Фашизм і націонал-соціалізм 3 страница

На перший погляд націонал-соціалістичне трактування народу в цілому виглядає напрочуд суперечливим. Ні Гітлер, ні Муссоліні ніколи не приховували своєї зневаги до нього. Переважна більшість будь-якої нації, за словами Гітлера, не здатна ні на героїзм, ні на самостійне мислення; вона — ні добра, ні погана, а посередня. У соціальній боротьбі вона інертна, але покірливо йде за переможцем. Її інстинктивною реакцією є страх перед оригінальністю і ненависть до вищого за неї, проте найбільше її бажання — знайти собі вождів. Вона байдужа до інтелектуальних або наукових аргументів, що їх неспроможна зрозуміти, й відгукується лищ на грубі і сильні почуття на кшталт ненависті, фанатизму й істерії. Її можуть пройняти тільки найпростіші докази, що повторюються безугавно і завжди у фанатично однобокій манері, з безпринципною байдужістю до правди, неупередженості й чесності.

Великі маси — лиш частина природи... Їм потрібна перемога сильнішого і знищення або беззастережна капітуляція слабкішого.

З іншого боку, ні Гітлер, ні Муссоліні ніколи не сумнівалися, що їхня позиція залежить від інспірованої ними фанатичної відданості й самопожертви. Те, що вони інспірували, було простою очевидністю. Якщо вже знято всі заборони з використання тероризму, а вони використовували його постійно й систематично, то націонал-соціалізм і фашизм були справжніми масовими рухами і завдячували своєю владою цій обставині. Тероризм був лиш логічним продовженням пропаганди, оскільки, як цинічно зауважив Джентіле, націонал-соціалістичний «аргумент» сам становив різновид інтелектуальної довбні. Характерною прикметою націонал-соціалістичної пропаганди було чергування лайки і лестощів — можливо, у психологічному плані це апеляція до якогось первісного відчуття гріха і спокути, — і такий метод цілком відповідав теорії. Бо загалом люди наділені не інтелектом, а стихійною здатністю інтуїції і волі. Глибоко в людській природі знаходиться «той надійний стадний інстинкт, який вкорінюється у єдність крові і який оберігає націю від загибелі, особливо в моменти небезпеки». Або, як про це говорить Муссоліні: «Здатність сучасної людини до віри — безмежна». І це, звісно, віра, що рушить гори. І Муссоліні, і Гітлер, без сумніву, щиро, як і завжди, вірили, що

всі великі рухи є рухи народу, є вулканічні виверження людських пристрастей і духовних почуттів, розбурхані або жорстокою богинею убозтва, або смолоскипом слова, пожбуреним у маси.

Масам, що лише скоряються і з примусу забезпечують руху вагу і силу, націонал-соціалістична теорія протиставляла природну аристократію, провідний і правлячий клас, чи еліту, яка забезпечує провід й інтелект. Залежний од мас, націонал-соціалізм претендував на «справжню демократичність», не визнаючи при цьому жодної слушності в їхніх політичних поглядах і не вірячи, що будь-який процес народної освіти може щось докорінно змінити. У цьому відношенні його теорія перебувала в руслі найреволюційніших філософій XX ст. — синдикалізму, у якому зростав Муссоліні, і ленінської теорії партійної організації. Ще до того, як він став фашистом, Муссоліні називав партію «маленьким, твердим, рішучим осередком» 1. Націонал-соціалізм тільки витлумачив цю ідею, як універсальний біологічний факт. Процес добору еліти відбувається шляхом вічної боротьби за владу, що властива природі. Націонал-соціалістичний правлячий клас постає, як расово найбільш довершений, чи, може, точніше було б сказати, — виникає з «темного лона зростання», як природні вожді народу.

Світогляд, який, заперечуючи демократичну масову ідею, прагне віддати цей світ найкращим людям... мусить також логічно дотримуватися цього аристократичного принципу і серед них, гарантуючи лідерство й найбільший вплив... найкращим головам.

Відтак добір еліти — природний процес, цілком відмінний від механічного засобу підрахунку голосів. Еліта репрезентує народ тільки тому, що вона чіткіше й виразніше втілює його внутрішню волю до влади.

Світова історія твориться меншинами, тільки-но ця нечисленна меншина з’єднується з волею і рішучістю більшості.

Очолює націонал-соціалістичну еліту Вождь, в ім’я якого все вершиться, який бере на себе всю «відповідальність», але вчинки якого ніде не можуть бути оскаржені. Між вождем і народом існував, по суті, містичний, чи ірраціональний зв’язок. Макс Вебер називав його «харизматичним», що простіше можна було б виразити так: вождь був своєрідним талісманом, «щастям» руху. Він паросток народу, його з’єднують з народом містичні узи крові, він черпає наснагу від своїх расових коренів, провадить своїх людей з допомогою надійної інтуїції, що нагадує тваринний інстинкт, привертаючи їх до себе завдяки властивості, що не має нічого спільного із силою, породженою інтелектуальним переконанням. Він — геній або герой, що трактується, як людина чистої раси. Вишуканою мовою, яка, здається, відповідає ідеї, вождь «височить, наче якесь сильне і величне дерево, що живиться безліччю коренів».

Він — «жива сутність незліченних душ, охоплених єдиною метою». Не так поетично, але в цьому ж дусі Гітлер у «Майн кампф» характеризував вождя з погляду пропаганди. Вождь не вчений і не теоретик, а психолог-практик і організатор-психолог, бо він мусить володіти методами здобуття якомога більшої кількості пасивних прибічників; організатор, бо йому треба вибудувати монолітну організацію послідовників, щоб закріпити свої здобутки. Лиш ті частини книжки можна назвати методичними, що стосуються пропаганди і вдосконалення автора у цьому мистецтві. Жоден трюк не пройшов повз увагу: перевага усного слова над написаним; ефекти освітлення, атмосфери, символіки і юрба; перевага мітингів, що скликаються вночі, коли ослаблена сила опору навіюванню. Керівництво провадиться з допомогою майстерного використання навіювання, колективного гіпнозу та всіх різновидів підсвідомої мотивації; успішність його залежить від «розумної психології» й «здатності відчувати розумові процеси широких мас населення». Вождь маніпулює людьми так, як художник формує глину.

Расовий міф

Ідею народу і вождя підтримувала загальна теорія раси і зв’язку між расою і культурою, а конкретніше — міф про арійську, або нордичну расу та її місце в історії західної цивілізації. Відтак расова теорія та паралельна й допоміжна теорія життєвого простору були основними елементами націонал-соціалістичної ідеології. Расова проблема вважалася фундаментальною соціальною проблемою, а також ключем до історії. У «Майн кампф» Гітлер пояснював падіння другого німецького рейху його неспроможністю збагнути важливість раси, а Альфред Розенберг, який став офіційним філософом націонал-соціалізму, зробив боротьбу рас і притаманних їм типових культурних ідей принципом для пояснення еволюції європейської цивілізації. На цій філософії історії, що підкріплювалася даними біологічної і антропологічної науки, мала базуватися політика націонал-соціалізму, як політичного чи соціального руху. Насправді ж расова теорія націонал-соціалізму зовсім мало залежала від будь-яких наукових досліджень генетики чи раси, як біологічного феномена. Вона була наскрізь псевдонаукова. Значною мірою це був міф, винайдений для підтримки політичного шовінізму, і основувався він на расовому забобоні, зокрема на антисемітизмі.

Як і решта частин націонал-соціалістичної ідеології, її версія расового міфу компілювалася з ідей, що довгий час були актуальні. Слово «раса», вжите без будь-якого точного біологічного значення, і претензія на походження від буцімто основної арійської раси використовувалися задля піднесення національної гордості як французів і американців, так і німців. Либонь, вперше подібні настрої висловив француз Гобіно в середині XIX ст., який, однак, використовував їх не для підтримки націоналізму, а на користь аристократії в її протистоянні демократії. На зламі сторіч онімечений англієць Гастон Стюарт Чемберлен і його тесть Ріхард Вагнер популяризували арійський міф у Німеччині. Істотна відмінність між Гобіно і Чемберленом полягала в тому, що останній обстоював претензію германізму на національну вищість. Після першої світової війни це був порятунок від національного приниження. Подібна расистська література, хоч і підтримувала дуже різні рухи в багатьох країнах, загалом була антиліберальна, імперіалістична й антисемітська. У Німеччині антисемітизм дався взнаки ще з часів Мартіна Лютера; ті стандартні звинувачення, що їх націонал-соціалізм висував проти євреїв, — про єврейську природу капіталізму й марксизму і про те, що єврейська змова існує для завоювання світу, — носилися в повітрі на протязі десятиріч. Отож в націонал-соціалістичному понятті расового народу відбилося багато нюансів знайомої догми, що основувалася на міцному забобоні й переконанні, що кожна нація мусить вірити в свою винятковість.

Основні постулати расової теорії знайшли чітке, хоч і не зовсім послідовне вираження у «Майн кампф». Коротко їх можна було б підсумувати так. По-перше, весь соціальний прогрес відбувається як боротьба за вижиття, в якій сильніший залишається, а слабкіший знищується. Ця боротьба триває всередині раси, приводячи до появи природної еліти, а також між расами й культурами, що виражають іманентні властивості різних рас. По-друге, гібридизація змішуванням двох рас завершується занепадом вищої раси. Таке расове змішування — причина культурногр, соціального й політичного занепаду, але раса може очиститися, бо гібриди мають тенденцію до вимирання. По-третє, хоча культурні й соціальні інститути безпосередньо виражають природні творчі сили раси, всі вищі цивілізації чи важливі культури є породженням однієї раси або, в кращому разі, — кількох. Раси можна поділити на три типи: культуротворча, або арійська раса; культуроносні раси, що здатні переймати і адаптувати, але неспроможні творити; і культуроруйнівна раса, а саме — євреї. Культуротворча раса потребує «допомоги» у формі праці і служби, виконуваних нижчевартісними расами. По-четверте, у культуротворчому арійстві самозбереження з егоїзму перетворюється на турботу про спільність. Не так інтелект, як обов’язковість та ідеалізм (честь) — видатні моральні якості арійства. Ці тези лиш виражають в загальній формі характеристики, що ними націонал-соціалізм наділяв народ, еліту й Вождя.

Расова теорія лягла в основу філософії історії Альфреда Розенберга, викладеної у «Der Mythus des 20. Jahrhunderts» (1930), що був наріжним каменем націонал-соціалістичної теорії. Вся історія, за Розенбергом, мусить бути переписана й перетлумачена у світлі боротьби між расами та їхніми ідеалами, а точніше — боротьби між арійською або культуротворчою расою і усіма нижчими людськими породами. Розенберг вважав, що ця раса розповсюдилася з певної точки розсіювання, розташованої на півночі, мігрувала в Єгипет, Індію, Персію, Грецію і Рим й стала творцем усіх цих древніх цивілізацій. Всі старожитні культури занепадали тому, що арійці змішувалися з нижчими расами. Тевтонські відгалуження арійської раси, ведучи багатовікову боротьбу проти «расового хаосу», що поглинув Рим, породили все, що має моральну або культурну вартість в сучасних європейських державах. Вся наука і все мистецтво, вся філософія і всі великі політичні інститути були створені арійцями. Їм протистоїть паразитична антираса — євреї, які створили сучасні расові отрути: марксизм і демократію, капіталізм і фінанси, безплідний інтелектуалізм, занепадницькі ідеали любові і смирення. Все, що варте збереження у християнстві, відображає арійські ідеали, а сам Ісус був арієць, але християнство назагал зіпсувала «етрусько-єврейсько-католицька система» церкви. Справжню німецьку релігію, без догми або магії, на думку Розенберга, можна знайти у середньовічному німецькому містицизмі, зокрема у Екгарта. XX ст. найбільше потребує нової реформації, оновленої вірою в честь, як вищу цінність особистості, сім’ї, нації і раси.

Ту філософію, на якій базувалася ця імпозантна реконструкція історії, можна було б назвати різновидом расового чи біологічного прагматизму. Всі ментальні і моральні властивості пов’язані з расою (rassengebunden). «Душа — раса, побачена ізсередини». Ці властивості зумовлюються вродженими інтуїціями або мислительними формами, а всі расові проблеми чи рішення залежать від притаманного їй (расі) типу мислення. Ті питання, що ними переймається представник нордичної раси, позбавлені сенсу для єврея. «Знання, що виражене з максимально можливою для раси повнотою, наявне в її першому релігійному міфі». Відтак не існує ні загальних критеріїв моральної й естетичної вартості, ні загальних принципів наукової істини. Сама ідея істини, доброти і краси, що відкрита для розуміння і поцінування людей різних рас, — один з виявів занепаду інтелектуалізму. Кожна раса стоїть перед залізною необхідністю придушувати все іноземне, бо воно шкодить ментальній структурі расового типу. Раз істина «органічна» — тобто є втіленням вроджених расових можливостей, — то її критерієм служить здатність науки, мистецтва чи релігії вдосконалювати форму (gestalt), внутрішні цінності, життєву силу раси. Будь-яка творча філософія — твердження чи кредо (bekenntnis), що водночас виражає притаманну расовому типу інтуїцію і вольовий акт, спрямований на панування цього типу. Серед декларацій на підтримку Гітлера, що виголошувалися Націонал-соціалістичною асоціацією викладачів, одна належала філософу Мартіну Гайдегеру. По суті, це парафраз Розенберга:

Істина — відкриття того, що робить людей впевненими, вільними і дужими в їхніх діях і знаннях. Від такої істини бере початок справжня воля до пізнання, і ця воля до пізнання обмежує потребу знати. Саме завдяки їй врешті-решт встановлюються межі, у які повинні ставитися справжні проблеми і в яких повинні вестися справжні дослідження. З такого джерела ми виводимо науку, що у необхідності відповідального існування пов’язана з народом... Ми повинні звільнитися від ідолопоклонства перед необгрунтованою і безсилою думкою.

Обгрунтовуючи тотожність своєї арійської раси, Розенберг вдається до туманних аналогій з мистецькими стилями, моральними ідеалами і релігійними переконаннями, аналогій значною мірою фантастичних і цілковито суб’єктивних. Крім того, його філософія відкрито проголошувала себе міфом. Однак з утвердженням націонал-соціалізму в Німеччині расову теорію почали розробляти, як «наукову» антропологію, зокрема під орудою Ганса Ф.К. Гюнтера, який був професором соціальної антропології в Єні. Загалом жоден біолог чи антрополог, не зв’язаний з теорією, ніколи не вірив ані в існування біологічних критеріїв расової вищості, ані в те, що расові характери пов’язані з культурою, і подібні ідеї відкидалися безліч разів. На жаль, наукове заперечення майже безсиле супроти теорії, що залежить від волі до віри або до інтуїції, вкоріненої у кров. До того ж дуже часто расова теорія, як в націонал-соціалізмі, так і будь-де, перебуває у сфері, що її Торстейн Веблен назвав «прикладною психіатрією», тобто є мистецтвом використовувати забобон для досягнення прихованої мети. Це не значить, звісно, що в расову теорію ніхто щиро не вірив — антисеміти достатньо щирі, — йдеться лиш про те, що ірраціоналісти потурали прийняттю бажаного за дійсне. Навіть горезвісним фіктивним «Протоколам сіонських мудреців» вірили настільки, що Гебельс міг записати у своєму щоденнику: «Нації, що першими розкусили єврея... мають шанс посісти своє гідне місце в пануванні над світом». Критерієм расової теорії має бути не її істинність, а наслідки, що їх вона породжує, і цілі, що їм вона служить.

Расова теорія мала потрійний вплив на політику націонал-соціалізму. Передусім вона вела до загальної політики сприяння росту населення, зокрема тих його елементів, що вважалися арійськими, внаслідок субсидування шлюбу й багатодітних сімей, навіть якщо перенаселеність Німеччини зумовлювала потребу територіальної експансії. Така політика виливалася у фактичне заохочення незаконнонароджених дітей. По-друге, расова теорія породила євгенічний закон 1933 року. Удавано він мав на меті запобігти розповсюдженню спадкових хвороб, та насправді виражав загальну політику стерилізації, або викорінювання фізично й духовно дефективних суб’єктів. Втілювалася ця політика з варварською жорстокістю. Передбачалося, що євгенічна вигода була чимось більшим, ніж компенсацією за етичне й соціальне виродження, але расова теорія, звісно, базувалася на етичному постулаті, який заперечував співчуття й милосердя до слабкого. По-третє, — і найхарактерніше, — расова теорія спричинилася до появи антиєврейського законодавства 1935-го і 1938 pp. Воно теж передбачало збільшення або збереження чистоти раси. Згідно з ним, вважалися незаконними шлюби між німцями й особами на одну четверту (або більше) єврейського походження, власність євреїв експропріювалася, їх позбавляли професій і приватних підприємств, зводили до найнижчого громадянського статусу, трактуючи радше як «державних підданців», аніж громадян. Подібні заходи сягнули своєї кульмінації в політиці тотального знищення, що, згідно з пророцтвом, яке Гітлер висловив 1939 року, має стати результатом нової війни, а також залучення вцілілих євреїв до примусових робіт.

Антиєврейську політику націонал-соціалізму можна описати виключно як вершину жорстокості в сторіччі, що не відзначається особливою гуманністю. З логічного погляду, однак, застосування расової теорії до євреїв мало випадковий характер. Вона могла застосовуватися і, в міру того як політика Гітлера поширювалася на захоплені Німеччиною східні землі, справді застосовувалася до інших народів. Так, в окупованій Польщі українцям надавалася перевага порівняно з поляками, хоч вони й не мали рівного статусу з німцями; поляки зберігали принаймні номінальну свободу, а євреї фактично були обернені в рабів. Загалом расова теорія передбачала градацію громадянського й політичного статусу, із збереженням влади і привілеїв за тими, хто вважався расовими німцями, і з численними підлеглими народами, що вишиковувалися за ними у спадній вартісній послідовності. Одне слово, як сказав Гітлер у «Майн кампф», ця теорія передбачала панівну расу й «допоміжні» раси, покликані їй служити. Але оскільки раса (як її тлумачила теорія) була фіктивною, то це означало, по суті, що націонал-соціалістичне правління може на расовому грунті придушувати й експлуатувати будь-яку етнічну групу. Таким чином, расова теорія була лише способом логічного обгрунтування панування націонал-соціалістичної еліти.

Ті приховані цілі, що їх завдяки расовій теорії й антисемітизму прапгула досягти націонал-соціалістична філософія, мають умоглядніший характер, бо вони знаходяться в туманній сфері масової психології. Але очевидно, що вони сприяли утвердженню націонал-соціалізму принаймні двома способами. По-перше, антисемітизм дозволив об’єднати різні ненависті, страхи, образи й класові протиріччя у страх перед єдиним реальним ворогом. Страх перед комунізмом перетворився на страх перед єврейським марксизмом; обурення проти підприємців стало ненавистю до єврейського капіталізму; національна небезпека — єврейською змовою на світове панування; економічна небезпека — ненавистю до єврейського контролю над крупним капіталом. Те, що всі ці безпідставні твердження про єврейське панування були перебільшенням, не мало жодного значення. Євреї перебували в положенні, що ідеально відповідало тій ролі, яку їм відвела расова теорія. Вони становили меншість, проти якої довго накопичувалася упередженість; вони були достатньо сильні, щоб їх боятися, але досить слабкі, щоб нападати на них безкарно. З цього погляду расова теорія була лиш психологічним засобом для згуртування німецького суспільства, суть же цього засобу полягала в тому, щоб всі суспільні антагонізми спрямувати на єдиного ворога, якого можна було легко знищити. Слід додати ще й той факт, що єврейська власність становила ласий шматок для партії та її прибічників. По-друге, расова теорія забезпечувала чудову ідеологічну підтримку тій конкретній формі імперіалізму, що її передбачала політика Гітлера, а саме: східну й південну експансію за рахунок слов’янських народів. Тільки в цьому регіоні існували компактні єврейські общини, антисемітизм же, як психологічна сила, мало відрізнявся від віри у расову перевагу німців над поляками, чехами й росіянами. Расову теорію, що часто ототожнювалася з пангерманізмом, легко можна було використати для зміцнення ідеї центральноєвропейської німецької держави, оточеної широким колом ненімецьких держав-сателітів. Таким чином, расова теорія поєднувалася з іншим елементом націонал-соціалістичної ідеології — ідеєю «землі», що природно доповнювала ідею «крові».

Життєвий простір

Як і расова теорія, націонал-соціалістична теорія життєвого простору складалася з ідей, що домінували в Європі на протязі сторіччя. По суті, це було лиш розширенням планів розбудови могутньої німецької держави в Центральній і Східній Європі, що мала сягати доти, поки вистачило б воєнної могутності. Як і расову теорію, теорію життєвого простору створювали не тільки німці. Ніхто інший як шведський політолог з Упсальського університету Рудольф К’єллен розробив на основі згаданих планів філософію і дав їй ім’я, під яким її популяризував націонал-соціалізм, — геополітика.

Фактично геополітика К’єллена розвивала старий предмет, політичну географію, зокрема в тому плані, як її розумів Фрідріх Ратцель. Її основна наукова ідея полягала в тому, що реалістичне дослідження історії і розвитку держав мусить включати такі фактори, як навколишнє середовище, антропологія, соціологія і економіка, а також їхню конституційну організацію і правову структуру. Розвиваючись, геополітика майже втратила зв’язок із своїм географічним першоелементом. Крім теорії К’єллена, існував ще й страх перед російською загрозою. Націонал-соціалістичне поширення геополітики асоціювалося, зокрема, з ім’ям Карла Гаусгофера, хоча багато інших німецьких письменників і вчених доклали до цього рук. Гаусгофер мало що додав до наукового визначення предмета, хоч він і його послідовники накопичили велику кількість інформації з усіх частин світу про географію чи соціальні, економічні й політичні аспекти. Цей різноманітний матеріал з’єднувався не внаслідок наукової організації, а завдяки можливому використанню його воєнним генеральним штабом для накреслення стратегічних ліній або урядом, що прагнув розширити свою владу. Гаусгофер також зробив з геополітики ефективний пропагандистський орган, покликаний сприяти в Німеччині «усвідомленню простору». Цими двома характеристиками геополітика загалом відрізнялася від географії. Згідно з визначенням предмета, що його давали редактори «Zeitschrift für Geopolitik» Гаусгофера, це було «мистецтво провадити практичну політику» і «географічна совість держави», а практична політика означала, по суті, імперіалістичну експансію. Як расова теорія, геополітика поєднувала ерудицію з псевдонауковим виправданням імперіалістичної політики.

Типова ідея націонал-соціалістичної теорії імперіалізму належить англійському географу Гарольду Дж. Макіндеру. Раніша імперіалістична теорія, скажімо, теорія адмірала А.Т.Магана, в основному наголошувала на важливості воєнно-морської сили і основувалася переважно на історії Британської імперії. 1904 року Макіндер висунув ідею, що значну частину європейської історії можна пояснити тиском оточених суходолом народів Східної Європи і Центральної Азії на берегові народи. Цей обширний простір він називав основною територією, або «серцевинною землею», центром «світу-острова» (Європа, Азія і Африка), що займає дві третини земної поверхні світу. Австралія й обидві Америки — лиш віддалені острови. Тож, якщо яка-небудь держава зможе оволодіти ресурсами цієї території і таким чином поєднати морську могутність з наземною могутністю, то вона запанує над світом. Макіндер підсумував свою аргументацію своєрідним афоризмом: «Хто править Східною Європою — володіє серцевинною землею. Хто править серцевинною землею — володіє світом-островом. Хто править світом-островом — володіє світом».

Безпосередньо він мав на меті довести Англії переваги її альянсу з Росією, але значення його афоризму було так само зрозуміле й для німців. Тут намічалася програма, яка сприяла вирішенню проблем німецької імперської думки, що ними вона терзалася з часів Тірпіцької морської експансії 1900 року, і яка клала край ваганням між морською і наземною владою та суперечностям між східнонімецькими юнкерами й західнонімецькими промисловцями. По суті, і ті, й ті мали рацію, але пріоритет надавався наземному загарбанню найближчої континентальної території. Найперша проблема — Росія, і теоретично її можна розв’язати або російським альянсом, або завоюванням. Франція, як наземна сила, — занепадницька, з погляду расової теорії вона має «негроїдний» етнічний характер, а модель Британської імперії застаріла. Мета німецької дипломатії і стратегії повинна полягати в тому, щоб приборкати західні сили, але в центрі її уваги має бути Росія. Значною мірою це була теорія німецької політики, намічена Гітлером у «Майн кампф», очевидно, під впливом Гаусгофера.

Основна помилка другого рейху, на його думку, полягала в орієнтації на промисловий розвиток і експорт, замість того щоб у своїй політиці орієнтуватися на розширення власної території. Найважливішою подією в тисячолітній німецькій історії була колонізація Остмарку і територій на схід від Ельби. Націонал-соціалісти хочуть «покласти край безконечному німецькому наступові на південь і захід Європії і спрямувати наш погляд до східних земель... Ми здатні думати насамперед тільки про Росію і її васальні сусідні держави». Аргументація, на якій відверто базувалася націонал-соціалістична теорія життєвого простору, становила, як і у расовій теорії, дивну суміш емоцій і сумнівної науки. Почасти вона посилалася на давню схильність німців ідеалізувати середньовічну імперію, що існувала «ще до відкриття американського континенту», і на міф про те, що всі політичні й культурні здобутки Центральної Європи чи навіть докомуністичної Росії були справою німецьких меншин. Отож німці — «природні» вожді й правителі цього регіону. Узагальнена і псевдонаукова аргументація геополітики переважно набирала форму біологічної аналогії. Держави, мовляв, це — організми, а стосунки між ними визначає природний добір. Поки мають силу, вони ростуть, а переставши рости, — помирають. Держава, що не розширюється, є або загниваючою, або породженою «замкнутим» народом, позбавленим генія політичного будівництва. Життєво сильні держави скоряються «категоричному імперативу» збільшувати свій простір. Кордони держави — її «периферійні органи» або зростаючі краї. За своєю природою держава не має сталого кордону, а тільки тимчасовий передній край, «точку спокою в безперервному розвитку». «Добрий» кордон — той, що полегшує проникнення й прикордонні інциденти. Договори й міжнародне право не здатні стримати могутні природні сили народу, і загалом його конституція й легально створені інститути — тільки засоби організувати і збільшити його могутність. Будь-яке навмисне обмеження конкурентної боротьби внаслідок контролю над народженням або пацифізму тільки відкриває зелену вулицю нижчим расам, тому що боротьба — закон прогресу.

З огляду на обмежену територію культурно вищі, але менш жорстокі раси будуть змушені припинити своє зростання навіть тоді, коли культурно нижчі, але брутальніші й природніші народи через володіння ширшим життєвим простором матимуть змогу безмежно зростати, іншими словами, світова воля в певний момент опиниться в руках людства, що має нижчу культуру, але вищу енергію і активність.

Таким чином, ідея життєвого простору була доповненням ідеї расового народу. Насправді з наукового погляду вони суперечили одна одній, бо якщо культура основується на расі, вона не може основуватися на географії. Але те, що їх об’єднувало, не мало до науки жодного стосунку. Зв’язок цей був, по суті, містичний і емоційний. Фрази на кшталт «культурного ландшафту» або «фолькової землі» змішували два універсальні й могутні людські почуття: любов, що її кожен народ відчуває до своєї батьківщини, і любов, що її він відчуває до свого способу життя, — і вони підпорядковували ці почуття планам воєнного загарбання.

Крім цих сентиментальних факторів, ефективне обгрунтування геополітичного поняття життєвого простору базувалося на припущенні, що економічне процвітання залежить від політичного контролю, а обидва вони — від воєнної сили. Доповнювала їх окреслена вище стратегічна теорія, що воєнна сила в сучасних умовах є радше наземною силою, аніж морською. Йшлося передусім не про територію як таку, а про доступ до сировинної бази і ринку збуту промислових товарів. Часті порівняння Гітлера між населенням і територією, — скажімо, на штиб того, що Сполучені Штати мають п’ятнадцять жителів на один квадратний кілометр, тоді як Німеччина — сто сорок, — між «націями, що мають, і націями, що не мають» або між пролетаріатом та імущими націями, були відверто позбавлені сенсу, якщо не дивитися на них з перспективи ринків. І аргумент про те, що перенаселення зумовлювало експансію, базувався на переконанні, що ринки могла організувати тільки політична влада. Тим-то геополітичне поняття «простору» було риторичною фігурою, зумовленою тими перевагами, що їх великі регіони безумовно мали для воєнної стратегії. Буквально воно означало поширення німецького панування на завойовані сусідні території з метою економічного визиску У цьому ж дусі слід розуміти й геополітичне поняття самостійності. Йшлося не про розвиток внутрішніх ресурсів і замінників відсутньої сировини, хоч деякі націонал-соціалісти (наприклад, Грегор Штрайсер) думали саме так. Це були заходи для забезпечення відносної незалежності світових ринків під час війни. Геополітичний принцип, що самостійність — прикмета /802/ благополучних держав, передбачав, що готовність до війни становить перманентну необхідність, оскільки від цього залежить комерційне процвітання держави. Можливо, найчіткіше визначення життєвого простору дав Гітлер у знаменитій промові, виголошеній 1932 року перед промисловцями Дюсельдорфа. Успіх промови, либонь, означав поворотний пункт у його політичній кар’єрі. Процвітання Німеччини і звільнення від безробіття, говорив він, залежить від зовнішньої торгівлі, але ідея, що можна завоювати світ самими лише економічними засобами, — «одна з найбільших і найжахливіших ілюзій».

Дата добавления: 2015-09-29