політична філософія не керівництво до раціональної дії, а стимул до фанатичної рішучості і сліпої відданості. Загальному страйку, що становив сорелівську версію пролетарського міфу, надто бракувало емоційних обертонів, щоб бути ефективним, але його ідея, що будь-яка соціальна філософія є певним різновидом міфу, стала тією частиною революційного синдикалізму, яку довгий час ревно відстоював Муссоліні. У 1909 році він написав докладну рецензію на італійський переклад книжки Сореля. Фашистська концепція природи і мети філософії в основному збігалася із сорелівською концепцією міфу. В ній ірраціоналізм філософської традиції від Шопенгауера до Бергсона отримав соціальне і політичне вираження. Одначе сам Сорель так ніколи й не зупинився на якійсь остаточній дефініції міфу. В останні роки життя він однаково прихильно ставився до фашизму, більшовизму і реакційного націоналізму, не ототожнюючи себе при цьому з жодним із них.

Потрактована як міф філософія є візією життя, а не проектом, і ще менше вона є теорією, що базується на розумі. Це радше звільнення глибинних інстинктів народу, притаманних самій «життєвій силі» або. його «крові» чи «духу». У 1922 року в промові у Неаполі, явно перекликаючись із Сорелем, Муссоліні сказав:

Нам треба створити власний міф. Міф — віра, пристрасть. Він не обов’язково мусить бути реальністю. Він — реальність остільки, оскільки є стимулом, надією, вірою і хоробрістю. Наш міф — нація, наш міф — велич нації!

На основі цього фашистського міфу італійські націоналісти на кшталт Альфредо Рокко старанно розробили доктрину, згідно з якою сучасна Італія є духовною наступницею Римської імперії. Рокко мав намір — не більше і не менше — докорінно переписати європейську історію з тим, щоб показати, що демократія — кульмінація занепаду і анархії, які почалися з падінням Риму. Ліберальна ідея індивідуальних прав була лише останнім кроком у подоланні римської ідеї державного права і авторитету, наслідком, за Рокко, напливу «германського індивідуалізму». Але навіть на протязі чорних віків національної роз’єднаності Італія залишалася відданою спадщині Риму, бо лібералізм чужий «латинському розуму». Мета фашизму — «повернути італійську думку в сфері політичної доктрини до її власних традицій, що є традиціями Риму» 2. Чудернацькі подвиги, що їх здійснив Рокко, інтерпретуючи таких видатних італійців, як Тома Аквінський і Маччіні, навряд чи підлягають критиці, бо вони були інтуїціями «латинського розуму». Годі й казати, що його поняття «германський індивідуалізм» не пережило німецького альянсу.

Між Гітлером і Сорелем не існувало, певна річ, такого безпосереднього зв’язку, як між Сорелем і Муссоліні, та в цьому й не було потреби. Гітлеру вже служили за модель Муссоліні і фашистський міф. Значення, що його він надавав у «Майн кампф» майже неперекладному слову Weltanschauung, практично передбачає те саме. «Світогляд» безкомпромісний; він вимагає повного і абсолютного схвалення, за винятком будь-якого альтернативного погляду; він непримиренний, як релігія; і він бореться проти своїх опонентів усіма доступними засобами. Він не визнає ніякої слушності за опозиційним поглядом, а є абсолютно догматичним і фанатичним. Відтак він становить «духовну основу», без якої люди не можуть бути такими жорстокими і безпринципними, якими вони повинні бути, щоб вийти переможцями у битві життя. Політика є, по суті, смертельною битвою «світоглядів».

У сутичці двох світоглядів лише брутальна сила, що застосовується послідовно і безжалісно, може вирішити справу на користь того, хто нею послуговується.

У націонал-соціалізмі цю «духовну основу» становили «кров і земля», які відігравали в Німеччині ту ж роль, що міф про імперський Рим в Італії. Незважаючи на вибудуваний навколо них імпозантний фасад псевдобіології і псевдоантропології, вони були такі ж невразливі для наукової критики, як ревізія європейської історії Рокко для історичної критики. Слово «міф», що його Альфред Розенберг використав у назві своєї книжки «Міф XX сторіччя», відверто запозичене у Сореля.

Життя раси або народу не є логічно обгрунтована філософія, а отже, не є процес, що розвивається за природними законами. Це — конструкція, утворена містичним синтезом або душевною діяльністю, яку не можна пояснити за допомогою раціональних висновків або зрозуміти, з’ясовуючи причини і наслідки... Врешті-решт будь-яка філософія, що виходить за межі формальної, раціональної критики, є не так знання, як визнання (Bekenntnis) — духовне і расове визнання, визнання достоїнств характеру.

Чистота крові промовляє гучніше, ніж розум або факт. Інший націонал-соціалістичний філософ з Гейдельберга, Ерист Крік, так говорив про цю протилежність:

Має з’явитися протистояння... крові і формального розуму; раси і цілеспрямованої раціональності; честі і вигоди; єдності й індивідуалістичної розпорошеності; воєнної доблесті й громадянської безпеки; народу й індивіда і маси.

Фашизм і гегельянство

Згідно з попередньою інтерпретацією, інтелектуальні властивості фашизму і націонал-соціалізму були зумовлені філософським ірраціоналізмом. Відтак виникає потреба розглянути їхній зв’язок із гегелівським націоналізмом і гегелівською теорією держави. Зв’язок цей був, по суті, доволі складний. На протязі XIX ст. філософія Гегеля розглядалася як логічна антитеза шопенгауерівському ірраціоналізму. Проте той варіант фашистської філософії, що його Муссоліні прийняв, вирішивши, що фашизму потрібна філософія, був одверто запозичений із італійського гегельянства. Фашизм охоче використовував гегелівську критику індивідуалізму у своїх наскоках на лібералізм і парламентаризм, хоча індивідуалізмом ще довгий час послуговувалися англійські теоретики лібералізму. З другого боку, німецькі філософи націонал-соціалізму Гегеля переважно ігнорували або, подібно до Розенберга, рішуче заперечували. Крім того, німецькі критики націонал-соціалізму звичайно вважали його несумісним із тим, що гегелівська теорія держави конкретно говорила. про німецьку політику протягом XIX ст. 1 Ключі до цих явних розбіжностей знаходяться почасти в опортуністичній природі тієї філософії, яку сповідував Муссоліні, а почасти у внутрішніх відмінностях Італії та Німеччини і в позиції, що її два рухи посідали у цих країнах.

Те, що гегелівська система, принаймні в інтенції, була принциповою антитезою ірраціоналізму, надто очевидно,’ щоб спеціально на цьому зупинятися. Осердя системи становила логіка, а її окремі частини повинні були зводитися воєдино завдяки строго раціональному діалектичному методу. То правда, що гегелівська концепція розуму була значною мірою «романтизована», а його діалектиці бракувало точності, яку він декларував і яка була необхідна, щоб зробити її (діалектику) надійним методом наукового дослідження. Але це ніяк не позначилося на його інтенції і на його розумінні соціальних змін. Останні, за Гегелем, — строго необхідні і логічні. Це залишає мало шансів героїці чи, за визначенням Рокко, «інтуїтивності рідкісних великих умів», оскільки Гегель відверто скептично ставився до значення великих людей в історії. У цьому відношенні найближчою сучасною аналогією гегелівській соціальній філософії є марксизм, а діалектичний матеріалізм своїм походженням і концепцією (за винятком метафізики), по суті, завдячує Гегелю. Тим-то спроба використати Гегеля для заперечення Маркса була чимось більшим, ніж простою філософською недоречністю. Але економічна інтерпретація історії, принаймні так само, як і політичний лібералізм, була опонентом, що його фашизм і націонал-соціалізм мусили подолати. Після першої світової війни як в Італії, так і в Німеччині слід було довести, що національна воля одним лише актом ствердження здатна компенсувати відсутність матеріальних ресурсів і зарадити своїй економіці політичними засобами. Пріоритет політичних сил над економічними був предметом віри як для фашизму, так і для націонал-соціалізму. Обидва рухи були насправді і вважали себе революційними, а точніше — контрреволюційними. Але революційні можливості гегельянства з давніх пір використовували марксисти, і попри те, що Гітлер, безсумнівно, захоплювався і копіював популістську тактику марксистських агітаторів, він добре усвідомлював, що для націонал-соціалізму філософія марксистських теоретиків неприйнятна.

Політична філософія Гегеля і політична філософія фашизму та націонал-соціалізму сходилися на грунті націоналізму і антилібералізму. Одначе ця схожість передбачала меншу спорідненість філософських світоглядів, ніж часто вважали. Гегелівський націоналізм — логічно найвразливіша частина його системи. Філософ ніколи не давав розумних пояснень, чому саме нація, а не якась інша з багатьох можливих соціальних груп, повинна наділятися моральною перевагою. Крім того, гегелівський націоналізм, хоч і передбачав моральне схвалення війни, не був імперіалістичний, бо імперіалізм несумісний із справжньою моральною повагою до національності як культурної цінності. З другого боку, ще задовго до першої світової війни націоналізм рішуче перестав опиратися на Гегеля. Націоналісти скрізь намагалися бути антилібералами і антипарламентаристами — на відміну від націоналістів періоду після Французької революції, — керуючись тим, що представницькі інститути і народний уряд суперечать сильній національній політиці. Скрізь вони прагнули бути мілітаристами і звеличувати сумнівну духовну цінність воєнної доблесті. Скрізь вони вдавалися до гегелівських аргументів проти індивідуальної свободи і рівності, але це свідчило про необізнаність із гегелівською філософією. Німець, який прочитав «Політику» Трайчке, або француз, який знав про таких монархістів, як Морес чи Барес, могли мало дізнатися про націоналізм від Гегеля. Свого часу гегельянство якнайкраще прислужилося запровадженню національних ідей в європейську політичну традицію, але його місія вже давно вичерпалася.

Коли Муссоліні вирішив, що фашизму потрібна філософія, він, очевидно, поставив завдання перед Джованні Джентіле, який, подібно Бенедетто Кроче, довго ототожнювався з італійською школою гегелівської філософії. Джентіле мав гегелівську теорію держави, але не мав достатньо часу, щоб нею скористатися. Муссоліні прийняв те, що йому запропонував Джентіле, і в результаті теорією італійського фашизму стала теорія «держави», її вищості, священності і всеохопності. Його девізом зробилися слова:

Все для держави; ніщо проти держави; ніщо поза державою.

Оскільки Муссоліні вже очолював уряд, то його владу легко було ототожнювати з владою держави. Раз держава — втілення «етичної ідеї», то фашизм міг подаватися, як форма високого політичного ідеалізму, на противагу самозваному матеріалізму марксистів, і як моральна чи релігійна концепція суспільства, на противагу класовій боротьбі й політичному лібералізму, потрактованому, як виключно егоїстичний і антисоціальний індивідуалізм. Це була, по суті, лінія, якої Муссоліні дотримувався у своїй енциклопедичній статті:

Фашизм, нині і завжди, вірить у святість і героїзм; тобто — у дії, що не зумовлені безпосередньо чи опосередковано економічним мотивом. І якщо заперечити економічну концепцію історії, згідно з теорією якої люди — не більше, ніж маріонетки, що носяться туди й сюди на хвилях випадку, тоді як справжні рушійні сили абсолютно їм не підвладні, то це означає заперечити також існування постійної і незмінної класової війни — природного наслідку економічної концепції історії. І насамперед фашизм постає проти того, що класова війна здатна бути домінуючою силою в перебудові суспільства... Фашизм заперечує можливість матеріалістичної концепції щастя, залишаючи її тим, хто її винайшов, — економістам першої половини XIX cm.: тобто фашизм заперечує законність рівності, квітучого благополуччя, що звело б людину до тваринного рівня, змушуючи піклуватися лиш про одне — бути ситим і добре харчуватися, — а відтак зумовило б деградацію людства до суто фізичного існування.

Тим-то фашизм є по-справжньому «релігійною концепцією, що розглядає людину в іманентному зв’язку з вищим законом, об’єктивною волею, яка перевищує окремого індивіда і підносить його до усвідомлення своєї приналежності до духовної спільноти». Останню ж творить і уособлює радше держава, ніж нація.

Нація не породжує державу; це застаріла натуралістична концепція... Швидше держава породжує націю, наділяючи волею, а значить — справжнім життям народ, свідомий своєї моральної єдності... Справді, держава, як вираження універсальної етичної волі, творить право на національну незалежність.

У цих пасажах, без сумніву, дуже відчутна гегелівська мова, але присутність справжнього гегельянства тут зовсім незначна. Звісно, синдикалістський соціалізм, в якому зростав Муссоліні, не мав нічого спільного з Гегелем і небагато — з Марксом. 1920 року статті Муссоліні ще таврували державу, як «велике прокляття» людства, а 1937 року він прийняв расову теорію з огляду на німецький альянс. У Джентіле теорію фашистської «держави» часом важко відрізнити від апології тероризму. Фашистські штурмові загони, що розганяли мітинги антифашистських профспілок, на його думку, «насправді були силою держави, ще не народженою, але в процесі формування». Більше того, згідно з Джентіле, сила — право, а свобода — підкорення. «Завжди максимальна свобода співпадає з максимальною силою держави... Будь-яка сила — моральна сила, бо вона завжди є вираження волі; і який би аргумент не використовувався — проповідь чи палиця, — його ефективність може полягати тільки у здатності врешті-решт прийняти внутрішню підтримку людини і змусити її пристати на нього». Фашистська теорія держави Джентіле насправді була тільки карикатурою на гегельянство. Найвизначніший італійський гегельянець Бенедетто Кроче був також найбільш серйозним опонентом фашизму серед італійських філософів. Ще задовго до виникнення фашизму він зауважив, що навіть метафізика Джентіле містила елементи ірраціоналізму, запозичені у Ніцше, і навряд чи була гегельянською. На відміну від гегельянського фасаду, спорудженого Джентіле для італійського фашизму, націонал-соціалізм ніколи не видавав себе за теорію «держави». «Майн кампф» містить багато пасажів, у яких Гітлер стверджував, що держава — не мета, а засіб, що її слід відкинути, якщо її політика загрожуватиме народному добробуту. Ніщо не було так чітко сформульоване у націонал-соціалістичній філософії, як твердження про те, що арійська чи нордична раса, нордичний народ — творець і носій культури, який встановлює норми моралі і політики. Іншими словами, гітлерівська філософія була взірцем «застарілої натуралістичної концепції», що її Муссоліні зрікся на користь «етичної ідеї» держави.

Усвідомлення обов’язку, виконання обов’язку і покора не є самодостатніми цілями, як і держава, але всі вони призначені бути засобами, що уможливлюють і оберігають існування в цьому світі людської спільноти, що не відає різниці у своїй психічній і фізичній гармонії.

Було б, звісно, марно прагнути робити якісь категоричні висновки з використання таких туманних слів, як фашистська «держава» чи націонал-соціалістичний «народ». Тим не менш, відмінність слововжитку в обох випадках відповідала певним історичним реаліям. Коли Гітлер писав «Майн кампф», він перебував у тюрмі як лідер дискредитованої банди незаконних революціонерів. Не існувало більшої недоречності, ніж твердження про те, що Німеччині потрібна «держава», адже двом поколінням німців утовкмачували, що вони вже її мають. Крім того, німецької революції 1918 року стосується той важливий факт, що хоч вона й провалила кайзера, але зовсім мало ослабила офіційний правлячий клас і не завдала серйозної шкоди тим бюрократичним процесам, з допомогою яких провадилося щоденне управління. Як уже йшлося в попередньому розділі про Гегеля, ці процеси були конкретним змістом, що закріплювався за словом «держава» у гегелівській теорії конституційного уряду. Воно не передбачало політичного лібералізму, але свідчило про значний ступінь громадянської свободи і, безперечно, високий ступінь регулярної легальної процедури. В Італії Муссоліні сміливо міг репрезентувати фашизм, як спробу створити таку правлячу машину, бо вона фактично ніколи не існувала в італійській політиці. Весь апарат покликаної до життя корпоративної держави міг, таким чином, отримати раціональне обгрунтування. Але було б абсурдно для Гітлера імітувати цю стратегію в Німеччині, де його проблема частково полягала в тому, щоб зруйнувати бюрократію. У більшості німців слово «держава» асоціювалося з бюрократичними процедурами другого рейху. Теорія расового, арійського, чи нордичного, народу набагато більше відповідала намірам націонал-соціалізму з його концепцією керівної ролі і запроваджуваним тоталітарним режимом. Тому філософія націонал-соціалістичної диктатури визначалася не штучним гегельянством італійського руху, а теорією расового народу, сконструйованою на підтримку німецького руху. Остання складалася, по суті, з двох частин: по-перше, із споріднених теоретичних ідей крові і землі, раси і життєвого простору і, по-друге, з практичного застосування їх у тоталітарному управлінні.

Народ, еліта і вождь

У націонал-соціалістичних творах жодна риторична фігура не повторюється частіше, ніж фігура організму і його органів, для вираження зв’язку між індивідом і нацією, членом якої вона є. 1927 року Муссоліні писав про це в італійській робітничій хартії, що розпочинається так:

Італійська нація — організм, наділений цілями, життям і засобами боротьби, що перевищують ті, які притаманні окремим індивідам або групам індивідів, що її складають.

Аналогія, звісно, була стара, як світ. З часів Руссо її посилено використовували критики індивідуалізму, часто-густо неймовірно розширюючи. Переважно вона не означала нічого конкретного, за винятком тієї очевидної етичної ідеї, що люди, крім прав, мають ще й обов’язки. Але слово «органічний» довго було наділене містичними й віталістичними коннотаціями, що не знаходили достатнього біологічного обгрунтування. Націонал-соціалістична концепція расового народу розвинула ці непевні здогади у філософію, забезпечивши їм наукову — фактично псевдонаукову — підтримку. У результаті з’явилося містичне поняття народу й паралельні теорії крові та землі, в яких воно розроблялося. З практичних міркувань у центрі всього комплексу перебувало поняття Вождя і його зв’язок з народом. Націонал-соціалістична політична теорія становила філософію народу і держави, що відповідає народу. Так, Гітлер у «Майн кампф» неодноразово проголошував націонал-соціалізм теорією народної, чи «фолькової» держави.

Вищою метою «фолькової» держави є турбота про збереження тих головних расових елементів, що, заміняючи культуру, творять красу і достоїнство вищої людяності. Отож ми, як арійці, здатні уявляти собі державу лише у вигляді живого організму нації, що не тільки сприяє збереженню цієї нації, але завдяки вдосконаленню духовних та ідеальних здібностей провадить її до вищої свободи.

Вживання винайденого слова «фольковий» у наведеному пасажі є визнанням з боку перекладачів того, що в англійській мові немає відповідника з коннотаціями німецького слова Volk (народ) і похідних від нього слів, надто ж тих, що використовувалися націонал-соціалістичною теорією. Центральну ідею цієї теорії становила ідея расового народу, або «органічного народу». Народ не можна охарактеризувати як расу в будь-якому сенсі, що пов’язаний з біологічним значенням останньої, бо він стосується культури, що її практично завжди можна навчитися чи набути, але не можна успадкувати. Він не тотожний нації, бо націонал-соціалістична теорія вкладала в нього біологічний зміст. Його не назвеш народом, бо це колектив, у якому кожна реальна особа — лиш тимчасовий носій його справжньої, але абсолютно неемпіричної сутності. Стефан Георге назвав це «темним лоном зростання», і загалом саме такі метафоричні висловлювання були б найкращим тлумаченням слова Volk (народ), оскільки значення його практично неможливо з’ясувати. З темного лона зростання постають расовий народ і індивід; індивід завдячує народові всім, чим він є, і всім, що він робить; він причетний до народу в силу свого народження і має вагу тільки тому, що в даний момент реалізує його невичерпні можливості. Індивіда єднає із співвітчизниками «містична святість кровних уз». Найкраще виховання індивіда — підготовка до служби на благо народу, а найвища честь — прислужитися для його збереження і зростання. Цінності індивіда — як етичні й естетичні ідеали, так і наукова істина, — походять від народу і мають сенс лиш тоді, коли підтримують і плекають його. Відтак за своїм достоїнством чи вартістю індивіди в жодному разі не є рівними, адже вони різною мірою втілюють реальність народу. Радше вони утворюють ієрархію природних начальників і природних підлеглих, а інститути народу повинні розрізняти ці ступені вартості з відповідними градаціями влади і привілею. У центрі знаходиться Вождь, оточений своїми найближчими послідовниками, а скраю — маса непомітних індивідів, яких він очолює. Таким чином, націонал-соціалістична теорія суспільства і політики включала три елементи: маси, правлячий клас, або еліту, і Вождя.

Дата добавления: 2015-09-29