За редакцією О. Д. Пономарева 19 страница

Логіко-граматичному вченню про мову і мислення проти­стоїть логіко-психологічне. За цим ученням, що його розвивали О. О. Потебня, Л. С. Виготський, А. Р. Лурія, думка має кілька етапів формування: а) долокутивний (не спрямований на спіл­кування), домовний, словесно не оформлений; б) домовний, але локутивний; в) локутивний, мовний (вербальний), пов'язаний із мовним вираженням думки.

Найчастіше етап формування думки відносять до сфери іде­алістичних концепцій. Насправді ж думка — це не продукт культурно-історичного стрибка психіки людини, а продукт по­ступового розвитку й удосконалення нижчих форм психіки під час принципової зміни умов її існування, тих форм, які пов'язані з першою сигнальною системою людини — системою образів. Перехід думки до мовного стану відбувається лише за умови спілкування, необхідності передавати інформацію. Речення тут виступає як одна з форм думки, зокрема, на вищому етапі її прояву — етапі понять, свідомого, а свідомість є вищою фор­мою розвитку психіки людини. У цьому випадку речення від­творює тільки поняттєву структуру думки, а не її суб'сктно-пре-дикатну основу.

О. О. Потебня, розглядаючи аперцепцію як «участь відомих мас уявлень в утворенні нових думок» шляхом «накладання» вироблених індивідуальним досвідом уявлень-стереотипів, які визначають характер розуміння, на сприйняте явище, відзначав постійну двочленність аперцепції, що вказує на її тотожність із судженням, яке «зовсім не тотожне і не паралельне» реченню. «Аперцепійоване (об'єкт сприймання), що підлягає поясненню, € суб'єкт судження, аперцепіювальне (уявлення-стереотип) і ви­значальне — його предикат...»¹

¹ Потебня А. А. Полн. собр. соч. Т. і. Мьісль и язьпс. Одесса, 1992. С. 68,95, 117.

У судженнях типу Пожежа. Іде дощ не поєднуються уявлен­ня про пожежу чи дощ з уявленнями про буття, а просто впізна­ються явища сприймання свідомістю, вписуються в поняттєву систему свідомості, яка лежить в основі логіки предикатів. Це підтверджується нейрофізіологічними дослідженнями. На стадії аналітико-синтетичної діяльності мозку під час сприймання мо­білізуються в корі головного мозку саме ті його частини, які в процесі минулого життєвого досвіду активізувалися під дією цих же об'єктів. Під дією об'єкта проходить процес мобілізації нейронних популяцій, а не їх «примірка» до популяцій, що вже зберігаються в пам'яті, тим більше не поєднання нейронних ан­самблів, активізованих під дією об'єкта (так званого логічного суб'єкта, наприклад дощ), з ансамблями, що відповідають за сприйняття властивості (так званого логічного предиката, на­приклад іде) цього об'єкта. Таке послідовне відображення спо­чатку об'єкта, а потім його властивостей неможливе з тієї при­чини, що відображення об'єкта поза його властивостями нере­альне. Ця нейронна популяція, активізована певним об'єктом, є сдино можливим нейрофізіологічним корелятом думки у формі предиката.

Зберігаючи традиційну термінологію і застосовуючи логіко-психологічне вчення про судження і речення, можна визнати, що думка є результатом акту судження (твердження) й існує у вигляді логічного предиката (логічного присудка) — активізо­ваної поняттєвої підсистеми, що логічно вписується в систему свідомості й зовсім не тотожна граматичному предикату (при­судку). Речення — це проста, але самостійна форма вираження логічного предиката. Акт логічної предикації, тобто судження, полягає в ствердженні або запереченні чогось. З погляду логіч­ної предикативності відповідно речення й називають стверджу­вальними або заперечними. їхнє розрізнення пов'язане з тим, що в українській мові є спеціальні засоби вираження логічної предикативності (наприклад, частка не).

Отже, речення і судження — це різноплощинні структури, з'єднані лише тим, що речення усіма членами речення, зокрема і граматичним предикатом (присудком), виражає логічний пре­дикат у формі поняття як результат акту судження, логічної предикації.

Поза логічною предикативністю речення неможливе, бо його структура зумовлена перш за все структурою логічного преди­ката, зокрема його активною поняттєвою структурою, або структурою думки. Всі інші характеристики речення типу — мо­дальність, часова віднесеність і т. д.— пов'язані з логічною пре­дикативністю і поза нею не існують. Логічна предикативність проявляється тільки через атрибутивність, модальність, часову, просторову і предметну віднесеність, релятивність.

Атрибутивність. Ця характеристика речення вказує на його здатність виражати атрибути предмета, що виникають унаслі­док розчленованого відображення дійсності. Здатність люд­ської психіки у формі свідомості розчленовано відображати дій­сність полягає в тому, що в об'єкті відображення виділяються його атрибути (ознаки, властивості): форма, колір, висота, дов­жина, інтенсивність ознаки, взаємодія з іншими формами, місце розташування і т. д. Ці атрибути абстрагуються за допомогою мови і сполучаються в єдиний об'єкт на рівні речення, де кожен член речення виконує функцію певного атрибута. Кількість і функції членів речення, зв'язки між ними відображають особ­ливість розчленування дійсності на атрибути. Система членів речення є своєрідною метамовою атрибуції об'єкта. Так, в ук­раїнській мові об'єкт відображення розкладається на статичну форму, що перебуває у фокусі уваги мовця (підмет), статичну ознаку (означення), динамічну ознаку (присудок), інтенсивність статичної і динамічної ознаки (обставина міри та ступеня), ста­тичну форму взаємодії і виконання дій (додаток), місце і час взаємодії (обставини місця і часу), характер взаємодії (обстави­ни мети, умови, причини, допусту), якісну ознаку динамічної ознаки (обставина способу дії). Безперечно, людина виділяє на­багато більше ознак у реальній дійсності, але вони виражають­ся або описово, або через метаслова — члени речення — на рів­ні лексичному.

Атрибутивність, поряд із логічною предикативністю, нале­жить до найосновніших зовнішньосинтаксичних характеристик речення. Якщо логічна предикативність указує на зв'язок ре­чення з логічним предикатом, результатом акту судження, то атрибутивність — на зв'язки синтаксичної структури зі струк­турою логічного предиката. Ознаки часова віднесе -ність, причиновість, допустовість, умов­ність, предметна віднесеність тощо є атрибута­ми і входять у поняття атрибутивності. В аспекті мовного етно­генезу й онтогенезу виникнення атрибутивності речення є пе­редумовою переходу від комунікації у вигляді звукових реак­цій — вигуків — на ситуацію до мовлення на рівні свідомого відображення дійсності.

Предметна віднесеність. Ця ознака речення вказує на здат­ність синтаксичної структури виражати активний предметний зміст, тобто предметне оточення, з яким взаємодіє мовець. Будь-яке явище, процес, сторона дійсності, на яких фокусуєть­ся увага мовця і які стають предметом мовлення, набувають значення предметності, дістають специфічне синтаксичне вира­ження у вигляді члена речення — підмета. Підмет є носієм функ­цій агенса — виконавця дії, ролі. З іншого боку, те явище, той процес, та сторона дійсності, які взаємодіють із агенсом і на які спрямована його активність, теж набувають значення предмет­ності і дістають специфічне синтаксичне вираження у вигляді члена речення — додатка. У ролі додатка виступає пацієнс (предмет, на який діє агенс), інструмент (предмет, яким діє агенс). Крім того, агенс може вступати у специфічні зв'язки з предметами, які можуть виражати час, місце взаємодії тощо. Таким чином, предметність у структурі думки є важливим мо­ментом її організації, як якісність, відносність, присвійність, ін­тенсивність ознаки предмета.

Модальність. Модальністю називається така ознака, яка вказує на здатність речення виражати спосіб включення змісту речення в контекст відображеної дійсності. Зміст речення може виражати реальність або ірреальність. Виділяють такі типи мо­дальності:

а) реальна модальність;

б) ірреально-потенційна модальність (умовна, бажальна, гі-
потетична, переповідна);

в) реально-ірреальна (питальна і спонукальна).

Найтиповішим для української мови носієм модальності є присудок-дієслово, який і вступає в атрибутивно-модальні зв'язки з підметом. Кожен тип має синтаксично-морфологічне вираження: а) формою дієслова дійсного способу (Світає; Уже день робочий почався); б) умовна — за допомогою частки би (б) (пінна б); бажальна — часток хай, бодай, би, аби, щоб та ін. (Хай буде щастя в кожному домі); гіпотетична — часток ніби, наче, либонь, десь та ін. (Я її либонь не побачу); переповідна — часток буцім, начеб, ніби та ін. (По всій країні нібито такі зміни будуть); в) за допомогою питальних часток хіба, чи та ін. (Хіба вже час іти?), наказового способу дієслова (Грай же, козаче) і т. д.

Існують інші синтаксичні способи вираження модальності. Так, для речень питальної модальності (уточнювальних пи­тальних речень) властиве перепитування, яке синтаксично ви­ражається в дублюванні частини синтаксичної структури, по­вторі (Це ти, це ти там був?), що ускладнює структуру речен­ня. Речення прямої з'ясувальної питальності передбачають ін­версію питального слова, що фактично є членом речення (інвер­сія члена речення). Напр.: Де ти був? — Я був удома; де? (удома) є обставиною місця. Речення прямої уточнювальної питальності іноді починається інверсованим членом речення: Ходив ти туди?

Поряд із засобами морфологічного рівня на вираженні спо­нукальної модальності спеціалізуються типи односкладних ін­фінітивних речень, тобто дані синтаксичні структури переваж­но є носіями цього типу модальності (Звільнити всіх із-під вар­ти; Необхідно відредагувати текст).

Ускладненням синтаксичної структури через вставність часто виражається гіпотетична модальність, модальність припущення (Вони, мабуть, хотіли зайти). Те ж можна сказати і про речення переповідної модальності (їм, кажуть, краще живеться).

Релятивність. Ця ознака речення вказує на його здатність виражати зв'язки між атрибутами зі значенням предметності. Будь-які явища, процеси, сторони дійсності, що взаємодіють, перебувають у специфічній реляції. Релятивність пов'язана з ви­значенням характеру реляцій (зв'язків) між предметами — при-чиновість, умовність, допустовість, зв'язок із метою. Для всіх цих ознак є синтаксичні засоби вираження, які вказують на структурно-системну організацію предиката.

Наприклад:

виконавець дії— предмет впливу (Він штовхнув човна), виконавець дії— знаряддя дії (Вона жала новеньким серпом), носій стану — місце перебування (Він сидів на стільці), виконавець дії— причина (Він не прийшов через дощ), виконавець дії— умова (Я повернуся при нагоді), виконавець дії— допустовість (Всупереч усьому я приїду), виконавець дії— мета (Заради Вас я на все піду).

⁸ 0-457 99 с

Просторова віднесеність. Ця ознака речення вказує на його здатність виражати відображення простору в думці. Поняття простору, як і часу, соціологізоване (тут, у країні, на роботі, вдома). Соціальний простір є одним із важливих параметрів будь-якої соціальної ситуації і зокрема ситуації мовлення. На рівні синтаксичної структури є спеціальний член речення — об­ставина місця — для вираження просторових характеристик. Як не синтаксична категорія, простір виражається ситуативно або контекстуально.

Часова віднесеність. Вказує на здатність речення виражати часові особливості думки. Оскільки час у свідомості мовця є со-ціологізованим (соціальний час: зараз, під час уроку, після ава­рії), то точкою часового відліку є певний факт, певна ситуація, певне явище (подія, доба, ситуація мовлення, момент мовлення і т. п.). Часові виміри здійснюються відносно точки часового відліку в чотирьох напрямах: теперішній, давноминулий, мину­лий, майбутній час: Я читаю книгу (теперішній час), Я піду в кіно (майбутній час), Я бачив сон (минулий час), Я купив був кни­гу (давноминулий час).

Момент мовлення є обов'язковим для часового відліку, інша річ, що він може бути актуальним або неактуальним для мовця. Факультативною є точка часового відліку у вигляді обставини часу. Вона може збігатися з моментом мовлення (Зараз я читаю книжку), бути більш актуальною за момент мовлення (У час ду­ховного відродження України), комбінуватися з моментом мовлен­ня і вказувати на часовий період (Сьогодні я виступив з доповід­дю). Якщо точка часового відліку, виражена обставиною, є більш важливою, ніж момент мовлення, то часова форма присуд-ка-дієслова може бути варіативною (Після занять я іду [піду] в кі­но). У реченні Під час занять я ходив у бібліотеку обставина часу є точкою відліку для присудка ходив і вказує на збіг подій, у той же час форма дієслова ходив вказує, що цей збіг ще й відбувся в минулому відносно моменту мовлення. Заміною форми ходив на ходжу ми деактуалізуємо момент мовлення або він може збігати­ся з точкою часового відліку «під час занять».

Присудок-дієслово як модально-часовий атрибут підмета та обставина часу як уточнювальний темпоральний атрибут присудка встановлюють такі синтаксичні зв'язки в реченні, котрі виражають певний соціально-часозий фон змісту речен­ня, набагато складніший, ніж фізичний час.

Оскільки присудок-дієслово є модально-часовою динаміч­ною ознакою, то саме він є тим синтаксичним засобом, через який виражається часова віднесеність змісту речення. При від­сутності в реченні присудка час визначається контекстуально, ситуативно: От і сніг! (тобто зараз, у даній ситуації мовлення).

Названі вище характеристики речення є обов'язковими для

ього, оскільки вони за допомогою мовних засобів або контек­стуально виражають логічну предикатність, без якої речення як категорія і мовне явище просто не існує. Логічно ж предикатив­ність встановлює зв'язок між реченням і судженням, мовою та інтелектуальною діяльністю, опосередкованою мовою.

___________ СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ____________

Словосполучення — це мінімальна непредикативна одиниця синтаксису, утворена за нормами й правилами націо­нальної мови з двох чи більше лексично повнозначних слів на основі підрядного або сурядного зв'язку.

Зміст і структура словосполучення є закономірною ланкою у вченні про побудову ^мовлення, адже мовлення починається саме з окремих одиниць і правил їх поєднання. Першоосновою висловлювання є слова, які співвідносяться з предметами та явищами дійсності, а передають їх взаємозв'язки, тільки поєд­навшись у словосполучення.

Будь-яке словосполучення з'являється для найменування в складній формі глибше пізнаних дій, предметів, явищ, ознак, які вже не вкладаються в номінацію, виражену окремим словом. У словосполученні відбивається національна специфіка мови, на­ціональне мислення народу. Реальні відношення між предмета­ми, явищами, діями впливають на стандартизацію сполук для їх номінації. Тому в певному мовному колективі виникають знач­ною мірою стандартизовані кліше для передачі тих чи тих ре­алій.

В українській мові виробилися й усталилися, наприклад, та­кі словосполучення на означення сприйняття чогось: слухати оперу, слухати Ніну Матвієнко, але дивитися виставу, фільм; писати листа, відозву і писати олією, картину, етюд. Є також словосполучення, стандартизація яких привела до їх лексика­лізації і навіть фразеологізації, як-от: брати — до відома, до сер­ця, до уваги, курс, на замітку, під захист, приклад, реванш, слово, собі за правило, у свідки, участь тощо.

¹ Бутепко Н П. Сювник асоціативних означень іменників в українській мо­ві. Льв^в, 1989. С. 6.

Поєднання слів у словосполучення може бути показником освіченості людини, її обізнаності в певній галузі. Так мовець, знайомий із військовою справою, додасть грамотні означення До слова офіцер, називаючи поняття: кадровий, армійський, гвар­дійський, піхотний, штабний, відставний, вищий, старший тощо. Проте словосполучення якийсь важливий офіцер* можливе в мовленні людини, недостатньо обізнаної зі структурою армії чи

8*

даної військової установи. Тобто словосполучення тим чи ін­шим способом виявляє сприйняття людиною світу залежно від ступеня його пізнання.

У побудові словосполучення виявляється також рівень знан­ня мовцем семантико-граматичних особливостей мови, її норм узагалі. Типові помилки виявляють незнання синтаксису як на­уки про побудову висловлювання. У мовленні засобів масової ін­формації можна зустріти помилки типу: ми є свідками в тому (за­мість того), треба думати за тих (при нормі про тих), надія в краще майбутнє (замість на краще майбутнє), зрадити другу (за­мість друга), мова йдеться (замість мова йде або йдеться) і под.

ГРАМАТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ

Залежно від мети утворення словосполучення та лексико-синтаксичних особливостей його компонентів усі словоспо­лучення класифікуються за двома принципами — кількіс­ним і формально-граматичним. За кількісним принципом словосполучення поділяють на прості і складні. За формально-граматичним принципом моделі словосполучень можуть бути іменними, дієслівними та прислівниковими.

Просте словосполучення включає до свого складу два лексично повнозначні слова: духовні витоки, плід розуму, тро­янди й виноград, зіграти внічию, уникати фальші, оригінальний у поглядах, від роду до роду.

До простих словосполучень належать і такі, що складають­ся не тільки з двох, а й з трьох, чотирьох слів, у яких є аналі­тичні форми вищого чи найвищого ступенів порівняння прик­метників або аналітичні форми присудків, виражені лексично неповнозначними дієсловами бути, стати, хотіти і под., що відповідають однослівним: більш авторитетний учений — ав­торитетніший, буде співати аріозо — співатиме, буде виглядати найбільш ошатно — виглядатиме найошатніше. Як прості роз­глядаються і словосполучення, в яких залежним компонентом ви­ступає зв'язане словосполучення — синтаксично зв'язане (накази солдатських матерів, перечитати «Слово о полку Ігоревім», ви­ступати в чвертьфіналі Кубка володарів кубків, двоє з редакції пга один з друкарні) або фразеологічне (їх лизень злизав, грошей як кіт наплакав, свято на носі, іти нога в ногу, точать зуби на нас).

Прості словосполучення не тільки називають предмет чи дію, а й виражають емоційну оцінку, ознаку їх, належність, об'єкт реалізації дії, а також обставини її здійснення. У цьому полягає відмінність номінації словосполучення й слова.

Складні словосполучення у своїй будові мають три й більше повнозначних слів. Вони утворюються шляхом поширення про­отого словосполучення залежними від нього словами: скарги на недопіки — багато скарг на недоліки — дуже багато скарг на не-

Фолі'іси_ дуже багато скарг на недоліки в роботі транспорту —

дуже багато скарг на недоліки в роботі міського пасажирського транспорту.

В основі як простого, так і складного словосполучення ле­жить граматично панівне слово. Залежно від того, якою части­ною мови воно виражене, словосполучення поділяються на іменні — дрібні опеньки, жінка в плащі; гарна на вигляд, схо­жий на церковного регента, старшенький серед дітей, вицвілі від сліз, досвідчений у житті; одна з країн, десятий полк, два при­мірники газети; хтось із співрозмовників, мій на все життя;. дієслівні — опинитися поміж двох непримиренних опозицій­них сил, читати філософські твори, до чужої амуніції додати ще й імідж «борця з диктатурою», повернувшись у Київ, розмахува­ти несподіваним козирем; прислівникові — майже про­сто неба, вночі проти Нового року, відповідно до наказу й т. д.

ТИПИ ГРАМАТИЧНОГО ЗВ'ЯЗКУ В СЛОВОСПОЛУЧЕННІ

Слова, які формують словосполучення, передають зв'язки між предметами, явищами навколишнього світу. Граматично ці зв'язки можна оформити такими мовними засобами: 1) зміною форми слова (найчастіше — закінчення) — побачені сім чудес світу, руда лисиця, фарбований лис; 2) прийменниками — ключ від квартири, прибуток на члена сім'ї, подалі від гріха, від аза до іжиці, сильніший за закон; 3) сполучниками — батько й мати, зранку й до вечора, саркастичний, бо злий, безбарвний, мов вили-нялий, працьовитий, хоч і не без таланту, молодий, та ранній, сві­тить, та не гріє; 4) порядком слів, чітко визначеним для певних членів речення (означення, наприклад, повинне стояти перед означуваним словом — вечірній сад; при зворотному порядку слів — сад вечірній — означуване слово тяжіє до значення при­судка). За допомогою цих мовних засобів слова поєднуються в словосполучення підрядним і сурядним типами зв'язку.

Підрядний зв'язок у словосполученні виражає граматичну залежність одного слова від іншого. Специфіка того чи іншого способу вираження підрядного зв'язку зумовлюється в основ­ному не головним, а залежним від нього компонентом, його граматичним оформленням. Перші два засоби граматичного оформлення словосполучення (словозмінність і прийменники) та частково третій (підрядні сполучники) неоднаково застосо­вуються в трьох типах підрядного зв'язку — узгодженні, керу­ванні та приляганні.

Узгодження — тип підрядного зв'язку між компонен­тами словосполучення, при якому форми залежного слова упо­дібнюються формам головного, стрижневого слова: чарівний ку­точок, чарівна усмішка, чарівне слово, чарівні очі. Головним ком­понентом такого зв'язку є іменник або субстантивована части­на мови, а залежним — прикметник (мудрий оракул, тривала розмова, охочий до мандрівок добродій), займенник (усі небезпе­ки, моє благословення, такі вісті), порядковий і кількісний чи­слівники (перший синочок, обидва рожни, сімома пирогами), діє­прикметник (вичахле багаття, відчинена брама, потерпілі сусіди, зігнутий цвях), іменник-прикладка (бард Панчишин, велетка. Бадбед, річка Рось).

Залежне означуване слово, як правило, стоїть у препозиції до основного слова і виявляє повне узгодження в можливих спільних формах, якими є форми роду, числа, відмінка: досвідчений тлумач, досвідченого тлумача, досвідченому тлумачеві; досвідчені тлумачі. Крім повного, узгодження може мати форми й неповного узго­дження. Зокрема воно виявляється у словосполученнях з іменни­ком — місто Київ, річка Рось, село Гвоздів, місто Черкаси.

Керування — вид підрядного зв'язку, при якому за­лежне слово набуває форми того непрямого відмінка, якого ви­магає відповідно до своїх лексико-граматичних особливостей керівне слово. За характером вираження керування може бути безпосереднім, коли засобом граматичного зв'язку є закінчення залежного компонента (підставити вітрила вітрові, символ пра­восуддя, зціляти недужих, молитися богові, його друзі, забороло шолома), або опосередкованим, коли граматичний зв'язок ви­ражається не тільки відмінковим закінченням, а й прийменни­ком (чкурнути на вулицю, як заведено в тамтешніх людей, скида­тися на розкішний палац, проникнути в серце, пристати на це, трапезувати за столом). Керування та узгодження є найчастот-нішими видами підрядного зв'язку, якими виражаються зміс­тові відношення між предметами. Керуванням можна об'єднати близькі й навіть протилежні семантичні класи компонентів сло­восполучення.

Прилягання — вид підрядного зв'язку, при якому за­лежне слово має незмінну форму й поєднується з головним тіль­ки за змістом. Залежний компонент виражається прислівником (неусипно пильнують, особливо яскраво, гарненько обміркувати, напрочуд шляхетно, щодуху тікають), дієприслівником (сидіти склавши руки, ціпитися стоячи, мовчати посміхаючись, дивитися телевізор лежачи), неозначеною формою дієслова (не люблять тупцяти на місці, звеліти атакувати, зібралися спшти на відпо­чинок).

Головним компонентом словосполучення з приляганням можуть бути слова будь-якої частини мови, але їхня сполучу­ваність обмежена граматичними й семантичними особливостя­ми. Так, якісні прислівники неможливі при іменниках, а дієпри­слівник уживається тільки з дієсловом. Інфінітив сполучається з кожною частиною мови, щоправда, зі словами певної семан­тики, зокрема: модального значення (хочу побачити, треба за­лагодити, не можна вирушати), фазового (стали нишпорити, кинув палити, продовжував сперечатися, закінчити вечеряти), руху (прийшов попрощатися, зібралася поспівати) тощо. Отже, при зв'язку прилягання в словосполученні переважають семан­тичні чинники поєднуваності, поступаючись граматичним, ос­кільки залежні слова граматично індиферентні.

Сурядний зв'язок у словосполученні виражає граматичну рівноправність, незалежність одного компонента від іншого; кожен із компонентів не пояснюється іншим і не пояснює його сам. Слід відзначити однофункціональність компонентів слово­сполучення, тобто вони відіграють однакову роль у створенні синтаксичної конструкції.

Залежно від кількості компонентів та сполучникових засо­бів їхнього поєднання розрізняють закритий сурядний зв'я­зок івідкритий. Закритим сурядним зв'язком поєднуються тільки два компоненти словосполучення за допомогою сполуч­ників протиставних (а, але, проте, зате, однак): «А унизу —мов­чить трава, іще зелена і ворсиста, і чує всі його слова, але не ро­зуміє змісту» (Л. Талалай); пояснювальних (а саме, тобто): «Можна сказати, що Котермак був справжнім енциклопедистом, тобто мав ґрунтовні знання в різних науках» (Ф. Михайленко); градаційних (не тільки.., а й, не тільки.., але й та ін.): «Не тільки зброя, ох, не тільки зброя, а в козаків і музика була» (О. Пахльов-ська). Відкритим сурядним зв'язком може поєднуватися необме­жена кількість компонентів, чому сприяють інтонація переліку: «У Парагваї деякі місцевості мають суто українські назви — Но­ва Україна, Нова Волинь, Богданівка, Перевертівка, Тарасівка, Морозенко тощо» (журн.) та сполучники — єднальні (/, й, ні... ні та ін.): «Та ніхто не заплаче по білому тілу, по бурлацькому. Ні отець, ані мати, ні брат, ні сестриця, ні жона його» (нар. пісня) і розділові (чи, або, хоч, то... то та ін.): «Одна з таких чи то ка­менюк, чи то маленьких скель стирчала тільки за метр від бере­га» (Ю. Шовкопляс).

ГРАМАТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ

Граматичне значення словосполучення виявляється в син­таксичних відношеннях між його компонентами при врахуванні характеру лексем головного й залежного слова. Виділяються кілька типів граматичних значень словосполучень:

Атрибутивні (означальні) відношення встановлю­ються між компонентами зі значенням предмета та його озна­ки, наприклад: політичні аутсайдери, короткокрилий птах, пер­ша процитована поезія, моє покоління, плоди дубів, збірка поета, пляж Матвіївської затоки, чоловічок з відстовбурченими вухами, хлопець у джинсах, гуска з яблуками, вигляд водолаза у скафан­дрі, проба сметани, блакить неба, м ^уясо дичини. Залежне слово з атрибутивною семантикою в реченні виступає означенням. Атрибутивні відношення конкретизуються в словосполученні різними відтінками, які залежать від семантики компонентів. Ці відтінки становлять семантичну структуру словосполучення.

О б ' є к т н і відношення встановлюються між компонен­тами словосполучення зі значенням дії (або ознаки) й назви предметів, на які переходить дія (або ознака), наприклад: списа­ти аркуш, уникнути відповіді, зателефонувати приятелеві, хоті­ти відвертості, уточнити подробиці, навчати дітей, володіти інтонаціями, їсти виделкою й ножем, мислити категоріями, ска­зати про рукопис, згадати про Ніццу, думати про загадкову осо­бу, слухати по радіо, пересівати на сито, схожий на старого ка­валериста. Залежне слово з об'єктною семантикою в реченні ви­ступає додатком.

Обставинні відношення встановлюються між ком­понентами словосполучення зі значенням дії (або ознаки) та об­ставини, що характеризує саму дію (або ознаку), наприклад: різко повернутися, нарешті прибути, жити по-людському, шуг­нути високо вгору, купити на ярмарку, бачити на власні очі, роз­пластатися на піску, опинитися поміж Сциллою і Харибдою, роз­кинутися обабіч шляху. Слово з обставинною семантикою в ре­ченні виконує роль члена речення обставини.

ФУНКЦІЇ СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ

Словосполучення виконує в мові такі функції: 1) служить будівельним матеріалом для речення, входить до його складу; 2) вживається в ролі назви (зокрема заголовка); 3) виступає складовим елементом тексту з сегментованою побудовою.

Розглянемо кожну функцію окремо. Зауважимо тільки: оче­видним є те, що перша функція словосполучення є основною, а решта — факультативними.

Граматичне вираження стрижневого компонента накладає на потенційне словосполучення певні обмеження і, разом з тим, вимагає цілком певних і обов'язкових зв'язків із залежними по­ширювальними словами. Так, головний дієслівний компонент може підпорядковувати всі повнозначні частини мови, утворю­ючи різнопланові словосполучення. Треба брати до уваги, що

овна роль у формуванні висловлювання належить дієслову, °°кільки воно співвідносить думку з часом її вияву, в ньому ви-мжається спосіб дії (дійсний, умовний, наказовий), її заверше-ість чи незавершеність. Крім граматичних значень, кожне діє­слово має власну семантику, яка передбачає й певну валент­ність (сполучуваність) дієслова. Цілком певне дієслово наперед регламентує визначену кількість із відповідною семантикою іменників, якими можна поширити речення. В українській мові с дієслова, що можуть сполучитися з чотирма, п'ятьма й більше іменниками, і є дієслова, які іменниками не поширюються.

Візьмімо для прикладу дієслово віз, яке за своєю семанти­кою (означає дію особи, передбачає адресата дії, об'єкт дії, оз­начення засобу пересування, а також передає рух у певному на­прямі) може сформувати речення з шістьма залежними іменни­ками. Отже, потенційно можливе з ним таке речення: Фірма вез­ла залізницею товар для компаньйонів з Польщі в Київ.

Підпорядковуючи повнозначні частини мови, дієслово утво­рює з ними словосполучення — фрагменти речення. Граматично зв'язок дієслова з поширювальними словами, вираженими імен­ними частинами мови, реалізується в керуванні, а з прислівни­ком, дієприслівником та інфінітивом — у приляганні. У свою чергу, іменники, вже як стрижневі слова нових потенційних сло­восполучень, поширюються іншими елементами. Типовими від­ношеннями між ними є означальні (атрибутивні) або доповню-вальні, додаткові (об'єктні). Таким чином, наше речення можна поширити в такий спосіб: Фірма-посередник між трьома об'єд­наннями за домовленістю везла залізницею гуртом закуплений то­вар, призначений для компаньйонів, з сусідньої Польщі в столичний Київ. Приклад ілюструє основну функцію словосполучення.

Дата добавления: 2015-09-30